Вольтер Кандід: Філософські повісті (збірник)



Сторінка10/31
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.31 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   31

Розділ сьомий

Розмова з людьми
«О розумні атоми, в яких одвічна Істота захотіла втілитися в усій своїй могутності та мудрості! Ви, звичайно, втішаєтеся на своїй планеті найчистішою радістю, бо, маючи так мало матерії й так багато духу, ви, напевне, живете тільки любов'ю та роздумами, тобто справжнім життям розумних істот. Досі я ніде не бачив справжнього щастя, але воно, безперечно, тут!» На ці слова філософи скрушно похитали головами; а один із них, найвідвертіший, щиро зізнався, що, окрім невеликої кількості мало шанованих на Землі людей, усі інші – то зграя божевільних, лютих і безталанних. «У нас більше матерії, ніж потрібно для того, щоб чинити зло, – сказав він, – якщо тільки зло спричиняється матерією; і забагато духу, якщо зло спричиняється духом. Чи знаєте ви, що в цю саму хвилину, коли я розмовляю з вами, сто тисяч божевільних нашої породи в капелюхах153 ріжуться із сотнею тисяч таких самих істот у чалмах; і так ведеться на всій Землі з давніх давен?» Сіріусянин здригнувся і спитав, яка причина цих жахливих чвар між такими кволими тваринами. «Ідеться про клапоть землі, не більший за вашу п'яту,154 – відповів філософ. – Та це зовсім не означає, що хтось із тих мільйонів, які ріжуть одне одного, хоче скористатися з цього клаптя землі. Одні б'ються за те, щоб він дістався людині, яку звуть султаном, а інші – людині, яку бозна чому називають кесарем. Усі вони ніколи не бачили й не побачать цього спірного клаптя землі; і майже жодна з істот, які ріжуться між собою, ніколи не бачила істоти, заради якої б'ється».

«О нещасні! – обурено вигукнув сіріусянин. – Звідки в них така жорстокість! Мене пориває ступити три кроки й розчавити ногами весь цей мурашник нікчемних убивць».

«Не завдавайте собі клопоту, – відповіли йому. – Вони знищать себе й самі. Знайте, що за десять років не лишиться й сотої частини цих бідолах; та навіть, якби вони не взялися за мечі, їх усіх повалив би з ніг голод, виснажлива праця та нестриманість. Проте карати слід би не їх, а тих варварів, які, сидячи в своїх кабінетах і перетравлюючи ситу їжу, наказують нищити мільйони людей, а потім урочисто славлять за це Бога в своїх молитвах». Мандрівник відчув жаль до нікчемного людського племені, в якому відкрив такі разючі контрасти. «Оскільки ви представляєте розумну меншість, – звернувся він до своїх співрозмовників, – і, очевидно, нікого не вбиваєте задля грошей, скажіть мені, будь ласка, що ви робите?» – «Ми анатомуємо мух, – відповів філософ, – вимірюємо лінії, вираховуємо числа; ми доходимо згоди в двох трьох зрозумілих для нас проблемах і провадимо нескінченні суперечки щодо двох трьох тисяч незрозумілих». Сіріусянину та сатурнянину одразу ж спало на думку поставити цим мислячим атомам кілька запитань, щоб вияснити, в чому вони сходяться. «Яка, на вашу думку, кутова відстань від сузір'я Пса до великої зірки Близнят?» – спитав Мікромегас. Вони відповіли в один голос: «Тридцять два з половиною градуси». – «А скільки від вас до Місяця?» – «Заокруглено шістдесят земних радіусів». – «Скільки важить ваше повітря?» Мікромегас сподівався заскочити їх зненацька цим запитанням, але вони відповіли, що повітря важить приблизно в дев'ятсот разів менше, ніж дистильована вода такого ж об'єму, і в дев'ятнадцять тисяч разів менше, ніж дукатне золото. Карлик із Сатурна, вражений їхніми відповідями, ладен був прийняти за чаклунів цих істот, у яких чверть години тому не хотів визнавати існування душі.

Зрештою Мікромегас сказав: «Коли ви так добре знаєте те, що поза вами, то, певно, знаєте ще краще те, що всередині вас. Скажіть мені, що являє собою ваша душа і як ви мислите?» Філософи знову заговорили всі разом – але кожен своє. Найстарший цитував Арістотеля,155 другий посилався на Декарта,156 третій – на Мальбранша,157 цей – на Лейбніца,158 той – на Локка.159 Старий перипатетик160 заявив з глибокою переконаністю: «Душа – це ентелехія161 і та причина, завдяки якій вона має можливість бути такою, як є. Саме це проголошує Арістотель, сторінка 633 луврського видання162».

«Я не досить добре розумію грецьку мову», – сказав велетень. «Я теж», – відповіла філософська міль. «Чого ж ви цитуєте того Арістотеля по грецькому?» – здивувався сіріусянин. «Бо те, чого ти не розумієш, слід цитувати мовою, якої не знаєш», – відповів учений.

Слово взяв картезіанець163 і мовив так: «Душа – це чистий дух, який дістає усі метафізичні поняття ще в утробі матері, а вийшовши з неї, мусить іти до школи і знову вчити те, що він уже добре знав і чого більше не знатиме». – «Який же сенс, – заперечила восьмимильна істота, – бути таким ученим в утробі матері і стати невігласом, коли на обличчі виросте борода? І що ти розумієш під словом „дух“?» – «Що за дивне запитання? – відповів філософ. – Не маю про це найменшої уяви: кажуть, він пов'язаний із матерією». – «А чи знаєш ти принаймні, що таке матерія?» – «Аякже, – відповів той. – Ось, наприклад, цей камінь. Він сірого кольору, має форму, має три виміри, має вагу і може бути поділений на менші частки». – «Гаразд, – відповів сіріусянин. – Але що ж усе таки являє собою ця річ, яка видається тобі подільною, важкою, сірою? Ти бачиш кілька її ознак: але чи знаєш ти її суть?» – «Ні», – відповів філософ. – «Отже, ти не знаєш, що таке матерія».

Тоді добродій Мікромегас звернувся до іншого філософа, якого тримав на великому пальці, і спитав у нього, що таке душа і що вона робить. «Нічого, – мовив філософ, послідовник Мальбранша. – Усе за мене робить Бог; я все бачу і здійснюю через нього, він вершить усі діла, а я ні в що не втручаюся». – «Це те саме, що не існувати взагалі, – заперечив мудрий сіріусянин. – А ти, мій друже, – звернувся він до послідовника Лейбніца,164 – як визначаєш душу?» – «Це, – відповів філософ, – стрілка, яка показує години, тим часом як моє тіло їх відбиває; або ж, якщо хочете, вона відбиває години, тим часом як тіло показує їх; іншими словами, моя душа – дзеркало всесвіту, а тіло – оправа дзеркала: це ж цілком очевидно».

Мікроскопічний прихильник Локка165 був теж поруч і, коли Мікромегас звернувся до нього, сказав: «Я не знаю, як думаю, але знаю, що завжди думаю у зв'язку зі своїми відчуттями. Не сумніваюся в тому, що є субстанції нематеріальні й наділені розумом; але дуже сумніваюся, чи Бог може наділити розумом матерію. Я шаную одвічну могутність – не мені обмежувати її; я нічого не стверджую; я задовольняюся тим, що вірю: на світі куди більше можливих речей, ніж нам здається».

Створіння з Сіріуса всміхнулося: цей філософ здався йому не менш мудрим, ніж інші; а карлик сатурня нин хотів навіть обняти послідовника вчення Локка, та не дозволила невідповідність у зрості. Однак, на лихо, озвалася ще одна комашка в чотирикутному капелюсі,166 перебивши всіх інших комах філософів, вона сказала, що знає таємницю буття, що цю таємницю розкрито в «Сумі» святого Томи Аквінського.167 Це створіння зверхньо подивилося на двох небесних прибульців і заявило, що вони самі. Їхній світ, їхні сонця, їхні зірки – усе створене лише для людини. На ці слова наші два мандрівники впали один на одного, задихаючись від того невтримного сміху, який, за словами Гомера,168 властивий богам; їхні плечі та животи так трусилися, що корабель, який сіріусянин тримав на нігті, впав у кишеню штанів сатурнянина. Обидва добродії довго шукали його, поки врешті знайшли і навіть зібрали весь екіпаж. Тоді сіріусянин знову звернувся до маленьких комашок; він говорив з ними доброзичливо, хоча в глибині душі був роздратований, що ці незмірно малі істоти наділені такою незмірно великою пихою. Він пообіцяв написати для них гарний філософський трактат, спеціально для їхнього вжитку, з якого вони дізнаються про суть усіх речей. І справді, перед тим як повернутися на свою планету, він вручив їм цю книгу, і її приставили в Париж, в Академію наук. Та коли секретар169 розгорнув цей том, він побачив лише чисті сторінки. «Еге! – вигукнув він. – Так я і думав».

Кандід, або Оптимізм170


Розділ перший

Як виховали Кандіда в прекрасному замку і як його звідти вигнали
Жив у Вестфалії, в замку барона Тундер тен Тронка, юнак, якого природа обдарувала найлагіднішою вдачею. Вся душа світилася в нього на обличчі. Він досить тверезо дивився на світ і мав простий розум; тому то, гадаю, і звали його Кандідом.171 Старі замкові слуги мали підозру, що він син сестри барона та одного доброго й чесного шляхтича сусіди, за якого ця панна ніяк не хотіла віддатися, бо він міг довести лише сімдесят одно шляхетне покоління, а решта його генеалогічного дерева загинула від руїнницької сили часу.

Барон був одним з наймогутніших володарів у Вестфалії, – в його замку були двері й вікна. Велика зала була навіть оздоблена шпалерами. Всі собаки його чорного двору в разі потреби ставали його мисливською зграєю; його конюхи були й псарями; сільський панотець був його двірським капеланом. Усі вони звали його монсеньйором і сміялися, коли він розповідав небилиці.

Баронеса важила майже 350 фунтів і через те зажила великої пошани. Вона дбала про честь дому з гідністю, яка ще більше надавала їй ваги. Її донька Кунігунда, сімнадцяти років, була рожева, свіжа, огрядна і спокуслива. Син барона здавався цілком гідним свого батька. Вихователь Панглос172 був оракулом дому, і малий Кандід слухав його лекції з повним довір'ям, властивим вікові і вдачі. Панглос викладав метафізико теолого космолого нігологію.173 Він прегарно доводив, що немає чину без причини174 і що в цьому найкращому з можливих світів замок вельможного барона є найкращий із замків, а вельможна пані – найкраща з усіх можливих баронес.

– Доведено, – говорив він, – що речі не можуть бути інакшими;175 а як усе на світі створено для мети, то неодмінно для найкращої. От, уважайте, носи створено для окулярів;176 і тому ми носимо окуляри. Ноги, очевидячки, призначено для того, щоб їх обувати, і от ми носимо черевики. Каміння існує, щоб його тесати і будувати замки, і от наш ясновельможний пан має найкращий замок; найбільший барон провінції повинен мати і найкращу господу. Свині, нарешті, існують для того, щоб їх їсти, і ми справді їмо свинину цілий рік. Отже, той, хто каже, що все на світі добре, говорить дурниці; треба казати, що все є найкраще.



Кандід уважно слухав і безоглядно вірив; він бо й справді вважав панну Кунігунду на диво прекрасною, хоч ніколи не мав сміливості сказати їй про те. Він гадав, що після щастя народитися бароном Тундер тен Тронком другий ступінь щастя – бути панною Кунігундою, третій – бачити її щодня, а четвертий – слухати вчителя Панглоса, найбільшого філософа провінції, а значить, і всього світу.

Одного разу Кунігунда, гуляючи біля замку в невеличкому гаю, що звався парком, побачила в кущах доктора Панглоса, який давав урок експериментальної фізики покоївці її матері, маленькій брюнетці, дуже гарненькій і дуже слухняній. Панна Кунігунда мала великий нахил до науки; затамувавши подих, спостерігала вона раз у раз поновлювані дослідні спроби, що їх свідком стала; вона виразно побачила достатню підставу доктора, наслідки й причини і відійшла схвильована, замислена, сповнена жадобою знання, гадаючи, що могла б стати достатньою підставою молодому Кандідові, а він би міг бути тим самим для неї.

Повертаючись до замку, вона зустріла Кандіда і почервоніла; Кандід почервонів так само. Вона тремтячим голосом привіталася з ним; Кандід відповів їй, сам не тямлячи що. Назавтра по обіді, коли вставали з за столу, Кунігунда й Кандід опинилися за ширмою. Кунігунда впустила хусточку, Кандід підняв її; вона невинно взяла його за руку, юнак невинно поцілував молодій панночці руку – жваво, чуло, з надзвичайною ніжністю. Їхні уста зустрілись, очі їм запалали, коліна затремтіли, руки заблудились. Пан барон Тундер тен Тронк проходив повз ширму і, побачивши таку причину і такий наслідок, вигнав Кандіда із замку важкими штовханами ногою в зад. Кунігунда зомліла, а коли прийшла до свідомості, пані баронеса надавала їй по щоках; і був жах у найкращому і найприємнішому із можливих замків.
Розділ другий

Що сталося з Кандідом у болгар
Вигнаний із земного раю, Кандід довго йшов, не знаючи куди, і плакав, то зводячи очі до неба, то раз у раз обертаючи їх до найпрекраснішого із замків, де жила найпрекрасніша з молодих баронес. Ліг він, не вечерявши, серед поля між двома борознами; падав великий лапатий сніг. На другий день, задубілий з холоду, Кандід ледве дістався до сусіднього міста, що звалося Вальдбергофтрарбкдікдорф,177 без шеляга грошей, умираючи з голоду і втоми. Він сумно спинився біля дверей якогось шинку. Там його побачили двоє людей, одягнутих у блакитне.178

– Товаришу, – сказав один, – от гарний юнак, та й зростом підходить.179



Вони підійшли до Кандіда і дуже ввічливо запросили його пообідати.

– Панове, – відповів їм Кандід з чарівною скромністю, – ви робите мені велику честь, але я не маю чим сплатити за обід.

– О добродію, – сказав один із блакитних, – особи вашого зросту і вашого вигляду ніколи нічого не платять. Адже ж ваш зріст – п'ять футів і п'ять дюймів?

– Так, панове, це мій зріст, – відповів Кандід, уклоняючись.

– То сідайте, добродію, до столу. Ми не тільки заплатимо за вас, але й не дозволимо ніколи, щоб такій людині, як ви, бракувало грошей; люди на те й створені, щоб одне одному допомагати.

– Маєте рацію, – сказав Кандід, – те саме говорив мені завжди й Панглос; та я й сам добре бачу, що все йде якнайкраще.



Йому запропонували кілька екю; він їх узяв і хотів сплатити свою частку, але йому не дозволили – і всі сіли до столу.

– Чи щиро ви любите?…

– О, так! – відповів Кандід. – Я щиро люблю Кунігунду.

– Ні, – сказав один із добродіїв, – ми вас питаємо, чи щиро ви любите болгарського короля…

– Анітрохи, – відповів він, – таж я ніколи його і не бачив.

– Хіба? Це – наймилостивіший із усіх королів, і нам годиться випити за його здоров'я.

– О, залюбки, панове.

І він випив.

– Цього досить, – сказали йому, – віднині ви – опора, підмога, оборонець, герой болгар. Доля ваша вирішена, і слава ваша забезпечена.



Йому зараз же набили на ноги кайдани і погнали до полку. Там його змусили повертатись праворуч, ліворуч, виймати шомпол, вставляти шомпол, цілитись, стріляти, марширувати швидким кроком і дали йому тридцять ударів палицею. Назавтра він робив вправи вже не так погано і дістав тільки двадцять ударів; ще через день йому дано тільки десять, і товариші дивились на нього, мов на диво.

Геть спантеличений, Кандід ніяк не міг зрозуміти, як саме він став героєм. Одного весняного дня він надумався піти погуляти, гадаючи, що то є виключне право людського роду, як і інших тварин, користуватись ногами з власної уподоби. Не пройшов він і двох льє, як четверо інших героїв, по шість футів на зріст, наздогнали його, зв'язали і кинули до в'язниці. На суді його спитали, що він вважає за краще: чи бути прогнаним крізь стрій тридцять шість разів, чи дістати одразу дванадцять свинцевих куль у лоб. Даремно він говорив, що воля людська свобідна і що він не хотів би ні того, ні другого, – все одно: треба було вибирати. Силою божого дару, що зветься свободою, він вибрав тридцять шість разів пройти крізь стрій і витримав дві такі прохідки. В полку було дві тисячі солдат. Це дало йому чотири тисячі шомполів, що від потилиці до заду оголили йому м'язи і нерви. Коли його лагодилися гонити втретє, Кандід, вкрай знесилений, попрохав, як ласки, розбити йому голову; цієї ласки він домігся. Йому зав'язали очі, поставили навколішки. На той час проїздив мимо болгарський король; він запитав про злочин засудженого, і як король цей був великий геній, то зрозумів із того, що розказано йому про Кандіда, що це – молодий метафізик, дуже нетямущий у справах цього світу, і подарував йому життя, виявивши притім милосердя, яке славитимуть усі часописи і всі віки. Бравий хірург вилікував Кандіда за три тижні пом'якшуючими засобами, які радить Діоскорід.180 У нього вже наросло трохи шкіри і він міг ходити, коли болгарський король пішов війною на короля аварського.181
Розділ третій

Як урятувався Кандід від болгар і що з ним сталося
Ніщо в світі не було таке прекрасне, таке метке, таке блискуче та впорядковане, як ці дві армії! Сурми, дудки, гобої, барабани, гармати творили гармонію, якої не чуло саме пекло. На початок гармати поклали щось по шість тисяч душ із кожного боку, потім рушниці звільнили найкращий із світів приблизно від дев'яти до десяти тисяч нікчем, що заражали його поверхню. Багнет був теж достатньою підставою для смерті кількох тисяч людей. Усе разом становило до тридцяти тисяч душ. Кандід, що тремтів як філософ, скільки змоги ховався під час тієї героїчної різанини. Нарешті, коли обидва королі почали співати Те Deum,182 кожен у своєму таборі, він визнав за краще податись куди інде міркувати про причини та наслідки. Він пройшов поміж купами мертвих та умираючих і дістався спочатку до сусіднього села, – воно було сплюндроване; це було аварське село, що болгари спалили згідно із законами публічного права. Тут покалічені діди дивились, як помирають їхні поранені жінки, пригортаючи дітей до скривавлених грудей; там дівчата з розпоротими животами віддавали останні подихи, заспокоївши перед тим природні потреби кількох героїв; там напівспалені благали їх добити. Мозок розкидано було по землі побіч відтятих рук і ніг.

Кандід мерщій подався до іншого села; воно належало болгарам, і аварські герої зробили з ним те саме. Весь час простуючи поміж тремтячими тілами або серед руїн, він вийшов кінець кінцем з театру воєнних дій, несучи в торбині трохи харчів та ні на мить не забуваючи Кунігунди. Коли він дійшов до Голландії, харчів у нього вже не було, але він чув, що вся людність у цій країні багата й побожна, а тому був певен, що тут йому буде добре, як і в замку барона перед тим, як його вигнали звідти через прекрасні очі Кунігунди.

Він попрохав милостині в кількох поважних осіб, але всі йому відповіли, що коли він і далі так робитиме, то його замкнуть до такого дому, де його виправлять і навчать жити.

Він удався тоді до людини, що допіру промовляла цілу годину на великих зборах про милосердя. Цей промовець прошив його поглядом183 і спитав:

– Чого ви прийшли сюди? Чи маєте ви для того поважну причину?

– Немає наслідку без причини, – скромно відповів Кандід, – усе пов'язано між собою, і все скероване на краще. Треба було, щоб мене прогнали з перед очей Кунігунди, щоб я пройшов під шомполами; треба, щоб я просив на хліб, поки не зможу його заробити; все це не могло бути інакше.

– Друже мій, – спитав промовець, – чи вірите ви, що Папа є антихрист?

– Я про це ще нічого не чув, – відповів Кандід, – але чи антихрист він, чи ні, а в мене немає хліба.

– Ти не гідний його їсти, – мовив той, – геть, нікчемо! Геть, нещасний! Не обридай мені!



Жінка оратора, вихилившись з вікна і побачивши людину, що мала сумнів – антихрист Папа чи ні, вилила йому на голову повний… О небо! До якої надмірності веде релігійний запал у жінок!

Один чоловік, що зроду не був охрещений, добрий анабаптист184 на ймення Жак, бачив, як жорстоко й ганебно повелися з його братом, двоногою істотою без пір'я і з душею; він повів його до себе, почистив, дав йому хліба й пива, подарував два флорини і навіть хотів дати йому роботу на своїй фабриці персидських тканин, що виробляються в Голландії. Кандід, низенько вклонившись, сказав йому:

– Учитель Панглос говорив правду, що все йде на краще в цьому світі, бо я більше зворушений вашою надзвичайною великодушністю, ніж жорстокістю того добродія в чорній мантії та його дружини.



Другого дня, гуляючи, він зустрів жебрака, геть укритого гноянками, з мертвими очима, виразкою на носі, перекривленим ротом і чорними зубами, що говорив глухо, змучений нестерпним кашлем, від якого він щораз випльовував по зубу.
Розділ четвертий

Як Кандід зустрів свого колишнього вчителя філософії доктора Панглоса і що з того сталося
Кандід, схвильований більше співчуттям, ніж жахом, віддав цьому страшному жебракові ті два флорини, що дістав від чесного анабаптиста Жака. Примара глянула на нього пильно, заплакала і кинулась на шию. Зляканий Кандід відступив.

– Леле! – сказав нещасний другому нещасному. – Та невже ви не пізнаєте свого любого Панглоса?

– Що я чую? Це ви, мій дорогий учителю, ви в такому жахливому стані! Яке ж лихо вас спіткало? Чому ви уже не в кращому із замків? Що сталося з Кунігундою, цією перлиною серед дівчат, цим найвищим витвором природи?

– Не сила мені говорити, – сказав Панглос.



Кандід зразу ж повів його до хліва анабаптиста і дав йому попоїсти трохи хліба, а коли Панглос дещо підкріпився, Кандід спитав:

– А що з Кунігундою?

– Вона померла, – відповів той.

Кандід зомлів на цьому слові; приятель очутив його поганим оцтом, якого випадково знайшов трохи в хліві. Кандід розплющив очі.

– Кунігунда померла! О найкращий із світів, де ти? Але ж від якої недуги вона померла? Чи не тому, що бачила, як мене вигнали з прекрасного замку її батька важкими стусанами?

– Ні, – відповів Панглос, – їй розпороли живіт болгарські солдати, натішившись з нею перед тим, як тільки можна; вони провалили голову баронові, що хотів її боронити; баронесу порізали на шматки; з моїм бідолашним вихованцем зробили те саме, що і з його сестрою; що ж до замку, то від нього не лишилося й каменя на камені – ні клуні, ні барана, ні качки, ні дерева; але за нас відомстили, бо авари зробили те саме в сусідньому маєтку, що належав болгарському панові.

По цій мові Кандід знову зомлів; але, прийшовши до тями і сказавши все, що треба було сказати, він запитав про причину й наслідок та про достатню підставу, що довела Панглоса до такого жалюгідного стану.

– Горе моє! – відповів той. – Ця причина – кохання: кохання, що тішить людський рід, що охороняє всесвіт, душа всіх чулих істот, ніжне кохання.

– Горе! – мовив Кандід. – І я знав кохання, цього владаря наших сердець, цю душу нашої душі. Воно коштувало мені одного поцілунку і двадцяти штовханів ногою в зад… Але як ця прекрасна причина могла довести вас до такого жахливого наслідку?

Панглос відповів на це так:

– О мій любий Кандіде! Ви знали Пакету, цю гарненьку служницю нашої вельможної баронеси; я зазнав у її обіймах райських утіх; це вони спричинилися до тих пекельних мук, що жеруть мене тепер. Вона була заражена і, може, вмерла вже з того. Пакета дістала цей подарунок від дуже вченого францисканського ченця, який дошукався джерела зарази; він мав його від старої графині, що дістала його від кавалерійського капітана, а той одержав його від маркізи, а та перебрала від пажа, а той дістав його від єзуїта, а єзуїт, іще бувши послушником, отримав його по прямій лінії від одного з компаньйонів Христофора Колумба. Що ж до мене, то я не передам його нікому, бо помираю.

– О Панглосе! – скрикнув Кандід. – Яка ж дивна генеалогія! Чи не диявол був тут за родоначальника?

– Зовсім ні, – відповів на те великий філософ, – це була неминуча річ у найкращому із світів, необхідний його інгредієнт, бо, коли б Колумб не схопив на одному із американських островів цієї хвороби,185 що отруює джерело розмноження, перешкоджає йому і, очевидячки, противне великій меті природи, то ми не мали б ні шоколаду, ні кошенілі; треба ще зауважити, що досі ця хвороба спостерігається тільки на нашому материку. Турки, індійці, персіяни, китайці, сіамці, японці її ще не знають; але є достатня підстава і їм пізнати її через кілька століть. Тим часом вона зробила серед нас надзвичайний поступ, а надто по тих великих арміях, що складаються із чесних та добре вихованих наймитів і вирішують долю держав; можна бути певним, що коли тридцять тисяч душ воює проти такої самої числом армії, то там є не менше двадцяти тисяч венериків з кожного боку.

– Це дивна річ, – сказав Кандід, – проте вас треба вилікувати.

– Хіба це можливо! – відповів Панглос. – Я навіть су не маю, мій друже, а на всій простороні цієї кулі ні крові не пустять, ні клізми не поставлять, коли не заплатиш сам або коли не заплатять за тебе інші.



Після цих слів Кандід вирішив, що має зробити; він упав до ніг милосердного анабаптиста Жака і так зворушливо змалював йому становище свого приятеля, що добряга не вагаючись прийняв доктора Панглоса і вилікував його своїм коштом. Під час лікування Панглос утратив тільки одне око й одне вухо. Він добре писав і досконало знав арифметику. Анабаптист Жак зробив його своїм рахівником. Коли через два місяці йому довелось їхати до Лісабона в торговельних справах, він узяв на корабель і обох своїх філософів. Панглос з'ясував йому, що все на світі йде якнайкраще. Жак був іншої думки.

– Звичайно, – говорив він, – люди почасти зіпсували природу, бо вони не родяться вовками, але вовками стають. Бог не дав їм ні двадцятичотирьохфунтових гармат,186 ні багнетів, а вони собі поробили й багнети, й гармати, щоб нищити одне одного. Я міг би поставити на рахунок ще й банкрутів та суд, що відбирає добро в банкрутів і тим ще більше руйнує кредиторів.187

– Усе це неминуче, – відповів одноокий доктор, – поодинокі нещастя творять загальне щастя, і тому що більше поодиноких нещасть, то краще все в цілому.

Поки він так міркував, потемніло в повітрі, з усіх чотирьох кінців світу знялися вітри і страшенна буря захопила корабель поблизу лісабонського порту.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   31


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка