Володимир Бєляєв



Сторінка10/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.39 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24

Ми влаштовуємося


 

Хазяйка видала нам три довгих полотняних мішки. Удвох з Маремухою ми набили їх колючим, пересохлим сіном і, зашивши дратвою, приставили матраци до сарайчика, в якому мекала коза, чекаючи тієї години, коли нарешті її стануть доїти. Підлогу в нашій кімнаті Агнія Трохимівна хотіла помити сама, але ми, призвичаєні до цього діла ще в гуртожитку, вирішили обійтися без її допомоги. Маремуха тягав на гору в цинковому відрі холодну, жорстку воду з маленького колодязя, викопаного у дворі, а я, роззувшись і підкачавши холоші, драїв мокрою ганчіркою розсохлі дошки. Потім помив віконце. Як тільки шибки були витерті, в кімнаті одразу посвітлішало, і радісніше стало на душі від цілковитої чистоти навколо. У сусідньому будинку, який видно було із-за густої зелені і який виходив своїм фасадом до моря, грали на роялі. Вікна в тому будинку були відчинені, і звуки рояля долинали в наш мезонін, змішуючись з меканням кози і шумом близького моря, яке надвечір стало заспокоюватися. — Чисте вікно яке! Навіть шибки не видно! — сказав Петро, розглядаючи мою роботу. — Тягни матраци! — розпорядився я, підбадьорений похвалою товариша. І поки Петро тягав матраци, я примірився, як ми їх покладемо. Свій матрац я вирішив покласти біля самого віконечка. «Холодно вночі буде, зате свіже повітря. І гудок заводський почую перший». У кімнаті приємно запахло сосновими дошками, сіном. Прислухаючись до звуків рояля, я з тривогою ловив себе на тому, що мені хочеться якомога швидше прогаяти час, що лишався в нас до завтрашнього ранку — до першого райку нашої роботи на заводі! У пам’яті моїй з усього побаченого на заводі, якщо не вважати розмову з директором, лишився тільки довгий і курний прохід ливарного цеху. Цим проходом я дійшов до цехової конторки. Далекі відблиски чавуну, який випускали з вагранки, дрібний стукіт формувальних машин, удари сигнального дзвона, вищання талей, якими підіймали формувальники важкі опоки біля цехової конторки, — усе це так приголомшило мене, що я навіть як слід не роздивився, як працюють мої майбутні товариші — ливарники. Як не схожий був цей величезний цех, вкритий заскленим низьким дахом, на малесеньку ливарню нашого фабзавучу, де завжди панувала тиша і прохолода і навіть у дні плавок не було шуму! Змінний майстер Федорко, якого я застав у цеховій конторці, низенький чоловік років сорока, з обличчям червоним і обвітреним та ріденькими вигорілими бровами, нітрохи не здивувався, коли я дав йому записку від директора. А може, йому подзвонили до мого приходу із заводоуправління? Федорко записав мене у цеховий табель, видав робочий номерок, тимчасову перепустку і пообіцяв: — А на машинку поставлю завтра! — Але ж я ніколи не працював на формувальних машинках, — сказав я майстру тихо. — Я на плацу працював… А що, хіба плацового формування у вас нема? — Пристосуєтесь, — коротко відрубав майстер. — Два тижні випробування — великий строк. І все. І ні слова більше. — До побачення! — тільки і лишалося мені сказати і вийти. Насилу розшукав я біля приміщення заводоуправління будиночок, де, як сказав мені зустрічний робітник «орудують комсомолісти». «Прочитавши на дверях напис: «Загальнозаводський колектив комсомолу», я негайно скоротив його. Вийшло — ЗЗК. Пригадуючи пораду директора «сходити в ЗЗК», я відчинив двері. Спиною до мене, на стільці, перед великою картою стояв високий чоловік і, щось вивчаючи, водив по ній лінійкою. Крім письмового столу, етажерки, шафи та десятка стільців, ніяких інших меблів у кімнаті не було. На стінах впритул одна до одної висіли географічні карти. Високий чоловік обернувся, і я з подивом побачив на ньому гарно пов’язаний малиновий галстук. — Вам кого? — запитав він, оглядаючи мене сірими і, треба признатися, розумними очима. — Мені секретар ЗЗК потрібен, — сказав я неохоче, — Але коли його нема, я зайду потім. І вже повернувся, щоб вийти, але чоловік з лінійкою шумно сплигнув на підлогу. — Ну, здоров будь! — сказав він, простягаючи мені велику жилаву руку. Хоч на вилозі темно-коричневого з іскрою костюма незнайомого і був пригвинчений кімовський значок, все ж, насторожений його нарядним виглядом, а головне — галстуком, я поривався вийти і буркнув: — Я завтра зайду! — А чому не сьогодні? — Коли сьогодні? — Ну, хоч би й зараз. Я секретар. Давай познайомимось. Головацький. А ти хто? Я наче подавився чимсь і в першу хвилину не міг вимовити ні слова. От іще новини! Щоб секретар загальнозаводського колективу комсомолу галстук носив! Де це видано! Всі наші колишні диспути про культуру і міщанство саме вчили: чим більше молода людина приділяє уваги своїй зовнішності, всій оцій дурниці — випрасуваним брючкам, а особливо галстуку, тим скоріше вона відривається від колективу, роблячись чорнильною душею і черствою, людиною, яка не розуміє потреб робітничого класу. А все ж таки довелось розповісти Головацькому, що привело мене сюди. — А як ти до опозиції ставишся? За кого голосував минулого року, коли обговорювали рішення ЦК комсомолу? — запитав він обережно, явно промацуючи мої настрої. — А у вас що, опозиціонери ще водяться? — відповів я запитанням на запитання. — Своїх не було. Приїздила сюди всяка шушваль, на роботу влаштувалась, пробувала народ каламутити — не вийшло. Позавчора, коли на районному партійному активі обговорювали підсумки квітневого Пленуму Центрального Комітету партії, всі одностайно голосували за лінію ЦК. Народ у нас одностайний, зрадники підтримки не знайшли. Так ти дай відповідь мені: яке твоє особисте ставлення до опозиції? — Моє? — вже спокійніше сказав я, розуміючи, що маю справу із справжнім, чесним хлопцем. — Я вважаю, що цю шушваль троцькістську давно пора гнати з партії і з комсомолу. Нас вороги оточують, задушити Радянську владу хочуть. Ми повинні єдині бути, згуртуватися навколо партії, а ці опозиціонери хочуть розлад між нами внести. — Це добре, що тебе направили в ливарний! — зрадів Головацький. — Правда, хлопці там хороші, і коли ми минулого року громили троцькістів, які пролізли було в осередок заводоуправління, комсомольці-ливарники виступали першими за лінію ЦК, і разом з усім колективом ми не дали цим ворогам прижитися на заводі. Але потім кілька хлопців із ливарного поїхали у Червонопрапорний флот, на Балтику, і активу поменшало. Та й перевибори давно пора провести… Перш за все скажи: у тебе які нахили? — Я не п’ю! — сказав я похмуро. — Я не про те питаю. — Секретар поморщився. — Яку комсомольську роботу раніш виконував? Ну, тягне тебе до чого більше? Хоч-не-хоч довелося розповісти Головацькому і про паш комсомольський клуб, і про вечори-диспути під назвою «Що раніше з’явилось — думка чи слово, курка чи яйце?». Я розповів йому, як судили ми рицаря Дон Кіхота Ламанчського, і пригадав вечори самокритики, на яких протирали з пісочком кожного комсомольця за його гріхи. Вставив пару слів і про диспути про культуру та міщадство, поглядаючи при цьому на малиновий галстук секретаря. — Ого! — зрадів Головацький. — У тебе солідний досвід роботи, до того ж — у галузі перебудови і шукання нових форм. Це чудово. Все тече, все змінюється! Творча думка комсомольця повинна перебувати в стані вічного неспокою, на шляху повсякденних шукань. Тільки тоді кожен із нас буде гарантований, що йому не стане загрожувати небезпека перетворитися в тупицю. Все, що ти розповів мені, я врахую. — І Головацький щось швиденько записав у блокнот. — У тебе явні нахили до культурно-масової роботи. Можливо навіть, доручимо тобі організувати в ливарному цеху товариство «Ліга часу». Це, брат, велика справа! — З цими словами Головацький подивився на свій годинник. — Але поки що, друже, я тебе попрошу напружити всі сили на боротьбу з браком. Твій цех працює на відрядності. Але одна справа — відрядна оплата праці у капіталіста і інша справа — при нашому, радянському ладі, коли працюємо на себе і коли не лише кількість нас цікавить, але й висока якість. А дехто цього не розуміє. Натискає щосили — і бричок дає чималий. Особливу увагу зверни ось на ці носики. — І тут Головацький взяв з етажерки таку саму деталь, яку показував нам сьогодні директор. Вона, як пір’їнка, застрибала в його руках. — Це повинна бути найбільш безгрішна деталь, — говорив далі секретар. — Як і всі інші, зрештою. Але ця — особливо. І ти, як комсомолець, повинен повести завзяту боротьбу з бракоробами, знаходити конкретних носіїв зла… — Але ж я раніше на машинці не працював! — перепинив я Головацького, повторюючи йому те саме, що сказав майстрові. — Я на плацу формував… Маховики можу робити навіть без спідньої опоки. — Пристосуємося, — сказав мені секретар, а він, як видно, розумівся на ливарній справі, — Де твій відкріпний талон?.. Дивлячися зараз крізь чисті шибки помитого віконечка, я пригадував і холодне, жорстке слово майстра «пристосуєтесь», і розмову з Головацьким — і думав: «А якщо не вийде? Минуть два тижні випробування, не навчусь працювати на машинці, і скажуть мені: «Іди, брат, звідси!» Що буде тоді?» Стало здаватися, що я ніколи не кінчав фабзавучу, що п’ятий розряд, одержаний мною, тут не відіграє ніякої ролі, і нічого взагалі я не вмію робити, і вся моя робота почнеться тільки з завтрашнього дня. Не знаючи толком, яким буде той завтрашній день, я хвилювався ще більше. Східці, що вели нагору, заскрипіли під ногами Маремухи. Петро тяг круглий столик на довгій точеній ніжці. — От! — сказав Маремуха, важко дихаючи і, як видно, чекаючи похвали. — Агнія Трохимівна дала? — Еге! «Поки, — каже, — у вас свої меблі з’являться, беріть, користуйтесь, а то у мене все одно, — каже, — він зайвий…» — Тепер нам табуретки добути — і все гаразд. — Мене хазяйка питає, що завтра на обід готувати: борщ зелений чи суп з черешнями холодний? А я кажу: «Не знаю. Нехай хлопці скажуть». Ти що хочеш лучче, Василю? — Вона нас як у ресторані харчувати збирається, чи що? — відповів я похмуро. — Ну, коли на всьому готовому взялась держати, нехай догоджає! — Ще невідомо, які заробітки будуть! — Дарма, заробимо як слід, — упевнено сказав Петько. — Мені, коли я оформлявся, один тесляр говорив, що в них у столярному ніхто менше сотні не заробляє. Навіть третій розряд! — Тобі добре, Петрусю, ти свою знайому роботу виконувати будеш. Знай собі ганяй фуганок 1 А от мені переучуватися треба. Біс його знає, як на тих машинках формувати! Та я їх і бачу вперше. — А ти не журись, Василю! Буде важко, — ми з Бобирем допоможемо… — Чого це він не йде, Бобир? — спохватився я, поглядаючи на старовинний будильник-ящик, поставлений хазяйкою на лежанці печі. — Де його, Сашка, носить? Уже друга година, як пішов! — Ну, до вокзалу не так-то й близько. Поки Володю знайде, поки речі одержить. А потім йому ще харчів треба купити. Адже хазяйка взялася нас харчувати лише з завтрашнього дня, — заступився за Бобиря Маремуха. Сашка ми послали на вокзал за нашими речами. Нам треба було за цей час набити сіном матраци, помити підлогу — одним словом, приготувати кімнату до ночівлі. — Він адресу хоч записав? — спитав я Маремуху. — А то, може, забув дорогу сюди і блукає по місту… — Навіщо Дому адреса? Умовилися ж: знайде Володю на стоянці, і той його безплатно привезе. — Та правда, — сказав я, заспокоюючись. — Ііу що ж, ми своє діло зробили, давай погуляємо трохи. Ми пройшли повз хазяйку, яка прасувала для нас простині, відчинили хвіртку. — Ходімо, Петре, ліворуч, — запропонував я. І ми попрямували Приморською вулицею до порту, повз садибу, з якої чути було недавно музику. Зараз рояль затих, у будинку дзвеніли склянки — видно, там пили чай. Двір перед цим кам’яним будинком був засаджений стрункими мальвами, кущами молодого винограду, колючими чайними розами, червоною гвоздикою, ліловими гліциніями. Запашні тютюни не розкрили ще своїх стріл, але приємний запах квітів, недавно освіжених дощем, так і виривався звідтіля, з-за невисокого парканчика. Якісь особливі, ніколи не бачені мною рози піднімалися навіть під дах будинку, обплітаючи квітучою аркою одно з його відчинених вікон. Густо-рожеві кущики іудиного дерева росли поряд з акацією. Біля самого паркана, на розі садиби, височіла альтанка, геть-чисто заросла темно-зеленим блискучим плющем. По його скручених стеблинах вилась іще й лілова повитиця. Коли ми порівнялися з альтанкою, я почув там гомін і не втримався, щоб не заглянути всередину. На поручнях альтанки сиділа, помахуючи загорілими ногами, та сама дівчина, халатик якої ми стерегли на морі. А біля неї, на землі, припавши на коліно, накачував велосипедну шину франт із відділу робочої сили. Я дивився на дівчину так, наче бачив її вперше. Перехопивши мій погляд, вона звела очі і, невдоволено труснувши волоссям, звільнила його з-під плюща. Мені сталю незручно. Я зніяковів і кивнув головою, мовби вітаючись. Одвертаючись поспішно, я помітив, що дівчина усміхнулася. — Упізнав, га, Василю? — спитав Петро, штовхаючи мене ліктем. — Кого? — Ну, оцю ж принцесу? — І, перекривляючи дівчину, Петро проказав протягом, пискливо: — «Постережіть, будь ласка, мій халатик…» — А ти довготелесого того впізнав? — Якого довготелесого? — Ну того, що велосипед накачував? — Ні. А хто це? — Та той піжон, що на аавод нас не хотів прийняти! — Справді? — здивувався Петро. — Невже вони наші сусіди? — Оця, в халатику, — безумовно! — А він — її брат! — вирішив Петро. — Чому саме брат? Кавалер, напевно? Мені чомусь стало неприємно від думки, що франт знайомий з нашою сусідкою і може кожної хвилини розповісти їй, як ми упрошували його прийняти нас на завод. Повільно пленталися ми з Петьком Приморською вулицею. Ліворуч од нас блискотіли залізничні колії, що вели до порту, а за ними, за парапетом, до самого обрію здіймалося море. Вітер зовсім стих, і прибій ущух. Хвилі вже не бухали у бетон, як уранці, а ти±о, з легеньким шарудінням накочувалися на піщаний берег. Ховаючи від нас море, простягся за коліями дощаний паркан. За ним похитувались верхівки щогли. Прапори на них ледве ворушились. На заході, там, куди скочувалось невидиме ще за хмарами сонце, червоніла рівна смуга заходу сонця. На побіленому дощаному паркані було написано:  

ПЛЯЖ ТОВАРИСТВА РЯТУВАННЯ НА ВОДАХ  



Позаду нас, на тротуарі, почувся дзвоник. Ми притиснулись до паркана, і повз нас з шурхотінням по черепашках промчав на велосипеді знайомий франт з дівчиною. Її він посадовив на раму, поперед себе. Франт вів машину, зігнувшись, важко, але швидко крутячи педалі. — Що, вулиці йому мало? — огризнувся Петро. — Хіба не бачиш — там калюжі: він «дудочки» свої боїться заляпати, — сказав я з неприхованою злістю, дивлячись услід парі, яка швидко віддалялася. Наполовину закрите жовтою сіткою заднє колесо» велосипеда робилося чимдалі меншим, залишаючи на піщаному тротуарі ледве помітний вафельний слід…  

Поки ми оглядали через гратчасту загородку порт, під’їзні путі і пакгаузи з сірої гофрованої жерсті, які розтяглися аж до останнього причалу з сигнальним дзвоном, Сашко Бобир встиг доставити всі чемодани і розпакувати речі. Ми застали його за готуванням вечері. Сашко розрізав на три частини велику засохлу булку, що залишилась у нас з дороги. — Де ви тиняєтесь? — скрикнув Бобир, побачивши нас. — Ви знаєте, кого я зустрів!.. — Графа Бенгальського? — з’єхидничав я. Мені дуже не подобалась оця Сашкова манера розмовляти на крикливих, підвищених нотах, наче з маленькими. — Жартуй! — огризнувся Бобир. — Я Печерицю бачив. Справді! — Печерицю? — перепитав Петро і пирхнув. — Ну, Василю, держись! Починаються старі історії. Де термометр, не знаєш? Пора б йому температуру зміряти. Чи не морозить тебе, Сашко? — Який термометр! При чому тут термометр! — просто заверещав від обурення Бобир. — Я вам правду кажу, а ви смієтесь. — Стривай, Сашунько, — зупинив я друга. — Кого ти, кажеш, бачив? — Печерицю. — Справді? — Справді. — Де ж ти його бачив? — Біля вокзалу. — Біля вокзалу? — встряваючи в нашу розмову, уже серйозніше запитав Маремуха. — Еге ж, біля вокзалу, — поспішно сказав Бобир, — він бузу пив… Це було вже занадто, і ми з Петьком голосно розреготалися. — Ти чуєш, Василю? — сказав Петро, давлячись від сміху. — Він бачив Печерицю, Печериця пив бузу, а буза ударила цьому веснянкуватому бузотерові у голову, і він прибіг сюди морочити нам голови… — Атож, атож! — остаточно ображаючись, закричав Сашко. — Коли не хочете вірити — не треба. Тільки я нічого не вигадую! Буза — це питво таке, тутешнє, з проса, кисле і біле. В усіх будочках продається. Я вже куштував, а як ви не знаєте, то я не винуватий… Негаразд сміятися з приятеля, та ще коли він серйозно ображається, але на цей раз важко було втриматися від сміху. Ми добре знали, що не тільки Бобир, але й багато інших фабзавучників до самого дня від’їзду мріяли спіймати Печерицю. Роз’їжджаючись по містах України, ми дали собі слово, якщо здибається котрий з цим бандитом з Коломиї, не дати йому вислизнути. Але більше за всіх мріяв здибатися з Печерицею Сашко Бобир. Впійманням Печериці він думав загладити ті прикрі промахи, що трапилися з ним під час чопівської тривоги. Скоро наш гарячий Сашко почав просто галюцинувати: Печериця ввижався йому всюди. По дорозі сюди, до Азовського моря, Сашко двічі ловив Печерицю. Одного разу, коли поїзд стояв у Фастові, Сашко, виглянувши у вікно, раптом хрипло крикнув: — Ось він, хлопці! Держіть! — і кинувся до виходу. Чоловік, який прогулювався по перону і якого Бобир помилково вважав за Печерицю, був дуже мало схожий на втікача. Це був згорблений старичок у брезентовому пильовику. Тільки пушисті, руді вуса, може, скидалися на Печеричині. У Катеринославі, коли ми обідали в буфеті вокзалу, Сашко, мало не перекинувши тарілку, налиту по вінця жирним українським борщем, прохрипів: — Дивіться! — і ткнув ложкою в напрямі до газетного кіоска. Біля заскленої вітрини кіоска вибирав листівки чоловік у сірому дорожньому пильовику. Сашко вирішив, що і цей — Печериця. Однак тільки-но пасажир у сірому пильовику обернувся, як вмить з’ясувалось, що це молодий хлопець, на цілу голову вищий за Печерицю… Ну хіба могли ми, знаючи про дорожні видіння Бобиря, поставитися з довір’ям до його слів!.. І я сказав: — Ну гаразд, Печериця стояв і пив бузу. А ти що? — Я подивився — і до вас! — А чого ж ти його не схопив? Треба було його спійка— ти за комір, ногу ззаду підставити — і на землю. — Тобі добре говорити! А речі? — Які речі? — Які? Наші! Я боявся речі залишити. Він побіжить, я за ним, а речі хто-небудь поцупить. — А Володька де був? — Та я не з Володькою їхав, в тому-то й справа. Я з іншим візником приїхав. Володька обдурив нас. — Стривай, а в нього вуса були? — вирішив я перевірити Сашка. — Вуса?.. Вусів не було… Вусики. Маленькі такі, як щіточки для гуміарабіку. — Для того щоб Сашкові сподобатись, він і вуса в парикмахерській підстриг, — ущипливо сказав Маремуха. — Добре, добре! Смійтесь, коли вам так весело! — буркнув Сашко ображено. — А я от піду куди треба і заявлю. — Ну, годі тобі, Сашко, нам голови морочити, — лагідно сказав я. — Показуй краще, що на вечерю купив. — Ось бринза, — цілком покірливо сказав Сашко і розгорнув пергаментний папір, в якому лежав шматок бринзи не менше фунта вагою. — І оце все? — обурився Маремуха. — Ні, чого ж усе. Ось іще рибки купив… Не займай, це редиска. Рибка ось тут. — Сашко розгорнув маслянистий папір. — Дивіться, яка рибка маленька! — І він витяг з старої газети три нитки, внизані маленькими копченими рибинками. Рибинки лисніли від жиру і були пузатенькі. — Тюлька називається! — гордо заявив Бобир і, як намисто, підняв на руки в’язки з рибинками. — Ти б іще менших купив! — буркнув невдоволено Петро. — Сама дрібнота. Хто ж її чистити буде? — Навіщо чистити? — здивувався Сашко. — Не треба чистити. Її так їдять. Дивись, мені в крамниці показали… Наш каптенармус зірвав з нитки пару рибинок, що стікали жиром, і послав їх у рот. Пожувавши трохи, Сашко, як фокусник, спершу розкрив рот, а потім сміливо, з головами і шкірою, проковтнув їх. — Ще апендицитом, чого доброго, захворієш! — сказав Петро. Більше за всі хвороби Маремуха чомусь боявся саме апендициту. Навіть кісточку з вишні і то він боявся проковтнути. Але наочний приклад Бобиря примусив Петруся забути про хворобу, яка йому загрожувала. Він обережно відщипнув з мотузочки одну рибинку і став жувати її. — Смачна… — сказав протягом Маремуха. — І кісток зовсім наче немає. Це камса? — Не камса, а тюлька! — солідно поправив Бобир. — «Тюлька, тюлька»! — перекривив я Сашка;— А ти бузи не приніс часом? — Пляшки не було, — сприймаючи мої слова всерйоз, сказав Сашко. — А коли хочеш бузи, після вечері можна сходити. Тут, за рогом, в кіоску продають. — Слухай, Петрусю, — скомандував я, — біжи вниз, принеси окропу і чашку від хазяйки. Треба бринзу парити. Поки ми розправлялися з тюлькою, мармурова бринза, віддавши окропові частину солі й гіркоти і пустивши жирні кола, стала м’якою і дуже приємною на смак. Ми різали її мисливським ножем і їли, запиваючи чаєм, в якому плавали чаїнки. Повечерявши, ми віднесли вниз посуд і довго мились у дворі, просто біля колодязя. А потім, освіжені, ситі, вернулись у свій мезонін і полягали на високих матрацах. Вікно залишилось відчиненим. Надворі вже потемніло. Крізь лахміття хмар, що пропливали, зрідка виглядав молодик. Як тільки хмари звільняли місяць, у кімнаті ставало видніше. — А ви чуєте, хлопці, як тут тихо? — сказав, порушуючи мовчанку, Петрусь. — Ні пострілів, ні свистків. Що значить кордон далеко! На все місто, мабуть, два міліціонери, та й ті сплять… Агнія Трохимівна дзвеніла внизу посудом. У неї на кухні шипів примус. Мабуть, вона звечора готувала для нас сніданок. — А ми дурні! — знову обізвався Петро. — Як поступали у фабзавуч, треба було по одній спеціальності йти. Гуртом би тепер в одному цеху працювали. Все ж таки веселіше. А так — розбредемося хто куди… І знову ніхто з нас Маремусі не відповів. Я зрозумів, що і Бобир, хоч прикидається хоробрим, думає про те, як він буде працювати завтра. Надворі ставало все темніше й темніше. Знову небо геть-чисто заволокло хмарами, і місяць не виглядав більше. Рівномірний шум близьких хвиль заколисував так, наче ми все ще їхали поїздом…  

Біля машинки


 

— Оце, Науменко, тобі новий напарник! — сказав амінний майстер Федорко, підводячи мене до літнього робітника, який метушився сам собі біля двох формувальних машинок. Робітник обернувся. Йому було вже років за п’ятдесят. Високий, сивий, в груботканій полотняній сорочці з підрізаними по лікті рукавами, він здивовано подивився на Федорка. — Покажи йому, що і як, — сказав майстер, киваючи на мене. — За навчання запишемо тобі по середньому. — Та що-бо ви, Олексію Григоровичу! Поставте до кого іншого! — спробував заперечити старик, але змінний майстер, обриваючи його, зразу замахав руками: — Треба, Науменко! Ти. старий формувальник і зобов’язаний зміну вчити. З цими словами майстер зник за стіною порожніх чавунних опок. Ми залишились самі. Науменко оглядав мене недовірливо. Особливої радості у нього на обличчі не помітно було. З усього було видно, що йому куди зручніше формувати самому, аніж возитися з учнем та ще відповідати за його роботу. Коли майстер відійшов далеко, мій учитель, анітрохи не церемонячись, смачно сплюнув собі під ноги і сказав, звертаючись до двох формувальників, які працювали за бар’єрчиком навпроти нього: — І везе ж мені, грішному: то п’яничку посилають на виправлення, то молокососів треба навчати! Сусіди засміялись. Один із них худорлявий і високий, коротко підстрижений під нуль, з вилицюватим смуглявим обличчям, був схожий на монгола. Другий, з гострими, колючими очима, не перестаючи набивати опоку, сказав: — І не кажи, дядю Васю, партнери в тебе на вибір! — Та ні, справді-таки! — поскаржився сусідам мій учитель. — Так добре ладилось сьогодні, думав до сніданку півсотні опок поставити, а тепер знову доведеться на сіль заробляти. — І, звертаючись до мене, він похмуро спитав: — Ну, чого похнюпився? Звуть як? — Василь Манджура. — Дістав тезка, дядю Васю, — а ще плачеш! Разом іменини справлятимете. Все-таки дешевше… — швидко формуючи, вигукнув моторний ливарник з колючими очима. — Працював? — спитав Науменко, киваючи на машинки. — Не бачив ніколи. На плацу формував, а з машинками не доводилося. — Ого, дядю Васю, маєш спеціаліста по художньому литву! — закричав моторний сусід. — Він ще тебе, старого, повчить, як скульптури відливати. — Де ж це ти на плацу працював, цікаво мені? — спитав Науменко. Я зрозумів, що плацове формування тут ціниться значно вище, ніш машинне. Довелося розповісти, як я потрапив у це місто. Науменко терпляче вислухав мою розповідь і скомандував: — Ну, годі байки розповідати. Ставай лишень! — І він кивнув на Ліву машинку. До неї вів вузенький прохід. Висока, майже на зріст людини, пічка розділила мене і Науменка, як тільки я підійшов до машинки. Між нашими машинками стояв глибокий ящик з особливою формувальною землею, яку називали тут «сумішшю». У мене — ліворуч, у дяді Васі — праворуч височіли складені одна на одну ряди порожніх чавунних опок. Грузнучи в сухому піску, я підійшов впритул до машинки. На ній була закріплена бабітова модель якихось втулок. — У тебе — низ. Зрозумів? — крикнув мені Науменко. — А втулки оці «ковбасками» звуться. Будеш набивати низ, а я верх. Дивись, як це робиться. Мені важко було зразу одірватися від своєї машинки. Я похитав залізні прути, що стирчали у неї по краях, — їх призначення мені було незрозуміле, — і помацав припаяні до модельної плити два блискучі, слизькі конусні болти. — Сюди дивись, гей, молодче! — сердито гримнув Науменко. Одним махом він ловко насадив чавунну раму з боковими гвинтами на такі ж блискучі штифти, не дивлячися, зняв із заднього ряду опоку, поклав її всередину рами і став проворно закручувати гвинти. Коли гвинти затиснули опоку в рамі, дядя Вася схопив з полички мішечок і потряс ним над моделлю. Рівний шар присипки, наче пудрою, покрив бабітові «ковбаски». Так само не дивлячись, мій учитель занурив руку в ящик і, зачерпнувши нею жменю суміші, висипав її на модель. Раз, два — і Науменко замахнувся лопатою. Він загнав її з розмаху в піщану купу, що розділяла нас, і шпурнув в опоку лопату піску, потім другу. З глибини розворушеної купи задиміла пара. Видно, пісок не встиг ще охолонути після вчорашньої відливки. Дядя Вася розрівняв своїми гнучкими і жилавими пальцями вологий, але гарячий пісок, схопив коротенький набійник і став швидко набивати. Я, не відводячи очей, уважно стежив за кожним його рухом, запам’ятовував усе. Мускули грали на старих, жилавих руках Науменка. Гострий дерев’яний клинчик, насаджений на залізну ручку набійника, врізався в пісок з такою люттю, що здавалось, Науменко хоче розбити всю цю машинку чи принаймні загнати її під землю. Зустрічаючи на своєму шляху вологий пісок, набійник уминав його, утрамбовував, заганяв у пази моделі. Пісок зникав усередині опоки, ставав тугий, як земля на польовій дорозі. Дядя Вася пройшовся по нерівній плоскій поверхні опоки квадратною трамбівкою, скинув склепану з жерсті надставку і згріб чавунною лінійкою на рівні ребер опоки надлишок суміші. Потім довгою голкою — душником — він наколов вентиляційні канали. Науменко зігнувся, постукав колотушкою, розхитуючи модель в її піщаному футлярі, і спритним рухом ніжно і плавно підняв набиту опоку разом на чотирьох кутових прутах догори. За яку-небудь хвилину від сильних, напружених рухів, від лютої упертості під час набивки мій учитель перейшов до ніжних, вкрадливих і делікатних рухів, коли треба було відірвати пісок від моделі. Опуклі бабітові втулки моделі зробили свою справу і залишили в утрамбованому піску свої сліди — гнізда майбутніх деталей. Науменко провертів гачком у піску воронку для ливника. Не встиг я простежити, звідки він з’явився, як у руках мого вчителя опинився гнучкий гумовий шланг з мідним наконечником, подібним до головки для сифона з зельтерською водою. Дядя Вася натиснув кнопку наконечника, і одразу із шланга з шипінням вирвався струмінь стисненого повітря. Направляючи струмінь по боках опоки, Науменко обдув ним бортики рами і, кидаючи шланг назад, за машинку, сказав: — Зараз накриємо. Йди за мною! Понатужившись, він нечутно зняв з машинки затиснуту в рамки досить важку опоку. Тримаючи її навису, перед собою, Науменко швидко побіг на плац. Позаду наших машинок, на сухому піску плацу, уже стояли чотири форми, набиті дядею Васею до мого приходу. П’ята форма була розкрита і лежала, наче на подушці, на м’якому піску. На ній чорніли чотири стрижні — майбутні дірки в чавунних «ковбасках». М’яко ступаючи ногами, Науменко підійшов до нижньої опоки і накрив її щойно, на моїх очах, заформованим верхом. Слизькі, змазані графітом штифти верхньої рамки туго увійшли в дірки нижньої рамки, і тому верхня опока дуже точно лягла на нижню, обережно з’єднуючи десь там, усередині, в серці форми, і канавки для чавуну, і краї майбутніх «ковбасок». Хоч усе те, що я побачив зараз, було для мене нове, я почуттям молодого ливарника уявив собі, як там, усередині краю форми, щільно притиснулись зараз донизу верхніми заглибленнями сухі шишки. Я зразу ж уявив, як виплигнуть із цієї форми після заливки важкі чавунні «ковбаски» — важливі деталі машини, яка мав багато побігати в дні збирання врожаю по широких ланах країни. І мені знову стало радісно, що я обрав собі саме таку цікаву і розумну спеціальність. Тим часом Науменко легко, намагаючись не зсунути форму, відкрутив гвинти в рамах і, залишаючи опоку на піску, підняв раму догори, роз’єднав її, шпурнув мені нижню половинку і крикнув: — Лови! Важко було зразу, з незвички, впіймати досить важку чавунну раму. Я схопив її уже майже біля землі, та й то обома руками; головка гвинта ударила мене по коліні. — Тепер дій сам. Вибирай слабину! — сказав Науменко, виймаючи з кишені пачку цигарок. — А ми покуримо. Силкуючись не збитися, наслідуючи мого вчителя, я повторював кожен його рух, перевірений і розрахований багатьма роками роботи. Загвинтивши опоку, я, не дивлячись, спритно сипнув на модель жменю суміші, увігнав лезо лопати в купу піску. Набивав я старанно, пританцьовуючи біля машинки, і з такою злістю утоптував пісок, що, здавалось, руки відірвуться од тулуба. Ображало, що Науменко дивився на мене, як на тягар. Правда, я розумів, що з свого боку він — старий, досвідчений формувальник — можливо, і має рацію. Звичайно, куди приємніше формувати самому, ніж учити якогось новака. Я ще не знав, що означають слова майстра: «запишемо тобі по середньому», але думалось, що, діставши такого напарника, Науменко явно прогадує. Набиваючи, я відчував, як лоб мій спітнів. Як завжди в таких випадках, я робив занадто багато рухів, пісок насипався в мої черевики, скрипів на зубах. Раз у раз я ловив на собі погляд дяді Васі. Він дивився підозріло, недовірливо, перевіряючи кожен мій рух. — Можна підіймати? — спитав я. — Спробуй, — сказав учитель ухильно. — Підіймаю, — сказав я і, постукавши колотушкою, натиснув рукоятку важеля. Набита піском опока плавно пішла вгору. Не встиг я її обдути і зняти, як сусіди засміялись. — Що це в тебе, молодче, за коржик на моделі лишився? — крикнув мені високий смуглявий сусід. Глянув під опоку — і гірко стало: до моделі прилипла велика купа піску. Справді, наче коржик! Науменко стояв у мене за плечима посміхаючись. — А що, весела робітка? — киваючи на мене, сказав дядя Вася моторному, невисокому формувальнику, якого звали Лукою. — Присипочку забув, через те і корж утворився, — пояснив мені Науменко. Та і без цих слів я зрозумів свою помилку. Поспішивши, я забув притрусити модель сухою присипкою, що лежала на поличці в невеликому мішечку. «Але цей, чорт старий, теж хороший! Бачив мою помилку і не поправив, щоб виставити мене на сміх перед сусідами!» Коли я вибив з опоки пісок, Науменко сказав: — Та й модель твоя, мабуть, уже прохолонула. Я давно не зміняв підогрів. Бери кліщі — он за ящиком, — ходімо до коминка. Тримаючи в руках довгі ковальські кліщі і не знаючи ще толком, для чого вони мені потрібні будуть, я йшов услід за дядею Васею головним проходом ливарні. Мій учитель ішов рівно, широко ступаючи, нахиливши трохи сиву голову в заяложеній кепці зеленого кольору. Я йшов за ним слідом, як школяр, що завинив. Я розумів, що не радісно, мабуть, на душі у мого вчителя. «От, — певно, думав Науменко, — принесло вихованця на мою голову з якогось там Поділля, а тепер морочся з ним, показуй, учи, замість того щоб самому виконувати справжню роботу!» Ми йшли, пересікаючи довгий цех якраз посередині. То там, то тут стукотіли колотушки, стояли позаду машинок гори порожніх іще опок, а готові, заформовані, височіли осторонь на плацу, чекаючи, коли їх будуть заливати. Під високою цегляною стіною цеху одноманітно шипіли потужні вентилятори, наганяючи всередину повітря. Вони гнали повітря всередину вагранок, роздуваючи брили коксу, плавлячи куски чавуну, навалені зверху через люки. Чавун стікав униз білими струмочками по гарячому коксу, збираючись там, на дні вагранок, рідкою, розплавленою масою, готового вирватися назовні, як тільки горновий проб’є стальною пікою льоток. — Дивись, дивись, Науменко з новим ад’ютантом потопав! — донеслося з глибини цеху. Це кричав якийсь ливарник з загорілим і недобрим лицем. Голова його була пов’язана, як у жінки, червоною косинкою. — Васю, дєтка, поздоровляю з помічником! Давай, давай, може, на підвищення підеш! — закричав він дужче, думаючи, що Науменко зупиниться s ним «побалакати», але мій учитель пішов іще швидше і не зупинився. Тут же, біля сусідньої машинки, я побачив Тиктора. Без сумніву, і він бачив мене, але удав, що не помічає, наче я був для нього чужою людиною. Тиктор упевнено накидав в опоку пісок. Він працював удвох з ливарником, голова якого була пов’язана косинкою. У дворі, осторонь ливарні, палав на вільному повітрі коминок. Так називалась кругла пічка з гратчастими боками, завалена палаючим коксом. Звідусіль із щілин у палаючому коксі стирчали хвостики металевих плиток, що підогрівалися. — Дивись, де будуть наші. Запам’ятовуй! — сказав Науменко і ткнув у просвіти між розжареними брилами коксу дві товсті, важкі плитки. — І це кожного разу сюди бігати? — спитав я. — А то ж як? — здивовано і сердито подивився на мене Науменко. — Оце так кінці! — Хочеш чисто формувати — будеш плиту підогрітою держати. Іншого виходу нема! — сказав дядя Вася. Потім він вихопив кліщами покладені ним раніш і вже розжарені до білого плитки. Відчувалося: коли б не прийшли ми зараз за ними, плитки попливли б, як чавун всередині вагранки. — А тепер біжи швидко і засунь їх під машинки! — наказав Науменко, подаючи мені кліщі. Тримаючи у витягнутих кліщах палаючі плитки, я стрімголов кинувся назад до нашого робочого місця. «Завод великий, а з цими плитками порядки неважні! — думав я, прожогом пробігаючи через увесь цех. — Невже не можна було ближче коминки поставити?» Плитки ще були яскраво-червоні, коли я засунув їх у пази під модельним устаткуванням. Скоро мокрий пісок, що лежав на бабіті, посірів і висох. Моделі нагрілись так, що руку довго тримати на них було важко, а Науменка все ще не було. Щоб не гаяти часу, я став набивати на своїй машинці нижню опоку. Тепер, залишившись біля машинок сам, я почував себе спокійніше. Ніхто не дивився мені під руки. Сусіди поралися десь на плацу, позад своїх машинок, а з боків у нас нікого не було. Очевидно, формувальні станки тут простоювали чи, може, поламані. «Нехай цей старик походить по цеху, — думав я, набиваючи. — Дещо ми вже і без нього знаємо!» Друга опока набилась добре. Пісок не прилип до моделі, як першого раву, і я наважився без наказу вчителя, самостійно поставити опоку на плацу. Вона м’яко лягла на піщану подушку, розстаючись з моїми руками. Потім я кулею примчав до машинки. Обдуваючи гарячу модель повітрям із шланга, я надів запасну раму і став готувати другий низ. Я не думав, що зможу випередити вчителя, але все ж таки вирішив мати хоч маленьку заправку. Я так захопився формуванням, що не помітив, як повернувся Науменко. — А шишки хто буде ставити? Дядя? Почувши рядом суворий голос учителя, я здригнувся від несподіванки, і важка трамбівка, змінюючи напрям, з усієї сили вдарила мене по великому пальцю лівої руки. Удар був страшенний! Сльози виступили у мене на очах, «Ніготь неодмінно злізе!» — промайнула думка. Хотілося крикнути, застрибати, закрутитися від болю, шпурнути геть у пісок кляту чавунну трамбівку, вилаятися щосили! Але я зрозумів, що тоді викличу нові насмішки, і, стримуючи біль, закусив до крові губу. Не обертаючись до Науменка, щоб він не побачив заплилі сльозами мої очі, я сказав тихо, крізь зуби, карбуючи кожне слово: — А ось заформую ще оцей низ і тоді поставлю шишки!  

До обідньої перерви палець розпух і посинів. Здавалось, що тріснула кістка. «Хто це вигадав таку важку трамбівку? Нею можна покалічити людину назавжди… Але якщо вона буде легка, то пісок не заформуєш туго. Ти формуй та не лови гав надалі!» — міркував я сам собі. Коли мені доводилося знімати опоку, я напружував усі сили, щоб затамувати біль у пальці. Приховуючи біль від Науменка, я відкручував сяк-так гвинти, хапав раму і мчав назад, щоб надолужити кожну хвилину. Навіть пісок із черевиків не було часу висипати. — Зовсім заганяв хлопця, Науменко! — кричав через бар’єрчик Лука моєму вчителеві. — Перекурили б трохи! — радив йому напарник Луки Гладишев — формувальник, схожий на монгола. Хоч їх жарти і зачіпали мене, я намагався не звертати уваги. «Жартуйте, жартуйте!» — думав я. Дали сигнал на обід. Заводського гудка не було чути в шумі ливарного цеху, і тому тут кожного разу, коли надходив час обідньої перерви, горнові били у стальну рейку, підвішену біля вагранок. Не спиняючись на перерву, я все працював: набивав і набивав. Одна по одній замовкли колотушки машинок. Лише вагранки гуділи під стіною, не втихаючи. — Гаразд. Шабаш, Обідати ходімо! — сказав суворо Науменко. — Давай руки мити. Холодна вода з-під крана бризнула на запилені руки, і біль у пальці зразу трохи зменшився. Бачачи, що мій учитель зачерпнув у бляшанку жменю жовтого крупнозер— нистого піску, я повторив його рух. Цей масний, глинистий пісок добре відмивав руки. Незабаром я побачив свої червоні, натруджені долоні і сліди свіжих мозолів на них. Мовчки я пішов услід за Науменком до машинки, взяв сніданок, що мені приготувала хазяйка, і усівся на плацу, поблизу вчителя, підклавши замість стільця опоку. Науменко, не поспішаючи, статечно розгорнув хустку. Три яйця, шматок копченого чебака, редиска з мохнатою гичкою, шматок питльованого хліба з маслом і міцний чай у пляшці — такий був його сніданок. — Ти взагалі не бійся, хлопче! — раптом ласкаво сказав, Науменко. — Сьогодні ми з тобою заробимо на хліб і воду — це вірно. Ну, а завтра — на борщ, а потім, дивись, і на котлети. Перший раз завжди важко… У мене теж хлопець е, трохи старший за тебе літами. Тут же, у ливарні, працював. А зараз у Катеринославі, в гірничому інституті вчиться. Спочатку листи надсилав жалісні: «Не витримаю, мовляв, вернусь! На заводі значно привільніше!» А тепер — нічого. Добрав смаку. Осідлав, видно, цю непокірливу науку. Жартує: «От буду начальником рудника — посада табельника тобі, батьку, завжди забезпечена…» Стривай, а що в тебе з пальцем? — І, оглядаючи мою руку, дядя Ва— ся нахмурився. Після того як я відмив графітний пил, було добре видно, як під нігтем пошкодженого пальця запеклася кров. — Та це стукнув ненароком, — сказав я дуже недбало. — Хороше діло — стукнув! Він розпух у тебе, як піп на Великдень. Чого ж ти раніш мені не показав? Біжи в амбулаторію. Бюлетень одержиш. — Куди в амбулаторію? Дві години попрацював і вже за бюлетенем? — сказав я якомога веселіш. — Такими дрібницями лікарям голову морочити? — Гарячий ти, бачу, хлопець! — сказав, похитавши головою, Науменко. — На терпець хочеш узяти. Ну, гляди, тобі видніш. А бюлетень в такому випадку завжди дадуть. У голосі його звучала повага. Він говорив зі мною, як з давнім своїм напарником. І, звичайно, це було цінніше за пряму похвалу.  
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка