Вольтер Кандід: Філософські повісті (збірник)



Сторінка23/31
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.31 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   31

III
Посеред садів, між двох водоспадів, підносився овальний салон на триста футів у діаметрі, його блакитне склепіння, усипане золотими зірками, відбивало дійсне розміщення сузір'їв і планет. Склепіння це оберталося, як і небо, за допомогою машин, так само невидимих, як і ті, що керують небесним рухом. Сто тисяч світильників, у циліндрах гірського кришталю, освітлювали зокола й зсередини їдальню; у буфеті, який мав вигляд амфітеатру, було двадцять тисяч ваз і золотих блюд, а проти буфету сиділи музиканти. У двох інших амфітеатрах були: в одному – овочі всіх сезонів, у другому – кришталеві амфори, в яких вилискували вина, які тільки бувають у світі.

Гості посідали навколо столу, вкритого візерунками квітів і фруктів з дорогоцінного каміння. Прекрасна Формозанта сиділа між царем індійським і фараоном єгипетським, прекрасна Альдея – біля скіфського царя. Було ще тридцять інших володарів, і біля кожного сиділа одна з кращих двірських дам. Посередині, проти своєї дочки, сидів цар вавилонський. Здавалося, він сумував, що не знайшов їй гідного мужа, і разом з тим радів, що вона ще біля нього. Формозанта попрохала в нього дозволу посадити свого птаха біля себе на столі; цар охоче погодився.

Під звуки музики кожен володар міг вільно розмовляти зі своєю сусідкою. Бенкет був приємний і пишний. Перед Формозантою поставили рагу, яке дуже любив її батько. Царівна сказала, що цю страву треба було б подати його величності, і відразу ж птах, на диво спритно, вхопив блюдо і подав його цареві. Ще ніколи так не дивувалися за вечерею. Бел так само, як і дочка його, пестив птаха. Раптом птах полетів назад до Формозанти. Летячи, він розгорнув такий прекрасний хвіст, його розкриті крила були таких блискучих кольорів, золоте пір'я так сліпуче виблискувало, що всі дивилися тільки на нього, а музики припинили грати і стояли непорушні. Ніхто не їв, ніхто не розмовляв, чути було тільки захоплене шепотіння. Протягом вечері вавилонська царівна цілувала його, забувши про всіх володарів на світі. А царі індійський та єгипетський відчували, як зростає їх досада й обурення, і кожен з них дав собі слово прискорити прихід своїх трьохсоттисячних армій, щоб помститися.

Щодо скіфського царя, то він захопився розмовою з прекрасною Альдеєю. Його горде серце ніби не помічало неуважності Формозанти і було до неї швидше байдуже, ніж гнівне.

– Вона прекрасна, – говорив він, – визнаю це, але вона, здається мені, належить до тих жінок, які цікавляться тільки власною вродою і які гадають, що людський рід повинен їм бути дуже вдячний уже за те, що вони дозволяють показувати себе привселюдно. У моїй країні не обожують ідолів; мені більше подобається весела й уважна погануля, ніж ця прекрасна статуя. Ви, пані, такі самі чарівні, як вона, а ви дозволяєте собі принаймні хоч розмовляти з чужинцями. Зі скіфською щирістю признаюсь вам, що я віддаю вам перевагу перед вашою сестрою.



Проте він помилявся щодо вдачі Формозанти; вона не була така пихата, як здавалося. Але Альдеї дуже сподобався його комплімент. Розмова їхня стала дуже цікава: поки вийшли з за столу, і він і вона порозумілися й були дуже задоволені.

Після вечері вийшли прогулятися в парку. Цар скіфський і Альдея не забули відшукати затишний куточок. Альдея, що була щира на вдачу, сказала цареві:

– Я ненавиджу мою двоюрідну сестру, хоч вона й краща за мене і її чекає вавилонський трон. Честь сподобатися вам для мене привабливіша. Я волію краще Скіфію з вами, ніж вавилонську корону без вас, але ця корона належить мені за правом, коли є права на світі, бо я походжу від старшого Немвродового коліна, а Формозанта тільки від молодшого. Її дід скинув з царства мого діда і вбив його.

– То от яке кревне право у вавилонських царів! – сказав скіф. – Як звали вашого діда?

– Його звали Альдей, як і мене, батько мав таке саме ім'я; його з матір'ю заслали були в глибину імпеpiï, a по їхній смерті Бел, не боячись мене, побажав виховати мене разом зі своєю дочкою, але він вирішив, що я ніколи не вийду заміж.

– Я помщуся за вашого діда, вашого батька й за вас, – сказав цар скіфський, – я відповідаю за те, що ви вийдете заміж, я заберу вас позавтрьому рано вранці, бо завтра мушу обідати з вавилонським царем, і щоб підтримати ваші права, я приведу армію в триста тисяч!

– Я згодна, – відповіла прекрасна Альдея, і, давши одне одному слово честі, вони розійшлися.



Незрівнянна Формозанта вже давно пішла спати. Вона звеліла поставити біля свого ліжка срібний ящик, а в ньому апельсинове дерево, на якому б опочивав її птах. Запона над ліжком була спущена, але Формозанті не хотілося спати, – серце й уява її надто були збуджені. Прекрасний невідомий стояв їй перед очима, вона бачила, як він пускав стрілу з лука Немврода, вона стежила, як він рубав голову левові, вона знову читала його мадригал, нарешті, вона бачила, як він вихопився з натовпу й сів на свого однорога. Тоді вона вибухнула риданнями й вигукнула крізь сльози:

– То я його вже не побачу, він не прийде знов!

– Він вернеться, пані, – відповів їй птах з височини свого апельсинового деревця. – Хіба можна побачити вас і не бачити знову?

– О небо! о вічні сили! Мій птах розмовляє чистою халдейською мовою! – Говорячи так, вона одсунула запону, стала навколішки на ліжкові й простягла до нього руки. – Чи ви часом не бог, що зійшов на землю? Чи ви не великий Оромазд,452 що сховався під цим чудовим пір'ям? Коли ви бог, поверніть мені цього прекрасного юнака!

– Я тільки птах, – обізвався той, – але я народився за тих часів, коли всі тварини ще розмовляли і коли птахи, змії, осли, коні, грифи вміли розмовляти з людьми. Я не хотів говорити привселюдно, боячись, щоб ваші двірські дами не прийняли мене за чаклуна. Я признаюсь у цьому тільки вам.

Здивована, спантеличена, нестямна від такого чуда, Формозанта, хвилюючись і кваплячись запитати про сто речей одразу, спитала його спочатку, якого він віку.

– Двадцять сім тисяч дев'ятсот років і шість місяців, пані. Мені минуло стільки, скільки треба планеті, щоб пройти свій шлях по орбіті, що ваші маги називають рівноденням і що тягнеться близько двадцяти восьми тисяч ваших років. Є планети, що обертаються й довше, отже, є й істоти, далеко старіші за мене. Вже двадцять дві тисячі років, як я навчився халдейської мови під час однієї мандрівки, і в мене завжди зберігалася любов до халдейської мови. Але мої брати, інші тварини, не хочуть розмовляти у ваших краях.

– А чому, мій божественний пташе?

– Ох! Це тому, що люди взяли за звичай їсти нас, замість того щоб розмовляти з нами й учитися в нас. Варвари! Хіба не мусили б вони переконатися, що, маючи ті самі органи, що й вони, ті самі почуття, ті самі потреби, ті самі бажання, ми маємо те, що зветься душею, що ми брати їхні й що варити і їсти треба тільки злих тварин? Ми такі рідні вам, що великий Творець, безсмертний Сотворитель усього, складаючи з людиною договір, заборонив вам споживати нашу кров, а нам смоктати вашу.



Байки вашого стародавнього Локмана,453 перекладені стількома мовами, будуть вічним свідоцтвом щасливих стосунків, які колись були між нами й вами. Усі вони починаються так: «За часів, коли тварини розмовляли». Правда, поміж вас є багато жінок, що розмовляють зі своїми собаками, але ті постановили не відповідати, бо їх батогами силують іти на полювання і бути співучасниками вбивства наших старих спільних друзів – оленів, ланей, зайців і перепілок.

У вас і тепер є старовинні поеми, в яких коні розмовляють, а ваші візники повсякчас звертаються до них, але так нечемно й такими бридкими словами, що коні, які колись любили вас, тепер вас зневажають.

Країна, де живе ваш прекрасний невідомий, найдовершеніший із чоловіків, лишилася єдиною, де ваша порода вміє ще любити нашу й розмовляти з нами, і це єдиний закуток на землі, де люди справедливі.

– А де вона, ця країна мого дорогого невідомого? Як ім'я цього героя? Як зветься його держава? Я ніколи не повірю, що він пастух, як не повірю, що ви – кажан.

– Його країна, пані, є країна ґанґаридів,454 народу чесного й непереможного, що живе на східному березі Ґанґу. Ім'я мого друга – Амазан. Він не цар, і я навіть не знаю, чи захотів би він принизитися до того, щоб стати ним. Він надто любить земляків; він пастух, як і вони. Але не думайте, що ці пастухи схожі на ваших, які, ледве вкриті дрантливим лахміттям, стережуть баранів, незрівнянно краще вдягнених, ніж вони, що стогнуть під гнітом злиднів і платять збирачеві податків половину мізерної платні, яку одержують від хазяїв. Ґанґаридські пастухи від народження всі рівні, вони самі володіють незчисленними отарами, що вкривають їхні вічно уквітчані луки. Їх ніколи не вбивають; убити й з'їсти собі подібного – це на Ґанґу жахливий злочин. Їхня вовна, тонша й блискучіша за найкращий шовк, становить найвидатніший предмет торгівлі на Сході. До того ж на ґанґаридській землі є все, чого може забажати людина; оті великі діаманти, які Азаман мав честь вам подарувати, взято з копальні, що належить йому; отой одноріг, що ним, як ви бачили, він приїхав, є звичайна тварина для їзди в ґанґаридів; то найкраща, найгордіша, найстрашніша й найдобріша тварина, яка прикрашає землю. Досить сотні ґанґаридів і сотні однорогів, щоб створити незчисленну армію. Близько двох століть тому один індійський цар був такий безумний, що захотів завоювати цю країну; він з'явився в супроводі десятьох тисяч слонів і мільйона вояків. Однороги пробивали слонів, наче польових жайворонків, яких я бачив на вашому столі нанизаними на золотому рожні. Вояки падали під ґанґаридськими шаблями, як у жнива рис, підрізаний руками східних народів. Тоді взяли в полон царя і шістсот тисяч вояків; царя викупали в цілющих водах Ґанґу й призначили йому місцевий режим, який полягав у тому, щоб їсти тільки рослини, від природи призначені для годівлі тих, хто дихає. Люди, що їдять м'ясо і п'ють міцні напої, мають кров запалену й затруєну, від якої божеволіють стома різними способами. Головне безумство цих людей – люте бажання проливати кров своїх братів і руйнувати плідні простори, щоб потім панувати над цвинтарями. Було витрачено цілих шість місяців на те, щоб вилікувати індійського царя від його хвороби. Коли нарешті лікарі помітили, що пульс його став спокійніший і стриманіший, вони видали свідоцтво про це раді ґанґаридів. Ця рада, погодившись також із думкою однорогів, людяно відіслала індійського царя, дурний його двір і недоумкуватих вояків у їхню країну. З того часу вони стали мудріші, й відтоді індуси поважають ґанґаридів, як неуки, що хочуть навчитися, поважають у вас халдейських філософів, до яких не можуть дорівнятися.

– До речі, мій любий пташе, – сказала царівна, – чи є якась релігія у ґанґаридів?

– Чи є там релігія, пані! В ті дні, коли на небі повний місяць, ми збираємося дякувати Богові, чоловіки в одному великому кедровому храмі, жінки в іншому, щоб не розважатися; птахи в гайку, чотириногі на чудовому лузі. Ми дякуємо Богові за все добро, яке він зробив нам; особливо папуги вміють у нас чудесно виголошувати казання. Така батьківщина мого дорогого Амазана, там живу і я. Я так з ним приятелюю, як ви його кохаєте. Коли ви вірите мені, поїдемо разом зі мною, віддасте йому візит.

– По правді, мій пташе, ви обрали собі гарне ремесло, – відповіла всміхаючись принцеса, що мріяла помандрувати й не зважувалась сказати це.

– Я служу моєму другові, – сказав птах, – а після щастя вас кохати найбільше щастя є сприяти вашому коханню.

Формозанта вже не знала, де вона; їй здавалось, що вона ширяє над землею. Усе, що вона побачила за цей день, усе, що тепер бачила й чула, і, головне, те, що відчувала у своєму серці, викликало в ній блаженство, далеко більше за те, яке відчувають нині мусульманські щасливці, коли, визволившись від земних пут, вони бачать себе на дев'ятому небі, в обіймах гурій,455 овіяні й пройняті небесною славою та раюванням.
IV
Уся ніч минула в розмовах про Амазана, якого вона називала тепер своїм пастушком. І з того часу в багатьох народів вживають слова «пастушок» і «коханець» одне замість одного. То вона питала в птаха, чи мав Амазан інших коханих; той відповідав, що ні, і Формозанта не тямилася з радощів. То вона хотіла знати, як він живе, і з захопленням дізналася, що він витрачає свій час на те, щоб робити добро, розвивати мистецтво, доходити таємниць природи, вдосконалювати себе. То вона хотіла знати, чи душа її птаха тієї самої породи, що й душа коханого, і чому він живе двадцять вісім тисяч років, тимчасом як коханий має тільки двадцять дев'ять. Вона ставила сотню подібних питань, на які птах відповідав обережно, і це викликало ще більшу цікавість. Нарешті сон склепив їм очі й овіяв царівну солодкою облудою насланих богами снів, які інколи перевершують дійсність і пояснити які було б надто важко навіть халдейській філософії.

Формозанта прокинулася, як на неї, пізно. Ще був ранок, коли її батько ввійшов до світлиці. Птах шанобливо й чемно зустрів царя, злетів до нього, стрепенув крилами, витягнув шию й сів знову на своє апельсинове дерево. Цар сів на ліжко до дочки, яка від своїх мрій ще більше покращала, його велика борода схилилася до її прекрасного обличчя, й, двічі поцілувавши її, він сказав:

– Люба моя дочко, вчора ви не могли вибрати собі чоловіка, як я сподівався, та, проте, вам треба його мати: того вимагає благо моєї імперії. Я порадився з оракулом, що, як ви знаєте, ніколи не бреше і керує всіма моїми вчинками; він наказав мені послати вас у мандрівку. Отже, вам треба зробити подорож.

– Ах, звичайно, до ґанґаридів! – сказала царівна і, прохопившися цими словами, ясно відчула, що сказала дурницю. Цар, що не знав і слова з географії, спитав, що вона розуміє під ґанґаридами, та вона легко викрутилася. Цар сказав їй, що вона має піти на прощу, і він призначив уже осіб для почту: голову державної ради, первосвященика, двірську даму, лікаря, аптекаря і птаха з усією потрібною челяддю.

Формозанта ніколи не виходила з царського палацу і до свята на честь трьох царів та Амазана провадила дуже безбарвне життя серед пишноти двірського етикету і марних розваг, а тому була в захваті, що піде на прощу. «Хто знає, – гадала вона, – чи не навіють боги моєму любому ґанґаридові бажання піти в той самий храм і чи не матиму я щастя побачити його серед прочан». Вона ніжно подякувала батькові й сказала, що завжди потай шанувала святого, до якого він її виряджав.

Бел почастував гостей прекрасним обідом, на якому були тільки чоловіки. Гостей добрали невдало: царі, князі, міністри, первосвященики – усі заздрили один одному, усі зважували свої слова, усі хвилювали один одного й самих себе. Обід був сумний, хоч і багато пили. Обидві царівни лишилися в своїх покоях, готуючись до свого від'їзду. Вони обідали скромно. Потім Формозанта пішла в сад прогулятися зі своїм дорогим птахом, який, щоб розважити її, перелітав з дерева на дерево, розпустивши пишний хвіст і чудове пір'я.

Єгипетський фараон, бувши напідпитку, щоб не сказати п'яний, взяв у пажа свого лука й стріли. Цей державець, по правді, був найнезугарнішим із стрільців своєї країни; коли він стріляв у ціль, найнебезпечніше місце було те, куди він цілив. Але прекрасний птах, летячи швидко, як і стріла, сам підставив себе під удар і, весь скривавлений, упав в обійми Формозанти. Сміючись, як дурень, єгиптянин повернувся до своїх покоїв. Царівна голосно зойкнула, ллючи сльози та роздираючи щоки та груди. Вмираючи, птах шепнув їй:

– Спаліть мене й не забудьте віднести попіл до щасливої Аравії, на схід од старовинного міста Адема, чи Едема, і покласти на сонці на невеличке вогнище з гвоздичного й коричного дерева. – Промовивши це, він сконав.



Формозанта була довго непритомна й отямилася тільки на те, щоб вибухнути новими риданнями. Батько, поділяючи її сум і клянучи єгипетського фараона, був певний, що ця подія провіщає сумне прийдешнє. Він швиденько пішов порадитися з оракулом. Оракул відповів: «Усе сплітається – життя й смерть, зрада і вірність, втрата і здобич, недоля й щастя». Ні цар, ні його рада не могли нічого тут добрати, але кінець кінцем, він був задоволений, бо виконав свій релігійний обов'язок.

Поки він радився з оракулом, його заплакана дочка звеліла віддати птахові сумні почесті, як він наказав, і вирішила одвезти його до Аравії, хоч би й з небезпекою для життя. Його спалили в неспалимім полотні,456 на якому він звичайно спав. Формозанта зібрала попіл у маленьку золоту вазу, всю оздоблену карбункулами й діамантами, які повитягала з левової пащі. Чом не могла вона, замість того щоб виконувати цей сумний обов'язок, спалити живим мерзенного єгипетського фараона! То було єдине її бажання. В досаді вона звеліла вбити його двох крокодилів, двох його гіпопотамів, двох зебр, двох щурів, а обидві мумії наказала викинути в Євфрат. Коли б вона дістала його бика Апіса, вона не помилувала б і його.

Єгипетський фараон, ображений такою наругою, одразу ж виїхав з тим, щоб наказати виступити своїм трьомстам тисячам людей. Бачачи, що його спільник од'їхав, індійський цар того ж дня повернувся до себе, твердо намірившись приєднати свої триста тисяч індусів до єгипетського війська. Цар скіфський вирушив уночі разом з Альдеєю, твердо вирішивши змагатися за неї на чолі трьохсот тисяч скіфів і повернути вавилонську спадщину, яка належала їй, бо вона походила від старшого коліна.

Прекрасна Формозанта і собі зі своїм почтом вирушила в дорогу о третій годині ранку, гадаючи, що прибуде в Аравію, щоб виконати останнє бажання свого птаха, і що невмирущі боги повернуть їй її любимого Амазана, без якого вона не може жити.

Отже, прокинувшись, цар вавилонський не знайшов нікого.

– Он як кінчаються великі свята! – сказав він. – І яку дивну порожнечу лишають вони в душі, коли мине той гармидер.



Але його охопив справжній царський гнів, коли він довідався, що викрадено Альдею. Він наказав розбудити всіх міністри? і скликати на нараду. Чекаючи, поки вони прийдуть, він не забув порадитися зі своїм оракулом, але ніяк не міг добитися нічого, крім цих, уславлених з того часу слів: «Коли дівчат не віддають, вони віддаються самі».

Відразу наказано було вислати триста тисяч чоловік проти скіфського царя. І от запалала найжахливіша війна, що виникла внаслідок найблискучішого свята, яке тільки було на землі. Азію мали зруйнувати чотири армії по триста тисяч бійців у кожній. Ясно, що Троянська війна, яка кілька століть по цьому здивувала світ, була тільки дитячою забавкою, але треба зважити на те, що в троянській суперечці йшлося про стару, досить розпусну жінку, яку двічі викрадали,457 тимчасом як тут ішлося про двох дівчат і птаха.

Індійський цар чекав своєї армії на великім чудеснім шляху, що вів тоді навпростець від Вавилона до Кашміру. Скіфський цар з Альдеєю їхали прекрасною дорогою, що вела до гори Іммаус.458 Усі ці шляхи потім занепали від поганого догляду. Єгипетський фараон рушив на захід і наближався до невеличкого Середземного моря, яке неуки євреї назвали потім Великим морем.

Щодо прекрасної Формозанти, то вона їхала по бассорській дорозі, обсадженій високими пальмами, які давали вічний холодок і овочі о всякій порі року. Храм, до якого вона йшла на прощу, був у самій Бассорі.459 Святий, на честь якого був поставлений цей храм, був схожий на того святого, якого пізніш обожували в Лампсаку.460 Він не тільки постачав дівчатам чоловіків, але часто й сам заступав місце чоловіка. То був найбільш шанований в Азії святий.

Формозанту не цікавив бассорський святий; вона думала тільки про свого любого ґанґаридського пастуха, про свого милого Амазана. Вона гадала сісти на корабель у Бассорі й поїхати до щасливої Аравії, щоб зробити все, як наказав убитий птах.

Тричі вже заходило сонце, коли Формозанта, увійшовши до готелю, де її гоффур'єри все наготували для неї, дізналася, що туди приїхав і єгипетський фараон. Довідавшись від своїх шпигунів про шлях царівни, він одразу змінив свій маршрут разом зі своїм численним почтом. Він поставив біля всіх дверей вартових, увійшов до світлиці прекрасної Формозанти і сказав їй:

– Ваша величність, саме вас я й шукаю. Ви дуже мало зважали на мене, коли я був у Вавилоні, а карати зневажливих і примхливих – це справедлива річ. Сьогодні ви, будь ласка, повечеряйте зі мною; у вас не буде іншого ліжка, крім мого, і я поводитимуся з вами залежно від того, наскільки буду задоволений вами.



Формозанта бачила, що несила їй; вона знала, що розум полягає в тому, щоб пристосуватися до обставин, і вирішила визволитися від єгипетського фараона через невинну хитрість. Вона глянула на нього скоса, що через багато століть по цьому стало називатись «поводити очима», і заговорила до нього так скромно, мило, ласкаво і так чарівливо, що наймудріший з чоловіків утратив би розум, а найвидючіший був би осліп від цих слів:

– Признаюся вам, пане, що я ні разу не насмілилася глянути на вас, коли ви зробили цареві, моєму батькові, честь, завітавши до нього; я боялася свого серця, боялася своєї наївної простоти, я тремтіла від страху, щоб мій батько й ваші суперники не помітили переваги, яку я вам віддавала і якої ви так заслуговуєте. Тепер я можу одкритися в своїх почуттях. Присягаюся биком Апісом, якого, після вас, поважаю найбільше на світі, що я в захопленні від ваших пропозицій. Я вже вечеряла з вами у мого батька, я охоче вечерятиму з вами тут, хоч батька й не буде; я проситиму вас тільки, щоб із нами пив ваш великий первосвященик. У Вавилоні здалося мені, що він дуже приємний гість. Щодо вашої другої пропозиції, то вона дуже принадна, але вельможній дівчині не личить про це говорити. Досить з вас знати, що я вважаю вас за найбільшого з володарів і найприємнішого з чоловіків.



Від цих слів єгипетському фараонові голова пішла обертом, і він охоче погодився, щоб первосвященик був третім.

– Прошу у вас іще ласки, – сказала царівна, – дозвольте моєму аптекареві прийти до мене; у дівчат завсіди трапляються або перебої в серці, або кольки чи задишка, і вони потребують певного догляду, певного режиму. Одне слово, мені конче потрібен мій аптекар, і я сподіваюся, що ви не відмовите мені в цім невеличкім доказі кохання.



– Ваша величність, – відповів їй єгиптянин, – хоч аптекар має погляди, протилежні моїм, і хоч його мистецтво суперечить моєму, я надто добре знаю життя, щоб одмовити вам у такім справедливім проханні. Я накажу, щоб він прийшов до вас перед вечерею. Я визнаю, що ви маєте бути трохи втомлені з дороги, вам, мабуть, потрібна також і покоївка; ви можете покликати ту, котра вам найбільше подобається. Я чекатиму далі ваших наказів і пильнуватиму ваших вигод.

Він вийшов. Прийшли аптекар і покоївка на ім'я Ірля, на яку царівна цілком звірялася. Вона наказала їй на вечерю подати шість пляшок шіразького вина і напоїти цим вином усіх вартових офіцерів; потім порадила аптекареві вкинути в ті пляшки дещо зі своїх ліків, од яких люди засинають на двадцять чотири години і які завжди були в нього напоготові. Її наказ виконали точно. За півгодини прийшов фараон з первосвящеником. Вечеря була дуже весела; фараон із жерцем вихилили всі шість пляшок і призналися, що ніколи в Єгипті не пили такого доброго вина; покоївка подбала напоїти слуг, що прислуговували за вечерею. Щодо царівни, то вона дуже пильнувала нічого не випити й посилалася на те, що аптекар наказав їй дотримуватися дієти. Незабаром усі поснули. У первосвященика єгипетського фараона була найкраща борода, яка тільки буває в людей його сану. Формозанта дуже спритно обрізала її, потім, пришивши до невеличкої стрічки, підв'язала її собі до підборіддя. Сама вона загорнулася в жерцеве вбрання з усіма ознаками його сану, а покоївку одягли ніби прислужника богині Ізіди. Нарешті, захопивши свою урну й самоцвіти, вона вийшла з готелю поміж вартових, що спали, як і їхній пан. Супутниця її подбала про те, щоб перед дверима було двоє добрих коней. Царівна не могла взяти із собою жодного з офіцерів свого почту, бо їх заарештувала б головна варта.

Формозанта та Ірля проїхали крізь лави вояків, які, вважаючи царівну за жерця, називали її «превелебним святим отцем»461 і просили в неї благословення. Дві втікачки приїхали до Бассори за двадцять чотири години, раніше, ніж фараон прокинувся; тут вони скинули своє вбрання, яке могло викликати підозру. Якнайшвидше найняли вони корабель, і він перевіз їх через Ормуздову протоку до прекрасних едемських берегів,462 у щасливу Аравію. Це був той самий Едем, сади якого вславилися так, що стали потім оселею праведних. Вони стали прообразом для Єлісейських полів,463 для садів Гасперид,464 садів Острова Щасливих,465 бо в цім гарячім підсонні люди не можуть уявити більшого блаженства, як холодок і дзюркотіння води. Вічно жити в небесах з найвищою істотою чи прогулюватися райськими садами було рівнозначне для людей, що розмовляють, самі себе не розуміючи, і не можуть ще мати ні ясних ідей, ані точних висловів.

Щойно царівна опинилася на цій землі, вона зразу ж подбала про те, щоб віддати любому птахові ті жалобні почесті, яких він вимагав од неї. Прекрасними руками своїми склала вона з гвоздичного й коричного гілля невеличке багаття. Яке ж було її здивування, коли, висипавши на це багаття попіл від птаха, вона побачила, як він сам собою запалав. Швидко вогонь пожер усе, та замість попелу з'явилося величезне яйце, з якого вийшов птах, ще кращий, ніж будь коли перед тим. То були найкращі хвилини, які царівна переживала за все своє життя: тільки одна хвилина могла б бути краща за це, і вона бажала її, хоч і не сподівалася.

– Тепер я бачу, – сказала вона птахові, – що ви той фенікс,466 про якого я чула. Я мало не помираю від здивування й радості. Я не вірила в воскресіння мертвих, але моє щастя переконує мене в цьому.

– Ваша величність, воскресіння є найпростіша в світі річ, – сказав їй фенікс, – не дивніше народитися двічі, ніж один раз. У цьому світі все воскресає; гусінь воскресає в метеликах, покладена в землю кісточка воскресає в дереві, усі поховані в землі тварини воскресають у травах, рослинах і годують інших тварин, становлячи частку їхньої істоти. Всі частини, з яких складаються тіла, утворені з інших істот. Правда, я єдиний, якому могутність Ормузда дарувала ласку воскресати в своїм власнім вигляді.

Формозанта, що повсякчас дивувалася, відколи вперше побачила Амазана й фенікса, сказала йому:

– Я розумію, що велике божество могло створити з попелу фенікса, трохи схожого на вас, але, признатись, я не можу ясно збагнути, що ви та сама істота з тією самою душею. Що сталося з вашою душею, поки я носила вас у кишені по вашій смерті?

– Боже мій, пані, хіба для великого Ормузда не однаково легко чинити акт творіння з маленькою іскрою мене самого чи починати цю справу наново? Раніш він дав мені почуття, пам'ять, думки, і він дав мені їх знову. А чи цю ласку дано атомові первісного вогню, захованому в мені, чи сукупності моїх органів, це, по суті, нічого не значить: люди й фенікси ніколи не знатимуть, як відбуваються такі речі. Але найбільша ласка, яку дарувало мені вище божество, – це те, що я відродився для вас. Чом не можу я провести з вами й Амазаном усі двадцять вісім тисяч років, які маю ще прожити до свого наступного воскресіння?

– Феніксе мій, – обізвалася царівна, – згадайте, що перші слова, сказані мені у Вавилоні, – їх я ніколи не забуду, – тішили мене надією знову побачити мого любимого пастуха, якого я ревно кохаю. Нам обом конче треба їхати до ґанґаридів і привезти його до Вавилона.

– Саме цього хочу й я, – сказав фенікс, – не можна втрачати й хвилини; по Амазана треба їхати найкоротшим шляхом, тобто повітрям. У щасливій Аравії є два грифи, мої близькі друзі, які живуть тільки за півтораста тисяч миль звідси; я пошлю їм листа голубиною поштою, і вони прилетять надвечір. Ми матимемо час зробити для вас невеличкий диван з шухлядами, куди покладемо харчів для вас. У цій своєрідній кареті вам із вашою служницею буде дуже добре. Грифи ці найсильнішої породи, кожен з них триматиме за один із поручнів. Але, повторюю, кожна хвилина дорога.

Тої ж миті фенікс пішов з Формозантою замовити диван одному знайомому мебляреві. За чотири години його закінчили. У шухляди поклали невеличкі хлібці, бісквіти, кращі за вавилонські, лимони, ананаси, фісташки, кокоси й едемське вино, настільки краще за шіразьке, наскільки шіразьке вино вище за сюренське.467

Диван був легкий, міцний і вигідний. О призначеній годині до Едему прилетіли два грифи. Формозанта та Ірля сіли в карету диван. Два грифи підняли її, як пір'їну. Фенікс то летів позаду, то сідав на спинці. Два грифи мчали до Ґанґу, як стріла, що розтинає повітря. Відпочивали лише кілька хвилин уночі, щоб попоїсти і дати випити двом возіям.

Нарешті дісталися до ґанґаридів. Серце в царівни билося від надії, кохання й радості. Фенікс наказав грифам спинитися біля Амазана, але йому відповіли, що вже три години, як той виїхав, і ніхто не знає куди. У мові, навіть у ґанґаридській, нема слів, що могли б відтворити розпач, який охопив Формозанту.

– Леле! Ось чого я боявся, – сказав фенікс. – Три години, які ви були з тим злощасним єгипетським фараоном у притулку на бассорськім шляху, відняли, може, назавжди щастя вашого життя; я дуже побоююся, що ми безповоротно втратили Амазана!



Тоді він спитав у слуг, чи можна завітати до матері Амазана. Вони відповіли, що позавчора помер її чоловік і вона нікого не приймає. Маючи в домі деякий вплив, фенікс наказав одвести вавилонську царівну до покою, стіни якого були оббиті апельсиновим деревом зі смужками слонової кістки. Підпаски в довгих білих убраннях, попідперезуваних злотоцвітними стьожками, поставили їй у сотнях порцелянових ваз сотні тонких страв, між якими зовсім не видно було убоїни; був тільки рис, сага, манна, локшина, макарони, пряження й яєчня, вершковий сир, тістечка різних сортів, городина й овочі, такі пахучі та смачні, що в інших краях про них і уявлення не мають; там була сила прохолодних напоїв, смачніших за найкращі вина.

Поки царівна їла, лежачи на постелі з троянд, четверо павичів, на щастя німих, обвівали її своїми пишними крилами. Двісті пташок, сто пастухів і сто пастушок давали їй концерт. Солов'ї, чижики, очеретянки, зяблівки співали з пастушками на перший голос, пастухи співали альтами і басами, і все це було прекрасно, як проста природа. Царівна визнала, що коли у Вави лоні більше пишноти, то природа в ґанґаридів у стократ приємніша. Але поки лилася ця заспокійлива й пристрасна музика, вона проливала сльози й говорила своїй товаришці, молодій Ірлі:

– Пастухи й пастушки, солов'ї і чижики – усі вони кохаються, а я не бачу ґанґарида героя, гідного моїх найніжніших і найпалкіших бажань.



Поки вона так вечеряла, захоплювалася й плакала, фенікс говорив матері Амазана:

– Пані, вам не можна відмовлятися побачитись з вавилонською царівною, ви знаєте…

– Я знаю все, – сказала та, – аж до її пригоди в готелі на бассорськім шляху; сьогодні вранці мені все розповів чорний дрізд, і цей лихий дрізд спричинився до того, що мій син мало не збожеволів од розпачу й покинув батьківську оселю.

– То ви не знали, – обізвався фенікс, – що царівна воскресила мене?

– Ні, люба моя дитино, я дізналася від дрозда, що ви померли, і була невтішна; мене так вразила ця втрата, чоловікова смерть і раптовий від'їзд сина, що я зачинила для всіх свої двері, але раз вавилонська царівна зробила мені честь, завітавши до мене, то швиденько приведіть її; я маю їй сказати дещо дуже важливе й хочу, щоб ви були тут.

І вона відразу ж вийшла в другий покій, назустріч царівні.

Їй не легко було ходити, бо цій жінці було близько трьохсот років, але в ній збереглися ще рештки вроди й видно було, що близько двохсот тридцяти – двохсот сорока років тому вона була чарівна.

Вона привітала Формозанту з благородною пошаною, змішаною з цікавістю й сумом, що дуже вразило царівну.

Спочатку Формозанта висловила їй своє співчуття з приводу чоловікової смерті.

– Леле! – сказала вдова. – Ця втрата мусить обходити вас дужче, ніж ви гадаєте.

– Звичайно, це мене дуже смутить, – сказала Формозанта, – він був батько того…

Сказавши це, вона заплакала.

– Через багато небезпек приїхала я сюди тільки для нього. Я покинула для нього батька й найпишніший на світі двір. Мене полонив єгипетський фараон, якого я зневажаю; визволившись од грабіжника, я прилетіла сюди, щоб побачити того, кого кохаю, і ось він утік од мене. – Сльози й ридання не дали їй змоги говорити далі.



Тоді мати сказала їй:

– Ваша величність, не пам'ятаєте ви, коли вас полонив єгипетський фараон, коли ви вечеряли з ним у готелі на бассорськім шляху, коли своїми прекрасними руками наливали ви йому шіразького вина, чи не літав у тій кімнаті дрізд?

– Справді, ви оце нагадали мені, тоді я не звернула уваги, але, зібравшись тепер з думками, я дуже ясно пригадую, що коли єгипетський фараон підвівся з за столу, щоб поцілувати мене, дрізд, гостро зойкнувши, вилетів у вікно й уже не повертався.

– Леле, пані, – сказала мати Амазана, – ось хто головна причина нашого лиха; мій син вирядив цього дрозда довідатися про ваше здоров'я і про все, що відбувається у Вавилоні. Він гадав швидко повернутися, кинутись до ваших ніг і присвятити вам усе своє життя; ви не знаєте, як надмірно й ревно кохає він вас. Усі ґанґариди вміють кохати й бути вірними, але мій син найпристрасніший і найвірніший з усіх. Дрізд натрапив на вас у готелі, ви весело пили з єгипетським фараоном і бридким жерцем; він бачив, як ви ніжно поцілували того державця, що вбив фенікса, а мій син почував до того царя неймовірну огиду. Дрізд, охоплений справедливим гнівом, вилетів, проклинаючи ваше згубне кохання, повернувся сьогодні й усе розповів. Але в яку хвилину, о праведне небо! – саме тоді, коли мій син оплакував зі мною смерть свого батька й фенікса, саме тоді, як він дізнався від мене, що він ваш двоюрідний брат.

– О небо! Мій двоюрідний брат! Чи це можливо, пані? Яким чином? О, яка я щаслива і разом така нещасна, бо образила його!

– Мій син – ваш двоюрідний брат, кажу я вам, – сказала мати, – і зараз я вам це доведу. Але ставши мені родичкою, ви відняли в мене сина. Він не міг пережити горя від того, що ви поцілували єгипетського фараона.

– Ах! Тіточко! – вигукнула прекрасна царівна. – Присягаюся ним і могутнім Ормуздом, що цей згубний, а не злочинний поцілунок був найбільшим доказом кохання, який я тільки могла дати вашому синові! Я їхала до нього від Євфрату до Ґанґу, і, потрапивши до рук єгипетського фараона, я могла втекти, тільки одуривши його. Хай будуть свідками цього прах і душа фенікса, що були тоді у мене в кишені. Він може виправдати мене. Але як же ваш син, народившися на берегах Ґанґу, може бути двоюрідним братом мені, чий рід править стільки віків на берегах Євфрату?

– Чи знаєте ви, – сказала їй поважна ґанґаридка, – що вашого троюрідного дядька Альдея скинув з царства батько Бела?

– Так, пані.

– Ви знаєте, що в його сина Альдея була дочка, царівна Альдея, вихована при вашому дворі. Переслідуваний вашим батьком, цей цар заховався під іншим ім'ям у нашій благословенній країні; він одружився зі мною, і в мене народився син – Амазан, найкращий, найдужчий, найодважніший, найчесніший із смертних, а тепер ще й найбожевільніший. Наслухавшись про вашу вроду, він поїхав на свято до Вавилона; відтоді він ревно кохає вас, і я, може, більше не побачу свого любого сина.



Тут вона наказала розкласти перед царівною всі документи Альдейового роду, але та на них ледве глянула.

– Ах, пані, – сказала вона, – хіба перевіряють те, чого бажають? Моє серце вірить вам! Але де ж Альдей Амазан? Де мій родич, мій коханий, мій цар, де моє життя? Якою дорогою поїхав він? Я шукатиму його по всій земній кулі, яку створив Вічний і найбільшою окрасою якої є Амазан. Я шукатиму його на зірках Канопи, Шіти, Альдебарану; я мушу переконати його в своїм коханні й своїй невинності.



Фенікс ствердив, що царівна не вчинила злочину, в якому винуватив її дрізд, – ніби вона, кохаючи, поцілувала єгипетського фараона. Але треба було скинути облуду ще й з очей Амазана і повернути його. Фенікс вирядив пташок на всі дороги, туди ж спровадив і гурт однорогів; нарешті йому доповіли, що Амазан рушив шляхом на Китай.

– Гаразд! їдьмо до Китаю, – сказала царівна. – Подорож не триватиме довго; я сподіваюся, що найпізніш як за два тижні я поверну вам вашого сина.



Скільки сліз пролилося від цих слів у матері ґанґарида й вавилонської царівни! Які були обійми! Які сердечні зізнання!

Фенікс одразу ж замовив коляску з шістьома однорогами. Мати вирядила двісті верхівців і подарувала царівні, своїй небозі, кілька тисяч найкращих на всю країну діамантів. Вражений лихом, якого накоїв нескромний дрізд, фенікс наказав усім дроздам покинути країну, і з того часу на берегах Ґанґу немає дроздів.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   31


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка