Вольтер Кандід: Філософські повісті (збірник)



Сторінка11/31
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.31 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   31

Розділ п'ятий

Буря, аварія корабля, землетрус і що сталося з доктором Панглосом, Кандідом та анабаптистом Жаком
Половина пасажирів, знеможена, задихаючись у тій невимовній нудьзі, що нагонить хитання корабля на нерви і на весь настрій людей, киданих у різні боки, не мала навіть сили боятися небезпеки. Друга половина кричала і молилась; вітрила було пошматовано, щогли поламано, корабель пробито. Працювали, хто міг, але ніхто не слухався, ніхто не наказував. Анабаптист теж трохи допомагав керувати; він був на палубі; якийсь несамовитий матрос сильно ударив його і повалив на поміст, але сам від того втратив рівновагу і полетів за корабель сторч головою. Там він і повис, зачепившись за уламок щогли. Добрий Жак побіг йому на допомогу, пособив йому вилізти, але із зусилля сам шубовснув у воду на очах у матроса, що покинув його на загин і навіть не глянув на нього. Кандід наблизився і побачив свого благодійника, що на хвилину виринув і зник навіки. Він хотів кинутись за ним у море, але філософ Панглос зупинив його, довівши, що лісабонський рейд на те і створений, щоб саме тут потонув анабаптист. Поки він це доводив a priori,188 корабель залило, і всі загинули, крім Панглоса, Кандіда та брутального матроса, що втопив доброчинного анабаптиста; негідник щасливо доплив до берега, куди і Панглоса з Кандідом донесло на дошці.

Коли вони трохи очутились, то пішли до Лісабона; у них лишилось небагато грошей, з якими вони сподівались, урятувавшись від бурі, не загинути з голоду.

Ледве вони ступили на міський ґрунт, оплакуючи смерть свого благодійника, як земля під ними затремтіла,189 море з клекотом піднялося в порту, розбиваючи кораблі, що стояли там на якорі. Вихрі полум'я й попелу вкрили вулиці та майдани; будинки валились, дахи зривало, мури розпадались; тридцять тисяч людності, без різниці віку і статі, загинуло під руїнами. Матрос говорив лаючись та посвистуючи:

– Буде чим поласувати!

– Цікаво, яка достатня причина цього явища? – запитував Панглос.

– Та це кінець світу! – кричав Кандід.



Не гаючи часу, матрос побіг поміж руїни, почав шукати там гроші, наражаючись на смерть; знайшов, набрав, упився і, проспавшись, купив прихильність першої веселої дівчини, яку зустрів на звалищах домів, серед поранених і мертвих. Тут Панглос шарпонув його за рукав:

– Друже мій, – казав він йому, – так негаразд. Ви не зважаєте на всесвітній розум і зле витрачаєте свій час.

– Сто чортів, – відповів той, – я матрос і народився в Батавії,190 я чотири рази топтав розп'яття в чотирьох японських селах;191 знайшов кому торочити про всесвітній розум!

Кілька уламків каменю поранили Кандіда; він упав серед вулиці, і його засипали уламки. Він сказав Панглосові:

– Ох, дайте мені трохи вина та оливи, я помираю.

– Цей землетрус не новина, – відповів Панглос, – американське місто Ліма теж зазнало такого страшного коливання торік; однакові причини – однакові наслідки; від Ліми до Лісабона, певна річ, тягнеться під землею якась сірчана покладь.

– Дуже можливо, – сказав Кандід, – але, ради бога, – трохи оливи і вина.

– Що то значить: можливо? – відповів філософ. – Я стверджую, що це доведено.

Кандід знепритомнів, і Панглос приніс йому трохи води із сусіднього фонтана.

Другого дня, блукаючи серед руїн, вони знайшли якихось харчів і трохи зміцнили свої сили. Потім вони працювали, як і інші, допомагаючи людям, що врятувались від смерті. Кілька громадян, що вони їм помогли, почастували їх обідом, який тільки можна було спорядити серед такого безладдя; але треба сказати, що обід був сумний і всі поливали свій хліб слізьми; Панглос розважав їх, запевняючи, що інакше не могло бути; бо, казав він, усе це є щонайкраще; бо коли є вулкан у Лісабоні, то він і не може бути десь інде; бо неможливо, щоб речей не було там, де вони є; бо все – добре.

Маленька чорна людина, урядовець інквізиції,192 що сидів поруч нього, ввічливо зауважив:

– Очевидно, ви не вірите в первісний гріх, бо, коли все – найкраще, то не було б ні гріхопадіння, ні кари.

– Щиро перепрошую вашу ексцеленцію, – ще ввічливіше відповів Панглос, – гріхопадіння людини і прокляття неминуче мусили статися в найкращому з можливих світів.

– То ви не вірите в свободу? – спитав урядовець.

– Хай вибачить мені ваша ексцеленція, – сказав Панглос, – але свобода може співіснувати з абсолютною необхідністю, бо необхідно, щоб ми були вільні; адже, зрештою, зумовлена воля…

Панглос іще не скінчив, як урядовець зробив знак головою своєму служникові, що наливав йому портвейну.
Розділ шостий

Як улаштовано було прекрасне аутодафе,193 щоб запобігти землетрусові, і як Кандіда було побито
Після землетрусу, що знищив три чверті Лісабона, тамтешні мудреці не добрали певнішого способу попередити цілковиту руїну, як дати народові прекрасне аутодафе. Коїмбрський університет194 постановив, що таке видовище, як церемоніальне спалення кількох людей на повільному огні, є найкращий засіб перешкодити землетрусові.

Внаслідок цього схопили одного біскайця, спійманого на тому, що одружився з кумою, та двох португальців, що здирали сало з курчати, коли його їли.195 Потім, зразу після обіду, схопили доктора Панглоса та його учня Кандіда – першого за те, що він говорив, а другого за те, що слухав, схвалюючи; обох повели нарізно до надзвичайно вогких приміщень, куди ніколи не заглядало сонце. На дев'ятий день їх обох одягли в сан беніто, прикрасили їм голови паперовими митрами;196 Кандідові митра і сан беніто були розмальовані перекинутими звоями полум'я і чортами, що не мали ні хвостів, ні пазурів, а на Панглосові чорти були з пазурами й хвостами і полум'я було пряме. В такому одязі вони пішли урочистим походом, вислухали дуже патетичну казань у супроводі прекрасної монотонної музики. Кандіда відшмагали під такт співів, біскайця і двох тих, що не хотіли їсти сала, спалили, а Панглоса повісили, хоч це і було проти звичаю. Того ж дня земля знов стряслася з жахливим грюкотом.

Кандід, переляканий, приголомшений, спантеличений, умиваючись кров'ю і весь тремтячи, говорив сам собі:

– Коли це найкращий із можливих світів, то які тоді інші? Хай би мене відшмагали – це було зі мною в болгар; але, мій любий Панглосе, найбільший серед філософів, чи треба було мені бачити, як вас вішали не знати за що? Мій любий анабаптисте, найкращий серед людей, чи треба було вам тонути в порту? О Кунігундо, перлино серед дівчат, чи ж треба було, щоб вам розпороли живіт?



Він ішов, відшмаганий різками, ледве тримаючись на ногах, після проповіді, розгрішення і благословення, коли до нього підійшла стара жінка і сказала:

– Бадьорись, сину мій, і йди за мною.


Розділ сьомий

Як стара піклувалась про Кандіда і як він знайшов те, що кохав
Кандід не став від того бадьоріший, але пішов за старою до якоїсь халупи; вона дала йому горщик з мастивом, щоб натертись, лишила йому що їсти й пити, показала невеличке чисте ліжко; коло ліжка було повне вбрання.

– Їжте, пийте і спіть, – сказала вона йому, – і хай охороняють вас Атоська Божа Матір,197 святий Антоній Падуанський та святий Яків Кампостельський.198 Я прийду завтра.



Кандід, глибоко здивований усім, що бачив, усім, що вистраждав, а ще більше милосердям старої жінки, хотів поцілувати їй руку.

– Не мені маєте руку цілувати, – сказала стара. – Я повернуся завтра. Натріться мастивом, їжте і спіть.



Кандід, незважаючи на всі нещастя, попоїв і заснув. Другого дня стара принесла йому снідати, оглянула спину і сама натерла її іншим мастивом; потім принесла йому обідати, а ввечері знову прийшла з вечерею. Позавтра вона повторила те саме.

– Хто ви? – не раз питав її Кандід. – Звідки у вас стільки добрості? Чим я віддячу вам?



Добра жінка ніколи нічого не відповідала. Якось вона ввечері прийшла знову, але без вечері.

– Ідіть за мною, – сказала вона, – і не кажіть ні слова.



Вона взяла його під руку і повела до села за чверть милі від самого міста; вони прийшли до самітного будинку, оточеного садом і канавами. Стара постукала в двері. Їм відчинили; і тоді вона повела Кандіда потайними сходами до роззолоченого кабінету, покинула його на парчовій канапі, зачинила двері й вийшла. Кандід гадав, що він спить. Все життя здавалося йому тяжким, згубним сном, а ця мить – сном приємним.

Стара незабаром з'явилася; вона через силу підтримувала тремтячу жінку величного зросту, що поблискувала самоцвітами і була завинена вуалем.

– Зніміть вуаль, – сказала стара Кандідові.



Юнак наблизився і несмілою рукою скинув вуаль. Яка хвилина! Яка несподіванка! Йому здалося, що він бачить Кунігунду. Та він і справді її побачив, – то була вона, йому забракло сили, він не зміг ані слова промовити і впав їй до ніг. Кунігунда впала на канапу. Стара побризкала їх водою із спиртом, вони очутились і заговорили; спочатку це були окремі слова, безладні запитання і відповіді, зітхання, сльози, вигуки. Стара порадила їм розмовляти не так голосно і покинула їх на самоті.

– Як! Це ви! – сказав їй Кандід. – Ви живі, я знайшов вас у Португалії! Отже – вас не зґвалтовано? Вам не розпорото живота, як запевняв мене філософ Панглос?

– Усе це правда, – відповіла прекрасна Кунігунда, – але не завжди умирають від тих пригод.

– А ваші батько й мати – їх убито?

– Так, це правда, – сказала Кунігунда і заплакала.

– А ваш брат?

– І брата мого теж убито.

– Але чому ви в Португалії? І як ви дізналися, що я тут? І яким дивним випадком привели мене в цей дім?

– Я вам розповім про все, – сказала вона, – але розкажіть ви мені перше, що сталося з вами після невинного поцілунку, що ви дали мені, і тих стусанів ногою, що ви тоді дістали.

Кандід послухався її з глибокою пошаною, і, хоч був збентежений, хоч голос йому був кволий і тремтів, хоч спина йому ще трохи боліла, він розповів ій, дуже наівно, про все, чого зазнав з часу розлуки. Кунігунда зводила очі до неба, оплакуючи смерть доброго анабаптиста та Панглоса; а потім сама почала розповідати Кандідові, який не поминув ані слова, пожираючи її очима.
Розділ восьмий

Історія Кунігунди
– Я лежала в ліжку і міцно спала, коли небо воліло наслати болгар на наш прекрасний замок Тундер тен Тронк. Вони зарізали мого батька й брата і на шматки посікли мою нещасну неньку. Здоровенний болгарин, футів із шість заввишки, побачивши, що я зомліла від цього видовища, хотів мене зґвалтувати. Це мене очутило, я опритомніла, стала кричати, пручатись, кусатися, дряпатись, я хотіла видерти очі тому здоровому болгарину, не знавши, що все, що в замку мого батька сталося, є річ звичайна. Тварюка вдарив мене ножем у лівий бік, і там ще й досі в мене лишився шрам.

– Леле! – зітхнув простодушний Кандід. – Сподіваюсь, я його побачу.

– Побачите, – сказала Кунігунда, – але я оповідатиму далі.

– Оповідайте, – відказав Кандід.



Вона знову взялася до своєї історії.

– Увійшов болгарський капітан; він побачив мене, геть скривавлену; солдат і не подумав підводитись. Капітан розгнівався, що ця тварюка виказала йому так мало пошани, і вбив його на мені. Потім він перев'язав мене і повів, як військову бранку, до себе. Я прала ті кілька сорочок, що він мав, і куховарила йому; треба сказати, що він уважав мене дуже гарною, і я не заперечую: він був добре збудований і мав білу та ніжну шкіру; а втім, йому неставало дотепності й філософії – відразу було видко, що не доктор Панглос його виховував. Наприкінці третього місяця, коли він витратився з грошей, а я обридла йому, він продав мене одному євреєві на ім'я дон Іссахар, що торгував у Голландії та Португалії і пристрасно любив жінок. Цей єврей дуже прихилився до мене, але перемогти мене не міг; я опиралась йому краще, аніж болгарському солдатові: шляхетна особа може бути раз зґвалтована, але чеснота її від того тільки міцніє. Щоб привчити мене до себе, він оселив мене в цьому сільському домі, що ви бачите. Досі я гадала, що на світі немає нічого прекраснішого, як замок Тундер тен Тронк, але я помилялась.



Одного дня на відправі мене помітив великий інквізитор. Він довго дивився на мене і звелів переказати мені, що має зі мною поговорити в секретних справах. Мене привели до його палацу, і я розповіла йому про своє походження; він зазначив мені, як низько для мого рангу належати іудеєві. Дону Іссахарові запропонували віддати мене монсеньйору. Дон Іссахар, придворний банкір і людина з довір'ям, не схотів про те й слухати. Тоді інквізитор пригрозив йому аутодафе. Врешті наляканий єврей склав умову, за якою будинок і я маємо належати їм обом разом; єврей користується понеділками, середами й суботами, а інквізитор – рештою днів у тижні. Уже шість місяців, як ця угода триває. Не обходиться без суперечок, бо часто вони не можуть вирішити, чи належить ніч проти неділі старому завітові чи новому. Щодо мене, то я аж до сьогодні опираюсь їм обом, і через те, гадаю, вони мене й досі кохають.

Кінець кінцем, щоб запобігти землетрусові і щоб настрахати дона Іссахара, монсеньйор інквізитор задумав улаштувати урочисте аутодафе. Він зробив мені честь, запросивши туди і мене. Я мала дуже хороше місце; дамам підносили холодне питво між мессою і карою. Мене справді пойняв жах, коли я побачила, як палили двох євреїв і бідолашного біскайця, що одружився з кумою; але яке ж було моє здивування, жах і збентеження, коли я побачила в сан беніто й митрі обличчя, що нагадало мені Панглоса! Я протерла собі очі, придивилась уважно і побачила, що його вішають; я зомліла. Ледве я очутилась, як побачила вас, роздягненого; я не знала більшого жаху, туги, болю і розпачу. Скажу вам по правді, що шкіра у вас ще біліша й рожевіша, ніж у болгарського капітана. Це подвоїло всі ті чуття, що гнобили мене й пожирали. Я гукнула, я хотіла сказати: «Спиніться, варвари!» – але голосу мені бракувало, та й крики мої були б марні. Коли вас відшмагали, я сказала: «Як то могло статися, щоб любий Кандід і мудрий Панглос потрапили до Лісабона, один – щоб дістати сотню батогів, другий – щоб попасти на шибеницю з наказу монсеньйора інквізитора, що кохає мене? Панглос жорстоко дурив мене, коли говорив, що на світі все йде на краще». Схвильована, спантеличена, то не тямлячи себе з гніву, то вмираючи з кволості, я згадувала вбивство мого батька, матері й брата, зухвальство підлого болгарського солдата, удар ножем, якого він мені завдав, мою неволю, куховарство, болгарського капітана, мого підлого дона Іссахара, мого страшного інквізитора, повішеного доктора Панглоса, величне, монотонне Miserere,199 під час якого вас шмагали, а найбільше той поцілунок, що ви мені дали за ширмою того дня, коли я вас бачила востаннє. Я славила Бога, що знову привів вас до мене після стількох випробувань. Я сказала своїй старій, щоб потурбувалась про вас і привела сюди, коли це буде можливо. Вона прегарно виконала моє доручення, я зазнала невимовної втіхи, вас побачивши, почувши, розмовляючи з вами. Але ви, мабуть, страшенно зголодніли, я теж хочу їсти, – сідаймо вечеряти.

Вони сіли вдвох до столу і, повечерявши, перейшли на ту прекрасну канапу, про яку вже згадувалось; вони ще були там, коли прийшов дон Іссахар, один із господарів будинку. Була субота, і він прийшов використати свої права і висловити своє ніжне кохання.
Розділ дев'ятий

Що сталося з Кунігундою, Кандідом, великим інквізитором та євреєм
Цей Іссахар був найжовчніший із усіх синів Ізраїля, що жили на світі після Вавилонського полону.200

– Як! – сказав він. – Тобі, галілейська суко, замало одного пана інквізитора? Я мушу ділитися ще й з цим шахраєм?



Кажучи це, він витяг довгий кинджал, що завсіди мав при собі, і кинувся на Кандіда, не сподіваючись, що супротивник теж озброєний; наш добрий вестфалець разом з убранням дістав від старої прекрасну шпагу. Він видобув її, хоч на вдачу був дуже лагідний, вмить поклав суворого іудея мертвим на підлогу до ніг прекрасної Кунігунди.

– Пресвята Діво! – скрикнула та. – Що нам тепер буде? У мене забито людину! Прийде поліція, і ми загинули!

– Коли б Панглоса не було повішено, – сказав Кандід, – він би подав нам добру раду в такій скруті, бо з нього був великий філософ. А як його немає, то порадьмося зі старою.

Стара була дуже розважна і вже почала висловлювати свою думку, коли нараз відчинилися другі маленькі двері. Минула година по півночі, заходила неділя. Цей день належав монсеньйорові інквізитору. Увійшовши, він побачив вишмаганого Кандіда зі шпагою в руці, мертвяка на підлозі, перелякану Кунігунду і стару, що давала поради.

От що відбулося в цю мить у Кандідовій душі і от як міркував він:

«Коли цей святий гукне допомогу, він неодмінно спалить мене і може зробити те саме і з Кунігундою; він без жалю вишмагав мене, він мій суперник, і я мушу його забити, – нема чого вагатись».

Ця думка спалахнула ясно і швидко, і, не даючи інквізиторові отямитись від здивування, він проткнув його наскрізь і кинув поруч єврея.

– От уже й другий, – сказала Кунігунда, – нас не помилують, нас відлучать від церкви, прийшла наша остання година. Що з вами сталося, з вами, таким ніжним зроду, що ви за дві хвилини забили єврея і прелата?

– Моя люба, – відповів Кандід, – людина, закохана, ревнива ще й вишмагана інквізицією, сама себе не тямить.

Тоді стара подала своє слово:

– У стайні є троє андалузьких коней із сідлами і при збруї, нехай хоробрий Кандід їх засідлає. Ви, пані, маєте золото і діаманти, сідаймо хутчій на коні, – хоч я можу триматись тільки однією половиною, – і тікаймо до Кадікса. Година чудесна, і мандрувати холодком уночі дуже приємно.



Кандід миттю осідлав троє коней; Кунігунда, стара та він промчали тридцять миль одним духом. Тимчасом як вони втікали, служителі святої ґермандади201 прибули до будинку. Монсеньйора поховали в прекрасній церкві, а дона Іссахара викинули на смітник.

Кандід, Кунігунда й стара були на той час у містечку Авачені серед гір Сієрра Морени і мали в одному шинку таку розмову.
Розділ десятий

В якій скруті Кандід, Кунігунда та стара прибули до Кадікса і як вони сіли на корабель
– Хто ж міг украсти мої пістолі й діаманти? – казала, плачучи, Кунігунда. – 3 чого ми житимемо? Що маємо робити? Де знайду я інквізиторів та євреїв, що знов мені все те подарують?

– Ох! – сказала стара. – Я маю лиху думку на шановного отця кордельєра,202 що ночував учора в тому самому бадахоському заїзді, що й ми. Хай мене Бог боронить від необачної думки, але він двічі заходив до нашої кімнати і виїхав задовго перед нами.

– Ох! – сказав Кандід. – Добрий Панглос часто доводив мені, що добро на землі спільне і всі мають на нього рівні права. Цей кордельєр мусив був, згідно з тими принципами, лишити нам щось на подорож. У вас так таки нічогісінько не лишилось, моя прекрасна Кунігундо?

– Жодного мараведіса,203 – відповіла вона.

– Що ж робити? – спитав Кандід.

– Продаймо котрого з коней, – сказала стара. – Я сяду позад панночки, хоч я можу триматись однією тільки половиною, і ми доїдемо до Кадікса.



В тому самому готелі стояв пріор бенедиктинець;204 він і купив коня. Кандід, Кунігунда й стара проїхали Луцену, Хіллу та Лебріху і кінець кінцем дісталися Кадікса. Там саме споряджали флот і збирали військо, щоб провчити шановних парагвайських отців єзуїтів,205 яких обвинувачували за повстання однієї з їхніх орд проти іспанського та португальського королів в околиці міста Сан Сакраменто. Кандід, служивши в болгар, показав усю болгарську вправність перед генералом невеличкої армії так гарно, швидко, спритно, витримано й моторно, що його призначили командувати пішою ротою. Отже, він капітан; він сідає на корабель з Кунігундою, старою, двома слугами і парою андалузьких коней, що належали раніш монсеньйорові великому інквізиторові Португалії.

Під час подорожі вони багато міркували про філософію бідолашного Панглоса.

– Ми їдемо до іншого світу, – казав Кандід, – от там уже, мабуть, усе гаразд; бо, треба признатись, від того, що діється в нашому, можна постраждати душею і тілом.

– Я кохаю вас усім серцем, – говорила Кунігунда, – але душа моя ще й досі стривожена з того, що я бачила й зазнала.

– Все буде гаразд, – відповів Кандід. – От уже й море цього нового світу багато краще проти морів нашої Європи; воно спокійніше, і вітри тут постійніші. Мабуть, Новий світ і є найкращий із можливих світів.

– Дай то боже! – казала Кунігунда, – але я така нещасна була в нашому світі, що моє серце майже неприступне для надії.

– Ви скаржитесь, – сказала їй стара. – Ох! Ви не зазнали такого лиха, як я!



Кунігунда трохи не розсміялася – такою чудною здалася їй ця добра жінка, що хотіла бути нещаснішою за неї.

– Ох! – сказала вона їй. – Коли вас, моя люба, не зґвалтували двоє болгар, коли ви не дістали двічі ножем у живіт, коли не зруйновано два ваші замки, не зарізано двох ваших батьків і двох матерів, коли ви не бачили двох ваших коханців вишмаганими при аутодафе, то я не думаю, щоб ви могли заноситись переді мною; додайте ще й те, що я народилась баронесою сімдесят другого покоління, а служила куховаркою.



– Панно, – відповіла стара, – ви не знаєте ще мого походження, а коли б я показала вам свій зад, то ви б не говорили так і змінили свою думку.

Ці слова збудили надзвичайну цікавість у Кандіда та Кунігунди. І стара розповіла їм таке.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   31


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка