Вольтер Кандід: Філософські повісті (збірник)



Сторінка8/31
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.31 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   31

Розділ дев'ятнадцятий

Змагання
Царицю привітали у Вавилоні з тим захватом, який завжди викликає прекрасна царівна в нещасті. У Вавилоні було трохи спокійніше: гірканського князя вбили під час бійки, переможці вавилоняни оголосили, що Астарта має одружитися з тим, кого оберуть царем. Люди не хотіли, щоб найкраща на світі посада – чоловіка Астарти й вавилонського царя – залежала від інтриг і змов: постановили визнати за царя найвідважнішого й наймудрішого. За кілька миль від міста зробили величезне ристалище, обгороджене пишним прикрашеним амфітеатром; борці мали зійтися туди озброєні з голови й до ніг, кожному з них позаду амфітеатру були окремі покої, де він повинен був нікого не бачити й не знати. Треба було чотири рази братися до зброї:118 ті, хто будуть такі щасливі, що переможуть чотирьох лицарів, мусять потім битися один проти одного, і того, хто останній лишиться на полі бою, оголошено буде за переможця у змаганні. Через чотири дні після цього він усе в тій самій зброї повинен відгадати загадки, які загадають маги. Коли він не відгадає загадок, він не буде царем, і треба буде знову починати змагання на списах, аж поки знайдеться людина, що переможе в обох змаганнях, бо царем рішуче хотіли мати і найвідважнішого, і наймудрішого. Весь цей час царицю мали пильно оберігати: їй дозволяли бути на змаганні тільки під серпанком, але забороняли говорити з кимось із претендентів, щоб не було тут ні прихильності, ні несправедливості.

От про що повідомила Астарта свого коханця, сподіваючись, що заради неї він виявить відваги й розуму більше, ніж хто інший. Він виїхав, благаючи Венеру зміцнити його відвагу й прояснити розум. Він приїхав на берег Євфрату напередодні цього великого дня, записав свою девізу поміж девізами інших борців, ховаючи своє обличчя, як це наказував закон, і пішов відпочивати в покої, які йому відвели. Його друг Кадор, повернувшися до Вавилона після того, як марно шукав його, приніс у його приміщення всю зброю, яку передала йому цариця, а від себе привів прекрасного перського коня. Задіґ упізнав Астарту в цих подарунках; відважність і кохання його набули нових сил і нових сподівань.

Другого дня, коли цариця прийшла сісти на вкритому дорогоцінностями троні, а амфітеатр заповнили всі дами й усі верстви Вавилона, на арені з'явилися борці. Кожен із них клав свою девізу до ніг великому магові; кинули жереб. Задіґова черга була остання. Першим вийшов один дуже багатий пан на ймення Ітобад, дуже чванькуватий, мало відважний, дуже незграбний і зовсім нерозумний. Челядь переконала його, що така людина, як він, повинна бути царем; він відповів їм: «Така людина, як я, створена для царювання». Тоді його озброїли з голови й до ніг; зброя на ньому була золота, вкрита зеленою емаллю, пір'я на шоломі зелене, спис перев'язаний зеленою стрічкою. Вже спочатку, з того, як правив Ітобад конем, усі побачили, що не такій людині небо віддасть вавилонський скіпетр. Перший лицар, що виступив проти нього, вибив його із сідла, другий перекинув його через спину коневі: обидві ноги його були в повітрі, а руки розчепірені. Ітобад підвівся, але так незграбно, що весь амфітеатр почав сміятися. Третій не захотів навіть скористатися своїм списом, але, скинувши супротивника, узяв його за праву ногу, зробив ним півколо й кинув на пісок. Циркові конюхи підбігли, сміючись, до нього й знову посадили на сідло; четвертий борець схопив його за ліву ногу й кинув в інший бік. Його супроводжували свистом до покою, де, згідно із законом, мусив він перебути ніч, і він говорив, насилу плентаючись: «Яка пригода нещаслива трапилася з такою людиною, як я!»

Інші лицарі краще виконували свій обов'язок: уже були такі, що перемогли двох борців, а дехто бився вже втретє. Тільки князь Отам переміг чотирьох. Нарешті надійшла черга Задіґа: він з усією можливою грацією вибив із сідла чотирьох лицарів. Отже, треба було ще побачити, хто буде переможцем – Отам чи Задіґ. На першому зброя була блакитна з золотом і таке саме пір'я, а на Задіґові все було біле. Всі голоси поділилися між лицарями білим і блакитним; цариця, серце якої дуже колотилося, благала небо за білий колір.

Обидва звитяжці так моторно робили випади й вольти, так багато разів збивалися списами і так міцно трималися в сідлах, що всі, крім цариці, хотіли бачити обох на вавилонському троні. Нарешті, коли коні їх стомилися і зламалися списи, Задіґ пішов на таку хитрість: він заїхав позаду блакитного князя, перескочив на його коня, взяв князя поперек тіла, скинув на землю, сам сів замість нього на сідлі й почав вигравати конем навколо Отама, що лежав на землі. Весь амфітеатр кричав: «Білий лицар – переможець!» Обурений Отам підвівся, вихопив шаблю; Задіґ зіскочив з коня з шаблюкою в руці. І от обоє просто на арені почали новий бій, де навперемінки перемагали то сила, то моторність. Пір'я на їхніх шоломах, цвяшки на нарукавниках, ланки кольчуг підстрибували під тисячею навальних ударів. Вони били вздовж і впоперек,119 з правого боку й з лівого, по голові, по грудях, вони відходили назад, виступали вперед, вони мірялися, з'єднувалися, зчіплювалися, звивалися, як змії, нападали, як леви, від ж ударів увесь час бризкали іскри. Нарешті Задіґ, опанувавши на хвилину себе, спинився, зробив фінт,120 напав на Отама, перекинув його, обеззброїв, і Отам закричав: «О білий лицарю! Це ви повинні царювати у Вавилоні!» Цариця не тямила себе з радощів. Лицаря білого й лицаря блакитного повели кожного до його покою, як і веж інших, бо так установив був закон. Німі слугували їм і приносили їжу. Можна здогадуватися – чи це не маленький німий цариці прислуговував Задіґові7 Потім їх залишили самих спати аж до другого ранку, коли переможець мусив принести свою девізу великому магові, щоб назвати себе.

Задіґ, хоч і закоханий, міцно спав, такий був натомлений. Але Ітобад, комірчина якого була поряд, не спав зовсім. Вночі він підвівся, зайшов до Задіґа, узяв його білу зброю й девизу, а натомість поклав зелену зброю. Коли розвиднилося, він гордо пішов до верховного мага й оголосив, що він переможець. Цього ніхто не чекав, але він виступив, поки Задіґ іще спав. Астарта, вражена й з розпачем на серці, повернулася до Вавилона. Амфітеатр був майже порожній, коли прокинувся Задіґ; він шукав свою зброю, але знайшов тільки зелену. Не мавши нічого іншого біля себе, мусів він накритися нею. Здивований і обурений, нап'яв її собі на плечі й вийшов у такому пристрої121 на арену.

Усі, що були ще в амфітеатрі й цирку, зустріли його свистом. Його оточили з усіх боків і ображали. Ніколи людина не зносила таких зневажливих образ. Терпець йому увірвався; ударами шаблі він розігнав натовп, що насмілився глузувати з нього, але й сам не знав, що робити далі. Він не міг побачитися з царицею, він не міг оголосити, що це вона надіслала йому білу зброю, бо це заплямило б її, і от, поки вона тужила, його охоплював гнів і неспокій. Він прогулювався берегом Євфрату, запевняючи себе, що доля судила йому бути нещасним і безпорадним, відновлюючи в думах усі лиха, починаючи від пригоди із жінкою, що не зносила однооких, аж до пригоди з його зброєю. «От що значить, – думав він, – прокинутися надто пізно; коли б я менше спав, я був би вавилонським царем, я володів би Астартою. Знання, чесність, відвага приносили мені тільки нещастя». Нарешті в нього вихопилася скарга на провидіння, і його спокушала думка, що всім керує якийсь жахливий фатум, кривдить добрих і дозволяє мати успіх зеленим лицарям. Смутило його ще й те, що він носив оцю зелену зброю, яка накликала на нього таке глузування. Повз нього ішов купець; він задешево продав йому зброю й купив у нього халат та довгу шапку. У такій одежі він пішов уздовж євфратських берегів, повний розпачу й потай нарікаючи на провидіння, що повсякчас переслідувало його.
Розділ двадцятий

Пустельник
Ідучи, зустрів він пустельника з білою бородою, що доходила тому до пояса. У руці він тримав книжку й уважно читав. Задіґ спинився й низько вклонився йому. Пустельник привітався з таким благородним і сумирним виглядом, що Задіґ захотів поговорити з ним: він спитав, яку той читає книжку.

– Це книга долі, – відповів пустельник. – Хочете прочитати дещо?



Він дав Задіґові до рук книжку, але той, вивчивши все й знаючи багато мов, не міг зрозуміти в книжці жодної літери; цікавість його від того тільки подвоїлася.

– Мені здається, що ви дуже зажурені, – сказав йому дідусь.

– Леле! Я маю для того причину! – сказав Задіґ.

– Коли ви дозволите мені піти з вами, – відповів старий, – може, я вам буду корисний; мені траплялося іноді вливати почуття заспокоєння в душі нещасним.



Задіґ відчував пошану до вигляду пустельника, до його бороди й до книжки, в його розмові він бачив вищий розум. Пустельник говорив про долю, справедливість, мораль, про доброго володаря, про людську несталість, про чесноти й вади так жваво, зворушливо й красномовно, що Задіґ відчув, як його тягнуть до нього невидимі чари. За хвилину він уже просив не покидати його, поки вони не повернуться до Вавилона.

– Я сам прошу у вас цієї ласки, – відповів йому старий, – заприсягніться мені Оромаздом, що відтепер ви кілька днів не розлучитеся зі мною, хоч би що я робив.



Задіґ присягнувся, і вони пішли разом.

Увечері двоє мандрівників прийшли до чудесного замку. Пустельник попросив притулку для себе й для молодика, що йшов із ним.

Воротар з якоюсь зневажливою міною, схожий скоріше на великого пана, пустив їх. Їх привели до начальника над челяддю, і той показав їм пишні покої господаря.

Їх посадили край столу, а господар замку навіть не глянув на них. Але їм прислуговували, як і іншим, уважно й щедро, потім дали вимити руки в золотій мисці, прикрашеній смарагдами й рубінами; спати їх поклали в дуже гарних покоях, а вранці служник приніс кожному з них по золотій монеті. Після цього їх відпустили.

– Господар будинку, – сказав Задіґ дорогою, – видався мені людиною великодушною, хоч трохи й гордою, він благородно виявляє гостинність.



Так говорячи, він помітив, що дуже широка торбина, яка була в пустельника, здавалось, витяглась і настовбурчилась; він побачив там золоту, прикрашену дорогоцінностями миску, яку пустельник украв. Задіґ не насмілився нічого сказати, але був страшенно вражений.

Близько півдня пустельник спинився перед дверима маленького дому, де жив маленький багатий скнара, і попросив там притулку на кілька годин. Старий, погано вдягнений слуга брутально зустрів їх і повів пустельника та Задіґа до стайні, де дав їм кілька гнилих оливок, поганого хліба й зіпсованого пива. Пустельник їв і пив так само задоволено, як і вчора, навіть більше. Звернувшися до старого слуги, що стежив, аби вони чого не вкрали, і наполягав, щоб вони вже йшли, він дав тому дві золоті монети, які одержав уранці, і подякував йому за всі турботи.

– Прошу вас, – додав він, – дайте мені змогу поговорити з вашим господарем.



Здивований слуга повів обох мандрівників.

– Пишний пане, – сказав пустельник, – я можу висловити вам тільки сумирну подяку за те благородство, з яким ви прийняли нас. Візьміть цю золоту чашу, як невеличку ознаку моєї вдячності.



Скнара ледве не впав навзнак. Пустельник не дав йому часу отямитись і швиденько вийшов зі своїм молодим мандрівником.

– Батьку мій, – сказав Задіґ, – що я бачу? Ви аж ніяк не скидаєтеся на інших людей: ви вкрали прикрашену дорогоцінним камінням золоту миску в пана, який чудесно пригостив вас, і віддали її скнарі, який поводився з вами образливо.

– Сину мій, – відповів старий, – отой пишний пан, що приймає чужинців тільки заради пихи та щоб ображати своїм багатством, стане розумніший; скнара навчиться шанувати гостинність. Ні на що не дивуйтеся і йдіть за мною.

Задіґ не знав, чи має він справу з божевільним чи з наймудрішим із людей; але старий говорив з таким зверхнім виглядом, що Задіґ, зв'язаний до того ж присягою, не міг утриматися, щоб не піти за ним.

Увечері вони прийшли до мило збудованого, але простого дому, де ні в чому не відчувалося ні марнотратства, ні скнарості. Господар був філософ, що сторонився світу і серед спокою розвивав свою мудрість та чесноту, проте не нудьгував. Він з радістю збудував це пристанище, де приймав чужинців з благородством, у якому не було ніякої пихи. Він сам вийшов назустріч двом мандрівникам, яких поклав спочатку відпочити в дуже затишній кімнаті, а трохи згодом сам прийшов запросити їх на пристойний і добре зготований обід, під час якого розважно говорив про останню революцію у Вавилоні. Здавалося, він дуже прихильний був до цариці й висловлював жаль, що Задіґ був на ристалищі, змагаючись за корону.

– Адже люди, – додав він, – не заслуговують мати такого царя, як Задіґ.



Той почервонів і відчув, що журба його зростає. У цій розмові дійшли того, що на світі не завжди все робиться за волею наймудріших. Пустельник усе підтримував думку, що волі провидіння не знати й що люди міркують про ціле, тим часом як вони бачать тільки найменшу частку.

Заговорили про пристрасті.

– Ах, які журні вони! – сказав Задіґ.

– Це вітри, що напинають вітрила кораблеві, – заперечив пустельник, – інколи вони перекидають його, але без них не можна було б пливти. Від жовчі люди хворіють і гніваються, але без жовчі чоловік не може жити. Все небезпечне в цьому житті, й усе доконечно потрібне.

Заговорили про насолоду, і пустельник доводив, що це присутність божества.

– Бо, – говорив він, – людина не може дати собі ні почуття, ні думки, вона все одержує; горе й насолода приходять з божого єства.



Задіґ був у захваті, що людина, яка робила такі екстравагантні речі, може так добре міркувати. Нарешті, після бесіди, такої ж повчальної, як і приємної, хазяїн відвів обох своїх мандрівників до їх покоїв, благословляючи небо, що послало йому двох таких мудрих і чеснотних людей. Він запропонував їм гроші з такою благородною й невимушеною манерою, яка не могла образити; пустельник одмовився й сказав, що він має попрощатися з ним, бо ще до ранку має намір прийти до Вавилона. Розлучалися вони ніжно; Задіґ відчував особливо велику пошану й прихильність до такої приємної людини.

Коли пустельник і він опинилися в своїх покоях, то довго вихваляли свого хазяїна. На світанку старий розбудив свого товариша.

– Треба йти, – сказав він, – але поки ще всі сплять, я хочу залишити цьому чоловікові ознаку моєї пошани й прихильності.



Це кажучи, узяв він світильник і підпалив будинок. Зляканий Задіґ закричав і хотів перешкодити йому зробити такий жахливий вчинок. Пустельник утримав його з нелюдською силою; будинок палав, пустельник, бувши зі своїм товаришем досить далеко, спокійно дивився, як він горить.

– Дякувати Богові, – сказав він, – от будинок мого любого господаря знищено знизу й доверху! Щасливий чоловік!



Від цих слів Задіґ відчув воднораз бажання вибухнути сміхом, вилаяти превелебного отця, побити його і втекти, але не зробив нічого з цього і, піддаючись весь час пустельниковій перевазі, мимо своєї волі пішов за ним до останньої ночівлі.

Це було в чеснотної і доброї вдови, в якої був повний радості небіж чотирнадцяти років, єдина її надія. Як могла краще пригостила вона гостей. Другого дня вона звеліла небожеві перевести мандрівників через міст, що недавно заломився й тому ходити ним було небезпечно. Коли вони були посеред мосту, пустельник сказав молодикові:

– Ідіть, треба, щоб я відзначив свою подяку вашій тітці.



Тут він схопив його за волосся й кинув у річку. Дитина впала, на хвилину з'явилася над водою й зникла в потоці.

– О потворо! О найзлочинніший із людей, – скрикнув Задіґ.

– Ви обіцяли мені терпіти, – сказав пустельник, перебиваючи його, – знайте, що під руїнами того спаленого дому, куди провидіння закинуло вогонь, господар знайде незліченні скарби; знайте, що цей молодик, якому провидіння зламало голову, через рік убив би свою тітку, а через два вас.

– Хто це сказав тобі, варваре? – вигукнув Задіґ. – А коли ти й вичитав усі ці події в твоїй книзі долі, то чи дозволено тобі топити дитину, що не зробила тобі лиха?

– Люди, – сказав пустельник, – судять про все, нічого не знаючи; з поміж усіх людей ти найгідніший того, щоб тебе просвітити.

Задіґ попросив у нього дозволу говорити.

– Я не покладаюся на себе, – сказав він, – але насмілюся просити тебе роз'яснити один мій сумнів. Чи не краще було б виправити цю дитину й навернути її до чесноти, ніж топити?



Пустельник обізвався:

– Коли б він був чеснотний і коли б він жив, йому випало б таке: убили б його самого з жінкою, з якою він був би одружений, і з дитиною, яку був би породив.

– То, значить, – сказав Задіґ, – доконечно потрібно, щоб були злочини й нещастя і щоб нещастя падали на кращих людей?

– Лихі, – відповів пустельник, – завжди нещасні, вони служать для того, щоб випробувати невеличку кількість праведних, розсіяних на землі, і не буває лиха, яке не породило б добра.

– А коли, – сказав Задіґ, – буде тільки добро й не буде лиха?

– Тоді, – обізвався пустельник, – як ця земля буде іншою землею, ланцюг подій буде іншого, мудрішого порядку, і цей порядок, довершений будучи, може бути тільки у вічній оселі верховного єства, до якої не може наближатися зло. Воно створило мільйони світів, з яких жоден не подібний до іншого. Ця одвічна різноманітність є ознакою його одвічної могутності. Нема ні двох листочків на землі, ні двох світил на безкрайому небесному полі, що були б схожі; і все, що ти бачиш на малому атомі, де народився, повинно бути на своєму місці, у свій призначений час, згідно з непорушними законами того, хто обіймає все. Люди думатимуть, що дитина, яка щойно загинула, випадково впала у воду, і що випадково згорів і той будинок, але тут нема випадку; все – іспит, або кара, або винагорода, або пересторога. Пригадуєш того рибалку, що вважав себе за нещасливого з поміж людей? Оромазд послав тебе, щоб змінити його долю. Нікчемний смертний, покинь сперечатися проти того, кого треба обожнювати.


Розділ двадцять перший

Загадки
Задіґ ішов навмання, не тямлячи себе, немов людина, біля якої впала блискавка. Він увійшов до Вавилона в той день, коли ті, що змагалися на ристалищі, зібралися вже у великому передпокої в палаці, щоб відгадувати загадки й відповідати на запитання великого мага. Зійшлися всі лицарі, окрім озброєного в зелене. Коли Задіґ увійшов до міста, навколо нього зібрався народ; очі не могли надивитися на нього, уста – вихваляти його, серця – бажати йому імперії. Побачивши, як він проходить, Заздрісник затремтів і одвернувся. Народ відніс його аж до місця зібрання. Царицю, яку сповістили про його прихід, опанувало хвилювання, страх і надія; її гризла тривога; вона не могла зрозуміти, ні чому це Задіґ прийшов без зброї, ні чому це на Ітобадові була біла зброя.

Коли побачили Задіґа, зачувся зніяковілий гомін: усі були здивовані й раді, що знову бачать його, але з'являтися перед зібранням дозволялося тільки тим лицарям, що билися.

– Я бився, як і інші, – сказав він, – але інший носить мою зброю, і, чекаючи, поки я матиму честь довести це, я прошу дозволу бути тут і відгадувати загадки.



Поставили на голоси; в головах усіх так міцно засіла пам'ять про його чесність, що всі дозволили йому лишитись.

Спочатку великий маг поставив таке питання: «Що з усіх речей є найдовше й найкоротше, найбистріше й найповільніше, найрозпорошеніше й найпростіше, найзневаженіше й найоплаканіше, без чого не можна робити нічого, що знищує все мале й живить усе велике?»

Мав говорити Ітобад; він відповів, що така людина, як він, зовсім не розуміється на загадках і з нього досить того, що він переміг у великій бійці на списах. Одні казали, що розгадка означає долю, інші – землю, ще інші – світло. Задіґ сказав, що це час.

– Нема нічого довшого, – додав він, – бо це міра вічності, й нема нічого коротшого, бо його бракує для всіх наших замірів, нема нічого повільнішого, коли чекаєш, нема нічого швидшого, коли радієш; він без кінця широкий і дробиться без кінця; всі люди занедбують його, всі оплакують, коли втратять його, без нього нічого не робиться, за ним забувають усе, що не варте нащадків, і він дає безсмертя великим речам.



Зібрання погодилось, що Задіґ має рацію.

Потім спитали:

– Що одержують не дякуючи, чим граються, не знаючи як, що дають іншим, не знаючи, де воно, що втрачають не помічаючи?



Кожен сказав свою відгадку, один Задіґ здогадався, що це життя. Так само легко відгадав він і інші загадки. Ітобад усе казав, що нема нічого легшого й що він так само легко відгадав би, коли б захотів завдати собі роботи. Поставили запитання про справедливість, про доброго правителя, про засоби правити; вирішили, що Задіґові відповіді найґрунтовніші.

– Дуже прикро, – говорили люди, – що з таким добрим розумом з вас такий поганий вершник.

– Найясніше панство, – сказав Задіґ, – я мав честь перемогти на ристалищі, це мені належить біла зброя. Пан Ітобад забрав її, поки я спав. Очевидно, він уважав, що вона личитиме йому краще, ніж зелена. Я готовий на ваших очах довести, у цьому моєму вбранні і з однією шаблею проти всієї цієї прекрасної білої зброї, яку він узяв у мене, що це я мав честь перемогти славного Отама.

Ітобад дуже самовпевнено погодився на цей виклик, він і сумніву не мав, що в шоломі, кірасі, нарукавниках він легко подолає борця в нічному ковпаку й хатній одежині. Задіґ вихопив свою шаблю, салютуючи цариці, що дивилася на нього, охоплена радістю і страхом. Ітобад вихопив свою, не салютуючи нікому, і кинувся на Задіґа, як людина, що нічого не боїться. Він уже хотів розрубати йому голову, та Задіґ відбив удар, протиставивши те, що зветься силою шаблі, проти безсилля свого супротивника,122 так що шабля Ітобада зламалася. Тоді Задіґ схопив свого ворога за стан, перекинув його на землю й, поставивши кінчик своєї шаблі в переміжку в кірасі, сказав:

– Покиньте зброю, або я вас уб'ю!



Ітобад, усе дивуючись, що це за неприємності трапляються з такою людиною, як він, дав волю Задіґові, який спокійно зняв з нього свій пишний шолом, свою прекрасну кірасу, свої добрі нарукавники, свої блискучі настегники, одягся в них і в цьому строї побіг і впав навколішки перед Астартою. Кадор легко довів, що зброя належить Задіґові. Його однодушно визнали царем і передовсім за згодою Астарти, яка по стількох перешкодах смакувала радість бачити, що її коханець, на думку всіх, гідний бути її чоловіком. Ітобад звелів у себе вдома звати себе найяснішим паном.123 Задіґ був царем і був щасливий; він тримав у голові те, що сказав йому пустельник, він пам'ятав навіть те, що з піщинки стане діамант. Він і цариця молилися провидінню. Задіґ подарував прекрасній примхливиці Міссуф свободу; він послав по розбійника Арбогада, якому дав почесну посаду в своєму війську, пообіцявши піднести його до найвищого рангу, коли той триматиметься як справжній воїн, і повісити, коли він стане розбійником.

Сетока з прекрасною Альмоною викликали з глибини Аравії, щоб він став на чолі вавилонської торгівлі. Кадора призначено й шановано згідно з його заслугами: він був другом царя, а отже, цар був єдиний на землі монарх, що мав друга. Малого німого теж не забули; рибалці дали чудесний будинок, Орканові присудили заплатити йому велику суму й повернути дружину, але, ставши мудрим, рибалка взяв тільки гроші.

Ні прекрасна Семира не могла заспокоїтися, що думала, ніби Задіґ стане однооким, ні Азора не покидала плакати, що хотіла колись відрізати йому носа: він заспокоїв їхній сум подарунками. Заздрісник помер від гніву й сорому. Імперія процвітала в спокої, славі й добробуті. То був найкращий вік на землі; нею правили справедливість і любов; всі благословляли Задіґа, а Задіґ благословляв небо.124
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   31


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка