Володимир Бєляєв



Сторінка15/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.39 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   24

Усе, що робиться, — на краще


 

Так добре ладились, вважай, цілий тиждень славні оці ролики! З яких-небудь шести сотень випадало штук п’ять-сім браку з нашої провини. З цим можна було миритися. Це був допустимий процент браку при такій швидкісній роботі. А робили ми роликів значно більше, ніж хто-небудь інший, і все тому, що дядя Вася не лінувався заздалегідь змазувати кокілі і обточувати стержні — шишки. Він міркував так: краще півгодини побути в задусі та в пилюці біля залитих опок і підготувати все на завтра, аніж возитися з цими приготуваннями зранку, коли треба набирати розгін. Того дня, коли кінчався мій випробувальний строк, дядя Вася не вийшов на роботу. Мені і невтямки було, чого він запізнюється. Майже всі робітники були вже біля своїх машинок: одні просівали ще раз пісок, інші підогрівали моделі, дехто готував місце на плацу, розгладжував сухий пісок, щоб зручніше потім було ставити опоки. Несподівано з’явився майстер Федорко і заявив: — Дам тобі, Манджура, сьогодні іншого напарника. Твій Науменко відпросився на два дні за свій рахунок. Йому треба жінку на операцію відвезти в Маріуполь. … А за кілька хвилин біля наших машинок з’явився… Кашкет. У руці він тримав власний набійник. Розхитаною ходою підійшов Кашкет до машинки дяді Васі, попробував рамку — чи нема хитання на штифтах, закурив. Подивився я на цю картину і подумав: «Напарник! Краще кота бродячого під мартеном зловити та до машинки приставити, і то шкоди менше буде…» Правда, після того страхітливого браку він став обережніший, але все одно, хоч і метушився він більше за всіх, очі замилював біганиною та непотрібними криками, ми його і Тиктора щоденно обганяли на цілих сорок опок. Турунда побачив, якого я дістав напарника, і захитав головою: не бери, мовляв! Відмовляйся! «Як же відмовлятися? Коли б я працював тут рік-два — інша справа. Міг би упиратися, просити заміну. А я — новак. З другого боку, майстер, можливо, навмисно відділяє Кашкета від Яшка?» — Модель чому мало нагріта? — важно спитав Кашкет. — Біжи по плитки і підігрій на свій смак. — Ти молодший — ти і бігай! — прошамкав Кашкет. — Як знаєш! — кинув я і, почувши звук ринди, що означав початок роботи, став набивати пісок в опоці. Кашкет покрутився, покрутився і, взявши кліщі, пішов по плитки. До його повернення у мене вже стояло два низи. Я і шишки поставив сам, і місце для нових опок приготував. Сяк-так ми набили десять опок. І Кашкет став нудитися. Пішов покурити до вагранки і застряв. Горновим байки розповідає!.. Зло мене взяло. Накрив останню опоку за напарника і побіг до вагранки. — Слухай, коли ж ти… — Я торкнув за плече Кашкета. — У позаминулому році те було, — сказав він, — гадаючи, що я зацікавився його оповіданням. — Я питаю, коли ти кінчиш патякати, а будеш опоки набивати? — кинув я йому в обличчя. — А хіба я тобі заважаю? — відповів Кашкет спокійно і повернувся спиною, щоб продовжувати розмову. — Авжеж, заважаєш! — закричав я йому у вухо. — Тобі заважаю? — Не мені особисто, а всьому заводу. Робітничому класу. Всім! — уже остаточно розпалившись, крикнув я. Кашкет якось зіщулився увесь, боязко кинув у пісок цигарку і сказав горновому: — Приходь до мене краще, Архипе. Там докажу. А то бачиш, якого мені підкинули шаленого… комсомоліста… Я змовчав і пішов назад до машинок. Іду розмашистими кроками, чую десь позаду ходу Кашкета, а сам думаю: «Невідомо ще, кому кого підкинули, накип махновський! Потрібний ти мені дуже!» Кашкет, повернувшись, заметушився, заторохтів важелем машинки і, правду кажучи, яких-небудь хвилин тридцять працював жваво. Лука з Архипом навіть дивом дивувалися, звідки в цього ледаря з’явився такий темп. Не чули вони нашої розмови біля вагранки. «Нехай, — вирішив було я спочатку, — все це лишиться між нами!» Але Кашкет був іншої думки. Трохи згодом він знову прошепелявив: — Цікавлюсь: чим же це я саме заважаю робітничому класу? Не задумуючись, з ходу, як набійником гострим, я відрубав йому: — Наших жаток мільйони селян ждуть, а ти затримуєш програму. Робітничий клас продуктивність праці підвищує, а ти дурня клеїш. Видно, хочеш, щоб не ми їх, а вони нас?.. — Я сам робітничий клас! Що ти мелеш? Які «вони»? — Вони — це білогвардійці та капіталісти. Сволота всяка, якій ти у дев’ятнадцятому допомагав! — Я?! Допомагав! Та що-бо ти, дєтка? Це наклеп! Він раптом принишк і став тихенький-тихенький. Навіть по плитки став бігати позачергово. Стежачи за тим, як він тюпає до далекого коминка, я навіть подумав: а чи правий я? Все-таки Кашкет старший за мене віком, у ливарні давно, — чи не занадто я підвищую голос? Наче вгадуючи мої сумніви, Турунда сказав мені: — Так його, Василю! Правильну лінію зайняв. А то, справді, що йому тут — прохідний двір? Доки це можна терпіти? — Давно б його прогнати геть з вітерцем. Жаль, у Федорка душа лагідна! — втрутився в розмову Гладишев. — Пора ставити питання різко. Сходи в обід до Федорка. Так, мовляв, і так, забрати треба цього пройдисвіта і залишити тебе формувати самого, поки Науменко не повернеться. Слова співчуття старих робітників мене дуже зворушили. Але все ж таки я не наважився зробити так, як радив Гладишев. «Промучусь як-небудь, — думав я, — оці два дні з Кашкетом, а потім знову повернеться мій напарник, і все буде гаразд». Але незабаром мені довелось пожалкувати за свої вагання. Настала моя черга бігти по плитки. Вертаюсь — верх знову не набитий, а Кашкет спокійнісінько розмовляє з горновим: — … І приходжу я, розумієш, оформлятися до Тритузного, а він мене питає: «Де ви, товаришу Єнтута, останні п’ять років працювали? І чому у вас немає довідок з останнього місця служби?» А я йому палю: «Товаришу Тритузний! Я як злякався генерала Врангеля у двадцятому році, так відтоді не міг прийти до пам’яті і цілі п’ять років не міг працювати!» Зюзя просто ахнув: «П’ять років?! Що це за нервове зворушення таке?» Раптом до Кашкета підбіг з кліщами Турунда. — Тобі що, особливе запрошення треба надсилати, щоб до машинки став? — сказав Лука, стаючи на мій бік. — Прохолонувша ж плита була! — сказав Кашкет, роблячи невинне обличчя. — Мозок у тебе прохолов, а не плита! — кинув Турунда сердито, пропускаючи мого напарника до машинки. — А тобі що, ніколи? Поїзд на Ростов відходить? — огризнувся Кашкет, беручись до роботи. — Авжеж, що ніколи! — закричав Турунда, з силою зганяючи лопату у гарячий іще пісок. — І все це базікання нам набридло. Ліньки тобі тут — іди звільняйся, тягай волокушу… — Так його, ледаря! Так його! — схвально крикнув Гладишев. Відчуваючи свою самітність, Кашкет буркнув: — Диви, який строгий! — і став формувати. Важко мені було розібратися в душі цього випадкового мого напарника. Чи то баляндрасником отаким лінивим був він з молодих літ, чи то й справді, якщо вірити візникові Володьці, у степ, як і раніш, дивився: чи не виринуть із-за кургану махновські тачанки? Несподівано, порушуючи мовчання, Кашкет заспівав:  

В понеділок, проснувшись з похмілля,


Стало грошей пропитих так жаль…
Стало жаль, що пропив у неділю
Пам’ять жінчину, чорную шаль…

 

— Кашкет у своєму репертуарі, — зауважив Гладишев. — А що — чим не Шаляпін? — сказав Кашкет і набрав молодецького вигляду, поправляючи косинку. — Низ уже набитий, Шаляпін, а верхньої опоки все ще не видно! — крикнув я. Тупцяючи біля машинки, він усе ще не міг заспокоїтися: — Навіть пісню про тебе народ склав… — Яку таку пісню? — А ось яку… — І шепелявим, пропитим голосом він заспівав:  



Жив-був на Подолі Гоп зі смиком,
Він славився своїм басистим криком…

 

Адже ти з Подолу? — Погано географію знаєш, — сказав я суворо. — Поділ — це околиця Києва, а я особисто народився в колишній Подільській губернії. Кашкет нічого не відповів. Він силкувався встигати, перемагаючи похмілля, метушився, але мені було ясно, що ту норму, яку звичайно ставили ми з Науменком до перерви, нам ніяк не виконати. Пісок напередодні був политий надміру. Під низом він парував, як розкритий гній навесні, і не годився для формування. Треба було перемішати його з сухим піском. Недалеко була купа пересохлого і масного піску. Я прожогом кинувся туди і, щоб не спиняти формування, став перекидати пісок на наш бік. — Тихше ти, окаянний! — крикнув мені у вухо Кашкет і схопив мене ззаду під лікті. Але розмаху моїх рук йому вже було не затримати. Лезо лопати врізалось у пісок, зустрічаючи на своєму шляху несподівану перепону. Щось хруснуло в піску, наче лопата перерізала електричну лампочку. — От ірод! Хто тебе просив сюди ніс совати? — закричав у відчаї мій напарник. Він сів навпочіпки і став розривати тремтячими руками пісок. Та ти збожеволів, чи що? — спитав я, все ще нічого не розуміючи. — Я тобі дам «збожеволів»! Так дам, що своїх не впізнаєш… Чвертка була захована тут, а ти розбив її. Кашкет підняв на долоні Жменю мокрого піску. Він підніс його до носа і став жадібно обнюхувати. Руки його тремтіли. Різкий запах горілки ствердив мені, що у піску справді була зарита пляшка. — Ходімо формувати! — покликав я. — А чим я тепер похмелюся в обід? — Давай звільняй рамки! Два низи набиті. Похмурий, насуплений, він став набивати. Але втрата чвертки непокоїла, видно, його більше за все на світі. — І понесло ж тебе на той бік! — А що це ти горілку в цех носиш? — Ти, я бачу, в’їдлива людина! Недарма твій земляк розповідав, який ти противний хлопець. — Це правда, я противний для тих, хто Радянську державу обдурює. Таким противним був, є і буду. А те, що Тиктору і тобі це не подобається, — мені це байдуже. Я вам підспівувати не буду. А якщо тобі не до душі порядки радянські на заводі, забирайся геть звідси, поки ми тебе самі не попросили. … Кашкет і справді з обіду пішов невідомо куди: може, в амбулаторію — лікарняний лист просити, а може, по записці про звільнення. Але незабаром Федорко, пробігаючи цехом, на ходу кинув мені: — Я відпустив твого напарника, формуй сам. Турунда допоможе тобі залити. І ось після всієї мороки з Кашкетом настали блаженні години. Набив пару низів, повстромляв туди стержні — перебігаєш до другої машини і формуєш верхи. Я був вдячний цим хвилинам ще й тому, що, коли мчав цехом від коминків, тримаючи в кліщах палаючі плитки, у мозку блиснула щаслива думка. «А що, — думав я набиваючи, — коли по цих же трубах, по яких зараз проходить до кожної машинки стиснене повітря, пустити таке ж повітря, але раніш підогріти його? Нехай іде підогріте повітря по цеху, розгалужується до кожної машинки і нагріває заодно моделі. Від загальної магістралі можна зробити відвід, прикрутити до нього краник, а до краника — гумовий шланг з мідним наконечником. Треба тобі повітря для обдування моделей — повернув краник і тим же гарячим повітрям чудово змітаєш непотрібний тобі пісок. А всю решту часу повітря працює на підогрів. І як просто зробити це! Треба тільки запаяти пази під моделями, зробити доступ для проходження повітря, і модель весь час буде гаряча. А чого ми досягнемо? Багато чого! Ливарникам уже не треба залишати своє робоче місце і бігати до коминків. Вони не будуть більше простуджуватися, вискакуючи розпалені у двір, особливо взимку. Буде забезпечено правильний ритм формування. Та й скільки коксу можна зберегти для держави, якщо ми назавжди знищимо коминки!» Охоплений щасливими думками, формуючи щосили на машинках, я не помітив, як до мене підійшов Федорко. Він причаївся за два кроки від мене, за моєю спиною, і стежив, як я формую. Я помітив майстра лише після того, як він голосно запитав Турунду: — Ну, Луко, що ти скажеш про свого сусіда? — І Федорко кивнув на мене. Турунда відклав трамбівку, витер спітніле обличчя і сказав: — Я, Олексію Григоровичу, думаю, — толк буде. Старанний він і пристосувався швидко. — Так от, Манджура, — сказав Федорко спроквола, — випробування твоє скінчилось. Як пошабашиш — заходь у контору, там тобі видадуть розрахункову книжку. Поставлю тобі п’ятий розряд. А далі видно буде… Не мало? — Гаразд, Олексію Григоровичу, досить! Спасибі вам! — І я міцно потиснув руку майстрові. … Уже багато хто пошабашив, а я все набивав і набивав, щоб не стояти даремно, чекаючи, поки Лука з Гладишевим заллють свої опоки. Величезна хмара пари знялася біля спорожнілої вагранки. Горнові вибили низ вагранки, і звідти в глибоку яму вивалився напівобгорілий кокс, покритий чавунними корочками і липким шлаком, наче горіхи у цукрі. Усю цю вогненну кашу вже поливали з брандспойтів. Чути було, як шипіли брили гаснучого коксу. Він поступово робився багровим, потім темно-малиновим і нарешті почорнів. Недалеко, у хмарах пари, вириваючись з іншої вагранки, іскрився струмінь чавуну. Він лився у нові ковші. Усе вже димилося навколо, і парко було, як у бані на третій полиці. І хоч мені довелося носити ковші з Турундою в останні хвилини, ніколи не працювалося так легко, як зараз, наприкінці робочого дня. Спокійні і трохи урочисті слова майстра все ще звучали в ушах. Вони стверджували за мною стале місце в цьому цеху. Залиті сонцем вулиці зміняли одна одну. Замурзаний, з патьоками поту на обличчі, гордо йшов я по середині бруку, а в боковій кишені куртки вже лежала новенька розрахункова книжка з печаткою і моїм робочим номером. У ній було чітким, розмашистим почерком написано, що формувальник Василь Миронович Манджура має п’ятий розряд. Мені хотілося показати цю книжку першому-ліпшому перехожому, хоча самий мій вигляд, без усяких документів, міг засвідчити, що я належу до великої робітничої армії. Спека була непомітна після жари в ливарні. Силкувався я продумати ще раз свій план: як можна змінити підогрівання машинок. Але зараз, на вулиці, думки ці розбіглись, і важко було їх упорядкувати: «Гаразд, головне придумано, а решта прийде згодом!» На завороті з вулиці Магеллана на Приморську мене наздогнала Анжеліка. — Здрастуйте, Василю! — кинула вона, важко дихаючи. — Ви біжите, як на пожежу! — Здрастуйте, — буркнув я. — Біжу тому, що брудний. Помитися хочеться! — Скажіть, ви на мене сердитесь? — Чого це раптом? — А чому ви не заходите? Часу не було. — Я залишила вам записку. І з друзями вашими говорила. Невже не переказували? — Переказували! — сказав я похмуро, намагаючись бути з Лікою якомога суворішим. І подумав: «Краще б ти і не заходила, а то життя нема. Геть-чисто заклювали мене: «жених» та й «жених»! Очей не можна повернути у бік сусідньої садиби — неодмінно хлопці починають посміхатися». Сашко Бобир роздобув десь пучок флердоранжа, яким прикрашають молодих і, поки я умивався біля колодязя, встромив мені його в петлицю піджака. Добре ще, що я помітив вчасно, а то вийшов би отак у місто, на посміховисько людям! Помовчавши, Ліка сказала: — Все-таки не чемно. Я перша даю про себе знати. Заходжу до вас, чого ніколи раніш не робила. А ви… Пристойність вимагав! — Знаєте що, Ліко, — наважився я, — боюсь, що з вашими пристойностями нам не по дорозі! — Невже я така безнадійна? Безпринципна істота з міщанськими нахилами? Так накажете вас розуміти? Я збагнув: Ліка хоче викликати мене на одверту розмову. Заводити з нею дискусію не хотілось, і я ухилився від прямої відповіді. — Як собі знаєте. Вам видніш! — Все моє нещастя, Василю, полягає в тому, що я не можу на вас сердитися. — А ви розсердьтеся, — сказав я байдуже. — Важко… — спроквола сказала Ліка. — І я було подумала… — Що? — Ось хто виведе мене на вірний шлях… Вя» е близько буіїа моя огорожа. Після трудового дня в ливарні я ніяк не міг настроїти своє серце на лад Анжеліки. І я відрубав: — Ви попросіть Зюзю. І удар у нього гарматний, і чарль— стонити може, і всіх пристойностей навчений. Ось хто підійде вам у вихователі. Бувайте! З цими словами я помахав їй шершавою долонею, а другою рукою сильно штовхнув уперед хвіртку… Перший відгукнувся на мою листівку Моня Гузарчик. Воно й зрозуміло: Харків був поряд, ніч їзди. Монька писав:  

«… Одержана листівка принесла мені багато радості і морального задоволення. Всі наші дрібні сварки вже забулися. Залишилося в пам’ятісаме хороше. І біс з ним, що ви не хотіли мене прийняти в комсомол через оту бабусю, яку я навіть і в вічі не бачив. Комсомольцем я таки буду! Я працюю тут на Харківському паровозобудівному заводі. Ти знаєш, скільки тут робітників? Адже не повіриш! Більше десяти тисяч. Наш «Мотор» у порівнянні з ХПЗ — це сільська кузня… Мені було дуже дивно читати твої слова про те, що вам «довелось повоювати», перше ніж вас прийняли на заводімені лейтенанта Шмідта. А мене без усяких: тільки показав путівку — зарахували в дизельний цех, і тут-то я вперше побачив, як складаються величезні машини для вироблення електроенергії — дизелі. Ти не можеш собі уявити, Василю, який велетень цей дизель! Движок, що пихкав у нас у підвалі фабзавучу, приводячи в рух токарні верстати і циркулярну пилу, — сморчок у порівнянні з нашим двигуном. Можу сказати цілком одверто: робота виключно цікава, і я дуже задоволений з неї. (Кожного разу, коли я пишу слово «задоволений», мені пригадується наш фабзавуч і Бобир, який одного разу написав це слово «затоволений»). Як він, наш товаришок, почуває себе біля моря? Передай йому мої найкращі побажання. Мене одразу ж призначили у бригаду з шести чоловік. Живу далеко — кілометрів дев’ять од заводу, але цієї відстані не помічаю. Навпаки навіть: приємно їхати через столицю трамваєм і розглядати у вікно її вулиці. Приїжджаю раніш, готую інструмент. Майстер Іван Петрович Колесниченко похвалив мене одного разу: «От, — сказав, — Монька хоч і подолянин, недавній фабзавучник, але старається не гірше за інших». Люди в бригаді підібрались хороші, переважно старички. Один з них пробував було пожартувати з мене і послав в інструментальну, щоб я йому приніс якесь «бігме». Я кричу, вимагаю, а потім виявляється, що «бігме» — це вигадка, такого інструмента взагалі нема. Посміялися з мане здорово! Серед кадрових робітників дизельного цеху є чимало таких, які самі революцію робили. І не тільки Радянську владу на Україні зміцнювали, але ще під час травневого страйку 1902 року бастували, в 1905 році поліцейських били. Справжній пролетаріат! Вони розповідали мені немало про бої харківських робітників проти царату. От учора скінчили ми роботу, виходимо з цеху із складальником Кулешовим, — років йому вже біля шістдесяти. Бачимо — трамваї повні-повнісінькі. Він і каже мені: «Давай, Моню, підемо пішечки до центру». Пішли ми з ним, і я нітрохи не пожалкував, що згодився на таку прогулянку. Ідемо, а старик розповідає мені, як готувалось у Харкові повстання, як приїздили делегати ЦК більшовиків з Пітера. Уже в центрі, на майдані Рози Люксембург, там, де проїзд з майдану на Університетську, Кулешов показав мені, де містився штаб повстання, звідки підносили боєприпаси, де підстрелили перших поліцейських, де спорудили барикаду… Порядки тут інші, аніж у нашому місті. Пам’ятаєш, як проробляли у нас навіть безпартійних за те, що вони носили галстуки? Тут — зовсім інше. Молодь ХПЗ, і особливо нашого дизельного цеху, не вважає негожим гарно, охайно одягатися. «Справа зовсім не в галстуці, — кажуть тут, — а в тім, яке нутро у людини під тим галстуком». Після роботи молоді хлопці миються, переодягаються в усе чисте і вже тоді їдуть додому. Правильна постановка питання! А то інший часто, мовби навмисно, щоб довести всім, що він робітник, влазить у мазутній спецівці в трамвай і всіх бруднить, замість того щоб залишити робу в цеху. У дизельному великий комсомольський осередок. Поки що я — відвідуючий. Коли я розповів секретарю, чому ви не прийняли мене в комсомол, він засміявся і сказав: «Та ти й зовсім міг від рук одбитися!» І порадив мені незабаром подати заяву. Так-то, Василю! Ну, закінчую. А як напишуть тобі хлопці, Василю, — якомога швидше пришли мені їх точні адреси. Передай Маремусі та Бобиреві мої найкращі побажання».  

Я прочитав цього листа стоячи, не переодягтись. І хоч Монька натякав на колишнє ставлення до нього, зразу ж відійшли в тінь сьогоднішні прикрості: і сутичка з Кашкетом, і занадто, можливо, груба розмова з Анжелікою. Витрушуючи пісок із черевиків у сарайчику, я подумав, що непогано б у нас в ливарні завести харківські порядки. Який смисл іти через усе місто в брудній, місцями пропаленій робі, коли можна там, у нас, помитися, переодягтися і отак, як томильники, вертатися з роботи чистим! Пригадалось, як, виряджені, проходили ми ще зовсім недавно вулицями весняного міста, лузаючи насіння і гризучи кокошки, і як наздогнали нас Фурман з Гузарчиком і сказали про те, що прибули путівки для випускників фабзавучу на заводи України. Зовсім недавно це було, а скільки нового сталося в житті кожного з нас від того суботнього вечора, і як твердо ми вже стали на ноги! «Любе, рідне місто! — думав я, хлюпаючись, як качка, біля колодязя. — Чи побачу я тебе коли-небудь знову? Чи пройдуся Прорізною, слухаючи шелестіння дерев? Чи заберуся на зубчасті стіни Старої фортеці і чи гляну звідти, з її валів, на широкі простори мого Поділля, на весняну повінь Смотричу? Розбрелись ми по Україні з путівками в нове життя, і навряд чи судилося нам зустрінутися знову над скелястими урвищами старовинного міста і пройти з пісняг ми і факелами темними урочищами до бистрого Дністра».  



Доручення Коломійця


 

«Дорогий Васильку! Пробач, друже, що не відповів одразу. Запарився! Що називається — повні руки роботи. Як поїхали ви на заводи, спорожнів наш фабзавуч; здавалось би, можна і нам позагоряти на скелястих берегах Смотричу. Але ми вирішили інакше. Раз партія закликає нас перейти розгорнутим фронтом у наступ на приватника і всі сили кинути на індустріалізацію країни, чи ж маємо ми право в такий гарячий час канікули влаштовувати? Зібрав я комсомолят першого року навчання, Полевой запросив у школу педагогічний персонал — і на загальних зборах ми вирішили обновити нашу школу власними силами. Більше місяця, день у день, ми з’являлись у фабзавуч і впорядковували приміщення, заготовляли новий інструмент, розширювали цехи. Не впізнав би ти, Васильку, і свого цеху зараз! Ливарня твоя побілена зсередини і зовні. А біля входу Козакевич відтворив на стіні у збільшеному розмірі емблему профспілки металістів. І тепер перехожі зразу ж здогадуються, що в цьому чистенькому будинку, де колись засідали казначейські «ділопути», вариться чавун. А пам’ятаєш комору біля слюсарної? Нема вже її і сліду! Ми знесли дерев’яну перегородку і на площі, що звільнилася, поставили ще три верстати з лещатами. Таким чином, викроїли ще дев’ять робочих місць для навчання індустріальної зміни. Що це значить, вдумайся, га, Василю? Це значить, що восени ми зможемо прийняти на дев’ять чоловік більше хлопців і дівчат, які б захотіли дружити з зубилом і молотком. А якщо кожен фабзавуч наслідує наш приклад? Це ж буде ціла дивізія промислового пролетаріату. Це наша, радянська молодість, помножена на техніку, на соціалістичне ставлення до праці, на вміння розбиратися в кресленнях і за цими кресленнями будувати майбутнє! Я дуже радий за вас, що директор заводу у вас справжній більшовик і поставився до вас чутливо, так, як і належить червоному директорові. З твого листа, Василю, я зрозумів, що у вас тепер установилися чудові взаємини з колективом комсомолу, що вас там поважають. Ось чому, дорогий, вважаючи тебе, як і раніш, посланцем подільського комсомолу на приазовськім березі, я звертаюся до тебе, Маремухи і Бобиря з великою просьбою. Пам’ятаєш, Василю, радгосп на березі Дністра, де ми з тобою здружилися ще в ті роки, коли ти жив у радпартшколі? Є ухвала бюро окружного комітету партії про передачу всього радгоспу з його будівлями і землею в розпорядження молодіжної сільськогосподарської комуни. В цій комуні ми будемо готувати кадри молодих спеціалістів сільського господарства. А вони, в свою чергу, покажуть шлях решті селянства: як можна хазяйнувати на новій, радянській основі. Добровольців записалося в комуну дуже багато. Не тільки молодь із Бабшина, Жванця, Привороття, Устя, але й хлопці з інших районів, прочитавши в газеті «Червоний кордон» замітку про комуну, засипають зараз окружком просьбами послати їх туди. Та от біда! Все в в тій комуні: орна земля, корови, коні, молоді робочі руки, азарт, бажання віддати себе цілковито улюбленій справі, а інвентаря мало! Наші комсомольці-фабзавучники, — я певен, — зможуть відремонтувати для підшефної комуни плуги та борони; працюючи понадурочно, ми зробимо для комунарів кілька соломорізок, але цим наші можливості і вичерпуються. А разом з тим необхідно вкрай постачити комунарам хоч би п’ять жаток-самоскидок. Само собою зрозуміло, жатки в централізованому порядку ніхто нам в середині року не пришле. А як було б здорово, коли б у дні збирання врожаю наші комунари виїхали в поле на хороших, нових радянських жатках! І коли я прочитав у твоєму листі фразу про те, що ваш завод робить жатки, у ту ж мить блиснула в моєму мозку природна думка: «Ось хто допоможе молодій комуні!» Так, Василю, крутись не крутись, а ви повинні допомогти нам! У цьому упевнені наперед не тільки ми з Полевим, але і окружком комсомолу. Сходи в партійну організацію заводу, до директора, поясни їм, яке це буде мати політичне значення, коли на кордоні з боярською Румунією виросте зразково-показова молодіжна комуна. Скажи їм… Та що я буду тобі говорити! Невже ти не зможеш дістати для нашої комуни п’ять жаток? Проси, наполягай, заклич на допомогу Головацького. Як видно з твого листа, він хлопець уважний. Словом, Василю, на тебе дивиться весь фабзавуч, а з ним разом і прикордонний комсомол. У вас може виникнути запитання: а хто ж буде платити за оті жатки? Не журись про це. Як тільки ми одержимо твою телеграму з зазначенням суми, яку треба внести, одразу ж перекажемо гроші. Ми вже почали збирати кошти для цієї мети. Поставили в театрі імені Шевченка дві шефських вистави («Він» і «Ой, не ходи, Грицю!»), влаштували там же костюмований бал, подібний до того, який проводили для збирання подарунків червоному козацтву. Та й в окружкомі комсомолу є грошенята для комуни. Словом, дій, Василю, на повну потужність! Бач, мало не забув! Ти запитуєш: чи немає новин про Печерицю? Є, і великі! Але писати про них вважаю передчасним… Вітання всім вам від Полевого, Козакевича і від мене. Велів вітати тебе Дмитро Панченко і просив передати, що він упевнений в тому, що ви з Маремухою та Бобирем виправдаєте наші надії щодо жаток. З палким комсомольським привітом Коломієць  

Показую листа хлопцям. Бобир прочитав і буркнув щось невиразне. Маремуха почухав потилицю і сказав: — Навантаження солідне. Купити п’ять жаток — не п’ять в’язок тюльки! — А що ж все-таки з Печерицею? — спохватився я. — Цапнули його, певно! — сказав, запалюючись, Бобир. — Я ж вам казав, що бачив його тут. — Тут бачив, а там цапнули? Чудеса! — сказав я, урезонюючи Сашка. — Все дуже туманно, словом… — Чи ти забув Коломійця? — сказав Маремуха. — Він завжди любив туман пускати, де треба і де не треба. — Але що ж робити, га, хлопці? — спитав я, повертаючись до доручення Коломійця. — Іти до директора, що ж інакше! — хмикнув Бобир, мовби засуджуючи мене за те, що я сам не можу зрозуміти такої простої істини. — Давайте разом. — Сьогодні я — пас, — сказав Бобир. — У мене така робітка в аероклубі, що і ночі не вистачить. — А ти, Петре? — спитав я і благально подивився на Маремуху. — Та я ж тобі казав, Василю: у нас заняття по техмінімуму. Сам начальник цеху провадить. Хіба я можу не прийти? Але до директора я не пішов, а пішов спершу за порадою до Толі Головацького. Звичайно, я дуже добре пам’ятав радгосп над Дністром, про який писав мені Коломієць. Пам’ятаю, яким таємничим він мені видався, коли ми під’їхали до нього на кількох підводах пізно вночі. Сторожкі, високі тополі оточували садибу за білою кам’яною огорожею. Десь у стайнях коні хрумали овес. З темряви двору з’явився сторож з берданкою в руці і, перше ніж відчинити скрипучі ворота, довго допитувався, хто ми такі. А хіба можна забути коли-небудь першу ночівлю в тому радгоспі, в хрусткому сіні, з гвинтівкою, притиснутою до грудей, під бляшаним навісом, що заслоняв зорі? Або вранішні купання в бистрій, іще холодній з ночі воді Дністра? Або запах сивої м’яти біля куща агрусу, який я знайшов випадково, блукаючи по запущеному саду?.. А які приємні були для мене поїздки по пошту для радгоспу в містечко Жванець щонеділі! … Простягся в житах над Дністром курний путівець. Копита буланого коника м’яко ступають по пилюці, лишаючи позаду сірі хмарки. Я похитуюсь у рипучому сідлі і бачу на другому, бессарабському березі будиночки околиці Хотина і руїни стародавньої фортеці. Коник щулить вуха і все намагається схопити колосся жита, що вже дозріває. А ще приємніше повернення назад з пакунком свіжих газет і журналів. Намотавши поводи на руку, в цілковитій тиші я розгортаю «Бедноту», «Рабочую газету», «Молодого ленинца», «Червоного юнака», перші номери «Комсомольской правды» і «Безбожника». Швидко перебігаю очима назви статей і вже зарані міркую, що буду читати вголос сільській молоді в червоному кутку радгоспу. Полевой того літа доручив мені провадити по неділях голосні читання газет. Спершу я відмовлявся і навіть не уявляв собі, як я зможу, наче вчитель якийсь, розповідати новини з газет гарно вбраним молодицям та парубкам. Ох, як важко було провести перше голосне читання! Несила було відірвати очі від газетного аркуша. Спинившись на мить, щоб спокійно глянути на присутніх, я пригладив рукою волосся, а потім усе пішло, як по маслу! І навіть на запитання став відповідати. І мене дуже порадувала зараз звістка про те, що в цьому, такому знайомому мені селі виникає молодіжна комуна. Це буде здорово! Щодня веселі молодіжні пісні будуть перелітати в захоплену боярами Бессарабію. Поза всяким сумнівом, маленький двигун, що дає струм лише до десяти вечора, комунари замінять доброю електростанцією, і хто знає, можливо, те, що писалося в газеті «Беднота» про доїння корів за допомогою електрики, і справді стане дійсністю! Я уявив собі колишній поміщицький двоповерховий будинок, переданий молоді, освітлений яскравими вогнями і дзвінкий від пісень в години дозвілля. Скільки молодих бес— сарабців перепливе до нас на світло цих вогнів! Бо на кого більше можна було надіятися тим понєволрним людям, як не на нас! Іншої надії в них не було — тільки наше щастя, що може, подібно до полум’я швидкої пожежі, коли-небудь перекинутися і в Бессарабію… Але добре було міркувати так, ідучи до Головацького, і значно важче було спуститися з небес мрії про майбутнє у сьогоднішній день і виконати просьбу Коломійця. Головацький теж був неабияк збентежений просьбою Микити. — Твій друг трохи наївна людина, — сказав Толя, дочитуючи листа. — Думає, що це так просто — взяв та й виклав п’ять жаток! Але, з другого боку, така прикордонна комуна. — жива справа комсомолу. І залишити лист ваших друзів без відповіді не можна… Знаєш що: давай, лишень, махнемо до директора! — Хіба він зараз на заводі? — А ми його вдома відвідаємо, — сказав Головацький. — Вдома? — перепитав я. — А чи це зручно?.. — А чого ж? Ми в громадській справі йдемо! Іван Федорович не якийсь там буржуазний спец, як, скажімо, Андрихевич. Та до того ж він наш партійний прикріплений. Ходімо, ходімо, нічого церемонитися! Рішучий тон Головацького заспокоїв мене. Однак я був здивований, коли ми звернули з проспекту ліворуч. — Руденко не в центрі живе? — У Матроській слобідці. Відкритий усім вітрам разом! Там здавна селилися майстрові заводу. А Руденко, як тобі відомо, в ливарні до революції працював. — А що, хіба не міг він у центрі міста оселитися. — Звичайно, міг, — згодився Головацький, — тим більш, що директорський будинок стояв порожній тоді, та не захотів. «Навіщо, — каже, — мені всі оці анфілади та прихожі? Мені і трьох кімнаток досить. Та й вільніше там, над морем, як на курорті!» — І Головацький махнув рукою до узбережжя, до якого ми наближалися широкою небрукованою вулицею, облямованою канавами, зарослими лопухами і кови— лем. — І Руденко правильно вирішив, — говорив далі Толя, — взяв та й віддав будинок колишнього заводчика під нічний санаторій для робітників нашого заводу. Пошабашив робітник з слабим здоров’ям — і в цей будинок. В одній з прихожих — шафочки. Робу свою він вішає туди, роздягається — і під душ. Вимився, а тут в іншій шафочці йому приготовлена чиста білизна, халат, нічні туфлі. Чистота навколо, харчі поживні, тихої години додержують суворо, сплять при відчинених вікнах і влітку і взимку, увечері — культурні розваги. А вранці, по гудку, з цього санаторію просто на роботу. — А сім’я у директора велика? — поцікавився я. — Він та дружина. — Дітей нема? — Одного сина махновці зарубали. Другий син — льотчик, комісар ескадрильї. Зараз приїхав до нас у відпустку. — Стривай, мені Бобир розповідав, що льотчик Руденко привіз в аероклуб учбовий літак… — Оце він і є, син нашого директора, — пояснив Головацький. — Відчайдушний хлопець! Минулого року теж свою відпустку провадив тут, на байдарці махнув у Маріуполь. Ти собі уявляєш відстань? А якби його шторм захопив біля Білорічедської коси? Поминай, як звали! І мені стало зрозуміло, чому з таким захопленням розповідав нам Сашко про цього льотчика. — Чи застанемо ми Івана Федоровича? — спитав Головацький, звертаючи до місточка, перекинутого через канаву. За кам’яною огорожею з пісковику, в яблуневому саду, стояв одноповерховий будиночок. Ми підійшли до його відчиненого вікна, з будиночка чути було тиху розмову і брязкання посуду. — Либонь обідають? — шепнув Толя і, почекавши трохи, постукав пальцем у віконну раму, — Іван Федорович дома? — спитав він. Кружевні занавіски розсунулись, і ми побачили загоріле лице нашого директора. — А, молодь! От до речі! Я давно хотів вилаяти тебе, Анатолію. — Мене? За що? — здивувався Головацький. — За діло! — сказав директор. — Але давайте спершу до столу. — Спасибі, Іване Федоровичу, ми вже пообідали, — сказав Головацький квапливо. — Ви обідайте, а ми вас на бережку почекаємо. — А ви без церемоній, сідайте! — запрошував Іван Федорович. — Ні, ні! — запротестував Толя. — Ми там будемо. — І він махнув рукою в бік моря. За низенькими, карликовими яблуньками лежав пустир, густо порослий сизо-зеленим морським полином, будяком, широколистими кермеками, якорцями[7] і кропивою. Тут у великій кількості росли молочаї, таволга і навіть гілляста гармала з жовтими квітами. Оточена цією бляклою степовою рослинністю, майже біля самого берега була вкопана дубова лавка. Мабуть, під час шторму її запліскувало хвилями. Першим на лавку сів Толя і, повертаючи до мене своє довгасте, чисто виголене обличчя, спитав сумовито: — За що ж це він лаяти мене збирається? — Може, Іван Федорович пожартував, а ти вже в паніку впадаєш! — заспокоїв я Толю. — Ні-ні-і-і! Він за щось сердитий. У ту мить позад нас почулися кроки. Майже вистрибом до хисткому піску до нас наближався Іван Федорович. Він вийшов у шльопанцях на босу ногу, в Синіх робочих штанях, а рукава його сорочки були закачані по лікті, відкриваючи сильні і загорілі, порослі сивуватим волоссям мускулисті руки. — Так ти що ж це, друже ситцевий, в заводську їдальню з своїми комсомольцями носа не показуєш? — з ходу накинувся директор на Головацького і, сідаючи поруч, обняв його за плече. Толя запально вигукнув: — Іване Федоровичу!.. — Сам знаю, що Іван Федорович. Шостий десяток так величають. А ти згадай краще свої клятви, коли їдальню від-і кривали: поки робітники під час перерви будуть кофе пити чи чаювати, ми, мовляв, комсомольці, будемо громадську роботу провадити — про становище трудящих в Англії… А що вийшло? Заходжу вчора — ніякої агітації. Приходжу сьогодні— з усіх цехів люди, а тиша… Хіба можна так обманювати? — Каюсь… Грішний, Іване Федоровичу, — сказав Головацький і, знявши картату кепку, нахилив голову так, що пасма його каштанової шевелюри торкнулися лави. — Ви розумієте, чому так вийшло? Ми готуємо зараз широку програму боротьби з танцями. І всі наші сили кинуті на цю ділянку. — Танці — не головне, Толю, а частковість. Головне для нас зараз — виробництво, індустріалізація, сільське господарство, засвоєння культури. І всі сили нашого робітничого класу треба кинути сюди. — А ми того до вас і прийшли, Іване Федоровичу, — квапливо сказав Толя і шепнув мені: — Давай листа, Василю! Подав я лист Коломійця директору заводу, а в самого дихання перехопило від хвилювання. Зараз повинна вирішитися доля нашої просьби! Руденко вийняв з кишені штанів старечі окуляри в дротяній оправі і, надівши їх на гострий ніс, став читати розмашисту в’язь почерку Микити. Чим далі читав, тим лагідніший ставав вираз його очей, подекуди у червоних прожилках. — Добре діло задумали хлопці, — промовив він нарешті, змахуючи листом. — В отаких комунах можна виховати ватажків селянства. І вони поведуть за собою маси, коли партія закличе нас до широкої перебудови сільського господарства. Але чим я можу допомогти? — от запитання. Мені категорично заборонено самому збувати продукцію. Я ж не магазин для продажу сільськогосподарських знарядь. — Ну, а якщо у вигляді винятку? — обережно, запитав Толя. — Який може бути виняток, от дивак! Та мене за такі винятки з партії виключать, а управляючий трестом під суд віддасть. Адже й так недодаємо планової продукції! — Ну, а якщо ми самі зробимо жатки? — закинув вудочку Толя. — Хто це — «ми»? Удвох із ним? — І директор кивнув на мене. Толя образився: — Звичайно, не вдвох. Уся заводська комсомолія. Молоді ливарники безплатно, у вільний час, віділлють п’ять комплектів чавунних деталей, а там далі їх приймуть, як по естафеті, комсомольці і молоді робітники інших цехів. І побачите, Іване Федоровичу, жатки не гірші вийдуть, як у старичків. Я сам у томильню до печей стану і відпалю литво на п’ять з плюсом. — Та відпалити ти мастак, це я знаю, а от звідки я для вас чавуну візьму? Ти ж знаєш, Толю, що чавун мене і держить, — як і всю країну, до речі сказати. Коли б наші домни випускали чавуну більше, скільки можна було б ще таких заводів, як наш, збудувати! Адже основа всього майбутнього — важка індустрія, а вона ще не розмахнулася, як треба, і часом тисне на нас. — Іване Федоровичу, рідний! А отой металевий брухт, що ми на комсомольських суботниках зібрали? Його ж іще не заприбуткували? — Де там! Давно вже під мітелку все пішло. Я перенісся думками в свої рідні місця і уявив собі скелясте місто біля дністрянських урочищ. Чимало старовинних турецьких гармат, ядер і іншого металевого мотлоху знаходили ми в закутках старовинних садиб, під стрімкими скелями берегів Смотричу, під бастіонами Старої фортеці і на Циганівці. А скільки всякого металевого брухту пізніших часів валялось у дворі воїнського присутствія, в колишньому духовному училищі, в будинку, де містилась колись духовна семінарія! Один час усі ці металеві частини почали було звозити на завод «Мотор», але припинили цю витівку, бо заводський двір не міг вмістити весь чавунний мотлох. І зразу ж смілива думка прийшла мені в голову: — А що коли ми роздобудемо вам чавун, товаришу директор? — сказав я рішуче. — Ви дозволите нам зробити жатки? — Якщо добудете чавун, товаришу ливарник п’ятого розряду, я охоче піду вам назустріч, — відповів директор усміхаючись. … За півгодини з головної пошти я надіслав у рідне місто Микиті Коломійцю таку телеграму:  

«Жатки можемо зробити умові надішлете нам чавунний брухт крп піднімай спішно міську комсомолію збирання чавунних частин надсилай нашому заводу крп міцно тиснемо руку бажаємо успіху Анатолій Головацький Василь Манджура Олександр Бобир Петро Маремуха».  


1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка