Володимир Бєляєв



Сторінка17/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.39 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24

Радісна ніч


 

Чавун, зібраний подільськими комсомольцями, вивантажили. Ще сонце стояло в небі, а ми вже, пообідавши і трохи відпочивши, зібрались біля копра і, за вказівкою копрового машиніста, почали підтягати до решітки уламки старих дорожніх машин, замаслені станини якихось невідомих верстатів минулого століття і навіть іржавий, поламаний прес для виготовлення маци. Його, сказав Коломієць, розшукали у дворі старої синагоги комсомольці-друкарі. Найбільше довелося нам попрацювати, поки заштовхнули за огорожу копра чавунну основу друкарської машини. Ми, обливаючись потом, напружували всі сили. Навіть старі вагранники вийшли допомогти нам. Нарешті машиніст зачинив двері огорожі, і ми відбігли набік. Тоді Толя Головацький ввімкнув рубильник лебідки. Трос, повискуючи, потяг уверх важку металеву бабку. Ось вона затрималась угорі, під блоком копра, виразно помітна на рожевіючій блакиті передвечірнього неба. Толя натиснув важіль, і звільнена бабка, розсікаючи повітря, понеслася вниз. Кілька разів довелось гнати догори оцю важку металеву грушу і бомбардувати нею чавунні підпори, аж поки станина, задеренчавши і крякнувши, не розламалась на частини. — Добре! — скрикнув Толя, відриваючись од важеля лебідки, і з задоволенням потер замаслені руки. Найважче було зроблено. Незабаром ми зайшли в огороджений квадратик двору під копром і побачили на місці машини купу чавунних уламків. Крупнозернистий, славний чавун поблискував на зломах. Головацький підняв обома руками уламок станини на рівень очей, подивився на нерівну поверхню злому, як у дзеркало, і сказав Микиті: — Добрячий чавун! Дрібний. Графіту небагато, зате фосфору і кремнію вдосталь. Такий чавун плавитися буде, як масло, а деталі з нього багато років послужать! І, випробовуючи силу своїх мускулів, Толя вижав правою рукою уламок станини. Він зовсім не був подібний зараз до того охайного секретаря, який так насторожив мене своїм зовнішнім виглядом при першому нашому знайомстві. Щоб, чого доброго, комсомольський чавун не сплутали з загальноцеховими запасами, Закаблук спорудив особливу загородку: вбиті в землю кілочки обтяг вірьовкою. Ми знесли в цю загородку важкі чавунні уламки, і коли все, що містилось на трьох платформах, було готове для засипання в пащі вагранок, Закаблук повісив на вірьовці табличку з написом: «Чавун для молодіжного суботника». Я вже бачив наочно: вилискують і перекочуються над бистрим Дністром золотаві хвилі пшениці. І, наче кораблі, по цьому жовтіючому морю пливуть на пшеничних ланах, стрекочучи ножами, жатки, зроблені нашими руками. Турунда заступав секретаря партійного осередку ливарного цеху Флегонтова, посланого дирекцією заводу у виробниче відрядження в Ленінград. Щодня радився я з Лукою Романовичем, як краще скеровувати нашу молодь на виробниче завдання, щоб у дрібницях і у великих справах була вона надійною помічницею партії. Турунда простими діловими порадами більшовика і досвідченого виробничника спрямовував наше молодіжне завзяття на конкретні справи. Він керував нами дуже вміло, вчасно підказував, що ще треба зробити. Після кожної нової розмови з ним я бачив виразно ті «вузькі місця» в цеху, де можна було застосувати нашу енергію. Я навчився розуміти Турунду з півслова, і він, у свою чергу, керував комсомольцями так, щоб ми могли виявляти найширшу ініціативу в усякому починанні. Аби почати, а там воно і піде. Через тиждень після того дня, коли я посперечався з інженером Андрихевичем, у цеху з’явився другий, номер молодіжної газети. Вибійник Гриша Канюк попрацював на славу. Високий, широкоплечий хлопчина в шкіряному фартусі і захисних окулярах стояв біля кранового розливочного ковша і повертав його штурвал. З носика ковша лився струмінь розплавленого металу і писав літеру за літерою, з яких складалась назва: «Молодий ентузіаст». Ця вогненна назва зразу привертала увагу молодих і старих робітників цеху. Всі дописи акуратно надрукував на машинці в заводоуправлінні Коля Закаблук. Він був і автором двох із них. У статті, присвяченій режиму економії, наш мовчазний табельник хазяйським оком оглянув ливарний цех. Ні цехові комірники, ні Федорко, ні головний інженер заводу Андрихевич, писав Коля, ще не сприйняли серцем заклику партії боротися за режим економії. «Чи подумав головний інженер, скільки вільної площі гуляє поблизу недобудованого мартена? А треба тільки очистити запущений плац від піску і скрапу — буде де встановити формувальні машинки, які вже більше року чекають ремонту в коморі ливарного… А скільки набійників з поламаними дерев’яними клинчиками валяються на стелажах! Тим часом кожного разу, коли не вистачає набійників, майстер Федорко посилає все нові й нові замовлення в ремонтно-інструментальний цех. Інструментальники витрачають дорогий метал, виготовляючи для нас нові набійники. А чи не простіше було б насадити на старі залізні держаки нові клинці і цим обмежитися?» Таких переконливих прикладів Закаблук відшукав силу-силенну. Він просто у вічі обвинувачував адміністрацію в неекономному витрачанні графіту, сульфітного лугу і патоки в шишельній. І він не тільки вишукував хиби, а й закликав робітників боротися за кожну краплю чавуну, за кожну жменю жирного гатчинського піску, який привозили до нас здалека, за всяку надтріснуту опоку, яку при бажанні можна зв’язати заклепками і пустити в хід без переплавки. У дописі «М’якосердя майстра Федорка» Закаблук протирав наждачком Олексія Григоровича за його примиренське ставлення до шкурників і бракоробів. Коля говорив щиру правду у вічі. Він писав, що досить якому-небудь бракоробові запросити майстра до себе на весілля або покликати його на хрестини кумом, як Федорко ладен дивитися крізь пальці на всі їх штуки. «Якщо ці нехлюї не захочуть виправитися, — попереджав Закаблук, — треба майстру негайно очистити від них ливарню». Свій допис я підписав «Василь Киянка». Мені до вподоби було це слово ще в фабзавучі. Киянкою звичайно плацові формувальники розштовхують моделі, перед тим як обережно вийняти їх з піщаних форм. Так і я хотів своїм дописом розхитати лінивих і надміру спокійних людей, від яких залежав розвиток цеху. Василь Киянка висловлював у газеті «Молодий ентузіаст» думку, яка давно вже мучила його: він пропонував відкинути кустарне підігрівання машинок, і викликану ним зайву біганину по цеху за плитками. Нам допоміг докладний лист, якого надіслав Турунді з Ленінграда секретар партійного осередку Флегонтов. Враження Флегонтова ми опублікували в газеті. Він розповідав про раціоналізацію в ливарному цеху заводу «Красный выборжец», про набивку форм стисненим повітрям, про точний розподіл обов’язків між ливарниками і формувальниками. «А чому б усе це не застосувати у нас?» — запитувала редколегія «Молодого ентузіаста». Флегонтов формував у нас колеса для жаток. Середнього зросту, присадкуватий, сивуватий чоловік років п’ятдесяти, він виконував дуже тонку і забарну роботу. Занадто повільними і обережними здалися спочатку мені рухи Флегонтова, коли я стежив за його кремезною постаттю в полотняній робі і в казенних жовтуватих черевиках. Занадто вже він довго возився біля кожного розкритого колеса, примочував краї форми уважно і ніжно, заглядав за допомогою дзеркальця у вузькі пази майбутнього обода, перевіряючи, чи нема там сміття. В той час, як ми на «кулеметах» набивали без оглядки опоку за опокою, виставляючи їх добрий десяток на м’яку піщану постіль, Флегонтов із своїм напарником встигав зняти талями і з’єднати одну з одною лише дві половинки одної форми. Якось я висловив Турунді свою думку з приводу повільності Флегонтова, на що він відповів мені: — Дуже швидкий ти в своїх оцінках! Там, голубчику, не побігаєш. Колеса та корпуси — найбільш трудомісткі деталі. Не випадково їх формують робітники найвищих розрядів. Чому це так? Та дуже просто! Ти «запореш» у гарячці півдесятка шестерень — прикро, але поправно. А уяви собі, що погано заформоване таке колесо. Подумати страшно, скільки чавуну в брак піде, на переплавку!.. А Флегонтов — він великий майстер! … Лист партсекретаря в нашій молодіжній газеті з великою цікавістю прочитали літні робітники, та і весь номер справив неабияке враження. … Тієї ночі, коли молодь ливарні вирішила вийти на роботу не з чотирьох, а з першої, щоб задовго до приходу всіх робітників встигнути, не поспішаючи, заформувати комплект деталей для виробництва жаток, що мали бути надіслані комуні над Дністром, я хвилювався страшенно: «А що як ми, молоді формувальники, не справимося з цими трудомісткими і небезпечними деталями? А на них тримається ж уся жатка!» Але непокоїти просьбами старших нам не хотілось. «Упораємося власними силами», — підбадьорювали ми себе. Не встигли ми взятися до роботи, як з двору в цех зайшли Турунда з Гладишевим, а потім один по одному стали заходити «старички» — кадрові робітники, які давно вже вийшли з комсомольського віку. — Здрастуйте, Луко Романовичу! — вигукнув я, зупиняючи Турунду. — А ми хотіли було на ваших машинках попрацювати. Як же тепер буде? Лука Романович усміхнувся і сказав: — Рано ти у старики записати нас хочеш! Та ми ж допомагати вам прийшли. Загальна справа — спільний клопіт. Хіба не так? Наче чавунна чушка звалилась у мене з плечей. Спасибі Турунді! Все буде гаразд. Зараз можна було вже не сумніватися в тому, що всі чавунні частини жаток будуть відформовані і залиті як слід. Почали точно о першій годині. Зашипіло всюди біля машинок стиснене повітря, зачервоніли розжарені плитки під моделями. Леза лопат врізались у піщані купи, і звідти повалила густа пара. Ми заздалегідь домовились, що зі мною в парі буде формувати шестерні Коля Закаблук. І з того, як, не дивлячись, він закрутив гвинти, що притискали опоку до чавунної рамки, я пересвідчився зайвий раз, що формування йому знайоме здавна. Не встиг Коля набити першу опоку, як ми почули буркотливий голос Науменка: — Ей-ей, молодче! Не займай чужого місця. Підірвешся — і знову захворієш. Без тебе упораємось! З цими словами Науменко відсторонив Колю від машинки і, перевіривши, чи надійно закріплена опока, з розмаху опустив у димучу піщану суміш гострий клинчик набійника. — Нічого, Колю, не журись! — заспокоїв я мого невдачливого напарника. — Ми з дядею Васею поформуємо, а ти погуляй. Або знаєш що? Покажи краще Коломійцю, як пісок просівати. Або ось що: підносьте до машинок плитки, щоб ми не відривались. Бо часу в обріз! Микита теж не лишився осторонь. Хіба міг він, з його неспокійною вдачею, безтурботно спати цієї ночі, знаючи, Що молоді ливарники почали робити жатки для придністровської комуни? Далеко над Дністром колосяться густий сріблястий овес, сизувате жито, пшениця, ячмінь. Наближався день збирання врожаю. Не можна було гаяти ані хвилини! Для нашого подільського гостя Микити я одержав у Федорка тимчасову перепустку. Коломієць дав згоду виконувати всяку роботу, яка буде йому під силу. Отож і став він бігати з цеху до палаючих коминків наввипередки з Закаблуком і вертався звідти, тримаючи в кліщах розжарені плитки для підігрівання. Маремуха заохочував молодь у себе в столярному цеху, щоб понадурочно і безкоштовно зробити дерев’яні частини машин. Сашко Бобир тієї ночі теж прийшов зі мною в ливарню, щоб подати першу слюсарну допомогу в разі якоїсь поломки. А дядя Вася, я відчував це, був дуже невдоволений чимось. Він усе бурчав собі під ніс і чомусь-то зітхав, а потім не стерпів і сказав мені: — Ах ти, жаль який! Спізнився трохи. І все через стару! Казав їй: розбуди опівночі. А вона сама проспала. Я глянув на годинника — пів на першу. І в порту першу склянку пробили. Поки лице сполоснув, поки одягнувся, а ви вже і застукотіли!.. — Дарма, дядю Васю! І так упораємось до початку роботи, — заспокоював я старого. — Не в тому справа, що упораємося! Справа ж громадська! А для громадської справи і тим паче запізнюватись соромно. Я не Кашкет, у мене вовчої думки ніколи не було. Я з усіма спільно жити хочу! Ніколи так радісно не працювалось, як цієї ночі! Нема чого гріха таїти — в звичайні дні ні-ні, та й підраховуєш у думці, скільки заробиш, і якщо до шабашу звичайна норма перевиконана, підеш додому веселий. Сьогодні ж вночі ми працювали для громадської справи. Зусилля наші були радісні, легкі, одна рука випереджала другу, і ноги самі несли на плац. Через три дні ми зайшли разом з Микитою і Головацьким у малярний цех. Запахи оліфи і скипидару зустріли нас іще в тамбурі. Багато новеньких жаток стояло в просторому цеху і чекали, поки їх відправлять. У світлі опівденного проміння ми швидко впізнали наших п’ять жаток. Та й неважко було відшукати їх серед сотень інших машин: на борту кожної жатки, зробленої для придністровської комуни, красувався значок Комуністичного Інтернаціоналу Молоді. А трохи далі, під фабричною маркою, молоді малярі акуратно вивели два рядки з нашої улюбленої, дуже розповсюдженої на той час пісні:  

Наш паровоз, вперед лети!


Зупинка у Комуні!..

 

І під словами цієї пісні, що звучали, як лозунг, дрібнішими літерами було виведено: «Комсомольській комуні імені Ілліча від робітників машинобудівного заводу імені Петра Шмідта». Транспортний відділ заводу обіцяв відправити комунарам жатки з першим товарним ешелоном після півночі.  



Де Печериця?


 

Після огляду жаток, готових до відправки, я запропонував друзям і нашому гостю сходити на косу. Давно ми збирались піти туди самі, а сьогодні і привід був хороший. Вечір був погожий, з легеньким вітерцем, що повівав із степу у відкрите море. Усі оці дні, заповнені тривогою, поки в заводських цехах обробляли відлиті нами деталі, море штормувало. А сьогодні на світанку хвилювання втихло, і нам удалось без особливих труднощів дістати на причалі ТРНАВ[8] легкий біленький тузик. Маремуха з Микитою сіли загрібними, а я взявся за румпель. Тільки Сашко спочатку байдикував і, знявши тапочки, сидів, звісивши ноги з форштевня. Змінюючись по черзі на довгих ясеневих веслах, через годину ми уткнулись в піщану обмілину коси між курортом і маяком. Привільно і безлюдно було тут. Обабіч коси розстилався вкритий жмурами водяний простір, розділений лише невеличкою, вузенькою смужкою надзвичайно чистого сріблястого піску. Місто ледве видно було: присадкувате, схоже здалека на велике приморське село, воно розтяглося маленькими своїми будиночками від Лисок до Матроської слобідки. На краю коси, що простяглась до хвилеріза, праворуч височів білокамінний конус маяка. Багато, мабуть, праці вкладено було, поки збудували його там на хисткому піску, коли й тут перешийок був такий вузький, що штормова хвиля вільно його перехльостувала. Грузнучи в сухому піску, як у засіках з пшоном, ми витягли тузик із води, і Маремуха проворно почав роздягатися. Як гусак, що пробує силу своїх крил, Микита кілька разів змахнув руками, глянув, мружачись, на рожеве сонце і по-хлоп’ячому кинувся до води. Наздоганяючи Коломійця, кинулись і ми в море, яке грало блискітками сонячного проміння. Приємно було купатися тут, на широкому морському роздоллі! Чиста, як у степовій криниці, тепла вода. Дно, вкачане хвилями затихлого вранці прибою, було все в маленьких піщаних складках. Солонуватий і такий приємний вітерець ледь віддає запахом риби і гниючих водоростей. А як ляжеш на спину — бачиш, як десь біля берега високо в небі тремтить повислий над приморським степом кібець. Вишукує здобич, шельма, та все не може вирішити, на кого б кинутися йому з висоти. Викупались ми на славу, і коли, мокрі і стомлені, похитуючись, вибрались на берег, Коломієць став робити гімнастику. Він до хрускоту в кістках розводив руки, крутив кистями, і хоча нас обвівав ніжний бриз відкритого моря, здавалося, наче ми розкошуємо на дозвіллі з Микитою на нашому Поділлі. Згадалось, як ми разом гуляли вночі по місту, і знову охоплений нетерпінням, я гаряче попросив його: — Та годі тобі в мовчанку грати, Микито! Розкажи нарешті толком: що ж трапилося з Печерицею? — Скажу, скажу, не хвилюйся! — заспокоїв нас Микита і, сівши в човен обличчям до заходячого сонця, почав розповідати. … З тої самої хвилини, як Дженджуристий знайшов у під’їзді окружної наросвіти пасмо пожмаканих рудих вусів Печериці після його втечі, Вукович не знав спокою. Щоб правильно визначити, де Печериця може переховуватися, треба було вивчити все його минуле, сучасне і навіть заглянути в його майбутнє, перевірити всіх його давніх і теперішніх друзів та знайомих. Треба було з’ясувати, де він мандрував, в яких місцевостях жилося йому найпривільніше, і тоді легше догадатися, де він зміг би знайти собі спільника і переховувачів. Житомир і Проскурів відпадали. Навряд чи Печериця наважився зупинитися в цих маленьких містах, розташованих поблизу тодішнього державного кордону. Був він «на замку» завжди, а після втечі Печериці з нашого міста тим більш йому було рисковано наближатися до нього. З квитка, залишеного мені Печерицею, можна було припустити, що він мав намір їхати до станції Міллерово. Невже він пустився навтіки в колишню Область Війська Донського чи на Кубань? З розпитів співробітників та з анкетних даних утікача Вукович з’ясував, що Печериця ніколи не бував у придонських краях. Більш того: скоро після приїзду. в наше місто, будучи ще поза всякою підозрою, Печериця з гордістю заявив друкарці окрнаросвіти: — У Московщині я ніколи не бував і, дасть бог, не буду. Пощо мені залишати межі України? Важко було припустити, щоб цю випадкову фразу він кинув з певним наміром, щоб і нею, в хвилину небезпеки, замести свої сліди і зникнути якраз у ненависній йому «Московщині». На всяк випадок були уважно вивчені всі підозрілі особи в станицях Міллеровська, Вільховий Ріг, Нікольсько-Покровська і навіть у селищах Криворіжжя і Вільховчик. Слідів Печериці там не було виявлено. Найімовірніше, квиток до Міллерова Печериця взяв, щоб відвести очі. І хто знає, чи не виписав він собі для цих мандрів ще кілька безплатних літерів у різні кінці України, та, можливо, і на різні прізвища? І Вукович почав розв’язувати оце заплутане завдання. Перш за все, розповів нам Микита, він ознайомився з матеріалами того періоду, коли Печериця носив австрійський мундир і прийшов через Збруч на охоплену полум’ям революції Україну. Австрійські генерали використовували тоді українських націоналістів з Галичини, одягнутих в австрійські військові мундири. Цілий легіон «українських січових стрільців» кинутий був тоді в складі австрійської армії на грабування України. На Київщині, Херсонщині, Катеринославщині спалахнули народні повстання. Цілі села, волості і навіть повіти з’єднувались у партизанські загони і провадили боротьбу з окупантами. Тільки поблизу Звенигородки партизани розгромили кілька регулярних німецько-австрійських частин. Східну армію австрійців привів на Україну фельдмаршал Бем-Ермолі. Потім його заступив генерал Краус. Наприкінці березня 1918 року, за домовленістю з німцями, цей генерал грабував Подільську, Херсонську і Катеринославську губернії — величезний простір України від Збруча до Азовського моря. Як тільки генерал Краус очолив командування східною армією, радник австрійців в українських справах Зенон Печериця дістав призначення в штаб XII австрійського корпусу у Катеринослав. Він часто виїздив у складі каральних експедицій в райони, охоплені селянськими повстаннями, і ліз із шкури, щоб краще та хитріше догодити австрійцям. … І ось, простежуючи шлях Печериці від занепалого містечка Коломиї до берегів Азовського моря, Вукович, за словами Микити, виявив, що найчастіше, відриваючись од Катеринослава, австрійські каральні загони базувались у німецьких колоніях і, зокрема, в Таврії. Треба сказати, що райони Таврії ще з дитинства були знайомі Вуковичу. Якраз сюди ще у першій половині минулого століття втік із Сербії його дід, учасник повстання проти жорстокого князя Милоша Обреновича. У Таврії дід Вуковича одружився на українці і залишився назавжди, а вже батько Вуковича почав працювати в Маріуполі на металургійних заводах майстром доменних печей. У Маріуполі син його вступив до комсомолу, і звідси ще в роки громадянської війни він був посланий на роботу у війська ВЧК — ВДПУ. Вивчаючи тепер маршрут Печериці по знайомих йому з дитинства степах України, Вукович узнав, що один з австрійських загонів, у складі якого був і Печериця, добрався аж до німецької колонії Нейгофнунг, розташованої на березі річки Берди. Вукович негайно поцікавився історією цієї колонії і узнав, що її заснували ще на початку XIX століття німці, які переселилися в Таврію з Вюртемберга. Вукович озброївся лупою і став по карті вивчати маршрут Зенона Печериці до Азовського моря весною 1918 року. Перед очима уповноваженого зарябіло безліч німецьких назв: Фюрстенау, Гольдштадт, Мунтау… Це були багаті німецькі колонії, густо розташовані в родючому Таврійському степу. Жили німці в них розкішно, поки царювала династія Романових. Але як тільки з Смольного почувся заклик: «Вся влада Радам!» — страх перед народною владою не раз будив серед ночі багатих німецьких колоністів і змушував їх тремтіти. Австрійську армію зустрічали вони з розкритими обіймами. Фельдкурати[9] в сірих мундирах служили урочисті молебні в кірхах за здоров’я династії Габсбургів, і старожили колоній плакали від зворушення під тягучі звуки органів. Зенона Печерицю — австрійського служаку, який добре володів німецькою мовою, — колоністи, поза всяким сумнівом, мали за свого. Вони охоче допомагали йому в грабіжницьких набігах на українські села. «Без сумніву, — думав Вукович, — у такого спритного ворога, як Печериця, повинні були залишитися зв’язки в тих колоніях, де він бував». Не була таємницею і та обставина, що в цих колоніях залишились законспіровані німецькі агенти. Явку до одного з них Зенон Печериця також міг дістати на той «чорний день», коли загроза викриття змусила б його покинути насиджене містечко і перейти у підпілля. Незабаром Вукович узнав, що на племінну ферму радгоспу в колонії Фріденсдорф прибув із Поділля для проходження навчальної практики студент сільськогосподарського інституту Прокіп Трохимович Шевчук. Він оселився на всьому готовому у колоніста Густава Кунке — людини похилого віку, що виконувала за відсутністю пастора релігійні обряди в лютеранському молитовному домі. Як тільки Вукович прочитав це повідомлення, йому принесли ще одну шифровку. З приазовського невеличкого міста, яке відтепер стало нашою другою батьківщиною, сповіщали, що запідозрений у шпигунстві Зенон Печериця був помічений на вулиці міста, але йому вдалося зникнути. Провадячи розслідування і передбачаючи всі можливі вчинки ворога, Вукович ніяк не міг уявити, навіщо треба було Печериці показуватися серед білого дня в людному курортному місті. Простіше, вигідніше і безпечніше було для нього пересидіти небезпечний час у знайомого колоніста Густава Кунке. Після довгих роздумів Вукович прийшов до висновку, що Печериця пересів у Жмеринці на поїзд, який ішов в Одесу, і звідти став пробиратися на Приазов’я морем. Але таке припущення виявилось помилковим. Печериця не був в Одесі і не їхав у Таврію морем. Спершу він заїхав у Харків, гадаючи там знайти підтримку і притулок. Але залишатися в Харкові було для нього небезпечно: в цей час почались викриття і розгром українських націоналістів. Печериця ночував без прописки то в одного, то в іншого «дружка»-націоналіста. Цим він міг дуже пошкодити їм. І вони йому порадили переховуватися десь в іншому місці. Він доїхав поїздом до Маріуполя і звідти на візнику курними приморськими шляхами приїхав у наше місто. Можливо, це він був отим самим «грошовитим пасажиром», про якого розповідав нам візник Володя, зовсім не підозрюючи того, яку персону він віз на своїй труській лінійці. Роблячи гак на Маріуполь, Печериця по-своєму міркував правильно. Він побоювався погоні і хотів заплутати свої сліди. На відстані всього не поясниш, про багато не розпитаєш. За домовленістю з начальством Вукович, який знав Печерицю в обличчя, виїхав у район, де з’явився Печериця. Отож і трапилось, що я побачив Вуковича в день його приїзду, коли в чесучевому костюмі і в панамі з голубою стрічкою він ішов з вокзалу в місто. А він не признався, бо хотів на якийсь час зберегти в таємниці свій приїзд. У нашому місті Вуковича чекала велика несподіванка. Він прийшов у міський відділ ДПУ, і там йому показали термінове донесення бід чергового по станції Верхній Токмак. У цьому донесенні повідомлялось, що в балді поблизу станції, де завжди копали фарфорову глину, знайдено труп людини з документами на ім’я Печериці-Шевчука… — Що-о-о-о? Труп? — затремтілим голосом вигукнув Бобир. — Та не може бути! Хто ж його вбив? — А ти думаєш, що я знаю, хто його вбив? — сказав Коломієць. Спокійний тон Микити обдурив і Маремуху. Введений в оману, Петрусь гірко сказав: — Вукович усе тобі розповів, Микито. Такі подробиці, що навіть і вигадати важко. Невже він не міг тобі доказати наостанку, хто ж убив Печерицю? — Уяви собі, не доказав… — насилу стримуючи усмішку, процідив крізь зуби Коломієць і запитав: — А ви упевнені, хлопці, що жатки до ночі будуть навантажені на платформи? — Раз Головацький взявся за цю справу, все буде гаразд! — сказав я. — Чиєму-чиєму, а Толиному слову можна вірити. До нічного поїзда їх перегонять з заводу на товарну станцію. — Ну, тоді слухайте, що було далі! — сказав Микита.  
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка