Володимир Бєляєв



Сторінка13/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.39 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   24

В домі інженера


 

Обабіч дощаного місточка бовтались на причалі човни. Ліка нагнулась і клацнула ключем, відмикаючи замок на ланцюгу. — Стрибайте! — скомандувала вона, підтягаючи човен до причалу. Недовго думавши, я напружив ноги і стрибнув. Як тільки підошви зустріли гратчасте дно, клятий тузик захитався так, що я мало не випав за борт. — Візьміть круг, Ліко! — почулося згори. Це крикнув черговий матрос Товариства рятування на водах. Він стояв на місточку в самих трусах та в кашкеті-капітанці з білим прапорцем на околиші. На мускулистих грудях матроса висів на ланцюжку свисток. — А навіщо, Колю? — сказала Ліка, відштовхуючись веслом од причалу. — Я гадаю, мій гідальго вміє плавати. Та, зрештою, в разі чого, я і сама врятую його, без круга. — Як знаєте! — Матрос усміхнувся. — А в разі чого, сигнальте. — І він кинув круг назад на причал. Нахмурившись, прислухався я до цієї розмови. Моя сусідка в усьому хоче показати свою зверхність надо мною! І в цій фразі, кинутій матросу, теж звучав презирливий натяк, що я не вмію плавати і, як кошеня, піду на дно, якщо вона не підхопить. Анжеліка легко перебирала веслами, і берег усе віддалявся від нас. Причал здавався звідсіля уже зовсім маленьким, як два сірники, складені літерою «Т» і прилиплі до берега. — Дайте, я трохи погребу! — Рискніть, — згодилась Анжеліка, і ми помінялися місцями. Багряна куля сонця, що падало кудись ліворуч, за Керч, осліпила мене і забарвила дивно спокійну воду бухти в яскраво-цегляний колір. Я занурив весла глибоко у воду і одним поштовхом подав човен уперед. Він взяв праворуч, але весло вирвало кочет. Ще б трохи і — кочет потонув би в морі. — Я вірю, Василю, що ви силач, але навіщо ж човен ламати? Загрібайте легко, мовби знехотя, від нудьги. І тузик швидше піде. І справді, тільки-но я зменшив зусилля і перестав занурювати лопати весел глибоко в воду, човен поплив по поверхні бухти, як плаский камінець, кинутий з берега, лишаючи за рулем ніжний тремтячий слід. — Беріть ледь-ледь лівіше. На хвилеріз! — Ви туди хочете? — А ви ні? — Далеко ж! — Ви не знаєте ще, що таке «далеко»! Якби це ми з вами на косу зараз відправились, проти ночі, — інша справа. А хвилеріз — рукою подати. Порт з півкруглими пакгаузами лишився вже позаду. І майже зразу ж за сигнальним дзвоном його останнього молу відкрились високі гранітні глиби хвилеріза. — А таки справді близько! — згодився я. — Версти дві буде? — Півтори. Незвичний до весел, кожного разу напружуючись, я стискав губи. Вигляд у мене, напевно, був неприродний. Тепер моя сусідка, анітрохи не соромлячись, розглядала мене просто у вічі, з дуже близької відстані. — А знаєте, Василю, у вас погляд — наче доторк. Як у лейтенанта Глана! — несподівано сказала вона. — Це ще що за тип? — буркнув я. — Це улюблений герой одного скандінавського письменника. Лейтенант Глан ховався від нещасливого кохання в лісі, жив у глухій хатинці і, щоб досадити коханій дівчині, послав їй в подарунок голову своєї собаки… — Дикун якийсь! — кинув я. — Справжня людина не буде від людей тікати. — Не від людей, а від нещасливого кохання! Йому цивілізація набридла. — Все одно! — сказав я, уже зарані зненавидівши самітника. — А скажіть, який погляд у вашого Тритузного? Теж «як доторк»?. Не уловлюючи іронії в моєму запитанні, Анжеліка охоче відповіла: — Погляд звичайний, зате удар гарматний! Жаль, що ви не встигли на матч з Єнікале. Ото була гра! Зюзя бив з центра поля і звалив м’ячем воротаря. Наші уболівальники просто верещали від захоплення. — Овва! — навмисно зухвало сказав я, налягаючи на весла. — Ми грали одного разу з молодіжною Бердичева, а Бобир захищав ворота. Двох наших захисників підкували, а на Сашка троє гравців кинулись, на відкритого воротаря! І ви думаєте що? Пропустив Сашко м’яч?.. Затримав! Правда; довелося мені одному ворожому півсередньому нападаючому по пиці зацідити за те, що ніжку підставив. Суддя спинив гру і видав Бердичеву пенальті. З одинадцяти метрів! І знову Сашко м’яч не пропустив, а той мерзотник пішов з поля з побитою пикою! — Ой Василю, Василю, треба вам навчитися хорошого тону… — повчально сказала Ліка. — Коли б ви знали, як мене шокірують оці ваші слівця! Юнак ви приємний, а висловлюєтесь часом, як мужик неотесаний. Перш за все я не знав тоді, що означає хитромудре слово «шокірувати». Але коли б навіть не сказала вона його, уже самий її холодно-повчальний тон розсердив мене. І я сказав зухвало: — «Неотесані» революцію робили, це вам годилося б знати! Анжеліка не знайшла що відповісти чи не захотіла продовжувати цю розмову. Багряний віночок погасаючого сонця виглядав над поверхнею моря, забарвлюючи воду тривожним кольором пожежі. За нами море стало вже густо-чорне і маслянисте. Воно нечутно зітхало, відбиваючи останні рожеві бліки сонця, що заходило, і тінь від хвилеріза, що падала до портового молу. Легко і недбало поправляючи волосся, Ліка сказала: — Бунація! Я знизав плечима, даючи знати, що не розумію цього слова. — Бунація — це такий спокійний стан моря, як оце зараз. Цілковитий штиль. Більше за все я люблю море отаким. — Мені здавалось, навпаки, що ви любите шторм. Ви тоді стрибнули з драбинки просто в розбурхане море. — Я виросла біля моря і не можу дня прожити, щоб не купатися. Це стало моєю звичкою. Але більше за все на світі поважаю «спокій, тишу. І щоб кішка муркотала поряд… Сидіти у гойдалці і гладити тихенько кішку. А в неї в шерсті ледь-ледь потріскує електрика… Що може бути ще краще? Чудово! Слухати таке — і не обуритися?! Я сказав: — Та це ж міщанство! Ви ще не починали жити, а вже вас тягне до спокою. — Ого-го! — Ліка примружилась. — Тишко починає показувати кігтики. Дуже цікаво! Я не знала, що ви такий суперечник. Мої залицяльники слухають мене звичайно без заперечень. «Одначе яке нахабство! Хто їй дав право мене до своїх залицяльників зараховувати?» — Ні, серйозно, Василю, грішна я: люблю посумувати наодинці, забутися від життєвої суєти, піти в царство мрій… І Ліка несподівано заспівала м’яким, приємним голосом:  

… В сірім домику на околиці,


В сірім домі нудота жила…

 

— Особливо взимку, — говорила вона далі, — коли настає та година, коли день ще не пішов і бореться з ліловими присмерками, я люблю бути сама і розмовляти з тугою… Вона виходить нечутно із-за портьєри, вся сіра-сіра, лагідна, сумовита фея з попелястим волоссям, ось такого кольору, як море зараз, і заспокоює мене… «Казиться з жиру на батьківських харчах! От і ввижається їй всячина», — подумав я. Таких неприхованих обивательок мені ще зблизька не доводилось бачити. — Для чого ж ви, власне кажучи, живете? — По інерції. Жду щасливого випадку. А може, прийде хтось сильний, візьме мене за руку, і все одразу зміниться. — А самі? Без няньки? — Не пробувала. — А ви спробуйте! — Ах, набридло! — Який же смисл коптити небо дарма? Ждати сильного когось і скиглити: «набридло», «набридло»… Видно було, слова ці неабияк вразили Анжеліку. Знову в очах її блиснув злий вогник, як допіру, в салоні Рогаль-Піонтковської. — А ви, добродію, для чого живете? Вас улаштовує хіба одноманітна робота в ливарні? — Одноманітна? — обурився я. — Навпаки! Сьогодні я формую одну деталь, завтра — іншу. З-під моїх рук виходять тисячі нових деталей. Мені радісно від думки, що я працюю для самого народу, нікого не обдурюючи. Хіба це не цікаво? Я горджуся тим, що я робітник, горджуся, ви розумієте? А щодо одноманітності ви киньте! Нема нудних занять, є нудні, безнадійні люди. — Ну гаразд! Все узнали, з усім познайомились, а далі що? — Учитися! — Трудно ж учитися. Не встигли пообідати і відпочити — і вже треба бігти на лекції. — А хто за нас бігати буде? Ваша сіра фея? — Але ж є інший вихід. Хочете, я попрошу тата, і він переведе вас на легку роботу? В конторники, скажімо? — Навіщо мені це? Я в службовці не піду! — Смішний ви, їй-право, Василю! Я вам добра бажаю, а ви, як їжак, упираєтесь, голки випускаєте. — Нехай ваш Зюзя за легку роботу тримається, а я не буду. — Чого ви такі сердиті на Зюзю? Лагідний, милий юнак… — Юнак? Здоровий, як бугай, а до папірців прилип. Дивитися огидно! — Чого ви такі нетерпимі до людей, Василю? Такий злюка — жах! — А якщо ці люди не тією дорогою йдуть, так що ж — вихваляти їх треба? Як же ми будемо світ перебудовувати з такими людьми? — уже сердився я. — Хто вас просить світ перебудовувати? Нехай лишається таким, як є! — «Хто просить?» Ви, може, задоволені старим світом? Може, вам цар подобається чи батько Махно? Я думав, що Анжеліка або ухилиться від прямої відповіді, або стане відкручуватись. Але вона сказала на диво спокійно: — Мій тато і за царя гарно жив. Кейворт дуже поважав тата. Сам говорив, що такого головного інженера пошукати треба! — А як робітники жили? — Не цікавилась… І взагалі все це нудно… Подивіться краще, як швидко місяць зійшов! Красиво, правда ж? Ніжне світло місяця дробилося на гладенькій воді і пересікало її від хвилеріза майже до самої коси, де вже замиготів маяк. Вода в бухті під промінням місяця сріблилась і злегенька тремтіла. — Таку освітлену місяцем смужку називають «стежкою до щастя», — сказала Анжеліка. — Років два тому я повірила було в оцю легенду, взяла човен і поїхала по цій стежці у відкрите море. До коси добралась, а тут як зірвався норд-ост, море розхвилювалося, самій назад було ніяк не добратися! Я витягла човен на мілину, перевернула його, підстелила водоростей і так під човном одна переночувала. Ото страху натерпілась! — Ну як не соромно: страх од вітру! Знайшли чого боятися! — І, сказавши це, я мимоволі провів собі рукою по лобі. Ліка вловила мій рух і швидко спитала: — А що це за шрам у вас на лобі? — Та так, дрібниця! — Розкажіть.: — Подряпина від гранатного осколка. — Від гранатного? А хто це вас? Довелось розповісти, як одного разу, ночуючи в радгоспі на березі Дністра під ожередом обмолоченої соломи, зустрів я банду, яка йшла з Румунії. — Ой, як усе це страшно і захоплююче! — сказала Ліка. — Але політики я не люблю. — І вона скривила губи. — Це нудно. А те, що ви зараз розповіли, дуже цікаве. — А без політики світ не перебудуєш. — Знову ви за своє, Василю! Такий нестерпний… Давайте поїдемо додому, а то ми полаємося остаточно. Тільки коли ми причалювали до містків, я відчув, як стомився. Долоні боліли від весел. Біля самої хвіртки будинку я хотів було швиденько попрощатися і піти, але Анжеліка, ховаючи руки за спину, сказала: — І не думайте навіть… Сьогодні ви повинні цілий вечір бути зі мною… Ходімо до нас. Я вас познайомлю з татом.  

Батько Анжеліки сидів у великій їдальні за обіднім столом і розкладав перед собою карти. Він був так захоплений, що навіть не обернувся в наш бік. — Татусю! У нас гість! — крикнула Анжеліка і торкнула його за плече. Батько її обернувся. Він шпурнув на стіл колоду карт і звівся нам назустріч. Високий, кощавий, він мало не діставав маківкою до важкої люстри. Мене одразу вразили надзвичайно густі, що зрослися на переніссі, волохаті брови Андрихевича і його яструбиний ніс, гачком униз. — З ким маю честь? — сказав він, подаючи мені зморшкувату руку. — Василь Манджура, — відрекомендувався я. — Це наш новий сусід, татусю. Я тобі одного разу говорила, що у Агнії Трохимівни оселилися нові квартиранти. Це один з них. Прошу любити і шанувати. Запеклий суперечник! — Приємно зустрічати молодих людей, яким властива жадоба суперечки. Своєю культурою стародавня Греція мас завдячувати високо розвинутому мистецтву суперечок. У них народжувалось багато живих і понині істин. — І, пропонуючи мені: — Сідайте, Василю… — Інженер вказав на стілець. — Мироновичу! — підказав я сідаючи. І зразу ж присунувся ближче до масивного столу. — А знаєш, що у нас на вечерю сьогодні, дочко? Раки! Уяви собі, ціле відро раків мені Кузьма привіз із Олексіївни! Я вже Дашу за пивом послав. — Тато — пристрасний ракоїд, — пояснила Ліка. — Він часто домовляється з провідниками поїздів, і ті йому з-під самого Катеринослава раків привозять. Інженер подивився на мене дуже пильно і сказав: — Ти розважай гостя, Ліко, а я піду варити цих звірів. — І вийшов на кухню. — Зараз тато буде священнодійствувати! Він їх якось особливо варить: з кмином, з лавровим листом, з петрушкою. Для нього варіння раків — особливе задоволення. Навіть коли мама вдома, і то він їй не довіряє цей процес. Мама ще гостює у дядька в Гуляйполі. Як поїхала на Великдень, так і не поверталась… Хочете, я вам покажу моє гніздечко? — торохтіла Ліка. Обізвався грибом — лізь у кіш. Зайшов у цей дім — треба підкорятися бажанням хазяйки. Ми зайшли з Лікою в маленьку кімнату з вікнами в сад. Кімната була геть уся завішана персидськими килимами. На одному з килимів була повішена іконка богоматері, і перед нею, звисаючи на мідному угольничку, горіла лампадка гранованого червоного скла. «Ого, релігійна до того ж!» — подумав я. Анжеліка повернула вимикач і запалила верхнє світло. В кімнаті стало дуже видно. Смуги світла, вирвавшися з двох вікон у сад, вихопили з темряви частину клумби і посипану пісочком стежку, облямовану битою черепицею. — І оце тут ви розмовляєте з вашими феями? — спитав я усміхаючись. — Так. Тут я звіряю свої душевні таємниці моїй добрій сірій принцесі, вивчаю гороскопи великих людей… До речі, Василю, в якому ви місяці народилися? Не підозріваючи пастки, я сказав спокійно: — У квітні. А що? — У квітні? Під знаком Барана? — Якого барана?.. — протягом сказав я, не приховуючи досади. — Нема чого ображатися! Баран — знак перебування Сонця. Сідайте сюди і слухайте. Я прочитаю зараз вам усе, що стосується вашої особи. Вона пошелестіла сторінками книжки і, відкидаючи рукою довге каштанове волосся, прочитала: — «Знак Барана дає всілякі здібності: легкість навчання, невтомну жадобу дії і сміливість, яка межує часто з безумством. Тип цей завжди готовий змагатися не на життя, а на смерть за справу, якій присвятив себе, навіть в потойбічному світі і на службі у Вельзевула. Жаль тільки, що через величезну імпульсивність він віддається часто речам, яким би не слід було себе присвячувати з такою енергією. Ця підвищена імпульсивність і недостатнє обдумування роблять його часом необачним і штовхають до безглуздих дій. Людина, народжена в момент перебування Сонця під знаком Барана, може виявити нахили до мучеництва, перетворюючись у Баранчика Жертовного»… Ну? — сказала Анжеліка, переводячи подих. — І це ви! Надзвичайно, правда? Як на долоні, показала вам самого себе. Ну, що ви скажете з цього приводу, га, Василю? — Це все старорежимні забобони… — Ну чому забобони, Василю? Як вам не соромно! Послухайте, що далі написано: «Баран дає нахили до техніки і промисловості. Він породжує людей для професій, зв’язаних з вогнем і залізом, розвиває в людях організаційні таланти і вміння керувати своїми близькими…» Скажіть, хіба це не про вас сказано і не про ваші ідеали? — Під оці шаблонні пророцтва можна всіх людей підігнати, і буде правильно… І при чому тут потойбічний світ? — Так, але ж не всі люди народилися в квітні. А ще дивіться, що тут сказано: «Друзів слід шукати серед осіб, народжених між 24 липня і 24 серпня, під знаком Лева». А ви знаєте, що я народилася 25 липня? Значить, самим провидінням ми уготовані одне для одного. «А може, це вона так хитро і тонко улещує мене, щоб оженити? — подумав я з побоюванням. — Тільки цього ще бракувало! Зв’язатися з такою мамзеллю, з її килимами і феями! Бр-р-р! Пропав тоді чоловік! — Мене навіть пересмикнуло при оцій шаленій думці. — Відколоситися не встигнеш, а вже зав’янеш назавжди!» — Чому ви мовчите, га, Василю? Та не дивіться на мене так жахливо, я можу знепритомніти. — Це все нісенітниця!.. Забобони… маячня, — сказав я впевнено. — Люди, в яких нічого більше в цьому житті не лишається, видумують собі якийсь інший світ. — Чому ж маячня? Ох, нестерпний ви! До мого тата приходять інженери на спіритичні сеанси. Вони крутять у темряві такий маленький столик і викликають духів. Їм уже з’явився дух Наполеона, і навіть Навуходоносор з ними розмовляв! — Знаємо ми ці фокуси! — сказав я і від душі розсміявся. — У нас на Поділлі, поблизу від мого міста, одного разу «калинівське» чудо відкрилось. Бабам привиділось, що із ран жерстяного образа Хрнста на придорожньому стовпі кров тече. Відсталі, темні люди, як на ярмарок, повалили до того хреста. І що ви думаєте? Приїхала комісія, перевірила і з’ясувала, що все це попи навмисно підстроїли, щоб народ каламутити, дроти Радянської влади його настроювати і гроші при тому ж загрібати! — Який же ви Хома невіруючий! — сказала вона з роздратуванням. — Я не знаю нічого про ваше чудо, а от голос Навуходоносора у нас всі виразно чули. — Скажіть, він часом не передавав вам привіту від доньки Рогаль-Піонтковської з Лондона? Або від її чоловіка — з того світу? Як там, чарльстон у моді чи ні? — вщипнув я. У цю хвилину на порозі «гніздечка» з’явився Андрихевич. — Прошу! — сказав він і широко відкинув руку, даючи нам дорогу. Стіл був накритий. У тонких глечиках, що стояли на скатертині з якимись вензелями, пінилося темне пиво. Перед кожним прибором стояли кришталеві бокали на тоненьких ніжках і лежали серветки. Під боком у одного з глечиків з пивом притулився маленький пузатий графинчик такого ж червоного гранованого скла, як і лампадка, що світилась у кімнаті Ліки. А посеред столу височіло повне блюдо червоних димучих раків з довгими, обвислими вусами. «Оце так раки! — подумав я, сідаючи. — Не ті коротуни, яких ми ловили коло свічкового заводу. Такий як учепиться в литку — держись!» — Поки ці звірі охолонуть, пропоную закусити осетриною! — сказав Андрихевич, сідаючи навпроти мене. Тепер я помітив на другому блюді довгастий пласт білої рибини, залитий густим жовтуватим соусом і обкладений шматочками лимона. Я наколов рибу виделкою і став різати ножем. І раптом помітив, що Андрихевич з дочкою перезирнулися. Видно, я зробив щось непотрібне. Анжеліка швиденько приклала до губів палець, даючи знати батькові, Юрб він мені нічого не говорив. Інженер тільки мовчки усміхнувся і ворухнув бровами. Апетит, який розгулявся був після катання на човні, одразу де й дівся. Я силкувався догадатися, що саме зробив не так, і не міг. — Горілочки під осетрину, га, молодий чоловіче? — запропонував інженер, беручи пузатенький графинчик з притертою пробкою. — Дякую! Горілки не п’ю, — сказав я глухо і, відчуваючи недобре, поклав на скатертину виделку. — Хвалю! — сказав Андрихевич. — Горілку з молодих літ пити шкідливо, бо вона — отрута! — І зразу ж, ворушачи волохатими бровами, налив собі повну чарку цієї «отрути» і проковтнув її одним махом. Передихнувши, інженер помітив мої вагання і порадив: — Раків, молодий чоловіче, беруть руками. Киньте ніж і виделку і працюйте сміливо, не церемонячись. Ех, що буде, те й буде! Я простяг руку і взяв з блюда найбільшого рака, але не встиг покласти його собі на тарілку, як, не знати звідки, з’явилася служниця Даша в кружевній наколочці і змінила мою тарілку на чисту. «Цікаво, вона до профспілки Нархарч належить чи вони експлуатують її таємно, без трудового договору?»-подумав я. І ось величезний рак лежить передо мною, але як його треба їсти в «пристойному товаристві», я не знаю. Інша справа була ласувати раками на лузі біля свічкового заводу! Вихопиш, бувало, такого рака двома прутиками з киплячого казанка і давай його ламати тут яче, біля вогнища, кидаючи у вогонь рештки. Андрихевич їв з якоюсь урочистістю, наче він справді священнодіяв, як сказала Анжеліка. Зразу було видно, що їжа посідала далеко не останнє місце в житті цього пана. — Раки — моя слабість! — сказав Андрихевич, розгризаючи клішню. — А в поєднанні з справжнім бархатним пивом вони дають чудову смакову гаму. — І налив мені в бокал чорного, як дьоготь, пива. — На яку ж тему ви сперечаєтесь з молодим чоловіком, дочко? — спитав він. — Василь збирається світ перебудувати, а я його відговорюю. — Та що-бо ти кажеш! Це цікаво. Хто був нічим, той стане всім? Із грязі та в князі? Чи так треба розуміти? — І Андрихевич, примружившись, глянув на мене. — Так! — сказав я, відсуваючи набік шийку рака і силкуючись бути спокійним. — Ну, а вам хотілося б, щоб усе було, як раніш: сотня капіталістів наживається на праці мільйонів… так, чи що? — У того, хто став усім, здібностей не вистачить і знань кіт наплакав. — Даремно ви непокоїтесь! Навчимося. Будемо боротися і вчитися. — Але здібності людині від бога даються. Вони вроджені і переходять із покоління в покоління! — уже сердився інженер. — А ви думаєте, у робітничого класу нема здібностей. Ліка засміялась і сказала: — Я говорила тобі, татусю, — суперечник відчайдушний. Почуття протиріччя розвинуте у нашого гостя надзвичайно сильно. — Стривай, дочко! Це навіть цікаво, Отже, ви, добродію, запитали мене: чи є здібності у робітничого класу? Поза всяким сумнівом! Не будь у російських майстрових здібностей, я б обрав собі іншу професію. Бо який смисл працювати інженером, коли нема здібних виконавців твоїх задумів! Але розумієте, в чому річ: для того, щоб у робітничому класі розвивались оригінальні, самобутні таланти, йому потрібна технічна інтелігенція! А де ви її візьмете? — Як де? А сам робітничий клас? Клас, який революцію зробив? — Киньте, юначе, ці казочки! — сказав Андрихевич з помітним роздратуванням, — Найлегша справа — зруйнувати одним махом усе те, що до вас створювали покоління. А от спробуйте, лишень, усе це з руїн підняти, збудувати заново. Де ви візьмете освічених людей, які зможуть практично здійснити ці фантастичні плани перебудови Таганрозького повіту і цілого світу? Та ще коли всі країни проти вас! — Будуємо і будуватимемо самі! Не злякаємося! З таким керівником, як наша партія, робітничому класу ніякі труднощі не страшні, — сказав я захоплюючись і запально глянув на Андрихевича. — Самі! «Раз-два — взяли! Эх, зеленая, сама пойдет!» Отак? — Нічого, нічого, і без «Дубинушки» як-небудь справимося, — відчуваючи велику правду на своєму боці, відповів я інженеру, — Минуть роки, і будуть у нас тисячі своїх, радянських спеціалістів. Вони будуть працювати не ради особистої користі, а задля загального блага, для того, щоб разом з усіма трудящими збудувати комунізм. І погано тоді буде тим, хто сьогодні іде не з нами. — На кого ви натякаєте, молодий чоловіче? — спитав Андрихевич і зло подивився на мене. — А чого мені натякати? Ви хіба не знаєте самі, що людина, яка йде проти всього народу, проти його волі, рано чи пізно буде виведена на чисту воду, викрита і викинута за борт? Ви що гадаєте: робітничий клас терпітиме, щоб з нього знущались, не вірили в його сили, а тим часом їли його хліб? Нам дармоїдів не треба. Нам потрібні друзі. Ви оце зараз посміюєтесь з того, що ми робимо. А як ви, цікаво, поводилися, коли англійці втекли за кордон? Гадали, певно, все розвалиться? А зараз подивіться — без цих англійських буржуїв завод наш більше випускає жаток, аніж до війни. Хіба це не так? Так! А скільки таких заводів у нашій країні! І скільки буде ще збудовано згодом! — Поживемо — побачимо… — буркнув багатозначно інженер. І дуже багато недовіри, прихованої злості, роздратування почув я в цих стриманих його словах…  

Ролики


 

На все життя запам’яталася мені ця розмова за широким столом, осяяним м’яким світлом важкої люстри, що звисала з стелі. Наче сьогодні, я бачу перед собою зневажливий погляд інженера Андрихевича, його примружені розкосі очі, чую поблажливо-іронічний його голос. Це не був поблажливий тон людини, старшої літами, досвідченішої, яка знає в багато разів більше за свого співбесідника. Коли б це було так — я, можливо, пішов би з іншим почуттям, аніж те, яке я виніс, залишаючи пізно увечері їх будинок, зарослий плющем і запашними трояндами. Ні, зовсім інше ховалося в його зневазі до мене! Зі мною розмовляв пан, людина з того старого, відживаючого світу, про який так багато говорив нам директор фабзавучу Полевой. Інженер глумився тихо, про себе і над моєю запальністю, і над моєю щирою вірою в майбутнє. Він не кидав слів на вітер, а випускав їх з потайним умислом, скупо, обдумано. Він не викладав усі карти на стіл, щоб я не міг сказати йому просто у вічі: «Ех ти, контра і прислужник усяких експлуататорів-кейвортів, які дременули за кордон! їдь і ти до них швидше з цієї землі, з країни, в людей якої ти не віриш!» Ні, він розмовляв дуже хитро і часом, бажаючи вивідати, що я думаю, мовби поради у мене питав. У мене! У фабзавучника, який і місяця не працював на заводі… старий, сивий головний інженер. Уже коли я виходив з їдальні, де багряніли на блюді недоїдені раки, інженер, продовжуючи на ходу нашу розмову, запитав мене: — Де ж, цікаво, ви будуватимете нові заводи? — Всюди, де треба! — відповів я йому зухвало, пригадуючи слова, сказані колись у розмові зі мною секретарем Центрального Комітету Комуністичної партії більшовиків України. — Ех, молодий чоловіче, гарячі ви занадто, як бачу І Заводи збираєтесь будувати, а рибу ножем їсти не відучилися. З маленького починати треба. З малюсінького. Довго перевертався я тієї ночі на колючому, жорсткому матраці, покладеному біля відчиненого вікна. Перекидався під хропіння хлопців, що давно заснули, ще до мого приходу, і згадував образливі натяки кощавого інженера і особливо цей його укол щодо ножа, яким я різав осетрину. Як усе було просто, гарно і привітно у Луки Турунди, в його будиночку на самому березі моря! І сам Лука, і його батько, і Катерина — такі щиро гостинні, справжні люди! Я заснув з теплим почуттям вдячності до родини Турунди і остаточно зненавидів сусідів у будинку з плющем, добре розуміючи, що в них там гніздиться оте саме старе, минуле, що хапає нас за ноги, проти чого застерігали мене не раз і Полевой, і Микита Коломієць. А потім мені приснилось якесь чортовиння… Наче я у фраку з фалдами, як у того тапера, танцюю чарльстон. Невтомно танцюю, дригаю руками і ногами, як отой жебрак, розбитий хворобою святого Вітта, що стояв у нас в місті під кафедральним костьолом і завжди видурював гроші. Танцюю і сам дивлюсь на себе в дзеркало і бачу, як обличчя моє змінюється. Воно стає зморшкуватим і злим і поступово обростає сивою бородою і густими бровами. А я все танцюю, танцюю і роблюсь худим, як палиця. Здоровенні червоні раки повзуть до мене звідусіль по брудному паркету і сичать на мене, розкриваючи клішні: «Хам! Хам! Репаний хам! Куди ти заліз? Із грязі та в князі? Геть звідси!» І ось тут, біля колони, з’являються зовсім іще молоді Бобир і Петрусь. Вони перешіптуються і дивляться на мене з презирством. І я чую шепіт Бобиря: «Ти бачиш, Петре? Ось він! Протанцював усе своє життя — і нічого не навчився!» Обливаючись холодним потом, я заворушив губами, щоб сказати їм слова виправдання, але мій голос заглушило сичання. Кляті раки знову заторохтіли своє, та так голосно, що хочеться затулити вуха… Я перевертаюся на другий бік — і прокидаюсь. Біля мене дзвонить будильник. Хоч у вікно дивиться ще жовтий молодик, але пора вставати. Ливарня починає працювати значно раніш, ані ж інші цехи. «І присниться ж така нісенітниця! — думаю я і обережно переступаю через сплячих хлопців. — Треба не забути знову завести будильник, щоб і вони не проспали…» Кому доводилося жити довго в приморських містах, той знає, що вони чудові в будь-яку пору. Чудові, тихі, безхмарні вечори, коли порожевіле сонце не поспішаючи сідає в море. І не менше чудові такі ж хвилини прощання з гаснучим десь на небі, за хмарами, сонцем, коли море гуркотить і налітає величезними водяними валами на парапети набережної, закидаючи солоними бризками залізничні колії, що простягалися поряд. Бора приносить із степу піщаний пил, що пахне полином і богородициною травичкою, зриває кашкети з голів, крутить смерчі над залізничним насипом, гонить по вулицях клапті паперу і сухі водорості, кізяк. Навіть у вузеньких канавках, виритих далеко від моря під Кобазовою горою, в такі дні, коли дме бора або норд-ост, глиниста, жовтувата водичка з ранку до вечора вкрита жмурами і хвилюється, як на широких морських просторах. І все-таки в диявольському шумі бурхливого моря, яке гримить не лише біля берегів, але й посилає свій гуркіт на найвіддаленіші вулиці, місто, що його продуває бора, чудове. Воно притулилось на мису, під горою, і схоже на корабель, який ось-ось одірветься від материка і разом з своїми мешканцями, будинками, базаром і Лісовською церквою попливе в далеке небезпечне плавання по запінених хвилях, переслідуване норд-остом. І далеке, протяжно-тужливе виття сирени на маяку при такій думці сприймається, як останній сигнал відходу в важкий, але такий заманливий рейс! Але особливо запам’яталося мені нове в моєму житті місто на приазовському березі в літні передранкові години. Три години ранку. Пробили склянки в порту, і їх мелодійний дзвін поплив над усіма вулицями і затих аж десь на горі, біля кладовища. Тихо рипнула хвіртка. Зачиняю її знову на защіпку, а сам іду якийсь час по жорстких коліях біля моря. Чорне-чорне море, лише біля самого порту посмуговане відблисками жовтих сигнальних вогнів, покірливо уляглося в берегах бухти. Воно теж спить, коли-не-коли стиха зітхаючи ніжно шурхітливими хвилями. Приємно розчинитися у дивній передсвітанковій тиші вулиць, які ще досипають! Жодного вогника не видно ще у вікнах. Вуличні ліхтарі горять тільки на головних перехрестях, кидаючи з висоти плями жовтого світла на брук. Навколо скляних ковпаків ліхтарів в’ються хмари білих, сірих і кремових метеликів. Вони шелестять шовковистими крильцями там, угорі, наче уперто хочуть розбитися об гаряче скло. Ти проходиш один по одному безлюдні перехрестя, поринаєш у морок рівненьких кварталів, зливаєшся з шпалерами молодих акацій і помаленьку звільняєшся від рештків сну. Сонний вахтер у прохідній киває головою, глянувши здалека на перепустку. Добре чути, як задзвеніла на самому дні зеленого ящика опущена туди робоча марка. Вона повернеться з зеленого ящика у ливарню лише зі сходом сонця, після всіх заводських гудків. Цеховий табельник повісить її на цвях у ящику, затягнутому дротяною сіткою. І кожного разу, пробігаючи до коминка, бачачи її — мідну, блискучу, з цифрою «536», — ти будеш із задоволенням думати: «Ще один день, прожитий чесно. Без запізнення і прогулу!» Найбільше мене мучила перші тижні роботи на заводі боязнь спізнитись. І зовсім не тому, що це призводило до стягнення, зменшення заробітку, догани від майстра. Просто соромно було навіть уявити собі, як ідеш ти, спізнившись, цехом, який аж гуде, і всі з усмішкою дивляться на тебе. Люди вже давно працюють, за машинками стоять заформовані опоки, їх уже можна заливати. Ливарники, які прийшли на роботу вчасно, дивляться на тебе і думають: «От соня, коли приплентався в цех! Робітничий клас давно вже ділом зайнятий, а він вилежується на своїх перинах, ледар окаянний!» Навіть уявити було важко, як це я, запізнившись, з’явлюсь перед своїм напарником Науменком і, наче нічого й не було, скажу йому: «Добрий день, дядю Васю!» Яку совість треба мати, щоб спізнитись, а потім ділити нарівно з своїм напарником його заробіток! А можливе ще й інше. Опустив ти в порожній уже ящик марку, біжиш до цеху заводським двором, і раптом тобі назустріч директор Іван Федорович. «Здрастуй, Манджура! — говорить він тобі. — А куди це ти так поспішаєш? І чому ти тут, коли всі твої товариші давно в цеху, формують деталі, своєю працею зміцнюють змичку робітничого класу і селянства?» І що я скажу тоді директорові на Відповідь? Спізнився, мовляв, Іване Федоровичу. Скажу це після того, як Руденко взяв з нас слово чесно ставитися до своїх обов’язків?.. Ось чому, як тільки змінний майстер Федорко попередив мене: «В літній час починаємо не по гудку, а з чотирьох», — навіть мурашки по тілу пробігли. «Чи зможу я вставати так рано? Чи не спізнюсь?» Але всі сумніви заглушав розумний довід: «Як же інакше? Накажи ливарникам починати роботу разом з усіма, по гудку, — значить, заливка буде починатися десь опівдні. Сонце вже в зеніті, і опівденна спека, змішуючися з тепловими хвилями, що йдуть від розплавленого чавуну, перетворять ливарню на пекло кромішнє. Ні, це дуже правильно, що директор Руденко, поки дах над ливарним цехом не піднятий, розпорядився виділити наш цех в особливий графік». Майже завжди мені вдавалось приходити в ливарню одним з перших. А сьогодні я почув біля вагранки, у напівтемряві цеху, голоси кількох робітників. Та й мій напарник уже прийшов. Під нашими машинками пломеніли хвостики плиток, які охолоджувались. Зарані підсунуті Науменком у пази під моделями, вони віддавали своє тепло остиглому за ніч бабіту. Від солоних інженерських раків та його бархатного пива мене мучила спрага. Я напився холодної води просто з-під крана і пішов по лопати. Ми залишали їх у тайнику, під основою мартенівської печі, яку не встиг добудувати заводчик Кейворт. Зігнувшись, зайшов я у склепистий тунель під мартенівською піччю і намацав там дві наканіфолені лопати. У темряві блиснув зеленими очима і кинувся вбік мешканець цих підземель — старий котяра. Їх жило тут кілька, здичавілих заводських котів. Вони ховалися на день і виповзали на простір ливарні лише надвечір, коли чавун остигав у формах і не було риску обпалити на окалині ніжні кошачі лапки. Чим живились вони у нашому гарячому цеху — я зрозуміти не міг. Адже пацюкам і мишам робити тут було нічого. Може, недоїдками від сніданків робітників? Приємно ступати по м’якому пісочку цеху на світанку з двома лопатами на плечах, відчуваючи силу, бадьорість і бажання в першу-ліпшу хвилину взятися до формування! Робітники, голоси яких я почув здалека, зібрались біля машинок Кашкета і Тиктора. Стояв там Артем Гладишев, затримався з кліщами в руках і мій Науменко. — От наробили, биндюжники! — Ти биндюжників не ображай! Хороший биндюжник до такої ганьби не допустить! — І на того хлопця молодого звертати нічого. Який учитель, такий і учень! — Йому грошей, Кашкету, похмелитися не вистачає. Кричав усе: «Давай! Давай!» От і надавався!.. Всі ці уривчасті фрази долетіли до мене ще по дорозі. Спершу я не розумів, що трапилось. Але, як тільки я глянув угору, на купу порожніх опок, все стало зрозумілим. На одній з опок крейдою було написано: «115–605». Ця цифра відзначала підсумок попереднього дня. Після приймання литва такі написи робили на опоках бракувальники. Виходило зараз, що лише 115 хороших деталей заформували Кашкет з Яшком. Решта пішли в брак. Позад себе я почув важке дихання і знайомий голос: — Радієш? Оглянувся, бачу — Тиктор. Комір у нього розстебнутий. Чуб розтріпався. — Я не такий себелюб, як ти, — сказав я дуже тихо. — Мені чужі невдачі радості не завдають. Шкода тільки, що стільки чавуну пішло нанівець! — Ну гаразд, давай забирайся звідси! Соромити мене нічого. Самі з вусами! Подивився я в злі, з кошачою прозеленню очі Яшка і зрозумів, що в нього совісті лишилося дуже небагато. І сказав йому крізь зуби: — Продовжуєш свою шарманку, Яшко?  

… Золотий час були оці передсвітанкові години у прохолоді наступаючого ранку, поки руки не стомляться і краплі поту не заблищать на запиленому лобі. Електрику погасили, і під скляний дах у цех ллється денне світло. Робота в цей день у нас з Науменком ішла добре. За плечима з’явились три рядки опок з «ковбасками». Побачивши, що Науменко зупинився на перекур, я запитав: — Звідки взявся такий величезний брак у них? Га, дядю Васю? Просто-таки дивно! — Нічого дивного, — обертаючись на мій голос і ставлячи ногу на ящик із сумішшю, сказав Науменко, — Кожна машинка і модель свою душу мають, так само як людина. Одна модель — капризна, ніжного поводження вимагає, у другої вдача твердіша, і вона ніяких набивок не боїться. Все це серцем відчувати треба. До одної моделі підходь обережненько, з підогріванням та з присипочкою, розбивай її тихесенько. А іншу набивай з розмаху, і не думай нічого! — Але ж машинки однакові? — Та нічого подібного! Тут усе повинно бути механізоване: і набивка, і трамбування за допомогою стиснутого повітря. Так і було спочатку, як тільки ці машинки поставили. А як Радянська влада в свої руки заводи почала забирати, хазяї колишні, англійці, стали все під укіс пускати. Креслення вкрали, компресори зіпсували, частини з них або в землю заривали, або в море кидали. Ночами шастали тут з ліхтариками англійські техніки та прикажчики і свої брудні справи вершили. — А де ж Андрихевич був? Де його очі були? Попихкуючи цигаркою, Науменко сказав мені: — А хтозна, може, бички з хвилеріза ловив, а може, сам з тими англійцями віску їхню пив. Як сир у маслі купався, і байдуже йому було, що ці бандюги тут колобродять… — Дядю Васю, а раніш підогрівали машинки теж отак? Плитками? — спитав я, погладжуючи свою остигаючу модель. — Незручність велика! Науменко глянув на мене, не розуміючи: — Он як! Чому незручність? — Ну як же! Взяв розгін, поставив кілька опок — і плита вже охолонула. Біжи через весь цех до того коминка… — Ач, панич який! Бігати, значить, тобі ліньки? А може, конку тобі до коминків провести? Вся робота в ливарні на тому і побудована, щоб не сидіти, а бігати. А коли хочеш спокою — конторником наймись. Слова Науменка образили мене дуже, але сперечатися з ним не хотілося. Щоб, не затримувати формування, я схопив кліщі і побіг «на Сахалін» — до коминків. Мчав цехом і думав: «А все-таки, дядю Васю, неправий ти! Хіба це діло — такі кінці бігати? Де раціоналізація? Скласти всі відстані до коминків і назад — півдороги до Маріуполя буде!» Не встигли ми набити сто першу опоку, до машини підійшов майстер Федорко і спитав: — Шабашити скоро збираєшся, Науменко? — А що таке, Олексію Григоровичу? — Перестановочку зробимо. Дядя Вася і формувати кинув. Не приховуючи невдоволення, він сказав протягом: — Яку? — Ролики тобі ставлю. — Ролики? Та змилуйтесь, Олексію Григоровичу! Лишіть нам «ковбаски». Тільки пристосувались, а ви вже знімаєте! — Треба, Науменко! — суворо сказав Федорко. — «Ковбасками» вашими уже весь склад півфабрикатів забитий. А роликів там кіт наплакав. Я поставив було отих башибузуків, а вони, бачив сам, наробили браку стільки, що і на двох платформах не вивезеш. Ще день такого художества — і слюсарно-складальний у простої. Хіба можна рискувати? — Та я розумію, що рискувати не можна, — сказав дядя Вася, — але… — Не алекай, Васильку! — гукнув із-за машинок Гладишев. — Облік чудовий! Для твоїх «ковбасок» піввагранки чавуну перетягти треба, а ролики хоп-хоп — і залив умить! Запасні плити з ремонтно-інструментального притягли чорнороби. Притягли і кинули просто в сухий пісок, на місце, що звільнилося від порожніх опок, які майже всі вже пішли у нас в діло. Пробігаючи на плац, щоб ставити нижні половинки форми, я ні-ні та й поглядав на нову модель. Вона здавалася дуже простенькою. Над гладенькою бабітовою плитою було припаяно шість таких самих роликів, як і ті, що ведуть чотири крила жатки по залізному маслянистому схилу від падіння до підйому. Над кожним з роликів, які стирчали над модельною плитою, був хвостик для стержня. А верх був іще простіший: шість маленьких наперсточків — гнізд для шишок і наче прожилки на кленовому листку — канавки, які розповзалися на всі боки, для заливки кожного ролика. «Цікаво все ж таки, чому брак може бути в такій простій деталі?» — подумав я, формуючи. Пора вже було шабашити. Турунда з Гладишевим заформували всі свої опоки і почали заливати. Далі в цій духоті формувати було важко. Від залитих по сусідству опок обдавало жаром. Під вагранками знову задзвонили в ринду. Починалась чергова видача чавуну. — Кидай формувати! — наказав Науменко. — Ходімо туди, до вагранки. Ми заливали під часті удари ринди. Від одного випуску чавуну до другого часу лишалось якраз стільки, щоб дотягти наповнений розплавленим металом важкий ківш до машинок і залити одну по одній усі вісім форм. Як приємно було побачити нарешті, що чавун дійшов до самого верху форми і кругла воронка ливника, в яку заливали ми розплавлений метал, виповнилась і почервоніла! Радісно було відчувати, що всі наші форми примочені в міру і заливаються вдало, метал не стріляє по боках сильними жалячими бризками. Він тільки глухо бурчить і клекоче всередині, заповнюючи порожнини у формах і перетворюючись з рідкого на густий і твердий у холодному піщаному полоні. Тільки-но встигли ми вилити в сухий пісок біля мартена бурий, наче перепалений цукор, остигаючий шлак, як біля вагранки знову дзвеніла ринда, запрошуючи ливарників брати чавун. І ми йшли туди, де під шумливими вагранками, в капелюхах, насунутих на лоб, у темних окулярах, з залізними піками наперевіс, походжали горнові. Ми мчали туди бігом. Дядя Вася тюпав вистрибом, зовсім по-молодечому, забувши про свої літа. Мені подобалася ця рискована робота, швидкий біг наввипередки з іншими ливарниками по сипучому піску майстерні і обережне повернення з важким ковшем назад. Було чадно. Дерло в горлі від запаху сірки. Яскраві спалахи іскор, що розліталися, робили майже непомітним світло непогашених лампочок у віддалених кутках цеху. Зовсім близько, за недобудованим мартеном, гула кругла «груша» — черевата піч для плавлення міді. Випадкові протяги приносили звідти їдкий запах розплавленої міді. Захоплений загальним хвилюванням, я не звертав ніякої уваги на чад і на жару, яка, чим далі продовжувалася відливка, ставала нестерпнішою. Обличчя ливарників блищали у відсвітах полум’я, мокрі від поту, темно-коричневі. Стоячи під чорною вагранкою, що аж гула, поблизу жолоба, по якому мчав до нашого ковша жовтуватий струмінь чавуну, коли-не-коли позираючи на похмуре, зосереджене обличчя дяді Басі і відчуваючи, як наповнюється ківш, я розумів, що обрав для себе правильне діло. Дрібні бризки чавуну, описуючи красиві вогненні дуги і остигаючи на льоту, сипались десь за спиною, але я вже не поривався втекти від них набік, як раніше, не здригавсь, а тільки непомітно щулився, міцно стискаючи кільце держака. В гудінні вагранки, поблизу вогню, в швидких переходах по цеху з ковшем, повним розплавленого чавуну, була особлива відвага, був риск, веселе молодецтво. І, обливаючись солоним потом, тягав я в парі з Науменком важкі ковші, стомлений, але гордий і задоволений, невимовно щасливий. Тільки під кінець плавки я помітив, що біля наших машинок копошиться ще з одним слюсарем, брязкаючи розвідним ключем, Сашко Бобир. Прислані з ремонтно-інструментального цеху, вони переставляли нам моделі на завтра. Як видно, Сашко давно стежив за тим, як ми заливаємо чавун, бо, коли, поставивши порожній ківш на плацу, розпалений, я підійшов до машинок, він спитав жалісливо: — Заморився, га, Василю? У голосі Бобиря я почув визнання того, що працю ливарника він вважає вищою за свою слюсарну роботу. — Заморився? З чого це ти взяв? День як день! — відповів я стиха, протираючи очі. Уже іншим, допитливим голосом Бобир спитав: — А де ж ти вчора до пізньої ночі тинявся? — Там, де треба, там и тинявся! Дивись краще плиту став без перекосу і гвинти підтягни до відказу! — Не бійся! Ми свою справу знаємо, — буркнув Сашко. І, упираючись ногами в ящик із сумішшю, потяг на себе ще дужче рукоятку розвідного ключа. — Давай кокілі[6] змазувати, молодче! — покликав мене Науменко. Він встиг уже принести з кладової ящик, повний чавунних обручиків. Я захопив із собою баночку графітної мазі і сів біля напарника на піску. Стояла така пекельна жара, що густа вранці графітна мазь зараз стала як кашка. Ми обливались потом навіть за цією легкою роботою. Треба було вмочати палець у графітну мазь і потім змазувати всередині кожний кокіль. — Розумієш, для чого ця петрушка? — спитав Науменко. — Щоб ці кокілі вільно насадити на ролики? — Це перше. Друге — щоб знімались вони легко, разом з піском. — Хіба вони в опоці лишаються? — А ти ж думав! Охолоджуючись у кокілях, чавун обволікається твердою кіркою. Такий ролик з твердою і гладенькою ковзною поверхнею без обточки в діло йде. — Ловко придумано! — сказав я і згадав, що не раз бачив, як, падаючи на гладеньку плиту, рідкий чавун, застигаючи, стає гладенький і твердий, як ця плита. За димучими опоками промайнула червона косинка Кашкета. Лускаючи насіння, він повільно йшов проходом. Сьогодні він прийшов на роботу пізніше за всіх. Як тільки він побачив напис, зроблений бракувальником, він зчинив страшенний галас, бігав до майстра, ходив з ним у двір, де звичайно висипали браковані деталі, погрожував подати заяву в розцінково-конфліктну комісію і ніяк не визнавав браку з своєї провини. Так і тинявся він цілий день по цеху, до самої заливки. Помітивши нас біля ящика з кокілями, Кашкет круто повернувся. Хвилину простояв він мовчки, в блазенській хустці, зав’язаній вузлом на потилиці, лускаючи насіння, а потім спитав: — Загодя готуєте? Питання це було ні до чого, і дядя Вася не вважав за потрібне обзиватися. Мовчки натирав він кокілі графітом, змішаним з тавотом. — Заробити більше за всіх хочете? На дачу з садом? — прошепелявив Кашкет. — Та вже ж не на звалище, як ти, а на користь робітничому класу! — відрубав Науменко, хапаючи кокіль. — Цікавлюсь, що ви післязавтра заспіваєте, коли напишуть вам таке, як мені сьогодні? — Цікався, скільки влізе, а поки що давай лушпиння не кидай під ноги. В пісок же попаде! — сказав Науменко сердито. — Вибійники просіють. Не бійся! — сказав Кашкет і хвацько сплюнув лушпиння під ноги. — Таку дрібноту не просієш. Попаде у форму — і, дивись, раковина. Не смій, кажу тобі! — вже зовсім суворо гримнув дядя Вася. — Ну, гаразд, голубе, не сердься, — сказав Кашкет примирливо і висипав насіння в кишеню. Присівши навпочіпки біля мене, він узяв кокіль і став намазувати його всередині. Від Кашкета тхнуло горілчаним перегаром. — Однак, якщо міркувати так, без крику, дядю Васю, то все, що ви зараз робите, зайве, — прошенелявив Кашкет, водячи пальцем всередині кокіля. — Ти це про що? — спитав Науменко, суворо глянувши в бік Кашкета. — Намазуй, не намазуй — не допоможе. Модель сконструйована погано — через те й брак. Переробити її давно пора, а дони робітників за брак допікають! — Сам ти себе допікаєш, а не «вони», — відповів Науменко. — Теревені розводиш, а формувати не вмієш! — Подивимось, скільки ти з своїм комсомолістом наформуєш, — сказав Кашкет, підводячись і потягаючись. — Дивитися інші будуть, а ти, друже ситцевий, давай, лишень, танцюй звідсіля, а то крутишся по цеху, як біс перед утренею, і іншим працювати заважаєш! І хоч сказав це Науменко так, наче він не надавав ніякого значення словам Кашкета, але я зрозумів, що цей ледар дійняв до живого мого напарника. Ясно було, що Науменко перерветься, аби тільки заформувати і відлити ролики добре. — А може, й справді конструкція моделі підгуляла, га, дядю Васю? — Ти більше слухай цього базіку, — сказав сердито Науменко, — він тобі ще й не таке вигадає! Одного разу він домоловся до того, що ляпнув: «Я, — каже, — добре пам’ятаю той час, коли пароплав «Феодосія» ще шлюпкою був…» Та чи ж можна вірити хоч би одному його слову! … Наступного дня, призвичаївшись, ми працювали ще краще. До обіду в нас уже було забито вісімдесят сім опок. Хотів було я кинутися після обіду до Головацького, але дядя Вася посадив мене обточувати рашпилем на конус краї міцних, замішаних на оліфі стержнів — шишок. Готуючи шишки на останню заправку, щоб можна. було втикати їх у гнізда форми, не тривожачи країв майбутніх роликів, я думав про те, що формувати цю детальну було простіше простого. Але якими вони в нас вийшли, ми ще не знали. Про це ми узнаємо лише в понеділок, коли розкриють опоки. Сьогодні була субота. Коли ми пошабашили, на плацу лишилося сто п’ять залитих опок, які пашіли жаром.  
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка