Володимир Бєляєв



Сторінка16/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.39 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   24

Пам’ятна получка

 

День получки був приємний усім робітникам ливарні. З розрахункових книжок, які зранку розносив до машинок цеховий табельник Коля Закаблук, дізнавались, хто і як попрацював останні два тижні. І вже зранку, ще до одержання зароблених грошей, ливарники примірялись, які обновки можна буде купити для родини в крамниці, скільки карбованців віддати в касу взаємодопомоги, хто був її боржником. Мене, недавнього фабзавучника, здивували цифри в моїй розрахунковій книжці. Подумати тільки! Який-небудь місяць працював я в ливарні, а вже менше сімдесяти карбованців не заробляв. Така получка здавалася мені справжньою розкішшю. У дні получки особливо трусило у нас в цеху Кашкета. Уже зранку він був охоплений передчуттям того, як розсіє свої грошенята у пивній, забуваючи, що знову прокинеться на світанку з дрібняками в кишенях і з головним болем де-небудь на сухих водоростях, викинутих хвилями на піщану, мілину. Оце й сьогодні — ще й сонце не зійшло, а Кашкет, передчуваючи получку, тупцювався біля своєї машинки в червоній косинці, зав’язаній на стриженій голові, і хриплувато наспівував:  



Як чорну надіну я шляпу,
Поїду у місто Анапу
І сяду на берег морський,
Не знаючи, чом я сумний…

 

Сьогодні ми формували шестерні. Детальна була капризна: тільки трошки дужче ляпнув трамбівкою — і тріснув зуб, треба вивалювати пісок з набитої уже опоки. Біля цих примхливих деталей ми з дядею Васею працювали мовчки, зрідка перемовляючись. Але мій напарник, який усім єством ненавидів марнотратників життя і некорисних трутнів, подібних до Кашкета, не втримався і буркнув: — Еге ж, якраз надіне він шляпу! Чорта лисого! На звичайну кепку грошей не може наскребти, все на горілку витрачає, а тут «чорна-а-а-я шляпа»! Перед нами, як і раніш, хазяйнував разом з Гладишевим Турунда. І оце зараз, кивнувши головою в бік Кашкета і хитро підморгуючи мені, Лука сказав: — Гарно співає, та як він сяде? Промовивши це, Турунда глянув на цехові ворота: там за допомогою кур’єрки Коля Закаблук підвішував якийсь щит. Турунда — партійний прикріплений до нашого молодого комсомольського осередку ливарного цеху — знав, що придумали комсомольці. Інші робітники цеху, видно, вважали, що це вішають новий щит для об’яв, і якийсь час не звертали на нього уваги. Так, мабуть, думав і Кашкет, доспівуючи простудженим, охриплим голосом:  



В тобі, о морськая пучино,
Загине розкішний мужчина, —
Це той, що сидів на піску,
В свою огорнувшись тоску…
Залишиться чорна та шляпа,
Залишиться місто Анапа,
Залишиться берег морський
Такий, як раніше, сумний.
І всяк, хто побачить труну,
Прокаже, що страдник втонув…

 

— Ох, і браку ж сьогодні ці страдальці нароблять! — зауважив Гладишев, обдуваючи з шланга машинку. Шиплячий струмінь стиснутого повітря торкнувся мого обличчя, приємно його освіжаючи. — І як це ви в себе на Поділлі, Василю, виховали напарника до пари нашому Кашкетові? — кинув на бігу Турунда. — Так, на вигляд, наче хлопець і нічого: кремезний, плечистий. Ми думали спочатку, що він буде над Кашкетом верховодити, а вийшло навпаки: він до Кашкета пристосовується і в одну дудку грає. Я зрозумів, що мова йде про Тиктора, і сердито сказав: — Знаєш, товаришу Турунда, якби зібрати разом усі слова, з якими ми звертались до Тиктора, повір мені, можна було б будь-яку колонію малолітніх правопорушників перевиховати. — Де ж він у вас такий твердий взявся, як корольок? — сказав Гладишев. — Який «корольок»? — здивувався я з такого порівняння. — Це не корольок, а справжня зозуля! — Корольок, брат, не те, що ти думаєш, — пояснив Гладишев. — Корольками у нас називають краплі чавуну, які не зварилися з тілом відливки. І потрапить, скажімо для прикладу, такий корольок у зуб шестерні. Не доглянули його під час обробки, пустили шестерню в діло — і, дивись, у найвідповідальніший момент цілий зуб візьми та й викришись від паршивої такої краплини! — На війні, скажімо, в літаку! — підтримав напарника Турунда. — І весь літак з льотчиком ба-бах униз!.. Скажи, Василю, а може, він з колишніх? Дворянин, може, який або син пристава? А може, духовного званія? — В тім-то й річ, що ні, — відповів я з досадою. — По цій лінії у нього все гаразд. Син залізничника, машиніста… Батько Тиктора чесно на паровозі їздив, — додав я, бажаючи бути справедливим до свого недруга. Уже в різних кінцях цеху пломеніли, остигаючи в опоках, ливникові чаші, а вибійники збирали всюди скрап, щоб не потрапив він у формувальний пісок; уже ми з дядею Васею та й дехто із сусідів наших натирали графітною маззю штирі і штифти на машинках, щоб забезпечити їх від іржі, коли раптом з контори вийшов Коля Закаблук. Признаюсь: недолюблював я його спочатку, як недолюблював і інших молодих хлопців, які намагалися бути лише службовцями. І я був здивований, дізнавшись, що ця «чорнильна душа» — старий комсомолець. Коли комсомольці ливарного цеху обрали мене секретарем, я став ближче знайомитися з кожним із хлопців. Знайомився і зразу ж прикидав у думці, кому яке доручення дати. Високий на зріст, широкоплечий вибійник Гриша Канюк взявся редагувати газету «Молодий ентузіаст». Шура Даниленко, формувальник стержнів, який щодня розносив їх по всьому цеху на залізних листах, згодився в обідні перерви читати у себе в шишельній вголос газети та журнали. Знайшлась робота і для інших комсомольців. Але що придумати для єдиного службовця в осередку — Колі Закаблука, коли я ставився до нього з' таким упередженням? Не тільки галстук, але й акуратний проділ в його жорсткуватому білявому волоссі дратував мене. Згодом я зрозумів: як можна помилитися в людині, коли складаєш думку про неї з зовнішнього вигляду! Розговорились ми з Закаблуком, і виявилось, що цей кремезний хлопчина з такою кількістю ластовиння на обличчі, що воно навіть переповзло на його вузькі, стиснуті губи, зовсім не природжений писака. Він займався цією нудною справою через необхідність. Коля Закаблук цокотів на машинках, формуючи деталі для жаток, відтоді, як завод був пущений Радянською владою після розгрому Врангеля. Умови роботи в ливарні в ті післявоєнні роки були значно гірші за теперішні. Формували попервах, як і при англійцях, без усякої вентиляції. Не дивно, що в кромішній пилюці та в чаду Закаблук захворів йа сухоти. А харчування відомо яке тоді було: тюлька та хліб з дуринди. Голод на Поволжі давався взнаки і в Таврії. Легше стало Колі Закаблуку і іншим хворобливим хлопцям лише після того, як старий ливарник Іван Руденко став червоним директором, а колишній царський інженер Андрихевич, який командував заводом після англійця Джона Кейворта, відійшов на другий план. На заводі з’явився власний амбулаторний пункт, провели вентиляцію, лікарі стали періодично оглядати робітників. Але найбільше, за словами Закаблука, йому допоміг той самий нічний санаторій, який відкрили з наказу Руденка в будинку колишнього заводчика Кейворта. І коли Колю підгодували в тому санаторії та «заштопали» йому легені, лікарі дозволили йому працювати, але поки що не в ливарні. Так колишній формувальник Коля Закаблук став орудувати арифмометром… У день получки, про яку йде мова, Коля Закаблук, бачачи, що заливання наближається до кінця, виніс із конторки довгастий ящик з пакетами, в яких були розкладені гроші. На цей час із розрахункових книжок, розданих уранці, ливарники, формувальники, шишельники уже знали, скільки їм належить одержати заробітної плати. Одну по одній обходив Закаблук машинки, перестрибуючи через купи піску, обминаючи димучі опоки. Він знав кожного робітника ливарні в лице і, підходячи до його робочого місця, миттю діставав приготований для нього пакетик. Формувальник, витираючи руки від налиплого до них піску, брав конверт і розписувався в зошиті. Мало хто лічив гроші: всьому цехові було відомо, що Закаблук надійний хлопець і нікого-нікого не обрахує. Закаблук усміхнувся, показуючи мені обидва ряди білих дрібних зубів, і, затримуючись на мить біля наших машинок, шепнув: — Якщо будуть бешкетувати — підсобиш, га, Василю? — Авжеж! — пообіцяв я. — Але, гляди, сам тримайся твердо! Закаблук швидко пішов до сусідів. Незабаром він виринув біля машинок, де метушились Кашкет і Тиктор. Не затримуючись біля них, Закаблук швидко пройшов мимо, до вагранки. — Ей, ей, Миколко, не обходь друзів! — зашепелявив Кашкет. — Давай спершу сюди завертай з усією своєю шарманкою! Закаблук обернувся на цей крик. Обличчя його було напружене. Блиснувши зубами, він сказав голосно: — Прогульники і бракороби одержують гроші в останню чергу! — Тю! — свиснув від несподіванки Кашкет. — Що це за новини? — А от такі новини! — відрубав Коля і пішов до вагранки. Там його вже чекали горнові в крислатих капелюхах. Кашкет заметушився дужче, підганяючи свого напарника і перемовляючися з ним короткими і злими фразами. Вони швиденько пошабашили, і Кашкет подався в контору скаржитись. Тим часом ми обдули машинки, розклали на полиці гладилки, ланцети, гачки, душники, ківшики з водою і помазком — все як слід, щоб можна було вранці почати формування негайно. Приємно було, як завжди, пошабашивши, помити під краном блискучу лопату, а потім, нагрівши її над малиновим зливком чавуну, повільно обсипати днище молотою каніфоллю. Жовтувата каніфоль розтікалась по днищу лопати липким глянсуватим сиропам. Запахи соснової діброви, високих лускатих дерев, що стікали смолою в жаркий серпневий день, ввижалися мені і заглушали всі інші запахи ливарні. Каніфолячи лопату, я не помітив, як до щита, прибитого Закаблуком у цеху, швидко підійшов Гриша Канюк; він розгорнув і приколов на щиті перший номер нашої газети «Молодий ентузіаст». Під яскравим написом «Рекордсмени браку в ливарні» було вміщено замітку і намальовано кілька постатей, які вистроїлися в ряд. Напівроздягнуті, як борці, важко випинаючи прикрашені чвертками груди, ішли вони в церемоніальному марші до одної мети: їх тягло до величезного, наповненого голубуватою рідиною бутля з черепом на етикетці. Як і слід було чекати, в числі бракоробів і прогульників ішли до завітної пляшки чубатий Тиктор і верткий загорілий Кашкет, схожий у своїй недоладній хусточці на іспанського пікадора. А під карикатурою було написано:  

«На просьбу всіх чесних трудівників цеху, з нинішнього дня бракороби, прогульники і дезорганізатори виробництва одержують заробітну плату в особливому порядку».  



І в ту ж мить з’явився із стільцем та маленьким розкладним столом Закаблук. Він швидко розгорнув на столику відомості і, сівши на стілець, застиг у чеканні, як у своїй конторці. Він готовий був негайно розрахуватися з усіма бракоробами. Раптом не знати звідки біля цехових дверей з’явився інженер Андрихевич. За давньою звичкою він носив інженерський кашкет з високою тулією і з молоточком та розвідним ключем на бархатному околиші. Забачивши головного інженера, ливарники розступились і дали йому дорогу. Високий, кощавий, з сивиною на скронях, різко відтінених зеленим околишем кашкета, Андрихевич спинився перед газетою, подивився на столик і презирливо кинув: — Що це за вигадки? Покличте майстра! — Я тут, Стефане Медардовичу! — відгукнувся Федорко, як видно, викликаний сюди кимось з ображених прогульників. — Чому ви допустили це? — крикнув на майстра головний інженер. — Я думав… Я думав, що це по Громадській… лінії… — Ніяких «громадських ліній»! — ущипливо, з прищуром процідив Андрихевич. — Виробництво б виробництво. Негайно зняти оцю мазанину! Багато довелось пережити мені в ці хвилини. Зараз міг провалитися весь план нашого наступу на бракоробів і дезорганізаторів виробництва. І, набираючись відваги, я швидко ступив до інженера. — Забирати стінну газету ми не дозволимо! — крикнув я зривистим голосом. Якусь хвилину Андрихевич розглядав мене мовчки, ворушачи волохатими бровами і, як видно, пригадуючи нашу першу зустріч. А потім, пригадавши, вирішив діяти в обхід. — А-а-а! Будівник нового світу! Здрастуйте, шановний! — промовив він з удаваною жартівливістю і подав мені зморшкувату руку з масивним золотим перснем. — Тепер дозвольте вас запитати, молодий чоловіче, від чийого імені ви протестуєте? — вів далі інженер, явно бажаючи мене принизити. — З власного почину? Чи в порядку відомого вже мені юнацького протиріччя? — Я заперечую від імені цехового осередку комсомолу! Стінна газета випущена нами, і ви не можете її забороняти. — Дозвольте, голубчику! Але хіба комсомольська організація правомочна своєволити і порушувати трудову дисципліну? — спитав інженер. — Хто порушує трудову дисципліну? Ми?! — обурився я. — Це вони порушують трудову дисципліну — прогульники, бракороби, ті, що тягнуть нас назад! — Тихше, тихше, юначе! Стримайте ваш запал! Я ще не оглух, і кричати мені не треба. Тим більш — час революційних мітингів минув. Я завів цю розмову ось чому. Поки що я тут головний інженер. Я наказую майстру забрати цей аркуш. А ви — особа, в якої нема ні досвіду, ні адміністративних повноважень, — грубо втручаєтесь у мої дії, підвищуєте тон, грубіяните. Як це накажете розуміти? Хіба це не порушення трудової дисципліни? Злораде, уже торжествуюче цілковиту перемогу обличчя бракороба Кашкета видно було поряд, а передо мною єхидно блищали зеленуваті очі Андрихевича. Але я ще не здався: — Питання про порядок черговості одержання заробітної плати, Стефане Медардовичу, погоджене з директором заводу товаришем Руденком і з нашим заводським комітетом профспілки. Той, хто працює краще за всіх, одержує зарплату в першу чергу, і мені здається, що головний інженер також повинен виконувати волю директора, а не суперечити їй. — Я нічого не знаю про таке погодження, — буркнув Андрихевич. — Директор не говорив зі мною. — З вами не говорив, а з усіма членами бюро загальнозаводського колективу комсомолу говорив. Іван Федорович схвалив усі наші заходи… а стінгазету — в першу чергу. — Я це ще з’ясую! Так легко вам ці фокуси не минуться! — явно розгублюючись, похмуро пробурчав Андрихевич. Біля мене з’явився Турунда. Звертаючись до інженера, він сказав миролюбно: — Стефане Медардовичу, я можу поручитися, що Манджура говорить правду і не збирається вас обдурювати. Я заявляю це не від себе особисто, а від партійної організації. Ми гадали, що ви нам спасибі скажете. «А тут така суперечність… — Це ми ще подивимось! — загрозливо кинув інженер, не дослухавши Турунду. Він поправив кашкет з лакованим козирком і поспіхом вийшов із цеху. — Шість — нуль на нашу користь, Васю! — вигукнув Закаблук, як тільки зачинились рипучі двері за інженером. — Слухай ти, комсомоліст! — підійшовши до нього впритул і обдаючи горілчаним перегаром, прошамкав Кашкет. — Чого ти до мене причепився? Язик у тебе, як у сороки, охочий ти до торохтіння всячини, але витівка твоя ні до чого, Я скоріш удавлюсь, аніж тут гроші одержу. Несіть їх мені до машинки! — Ну й не одержуй! Кланятися не будемо! — підтримав Турунда. — Заводоуправління перекаже їх тобі на ощадкасу. — У мене нема книжки. Я не такий скнара, як ти! — злісно кричав Кашкет. — От і обзаведешся заодно книжечкою! А сердитися тобі нема чого. Хто у нас королі бракоробів? Хіба не ти з своїм напарником? — просто у вічі випалив Кашкету Турунда, поблискуючи бистрими очима. — Хлопці тут діло пишуть. Раз тебе на брак тягне — май і чергу особливу… А ні — йди геть з цеху на море волокушу тягати. Може, там пощастить! — Та що ж це таке, га, братва? Затискують робітничий клас, а ви мовчите? — заволав Кашкет, шукаючи підтримки у ливарників, які сміялися. Але ні в кого він співчуття не зустрів. Потроху всі стали розходитися. Несподівано столик з відомостями заступила чиясь спина: у Закаблука одержував гроші літній вагранник Чучвара. Незадовго до получки він прогуляв цілий робочий день на весіллі у кума, в Матроській слобідці. Музика грала на тому весіллі так, що на косі було чути, а Чучвара на другий день ходив сонний. Тепер він вирішив нишком взяти получку та піти швидше з людських очей, без зайвої ганьби. — Почин є! — голосно сказав Коля Закаблук. — Хто далі? Прошу поспішити. І тільки тепер, уперше після шабашу, почув я голос Тиктора. Мовчазний досі і якийсь зажурений, він смикнув Кашкета за руку і сказав: — Нема чого комизитися! Брак був? Був! З обіду прогуляв на тих роликах? Прогуляв! Одержуй грошву — і йди собі!.. Цех спорожнів одразу ж, як тільки Кашкет із своїм напарником, який виявив на цей раз розсудливість, одержали заробітну плату. Ми йшли до прохідної разом з Турундою і Закаблуком, і, пригадую, Лука кинув зненацька: — Глянь, Василю! А ваш подолянин присмирнів, побачивши себе в отакій компанії. Подіяло! Не такий він безнадійний. Лука був правий. А я думав, що саме Тиктор почне шуміти більше за всіх, побачивши свій портрет у газеті. Вийшло зовсім інакше, і на краще. Схвильований сутичкою з Андрихевичем, ішов я разом з товаришами до заводських воріт і думав: «Тепер «татусь» проробить мене, ряба божого, за обідом! «Такий-сякий, — скаже він донечці, — замурзаний твій поклонник! Поперек дороги мені став. А ми його, шельму, пивом поїли та осетриною угощали!» І, звичайно ж, Анжеліка буде тепер одвертатись при зустрічі зі мною. Ну й нехай! Ради її примх принципи змінювати, чи що? Яким був, таким і лишусь. Моя доріженька зовсім інша: з Турундою, Головацьким, Науменком і з усіма моїми новими друзями в цьому місті». Зогрітий цими думками, я, міцно взявши Турунду під лікоть, сказав: — Почин зробили, Луко Романовичу! Ото розмов буде в ливарні!.. А скільки боїв іще на нас чекає! — Велику справу іробимо, Василю, — серйозним голосом відповів Турунда. — Політика — це бої мільйонів, казали мені в робітничому університеті. Одинаки в цій боротьбі завжди програють. А нас же мільйони!  

Лист під каменем

 

Через два дні після появи в нашому цеху стінної газети з заміткою про прогульників Маремуха, ідучи після мене на роботу, побачив на стежці, що вела до нашої хвіртки, придавлений важким булижником білий конверт. Зміст листа заслуговує на те, щоб навести його цілком:  



«Слухай ти, хохол голопупий! Дуже ти великим задирою одразу став. Не знаєш того, що батько Махно ось-ось прибуде з своєю ватагою у рідні краї. Переб’ємо ми тоді крильця всім партєйним і комсомолістам. Отож сиди тихенько або ще краще — забирайся, поки ноги цілі, з попутним вітерцем у свою Подолію, звідки тебе чорти принесли. І гляди — тільки писни кому-небудь про цей лист — пощади не жди. Зразу пельку заткнемо!»  

А замість підпису був намальований вищирений череп, і під ним перехрещувались дві кістки. Коли ми вернулися з заводу, Маремуха подав мені конверт з цим листом і сказав схвильовано: — Гади, загрожують! Читай, Василю! Пробіг я очима наспіх це послання, написане нерівними літерами і, як видно, лівою рукою, і розсміявся. — Що за дурний сміх, не розумію! — буркнув Сашко. Він, як сільська жінка пряжу, намотував на спинки двох стільців довгі і тонкі резинки для свого аероклубу. Я подивився допитливо то на одного, то на другого і сказав: — Ви з мене, хлопці, не жартуєте? Петро обурився: — Бачив Хому невіруючого? Він думає, що це ми йому від імені махновців листа послали! — І Петро розповів мені, як знайшов він конверт, придавлений каменем. Доводи Петра переконали мене. Та й справді: хіба годилося комсомольцям жартувати так, підробляючись під ворогів Радянської влади? — Хто ж це написав, га, Василю? — наївно поцікавився Маремуха. — Чи не з ливарні хтось? — Ясне діло, з ливарні. Хтось із прогульників. Ми їм на хвіст наступили, а вони тепер залякують, — згодився я. Бобир півшепотом порадив: — Якщо ти певен, що це Кашкет — біжи і заяви. Справа це політична! — Якби ж я знав точно… Не спійманий — не злодій. Він викрутиться, а я опинюся в дурному становищі. Ще й на сміх мене піднімуть! Сашко сказав дуже впевнено: — Нічого, нічого! Там розберуться. Там розумні л; юди сидять і до всього докопаються. По одному почерку всюди людину знайдуть. — Василю, слухай, Сашко діло говорить, — знову встряв у розмову Маремуха. — Листа цього покажи кому треба. Там вживуть заходів. Адже це вилазка ворога! До пізнього вечора ми обговорювали клятий оцей лист, що заповнив усі наші думки, і ні про що інше не говорили. Ми прийшли до спільного висновку, що не від хорошого життя, не від сили, а скоріше всього від слабкості вдаються наші вороги до таких підлих листів. Ще зовсім недавно я дуже ображався, коли мене вважали хлопчиськом. Як хотілося швидше перескочити юнацькі роки, стати дорослим, таким, як Турунда або хоч Головацький! Однак образливий прикметник «голопупий», що натякав на мої молоді літа, дошкулив мене сьогодні не так, як образлива і огидна кличка «хохол». Таким словом називали українців за царату урядники, жандарми і всяка знать. Я чув не раз, як денікінські бойскауті презирливо обзивали нас — робітничих підлітків із Заріччя — «хохлами». Все це давно вже минуло, я з гордістю писав в анкетах «українець». Любив вечорами співати в комсомольському клубі українські пісні, говорив українською мовою, тепер виявилось, що мерзотник, який підкинув мені анонімного листа, глумився і з моєї національності, і це мене обурило найбільш. … Бобир і Петро вже давно не подавали голосу. Сашко сопів усе більше й більше. Жовтуватий місяць, схожий на скибку тонко відрізаного гарбуза, зазирав у відчинене вікно. В міському сквері, як і завжди в суботу, все ще шуміли гуляючі. Зі сходу потягло бризом, і разом з легеньким подихом вітерцю я почув дзвінкий стукіт засувки. Заскрипів гравій під ногами людини, яка швидко йшла від хвіртки до нашого будиночка. Хто б це міг бути? Хазяйка давно вже спала. Сусіди в такий пізній час рідко її тривожили. З вікна я окликнув людину в дворі. — Телеграма! Василю Манджурі, — обізвався голос знизу. Прожогом кинувся я східцями. І поки розписувався у листоноші та повертався назад у мезонін, розбуджені колотнечею хлопці запалили світло. Сонні, в самих трусиках, стояли вони, чекаючи мене, і обличчя їх виявляли нетерпіння. При світлі лампи прочитав я станцію відправлення: «Синельникове». Що за нісенітниця! В Синельникові у мене абсолютно нікого не було. А може, це мій батько — друкар — вирішив відвідати мене і їде із своїх Черкас у відпустку до моря? — Та розкривай її швидше! Не муч! — простогнав Сашко. Слухаючись його поради, я розірвав синеньку заклеєчку, і жорстка телеграма з наліпленими стрічечками літер розкрилась перед очима, як маленька географічна карта. Друковані літери застрибали перед очима. Їх сполучення вразило мене своєю несподіваністю, і я гукнув: — Хлопці! Микита сюди їде! — Микита їде до нас? Ти жартуєш. Тут якась помилка! — вигукнув Маремуха, спинаючись навшпиньки і через моє плече заглядаючи в телеграму. — Яка помилка? Слухай! — І я прочитав чітко: — «Завтра опівдні прибуваю товарняком Зустрічайте Підготуйте негайний прийом вантажу крп… Коломієць». — Який жаль, що я не зможу його зустріти! — Ти здурів? — накинувся я на Бобиря. — Ти що?.. Не будеш зустрічати Микиту? Бобир жалісно протягнув: — Не зможу, Васильку. Важлива справа є! — Які можуть бути важливі справи в неділю? — стаючи на мій бік, скарав Маремуха. Але Сашко не здавався і багатозначно заявив: — Такі. Важливі. Але поки що вони — таємниця! — Свого секретаря, Микиту, ти не підеш зустрічати? Та він нам чавун везе, дурню ти отакий!.. Ти мусиш бути на вокзалі! В порядку комсомольської дисципліни. Зрозуміло? — тоном наказу сказав Маремуха Сашкові. — А я не можу! — уперто твердив Бобир. — Якраз на цей час у мене таке призначено… І ніщо не допомогло. Як ми не дорікали Сашкові, як не соромили його тим, що він зустріч старого друга і вихователя міняє на якесь там побачення, Бобир був непохитний і не піддавався на умовляння.  

На другий день, взявши з собою Головацького, ми з Петром прийшли на вокзал. Пасажирський з Катеринослава прийшов іще вранці. Порожній зелений состав давно загнали на запасну колію. Вагарі, стрілочники, буфетник — усі сховалися від опівденної спеки в прохолодних кімнатах вокзалу, який іще не так давно був для нас, фабзавучників, новим і чужим. А сьогодні ця приморська тупикова станція з розпеченими від сонця, поблискуючими рейками здавалася рідною і знайомою мало не з самого дитинства. Як швидко можна освоїтися в новому місті, коли зустрінеш на своєму шляху хороших людей! Навіть веснянкуватий моложавий черговий по вокзалу, схожий у своєму червоному кашкеті на гриб-мухомор, здавався мені давно знайомим. Удалині, біля вихідних стрілок, клацнув, підіймаючись догори, щиток семафора, і тонко загули стальні троси в ящику, прокладеному вздовж колій. Ми почули далекий гудок паровоза. «Який-то зараз Микита? Чи стане він, як раніш, говорити з нами як старший, чи буде вже вважати нас рівними?» — думав я, напружено стежачи за клубочком паровозного диму, який чимдалі збільшувався. Товарний ешелон, що його тягнув важкий паровоз, летів із степів Таврії назустріч морським просторам. І ось нарешті, обдаючи і без того розпечений сонцем перон хмарами гарячої пари, паровоз промчав повз вокзал — чорний, маслянистий, лиснючий від мастила і лаку, пахучий і громіздкий, з молодим замурзаним машиністом, що виглядав з квадратного віконечка. Коричневі платформи з будівельним лісом, з ящиками якогось вантажу, засипані поташем і вугіллям, проносилися перед нами, і я думав, що кінця й. краю їм не буде. Але ось на одній із платформ показалась постать у солом’яному брилі, не схожа на тих провідників, що подекуди вітали нас прапорцями з тамбурів. Минула секунда, друга, і ми впізнали Коломійця. Одягнутий у синій комбінезон, він стояв на якомусь величезному верстаті. Тільки-но наші погляди зустрілись — Коломієць зірвав з голови бриль і замахав ним, вітаючи нас. Дуже чорний, сухорлявий, з розтріпаним од вітру волоссям, він щось кричав, але стукіт вагонних коліс глушив його слова. Не встиг іще поїзд зупинитись, як Микита спритно стрибнув на перон. — Здорові були, хлопці! — вигукнув він. Спочатку Микита просто потиснув мені руку, потім, повагавшися мить, міцно обняв мене і поцілував в обидві щоки. Від нього пахло степовими просторами, гірким полином, таволгою і чебрецем. І з Маремухою він поцілувався. Тоді я відрекомендував Микиті Головацького. Коломієць, весело дивлячись на Толю, тиснув йому руку: — Чув, аякже! Василь писав мені про тебе. Спасибі за те, що дали притулок нашим вихованцям… А жатки будуть? — А чавун буде? — також усміхаючись на відповідь, спитав Толя. Коломієць обернувся лицем до ешелону і показав рукою на причеплені до хвоста його три навантажені платформи. — Невже не вистачить? — сказав він не без гордості. — Ще й залишиться! — прикинув зразу ж на око Толя. — Але, я бачу, не дійшли ще до ваших країв слова Фелікса Едмундовича: «З металом поводитися, як із золотом». Цілі поклади, як видно, його у вас. А я, признатися, думав, що Василь трошечки перебільшує. — До вашої телеграми нам якось і на думку не спадало зібрати весь оцей брухт, — виправдувався Микита. — Спасибі, напоумили! — І як ви все це так швидко зібрали? — здивувався Петро. — Треба швидко. Урожай не жде. Уночі, при факелах збирали. Тепер уся надія на вас! — А що це за штука, Микито? — запитав я, показуючи на розбиту чавунну станину, що з вигляду нагадувала підставку для величезного стола. — Це, брат, не «штука», а машина для друкування грошей. — Чи не та, що в духовній семінарії стояла? — згадав я. — Вона сама! — ствердив Микита і, звертаючись до самого лише Головацького, пояснив: — Бачиш, у нашому місті затрималась одного разу петлюрівська директорія. І от німці прислали тоді Петлюрі з Берліна оцю машину для друкування грошей. Петлюра стільки гривеників і карбованців на ній надрукував, що й досі дядьки по селах ними світлиці замість шпалер обклеюють. Стояла потім оця поламана машина в підвалі сільськогосподарського інституту. Одержали ми Василеву телеграму — і давай по всіх підвалах шукати, метал збирати. А комсомольці-студенти її знайшли за штабелями дров. Згодиться?.. Головацький повільно, карбуючи кожне слово, сказав: — А не жаль таку махину на брухт брати? Чи не можна її для якої-небудь друкарні пристосувати? — Думали. Прикидали. Артіль «даремна праця»! — кинув Микита. — Німецькі інструктори як тікали з Петлюрою за Збруч, усі цінні частини захопили з собою, а станину оцю підірвали. Вся вона тріщинами пішла. Нову легше зробити, як її лагодити. Я дивився на громіздку станину, поставлену посеред платформи і прив’язану до її бортів канатами. Згадався мені далекий рік громадянської війни, коли в місті, захопленому петлюрівцями, пройшла чутка, що в духовній семінарії будуть друкувати нові гроші. Виразно пригадалося мені, як силоміць хотіли петлюрівці і мого батька, друкаря, примусити під охороною гайдамаків друкувати їх розмальовані папірці з «тризубами», скріплені підписом головного петлюрівського скарбника, якогось Лебедя-Юрчика. Батько закричав: «Я друкар, а не фальшивомонетник!» — та тільки його й бачили. Він пішов тоді в Нагоряни, до партизанів. І ось знову клята машина, від якої тікав у ті роки з міста батько, зустрілася на моєму шляху, але тепер вона вже годилася лише в переплавку. Головацький зразу ж пішов до чергового по станції і попросив його відчепити платформи з чавуном і перегнати на завод. — Ви, друзі, ведіть гостя додому. Він проголодався, мабуть? Та й помитися йому не шкодить, — сказав Толя, беручи у Коломійця накладні. — А я вже тут усе сам проштовхну! — А так, помитися б не завадило, — зауважив Микита і погладив себе по загорілій щоці. — Невже ти на відкритій платформі всю дорогу їхав? — спитав Маремуха, коли ми вийшли на вокзальний майдан. По-молодецькому труснувши шевелюрою, Коломієць сказав: — Дуже добре їхав! Як бродяга у Джека Лондона! Лише з тією різницею, що ніхто не прогонив мене з поїзда. Уночі, на великих перегонах, провідники до мене збирались, як у клуб. Не без заздрості я запитав: — Весело їхалось? — І не говори! Будинок відпочинку на колесах. Тільки-но сонце піднялось — спецівку скидаю і давай загоряти. Вітерцем тебе провівав, а обабіч пролітають полустанки, села, річки, поля, вся Україна!.. До чого ж багата наша країна! Ми увечері до Катеринослава під’їздили, так заграва над заводами на все небо! От індустрія — навіть дух забивав! Словом, чудова поїздка у мене була. Подібного задоволення я ще в житті не зазнавав. — Микито, а ще все-таки з Печерицею? — спитав раптом Маремуха. — З Печерицею? — Коломієць одразу зробив загадкове обличчя. — Це, брат, довга розмова. І ночі не вистачить, щоб усе вам розповісти. І в цю хвилину на Кобазовій горі почувся якийсь тріск. Він усе посилювався, переростаючи в гудіння. Звернувши погляди в той бік, ми побачили, як з краю гори раптово зірвався і поплив над містом невеликий аероплан. Аероплан накренився, забираючи ще крутіше, до моря, і ми побачили на невеликій висоті не тільки широкоплечого пілота в окулярах і шкіряному шоломі, але й другого чоловіка — худенького, вихрястого і, надзвичайно знайомого, який сидів позад нього. Струмінь повітря, що бив від пропелера, відкидав назад і тріпав його біляве волосся. Пасажир махав нам рукою, і Маремуха раптом скрикнув:

— Хлопці, та це ж Бобир! Слово честі, це він! І, плутаючись, збиваючись, але не зводячи очей з літака, Маремуха швидко розповів нам, що ось уже два тижні четверо комсомольців з ремонтно-інструментального цеху щось поралися разом з комісаром Руденком біля учбового літака, привезеного з підшефної ескадрильї. Все тепер стало зрозуміле: і часті зникнення Сашка вечорами, і його таємниче відмовлення зустрічати Коломійця. Не будучи певні в успіхові, не знаючи, чи пощастить їм відремонтувати літак, змовники з аероклубу до останньої хвилини приховували свій перший політ. Як же тільки вони зуміли перетягти потайки літак з аероклубу на Кобазову гору? Тим часом літак віддалявся у відкрите море. Він уже був над хвилерізом. Я стежив за його польотом жадібними очима і — що казати! — заздрив Сашкові. Дуже хотілось бути зараз в його кабіні і з неба розглядати наше місто, що розкинулося на піщаному мисі. За хвилину-другу Сашко промчав над містом, а ми все йшли та йшли по проспекту і не добралися ще навіть до центру. А тут іще Коломієць розпалив мою заздрість: — Невже це Олександр? — Ну, звичайно, він! — крикнув Маремуха. — Він якось вихвалявся: «Я бортмеханік!» А я йому: «Який ти бортмеханік, коли ні разу не літав!» А він: «Побачиш — полечу!» І полетів! Дивіться, дивіться — до маяка повернули… — Сміливий, значить, хлопчина Бобир! Виходить, не такий уже він боягуз був, яким ми його вважали після злополучного вартування біля штабу ЧОПу. Щоб так літати, потрібні міцні церви і ясна голова. А він іще рукою махає, наче з даху. Нічого не скажеш — обставив вас Сашко! — сказав Коломієць. Літак віддалявся в синяву неба і був схожий на велику бабку, яка ненароком залетіла в солоне море. — На косі сядуть, я вам кажу! — пророкував Маремуха. І справді, літак пішов над косою, але завернув назад до міста, минув курорт і, зробивши коло над вокзалом, привітно помахав крилами. — Та він з тобою здоровається, чуєш, Микито! — захоплено сказав я. — Думає, що ти ще на вокзалі, біля того ешелону. — Можливо, можливо… — схвильовано згоджувався Коломієць, стежачи поглядом за літаком, який узяв тепер курс на Кобазову гору. Через секунду він зник за гребенем гори.  



Поки наш гість повільно і неквапливо відмивав у морі жорстку від дорожньої пилюки шевелюру, ми з Петром робили у воді такі кульбіти та стрибки, на які здатна лише людина, сповнена великої радості. Я щільно згорнув долоні і обстрілював Петруся каскадами водяних бризок. Він відпирхувався, ковтаючи воду, намагався відбиватися, але без успіху. Потім ми відпливали далі, де вода була не так скаламучена, і з розгону поринали. Під водою я розплющував очі і бачив крізь зеленувату товщу піщані складки дна, іржавий уламок рибальського якоря, пучки водоростей, схожі на підводне перекотиполе. Хороше було купатися, знаючи, що поряд хлюпочеться давній друг Микита Коломієць. Сашко влетів у кімнату, коли ми, умиті і посвіжілі, їли втрьох приготовлену хазяйкою на льодяному і міцному хлібному квасі холодну окрошку з молодими огірками. Рум’яний від хвилювання, з обличчям, забризканим краплинами мастила, з брудними руками, Бобир привітався з Коломійцем так, наче тільки вчора з ним розстався, і одразу запитав: — Бачив, як ми літали? — Бачив, бачив, Сашко, і, признатися, не повірив спершу, що ти на таке здатний! — підморгуючи нам, відповів Микита. Бобир розсердився: — Що? Нездатний?! Та ми ось перевіримо мотор як слід і зразу ж у Ногайськ махнемо або в Генічеськ. В агітаційний політ. Сам Руденко говорив. А я за бортмеханіка. Вірно кажу… Нікому з хлопців Руденко не довірив складання мотора, тільки я з ним працював… — Поздоровляю, Сашко, і вірю, що не тільки до Ногайська судилося тобі літати. Якщо злетів — забирай вище і не зупиняйся! — сказав Коломієць.  
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка