Володимир Бєляєв



Сторінка18/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.39 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   24

Труп у балці


 

Трапилось те, чого дуже побоювався Вукович. Коли наводили довідки про Печерицю у Фріденсдорфі, про це узнав парафіянин кірхи і негайно повідомив заступника пастора Кунке, що його квартирантом цікавляться власті. Печериця, не чекаючи, поки його схоплять, проклинаючи все на світі, зразу ж, тільки-но звечоріло, виїхав з колонії на найближчу залізничну станцію у Верхній Токмак. Кунке дав йому рекомендаційні листи до багатіїв-німців, які жили в околицях Таганрога. … Ніч. Два гасові ліхтарі тьмяно освітлювали маленьку степову станцію Верхній Токмак. Майже до самих станційних будівель прилягали баштани і виноградники. Сонний черговий дрімав біля відчиненого вікна, чекаючи дзвінка сусідньої станції. По гравію перону самітно походжав Печериця. Потім до нього підійшов іще один пасажир і попросив прикурити. Печериця дав йому прикурити від цигарки. Знічев’я вони ходили, удвох по перону розмовляючи. Слово за словом Печериця з’ясував, що його новий знайомий — агент-постачальник з Новочеркаська Йосип Околита. Він повертався до себе додому після тривалого відрядження в райони Приазов’я і був радий співбесідникові. Досить скоро Печериця узнав, що Околита — його земляк. Батьки вивезли його ще хлопчиком з Галичини на Поволжя. Побоюючись переслідувань австрійців, населення багатьох сіл Західної України в ті роки залишало рідну землю разом з відступаючими російськими військами. Галичан у 1918 році можна було зустріти на Кавказі, в Таврії, в Криму. Дехто заїздив навіть іще далі — в Пензенську і Саратовську губернії. Батьки нічного співбесідника Печериці загинули під час голоду на Поволжі, а він сам, лишившись сиротою, переїхав до свого дядька-кравця, такого ж біженця з Галичини, який оселився в Новочеркаську. Син учителя з-під Рави-Руської Йосип Околита не тільки зжився з «москалями» і не почував до них ніякої ненависті, але навіть висловив похвалу на адресу Радянської влади і мав намір восени вступити до Ростовського педагогічного інституту. Отож цієї ночі, слухаючи довірливого хлопця, який уже втратив у своїй мові характерний для галичан акцент, Печериця в усьому згоджувався з ним і водночас думав про те, що документи Йосипа Околити та його біографія були б йому дуже доречні. Бо хтозна, як поставляться до Печериці знайомі колоніста Густава Кунке, до яких він їхав! Та й, нарешті, на першому ж допиті Кунке, рятуючи власну шкуру, міг легко виказати місцеперебування Печериці. … Уже прийшла повістка з станції Нельговка, що пасажирський поїзд вийшов на останній перегін, до Верхнього Токмака, Холодний, гадючий розум Печериці працював гарячково. Стараючись прихилити земляка спогадами про рідну Галичину, Печериця гарячково обдумував: «Труп знайдуть, подивляться документи, і якщо вже почали мене розшукувати — негайно викличуть колоніста Кунке для впізнання особи забитого. Ну, а той — бувалий вовк. Ради особистого врятування і для того, щоб дати мені втекти, він за всяких обставин підтвердить мою, «Шевчука», «смерть». Трошки далі від станції, в тіні дерев, видно було колодязь. Сказавши, що його мучить спрага, Печериця попросив попутника підкачати йому насосом з артезіанського колодязя води. Не підозрюючи нічого поганого, Околита охоче згодився. Тільки-но завернули вони за ріг пакгаузу і опинилися в тіні, Печериця, вихопивши з кишені мисливський ніж, ударив ним Околиту в спину. Печериця затяг свою жертву в ярок недалеко, обшукав усі кишені забитого, забрав у нього документи, гроші, портсигар. Баритись не можна було. Швиденько сховавши в кишеню забитого фальшиве командировочна посвідчення на ім’я студента Прокопа Трохимовича Шевчука, Печериця помив у калюжі біля колодязя руки і, захопивши фанерний чемоданчик Околоти з їжею, наче нічого й не було, вийшов з другого боку станції на освітлений перон. Поїзд, який ішов від Азовського моря, затримався на станції Верхній Токмак на три хвилини. Освітлений гасовими ліхтарями, паровоз «овечка», попихкуючи, потяг состав далі, до Пологів, везучи мнимого постачальника Йосипа Околиту. Сонні, перевертались на чистих простинях загорілі курортники, які їхали додому. Дрімав у тамбурі, мріючи відпочити трохи до шумливої Волновахи, старик-провідник. І ніхто не звернув уваги на випадкового пасажира, що зайняв вільне місце у напівтемному плацкартному вагоні, освітленому спливаючими стеариновими свічками. Та й новий пасажир почував себе чудово. Певний того, що нарешті перехитрував переслідувачів, Печериця, приїхавши у Ростов-на-Дону, оселився в кращому готелі міста — «Сак-Ремо», на Садовій вулиці. Він спокійнісінько прописався в готелі і зумів прожити там три дні, упевнений в тому, що навряд чи хтось зверне увагу на прибулого з Новочеркаська агента-постачальника, на прізвище Околита. Мабуть, він відсипався після неспокійних мандрів. Вечорами блукав по місту. Очевидно, найстрашнішою в його житті була та мить, коли замість офіціанта з мельхіоровим блюдом він побачив на порозі кімнати стрункого білявого Вуковича. Вукович тримав перед собою зведений наган і, не підвищуючи голосу, по-буденному сказав: «Руки вгору!..»  

— Стривай, Микито! Але як же він міг знайти Печерицю під іншим прізвищем, та ще в такому великому місті? — вигукнув Бобир. Коломієць сказав поважно: — Ти, як і раніше, непростимо наївний, Сашко, хоч тобі і знайомий уже політ у небесах. Зрозумій ти, голубчику: Вукович і його товариші — вихованці залізного рицаря революції Фелікса Едмундовича Дзержинського! Вони служать партії і Радянській владі, охороняючи великі завоювання Жовтня! їм допомагає увесь народ! Вукович не тільки спіймав шпигуна. Він написав залізничникам Верхнього Токмака листа з просьбою спорудити пам’ятник на могилі Йосипа Околити, біля отої балочки, де його убив Печериця. І навіть напис для того пам’ятника він сам придумав. Знаєте який? «Синові уярмленої Західної України Йосипу Околиці, ідо загинув від руки найманця світової буржуазії. Спи спокійно, дорогий товаришу! Твоя рідна земля дочекається ясної години визволення!» Оце сьогодні буду проїздити Верхній Токмак і, якщо поїзд зупиниться, подивлюсь иа цей пам’ятник. — Гаразд, Микито, — втрутився я, — але ти так і не сказав нам толком, звідки Вукович догадався, що Печериця живе в готелі «Сан-Ремо»? — Звідки догадався? — Коломієць усміхнувся, — А ось як. Я ж вам, хлопці, розповідав, що дядько забитого був кравцем у Новочеркаську. Знаючи, що найбільше часу з усього відрядження його небіж перебуватиме у Маріуполі, дядько послав туди Йосипу Околиті на адресу: «Поштамт, до запитання» короткого, але дуже приємного листа. Дядько повідомляв Околиту, що приймальна комісія викликає його в Ростовський педагогічний інститут. Радив кінчати справи і їхати додому. Цього бажаного листа з зворотною адресою свого дядька Околита сховав в одній із кишень, не обшуканій спохвату Печерицею. І Вукович негайно викликав телеграмою на місце нещасної пригоди дядька забитого. Поки судовомедичний експерт визначав вік трупа, що явно не відповідав вікові Печериці, викликаний телеграмою дядько Околити вже їхав у Верхній Токмак. Він упізнав забитого небожа. Затримати його убивцю тепер було не так уже й важко… Маремуха якийсь час після розповіді Микити мовчав у задумі. Раптом він кинувся і сказав схвильовано: — Ви тільки подумайте, хлопці, що було б, кели б Печериця перехитрував нас! Школи б ми не закінчили, тинялися б, може, недоуками на Поділлі, і робочий клас не поповнився б на п’ятдесят два чоловіки! — І жаток би комуна не одержала, — сказав Бобир. — І жаток би не було, це вірно, — охоче згодився я з Бобирем. — Та й багато чого ще не було б. І ми з вами отут не сиділи б… Насправді, скільки шкоди може завдати один ворог, якщо його вчасно не викрити! — Ти міркуєш трохи мілко, Василю, — сказав Коломієць. — Справа, звичайно, не тільки в нашому фабзавучі. Такі печериці заміряються на життя всього народу, на Радянську владу. В тім-то й справа, хлопці, що ми вже навчились разити їх вовчі серця значно раніше, аніж вони доберуться до нашого серця! Ніколи не відірвати їм України від Росії! Народ України — чесний, трудовий народ — чудово розуміє, куди гнуть оці пани, подібні до Печериці. Чи пам’ятаєте, ще у фабзавучі ми не раз повторювали слова Ілліча: «При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови». Ці мудрі слова Леніна давно вже в серці у кожного трудівника України, вони не раз перевірені на практиці в роки громадянської війни, і ніякі підступні дії ворогів не зможуть переконати народ у протилежному. І завжди, рано чи пізно, але ці мерзотники залишаться у програші, бо правда неодмінно буде на нашому боці. — І, помовчавши трохи, Коломієць запропонував: — Давайте до берега, хлопці! Сонце сідає, а нам іще гребти та гребти! Ми понатужились і зіпхнули човен у штильову воду гавані. Тепер я став правим загрібним, а Сашко Бобир захопив під своє начало румпель. Тугі і довгі весла легко врізались у солону пругку воду. Падаючи з лопатей у море, краплі блищали на сонці. Заскрипіли в такт нашим рухам кочети, а Сашко, байдикуючи на кормі, співав:  

Боронити в бій підем


Радвладу сміло!
І як один помрем
За наше діло!

 

… Виряджали ми Микиту пізно вночі. Щоб м’яко спалось на відкритій платформі, під днищем одної з жаток, ми принесли з дому мішок сіна. Ось-ось уже мали причепити паровоз у голові довжелезного товарного ешелону, як Микита раптом вийняв з речового мішка емальовану флягу і сказав: — А покажи лиш мені, Василю, де води на дорогу набрати. — Ходімо, ми тобі покажемо, — охоче визвався Маремуха. — Та ні, ви тут з Бобирем покараульте мої речі, а Василь проведе мене. Ходімо, Васю! — квапливо сказав Микита. Коли я вів його до кип’ятильника на краю перону, мені і невтямки було, що не так спрага, як бажання розповісти мені якусь таємницю змусило Коломійця просити, щоб саме я був його провідником. Як тільки ми порівнялися з камінним сарайчиком, з якого стирчали два крани, Микита оглянувся, чи нема кого поблизу, і тихо у вухо, шепнув мені: — Скажи, Василю, ти показував кому-небудь свій лист до мене, перед тим як його надіслати? Не розуміючи ще толком, у чому справа, я насторожено промовив: — Ні, не показував… А хіба що! — І нікому не говорив про зміст листа? — Нікому… Тобто говорив, що послав тобі листа, а що в ньому було написано — не говорив. — Ну, а, скажімо, про свої підозріння, що оця власниця танцкласу Рогаль-Піонтковська є родичка подільської графині, ти кому-небудь говорив? — А вона таки родичка?.. Ну, от бачиш! — І я, зрадівши, сказав: — А я глянув на неї і думаю: просто збіг прізвищ. Ота, наша, — важна, сухорлява, а ця зовеш інша, наче торговка з м’ясного лабазу. — І надалі так думай, зрозумів? — багатозначно сказав Коломієць. — Просто збіг прізвищ — та й усе! І ніякої балаканини про це. Не тільки я тебе прошу, але ще один чоловік… — Вукович? У цю хвилину брязнули буфери вагонів, даючи нам знати, що паровоз причепили до состава. — Коли-небудь ти узнаєш про все, — сказав Коломієць. — А поки що… цілковите мовчання. Всяку дичину треба ловити безшумно. Зовсім збитий з пантелику, я запротестував: — Але чекай, Микито! Ми ж задумали наступати на цю мадам і на її танцюльки. Я ж тобі дома говорив… — По комсомольській лінії? — Ну да, за допомогою юнсекції… — По комсомольській лінії можна. Це справі не пошкодить. Але ти роби так, наче вперше в житті почув це прізвище тільки отут. Тоді дрібниці, про які ти повідомив мене в своєму листі, не пропадуть. А тепер — ходімо…  



Що таке «інспіратор»?

 

П’ять жаток, повезених Коломійцем, ще не прибули дф місця призначення, а вже Головацький запропонував кожному з осередків виділити агітаторів для обслуговування обідніх перерв. Об’явився, правда, один у нас, Аркаша Салагай із свердлового цеху, який виступив проти Толі. Салагай побоювався: чи не будемо ми, комсомольці, цим самим підмінювати партійну організацію заводу? Салагай гарячився, доводячи, що читання під час обідніх перерв — безпосередня справа комуністів. Ну і обірвав же Головацький цього вихрястого крикуна в засмальцьованій кепці, хвацько зсунутій на потилицю. — Усім відомо, — дуже чітко і спокійно сказав Толя, — що комсомольців, товариші, у нас на заводі вдвоє більше, ніж членів партії. Але ж ми прямі помічники комуністів, хіба не так? І нічого поганого не буде в тому, якщо ми кинемо свої сили і на цю ділянку, куди скеровує нас партія. Навпаки, гордитися цим треба! … Того літа робітників заводу, та і всю країну, дуже цікавили взаємини з Англією. Ось чому Головацький порадив перш за все прочитати робітникам уголос кілька статей на цю тему з останніх газет. На сьогодні до їдальні був прикріплений осередок столярного цеху. І я нітрохи не здивувався, переступаючи поріг довгого залу, коли почув басок Маремухи. До пізньої ночі вчора мій друг корнів над газетами в клубній читальні, готуючись до читання. Маремуха стояв на невеликих підмостках, де завжди виступала «Синя блуза». Тримаючи в руках «Известия», Петрусь читав ноту Радянського уряду Англії:  



— «… Братерську допомогу з боку робітників СРСР та їх професійних організацій страйковій боротьбі в Англії англійські урядові промовці намагаються тлумачити як акт втручання з боку Радянського уряду у внутрішні справи Британської імперії. Вважаючи недостойним для себе реагувати на брутальні і неприпустимі вихватки, зроблені з цього приводу деякими англійськими міністрами проти СРСР, його робітничого класу і професійних робітничих організацій, Радянський уряд вказує на те, що належність будь-якого уряду до певної політичної партії і переважаюче становище тієї чи іншої політичної партії в будь-яких професійних спілках є досить розповсюджене явище…»  

На Маремуху були звернені очі всіх, що сиділи в залі за довгастими столами, застеленими світлою пахучою клейонкою. Коли ж треба було кому-небудь з тих, що обідали, підійти до шиплячого «титана» по кип’яточок, то він ішов туди навшпиньках, силкуючись якомога менше рипіти, і весь час оглядався на трибуну. Як було не радіти за Петра? Фабзавучник, який ще так недавно пташок самотрясом ловив і бігав босий по нашому скелястому місту, сьогодні читав робітникам великого машинобудівного заводу урядову ноту, і всі слухали його з увагою. Я пожалкував, що нема тут Коломійця: ото б зрадів він, побачивши, які успіхи робить його вихованець! У найдальшому кутку їдальні я помітив Головацького і Флегонтова, який цими днями приїхав з Ленінграда. Вони теж уважно слухали мого друга. Слухаючи ноту, в якій Радянський уряд відкидав вихватки і безглузді вигадки всяких чемберленів, я пригадав розмову з стариком Турундою. «Так, допомагали і будемо допомагати кожному чесному робітникові, гнобленому буржуями, а якщо капіталістам це не подобається, ми чхати на це хотіли», — думав я. Радянські дипломати мовби підслухали тодішню нашу суперечку і зараз викладали в своїй ноті наші думки, правда, в дуже ввічливій манері, але від цього вони не втрачали своєї різкості. Міркуючи отак, я був прослухав те, що прочитав Петро далі, і мені важко було включитися в подальший зміст ноти:  



— «… Той чи інший ступінь, дружності у взаєминах між державами, — солідним баскомчитав Маремуха, — перш за все позначається на їх економічних взаєминах. У промові міністра фінансів Черчілля найважливіше місце займають його випади, що мають на меті підірвати економічні зносини між Англією і СPCP. Ці випади колишнього найголовнішого інспіратора англійської інтервенції 1918–1919 років у Радянській Республіці переслідують явно ті самі цілі, які той же діяч ставив собі по відношенню до Радянської Республіки за весь час її існування. Черчілль не забув блокади і інтервенції, і його теперішній виступ розрахований на те, щоб сприяти відновленню проти нас економічної блокади…»  

Маремуха прочитав без запинки оцю довгу фразу і зробив перепочинок. У цю хвилинну щілинку тиші зразу ж заліз Кашкет. Він швидко звівся з місця і, тримаючи в руках голубий емалевий кухоль, наповнений паруючим чаєм, вигукнув: — Молодий чоловіче, можна запитання? — Давайте, — невпевнено відповів Петрусь. — Щось занадто багато всяких хитромудрих слів ти нам прочитав! Скрекочеш одно по одному, а розум їх схопити за хвіст не може. І незрозуміло ніяк, що до чого. Ось, наприклад, поясни мені, друг ситцевий, темному робочому чоловікові, що це за штукенція така «кон-спі-ра-тор»? І, переможно поводячи навколо бистрими, єхидними очицями, Кашкет шумно усівся на лавку. З усього було видно, що не через темноту свою, а виключно з бажання пошити в дурні молодого хлопця запитав він це. — Добре, я поясню, — сказав Петро. — Але не «конспіратор» там сказано, а «інспіратор». Інспіратор — це… В цю хвилину в їдальні почулися тверді, упевнені кроки. З далекого її кутка підійшов до підмостків Флегонтов. Міцний, кремезний, в сірій полотняній робі і рудих черевиках, густо припорошених пилом ливарні, він підняв руку, як учень перед учителем, і сказав стиха Петрові: — Дозволь, голубе, я відповім. Відчуваючи, що його намір зірвати читання провалюється, Кашкет зауважив з місця, але вже значно тихше: — А навіщо заважати хлопцеві? Читав він жваво, нехай і розтлумачить нам як може. — А я хочу допомогти товаришеві та розтлумачити і тобі і всім. Хіба справі від цього буде гірше? — відрубав Флегонтов. — Тебе цікавить, як розуміти заковиристе іноземне слово «інспіратор»? Гаразд, відповім. Відповідно до даного питання його можна переказати так: у 1918–1919 роках Черчілль був найголовнішим натхненником, підбурювачем і… ну, скажімо, навідником іноземного нападу на Радянську країну. Після першої світової війни англійці заводи свої залишили тут. Спочатку вони думали, що ми, більшовики, самі звернемо собі в’язи, а потім, зневірившись у цьому, всі оці черчіллі вирішили діяти інакше. Озброєні сили чотирнадцяти держав привели до нас ватажки інтервентів, щоб задушити молоду Радянську країну, і зазнали поразки. Отак приблизно можна розтлумачити це слово на фоні міжнародної політики. Але інспіратори бувають різні, не обов’язково тільки англійські міністри… Скажімо для прикладу, можуть такі типи пролізти і в ряди робітничого класу, і хоч масштаби їх дій бувають куди менші, аніж Черчілля, все одно вони завдають великої шкоди нашій загальній справі. Взяти, наприклад, ливарний цех. Працює в ньому така особа, яка в роки громадянської війни бовталась між батьком Махном і генералом Денікіним. Дожила ця особа до сьогоднішніх днів реконструкції. Дають їй на машинку напарника, молодого хлопця, який ще не знає наших порядків. Зрозуміло, що молодий хлопець міг би свідомо ставитися до виробництва, працювати чесно, не за страх, а за совість, а літній робітник, здавалося б, повинен допомагати йому в цьому. А тут — навпаки. Особа, про яку йдеться, інспірує новака зовсім на інше: на брак, на роботу абияку, на халатне, наплювательське ставлення до радянського виробництва. А до чого призводить така інспірація? Сотні деталей ідуть у брак, а десь там, на селі, селянин чекає не дочекається замовленої жатки і кляне на чім світ стоїть отаку змичку міста з селом. Тобі ясна моя відповідь? Звідусіль почувся сміх. Погляди присутніх спинялись на Кашкеті, який, уткнувши обличчя в широченний емалевий кухоль, удавав, що він старанно п’є чай і нічого не чує. — Ну, коли запитань більше немає, будемо продовжувати читання, — сказав Флегонтов і, кивнувши Маремусі, пішов назад, до Головацького. Маремуха подивився вдячними очима на Флегонтова, відкашлявся і почав читати уже рішучіше:  

— «… Звичайно, можна було б ставитися до заяв Черчілля без цілковитої серйозності, знаючи, що його слова ніколи не можна було сприймати за чисту монету, коли б не його становище міністра фінансів…»  



Гаряче опівденне сонце ударило мені в очі, коли за кілька хвилин до закінчення перерви я вийшов услід за Флегонтовим з їдальні. Стояли на коліях покинуті робітниками на час обіду вагонетки, догори засипані свіжообробленими, маслянистими болтами; сопіла вдалині кочегарка, шуміли не замовкаючи вагранки, плавлячи чавун. — Земляк читав? — спитав мене Флегонтов. — Еге! В одному фабзавучі вчилися. — Молодець, не розгубився. Але мене мучила одна думка: чи маю я право сказати Флегонтову, секретарю партійного осередку, що в одному він трохи помилився? І я обережно зауважив: — Але де в чому я з вами не згоден, товаришу Флегонтов! — А в чому саме? — Він повернув до мене крупне загоріле лице, з ледь помітними слідами віспи, якою хворів він, мабуть, у ранньому дитинстві. Я помітив, що козирок його військового кашкета лиснів від графіту. Ще, очевидно, з часів громадянської війни служив він йому тут, на заводі! — Натякаючи на те, що Кашкет підбиває свого напарника на брак, ви цим самим мовби вигороджували Тиктора. Мовляв, Кашкет — це бракороб і ледар, а Тиктор — немовля. Не так це насправді, товаришу Флегонтов! Коли б ви тільки знали!.. Кирило Панкратович перебив мене: — Скільки років Тиктору? — Приблизно вісімнадцять. — Отож. А що я міг би знати? Збиваючись, я розповів, як поводив себе Тиктор у нас у фабзавучі, як він протиставляв себе колективу, як, бувши п’яним, не з’явився на чопівську тривогу. — І це все? — спитав Флегонтов. — Але ми його виключили з комсомолу! Це невиправна людина. — Ти помиляєшся, Манджура, — спокійно сказав Флегонтов. — Розкидатися людьми не можна. Наскільки я розбираюся в цій справі, і з особистих спостережень, і з твоєї розповіді, твій землячок — гонористий хлопець, собі на умі. Але й таких можна перевиховати. Розумієш, Манджура, нам треба битися за кожну людину, тим більш — за молоду. Я певен: виключення з комсомолу залишило зазублину в його душі. А ти дай йому зрозуміти, що не все ще для нього втрачено. Я не хочу, щоб ти, комсомольський організатор, відмахувався від людей, подібних до цього Тиктора. Не в наших це інтересах. Костричитися стане — наступай. Принциповим будь. Найлегше — об’явити людину невиправною і поставити на ній хрест. Але ж навіть злочинця іноді можна направити на вірний шлях нашою переконаністю. Адже правда на нашому боці! І додержуючись цієї правди, треба нам по-ленінськи ставитися до людей… … Увечері зірвався тримунтан[10] і білі баранці побігли через бухту. Гострий степовий вітер гнав їх із страшенною силою, загортав гребінці хвиль, і тоді водяний пил злітав догори, рожевіючи у відблисках холодного вечірнього сонця! Його світло забарвило на кілька хвилин лице Маремухи і, мабуть, моє теж густо-багровою фарбою. Вода затоки, схвильована рвучким вітром, змінювала свій колір на очах у нас. Сиділи ми на лавці поблизу портового ресторану. Непомітно настала ніч. Присмерки вкрили землю синюватим серпанком і принесли сюди до нас, на маленьке узгір’я, солодкий запах свіжоспеченого хліба і солоної морської вологи. Знаючи, що у Петра нема сьогодні репетиції в клубі, я запропонував йому піти погуляти по бережку моря. Петрусь охоче згодився, і коли ми сіли на лавці, він сказав, полегшено зітхнувши: — Добре мене сьогодні Флегонтов виручив, правда? Наче знав, що в англійських справах я розбираюсь не дуже. Розумієш, я про Китай націлився говорити. Скільки виписок собі зробив — жах! А Головацький примусив читати про взаємини з Англією… Він помовчав і раптом, наче наважившись нарешті скинути з себе зніяковіння, гаряче заговорив: — Слухай, Василю, а ти пам’ятаєш звернення Сунь Ят-сена до Радянського уряду? — Я пропустив якось… Але ж… Чекай… Він же помер? — А він перед смертю своєю звертався, весною минулого року. Викликав, розумієш, до себе своїх друзів і продиктував їм звернення. Як здорово написано! Ось послухай: «Ви, — пише Сунь Ят-сен, — очолюєте Союз вільних республік — ту спадщину, яку залишив гнобленим народам світу безсмертний Ленін. За допомогою цієї спадщини…» — Петро наморщив широкий лоб, намагаючись пригадати точні слова, і потім радісно промовив: —… Так, а потім далі: «… За допомогою цієї спадщини жертви імперіалізму неминуче доб’ються визволення від того міжнародного ладу, основи, якого споконвіку кореняться в рабовласництві, війнах і несправедливостях…» Здорово сказано, правда? Яка упевненість! А закінчує він як: «Прощаючися з вами, дорогі товариші, я хочу висловити надію, що незабаром настане день, коли CPСP буде вітати в могутньому, вільному Китаї друга і союзника, і що у великій боротьбі за визволення поневолених народів світу обидва союзники підуть до перемоги пліч-о-пліч». Ти розумієш, Василю, можливо, ми з тобою доживемо до такого дня. У цю хвилину за спиною у нас почувся говір. — А тут хтось сидить! — впізнав я голос Головацького. — Давай осюди, ось тут є вільна лавка. В ресторан ти ще встигнеш зайти. І раптом наче холодною водою мене облили — я почув колючий, задирливий голос Тиктора: — А який інтерес тобі говорити зі мною? Я ж не комсомолець… — По-твоєму, коли я секретар комсомольської організації, то мені з тобою нема про що поговорити? — По-моєму, так… Ви мене в своїй газетці так обрисували, як останнього шкідника… Ми сиділи на підвітреній стороні, і тому кожне слово нам було чути добре, але в цю хвилину з-за портових пакгаузів виповзли огні паровоза. Освітлюючи собі дорогу досить-таки тьмяним гасовим ліхтарем, маневровий паровоз потяг мимо нас порожній товарний состав. Усе навкруги заповнилось шипінням пари, скрипом вагонних коліс, брязкотом буферів. Про що говорили під цей шум Толя з Тиктором, я не знаю, але коли останній вагон безконечно довгого ешелону мигнув червоним вогником і зник у темряві, вітер знову приніс до нас схвильований голос Головацького: — У тебе, Якове, молодість, сила, спритність. Я не вірю, щоб ти не міг працювати добре, хоч убий мене — не вірю! А тим часом ти видаєш брак, працюєш неуважно, ледаченько, абияк. І про погані моделі ти мені краще не згадуй. Я ливарну справу трохи знаю і ніколи не повірю, що при існуючих умовах ти не можеш працювати по-людському. — Нехай від мене заберуть такого напарника, я покажу тоді їм… — Кому це «їм», Тиктор? — Ти хіба не знаєш сам кому? Землячкам моїм! Мабуть, наскаржилися на мене? — Якщо ти маєш на увазі Маремуху і Бобиря, тоді ти дуже помиляєшся, Тиктор. З ними про тебе ніяких розмов не було. Щодо Манджури, то він давно на тебе махнув рукою. Ми навіть з ним трохи посварилися через тебе. — Посварилися? — здивовано спитав Тиктор. — Уяви собі! Манджура вважає, що ти невиправний, а я переконую його в протилежному. Він радий би з тобою поговорити по-хорошому, забути старе, та все думає, що його рука повисне в повітрі. — А ти що думаєш? — переборюючи свою гордість, з помітною цікавістю спитав Тиктор. Головацький мовчав. І це мовчання, порушуване далекими гудками паровоза, цигиканням оркестру в портовому ресторані і різкими поривами штормового вітру, мені підказало, що Флегонтов розповів Головацькому про мої сьогоднішні нападки на Тиктора. — Що я думаю? — перепитав Головацький, але вирішив почекати з відповіддю на це запитання і сказав: — Добре, я скажу. Але перше ти мені відповіси на те, що мене цікавить. — Відповім! — рішуче сказав Тиктор. — На все, про що я тебе запитаю, відповіси? — Кажу тобі — так! Оце «так» прозвучало дуже щиро. — Навіщо ти приватні замовлення брав, коли вчився у фабзавучі? — Знаєш і про це?.. Гаразд, скажу… Щоб підробити! — А батьки хіба тобі не допомагали? — Чорта з два! Батько після смерті матері оженився на другій, а та, мачуха, його в руки взяла і проти мене настроювала… — Це правда, Тиктор? — дуже серйозно спитав Толя. — А чого мені тобі брехати! Я більше можу сказати тобі: батько, бувало, поїде на паровозі на перегін, а мачуха і ну знущатися з мене, спасу нема. Я терпів, бо нікуди було подітися. Адже стипендії нам, хто у батьків жив, довгий час не давали. — Ти ж міг хлопцям сказати, що в тебе таке в сім’ї твориться, вони б допомогли, — сказав Головацький. — Соромно було… — признався Тиктор. — Не хотілось родинні чвари відкривати перед усіма. Отож і доводилось гроші заробляти в будь-який спосіб; навіть до спекулянтів наймався, аби від мачухи матеріально не залежати. — Хочу вірити, що це правда, Якове! — сказав Головацький. — До чого вся ця розмова, як ти гадаєш? Ми дуже зацікавлені в твоєму майбутньому, Тиктор, так само, як і в майбутньому кожного іншого хлопця. Я хочу, щоб кожен рух твоїх рук приносив користь суспільству. Як цього досягти? Спаятися з колективом! Жити його турботами. Менше думати про себе і якомога більше — про інших. А ти, переказували мені, мовчиш, на багатьох дивишся спідлоба, наче всі тільки тим і заклопотані, щоб тобі капость яку-небудь підстроїти. А ми хочемо' лише одного: щоб не блукав ти десь посередині. Рано чи пізно такі люди гинуть. А я зовсім не хочу такого кінця. Виховай у собі справжню любов до праці, до колективу, придуши гординю, яка роз’їдає тебе, як іржа, — і, повір мені, ти станеш іншою людиною. — Ну, якщо ти від серця бажаєш мені добра, я спробую, — сказав, почекавши, Тиктор, і в голосі його я не почув уже тої зневажливої в’їдливості, з якою він звичайно розмовляв з людьми. Вони пішли в напрямку до міста і швидко зникли в темряві. Маремуха, силкуючись перекричати гул штормового моря, сказав мені: — А це правда: батько лупцював Тиктора! Пам’ятаєш, як одного разу Яшко прийшов у школу весь у синцях і обдурив нас, що його босяки на весіллі побили? А потім ми довідались, що це його батько розмалював. — Нас соромився, щоб не сміялися, тому і таївся. Ми самостійно жили, а він — на батьківських харчах, і соромно йому було, що лупцюють, як маленького, — сказав я, щиро жалкуючи про те, що ми вчасно не довідались про родинні справи Тиктора. Коли б ми знали про це раніш — можна було б зовсім інакше з ним поговорити.  
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка