Володимир Бєляєв



Сторінка1/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.39 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Annotation


Трилогія «Стара фортеця» відомого російського радянського письменника розповідає про «перші сходи революції» на Україні, про долю звичайних юнаків та дівчат, які жили в незвичайний час революційних звершень, про їхню участь у боротьбі за Радянську владу. На прикладі героїв книжки сучасний молодий читач учиться жити і боротися, самовіддано служити Батьківщині. Володимир Бєляєв

На Кишинівську

Небезпечний пост

Чистимо картоплю

Непроханий гість

Загроза Тиктора

Що ж будемо робити?

Вагонний попутник

На вулицях Харкова

Весняний ранок

При світлі факелів

Дзвінок із Москви

Попович із Ровна

Каверза

Микита мовчить

Не щастить Бобирю!

Тиктор наступає

Шукаємо карту

У новому місті

Страхи зникли

Як виробити ковкий чавун

Ми влаштовуємося

Біля машинки

Сусідка будить мене

На прогулянці

В гостях у Турунди

«Ну, гаразд, мадам»

В домі інженера

Ролики

Листи до друзів

Жертви салону

Каюта на суші

Усе, що робиться, — на краще

Доручення Коломійця

Пам’ятна получка

Лист під каменем

Радісна ніч

Де Печериця?

Труп у балці

Що таке «інспіратор»?

Знахідка під мартеном

Чарльстоніада

Примирення

Плещуть азовські хвилі…

Поїздка на кордон

ЕПІЛОГ

ГЕРОЇ ПРИХОДЯТЬ З ЖИТТЯ

notes1234567891011

Володимир Бєляєв
КНИГА ТРЕТЯ
МІСТО БІЛЯ МОРЯ


©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  

 

 

Художники А. І. Мітченко, В. С. Мітченко З російської переклали ДІОДОР БОБИР, ІВАН СЕНЧЕНКО, АНДРІЙ ГОЛОВКО  

На Кишинівську

 

Був вільний від занять вечір, і ми вийшли погуляти в місто. Петько Маремуха поважно виступав у своєму короткому кожушку, від якого пахло овчиною. Сашко Бобир на старі, драні черевики взув блискучі калоші і щільно застебнув на всі гудзики довге пальто жовтуватого кольору, перероблене з англійської шинелі, а я натягнув уже трохи тісну в плечах сіру чумарку, схожу на козакин. Вона була коротка в рукавах і гаплики її сходилися сяк-так: ще позаторік мені перешили чумарку з батькового пальта, але я дуже пишався нею, бо в таких самих чумарках ходили в нашому місті робітники окружкому комсомолу і багато хто з активістів. Була субота, і тому в Старому місті було людно. Хоч не всі крамниці були відчинені, але їх яскраво осяяні вітрини кидали смуги світла на вузенькі, замощені плитками тротуари. По цих вузеньких тротуарах головної вулиці нашого міста — Поштовки — гуляли люди. Якийсь тип напідпитку, добре вдягнутий і з перебитим носом, не соромлячись нікого, не криючись, наспівував пісеньку контрабандистів:  



На кордоні дощ обмиє,
А сонце обсушить.
Ліс від кулі нас прикриє
Ходу вітер зглушить…

Спи, солдат, курок незрушний,


Ми шуміть не будем.
Крок скрадливий і безгучний —
Тихії ми люди.

Ходимо по краю смерті,


Шукаєм стежинки,
Щоби панночки носили
Панчохи-павутинки.

Ех, життя моє хмільне!


А доля — насмішка.
Живий досі, а там — нене! —
Орел а чи решка?..

 

Можна було, звичайно, і нам приєднатися до цього гомінливого потоку, але ми цього не хотіли. Крім молоді з Карвасар, Видрівки та інших передмість, тут зараз, як завжди суботніми вечорами, прогулювалися молоді непмани-спекулянти. За два роки нашого навчання у фабзавучі ненависть до них не зменшилась, а розпалилася ще більше. У комсомольців і робітничої молоді було інше місце для прогулянок — алея біля комсомольського клубу. Ми йшли просто по бруку. Ще недавно розтавало, зовсім по-весняному гріло сонце, а надвечір знову підмерзло. Калюжі затягнулися тоненькою кригою, на проіржавілих ринвах повисли прозорі бурульки. — Даремно ти взув калоші, Бобир! Бачиш, як сухо, — сказав я Сашкові і стукнув підбором по замерзлій калюжі, з тріском проламуючи кригу. — Не пустуй ти! — заверещав, відскакуючи, Сашко. — Оце так «сухо»! Болото бризнуло Сашкові на блискучу калошу. Засмучений, він стояв посеред бруку, і у нього був такий пригнічений вигляд, що ми з Маремухою не стримались і розсміялися. — Добрий сміх! — ще більше розсердився Бобир. — А ще член бюро… Приклад показує!.. — І витягши з кишені клапоть старої газети, він почав витирати калошу. Сашко сердито сопів і раз у раз поглядав униз. Я знав, що Бобир дуже уразливий і сердиться із-за дрібниць. Щоб не дражнити його, я сказав тихо і миролюбно: — Не ображайся, Сашко, я ж ненавмисне. Я не думав, що там болото. — Ага, не думав… — спроквола сказав Сашко, але Маремуха, перериваючи нас, крикнув: — Тихше, хлопці!.. Чуєте? З-під високої ратуші-каланчі, що височіла посеред центрального майдану, почувся дзенькіт розбитого скла. — Рятуйте! — крикнув чийсь здавлений голос. — Ану, побігли! — скомандував я. Ми помчали навпростець через майдан по обмерзлому слизькому булижникові. Висока чорна ратуша-каланча виразно виступала на тлі вечірнього голубуватого неба. — То в пивній б'ються. У Менделя! — випереджаючи мене, на бігу кинув Маремуха. Проминувши палісадник, що оточував ратушу, ми побачили, що Маремуха був правий. Билися у приватній пивній Менделя Баренбойма, яка містилася під ратушею, у сусідстві з крамничками, що торгували залізним товаром та гасом. Під іржавою довгою вивіскою, на якій було написано: «Пивна під ратушею — фірма Мендель Баренбойм та сини», видно було освітлену вітрину. Хтось ізсередини шпурнув у широке бемське скло залізний стілець. Цей стілець, пробивши вітрину, валявся тепер на замерзлій грязюці. Крізь розбиту зіркоподібну дірку просочувався на вулицю тютюновий дим і чути було крики гостей, що билися. Нам у пивну заходити не можна було: всі троє ми були вже комсомольцями. Ми зупинилися у палісаднику, стежачи за бійкою здалеку. — А що, коли заскочити, га, Василю? — звертаючись до мене, сказав Бобир. — Може, допомога потрібна? — Кому ти будеш допомагати? Спекулянтові? Напевне, знову непмачі побилися! — сказав я. Погана слава йшла по місту про цю пивну. Нерідко в ній збиралися торговці, контрабандисти, кишенькові злодії. Такого «добра» ще чимало лишилося в нашому маленькому прикордонному місті з часів царату, з часів громадянської війни. В роки непу вони почували себе дуже привільно. Ці люди заходили до пивної Менделя влаштовувати свої справи. До того ж ішли чутки, що Мендель, окрім пива, підторговує потроху і чистим контрабандним спиртом — «ректифікатом», який приносять йому з Румунії. Не раз у «Пивній під ратушею» агенти карного розшуку робили летучі облави, не раз вони виводили звідти під зведеними наганами похмурих заарештованих королів кордону — «машиністів», як називали ватажків партій контрабандистів, що ходять за кордон, не раз після отаких облав Мендель спускав металеві штори і йшов на допити у міліцію, але поки що все йому минало, він якось викручувався, і його пивна продовжувала існувати. Крики у пивній стали глухішими, і нарешті один по одному кілька чоловік вивалились на вулицю. Ми кинулися до них назустріч. Але тільки-но ми вибігли на освітлений вогнями тротуар, як Сашко зупинився і, обернувшися до нас, розгублено прошепотів: — Хлопці, адже це… Двоє нарядно одягнутих піжонів у костюмах з контрабандного бостону тримали під руки нашого фабзайця Яшка Тиктора. Яшкові ноги підломлювались, комір гімнастерки був розірваний, гудзики повидирані «з м’ясом», а від лівого вуха до рота тягся кривавий слід подряпини. Яшко загубив кепку, пишне волосся його розвівав вітер, але що здалося нам найстрашнішим д образливим у всьому його теперішньому вигляді — це кіровський значок, що блищав на пом’ятій і розірваній гімнастерці. Біля Яшка метушився худорлявий чорноволосий чоловік у білому фартусі. Це був власник пивної Меидель Баренбойм. Підбігши до Тиктора і розмахуючи кулаками, він заволав на весь майдан: — А хто мені заплатить за вітрину, ти, харцизяко?!. Ледве ворушачи язиком, Яшко пробурмотів: — Ось з цієї… спекулянтської морди візьми гроші, а я тобі дулю дам! І, сказавши це, Яшко мляво тицьнув пальцем просто у товстуна в чорному костюмі, що підбіг до нього. З носа в товстуна текла кров, і він маленькою пухлою рукою розмазував її по щоках, роблячись від цього все більш страшним. — Це я — спекулянтська морда? — заверещав товстун. — Люди добрі, ви чуєте це чи ні? Це я, чесний кустар, є спекулянтська морда? Ах ти байстрюк невдячний! — погрожуючи Тиктору кулаками, але боячись його вдарити, кричав товстун. — Запам’ятай свої слова! Не дам я тобі більше замовлень. Не дам! Пив на мої гроші, їв тістечка на мої гроші, а тепер я спекулянтська морда? Тепер мене в обличчя ударив, шибенику, скалічив мене! Де міліція, чому немає міліції? Але міліції, як на зло, поблизу не було. Збиралися на крик зіваки, але ніхто не знав, що робити з Яшком. Помітивши нас, Тиктор спершу зніяковів, але потім радісно закричав: — Хлопці, сюди! На допомогу, хлопці! Ця спекулянтська шпана мене побила! Ану, дамо їм! Але ми не рухались з місця. А Маремуха прошепотів мені: — Ти ж член бюро, Василю. Скажи йому… — Ви з фабзавучу, хлопці? — почувся тієї ж хвилини поряд з нами дуже знайомий голос. Ми обернулися і побачили інструктора окружкому Панченка. Він був у такій же самій сірій чумарці, як і в мене, в сірій каракулевій папасі з червоним верхом, високий, стрункий. — А, Манджура! Здоров! — пізнавши мене, сказав Панченко і простяг руку. — Це ж, здається, ваш сокіл? — Наш, — тихо, так, щоб ніхто не чув, відповів я. — І комсомолець? — спитав Панченко. — Комсомолець, — тихше підтвердив Бобир. — Тоді ось що, — суворо і твердо сказав Панчедко, — негайно заберіть його додому. Буде бешкетувати — здайте у міліцію. — Не треба в міліцію, товаришу начальник, — підійшовши, вкрадливо пробурмотів Мендель, — навіщо в міліцію? Я його прощаю. Хлопець молодий, випив на злотий, а сп’янів на десятку, ну й пошумів. З ким цього не буває? Геть, громадянине! — прикрикнув на Менделя Панченко. — Це не ваша справа! — І, звертаючись до нас, спитав: — Як його звуть? — Тиктор! — насупившись, сказав Бобир. — Тикторе! А йди-но сюди! — покликав Панченко. Похитуючись і потираючи щоку, Тиктор неохоче підійшов до нас. Від нього дуже тхнуло горілкою, але він намагався твердо стояти на ногах. — По-перше, негайно ж зніми кімовський значок, — твердим, суворим голосом наказав Панченко, — по-друге, зараз же йди звідси. Хлопці проводять тебе… Ну! Значок! Підкоряючись голосу Панченка, Тиктор поволі, намагаючись і взнаки не дати, що злякався, засунув руку за разуху і почав відгвинчувати маленький, вкритий емаллю комсомольський значок. — А ви чого зібралися? Що тут, театр?! — обертаючись до зівак, крикнув Панченко. Тиктор нарешті відгвинтив значок і тремтячою рукою подав його окружкомівцю. — Негідник! — тихо, крізь зуби кинув Панченко і швидко сховав значок у кишеню. — Хіба про таку зміну мріяв Ленін? Яшко здригнувся і похнюпив голову. Поки ми вели його темними вузенькими провулочками, він ішов смирно і, здавалося, зовсім протверезів. Але тільки ми вийшли на освітлений Тернопільський спуск, що вів до Нового мосту, Тиктора знову розморило. Він якось ураз обм’якнув, став хилитися, намагаючись сісти на тротуар. Довелося взяти його1 під руки. Тиктор розсердився і спробував вирватися. — Тихше, Яшко! Не роби галасу! — сказав Маремуха, хапаючи його. — А тобі яке діло, ти, шмаркач! — прикрикнув на Петька Тиктор. — Та відчепіться від мене, я свободи хочу, чуєте? — Сказавши це, Яшко несподівано заспівав:  

Чорная карета,


Два солдати йдуть,
Мою ципу-маму
В каторгу ведуть!

 

Уздовж Тернопільського спуску яскраво горіли ліхтарі, на тротуарі було багато перехожих, всі вони оберталися на хрипкий голос Тиктора. Мені здавалося, що кожен з них зиае Яшка, розуміє, що ми ведемо п’яного комсомольця. Давно вже я не відчував такого сорому, як у ці хвилини, А Я піко, мовби відчуваючи це, навмисне не вгавав і куражився, як тільки міг. Йому, очевидно, подобалося, що на нього дивляться. — Ану, швидше! — скомандував я хлопцям. — Ти, Петько, підштовхуй його ззаду! — Сильним рухом я потяг Тиктора вперед. «Швидше б перетягти його через міст, а там, у темній алеї бульвару, де нема перехожих, буде інша справа», — думав я, волочачи за собою Тиктора. З другого боку тяг його Сашко Бобир. Дошки Нового мосту обледеніли, і Яшко не йшов, а їхав по них, витягнувши вперед ноги і повиснувши у нас на руках. Йому вдалося-таки зачепитися за бортик дерев’яної панелі, і він, зразу зупинивши нас, впав на дошки. Бобир обережно запропонував: — Давай понесемо його, га, Василю? — Спробуй зачепи, — пригрозив Тиктор, — я тобі так приварю, що й зубів не визбираєш! — Слухай, Яшко, ми ж тільки хочемо довести тебе додому. По-товариському! — сказав я твердо й спокійно. — Якого ж ти чорта… Зовсім недалеко, за бульваром, зататакав кулемет. За першою чергою почулася друга, потім третя, і нарешті через якийсь час ми почули п’ять гвинтівочних пострілів, що гучно пролунали один по одному. Добре знайомий кожному комуністові і комсомольцю сигнал чопівської тривоги пролунав над містом. У ті рота комуністи і комсомольці старшого віку були об’єднані в частини особливого призначення і скликалися на випадок потреби отакими тривожними сигналами. Де б ми не були — чи в гуртожитку, чи в ливарні фабзавучу, на комсомольських зборах або на прогулянці, — в усяку хвилину ночі і дня цей умовний сигнал повинен був знайти нас. Ми зобов’язані були, почувши його, кинути все і щодуху бігти на Кишинівську, до знайомого двоповерхового будинку, «в якому містився міський штаб ЧОПу. Ми добре знали, що живемо всього в п’ятнадцяти верстах від кордону з панською Польщею і боярською Румунією і що слідом за такою тривогою в тихому і маленькому нашому місті може бути оголошений військовий стан. Тоді всі ми — чопівці, — поки підійдуть регулярні військові частини, зобов’язані будемо разом з прикордонниками прийняти на себе перший удар. — Тривога… Так, Василю?.. — порушивши мовчанку, прошепотів Бобир. — Тривога! — підтвердив я. — Бігом, товариші! Мерщій! … Біля дверей штабу, що виходили на бульвар і Прорізну, нас зустрів начальник ЧОПу Полагутін. Довга дерев’яна кобура його маузера була розстебнута; із стривоженого вигляду Полагутіна ми відразу зрозуміли, що становище серйозне. — Якого осередку? — спитав Полагутін. — Фабзавучу! — квапливо доповів Сашко. Полагутін перевірив наші чопівські посвідчення і наказав: — Одержуйте зброю! Ми біжимо довгим освітленим коридором у склад зброї. Одержуємо закріплені за нами ще з минулого року гвинтівки і по п’ять пачок патронів на брата. — Тут заряджати чи на вулиці? — засовуючи патрони в кишені штанів, спитав блідий і трохи схвильований Петя Маремуха. — Почекаємо наказу, — порадив й. — А я вже зарядив, — кидаючи на підлогу обойму, сказав Бобир. — Візьми на запобіжник! — прошепотів з побоюванням Петро. Бобир підняв гвинтівку вгору і, тримаючи її навису, почав відтягувати запобіжник. Але запобіжник був слизький від масла, а пальці Бобиря задубіли. Гвинтівка ходила в його руках. Здавалося, ось-ось палець ненавмисно зачепить спусковий гачок і Сашко вистрілить у підвішену до стелі тьмяну вугільну лампочку. — А дай-но сюди, каліко! — крикнув Петро, віднімаючи у Бобиря гвинтівку. — Дивись! Але бойова пружина в затворі Сашкової гвинтівки була туга, видно, зовсім нова, і Маремусі теж одразу не вдалося відтягнути головку запобіжника… У великому, просторому залі, де звичайно у неділю кожний осередок по черзі чистив зброю, зібралося вже багато комунарів-чопівців. — Як ви встигли так швидко? — спитав нас директор фабзавучу Полевой. Він був без гвинтівки, але мав револьвер, який висів у нього збоку поверх ватянки. Шморгаючи носом, Маремуха пояснив: — Ми утрьох гуляли по місту, Несторе Варнайовичу, і раптом чуємо… — Решта фабзавучників ще біжить, напевно! — не без задоволення докинув Саша Бобир. У залі почали з’являтися наші комсомольці-фабзавучники — «гвардія Полевого», як нас називали в місті хлопці з інших осередків. Вони спітніли, розчервонілися, пальта і куртки у них були розстебнуті, на обличчях блищали краплини поту. — Чудово! — сказав Полевой, перевіряючи очима прибулих. — Встигли вчасно… А де ж Тиктор? Ті, що прибігли, перезираючись, шукали очима Яшка. — Тиктора, товаришу Полевой, бачили п’яним… — почав був фабзавучник Фурман, але в цю хвилину на порозі з’явився Полагутін і уривчасто скомандував: — Увага, товариші комунари! Усі одразу притихли. — Обстановка така: петлюрівські зграї, яким дали притулок за кордоном пілсудчики і румунські бояри, знову заворушилися. 6 відомості, що ще сьогодні вдень вони рушили до нашого кордону… Самі вони ніколи не наважилися б на такий крок. Ясно — за їх спиною стоять англійські та французькі капіталісти. Цілком імовірно, товариші, ш; о ще сьогодні вночі ці петлюрівські банди будуть перекинуті на наш бік. Разом з прикордонним загоном вам, чопівцям, доручено зустріти їх як належить… — І, одразу змінюючи грлос, Полагутін чітко і голосно скомандував: — Усім, окрім комунарів із фабзавучу, шикуватися! Старшина взводу фабзавучників — до мене! Ми потіснилися, звільняючи прохід. Один по одному, високо піднімаючи гвинтівки, пробігали повз нас комунари міських осередків. Чим менше лишалося їх у залі, тим неспокійніше ставало у мене на душі. «А ми? Що ж буде з нами? Вони підуть за місто, у прикордонні ліси, в бойові дозори і секрети, а нас, молодших, як і під час попередніх тривог, надішлють вартувати до провіантських складів — сіно охороняти або поставлять у самому місті стерегти фортечний міст, щоб не підірвав його якийсь шпигун. Хіба цікаво стерегти забиті до верху фуражем дерев’яні амбари або на очах у всіх сидіти у засідці біля людного, освітленого електрикою фортечного мосту!» У зал вбіг літній комунар-залізничник у форменому кашкеті й крикнув: — Всі люди вишикувані, товаришу начальник! Приїхав секретар окружкому. — Картамишев уже тут? — радісно спитав Полагутін і, міцно потискуючи руку Полевому, додав: — На все добре, Несторе Варнайовичу! Бажаю успіху. Пильнуйте: вам довірено дуже багато… До побачення, товариші! — І зник у дверях. — Ми залишимося в наряді. Будемо охороняти штаб і склади ЧОПу, — урочисто оголосив Полевой. — Шикуватися!  

Небезпечний пост


 

Просто передо мною на дерев’яних стовпах туго натягнутий колючий дріт. Далі, за дротом, губляться в темряві городи — кілька десятин перекопаної заступами мерзлої землі. Десь далеко, вже біля путівця, є друга огорожа з колючого дроту, але її звідси не видно. Весь час ввижається, що той дальший дріт уже перерізано і-. диверсанти підповзають до мене по чорній і мерзлій землі. Ушам холодно, дуже холодно, але я навмисно, щоб краще чути, не піднімаю коміра і цупко стискаю задубілими пальцями холодну гвинтівку.. Так ось який він, цей пост «номер три», про який я стільки чув від комсомольців, що вартували тут раніше! Позаду височить холодна кам’яна стіна сарая, що відділяє мене від внутрішнього подвір’я. Просто над головою чорніє виступ даху. Вузький прохід для вартового тягнеться кроків на тридцять у темряві між цією кам’яною стіною і дротяною огорожею і упирається в глуху стіну сусіднього будинку. Дві високі кам’яні стіни сарая і жилого будинку сходяться, утворюючи прямий кут. «Собачий куток» — так називають пост «номер три» чопівці. Комунар, який попадає сюди в наряд, почуває себе мовби відрізаним од товаришів і всього світу. З самого початку мого вартування я не міг відвести очей від чорного бугорка, що застиг на городі кроків за десять від мене. Він був схожий на голову людини, що лежить на землі. Я дуже жалкував, що не спитав студента-комсомольця сільськогосподарського інституту, що стояв тут до мене, чи не помітив він цього бугорка. Раптом мені здалося, що бугорок заворушився і почав поволі наближатися. Здригнувшись, я просунув дуло гвинтівки між дротом і мало був не вистрілив, але утримався. «А що як це не людина, а перекотиполе, яке пригнав здалека вітер? Або купка картоплиння? Або просто горбик землі коло ямки, що лишилася після викопаної картоплі? Що тоді?.. От скандал буде! Засміють мене хлопці. Вперше на такому небезпечному місці — і проштрафився! Скажуть: «злякався». … Пронісся вітер, і вслід за його колючим, холодним свистом нагорі загуркотіло дахове залізо. Наче хтось ходить по дахові?.. Задерши голову, я дивлюся під стріху сарая, чекаючи, що ось-ось звідти виткнеться чорна голова диверсанта. Він може при бажанні без особливих зусиль перестрибнути з даху жилого будинку на сарай. Підозрілі гучні удари чути над головою. Невже це кроки?.. Я спинаюся навшпиньки. Слух уловлює якийсь стук на Кишинівській вулиці, шарудіння на городі, поскрипування флюгера за темним брандмауером. В очах уже рябить від безлічі зірок, що грають в холодному небі, у тьмяній імлі морозяного повітря. Гучний шум на даху посилюється. Я міцно тримаю змокріле ложе гвинтівки, направляючи її вгору, назустріч шумові. Десь у небі коло високого димаря поблискує, переливаючись, далека зірка. — Пильнуйте, — сказав Полевой, розводячи нас на пости. — Ви охороняєте запаси зброї для комуністів і комсомольців всієї округи! Склади ЧОПу дуже принадна ціль для агентів світової буржуазії. Та й без цих слів директора школи ми всі чудово знали, яке довір’я виявлено в оцю ніч нашому осередкові, що вперше охороняє ЧОП: у підвалах будинку сховано багато динаміту, толу й патронів. «Пильнуйте! Пильнуйте!» — повторюю я сам собі улюблені слова Полевого, і мені починає здаватися, що мої змерзлі вуха ростуть, довшають і стають тонкими й гострими, як леза сокири. На даху зовсім тихо. Напевно, то просто вітер прогримів відірваним листом заліза. А де ж чорний бугорок? Я вже й забув про нього… Очі звикли до темряви. Я швидко відшукую грудку землі, що збентежила мене. Вона спокійнісінько лежить у полі. … Повільно походжаю вздовж сарая, посміюючись внутрішньо над своїми хвилинними страхами. Думаю, що близько світанок і скоро всі мої побоювання як рукою зніме. Адже зовсім не обов’язково, щоб саме за мого вартування трапилося що-небудь особливе. Скільки варт минуло абсолютно без усяких пригод! І моя мине непомітно. Зате вже ніхто потім з хлопців не насмілиться жартувати з мене, що я, мовляв, юнак, наймолодший з членів осередку. А коли б вони ще знали, що я додав навмисно собі один рік, аби тільки бути комунаром ЧОПу, тоді б зовсім життя не було… А так повернуся з вартування повноцінним бійцем і довго потім буду пишатися, що стояв на посту «номер три». Сюди роззяву не поставлять, як би не просився! Привівши мене на пост, Полевой коротко і просто наказав: — Побачиш кого на городі — бий без усяких! Випадковий перехожий або п’яний сюди заблукати не може… «Бий без усяких!» Страшно й суворо звучить цей наказ. … Знову заспівав у голих і обледенілих вітах дерев вітер, зашелестіли сухі, торішні бур’яни, реп’яхи та сухе бадилля коло дроту, загриміло, забухало залізо на даху, скрипнув флюгер на стіні будинку.. І несподівано з оцим новим поривом вітру почувся віддалений вигук Сашка Бобиря: — Чого вам треба?.. Стій!.. Стій!.. Руки… Хлопці, сюди! На якусь хвилину все затихло, і зразу ж я почув деренчливий свисток. Загрюкали дверима в караульному приміщенні. Там, за сараєм, забігали по двору люди… І потім знову Сашків крик: — Там!.. Там!.. Ловіть!.. — Драбину!.. Мерщій! — почув я голос Полевого. Як мені хотілося кинутися туди, до хлопців, допомогти їм, побачити, що там таке! Але залишити пост я не міг. Коли б навіть усе горіло і валилося 'навколо, я не мав права піти звідси. Прислухаючись до того, що діялось у внутрішньому подвір’ї, біля четвертого і п’ятого постів, я продовжував пильно вдивлятися в темряву. А щоб ззаду ніхто не схопив, я притиснувся до стіни сарая спиною і застиг на місці. Серце калаталося, гвинтівка в руках колихалася, я чекав чогось незвичайного… Зовсім, близько, на горищі сарая, гримнув постріл. За ним другий. І зразу ж далеко, вже за брандмауером, хтось простогнав. Потім знову все затихло. Минуло якихось п’ять хвилин. У вузькому проході, що вів з внутрішнього подвір’я до мого поста, почулися швздкі кроки. Під ногами того, хто йшов, похрустували крижинки. Я відскочив у куток і приготувався стріляти… Як тільки тінь людини показалася із-за стіни, я зривистим голосом крикнув: — Стій! — Живий, Манджура? — з тривогою в голосі спитав Полевой. — У тебе все гаразд? — Гаразд! — хрипко відповів я і зразу ж зміркував, що припустився помилки, не спитавши у Полевого пароль. Полевой впритул підійшов до мене. Він важко дихав і був без шапки. — Ніхто не пробігав тут? — Ніхто. За сараєм стогнав хтось, і стріляли на горищі… — Це я й сам знаю. А ось тут, — Полевой показав наганом у бік городів, — нічого не >помічав? — Нічого. — Дуже дивно! Як же він пробрався? — А хто там стріляв? — спитав я. — Дивися, Манджура, дуже уважно стеж за всім. Зараз особливо. На випадок чого — стріляй без розмов. Зрозумів? Вже недалеко до світанку. Я до тебе скоро знову навідаюсь. — І Полевой швидко пішов назад, у внутрішнє подвір’я. Через дві години, коли вже зовсім розвиднілось, я дізнався від хлопців, які зібралися в теплому караульному приміщенні, про те, що трапилося цієї тривожної ночі. З відрогів Карпатських гір віяв холодний вітер. І в той час, як вартові зовнішніх постів клякли від холоду, Сашко почував себе набагато краще. У затишку од вітру, між стінами дворових сараїв і головного будинку, він поважно прогулювався в блискучих калошах по внутрішньому подвір’ю. Електричні лампочки, що висіли на будинку штабу, освітлювали сухий і гладко вибрукований квадрат подвір’я. Але незабаром у Бобиря заболіли ноги. Він зійшов на дерев’яний ганочок сарая і присів там у затінку, схований від світла балкончиком. Бобир клявся і божився Полевому і нам, що сидів він недовго, якихось п’ять хвилин, але, звичайно, йому ніхто не повірив. Мабуть, Сашко здрімнув трохи на ганку. Сходячи назад, на кам’яні плити подвір’я, Сашко почув позад себе ледве чутний шурхіт. Він обернувся… І застиг. На горі перелазив через поручні горищного балкончика, бажаючи, видно, зсковзнути по стовпі в двір, невідомий чоловік. Як він потрапив сюди, на дах, лишалося таємницею. Треба було, не чекаючи, з ходу стріляти в цього непроханого гостя. Треба було повалити його кулею там-таки, на балкончику. Але Сашко сплохував і тремтячим голосом крикнув: — Чого вам треба? Стій!.. Стій!.. Невідомий зразу ж пірнув у вузенькі дверцята, що вели у глиб горища. Його ще можна було дістати кулею. Тут Сашко згадав про гвинтівку. Він націлився і хотів вистрілити, але спусковий гачок подався до відказу, а пострілу не було: ставши на пост, Бобир забув зняти запобіжник із затвора гвинтівки… Почувши крик Бобиря, загрюкав прикладом у двері караулки Маремуха, який охороняв погріб з боєприпасами, засвистів на Кишинівській Коломієць. — Отам… отам… отам стояв бандит! — захлинаючись, безупинно бубонів Сашко комунарам і Полевому, що вискочили у двір. Комсомольці миттю підставили. драбину, і першим видрався на дах Полевой. Поспішаючи перехопити бандита і побоюючись засідки, Полевой промчав по даху до крайнього дахового вікна і стрибнув через нього всередину. Опинившися під кроквами даху, Полевой помітив, що десь далеко, в густій темряві, видно ледь помітне світло. Там був пролом. В нього протискувалася людина… Полевой двічі вистрілив. Невідомий застогнав, але вирвався назовні і загуркотів по сусідньому даху жилого будинку. Полевой наказав двом комунарам, що наспіли, наздоганяти невідомого по дахах, а сам, сплигнувши назад у двір, перевірив мій пост і послав ще трьох комсомольців оглянути всі двори навколо штабу і оточити Тринітарський провулок, що виходив на Кишинівську. Але бандитові вдалося вислизнути, перше ніж наш патруль добіг до Тринітарського провулка. Вискочивши з пролому на дах сусіднього з ЧОПом будинку, в якому жили студенти хімічного технікуму, невідомий, не роздумуючи, сплигнув згори на велику купу гною в саду гуртожитку і через дірку в паркані побіг у провулок. Тут сліди його зникли. Мабуть, перебігши Тринітарський провулок, він махнув через двори до Базарного майдану. Шлях цей був важкий, особливо для пораненого: йому довелося б перелазити кілька разів через паркани, продиратися крізь колючий дріт, що поділяв двори, і, нарешті, вибігти на освітлений Базарний майдан. А там, коло головної бакалійної крамниці Церобкоопу, сидів з дробовиком у руках, закутаний в овчинний кожух сторож. Може, він спав, цей сторож? Навряд! Сторона присягався і божився, що не спав. За якихось десять хвилин до того, що трапилося, дружина сторожа принесла йому на вечерю гарячу гречану кашу з гуляшем. Ця не доїдена сторожем каша в глиняному горщику була ще гаряча, коли його почали розпитувати «комунари, що надбігли. Важко було припустити, що поранений так спритно зумів перебігти Базарний майдан, що сторож — старий, бувалий солдат — його не помітив. І все ж таки шлях невідомого вів саме до Базарного майдану! Колючий дріт, що обплутував двір червоного цегляного будинку вже по другий бік Тринітарського провулка, було розсунуто. На одній колючці лишився клапоть жовтуватого англійського сукна, вирваний з одягу людини, яка пролазила тут з поспіхом. Це захисного кольору сукно було річчю звичайною в нашому прикордонному місті: в такі шинелі англійського сукна були одягнені всі петлюрівці, що постачалися в роки громадянської війни Англією і Францією, а коли петлюрівці повтікали за кордон, їх склади частково розібрало місцеве населення. На дроті, крім цього клаптя англійського сукна захисного кольору, ніяких більше слідів невідомого не було. Трохи далі, вже на ганку цегляного будинку, в якому жили працівники окружного відділу народної освіти, була виявлена пляма закипілої крові. Один з небагатьох щасливих, кому було дозволено залишити караульне приміщення і взяти участь у переслідуванні бандита, колишній безпритульний, а тепер фабзавучник Фурман, побачивши на ганку кров’яну пляму, дуже зрадів. Фурман вирішив був, що це кров бандита, але одна із жительок цегляного будинку, жінка завідувача окружної наросвіти, сказала, що це вона у п’ятницю різала тут, на ганку, курку. Невдачливий слідопит Фурман одразу скис і поплентався далі. Лишалося думати, що бандит вирвався на освітлений Базарний майдан, непомітно проскочив під самим носом у сторожа, що загавився, подався через міст у Старе місто, а звідти — або до польського, або до румунського кордону. На горищі сарая в ЧОПі диверсант загубив жмут бікфордового шнура з запалом. Очевидно, він хотів спершу зняти вартового, а потім підкрастися до погреба з вибухівкою і підірвати його з усім штабом. Вийшовши на балкончик сарая і не побачивши у дворі вартового, бандит вирішив, що той заснув. Погано б довелося Бобирю, коли б він не вийшов з укриття і не обернувся! Адже вийшло так, що Сашко стояв на своєму посту, немов беззбройний.  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка