Володимир Бєляєв



Сторінка11/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.39 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24

Сусідка будить мене


 

Приятелі ще не повернулись: їхні цехи закінчували роботу пізніше, ніж ливарний. Хоч, на відміну від учорашнього дня, стояла спека, в напівтемній кухоньці Агнії Трохимівни було на подив прохолодно, та й у нашій кімнатці, незважаючи на близькість даху, дихалось легше, ніж на вільному повітрі. Берег моря був запруджений людьми. Одні купалися: вилискували на сонці їх мокрі тіла. Інші лежали нерухомо на піску. Подивився я на цю картину з вікна — і захотілось піти туди, на сонечко, погрітися до приходу Маремухи і «Бобиря, та й помитися за одним заходом після роботи. Недовго думавши, я зняв робочі черевики, загорнув у рушник чистий одяг, надів кепку і, попередивши хазяйку, де мене шукати в разі чого, вибіг босий у двір. Лише кілька хвилин побув я в тіні будинку, а зараз сонечко знову вдарило мені в очі, і я йшов до хвіртки хмурячись. Високі мальви розпливались перед очима в тремтячому від спеки повітрі. Сонце нажарило бетонний парапет набережної. Пробігши по ньому кілька кроків, я змушений був сплигнути на м’який пісок. Одначе ступати по ньому, як виявилось, було ще важче: верхній шар піску розпікся до того, що здавалось, його навмисно розжарили на величезній сковороді. Хотілося швидше добратися до води. Навколо лежали і вигрівались на сонці купальники. Я анітрохи їм не заздрив. Після першого дня роботи на заводі, втомлений, змучений, але гордий, я вважав їх неробами. «Доки вони тут переверталися безцільно з боку на бік, закриваючи носи клаптиками цигаркового паперу та листками бузку, ми там, у цеху, тягали важкі ковші з розплавленим чавуном», — думав я і відчував, що більше, ніж будь-хто інший, маю зараз право відпочити тут. Біля самої води стояла вільна низенька лавка. На одному кінці її лежав чийсь одяг, вкритий згорнутою вдвоє пікейною ковдрою. Як видно, хазяїн речей плавав серед тих купальників, які хлюпалися далеко в морі, за червоними поплавками. Я не поспішаючи роздягся і, кинувши робочу одежу під лавку, пішов до води. Море ще вночі вигладило смужку піску понад берегом. Піщаний схил, який входив у воду, був рівний і твердий, наче навмисно накатаний для зручності купальників. По ньому ковзали маленькі, ледь помітні чисті хвилі — останні зітхання змученого штормами Азовського моря. Я поплавав трохи біля берега, а потім, вийшовши на пісок, упав на нього мокрий. І от тільки тут, лежачи з заплющеними очима на м’якому піску і слухаючи тихий шурхіт прибою, я зрозумів, як стомився за цілий день. І хоч я лежав непорушно, даючи цілковитий відпочинок стомленому тілу, але мені все здавалося, що мої пальці міцно стискають набійник і він раз у раз підскакує передо мною, вгризаючись у чорний формувальний пісок, який димиться з минулої ночі. «Швидше, швидше! Натискай! Не можна відставати від Науменка!» — у думці шепотів я собі. Лопата літала у мене в руках. Потім десь удалині задзвонила ринда. «Наша черга, — почувся наче з неба суворий голос Науменка. — Кидай все. Ходімо за чавуном!» … Ми йдемо по сухому піску головного проходу. Попереду, простягнувши назад сильні руки, йде Науменко. Зморшкувата шия його почервоніла від натуги. Кисті рук з’єднані на кільці держака. Його сорочка мокра від поту і де-не-де прилипла до спини. А я плентаюсь позад учителя, підтримуючи рукоятки рогача, і відчуваю, що ось-ось упаду. Сили залишають мене. Ледве пересуваю ноги і дивлюся в одну точку: на пляму в’язкого коричневого шлаку, яка, мов пінка в топленому молоці, тихенько погойдуючись, плаває у ковші, оточена вінчиком сліпучо-яскравого, що аж ріже очі, рідкого чавуну. Іти щодалі важче й важче. Далеко ще до машинок. Швидше б добратися до них! Швидше б поставити важкий ківш на сухий пісок, передихнути, втерти рукавом солоний піт, що затікає з розпаленого лоба в куточки очей, хоч на хвилину відчути полегшення в долонях! «Швидше! Швидше!» — думаю я, але почуваю, що ноги провалюються кудись… Яма! Яма, вирита посеред плацу, куди ливарники зливають рештки чавуну… Силкуюсь затриматися, але дядя Вася швидко іде вперед, і я, затримуючи його, падаю на спину. Ківш вискакує з кільця держака. Чавун линув мені на груди, потім на ноги. Гаряче-гаряче стало… Непритомніючи, вже на порозі смерті, я важко застогнав і ту ж саму мить почув над собою сміх і відчув якийсь холодний доторк… … На груди мені капають важкі краплі холодної води. Вони враз розганяють рештки короткого і страшного сну. Ще не розплющуючи очей, намагаюсь пригадати, де я. Я зовсім забув, що заснув на березі; Спросоння мені здалося, що я заснув, чекаючи друзів, у нашому мезоніні, і, заставши мене сплячим, Бобир, за своєю безглуздою звичкою, ллє мені на груди з дорожнього чайника холодну воду. — Облиш, ну що за хлопчачі витівки! — бурчу я невдоволено і, протираючи очі, бачу над собою зовсім не Бобиря. Заступивши сонце, вся блискуча від води, тримаючи в руках мій рушник, стоїть наша сусідка. — На сонці спати не рекомендується, особливо білошкірим. Обгорите! — говорить вона. Миттю схоплююсь на ноги і спросоння хитаюсь. Люди, що лежать навколо, здаються мені якимись примарами, наче я дивлюсь на них крізь закопчене скло. — Хотіла прикрити вас рушником, та ненароком капнула. Вибачте. — Нічого, спасибі! — бурмочу я і, засоромлений, що мене застала сплячим усміхнена дівчина, грузнучи в піску, кидаюсь до моря. Розсікаючи пругку воду, занурююсь у неї і пливу у відкрите море. Скоро, однак, пальці мої торкаються дна. Вдалині від берега пісок хвилястий і тугий, без єдиного камінця. Вода здається дуже холодною, і я, наче обпалений, вискакую на берег. Сусідка сидить на лавці. Тепер я можу вільно заговорити з дівчиною, якщо вона перша зачепила мене, але що сказать їй — ніяк не можу придумати. Хіба запитати, де вона навчилася так добре плавати? Ні, це дурниця!.. Всі підхожі слова вилетіли з голови, і навіть кашлянути важко. Але, полегшуючи моє становище, дівчина перша звернулась до мене: — І отак зразу кидатися в море не слід. Вода ще холодна, а ви перегрілися. Легені застудите. — Ну, дурниця! — сказав я протягом. — Зовсім не дурниця. Я давно біля моря живу, а ви новак і багато чого ще не знаєте. Зводьте слухати старших! — Чому ви думаєте, що я новак? — Не думаю, а знаю! — Дивно, звідки ви знаєте? — І, користуючися з нагоди затягти розмову, відповідаю: — А от і нічого подібного. Я тутешній і живу на Матроській слобідці. — Нічого мене обманювати. Я все чисто знаю… — Що ви знаєте, що? — Знаю, що ви приїжджий. — Хто це вигадав? — Сорока на хвості принесла. Пташка така. — Тут сорок нема. Сороки в лісі водяться, а тут море і степ. — Ну, не сорока, так баклан… Ну гаразд, не варто більш інтригувати; Я ваша сусідка і. навіть учора ввечері бачила, як ви біля колодязя зуби чистили. Ну, а крім того, Агнія Трохимівна розповіла нам, що у неї нові квартиранти, дуже симпатичні молоді люди. — Ви і з Агнією Трохимівною знайомі? — випалив я перше, що спало на думку; — Ще б пак! Ми третій рік беремо у неї козине молоко. У тата легені хворі, і лікарі рекомендували йому козине молоко пити. — Козине молоко дуже допомагає, — згодився я. — З нами живе зараз один товариш, Бобир на прізвище, так у нього справжнісінькі сухоти були. Матуся примушувала його силоміць пити, за рецептом лікаря, козине молоко і розтоплене сало… — Вилікувався? — Здоровий, як кінь. Тільки уві сні скрипить іще іноді зубами. Дівчина засміялась і, трохи помовчавши, запитала: — Ви сюди… чого приїхали? — На роботу. — Куди саме? — На завод імені лейтенанта Шмідта поступили. — А що ви там робите, якщо не секрет? — У цехах, працюємо. Я, — наприклад, у ливарному, а товариші мої в інших: Маремуха — в столярному, а Бобир… — Техніками, еге ж? — перебила мене дівчина. — Чому техніками? Робітниками! — Робітниками?.. Простими робітниками? — Атож! Робітниками. А що ж тут дивного? — Та ні, я просто так спитала… А потім, мабуть, в інститут поїдете? Вам, напевно, стажу робочого для вступу не вистачає? Тепер для мене було вже цілком ясно, що дівчина вважала нас за якихось спекулянтських синків. «Напевно, — думала вона, — приїхали у чуже місто робочий стаж наганяти». Слід було образитися уже за саме таке припущення, але я, і взнаки це> даючи, сказав солідно: — Попрацюємо — побачимо. Рано ще вгадувати, що буде завтра! — У ливарному, мабуть, вам важче за всіх доводиться? — Чому? Звичайна робота? — Найшкідливіший цех на заводі. Там завжди такий дим їдкий. Сіркою пахне. А стелі низькі-низькі. — Дах скоро підіймуть. Уже стовпи назовні виведені. — Ах, коли це буде! Мені вас дуже шкода. — Звідки ви все знаєте про ливарний? — Мене тато водив туди одного разу. Показував, як чавун ллють. Я волосся шампунем насилу відмила від того пилу. — Як вас пустили, дивно… На завод сторонніх не пускають. — Пустили, — сказала дівчина недбало. — До того ж я не стороння: мій тато на заводі головним інженерам працює. Ви повинні були його бачити. — Ще не бачив, — признався я. — Ми ж тільки перший день сьогодні працювали. — Так, я забула… А вас як звуть? — Василь. — Ну, тоді давайте познайомимося. Мене звуть Анжеліка. А скорочено, для знайомих — Ліка. — Гаразд, — буркнув я. — Який ви все-таки дивний! — Дівчина засміялась. — Справжній відлюдько! Що «гаразд»? Знайомлячись, люди повинні одне одному руки подати. Ну! — Чому я відлюдько? Раз ми з вами говоримо, то ми вже знайомі, по-моєму. Але, коли ви хочете, то чого ж! — І я незграбно простяг дівчині мокру ще руку. Вона потиснула її своїми тонкими пальцями, і саме в цю хвилину у мене за спиною почувся обурений голос Бобиря: — Ну тебе, Василю! Ми гукали тебе, гукали, Маремуха аж на дах виліз, а ти… Наче ошпарений, я висмикнув руку з долоні Анжеліки. Задихані від бігу, перед нами стояли Бобир і Петрусь. Сашко дуже здивований переводив погляд то на мене, то на Ліку. А сусідка спокійнісінько оглядала моїх приятелів. — Ходімо обідати! — кинув Маремуха. — Оце і є ваші друзі, еге ж, Василю? — спитала Анжеліка. — Чому ж ви нас не знайомите? — Познайомтесь, хлопці, — зніяковівши уже вкрай, промимрив я. — Це… це… Мовби бажаючи допомогти мені, сусідка підвелася з шавки і, ступивши назустріч друзям, сказала: — Анжеліка! Хлопці теж оторопіли. Петро з ходу потиснув дівчині праву руку, Бобир — ліву, і обидва назвали себе. — Так ось, виявляється, хто з вас Бобир! — сказала з цікавістю Анжеліка, пильно розглядаючи присмирілого Сашка. — Це, значить, ви по ночах зубами скрипите? Дужче і образливіше Сашка вколоти не можна було. Він подивився на мене з обуренням: багато сказав його погляд, сповнений презирства й образи! Вийшло так, що я наплів сусідці про Бобиря, бажаючи його осоромити, а себе піднести. А в мене і в думці не було принижувати товариша: просто вирвалось якось випадково… Розмова вчотирьох явно не клеїлась, і ми залишили Анжеліку на пляжі, а самі пішли додому. — Подивись на цього… Індуаліста! — спіткнувшись знову на цьому трудному слові, сказав Сашко. — Ми з тобою все горло порвали, а він, виявляється, красуні лапки тисне під шум приазовської хвилі! А ще вчора обурювався, навіщо я визвався її халат стерегти… Теж — залицяльник! Хіба сказати їм, як трапилося все? Не повірять! Скільки не клянись і не старайся — не повірять!.. І я вирішив промовчати.  

На прогулянці


 

У самому центрі міста, біля базару, височів квадрат будинків, що притиснулись один до одного. На тротуарах, під вікнами цих будинків, кожного вечора гуляла молодь. І хоч усі чотири тротуари належали різним вулицям, безцільне блукання тут називалося «прогулянкою на проспекті». Ті, що гуляли, рухались під освітленими вітринами магазинів, ну так чисто, як у нас на Поштовці! Як тільки ми злилися з потоком гуляючих, я зрозумів, що в кожному місті є своя «Поштовка». Щоправда, увечері в цьому приморському місті було значно тепліше, ніж у нас на батьківщині, на Поділлі. Загорілі хлопці ходили по панелі в білих легеньких «апашках», у світлих брюках, у сандаліях на босу ногу. Було дуже душно, і Бобир, який вирішив похизуватися в своєму костюмі «ялинка», скоро зняв піджак і поніс його на руці. Кілька разів ми зупинялися біля освітленого під’їзду клубу водників. У клубі показували комічну картину «Папіросниця із Моссельпрому» з Юлією Солнцевою та Ігорем Ільїнським у головних ролях. Але кожного разу, відговорюючи один одного, ми повертали назад. Ми вважали, що ще не маємо права витрачатися на кіно. Маремуха заробив сьогодні три карбованці сорок копійок, я — два дев’яносто п’ять, а Бобир, хоч і вихвалявся, що біля п’яти карбованців, але з усього було видно, що він сам гаразд не знає, скільки все ж таки записали йому. Але навіть і цих грошей на руках у нас іще не було. Правда, ми вже вирішили було купити найдешевші квитки, але тут я підслухав розмову глядачів, що наступного тижня цю саму картину будуть показувати на вільному повітрі у міському саду, і зразу від серця відлягло. От і чудово! Виліземо на дах і подивимося її безплатно. — Гей, хлопці, ідіть сюди! — почули ми знайомий голос з бульварчика, що простягся з другого боку вулиці, перед клубом водників. Ми вийшли на брук і побачили візника Володю. Він сидів, покурюючи, на лавці, в товаристві ще якихось двох людей. Володя був у морському поношеному кітелі і в крислатому солом’яному брилі. Коли ми підійшли ближче, я побачив поруч з ним своїх сусідів по машинках — ливарників Луку Турунду і Гладишева. — Посуньтесь! — наказав Володя своїм співбесідникам, і ті звільнили для нас місце на лавці. — Сідайте, розповідайте. Ну що, прийняли вас на завод? — Відстав ти, брат, од життя, — відсуваючись, сказав Лука. — З Василем ми, можна сказати, сусіди по машинках. — А хто з вас зветься Василем? — спитав Володя. Я ткнув себе пальцем у груди. — Інших теж прийняли? — допитувався візник. — А то як же! — сказав Маремуха таким тоном, наче і не могло бути інакше. — Значить, у мене легка рука, — зрадів Володя. — Готуйте з цієї нагоди могорич! — Могорич своєю чергою, — втрутився Бобир солідно, — а от де ви пропадали вчора? Домовилися ждати на вокзалі, а самі зникли невідомо куди. — Я до Маріуполя їздив, — сказав Володя, — з інженером одним. Ото як познайомив вас з тітонькою, так зразу і подався в Маріуполь. — Хіба туди поїздом їхати не можна? — здивувався я. — Можна, але невигідна пересадка у Волновасі. Вважай, цілий день поїзда чекати. А цьому інженерові терміново треба було в Маріуполь, от і відмахали такий кінець. — А назад порожняком? — спитав Маремуха. — Майже що так, — сказав Володя, пожвавлюючись. — Тільки поїв на постоялому дворі, Султана підгодував — ну, думаю, поїдемо собі тепер порожняком. Раптом, не знати звідки взявся, підходить якийсь дивак із чемоданчиком: «Чи не візьмете мене з собою туди?» — «А чого ж, — кажу, — за двадцятку хоч на край світу». Думав, торгуватися буде, але ні: вийняв гроші без усяких. «Давай тільки, — каже, — поїдемо швидше». А мені що? За такі гроші можна їхати. — Справді двадцятку дав? — поцікавився Гладишев. — Думаєш, жартую? Два червінці новеньких, ось вони, любенькі. — І Володя ніжно поляскав себе по нагрудній кишені куртки. — Весело доїхали. Пісень усю дорогу співали. — Дохо дна в тебе робота, Володю, — сказав Лука. — Гроші платять, та ще й пісні підспівують! — Її не кажи… — відбувся жартом Володя. — У мене грошей — як у жаби пір’я. В одній кишені смеркає, а в другій світає. А втім, дуже не заздри. Це сьогодні тільки так пощастило. Інший раз стоїш, стоїш перед тим вокзалом і думаєш — хоч би для сміху хто-небудь найняв, хоч до Матроської слобідки. — Все-таки на свіжому повітрі, — сказав Гладишев, — пилюки не ковтаєш, як у нас в. ливарні. — Нічого, Артеме, ось дах підіймуть, і в. нас пилюки буде менше, — зауважив Лука, і мені стало зрозуміло, що весь ливарний цех чекає підняття даху. — Ти кажеш, Артеме, свіже повітря, — тихо відповів, мовби розмірковуючи про щось, візник Володя. — А я б від цього легкого, свіжого повітря рачки на завод вернувся, коли б не рука. — Ви теж на заводі працювали? — нітрохи не приховуючи свого здивування, сказав я таким тоном, що Лука і Артем засміялись. — А ти ж думаєш! — гаряче сказав Володя: видно, слова дійняли його до живого. — Я, голубе, не завжди кустарем-одинаком був. Дванадцять років на заводі працював. Хлопцем почав. Ще англійці жили з мене тягли. Коли б не рука, хто знає, можливо, зараз би майстром уже був. — А що у вас з рукою, що? — спитав квапливо Бобир, оглядаючи загорілі і на перший погляд здорові руки, що їх Володя тримав на колінах. — Та безглузда, загалом кажучи, історія трапилась, — сказав Володя. — Земляки, вони її знають (він кивнув у бік Луки і Гладишева), і вам, новакам, узнати корисно. Наче інструктаж матимете. Тут, коли Махно в двадцять другому до Румунії подався, у місті в нас чимало його підручних залишилось. Не, знаю, самі вони побоялись у чужі краї за своїм батьком кудлатим тікати чи він їх тут, у Таврії, на розсаду залишив, — а тільки факт, що кишіло ними. А особливо багато їх тинялось по колонії, за вокзалом. Там раніше що не садиба була, то куркульська. Хазяї жили в колонії міцні: будинки кам’яні, виноградники великі, на причалах біля моря баркаси власні, а на березі від маяка до Матроської слобідки волокуші розстелені. Якщо виноград уродиться кволий — з моря грошву витягнуть. Ну, а як голод настав, дружинники-робітники давай у тих колоністів льохи оглядати — чи нема де хліба закопаного. Та й насправді: у місті голод, діти опухли, на вулицях усю кропиву та на кладовищі лободу для прожиття вищипали, а перейшов залізницю — інший світ. Усього вдосталь у колонії; під свято навіть окороки коптять і самогон гонять. Ідеш по вулиці голодний, ледве ноги волочиш, а тут як ударить тобі в ніс від їхньої святкової трапези, — розірвав би їх усіх, паразитів, живцем! Народ поголовне лихо терпить, а ці веселяться — «ту-степ» та «ойру» під грамофони витанцьовують. Зрозуміла річ, колоністам не сподобалось, що ми їх обшуками допікаємо, добра їхнього торкаємось. Стріляти вони стали в дружинників. А тут, на заводі, ще англійці лишались. Джон Кейворт з чадами своїми — той зразу в Англію чкурнув, а своїх наглядачів дрібніших залишив. Оці його довірені зброю десь добували і колоністам нишком ночами підкидали. І ось одного разу заходимо ми в світлицю до одного купця тутешнього — Бучило його прізвище. Не встигли ще двері за собою причинити, чуємо: кроки! Входять услід за нами двоє сусідів Бучила, теж із місцевих куркулів-колоністів, брати Варфоломієви. У шкіряних куртках обидва, у кубанках, штани з малинового бархату, і руки в кишенях тримають. «Ну, — думаю, — жарко нам зараз буде!» Знав майже, напевно, що обидва братки у батька Махна служили. З ними третій зайшов, начеб холуй їхній: Кашкет на прізвище, він же бнтута… — Стривай, Володю, — перепинив я візника, — він у ливарному цеху працює?0 Червоною косинкою голову пов’язує? — Він, він самий! — охоче ствердив візник. — Ну, так от… Оглянувся я — бачу, сам купець стоїть біля ліжка, усміхається. Ніякий, видно, йому обшук не страшний, коли підмога прийшла. А сусіди його, Варфоломієви, поставили біля дверей Кашкета — і до мене. А я, можна сказати, сам був. Помічник мій, Коля Сморгунов, — хлопчик спритний, карабіном володів, але від голоду ослабів зовсім. Не справитися б йому навіть з молодшим Варфоломієвим. І вийшло так, що доводиться мені мовби самому на себе удар приймати. Старший Варфоломієв підходить до мене й каже: «Ну що, Володю, брудна душа, прийшов у гості до сусіда — сідай». «Нічого, спасибі, сяду», — говорю. І сідаю на краєчку стільця. «Давай, — каже старший Варфоломієв, — хазяїне, частуй бажаних гостей!» Бачу — приносить Бучило, усміхаючись, склянки, пляшку самогону, сало варене. А під стіною — його дочки, як на оглядинах, сидять. Обидві наречені Варфоломієвих. Зблідли, відчувають — не до добра таке частування. Дивлюсь я Варфоломієву просто в лице. Страшно мені, але не боюсь, Радянську владу за плечима відчуваю. І прислухаюсь, про що його молодший брат з хазяїном перешіптуються. Люська Варфоломієв наливав мені тим часом склянку самогону і каже: «Пий, любий!» «Чого ж, — говорю, — я перший? Може, вона отруєна! Випий сам». «Ти що ж, — шипить Люська, — боїшся? Та ще й хазяїна ображаєш! Тобі, голодранцеві, повагу виявляють, а ти…» І раз — ножик вихопив. Бачу я таку справу, моргнув Колі Сморгунову. А той, замість того щоб на мушку їх взяти, як торохне, що було сили, карабіном по лампі! Так мені гаряче скло на голову і посипалось. Що робити? Раз такий оборот — звалив я на стіл старшого Варфоломієва. Чую — посуд забряжчав, панночки верещать, тьма кромішня. «Аби, — думаю, — своїх швидше дочекатися!» І браунінг виймаю, щоб у вікно пальнути. Але тут якраз повз вухо табуретка пролетіла. «Ага, — думаю, — важку артилерію в хід пустили!» І повзу до виходу. Чую — сопе хтось поряд і хромом пахне. Значить, куртка шкіряна рядом. «Ну, — думаю, — , на тобі!» І рукояткою браунінга як дам! Поцілив прямо п© потилиці. Простогнав хтось з Варфоломієвих і кричить: «Держи двері, Кашкет, ми йому покажемо!» — і як бабахне у стелю. Тоді і я церемонитися перестав: застрочив у куток, звідкіля стріляли, з браунінга… Вереск, вогонь, гасом пахне, а Сморгунов від дверей голос подає… «Давай, — каже, — Володю, обеззброюй бандитів! Я їх не випущу звідси!» Добре йому говорити «обеззброюй»! їх з хазяїном четверо, коли не рахувати дівчат, а я — сам! І пробиваюсь собі повзком до дверей. Раптом чую — хтось наче замахнувся на мене і самогоном війнуло близько. Я пригнувсь і рукою голову затуляю. Аж тут — бжи-и-и-ик! По руці моїй! Я спершу, знаєте, не відчув болю. Дарма що жили мені ножем перерізало та ще й череп зачепило! Відсмикнув я руку — і в кишеню за хусточкою. Але відчуваю — погана справа: пальцями не володію. Притиснув поранену руку другою рукою, душно мені стало, навіть піт на лобі виступив, і втома мене валить. Насилу спромігся я крикнути Колі Сморгунову: «Бий їх, куркульських паразитів, бо я поранений!» А в цю хвилину Кашкет, ад’ютант їхній, вазони з вікна поскидав, головою шибку висадив і хотів туди, на сніг, рибкою! Але Коля Сморгунов у нього на прощання з карабіна бабахнув. Наші дружинники постріли почули, обох Варфоломієвих і хазяїна взяли. А я ось… скалічений лишився. Навіть склянку з водою важко підняти. Харчування погане в ті роки було, зрослося все сяк-так, а рука досі наче паралізована… — Слухай, Володю, — спитав Гладишев, — а чому Кашкет вихваляється, що це його на фронті поранили, коли він од білих Катеринослав захищав? — На фронті? — Володя засміявся. — А ти ніколи не купався з ним? Жаль! Скупайся при нагоді… Подивишся, куди куля входила, звідки вийшла. На фронті, брат, таких поранень не бував; хіба що у дезертирів, хто під шумок п’яти салом маже… Повз нашу лавку, широко викидаючи ноги, пройшов знайомий франт з відділу робочої сили в довгих, гостроносих черевиках. — А ось і Зюзя! — голосно сказав візник. — Привіт! Привіт! — обізвався той, обертаючись на його голос, і, помахавши рукою, пішов далі. — Оцей Зюзя нас на завод не хотів прийняти! — похмуро сказав Маремуха. — Та що ти кажеш! — здивувався Володя. — Правда, правда, — сказав я, підтримуючи Петруся. — Дивно! — сказав Гладишев. — Невже забурів? А мені говорили, що Зюзя добре до робітничого класу ставиться. — Оце так «добре»! — обурився Бобир. — Та коли б не директор заводу… Ось, послухайте… — І він розповів, як зустрів нас Зюзя у своїй канцелярії. — Справжнісінький бюрократ. Пацюк чорнильний! — підтакнув я. — А я хотів було до нього піти, у транспортний цех із своїм Султаном найматися, — сказав Володя. — Та хоч би ж пояснив, порадив, а то просто: «Аут! — каже. — І їдьте собі в Харків», — з обуренням додав Бобир. — А от директор — зовсім інакше… Про все по-людському розпитав, перевірив, що ми знаємо… — Ти з директора нашого, Івана Федоровича, не дивуйся, — сказав Лука. — Таких директорів від Севастополя до Ростова, по всьому узбережжі, не скоро знайдеш! Його вже і на завод Ілліча запрошували, і в трест український — не пішов. «Дайте мені, — каже, — завод підняти, техніку праці налагодити, англійську спадщину ліквідувати». Це він надумав підняти дах ливарні. «Нехай, — каже, — у найшкідливішому цеху найчистіше повітря буде», А ти не бачив, яку чавуночистку при ньому збудували? На диво гарну! Раніш, при Кейворті, в отій чавуночистці люди від сухот гинули сотнями. У сарайчиках литво чистили, увесь пил на легені осідав. А зараз любо глянути: чистота, свинцю багато, пил відсмоктують труби… А який він минулого року приїжджим троцькістам бій дав! Пір’я з них летіло. Ти Івана Федоровича із Зюзею не рівняй. — Він що, висуванець? — запитав Бобир. — Іван Федорович? — Та ні, Зюзя. — Футболіст, — сказав Лука спокійно. — При чому ж тут футбол? — здивувався Маремуха. — А при тому, — пояснив Лука, — що Зюзя був найкращий центрфорвард на все Запоріжжя, але там, на заводі «Комунар», з ним мало рахувались: працював у них у кочегарці, чи що. Ну, а наш головний інженер Андрихевич — болільник давній. Поїхав він одного разу в Запоріжжя, подивився Зюзину гру, бачить — хлопець ходовий, ну й переманив його Сюди. Тут йому, зрозуміло, раз-раз — і висування: заступником начальника відділу робочої сили. Платня пристойна, є на що харчуватися, щоб за м’ячем бігати… — Головний інженер — це сивий такий? — обережно спитав я, пригадуючи слова Анжеліки про її батька. — Він самий, — підказав Володя, — ваш сусід. Дивна людина, але футбол поважає… — Донька в нього цікава, — не без приємності вставив Маремуха. — Василь з нею вже познайомився. Лапки тиснув на. пляжі… — Та що ти? — Володя здивувався і подивився на мене з повагою. — Ти, виявляється, хлопець хвацький, не розгублюєшся! Але гляди: Зюзя дізнається, вмить тобі ноги поперебиває. У нього, брат ти мій, удар гарматний. Штангу м’ячем ламає… Недалеко від нас, у порту, залунав переривистий гудок. Потім другий, третій… — «Дзержинський» в Ялту відходить, — сказав Лука. Ніколи в житті ми не бачили справжніх пароплавів, лише на малюнках. Мені дуже хотілося побігти в порт, подивитись на відхід пароплава, але, як на зло, Маремуха продовжував жартувати з мене і, підштовхуючи Бобиря, спитав у Володі: — А що, хіба Зюзя — приятель інженерової доньки? — Аякже! На велосипеді її катає часто і в гості до них ходить. Своя людина, одним словом. — Я думаю, вони його як футболіста шанують, — зауважив Лука. — Невже донька інженера — футболістка? — бухнув Петро. — Уболівальниця! Підеш на гру дивитися — не сідай поперед неї, — застеріг Лука. — Всю спину тобі ногами стовче. Схибнулась на грунті футболу, як її татусь. — Ну, це ти даремно… — заступився за мою знайому Гладищев, що мовчав досі. — Скаже теж: «схибнулась»! Панночка самостійна, розумна, багато книжок читає. А що уболіває за футболом, що з того? Хто в нас не уболіває, скажи? Хто голубами, інші футболом захоплюються. Головний лікар курорту Марко Захарович Дроль уболіває? Уболівав! Начальник порту капітан Сабадаш? Ясна річ! Зубодер мадам Козуля? Ще які Оця, з танцювального закладу… як її, мадам Рогаль-Піонтковська? Шалено! Навіть Лісовський, пій, як тільки гра — церкву на замок і на поле з своєю матушкою… Таке вже місто у нас шалене! У словах Гладишева промайнуло прізвище, яке одразу повернуло мене до пережитого в рідному нашому місті, на далекому Поділлі. І я запитав: — А ця Рогаль-Піонтковська, що ви назвали, не графиня часом? — Біс її знає, графиня вона чи ні, а те, що ця мадам проста чудо-юдо на всю округу — факт… — сказав Гладишев. — Найголовніший професор по танцюльках, — додав Лука. — Що ж ми сидимо тут, друзі, та сухою бесідою задовольняємось? — кинувся Володя. — Може, підемо до Челідзе та по кухлю пива вип’ємо, га? — Треба піти, правда, га, Василю? — пошепки сказав мені Бобир. — Бо як не підемо — образяться! «Ходити в пивну комсомольцям? — подумав я. — Чи годиться так? З другого боку, і справді нові наші знайомі можуть подумати, що ми білоручки якісь, цураємось їх товариства або просто скнари. І, нарешті, хіба це великий гріх — випити кухоль пива?» Але втома перемагала, і, пам’ятаючи, що завтра вранці треба на роботу, я сказав: — Та ми не знаємо, адже нам завтра… — Облиште їх, Володю, — : втрутився несподівано Лука. — Хлопці молоді, у роботу ще як слід не втяглись, ще й справді просплять. Нехай ідуть додому! А ти, друже, — звертаючись уже до мене самого, дуже сердечно сказав Лука, — напарника свого особливо не бійся. Він бурчить, гримав, але, взагалі, справедливий старик і ганяв тебе недарма. Все на краще… Зліший будеш! Ну, до завтрього!.. Ми розстались, і Володя перший, вийшовши з палісадника на брук, заспівав:  

На заводі тім Сеню стріла я


В цегляному проході уторік…
І за ції ось за цеглиночки
Полюбила завод я навік.

 

Кроків за тридцять від людного проспекту було порожньо і тихо, як у селі глупої ночі. Солодко повіяло матіолою, і в кущах одного з садочків, біля самої дороги, закричав перепел. — А твоя симпатія, Василю, чи знає, що ти в нас у фаб— завучі у футбольній команді грав? — спитав не без єхидства Петро. — Про кого ти говориш? — Прикидайся! — І Маремуха весело гмукнув. — Наче не знаєш, про кого! — Як її звуть, га, Василю? — спитав Сашко. — Я забув. — Він уже забув, ти чуєш, Петрусь? — глузував Бобир. — Тоді я тобі нагадаю, якщо ти такий забудько: Ан-же— лі-ка! Запиши, будь ласка, на пам’ять. — Що це за ім’я таке: Ан-же-лі-ка? — втішаючися моїм зніяковінням, проказав по складах Маремуха. — Вперше чую. Дуже дивне ім’я! Напевно, закордонне. — Денікінське ім’я, — підтакнув Бобир. — Ти думаєш, випадково вона нам «мерсі» сказала? — Так усі буржуї говорять: «мерсі» та «пардон», — згодився Маремуха. А я йшов знову мовчки, терпляче вислухуючи, як хлопці жартували з мене… Далеко в морі гойдались, огинаючи хвилеріз, зелений і червоний топові вогні пароплава «Фелікс Дзержинський», що все віддалявся. Коли б я знав тієї ночі, кого він повіз на своєму борту в Ялту в кромішній пітьмі Азовського моря!.. Коли б я знав, то примчав би заздалегідь у порт і не став гаяти часу на пусті розмови…  


1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка