Володимир Бєляєв



Сторінка14/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.39 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24

Листи до друзів

 

— Нехай вам грець! Меліть язиками й далі, а я піду хлопцям писати! — так сказав я Маремусі і Сашкові, терпляче вислухавши всі їх глузування з приводу своєї вечірньої відсутності. Залишаючи їх удвох в мезоніні, я так і не сказав їм, де пропадав увесь вечір позавчора. Як з’ясувалось на допиті з тортурами, який мені вчинили хлопці, вони мали намір і надалі контролювати кожен мій крок, побоюючись: а чи не відриваюсь я від колективу? Вони по-товариському боялись, як би я не схибнув на стороні, не «переродився», і всілякими натяками хотіли вивідати у мене все. А я не зміг признатися. Коли б я тільки. заїкнувся про звану вечерю та про раки — вони б за мене так узялись, що тримайся тільки! А хіба я честь нашого прапора у того інженера не захищав? Захищав! Іще в сінях я перевзувся в легенькі тапочки, а ливарні мої «колеса» виставив у козиний сарайчик до понеділка. Під парканом у нашому дворику притулилась старенька, поросла диким виноградом альтанка. Посеред неї був укопаний в землю шестигранний столик. Славно писалось у затишній тіні альтанки! Вітерець «низовий» іноді залітав сюди з моря і ворушив обгортку зошита, то відкриваючи її, то укладаючи листочки на місце. Спершу я написав листівки: Фурману — в Луганськ, на завод імені Жовтневої революції, Монусу Гузарчику — в Харків і, звичайно, Галі Кушнір — в Одесу. З самого ранку я думав над тим, що мені написати їй. Образа, яку заподіяла вона мені, ставши на бік Тиктора в історії з Францом-Йосифом, тепер здавалася зовсім дрібницею. Забувши всі прикрі колкості і дрібні образи, я пригадував зараз тільки все миле й ніжне. Скромну, веселу Галю я мимоволі порівнював з Анжелікою, — з усіма її забобонами, з лампадкою на килимі, сумовитою феєю та захопленнями чарльстоном. «Звичайно ж, Галя в сто тисяч разів скромніша, простіша і сердечніша!» — думав я, старанно виводячи в кінці листівки прості рядки:  



«… І якщо ця листівка знайде тебе — вибери вільну хвилинку, Галю, напиши, як ти живеш, як улаштувалась, чи подобається тобі робота, Одеса, одним словом — все опиши і згадай при цьому наші прогулянки в Стару фортецю і все те хороше, що було між нами. Просять тобі передати палкий комсомольський привіт Петрусь і Сашко Бобир, які живуть зі мною в одному будиночку, біля самого Азовського моря. З комсомольським привітом Василь Манджура».  

Ніякої певності в тому, що мої листівки дійдуть до адресатів, у мене не було. Розстаючись, ми записали назви заводів, на яких будемо працювати, та й усе. Але ж на заводах тисячі робітників! Микиті Коломійцю я вирішив написати великого, докладного листа. Його адресу я запам’ятав на все життя: «Місто Н., Лікарняний майдан, школа ФЗУ біля заводу «Мотор». Старанно я вивів цю адресу і придушив голубенький конвертик камінцем-голишем, щоб не здув його вітер. Але тільки-но я розкрив зошит, як зрозумів, що в ньому хтось хазяйнував. Дві сторінки були вирвані з середини, а на першій красувався знайомий почерк Бобиря. Прочитав я і мимоволі усміхнувся:  

«Начальнику міського відділу ДПУ. У мене дуже хороша пам’ять. Якщо я побачив кого — запам’ятав навіки. Це я все кажу для того, щоб ви, товаришу начальник, поставились…»  

Тут Сашкове послання обривалось. Останнє його слово «поставились» з’явилося пізніше, замість закресленої фрази: «не сміялись, як мої товариші». Знову я виразно уявив день приїзду, коли розпалений Сашко Бобир доводив, що біля кіоска з бузою він бачив Печерицю. Не забув я, який крик здійняв Сашко, коли Маремуха спитав: «А ти не сказав, побачивши Печерицю: «Цур тобі, цур!»?» Згорнувши вчетверо зіпсовану сторінку, я поклав її в кишеньку косоворотки і став складати листа Микиті Коломійцю. Довжелезний він вийшов. І винуватий в цьому не стільки я, скільки сам Коломієць. Напередодні розставання Микита сказав: «Одне прошу, голубе: якомога більше подробиць. Життя кожної людини складається з сили-силенної дрібниць, і лише той є справжня людина, хто не потоне в оцій каші, а, розібравшись, що до чого, знайде вірний шлях уперед. Тому давай, лишень, брате Васильку, більше мені повчальних дрібниць, які ти помітив на новому місці. Я постараюсь у них. розібратися і використати в роботі з новим випуском фабзавучників». Отож я і «давав дрібниці», як кажуть кочегари — «на повний тиск». Усе написав Коломійцю: і як Тиктор відбився від нас у поїзді, і як ми боялися спершу, що у крупної домовласниці оселимося, і як Печериця привидівся Сашкові Бобирю біля кіоска з бузою, і навіть оцьому спеціалісту по гарматних ударах Зюзі Тритузному, який мало не став поперек нашої дороги, я всипав такого перцю, що держись! Повідомляв я Микиту, що продумую на дозвіллі один винахід щодо підогріву машинок. Дуже докладно описав історію свого візиту в танцклас Рогаль-Піонтковської. А щоб Микита, чого доброго, не здумав дорікати мені за захоплення танцюльками, пояснив причину відвідування цього закладу: «Хотів на власні очі перевірити, чи не є тутешня Рогаль-Піонтковська родичкою отієї старої графині, яка жила у нас на Заріччі і так гостинно зустрічала в себе в садибі отамана Петлюру, «січовиків» Коновальця, представників Антанти та інших ворогів Радянської влади». Я просив Микиту дізнатися докладніше, яка доля спіткала графиню і її породистого братця. В ясних барвах описав нашого червоного директора Івана Федоровича Руденка, який по-батьківському повівся з нами. Я розповів у листі Микиті, як дбає Іван Федорович про робітничий клас: дах у ливарні піднімає і сам намагається розгадати таємниці, вивезені англійцями. Уже смеркало, і тому лист довелося закінчити абияк, нашвидкуруч. Далі я написав Микиті про дрібниці, на мій погляд, вельми корисні:  

«… Перекажи інструкторові Козакевичу: нехай він звелить обрізати рукава по лікті тим новим учням, які працюють у нього в ливарні. Скільки в нас браку було через оці довгі рукава, а ніхто не звертав на це уваги. Додумалися тільки тут. А справа проста: повзає фабзавучник над розкритою формою і зачіпає пісок манжетами. В одному місці гачком підрив поправить, а в інших місцях сам же мимоволі сміття насипле. Через те і раковини і задирки. А з підрізаними рукавами формувати значно зручніше і швидкість рухів більша. Нехай також Жора розтлумачить усім ливарникам, що таке кокілі, для чого вони, а ще краще — нехайвін для прикладу заформує та заллє детальну з кокілем. Корисно дуже. А то взяти, наприклад, хоч би й мене: тільки тут уперше я побачив, що це за штука така…»  

Сонце вже зникло у морі. На прогріту і стомлену землю впускалися теплі молочні присмерки. А я все писав і писав. Навіть рука занила, гірш як від набійника.  



Жертви салону


 

— Цілий день у неділю разом з хлопцями ми провалялися в приморському піску, як справжні курортники. Прожарений сонцем до самих кісток, коричнево-червоний від загару, я повільно йшов по м’якому асфальту і наткнувся на Головацького. Він вийшов на прогулянку в легенькій апашці, у кремових брюках, у сандалях на босу ногу. — Шукаю пристановища від спеки! — сказав Головацький вітаючись. — Вентилятор дома зіпсувався. Спробував відремонтувати — несила. Розморює. Уже і бузу пив, і квас з ізюмом — не допомогло. Давай заберемося туди, далі! — І Головацький кивнув головою в глибину парку. Признатися, я думав з нагоди неділі відвідати Турунду, навіть друзів кликав туди до нього, в Лиски, на берег моря, але вони відмовились. Пропозиція Головацького змусила мене змінити свій план. Ми змішалися з гуляючими і пішли по алеї йовз майданчик літнього театру, відгородженого високою решіткою. Там дрібно стрекотів кіноапарат і під самим екраном чути було самотні звуки рояля. Сьогодні на вільному повітрі давали «Ведмеже весілля» і «Цеглиночки» — дві картини в один сеанс. Гуляючі повалили туди, і в алеях для святкового дня було порівняно просторо. У зеленому тупику, куди прийшли ми з Головацьким, було зовсім порожньо. Крізь садові грати видно було освітлений провулок, який вів на Генуезьку. Тупик саду, утворений крислатими деревами, лишався в тіні, і ми зразу відчули себе чудово, відкинувшись на вигнуту спинку лавки. — Тс-с! Увага, Манджура! — підштовхнув мене Головацький, показуючи на провулок. У півтемряву Паркової вулиці випурхнули дві дівчини в легеньких ситцевих платтях. Тільки-но вони опинилися в тіні лип, як перша з дівчат сіла на сходинку ганку. Квапливо, наче її доганяв хтось, вона стала проробляти якісь фокуси з своїми ногами. Скоро я зрозумів, що дівчата роззуваються. Потім, як шкіру з гадюки, вони стягли довгі панчішки, засунули їх у черевички і обережно загорнули взуття в газету, ще заздалегідь приготовлену для цього. Оглядаючись і розминаючи ноги, як видно, почуваючи себе чудово босоніж, дівчата побігли в бік Лисок. І зразу ж з освітленого провулка під тіні лип випурхнула ціла зграйка подруг. Підбігши до ганочка і сідаючи на ту саму сходинку, вони проробили те ж саме, що і їх попередниці, і, загорнувши свої вузькі черевички хто в стару газету, хто в хустку, легко і радісно розбіглися по домівках. Усміхаючись і таємничо поглядаючи на мене своїми розумними очима, Головацький сказав: — І сміх і гріх, чи не так? Таке видовище можна спостерігати звідси щовечора. — Дивись, іще! — шепнув я. На Паркову вирвались, похитуючись, дві подруги: одна була в блузочці-матросці, з чубком на лобі. Друга придумала собі плаття-туніку з дуже широкими рукавами. Дівчина в матросці з відкладним коміром навіть до заповітної сходинки не могла добратися. Вона з ходу обхопила стару липу і, притулившись до неї, скинула з ніг блискучі черевички. — Яке блаженство! — почули ми її тоненький голосок. — Думала — зомлію, так тиснути стали! — Ти панчохи стягни, Марлен, — сказала її подруга, яка вже сиділа на ганочку, — підошву протопчеш! — Зажди, нехай пальці відпочинуть… — І дівчина у матросці тихо пройшлася під липами в самих панчохах, мовби остуджуючи ноги на камінні тротуару. — А охота ж тобі було такі тісні замовляти! — сказала її подруга, стягаючи панчохи. — Та коли ж і так тридцять сьомий ношу. Куди ж більший? Сміятимуться… — обізвалась Марлен. Коли дівчата зникли в присмерку, побігши босоніж на Лиски, Головацький сказав: — Ота, що в матросці, на заводі у нас працює. — Звідки ж вони так бігли? — Штатні завсідниці танцкласу Рогаль-Піонтковської… Ти не був там? — Був! — буркнув я і завагався: чи варто розповідати Головацькому, як та мадам назвала мене хамом? — Що ж ти думаєш з приводу баченого? . — Заклад для одурманювання молоді! — Руку, друже! — вигукнув Головацький. — Отже, ми з тобою одної думки… В салоні Рогаль-Піонтковської молодь відучують думати. Їй підносять сурогат веселощів і заступають від неї навдивовижу цікавий світ, можна сказати — всесвіт. — Головацький оглянувся і говорив далі: —… Оці дерева, зірки, що мерехтять на небі, навіть оці піщинки, що хрустять під ногами, заховують іще в собі безліч нерозгаданих таємниць природи. Таємниці ці чекають на людину, яка б прийшла до них і, відкривши їх, допомогла суспільству. Глянь на ці будиночки, що перед нами. Пізнай спосіб їх збудування, поворуши мозком: а чи не можна будувати краще, практичніше, вигідніше, ніж будували наші діди, будувати так, щоб сонце гостювало в цих будиночках цілий день? Хіба це не завдання, якому варто віддати все життя? Або, скажімо, перенесемося з тобою в думці на берег моря. Як ми ще мало його знаємо! Рибку нашу, азовську, і досі ще по-стародавньому волокушами ловлять, але десь-то уже є електричний лов. Або інше завдання: спіймати енергію прибою, поставити на службу соціалізму! Хіба це це казка, яку можна зробити дійсністю? А тут щовечора десятки людей — перед якими можливе отаке цікаве майбутнє! — по кілька годин зряду, як найняті, дригають, ногами. Ганьба! — Так треба це неподобство припинити! — Бачиш, Манджура, одного разу, я вже пробував розпочати боротьбу з цією мадам, але дехто з ортодоксів на мене зашикав: «Дрібницями займаєшся, мовляв, Толю! Нам, мовляв, треба проблеми вирішувати, а ти причепився до танцюльки». А це ж зовсім не дрібниця. Якщо мадам Рогаль-Піонтковська і дасть дуба в один чудовий день, з впливом її будемо ще довго боротися… Оця, в матросці, — скромна і дуже тямуща дівчина. Одного разу в бібліотеці я заглянув у її абонемент і дивом дивувався, скільки книжок вона прочитала. А потім затягли її подружки на оці шимі та фокстроти раз-вдруге, і на очах змінюватися стала. Спершу чубок собі завела модний, потім брови вищипала якимись неймовірними зигзагами, а згодом і перехрестилась. — У церкві? Комсомолка?! — До церкви поки що справа не дійшла, — сказав Головацький, — домашнім способом перехрест зробила. Набридло, бачиш, їй скромне ім’я «Ольга», назвала себе «Марлен». Ну, а подружкам тільки подавай! Вони самі такі: учора ще були Варвари, Даші, Каті, а як заглянули до Рогаль-Піонтковської — перехрестились на закордонний лад: Неллі, Марго, Лізетти. В слюсарно-складальному навіть одна Беатріче об’явилась — Яв доха у минулому… — Скажи… а Анжеліка — теж закордонне ім’я? — запитав я мимохіть. — Ти про доньку головного інженера? Теж перехрест. Правда, скромніший. За метрикою — Ангеліна. Лише дві літери змінила. — А хлопці-перехрести є? — Трапляються. В транспортному цеху, наприклад, працює візником якийсь Мишко Осауленко. Позаминулого року він зробив дурницю — сколовся весь у одного безробітного морячка. Живого місця на тілі не лишилось. Усе в татуїровках: якорі, русалки, мавпи, Ісаакіївський собор, а на спині йому зобразили банановий гай на Гавайських островах. Замалим зараження крові не схопив від цих наколів. Їздив на битюгах забинтований, поки не звалився. А потім проклинав себе на чому світ стоїть. Вийде на пляж загоряти — а навколо нього натовп збирається що це, мовляв, за оригінал такий розрисований? Люди приїжджі думали, що Мишко — старий морський вовк, а він далі Білоріченської коси не відпливав, та й то в тиху погоду, бо його море закачує. Довелося йому, сердешному, ходити купатися за Матроську слобідку — далі від очей. Але, думаєш, він набрався ума-розуму від цього промаху?.. Відкрила Рогаль-Піонтковська свій танцклас, він і причалив туди з нудьги. А танцювати хлопець може! Ясно — мадам компліменти говорить і на свій лад усіх настроює. Іду одного разу на завод, чую — ззаду оцей розрисований Мишко їде на своїй платформі і співає на весь голос: «Джон Грей був сміливіший за всіх, Джон Грей завжди такий…», а другий танцюрист йому кричить з панелі: «Едуарде! Закурити нема?» — Ти жартуєш, мабуть, Толю? — сказав я. — Які можуть бути жарти! Чиста правда. Пішов я в транспортний цех. «Як тобі, — кажу, — не соромно? Невже ти сам себе не поважаєш?» — А він що тобі сказав? — Брикався спершу. Мовляв, це «моя особиста справа». Поговорили ми з ним годинку-другу, і він нарешті згодився, що дурість показує. — А зараз на танцюльки ходить? — Одумався. Зате інші без танцкласу жити не можуть. Ось оця Марлен. З робітничої родини, хороша розмітниця, а теж попленталась до наймоднішого шевця Гарагонича: «Поший, — каже, — мені лакові черевички на найвищому каблуці, як у журналі». Гарагонич, не бувши дурним, злупив з неї всю получку, підняв її на цілих десять сантиметрів, а як там вона ходитиме — це його не стосується. Ти сам бачив — хитається, як на ходулях. І все це, друже, з того салону розповзається. Головне кубло міщанства! Мадам дів на молодь тихою сапою. Приятельки їй пісеньки шлють закордонні, ноти, пластиночки для грамофона, модні журнали. А вона їх тут розповсюджує. Пора нам, Васю, дати бій! — Як же бій давати, коли в неї патент? Головацький засміявся: — По-твоєму, патент — це охоронна грамота для приватника? Запорука того, що держава йому на п’яти наступати не буде? Наївний же ти, Манджура! Давай лишень краще поміркуємо, як діяти. … Отак душним вечором на околиці міського парку, поблизу кущів розквітлого жасмину, виник наш план наступу на танцювальний салон Рогаль-Піонтковської. Все до дрібниць ми продумали і обговорили на цій лавочці. Коли все вже було домовлено, Головацький спитав: — Ти не дуже стомився сьогодні? — Ні. А що таке? — Може, ми підемо в мою хатинку і там усі наші задуми занотуємо на папері, щоб нічого не загубилось?  

Каюта на суші


 

Головацький жив у маленькому флігельку на майдані Народної Помсти. Ми пройшли в глибину запущеного довгастого двору. Біля дверей флігелька Головацький помацав рукою під стріхою і знайшов ключ. Висяча колодка скрипнула під його руками. Вмикаючи світло в сінях, Толя пропустив мене вперед. Задня стінка прохолодних сіней була вся заставлена книжками. І в кімнаті повсюди видно було книжки — на полицях, на етажерці, навіть на непофарбованих табуретках. — Тільки ти не дивуйся з деяких моїх примх, — мовби вибачаючись, попередив він. — Я, признатися, уболівальник моря… Умеблювання невеликої кімнати складалося з вузенького ліжка, застеленого пухнастою зеленою ковдрою, письмового столу і круглого обіднього столика, над яким спускалась висяча лампа під зеленим абажуром. Мені зразу впало в очі, що двоє вікон, які виходили у двір, були круглі, як ілюмінатори на пароплаві. Рятувальний круг з написом «Очаков» доповнював подібність цієї кімнати до корабельної каюти. І стілець був важкий, дубовий, які бувають на пароплавах у капітанській рубці. — Тебе вікна дивують? — спитав Головацький. — Коли б ти тільки знав, яку баталію довелося мені вести з квартирною хазяйкою, поки вона дозволила перебудувати їх таким чином! — Вони ж наглухо у тебе в стінку замуровані! Повітря нема. — Нічого подібного! — І Головацький, мовби виправдуючись передо мною за своє дивацтво, повернув невидиму раніш засувку. Він потяг на себе кругле, трошки більше за рятувальний круг, віконце. З двору повіяло запахом розквітлого жасмину, і молодик зразу наблизився до цього флігелька. — Моя конструкція, — сказав Толя, відчиняючи друге вікно. — Сам підмурівку робив, хлопці з столярного за моїми кресленнями рами зробили. Незвичайно, правда? А я люблю! Наче на морі себе почуваєш. В стані руху. А ці квадратні вікна настроюють на думки про спокій. — Але поголовна більшість людей користується ж квадратними вікнами? — Звикли до похмурої одноманітності, — напівжартома, напівсерйозно сказав Толя. — Зверни, наприклад, увагу — з минулих часів у нашій одежі ще переважає чорний колір: чорні кашкети, кепки, костюми, хустки у наших бабусь і навіть вихідні вбрання у дівчат. А хіба не пора розпочати боротьбу проти цього трауру в повсякденному житті? Адже природа така багата барвами! Скільки чудових кольорів у сяйві райдуги, у відтінках неба над морем! Тут треба сміливо поривати з минулим! — Та ти не гарячись, Толю. Я просто запитав тебе, — заспокоїв я хазяїна дивовижної кімнати і підійшов до полиці з книжками. Яких тільки книжок у нього не було! І з географії, і з біохімії, і з логіки… Старовинна лоція Азовського моря лежала поряд з підручниками астрономії і навігації. У простінках між стелажами висіли таблиці з видами риб, морські вузли на дощечках, зображення пароплавів, які ідуть під сигнальними вогнями, і навіть креслення двощоглового парусного судна. — Ти, мабуть, моряком хочеш стати? — Чому ти так гадаєш? — І Толя дуже пильно глянув на мене, бажаючи узнати, чи зрозумів я насправді мету його життя. — Та ось література в тебе все про море! — і я кивнув головою в бік морських книжок, що займали цілих три полиці. — Треба, голубе, добре знати не тільки ту землю, на якій живеш, але й те море, якз розстеляється за десять кроків звідси. А можливо, коли-небудь і поплавати доведеться. Адже ми, комсомольці, шефствуємо над флотом! — А цей офіцер… хто? — спитав я настороженим голосом, розглядаючи над ліжком Головацького бережно окантований під склом фотографічний портрет морського офіцера в чорній накидці, при кортику, в дуже високому кашкеті. — Лейтенант Петро Шмідт, — пояснив Головацький. — Який Шмідт? Той, чиє ім’я завод носить? — Він самий. Той, який підняв сигнал: «Командую флотом. Шмідт». Виступав проти царату, любив трудящий люд. Свою роль у революції зіграв. Недарма робітники Севастополя обрали його в Раду депутатів! — Давно його ім’ям завод названий? — Скоро після революції. І, ти гадаєш, випадково? — Не знаю… — Тоді слухай… Справа в тому, що Шмідт трохи працював на нашому заводі… — Шмідт? Офіцер Шмідт? — Атож, мічман Шмідт! Його родичі тут жили. І він, вирішивши побачити на власні очі, як живе трудящий люд, на час відпустки змінив мічманський кітель на робочу блузу… Або візьми історію самого портрета Шмідта, — розповідав, захоплюючись, Головацький. — Коли я узнав від стариків про лейтенанта, пустився по його слідах по місту. Бо цікаво ж! Усі газети старі того часу перечитав, будинок, у якому його родина жила, вилазив увесь, від горища до льоху. Але, на жаль, нічого не збереглося. Як-не-як, двадцять років минуло. Три війни, три революції, голод. А потім думаю: не міг Шмідт жити в нашому місті і ні разу не сфотографуватися, бувши у відпустці! Переглянув у всіх приватних фотографів негативи тих років, — і ось, полюбуйся, відшукав зовсім випадково. Збільшення вже за моїм замовленням робили. — Так треба його в музей. Для всіх! — Невже ти думаєш, що я такий шкурник? Того ж дня, коли портрет Шмідта був у мене, я надіслав негатив в Історичний музей. Мені й листа з подякою звідти надіслали. — А круг звідки? — Візник один напоумив. Володькою звати. — Колишній партизан? Рука пошкоджена? — Він самий. Прохопився якось, що у Матроській слободі живе один севастополець, мало не учасник самого повстання. Я — до нього. Виявляється, що сам він на «Очакові» не ходив, але круг з того бунтарського корабля зберіг. Реліквія! Насилу випросив. Кофе в каструльці забурлило. Головацький трошки підняв мідну каструльку і поклав між її денцем і голубеньким полум’ям спиртівки залізну планку. Напій, який він готував, вимагав поступового і малого підогріву. — Поглянь тепер на цю фотокартку, Манджура, — сказав Толя, підходячи широкими кроками до протилежної стіни. — Теж наш земляк. Я побачив на фотокартці бравого морського офіцера в царській формі. Він сидів просто перед апаратом, у білому кітелі, прикрашеному орденами, в білому кашкеті з темним околишем, поклавши руки на коліна. — Що це ти білодогонниками захоплюєшся? — По-перше, погони у нього темного кольору, — поправив мене Головацький. — По-друге, якби всі царські офіцери пройшли таку життєву школу, як оцей чоловік, і зазнали горя стільки ж, то, можливо, денікіни та колчаки не змогли б виступати із зброєю в руках проти революції. На кого б вони тоді спирались?.. Це, нехай буде тобі відомо, Георгій Сєдов, видатний дослідник Арктики, який загинув від цинги серед льодів, по дорозі до Північного полюса. — А він теж з Азовського моря? — Ну звичайно! З Кривої коси. Як бачиш — офіцер від офіцера різниться. Коли б у лейтенанта Шмідта, крім його щирих прагнень повалити самодержавство, була вдача Георгія Сєдова, то хто знає, як би закінчилось повстання на «Очакові»! — Сєдов, значить, хороший чоловік був? — спитав я обережно, уже остаточно розгубившись. — Він був з простонароддя і любив свою батьківщину! — сказав натхненно Головацький і дістав з полиці якусь книжку. — Ось послухай слова останнього наказу Сєдова, написані перед виходом до Північного полюса. Він написав цей наказ 2 лютого 1914 року, будучи вже зовсім хворий: «… Отже, в сьогоднішній день ми вирушаємо до полюса. Це — подія для нас і для нашої батьківщини. Про це вже давно мріяли великі російські люди — Ломоносов, Менделєєв і інші. На нашу ж долю, маленьких людей, припала велика честь здійснити їх мрію і зробити посильні наукові і ідейні завоювання в полярних дослідженнях на користь і гордість нашої дорогої батьківщини. Мені не хочеться сказати вам, дорогі супутники, «прощайте», мені хочеться сказати вам «до побачення», щоб знову обняти вас і разом порадуватися з нашого загального успіху і разом же повернутися на батьківщину…» — А повернутися йому пощастило? — спитав я. — Його поховали там, в Арктиці, на шляху до мети. Він життя своє віддав за народну справу, а царські міністри його тим часом лайкою в газетах осипали… — Так, такий чоловік не задумуючись визнав би Радянську владу. І не став би шипіти по кутках, як Андрихевич! — випалив я. — Ну, теж прирівняв… Кречета до жаби… — І словацький подивився на мене з докором. — Той, кого ти назвав, просто обиватель з вищою технічною освітою. Ти що, знаєш хіба Андрихевича особисто? — Познайомився цими днями випадково, — відповів я. — Дивно навіть, як людина уже в другому поколінні переродилася. Його батьки в Царстві польському проти російського імператора заколот зняли. Їх за це в Сибір заслали. А от синок став цареві та капіталістам служити і революцію сприйняв як велику особисту неприємність. — Але прямо він про це не говорить? — Іноді любить удати демократа, робить вилазки з свого особнячка у місто. Переважно проти неділі. У пивні заходить, в «Родиму сторонку» — сліпих баяністів слухати. Пиво попиває та розмови веде. Дехто з майстрів під його впливом. Навіть люблять. — Але так, взагалі, він чоловік знаючий, користь приносить? — Доводиться працювати. Іншого виходу в нього нема. Я собі добре уявляю, що сталося б з Андрихевичем в разі війни! А щодо користі — що ж? Користь можна давати аби-як, проформи ради, і можна — від усього серця, з повною віддачею. А цей пан тільки служить. Ти чув, напевно, що багато які виробничі секрети англійці, втікаючи, приховали або вивезли — хто їх знає! Іван Федорович б’ється, б’ється, але поки що наслідки незначні. А інженер головний ходить кругом та навколо, бровами ворушить, посміюється. Тепер подумай: невже Кейворт від свого головного інженера мав таємниці? У хорошого, досвідченого інженера вони в душі зберегтися повинні без усяких креслень. Креслення — відмовка. Він серце своє розкрити не хоче — ось у чому справа. — Інших порядків жде! Думає, зміниться все, — згодився я з Головацьким і розповів йому про свою суперечку з інженером. — Ну, бачиш! Чого ж більше? Які тобі ще відверті признання потрібні? — вигукнув Головацький і, побачивши, що кофе закипає, пригасив трохи спиртівку. — Не любить він нас. Люди, подібні до Андрихевича, не допомагають нам. Вони нас підстерігають. Ти розумієш, Василю: підстерігають!.. Підмічають кожен наш промах, кожну помилку, щоб позлорадіти потім… Та пусти сюди знову Денікіна з іноземцями — він перший йому на блюді хліб-сіль піднесе! — А донька у нього така ж? — запитав я, почекавши, поки весь гнів Толі виллється на старого інженера. — Анжеліка? Підростаюча гагара. Це про таких чудово сказав Горький: «І гагари також стогнуть, — їм, гагарам, не відчути насолоди битв життєвих: грім ударів їх лякає!» Головацький розлив дуже густе паруюче кофе в маленькі бордові чашечки з чорними цяточками, схожими на цяточки на крильцях сонечка. Потім сходив у сіни і, зачерпнувши з діжки води, налив дві склянки. — Турецьке кофе п’ють отак, — сказав він. — Ковток води, ковток кофе. Інакше серце зайдеться. Міцне дуже. О дванадцятій годині. ночі залишав я Толину «каюту». Вулиці міста уже спорожніли. Кажани нечутно проносились над головою, коли я проходив повз парк, закритий на ніч.  
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка