Володимир Бєляєв



Сторінка19/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.39 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

Знахідка під мартеном


 

Що не день — теплішало. Випадкові шторми чергувались з цілковитим безвітрям. Але пекучі дні, хоч як розморювали нас, не змогли затримати того, що було задумано. Корисне діло — виготовлення жаток для молодіжної комуни — мовби було поштовхом для інших починань. Спочатку ми думали, що головний інженер не полінується прочитати другий номер стінної газети «Молодий ентузіаст» і особливо — статтю Закаблука. Але ні! З’являючись у цеху, Андрихевич кожного разу проходив мимо газети, явно не цікавлячись нею. А ми продовжували думати про майбутнє цеху і, підтримані цеховим партійним осередком, закликали молодь заводу на недільник. Ідучи вранці разом з Маремухою і Бобирем на недільник, я пригадав усе з самого початку: тривалі розшуки запасних частин і моделей до «кулеметів»; складання креслення по установці цих нових дванадцяти машинок у прольоті, який ми зарані назвали комсомольським; розподіл обов’язків між усіма активістами заводу в години недільника: нестерпну тяганину у відділі головного інженера, де з усієї сили хотіли замаринувати наш проект, і, нарешті, мою першу доповідь на бюро цехового партійного осередку. Спершу я відмовлявся від доповіді. Здавалось, що найкраще розповість про наш задум Головацький, як секретар колективу і як колишній робітник ливарного цеху. Але Толя рішуче сказав: — Не соромся, Манджура. Починання народилось у ливарні? Так? То кому ж, як не тобі, розповісти про нього партійній організації? Молоді креслярі зуміли розмножити до засідання план майбутнього комсомольського прольоту. Перед доповіддю я роздав сині аркушики з білими лініями креслення всім членам партійного бюро. Поки я доповідав, Флегонтов, вивчаючи кожну рису на синьці, раз у раз відривав свій погляд від креслення і переводив його крізь запилені вікна цехової контори в цех. Там під закуреною стіною височіли купи пересохлого — іще, як ми говорили, «старорежимного» — піску. Під цим піском були фундаменти для формувальних машинок. Світова війна перешкодила заводчику Кейворту установити на цьому місці нові машинки. Виробництво жаток було припинене, частину робітників мобілізували в армію, а формувальники, які не пішли на фронт, робили цілим цехом лише одну деталь — зубчастий корпус для ручної гранати. Завод випускав сотні тисяч таких кругленьких, схожих на ананаси гранат. Формували їх швидко, і ніхто не лаяв робітників за те, що скрап, окалину, перепалений пісок і всяке сміття вони викидали в хапанині до недобудованого мартена. Так і утворилось цехове звалище, яке ми вирішили знищити. — Добре діло задумали комсомольці! І підраховано все правильно, — підтримав нас Флегонтов. — Дванадцять нових машинок — це сотні жаток понад план! Це вільні місця для робітників, які ждуть своєї черги на біржі праці… Біля цехових воріт ми розійшлись. Петро пішов у столярний цех, Бобир зразу ж зник у кладовій, де його хлопці орудували біля нових машинок. А я пішов до своєї «піщаної бригади». Перше, що я помітив у цеху, була широка спина Тиктора. Стоячи біля машинки, Яків стягав синю сорочку. «Прийшов-таки!», — подумав я з полегшенням. За порадою Флегонтова і додержуючи слова, даного Головацькому, в суботу перед закінченням заливки я перший підійшов до Тиктора і сказав: — Завтра недільник, Якове. Прийдеш попрацювати? — Чув… — не дивлячись кинув Тиктор і став перекладати порожні опоки. З такої відповіді я не міг ще зрозуміти, прийде він чи не прийде, і оце зараз, побачивши його з нами, зрадів. Коли почали роздавати вільні лопати людям з інших цехів, Тиктор, лишившись у майці-безрукавці, перевальцем підійшов до мене і глухо запитав: — Ну, а мені куди накажете? — Вибирай що хочеш, — запропонував я. — Або тут — плац розчищати, або пісок носити. А може, хочеш пересіювати його біля бігунців? — Лишуся тут, — вирішив Тиктор. — Ось тільки лопату візьму. — Та ти б кепку надів, — глянувши на його пишну шевелюру, порадив я. — Запорошиться — не відмиєш… — Дарма! — уперто труснув Тиктор білявим чубом. Не минуло й п’яти хвилин, як він одцн з перших з розмаху загнав глянсову лопату в сухий злежалий пісок. Скоро знялась така курява, що ми бачили один одного, наче в тумані. Натикаючись на окалину, на уламки іржавих опок, лопати скреготіли і швидко тупились. Під жорстке їх дряпання я думав: «Ще зайвий кусочок металу залишиться на решеті. Просіють його хлопці, відділять од піску, і піде він разом з чавунними чушками в люк вагранки, а потім його знову принесуть сюди ж, на заливку, у важкому вогнедишному ковші…» Признатися, до приїзду сюди я не розумів ще, яку цінність являє метал для майбутнього країни. Але після розмови з директором заводу я зовсім інакше став вдумуватися в це питання. Слова директора глибоко запали в мою свідомість, і тепер, звільняючи плац від завалів піску, я радів з кожного знайденого куска чавуну. Чого тільки не було на звалищі! Обламані держаки лопат, якими орудували, можливо, ще до революції, і недолиті корпуси гранат, що навертали думку до тих часів, коли через моє рідне місто до Львова рухались озброєні такими ручними гранатами військові частини Південно-Західного фронту. Лопати виволікали обривки газет з твердим знаком і літерою «ять», осколки чавунних ківшиків, які застосовувались для води під час примочування форм, якісь шестерні і позеленілі гільзи від рушничних патронів. Усе це разом з піском навалювали ми на носилки і виносили у двір. Скоро Яків скинув із себе навіть синю майку. Його приклад наслідували й інші хлопці. Їх оголені по пояс спітнілі тіла вилискували при світлі електричних ламп. Ми раз у раз мимоволі поглядали в бік Тиктора. Радісно було вже одно те, що у вільний день він працював разом в нами, а не просиджував за мармуровим столиком у Челідзе зі своєю гоп-компанією та шепелявим Кашкетом. «Треба битися за кожну молоду душу і зробити її своєю, а не відкидати на поталу ворогам!»-пригадалися слова Головацького. І сьогодні я зрозумів, що в суперечці про Яшка все-таки був правий Анатолій, а не я. «Але чому тоді не можемо ми битися за душу Анжеліки? Татусь її — буржуазний спец і не любить нас. Це факт? Так, факт. Але ж вона може стати кращою за своїх батьків?» Проте, називаючи її якось «самовпевненою мамзелею» і «гагарою», Головацький мовби відмахувався від неї назавжди. «Ні, Толю, чогось ти, голубе, не додумав!» — сказав я собі і ще дужче став орудувати лопатою. Руки сковзались по її гладенькому держаку, як по жердині у спортивному залі. Настрій у мене був чудовий ще й тому, що вчора я одержав переслану мені Коломійцем листівку від Галі Кушнір. Виявляється, мій лист до неї не дійшов.

На заводі, куди була відряджена Галя, вільних вакансій не було. Профспілка металістів допомогла їй влаштуватися токарем у механічній майстерні суднобудівного заводу. З бадьорого тону листівки видно було, що Галя була цілком задоволена. «Можливо, наступного року, Василю, пбїдеш у відпустку морем, через Одесу, — так не забудь, що тут живе твій давній і вірний друг, — писала вона. — Неодмінно розшукай мене. А тим часом — пиши, не забувай!!!» Три знаки оклику в кінці листа, та й уся Галина листівка, з видом на море, і особливо той факт, що Галя все-таки відшукала мене, викликали в душі моїй багато радості. «Я несправедливий був до Галі», — думалось мені. І, шпурляючи лопатою на носилки пересохлий пісок, я твердо вирішив у наступному році їхати у відпустку морем, через Одесу… Не чекаючи, поки ми приберем увесь пісок, водопровідники уже тягли на новий плац труби для стисненого повітря. Спостерігаючи крок за кроком, як нагвинчували вони патрубйи, я мимоволі думав про винахід, який непокоїв мене всі минулі дні. То одне, то друге: жатки для комуни, приїзд Микити, підготовка до вечора юнсекції і багато інших справ відвертали увагу, заважали записати на папері те, що давно роїлось у голові… Раптом я помітив, що Тиктор шпурнув набік лопату і, нагнувшися, схопив якусь мотузку. Потім він випростався і, побачивши монтера в синьому комбінезоні, який стояв на стрем’янці, крикнув: — Хлопче, давай-но сюди! Думаючи, що його запрошують навалювати пісок, монтер невдоволено відгукнувся: — Не бачиш — проводку тягну? — Злазь швидше! Тут уже є якась проводка! Монтер неохоче зліз із стрем’янки. Помахуючи викруткою, він не поспішаючи підійшов до Тиктора і, ставши на коліно, неуважно подивився на обривок шнура. Як щуриний хвіст, шнур стирчав з піску. Навколо скреготіли лопати, і ніхто не звертав найменшої уваги на Яшкову знахідку. Монтер нахилявся до шнура все ближче і ближче — здавалось, він хоче лизнути його язиком, — але раптом, як ужалений, схопився на обидві ноги і відскочив геть. Повівши очима навколо, він заволав не своїм голосом: — Гей, спиніться!.. І зразу ж монтер з ходу вирвав з рота у Закаблука, що підбіг до нього, цигарку. — Не панікуй!.. Скажи, в чому справа? — торкнув за плече очманілого монтера Тиктор. — Я не панікую. Я всеобуч проходив, — пояснив монтер. — То не проводка… то бікфордів шнур!.. Розумієте!.. Хто тут за старшого? Грізні слова «бікфордів шнур», як та блискавка серед ночі, освітила в моїй йам’яті невдалий наліт ворога на штаб ЧОПу. Я не знав, що робити: кричати чи рвати цей шнур? На щастя, у цю хвилину з кладової вийшов Флегонтов. Поки ми очищали плац, Кирило Панкратович Флегонтов, Турунда й інші формувальники, старші літами, допомагали слюсарям з інструментального цеху перевіряти запасні машинки. — Кириле Панкратовичу!.. Сюди! — крикнув Тиктор на весь цех. Флегонтов ледь-ледь прискорив кроки і, підходячи до плацу, спокійно запитав: — Що трапилось? — Та ось, гляньте… — показав йому монтер. — Бікфордів шнур?.. — кинув Флегонтов. — Звідки? — І зразу ж, приймаючи на ходу рішення, крикнув: — Ану, не паліть тут! Він швидко вийшов у засклену конторку, і ми побачили, як заворушились його губи, коли він схопив телефонну трубку… Поморились ми на недільнику до ломоти в кістках. Залишали цех уже присмерком, коли остання, дванадцята машинка переповзла— з дерев’яних котків на кам’яну основу фундаменту. Здавалося не раз, що від криків: «Раз-два — взяли!» шибки з даху посиплються на азартний колектдв молоді та стариків. У проміжках між машинами теслярі поставили збиті ними чистенькі, що пахли смолою, ящики для формувальної суміші. Нова проводка уже біліла всюди. Змочена водою кам’яна підлога здалека здавалася воронованою.. Для того щоб нові дванадцять «кулеметів» застукотіли без перебоїв, треба було ще перевірити їх у серійній' роботі. Треба було чорноробам підтягти сюди сотні нових опок і розгородити гратчастими штабелями кожну пару робітників. Десятки тонн придатного для набивання, чисто просіяного вологого піску треба було перенести сюди від бігунців і розсипати купами заввишки на зріст людини на новому, відвойованому нами у цехового звалища просторому плацу. Але найважча підготовча робота була вже зроблена на недільнику. Здавалось, можна було б нам, стомленим до знемоги, упасти зразу ж на жорсткі матраци і забутись у важкому сні. Попереду чекав на нас цілий тиждень відрядної роботи. Але ми, і повернувшись додому, все ще не могли заспокоїтися. — Коли ж вони ту міну заклали? От питання, — сказав Бобир. — Ясно коли: коли Врангель тікав! — відповів я. — Їх пароплави того року і в Азовське море заходили. А як прийшов час тікати, вони й вирішили висадити в повітря завод, щоб нам не дістався, але щось їм перешкодило. Дядя Вася недарма мені розповідав, як англійські техніки ночами в цехах шастали… Унизу, в садочку, тріскотіли цикади. Чути було, як важко зітхає крізь сон у своїй кімнаті квартирна хазяйка. Розмовляючи півголосом з друзями, я весь час думкою був іще там, у ливарні, і бачив знову, як обережно монтер відкопував під основою недобудованого мартена бікфордів шнур, засипаний піском. Ще до того, як з’явився в нашому цеху викликаний по телефону Флегонтовим начальник міськвідділу ДПУ — низенький, на перший погляд, добродушний чоловік у сірому коверкотовому костюмі, — сам Флегонтов оглянув таємничий ящик, таврований іноземними написами, і сказав, що вибухівки цієї цілком вистачило б, щоб висадити в повітря не лише основу мартенівської печі та «грушу» для плавки міді, але і капітальну стіну цеху, що велд до вагранок. Толя Головацький показав на цей ящик з вибухівкою і сказав: «Дивіться і запам’ятайте, які подарунки залишила робітничому класу англійська буржуазія! Креслення вивезли, а вибухівку тут заклали. Для чого, питаємо? А для того, щоб, висадивши в повітря ливарню, зупинити на довгі місяці завод, щоб полити оцей пісок робітничою кров’ю». — Одне тут незрозуміле, — порушуючи тишу, сказав Бобир. — Буржуї сюди вернутися хочуть. Навіщо ж їм, питається, ливарню висаджувати в повітря? — Смішний ти, справді! — зовсім по-дорослому відповів Сашкові Маремуха. — А страхування нащо? Можливо, ще до революції Кейворт завод застрахував. Що б там не трапилось, він свої мільйони завжди від страхового товариства одержить, дай йому тільки знову до влади тут дорватися. — Ну гаразд, — не заспокоївся Бобир, — а чого ж вони цей шпур надійніше не заховали? У Петра сяйнула нова думка: — Хтозна, може, хто-небудь з англійських холуїв навмисно витяг його наверх? Ми на це звалище весь час рештки чавуну виливали. Уявіть собі — потрапить краплина чавуну на цей шнур, і міна вибухне! — Навіть страшно подумати! — кинув Бобир. — Але ти ось що скажи, Сашко, — торкаючи Бобиря за плече, спитав Маремуха: — чого це начальник ДПУ з тобою за руку привітався? Ти знайомий з ним, чи що? — Та він з усіма вітався, — ухилився Сашко. — Не бреши! З Флегонтовим і з тобою лише, — заперечив Маремуха. — Не знаю, — буркнув Сашко. — Зате я знаю! Петре, дай сірники! Маремуха пошукав рукою у себе у головах і, крикнувши «Лови!», кинув мені коробку. Чиркнувши сірником, я засвітив лампу і при її світлі вийняв з вишитої нагрудної кишеньки своєї сорочки згорнутий учетверо папірець, про існування якого мало не забув зовсім. — Читай, Петре! Впізнаєш, чий це почерк? — сказав я, подаючи йому папірець. Не минула хвилина, як Маремуха, вказуючи пальцем на Бобиря, вигукнув: — Його! Звичайно, його! Заглядаючи в папірець, який Маремуха ласкаво підніс до Сапгкового носа, Бобир простогнав: — У-у-у, забудько!.. Як же я цього не спалив? — Ну, розповідай тепер усе! Чи ж ми тобі чужі? — сказав я. — Та що розповідати? Бачите самі… Ви тоді не повірили мені, що я Печерицю зустрів… Ще сміялися з мене. А я думаю: нехай сміються, чорти, а мої очі вірні. І відніс заяву. Жаль, копію не знищив… І нема чого вам з мене глузувати! — Та хто ж глузує? Дивак ти, справді! Дуже правильно зробив!.. Міни під нас підводять, а ми що — вухами хляпати будемо? — сказав я Сашкові.  

Тієї ночі я заснув останнім. Під легеньке сопіння друзів до болю в потилиці передумував усе, що довелось побачити сьогодні. Зовсім іншим уявлялося мені тепер тихе і сонячне курортне місто біля моря. За його обманливою, спокійною зовнішністю теж приховувалась відчайдушна боротьба нового з старим. Ознаки цієї напруженої боротьби виявлялися раптово, як-от — підкинутий лист невідомого махновця або хвостик бікфордового шнура, помічений сьогодні Тиктором. Приховані класові вороги ще надіялись вернути собі колишнє становище, відняте в них назавжди революцією. Вони намагалися затримати наш рух уперед і вдавалися до всяких підлот. «Вони підстерігають кожну нашу помилку, кожен наш зівок, — думав я, — і надалі ще захочуть скористатися з нашої добродушності і безтурботності. Вони чекають нашої смерті; якщо ми уціліємо, будемо жити і зростати, то без сумніву — рано чи пізно — доконаємо їх в усьому світі… Вони відчувають це, лютують, ідуть на все. А раз так — не зівай, комсомольцю! Будь пильний, як радив Полевой. Скрізь і всюди, де б ти не був, будь напоготові!»  



Чарльстоніада


 

Хоч як ми старалися зберегти в таємниці план наступу на салон Рогаль-Піонтковської і репетиції драмгуртка юнсекції провадили при зачинених дверях, чутка про це розповзлася по місту. Старики, і ті стали допитуватись, коли ж нарешті покажуть той спектакль, який придумали комсомольці. У наше приморське місто приїхав відпочивати з Ленінграда артист, співак і музикант Аркадій Гнатович з дружиною — артисткою ленінградської естради. Аркадій Гнатович часто приходив на пляж з своєю гітарою. Набридне йому загоряти мовчки — сяде на краю причалу, спустить ноги над морем і давай перекривляти мандрівних естрадників-шахраїв, які за нісенітницю здирають з довірливої публіки гроші. Він сам склав уїдливі пародії на розповсюджені пісеньки тих, непівських, часів. Ох, і діставалося ж у його пародіях одеській пісеньці «Клавочка», яка «багато лопає, ніжкою тупає» і під якою «бідний стілець тріщить»! Не пощадив Аркадій Гнатович навіть новий романс, який подобався занадто довірливим людям: «Він був шахтар, простий робочий…» В. цій пісні, складеній на манір романсу, Аркадій Гнатович підмітив те, чого багато хто не помічав: пошлість. Та й насправді, шахтар, який двадцять років «довбав пласти похмурих шахт», в цьому романсі закохувався і страждав, як великосвітський ледар! Гість із Ленінграда привіз також із собою блискучий нікельований саксофон. Коли вранці він брав високі ноти на цьому ніколи не баченому мною раніш інструменті, то навіть задумлива коза Агнії Трохимівни починала жалісно мекати, а кури, кудкудакаючи, розбігалися на всі боки, наче по двору пробігла страшна тінь яструба. Ленінградські артисти оселились через два будинки від нас, біля морських ванн на Приморській. Ми вирішили просити їх допомогти нашій юнсекції. Аркадій Гнатович вислухав мою плутану розповідь і сказав поважно: — Інакше кажучи, ви готуєте пародію на місцеві звичаї? Ну що ж, давайте потривожимо міщанське болото! … Іноді я заглядав у репетиційну, де ленінградці і Толя Головацький відбирали виконавців для молодіжного вечора. Аркадій Гнатович сидів завжди в кріслі, відкинувшись на спинку, з гітарою в руках. У нього було довгасте сухорляве обличчя з випнутим підборіддям і гострим профілем. Його дружина, тендітна, граціозна Людмила, в синенькому спортивному убранні з червоними кишеньками і якірцем, вишитим на грудях, сидячи рядом, відбивала такт то каблучком, то носком черевичка. Головацький походжав позад них — солідний і поважний. Так, на одній з репетицій побачив я «перехреста» Осауленка. Він заглянув у клуб на запрошення Головацького і був трохи збентежений цим викликом, гадаючи, чи не хоче Толя знову поговорити з ним з приводу його татуїровок. Але, узнавши, в чому справа, Миша, з кличкою «Едуард», охоче включився в роботу. Якісь приховані сили виявилися в цьому чубатому хлопці, від шиї до п’ят розрисованому русалками, мавпами та старовинними фрегатами. Йому хотілося все робити на вечорі — і танцювати, і жонглювати пудовими гирями, і навіть співати, незважаючи на те, що голос «Едуарда» був не з мелодійних і часто на репетиціях він «пускав пізня». Зайшовши сьогодні у репетиційну, я побачив Мишу Осауленка в танці. Він ламався весь у розслаблених рухах, розсував широко ноги, опускаючись на них майже до самої підлоги і мало не розриваючись пополам, в’яло махав руками і шаркав підошвами, з’єднуючи ноги знову «ножицями». — Як цей танець називається? — похмуро спитав Головацький. — Блек боттом! — відповів Михайло, важко дихаючи. — Хто ж тебе навчив цього танцю? — допитувався Толя. — Матрос один танцював у «Родимій сторонці». Хлопці, які ходили за кордон, казали, що в Англії зараз це дуже модний танець. — А ти знаєш, що означає «блек боттом»? — спитав Головацький. — Ну, назва така… Скажімо, «вальс». — А все-таки, що вона означає, ця назва, ти знаєш? — Толя хитро переглянувся з Аркадієм Гнатовичем. — Ні-і-і… — протягом відповів Михайло. — Ех ти, тютя! Повторюєш, як папуга, чужі слова і навіть не поцікавишся, що вони означають. Невже тобі цікаво все життя прожити отаким лінивим і нецікавим? «Блек боттом» у перекладі на українську мову значить «чорне дно». А тобі подобається іти на дно? Та ще у кромішню темряву? Михайло усміхнувся, показуючи срібні зуби: — Ні-і-і. Не подобається! — Отож, голубе. Нехай буржуазія, яка вважає цей танець модним, сама йде на дно, а ми для себе виберемо щось веселіше. Нам до світла треба йти, а не в пекло! … Коли по цехах розподіляли квитки на молодіжний вечір, я взяв два квитки зайвих і послав їх поштою просто додому Анжеліці Андрихевич, а внизу, де пишуть зворотну адресу, написав: «Від лейтенанта Глана». Чого мені спало на думку це — сам не знаю. Захотілося попустувати. Як і слід було чекати, вона з’явилась на вечір разом з Зюзею Тритузним. Він бундючився, сидячи біля неї в третьому ряду, угощав із синьої жерстяної коробки моссель-промівськими льодяниками, нашіптував їй щось смішне у вухо і сам усміхався перший. Стежачи за його залицянням, я думав: «Чекай, Зюзю! Ти навіть не уявляєш собі, яка жде тебе прпемність!» Незважаючи на всі зусилля Тритузного розважити її, Анжеліка нудьгувала і дивилась на сцену далеким поглядом, зрідка неуважно поправляючи пишне волосся і мовби відмахуючись водночас од настирливого сусіда. Вона навіть не усміхнулась, як інші, коли Головацький почав своє вступне слово. «Дурний той, хто хоче позбавити молодь веселощів і не вміє розумно організувати її дозвілля!» — саме так відкрив Толя Головацький молодіжний вечір. Усе те, що глядачі мали побачити згодом, він називав лише «першою спробою показати в натуральному світлі потворні явища оточуючого нас старого побуту і затаврувати назавжди ганьбою потяг до пустої і безідейної іноземщини». — Занепадницька музика, всі оці фокстроти і циганщина, — говорив Головацький, — викликають почуття безвілля, пасивності, знижують працездатність людини. І не випадково вороги воюють проти нас за допомогою цієї чужої музики. Але, тавруючи гниле і чуже нам, — говорив Толя, — треба вчитися хорошого, треба дбайливо відшукувати його, пестити і показувати справжні народні таланти. Слова Головацького, що передвіщали незвичайне видовище, уважно слухав переповнений клубний зал. У залі сиділа не лише заводська молодь, але й старі виробничники з своїми дружинами. В першому ряду я побачив Івана Федоровича Руденка, Флегонтова і секретаря міського комітету партії Казуркіна. Я вже чув одного разу Казуркіна на виробничій нараді ливарного цеху, коли він закликав нас усіма силами боротися з браком і не затримувати інші цехи. Турунда розповів мені, що Казуркін під час громадянської війни служив у кінній армії Будьонного, під самий Львів ходив з нею з приазовських степів. Недарма в пам’ять про цей похід поблискував на його білому френчі дуже рідкісний у ті роки орден бойового Червоного Працора. Казуркін допоміг комсомольцям у підготуванні вечора. Не раз Головацький ходив до нього, і тоді все знаходилось: і коленкор, і гримери, і балалайки на прокат із сусіднього клубу Водмісцтрану, і кавказькі кинджали з трофейного фонду міліції, відібрані міліціонерами у викритих махновців… Тільки-но Головацький закінчив говорити, я перебрався до сигнального дзвона. Звідси можна було стежити не тільки за тим, що робиться на сцені, але й поглядати скоса у зал для глядачів. Правда, напис на серпанку, коли відкрилася завіса, мені насилу вдалося прочитати:  

ЧАРЛЬСТОНІАДА, АБО ЩО ПІЖОНАМ ПОТРІБНО? (Фейлетон в особах)  



Клубні декоратори точно зобразили салон Рогаль-Піонтковської. Навіть колони з пап’є-маше, розставлені по боках сцени на рівні людського зросту, були, як і там, засмальцьовані. Серпанок з написом, згортаючись, поповз догори, і на авансцену вискочив тапер у фраку з довгими фалдами — точна копія тапера з салону Рогаль-Піонтковської. Він став, гаркавлячи, на всі лади розхвалювати танці, яких можуть навчити в танцкласі за полтиник протягом вечора «мадемуазель» і «мусью». Потім він підбіг вистрибом до піаніно, і дроб чарльстону прокотився по сцені. Із-за куліс під цю музику почали виходити пари. Спочатку смішок пронісся по залу, як легкий порив вітру, що передвіщає незабаром неминучу грозу, потім шум переріс у гучний сміх, і скоро весь зал зареготав так, що здавалось, шибки брязкотять у високих вікнах, які виходять на море. Художники клубу постарались! Роблячи ескізи костюмів для «Чарльстоніади», вони разом з гримерами добилися майже фотографічної подібності виконавців, які танцювали зараз на сцені, з відомими постійними відвідувачами салону Рогаль-Піонтковської. Вихляючи в танці, вискочила на сцену розмітчиця Марлен. Вона була в матросці з довгим коміром, з дуже низько підстриженим чубком, майже зовсім безлоба і через те похмура. Біля неї трясли ногами її подружки на таких височенних каблуках, що глядачі просто дивом дивувалися: як вони взагалі пересуватися можуть? Губи у дівиць були розмальовані яскраво, але вже не бантиками, як вимагала мода, а цілими бантами! Майже в кожної з танцюристок червоніла під носом кривава пляма помади з куряче яйце завбільшки. А які зачіски придумав їм гример! І чубок з напуском на вищипані стрілками брови, і настовбурчені тюрбани з волосся. Були тут і підібрані догори, з потилиці, воронячими гніздами, цілі копиці волосся, і завиті щипцями пишні кучерики, як у болонок. Одна танцюристка в черевичках на босу ногу причепила собі на зачіску чучело зелененької папуги-нерозлучника і підперезалась навскоси двома рудими лисицями, зв’язаними ззаду хвостами. Усі кавалери «чардьстонили» у вузеньких і куцих штанцях. Було боязко, як би ці картаті і смугасті штанці не роз— лізлись по швах. Глядачі зразу ж догадались, кого зображував актор з проділом, розчесаним посеред сивуватого і прилизаного волосся. Його одягли в кремові брюки і сірий піджачок, а обличчя покрили густим шаром пудри для загару, перемішаної з тавотом. Обличчя сивого танцюриста просто лисніло, смугляве, як в індійця, а на руці він неуважно тримав самшитовий ціпок з монограмами. Поза всяким сумнівом, це була копія адвоката Мавродіаді. Напівгрек, напівтурок, невідомо якими вітрами прибитий до берегів Таврії, він з’являвся у визначений час на шумливому проспекті і не одну пару підметок стоптав на його асфальті. Взимку він сидів десь у своїй юридичній консультації, відкладав гроші і давав поради приватникам, як вислизнути від великих податків, відсуджував спадщину різним тіточкам-салопницям, а коли надходила весна, коли в місті з’являлися перші курортники, виповзав на проспект. Він знайомився на проспекті з молоденькими приїжджими дівчатами, ворожив їм на руці і на картах, ходив з ними на пляж і до присмерків лежав там біля самої води в червоній фесці з чорненькою китичкою. Увечері, зробивши кілька турів по проспекту, поважно йшов, постукуючи палицею, в салон, цілував руку Рогаль-Піонтковської і танцював до півночі. Але найнебезпечніше було те, що цьому підтоптаному пошлякові подобалось бути в оточенні молоді. Ми сподівались, що клієнтура Мавродіаді після цього вечора значно зменшиться, бо найкращий спосіб викрити пошляка і шахрая — це висміяти його прилюдно. Раптом на сцену із-за куліс вискочила ще одна пара, що запізнилася. Зал відразу ж зареготав: даму у туніці, в зачісці, задраній від потилиці вгору, вів у танці Зюзя Три— тузний… Штанці йому змайстрували картаті, але по коліна, як футбольні труси, на ноги натягли оранжеві бутси, так що ні в кого не було сумнівів у тому, хто саме зобраяіений на сцені. Скопіювали все: і Зюзину любиму зачіску «під бокс», що оголювала майже до маківки його червонувату потилицю в складках, і бантик, затиснутий крохмальним комірцем, і всі манери — люб’язно-ввічливі, з нахилом голови вперед, з улесливим, нудотним зазиранням у вічі своїй парткеріпі. Танцюючи чарльстон, Паша із столярні, який грав Тритузного, навмисно зображував дрібну пасовку — «дриблінг» — і раз у раз вигукував басом улюблені Зюзині іноземні слівця і футбольні терміни: «аут», «сіль ву пле», «ах, тарман!», «ожюрдюї», «апсайт»… Мабуть, ні разу за всю свою футбольну практику Зюзя не почував себе в такому дурному становищі, як цього вечора. На зеленому полі йому було значно привільніше. Якщо і промазав біля самих воріт і погнав м’яч замість сітки на кутовий, то скоро цю помилку могли й забути. Увага глядачів швидко переключалась на інших гравців. А тут Зюзя маячив і вертівся в різних положеннях перед глядачами досить довго. Спершу справжній Тритузний, упізнавши себе у двійнику, пирхнув і, зневажливо знизавши плечима, заговорив з Лікою. Але коли столяр Паша, наблизившись до рампи, став вигукувати улюблені Зюзині слівця, майстер «гарматного удару» зрозумів, що з нього сміються досить зло і образливо. Він став поволі червоніти, шия його побагровіла, губи стиснув. Він силував себе сидіти, наче нічого й не було, але чимдалі більше й більше глядачів спиняло на ньому свої уважні погляди. Ось і директор заводу Іван Федорович обернувся в його бік і теж засміявся. Зюзя уже не міг стерпіти! Різко повернувшись, він щось прошепотів у вухо своїй сусідці. Анжеліка усміхнулась і похитала заперечливо головою. Зюзя схопив її за руку, видно, намагаючись вивести з залу, але Анжеліка на подив спокійно відняла руку і знову похитала головою, продовжуючи з увагою стежити за тим, що відбувалось на сцені. Зюзя ображено знизав плечима і, стукнувши сидінням, пішов до виходу. Він ішов довгим проходом, риплячи довгоносими туфлями, і голови глядачів поверталися йому вслід. Хто підморгнув, інші шепотіли» йому навздогін уїдливі слівця, але найдужче доконав Тритузного Паша з столярного цеху. Побачивши, що піжон, якого він грає, виходить із залу, Паша вибіг із своєю дівчиною в туніці на авансцену і гукнув навздогін Зюзі: — Оревуар! Раптом, відштовхуючи Пашу, на сцену вибігла сама Рогаль-Піонтковська. Вона підбігла до рампи, замітаючи сцену подолом свого старомодного убрання, зшитого з чорного матеріалу для спецівок. Дивлячися в зал крізь скельця кістяного лорнета, Рогаль-Піонтковська стала повільно танцювати. І ніхто б не повірив, що точна копія власниці танцкласу не актриса, а мій приятель Маремуха! Петрові накрутили сиві буклі, нарум’янили як слід його повні щоки. До мочок ушей Петрусь причепив кришталеві підвіски від люстри. Вийшла точнісінько вилита мадам! Обман виявився лише тоді, коли Петро глухуватим чоловічим баском почав свій монолог. Звертаючись до своїх вихованців-танцюристів і гладячи їх долонями по плечах, Маремуха бурмотів скоромовкою, зрідка попадаючи в такт мелодії чарльстону: — Ну що, мої комашечки? Що, тарганашечки? Скучили за своєю мамусенькою? Еге ж? Не треба скучати, не треба журитися! Я швидко відучу вас думати… Навіщо вам учитися, мріяти про майбутнє, читати книжки? Не треба! Це просто жах — як шкідливо! Танцюйте! Думайте ногами! Отак, як я, дивіться сюди. Отак! Отак! Раз-два! Раз-два-три! Маестро, швидше!.. Підібравши довгу спідницю, Петро став викаблучувати щось немислиме. Чи то була чечітка, чи український гопачок. Та хіба справа була в цьому? Він наблизився до піаніно і, відштовхнувши тапера набік, підібравши спідницю, сів за клавіатуру сам. І тільки-но торкнувся він пальцями до білих клавішів, як мелодію підхопив невидимий глядачам оркестр. Хоч Петро розхитувався над клавіатурою і натискав педалі, роблячи вигляд, що це саме він грає, всі розуміли, що його гра — обман, і перестали потроху звертати на нього увагу. Під музику рухи танцюристів прискорювались. Кожна пара танцювала по-своєму, хто на що здатний. У Марлен відломився каблук. Вона впала, тягнучи свого кавалера — довгов’язого здоровила з гострими вусиками. Їх падіння було зігране, як справжнє, і потягло за собою «купу-малу». У дівиці в рудих лисицях зірвали в загальній сутичці з її пишної зачіски папугу-нерозлучника, і якийсь вродливий франт намагався непомітно заховати його до кишені. Паша-Тритузний покинув свою даму в туніці і почав танцювати з іншою дівчиною.» Його ображена дама накинулась на суперницю з кулаками. Мадам Рогаль-Піонтковська стала їх розбороняти. Усі дрібні, нікчемні пристрасті проривались у танцюристів під час цього замішання. З манірних і надутих вони ставали метушливими і сварливими, штовхали одне одного, лаялись. Адвокату Мавродіаді наступили на ногу. Не перестаючи танцювати, він погрожував кривдникові палицею. Одна за одною дівиці на високих каблуках стали чимдалі частіше поглядати на ноги. Страдницькі гримаси з’явились на їх обличчях. Нишком, у танці, вони доторкувалися руками до туфельок, намагаючись хоч цим трохи зменшити біль у пальцях. Раптом чиїсь послужливі руки висунули із-за куліс на край авансцени деревце і маленький кущик. На деревці були покажчики: «Дорога на Лиски», «На Собачу балку», «У Матроську слобідку», «На Кобазову гору»… Танцюристки кинулись до заповітного «гайка». І тепер глядачі побачили приблизно те саме, що й ми з Головацьким бачили, сидячи на лавці під кривою акацією. Дівчата зривали вузькі туфельки, стрибали босі навколо деревця, зображуючи радість і полегшення, і з криками: «Ах, як хороше!» розбігались по домівках. Кілька найупертіших пар іще танцювали. Нарешті освітлювач повернув коло прожектора. Зеленаво— синє місячне світло залило сцену, і коли знову вернулось звичайне освітлення, кавалери виявились сивобородими. Вони протанцювали уже все життя. І дам підмінили: з молодих і жвавих вони перетворились на старух. Рухи їх були втомлені і розслаблені. А Зюзя Тритузний був уже не тільки бородатий, але, — на довершення всього, ще й лисий.  
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка