Вольтер Кандід: Філософські повісті (збірник)



Сторінка7/31
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.31 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   31

Розділ шістнадцятий

Розбійник
Коли приїхав він до кордону, що відмежовував скелясту Аравію112 від Сирії, і проїжджав повз один дуже міцний замок, звідти вийшли озброєні араби. Він побачив, як його оточили й кричали йому: «Все, що у вас є, належить нам, і сама особа ваша належить нашому господареві!» Замість будь якої відповіді Задіґ вихопив шаблю, його хоробрий слуга зробив так само. Вони повалили мертвими перших арабів, що посягнули на них; кількість нападників подвоїлась; їх це не вразило, й вони постановили загинути б'ючись. Отже, двоє людей оборонялися від багатьох – така бійка не могла тривати довго. Господар замку, на ймення Арбогад, побачив з вікна диво Задіґової відваги й відчув пошану до нього. Він похапцем зійшов униз, розігнав своїх людей і визволив двох мандрівників.

– Усе, що переходить моїми землями, моє, – сказав він, – так само як і те, що лежить на чужих землях. Але ви такі мужні, що я роблю для вас виняток.



Він завів його до себе в замок і звелів челяді добре з ним поводитися; а ввечері Арбогад запросив Задіґа вечеряти.

Господар замку був одним із тих арабів, яких звуть злодюгами; та часом поміж сили лихих йому траплялося зробити добрий учинок. Він грабував люто й зажерливо, а роздавав щедро; був він завзятий у вчинках, досить поблажливий у торгівлі, буйний за столом і, передовсім, цілком одвертий. Задіґ йому дуже сподобався; за його розмовою, що захопила господаря, обід затягся. Нарешті Арбогад сказав йому:

– Раджу вам служити під моїм проводом, це найкраще, що можете ви зробити: моє ремесло прибуткове, і колись ви зможете стати таким, як я.

– Чи можна запитати у вас, – сказав Задіґ, – з якого часу вправляєтеся ви в цій благородній професії?

– Аж від найніжнішої моєї юності, – відповів пан. – Я був за челядника в одного спритного араба, становище моє було незносне. Я був у розпачі, що на всій землі, яка рівно належить усім людям, доля не зберегла мені моєї пайки. Я виклав свою журбу одному старому арабові, і він сказав мені: «Сину мій, не впадай у розпач; колись була одна піщинка, яка скаржилась на те, що вона невідомий у пустелі атом. Минуло кілька років, і з неї вийшов діамант, який тепер становить найкращу окрасу в короні індуського царя». Це справило на мене враження; я був тоді піщинкою й постановив стати діамантом. Я почав з того, що викрав двоє коней; з'єднався з товаришами й став грабувати невеличкі каравани; так я потроху знищував нерівність, що була спочатку поміж людьми й мною. Я отримав свою частку з благ світу і винагородив себе навіть з лихвою: мене стали шанувати, я зробивсь паном над розбійниками, за допомогою зброї придбав цей замок. Сатрап Сирії хотів відібрати в мене мої землі, але я був уже надто багатий, щоб будь чого боятися: я дав сатрапові грошей, з умовою, що замок залишиться мені і я збільшу свої володіння, і він навіть призначив мене збирачем податків, які скеляста Аравія платить цареві над царями. На цій посаді я був збирачем, але не платіжником. Вавилонська головна рада іменем царя Моабдара прислала сюди одного сатрапа, щоб задушити мене. Чоловік цей прибув із своїм наказом. Я вже знав про все; я звелів на його очах задушити чотирьох чоловіків, яких він узяв із собою затягати мотузку; після цього я спитав його, скільки коштувало доручення задушити мене. Він відповів мені, що гонорар мав становити триста золотих монет. Я яскраво довів йому, що зі мною він досягне більшого. Я зробив його підрозбійником, і сьогодні він один із кращих і найбагатших моїх офіцерів. Коли б ви повірили мені, ви мали б такий самий успіх, як і він. Ніколи не було кращої пори для грабунків, як тепер, коли царя Моабдара вбито й у Вавилоні усе змінилося.

– Моабдара вбито? – вигукнув Задіґ. – А що сталося з царицею Астартою?

– Не знаю нічого, – обізвався Арбогад, – знаю тільки, що Моабдар збожеволів і що його вбито, що у Вавилоні великий заколот, що всю імперію зруйновано, що там можна добре поживитися і, щодо мене, я цим чудесно користуюся.

– Але цариця, – сказав Задіґ, – як ваша ласка, чи не знаєте ви хоч щось про її долю?

– Мені говорили про якогось князя гірканського, – обізвався той, – може, вона перебуває поміж його коханок, якщо, звісно, її не вбито під час сутичок; але мене більше цікавить здобич, ніж плітки. Під час моїх нападів я забрав багато жінок, та не залишив жодної; я дорого продавав їх, якщо вони були гарні, не допитуючись, хто вони такі. Адже купують не ранги: негарна цариця не знайде на себе покупця; може, я й продав Астарту, може, вона померла; мені це байдуже, я гадаю, що вас теж не повинне це турбувати. – Говорячи це, він так завзято пив і так плутав усі думки, що Задіґ так нічого й не зрозумів.



Він сидів засмучений, пригнічений, непорушний. Арбогад усе пив, розповідав байки, без кінця повторював, що він найщасливіший з усіх людей, умовляючи й Задіґа стати таким самим щасливим, як є він. Нарешті, потроху приспаний винними парами, він заснув спокійним сном. Для Задіґа ніч минула в страшному хвилюванні. «Як! – думав він. – Цар збожеволів! Його вбито! Я не можу втриматися, щоб не плакати за ним. Імперію зруйновано, а цей розбійник щасливий. О доле, доле! Грабіжник щасливий, а та, кого природа створила найприємнішою, може, жахливо загинула чи живе в становищі, гіршому за смерть. О Астарто, що сталося з вами?»

Вдосвіта він розпитував усіх, кого зустрічав у замку, але ніхто йому не відповів: усі були заклопотані, вночі було здобуто нові перемоги, й тепер розподіляли здобич. Усе, чого міг він добитися в цьому метушливому замішанні, це дозволу виїхати. Він, не гаючись, скористався з нього, ще більше, ніж будь коли, заглиблений у свої сумні міркування.

Задіґ їхав занепокоєний, стурбований, з розумом, цілком захопленим нещасною Астартою, вавилонським царем, вірним його Кадором, щасливим розбійником Арбогадом, отою примхливою жінкою, яку вавилонці викрали на кордоні Єгипту, – одне слово, всіма перешкодами й злигоднями, яких він зазнав.
Розділ сімнадцятий

Рибалка
За кілька миль від Арбогадового замку він опинився на березі невеличкої річки, все оплакуючи свою долю й уважаючи себе за зразок нещастя.

Він побачив на березі рибалку, що лежав, насилу тримаючи в безсилій руці рибальські тенета, які, здавалось, забув закинути, і звівши очі до неба.

– Безумовно, я найнещасливіший з усіх людей! – говорив рибалка. – На погляд усього світу я був найуславленіший продавець вершкового сиру у Вавилоні, і от я збанкрутував. У мене була найкраща дружина, яку тільки може мати чоловік, і от мене зраджено. Мені лишилася мізерна хатина, і от я бачив, як її спалено і знищено. Оселившися в халупі, не маю я інших засобів, як рибальство, і от я не спіймав жодної риби. О, мої тенета! Я вже не кидатиму вас у воду, я сам кинуся туди!



Промовляючи ці слова, він підвівся й підійшов з виглядом людини, що має кинутись у воду й укоротити собі віку.

«Що це? – сказав собі Задіґ. – Отже, є люди такі самі нещасливі, як і я?» Палке бажання врятувати рибалці життя було таке саме швидке, як і це міркування. Він підбіг до нього, спинив, розпитав його з виглядом привітним і заспокійливим. Гадають, що кожен завжди почуває себе менше нещасним, коли він не один, але, за Зороастром, це не від злобливості, а з потреби: тоді бо відчувають прихильність до нещасного, як до собі подібного. Радість якоїсь щасливої людини буде образою, але двоє нещасних, немов двоє слабких деревець, що, спираючись одне на одне, протистоять бурі.

– Чому скоряєтеся ви своєму нещастю? – спитав Задіґ у рибалки.

– Тому, – відповів той, – що я не маю засобів. Я був одним із найповажніших у селі Дерібак, поблизу Вавилона, і з допомогою дружини я робив найкращі вершкові сири для імперії. Цариця Астарта й відомий міністр Задіґ дуже любили їх. У їх доми я постачив шістсот сирів. Одного дня я пішов до міста по гроші; прийшовши до Вавилона, я дізнався, що цариця й Задіґ зникли. Я побіг до пана Задіґа, якого ніколи не бачив, там я застав лучників великої ради, які, запасшися царським папером, законно грабували і палили його будинок. Я побіг до кухні цариці; там одні кухарі казали, що вона померла, інші – що вона втекла, але всі запевняли мене, що не заплатять за мої сири. Я пішов з дружиною до пана Оркана, одного з моїх клієнтів, ми просили в нього захисту в нашій недолі. Щодо підтримки дружини – він згодився, мені – відмовив. Вона була біліша за ті вершкові сири, з яких почалося моє лихо, спалахи гірського пурпуру113 не були такі блискучі, як рум'янець, що заливав цю білість: через це Оркан затримав її, а мене вигнав зі свого дому. Я написав своїй дружині повного розпачу листа. Вона сказала подавцеві: «Ах! ах! Так, я знаю чоловіка, що пише це мені, я чула про нього: кажуть, що він робить чудесні вершкові сири; нехай мені принесуть їх, і нехай йому заплатять». У своїй журбі я хотів звернутися до правосуддя. У мене залишилося шість золотих унцій: дві унції треба було віддати законникові, з яким я радився, дві прокуророві, що взяв мою справу, дві секретареві першого судді. Коли я все це зробив, справа моя ще не почалася, а я вже витратив більше грошей, ніж того варті і мої сири, й моя дружина. Я повернувся до мого села, маючи намір продати хату, щоб повернути дружину. Хата моя коштувала добрих шістдесят золотих унцій, але всі бачили, що я збіднів і мушу продавати. Перший, до кого я звернувся, запропонував мені тридцять унцій, другий двадцять, а третій десять. Я вже ладен був сторгуватися, такий я був засліплений, коли гірканський князь пішов на Вавилон, знищуючи все на своєму шляху; мою хату спочатку пограбували, а потім спалили. Втративши отак гроші, дружину й хату, я оселився в цьому краю, де ви мене й бачите, і спробував існувати з рибальства. Та риби сміються з мене, як і люди; я нічого не ловлю, помираю з голоду, і, коли б не ви, високий пораднику, я вже помер би в річці.

Рибалка не відразу закінчив своє оповідання, бо щохвилини Задіґ, зворушений і нестямний, перепитував його:

– Отже, ви нічого не знаєте про долю цариці?

– Ні, пане, – відповідав рибалка, – але я знаю, що цариця й Задіґ не заплатили мені за вершкові сири, що в мене відібрали дружину й що я у відчаї.

– Сподіваюся, – сказав Задіґ, – що ви не втратите своїх грошей. Я чув, ніби про цього Задіґа говорили, що він людина чесна, й коли він повернеться до Вавилона, а він сподівається на це, він віддасть вам більше, ніж винен вам. Але щодо вашої не такої чесної дружини, я раджу вам не намагатися забрати її назад. Повірте мені, ідіть до Вавилона; я буду там раніш за вас, бо я на коні, а ви пішки. Зверніться до славетного Кадора, скажіть йому, що зустріли його друга, чекайте в нього на мене. Ідіть! Може, не завжди будете ви нещасним. О, могутній Оромазде, – продовжував він, – я прислужився вам, щоб потішити цього чоловіка, але хто прислужиться вам на те, щоб заспокоїти мене?



Так говорячи, він дав рибалці половину тих грошей, які вивіз із Аравії, і рибалка, вражений, захоплений, цілував ноги Кадоровому другові й говорив:

– Ви мій ангел охоронитель!



Тим часом Задіґ усе розпитував про новини й лив сльози.

– Як, пане, – вигукнув рибалка, – то ви теж нещасливі, ви, який робить добро?

– Нещасливіший за тебе в сто разів, – відповів Задіґ.

– Але як це може бути, – сказав чолов'яга, – що той, хто дає, може дужче плакати, ніж той, хто одержує?

– Це тому, що найбільшим твоїм лихом, – обізвався Задіґ, – є злидні, тим часом як я нещасливий через серце.

– То чи Оркан забрав і вашу дружину? – поспитав рибалка.



Ці слова нагадали Задіґові всі його пригоди; він повторив список своїх нещасть, починаючи від собаки цариці й до свого приїзду до розбійника Арбогада.

– Так, – сказав він рибалці, – Оркан вартий кари, але зазвичай саме такі люди і бувають улюбленцями долі. Та як там не є, іди до пана Кадора й чекай на мене.



Вони розлучилися: рибалка йшов і дякував своїй долі, Задіґ їхав, нарікаючи на свою.
Розділ вісімнадцятий

Василіск114
Приїхавши на якусь гарну рівнину, він побачив багато жінок, що дуже пильно щось шукали. Він наважився наблизитися до однієї з них і поспитати, чи не може він мати честі допомогти їм у їхніх пошуках.

– Стережіться, – відповіла сирійка, – до того, що ми шукаємо, можуть доторкатися тільки жінки!

– От дивна річ, – сказав Задіґ. – Насмілюся просити вас розказати мені, що це таке, до чого тільки жінкам можна доторкатися?

– Це василіск, – сказала вона.

– Василіск, пані! А з якої рації, коли дозволите, шукаєте ви василіска?

– Це для нашого пана й господаря Огуля, замок якого ви бачите он на березі річки край рівнини. Ми його слухняні рабині. Пан Огуль хворий; його лікар звелів йому з'їсти василіска, звареного в трояндовій воді, а що ця тварина дуже незвичайна й ніколи не дозволить доторкнутися до себе комусь, окрім жінок, пан Огуль пообіцяв вибрати за найулюбленішу дружину ту з поміж нас, яка принесе йому василіска. Пустіть мене шукати, будь ласка, бо ви бачите, чого коштуватиме мені, коли мене випередять товаришки.



Задіґ покинув цю сиріянку й інших шукати василіска й поїхав далі рівниною. На березі невеличкого струмка він побачив іншу жінку, що лежала на траві й нічого не шукала. Стан її видавався величним, але обличчя було закрите серпанком. Вона схилилася над струмком, глибокі зітхання вилітали з її уст; у руці вона тримала невеличку лозину, якою виводила літери на тонкому піску, що був поміж травою й струмком. Задіґ захотів побачити, що пише ця жінка. Підійшовши, він побачив літеру «З», потім «а» – він був здивуваний, далі з'явилося «д» – він затремтів. Ніколи не було здивування, рівного його здивованню, коли він побачив дві останні літери свого імені. Якийсь час він стояв непорушно. Нарешті порушив тишу уриваним голосом:

– О великодушна дамо! Пробачте знедоленому чужинцеві, що насмілився спитати вас, з якої дивної причини бачу я тут Задіґове ім'я, накреслене вашою божественною ручкою?



Від цього голосу, від цих слів дама тремтливою рукою підняла свій серпанок, подивилася на Задіґа, скрикнула ніжно, радісно й здивовано й, охоплена почуттями, що воднораз оволоділи її душею, упала непритомна йому на руки. То була сама Астарта, то була вавилонська цариця, то була та, кого кохав Задіґ і за кохання до якої дорікав собі, то була та, за долю якої він так боявся і так плакав. Хвилину він не міг опанувати свої почуття й утупив свої очі в очі Астарти, що саме знову розплющилися й дивилися млосно, соромливо й ніжно.

– О могутні безсмертні, що керують долею нікчемних смертних, ви повернули мені Астарту! – вигукнув він. – Коли, де, за яких обставин бачу я її? – Він упав перед Астартою навколішки й припав чолом до пилу під її ногами. Вавилонська цариця підвела його, посадила біля себе на березі струмка; вона багато разів знову й знову витирала очі, з яких усе лилися сльози, вона двадцять разів починала розмову, що її перебивали стогони. Вона запитувала в нього, який випадок з'єднав їх, і випереджала його відповідь новими запитаннями; вона починала оповідати про свої нещастя й хотіла дізнатись про нещастя Задіґові. Нарешті, коли обоє трохи заспокоїли зворушені свої душі, Задіґ небагатьма словами розповів їй, через яку пригоду опинився він на цій рівнині.



– Але, шанована й нещаслива царице, як це я зустрів вас на цьому закинутому місці, одягнену як рабиня і в компанії інших рабинь, що шукають василіска для того, щоб зварити його в трояндовій воді, за лікарським приписом?

– Поки вони шукають василіска, – сказала прекрасна Астарта, – я розповім вам про все, що я перетерпіла і що я прощаю небесам тепер, коли знову бачу вас. Ви знаєте, що цар, мій чоловік, визнав за погане, що ви були найприємнішим із чоловіків, і що з цієї причини він однієї ночі постановив задушити вас і отруїти мене. Ви знаєте, як небо дозволило, щоб мій маленький німий сповістив мене про наказ його високої величності. Щойно вірний Кадор присилував вас скоритися мені й виїхати, він насмілився прийти до мене посеред ночі через таємний хід; він розбудив мене й повів у храм Оромазда, де його брат, маг, заховав мене у велетенську статую, низ якої торкався підвалини храму, а голова доходила склепіння. Я була там ніби в труні, але маг прислуговував мені й мені не бракувало нічого потрібного. Тим часом на світанку в мою кімнату ввійшов аптекар його величності з питвом, виготовленим з опію, блекоти, болиголова, чорної чемериці й борця, а другий урядовець пішов до вас з блакитною шовковою мотузкою. Вони нікого не застали. Кадор, щоб краще обдурити царя, вирішив прийти й донести на нас обох; він сказав, що ви виїхали дорогою на Індію, а я на Мемфіс. По вас і по мене вислано переслідувачів. Гінці, відправлені за мною, не знали мене, я показувала своє обличчя тільки вам, з наказу і в присутності мого чоловіка. Вони їхали навздогін за мною з портретом, який їм зробили з мене. Жінка така сама на зріст, як і я, і може, ще вродливіша, потрапила їм на очі на єгипетськім кордоні. Була вона заплакана, блукала; вони не сумнівалися, що ця жінка і є вавилонська цариця. Вони привели її до Моабдара. Спочатку їхня помилка довела царя до лютого гніву, але швидко, ближче розглянувши цю жінку, він визнав, що вона дуже гарна, і заспокоївся. Її звали Міссуф. Потім мені говорили, що єгипетською мовою це слово означає «гарна примхливиця». Вона й справді була така й була справжній мистець у примхах. Вона сподобалася Моабдарові й причарувала його так, що він оголосив її за свою жінку. Тоді вже цілком розгорнулася її вдача; вона без страху віддалася всім безумствам своєї уяви. Вона хотіла, щоб голова магів, старий і подагричний, танцював перед нею, а коли маг відмовився, вона гнівно вигнала його. Вона наказала старшому єгермейстерові зробити їй бабку з варенням; старий єгермейстер доводив їй, що він не кондитер, але мусів зробити бабку, і його вигнали, бо бабка була підсмажена. Вона дала посаду старшого єгермейстера своєму карликові, а посаду канцлера – пажеві. Отак правила вона Вавилоном. Усі жалкували за мною. Цар, що був досить чесною людиною, аж поки захотів отруїти мене й задушити вас, здавалося, потопив свої чесноти в дивному коханні до цієї прекрасної примхливиці. У великий день святого вогню він прийшов до храму. Я бачила, як він молився за Міссуф біля ніг статуї, де схована була я. Я гучно закричала йому: «Боги відмовляють благанням царя, що став тираном, що хотів умертвити розумну дружину для того, щоб одружитися з несамовитою». Моабдара так вразили ці слова, що в голові йому потьмарилося. Моє пророцтво й самовладність Міссуф призвели до того, що він з'їхав з глузду: через кілька днів він збожеволів. Це божевілля, що здалося небесною карою, стало поштовхом до бунту: все повстало, все кинулося до зброї. Вавилон, так довго занурений у ледачу випещеність, став театром жахливої громадянської війни. Мене витягли з лона моєї статуї й поставили на чолі однієї партії. Кадор поїхав до Мемфіса, щоб привезти вас до Вавилона. Дізнавшися про ці сумні новини, гірканський князь зі своїм військом утворив у Халдеї третю партію. Він напав на царя, що пішов проти нього разом зі своєю навісною єгиптянкою. Моабдар помер, пробитий мечем, Міссуф потрапила до рук переможця. Лихо моє хотіло, щоб і я потрапила до одного гірканського загону й щоб мене привели до князя саме в той час, коли йому привели й Міссуф. Вам, безумовно, приємно буде дізнатися, що князь визнав мене за крашу від єгиптянки й призначив мене до свого гарему: він дуже рішуче сказав мені, що, закінчивши військову експедицію, у яку виїздив, він прийде до мене. Уявіть собі мою журбу! Зв'язок мій з Моабдаром розбито, я могла бути з Задіґом, а тим часом я потрапляю в кайдани до цього варвара. Я відповіла йому з усією гордістю, якої надали мені мій сан і мої почуття; я завжди чула, що небо надає особам мого рангу особливо величної вдачі, яка одним словом, одним поглядом змушує до приниження й найглибшої пошани зухвальців, що насміляться наблизитися. Я говорила як цариця, але зі мною повелися як з покоївкою: гірканець, не звернувшись до мене й словом, сказав своєму євнухові, що я грубіянка, але що він уважає мене за гарну; він наказав йому піклуватися про мене, налагодити для мене фаворитський режим, щоб трохи освіжити колір обличчя й щоб я стала гіднішою його кохання в той день, коли йому зручно буде мене ним ушанувати. Я сказала йому, що уб'ю себе, він відповів, сміючись, що себе не вбивають і що він так і зробить, і полишив мене, ніби чоловік, що має взяти собі папугу до звіринця. Яке гідне становище для першої на землі цариці, скажу більше, для серця, що належало Задіґові!

Від цих слів Задіґ припав до її колін і зросив їх сльозами. Астарта ніжно підвела його й продовжувала так:

– Я побачила, що я під владою варвара й суперниця божевільній, вкупі з якою мене замкнули. Вона розповіла мені свою пригоду в Єгипті; з тих рис, якими вона змалювала вас, з часу, з верблюда, на якого ви сіли, з усіх обставин я зрозуміла, що то Задіґ бився за неї. Я була певна, що ви у Мемфісі, і постановила тікати туди. «Прекрасна Міссуф, – сказала я їй, – ви куди веселіші за мене, ви краще за мене розважатимете гірканського князя, допоможіть мені врятуватися, і ви правитимете самі, вщасливите мене й позбавитеся від суперниці». Міссуф обміркувала зі мною, яким способом мені втекти: отже, я вийшла нишком з однією єгипетською рабинею. Я була вже біля Аравії, коли один ниций злочинець на ймення Арбогад захопив мене й продав купцям, що привели мене в цей замок, де живе пан Огуль. Він купив мене, не знаючи, хто я. Це хтивий чоловік, що дбає тільки про панські страви й гадає, ніби Бог створив його для того, щоб він насолоджувався їжею. Він такий огрядний, що це повсякчас загрожує задушити його. Лікар його, що має на нього дуже мало впливу, коли шлунок його травить гаразд, править ним деспотично, коли він об'їдається; він запевнив його, що вилікує його василіском, звареним у трояндовій воді. Пан Огуль пообіцяв свою руку тій із своїх рабинь, яка принесе йому василіска. Ви бачите, що я не маю найменшого бажання найти цього василіска, відколи небо подарувало мені зустріч з вами.



Тут Астарта й Задіґ висловили все те, що довго стримували, все те, що їх нещастя й кохання могли навіяти найблагороднішим і найпристраснішим серцям, і генії, що охороняють кохання, віднесли їхні слова аж до сфери планети Венери.115

Жінки повернулися до Огуля, нічого не знайшовши. Задіґ з'явився до нього і заговорив так:

– Нехай безсмертне здоров'я зійде з неба, щоб охороняти всі ваші дні! Я лікар, я приїхав, почувши про вашу хворобу, і приніс вам василіска, вареного в трояндовій воді. Це не означає, що я бажаю одружитися з вами; я прошу у вас волі для однієї молодої вавилонської рабині, що вже кілька днів у вас, і я згоден залишитися рабом замість неї, коли не матиму щастя вилікувати пишного пана Огуля.



Огуль погодився на цю пропозицію: Астарта виїхала до Вавилона із Задіґовим слугою, пообіцявши повсякчас надсилати кур'єрів, щоб сповіщати про все, що станеться. Прощання їхнє було таке саме ніжне, як і зустріч; хвилини, коли зустрічаються чи коли розлучаються, є дві найбільші доби на життя, як то сказано у великій книзі Зенд. Задіґ кохав царицю так, як присягався, а цариця Задіґа – навіть більше, ніж говорила йому.

Тим часом Задіґ так говорив до Огуля:

– Пане, мого василіска не можна їсти: вся його сила повинна перейти до вас крізь пори; я поклав його в добре надутий бурдюк і покрив тонкою шкірою; ви повинні бити цей бурдюк з усієї вашої сили, і ми не раз пророблятимемо це; за кілька днів такого режиму ви побачите, на що здатне моє мистецтво.



Першого дня Огуль зовсім захекався й думав, що помре від утоми, другого він стомився менше й спав більше: за тиждень він повернув собі всі сили, здоров'я, легкість і веселість найкращих своїх років.

– Ви грали в м'яча і були стримані в їжі, – сказав йому Задіґ. – Знайте ж, що в природі немає василіска, що зі стриманістю й активністю завжди почувають себе добре й мистецтво поєднати докупи нестриманість і здоров'я є мистецтвом таким самим химерним, як і філософський камінь,116 судова астрологія117 й теологія магів.



Перший лікар Огуля, відчуваючи, яка це небезпечна для медицини людина, зговорився з аптекарем, щоб відіслати Задіґа по василіска на той світ. Отак, завжди покараний за добро, він трохи не загинув через те, що вилікував ласого до їжі пана. Його запросили на розкішний обід. Його мали отруїти другою стравою, але він одержав послання від Астарти під час першої, він покинув обід і вийшов. «Коли тебе кохає прекрасна жінка, – говорить Зороастр, – завжди виплутаєшся з усякої біди на цьому світі».
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   31


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка