Володимир Бєляєв



Сторінка2/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.39 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Чистимо картоплю


 

Коли Сашка Бобиря заступили на посту, він прийшов, ліг на тапчан, удавши, що спить. Ніхто не спав у караульному приміщенні після подій тривожної ночі. Комсомольці навперебій розповідали один одному, що сталося, робили всякі припущення. Маленький, сухорлявий Фурман уже який раз доводив, що, безсумнівно, бандит встиг десь у саду переодягтися в жіноче плаття і так, під виглядом жінки, прошмигнути через Базарний майдан на Підзамче. Тільки Бобир не брав участі у розмовах. Хлопці розповіли, що Микита Коломієць, прибігши у двір, почав «проробляти» Бобиря. Сашко, слухаючи докори секретаря, спробував був виправдатись, і тоді Коломієць просто відрубав йому: — Ех, ти, боягуз! Он хто ти! Розгубився? Не чекав? Не думав?.. А якщо на тебе всі ці чемберлени, керзони та пілсудчики бомби почнуть кидати з літаків? Ти теж «розгубишся», будеш кричати: «Панове! Чого вам треба? Стій! Стій!..» Роззява ти, а не комсомолець! Наука Коломійця вплинула, мабуть, дуже здорово. Сашко не придумав нічого кращого, як удати з себе хворого. Він лежав на тапчані, укрившись з головою жовтуватим пальтом. Йому було дуже соромно за сьогоднішню ніч. А кому не було б соромно чна його місці? Прислухаючись до нашої збудженої розмови, Сашко час від часу вдавав, що його трусить пропасниця. Він постукував зубами, дригав ногою і при цьому жалібно стогнав. Точніше, навіть не стогнав, а скиглив, як щеня, яке викинули вночі на мороз з теплої хати. Видно було, що йому страшенно хотілося захворіти насправді. Багато б дав Сашко, щоб причепилася до нього хоч яка-небудь скарлатина або, скажімо, іспанка. Тоді б усі його жаліли, не сміялися над ним і вважали б, що Бобир розгубився «через хворість». Але Сашко був здоровий, як кінь, ми це знали і чудово розуміли його настрій. З двору в караулку зайшов Коломієць. У руці він тримав задимлений чавунець. — Ну, парубоцтво, — сказав секретар жартуючи, — незважаючи на серйозні події нинішньої ночі, природа вимагає свого. Я не помилюся, коли скажу, що всім нам хочеться їсти. Коротше кажучи, за пічкою лежить картопля. Ми — начистимо її чимало в даний чавунець, уявимо собі запах підсмажених шкварок, і незабаром у нас буде скромна, але ситна їжа. Хто проти? Проти не було нікого. — Хто за? — спитав Коломієць. Усі, крім Бобиря, одностайно підняли руки. — Більшість! Сеньйорен-конвент закінчено! — весело сказав Коломієць і, підійшовши до Сашка, рішуче зірвав з нього пальто: — Годі спати, Сашок, уже давно берестянки дзвенять! Ану, картоплю чистити! — Я не можу… Я нездужаю, — заскиглив Бобир. — Сашуню, дорогий ти наш і єдиний товаришу Бобир! — співучим голосом, дуже ніжно і підморгуючи нам, сказав Коломієць. — Усі ми знаємо, що ти хворий, тяжко, дуже тяжко хворий, всі ми чудово знаємо, яка причина твоєї хвороби, а проте всі ми просимо не удавати тут світову скорботу і бажаймо твого найшвидшого одужання. Ти не маєш права потрапляти у полон чужої нам меланхолії… Дорогий Сашуню, — прибираючи позу промовця, продовжував говорити Микита, — ми щиро і дуже просимо тебе видужати від смутку і чистити картоплю, бо рано чи пізно ти сам виголодаєшся, а хто не працює — той не їсть… Щодо справжньої причини твоєї хвороби, то не горюй, Сашок, і не дуже сердься на мене за ті різкі слова, що були кинуті юбі зопалу за межами даного особняка. І кінь на чотирьох ногах, та й той спотикається! Всі ми ще молоді, всі ми робимо помилки і всі, крім заядлих, безнадійних ідіотів, стаємо від цього мудрішими. Навіщо ж, питається, сумувати і скорботою псувати самому собі такі дорогоцінні нерви? Усі ми ледве стримувалися від сміху, слухаючи промову Микити Коломійця, і старалися зрозуміти, де він жартує, а де говорить серйозно. Бобир спробував був ще прикидатися хворим, схопився за голову, потер червоне, веснянкувате обличчя, але потім, зщулившись, сів на лавці. Коломієць витяг з-за печі мішок з картоплею і, шпурнувши його на середину караулки, сказав: — Хазяїн просить дорогих гостей завітати на обід! Ми почали хапати шершаві картоплини. У руках з’явилися складані ножики, шевські леза з обмотаними шпагатом ручками, а Фурман витяг справжню фінку, насаджену на ріг молодого оленя: вона зберігалася у нього ще з часів безпритульного життя. Цю головну свою дорогоцінність Фурман у будні зберігав у зеленій скриньці під ліжком і брав з собою лише на варту. Він хвастар, що ніякий бандит йому з цією фінкою не страшний. На підлогу біля грубки Коломієць підстелив старий номер газети. Незабаром покручені стружки картоплі, зісковзуючи з ножів, з легким шелестом посипалися на газетний аркуш. — Хто ж це все-таки був? — сопучи, спитав Маремуха, який усе ще був збентежений появою невідомого на даху сарая. — Наївне питання! — сказав усміхаючись Коломієць. — Начебто ти з жіночого єпархіального училища вийшов. Ясно хто… Пам’ятаєте, восени було в газетах надруковано, що десь там, біля фінського кордону, наші прикордонники хлопнули якогось англійського шпигуна? А тут теж кордон, і треба бути напоготові. Петро знов спитав: — І чого їм треба, всім цим шпигунам? Що вони тут залишили? — О брате, залишили вони тут багато чого! Тобі навіть і не снилося, що вони тут залишили! — вже серйозно сказав Микита. — Майже увесь Донбас за царя був у їхніх руках. А Криворіжжя, а залізна руда? Може, вам доведеться після закінчення школи побувати в тих краях. Прислухайтесь до старих назв заводів: Провідане, Дюмо, Бальфур. Це все англійські та французькі назви. Мільярда там буржуї закордонні втратили. Що казати, Радянська влада їм міцно на мозолі наступила! Ви думаєте, даремно вони Денікіна, та Врангеля, та Петлюру споряджали? Думали: повернуть їм ці бандити все втрачене. Грошей не шкодували. І все в трубу вилетіло… Відчинилися двері, і в караулку ввійшов Полевой. — Які новини? — запитально дивлячись на нього, спитав Коломієць. — Поки що ніяких. Зник, як крізь землю. Їжу готуєте? — спитав Полевой, поглядаючи на мішок з картоплею. — До вас прохання, хлопці, — сказав він, стягуючи ватяну куртку: — Коли звариться картопля, залиште і на мою пайку. А я трохи посплю… Будеш за мене караульним начальником, Коломієць. — Єсть залишитися караульним начальником, товаришу Полевой! — відрапортував Микита, підводячись. Наш директор хитнув головою і ліг на тапчан. Але не встиг улягтися, як надворі засвистіли, викликаючи караульного начальника. Полевой схопився, але Коломієць, хапаючи гвинтівку, сказав: — Лежіть відпочивайте. Новий караульний начальник уже приступив до виконання своїх обов’язків! — із цими словами вибіг у двір. Ми покинули чистити картоплю і стали прислухатися до розмови там, за дверима. Прислухався і Полевой. Його засмагле сухорляве обличчя з рідкою щетиною, що пробивалася, було серйозним і напруженим. Усього кілька хвилин тому Полевой проводив з двору уповноваженого прикордонного загону ДПУ Вуковича. Від комсомольців окружного відділу ДПУ ми знали, що Вуковичу завжди доручалися найскладніші заплутані справи. Наш директор показав Вуковичу, де вперше помітив бандита Бобир і як бандит підкрадався до штабу ЧОПу. З того, як уважно слухав нашого директора цей високий русявий чекіст у прикордонному зеленому кашкеті з лакованим козирком, ми зрозуміли, що він, Вукович, дуже рахується з думкою Полевого. Він розпитував Полевого тихо, спокійно. Багато б дав кожен з нас, хто здалека стежив за його рухами, щоб тоді Вукович поділився з нами своїми припущеннями! Удвох з Полевим вони довго сиділи на горищі сарая і, треба думати, оглядали кожен вершок пильного і глинистого горищного помосту. Потім, простежуючи шлях утікача, вони вилізли у пролом, спустилися по драбині, яку перетяг туди Фурман з даху гуртожитку хімічного технікуму в садок і так, крок за кроком, пройшли до слідах бандита до самого Базарного майдану. Вукович довго розпитував там про щось закутаного в кожух сторожа Церобкоойу і потім повернувся до штабу ЧОПу, де вони з Полевим розлучилися. — Добре йому доведеться тепер покрутити мозком! — сказав Коломієць після того, як Вукович пішов. — На бюро окружкому партії будуть обговорювати це питання. Чекісти відповідатимуть, як вони допустили, що такий диверсант до штабу ЧОПу добрався та й пропав безслідно… Сам Картамишев з’ясовує, що і як… Зараз, слухаючи голоси в дворі, ми було подумали, що Вукович повернувся знову. Полевой не витримав, накинув на плечі куртку і рушив до дверей. Але не встиг він торкнутися ручки дверей, як двері розчинилися: з двору повернувся Микита Коломієць. Він був схвильований, і з того, як шумно поставив у піраміду гвинтівку, ми зрозуміли, що там, біля воріт, відбулася якась розмова, що розсердила нашого секретаря. — Що там? — спитав Полевой. Сідаючи чистити, картоплю, Коломієць знехотя кинув: — Поява паршивої вівці, яка до того ж не має відношення до виконання караульної служби. — А все ж таки? Говори ясніше! — вже суворіше спитав Полевой. — Приходив Тиктор. Бачите, йому захотілося разом з усіма комсомольцями охороняти ЧОП. Каже: тільки зараз оце дізнався, що осередок у наряді. Удає з себе христосика, а від самого перегаром тхне, як від самогонного куба! — сказав роздратовано Микита, товстим шаром зрізуючи шкаралупу з великої картоплини. — Ну, а далі? — не відставав Полевой. — Далі я сказав Тиктору, що ми обійдемося без його послуг, а розмову про його поведінку цродовжимо згодом. — Як у нього вистачило нахабства дивитися тобі у вічі? — сказав, лягаючи, Полевой. — Ви будете гнилими лібералами, хлопці, якщо простите Тикторові цю ніч. Але і без цього зауваження Полевого кожен з нас, хто був у караулці, добре розумів: Коломієць не забуде, що Яшко Тиктор через пияцтво не з’явився на чопівську тривогу.  

Непроханий гість


 

Скільки разів на комсомольських зборах, у гуртожитку, на роботі, в цехах фабзавучу Микита говорив нам: — Поводьте себе, хлопці, добре! Пам’ятайте, на вас дивиться все місто, ви — робітничі підлітки, авангард тутешньої молоді, вірна зміна партії. Коломієць говорив це неспроста. В ці роки в маленькому нашому місті робітничої молоді було мало: кілька підлітків у місцевій друкарні, два учні на електростанції, п’ять молодих залізничників на вокзалі та. вісім учнів на сусідньому з нашою школою заводі «Мотор», де робітників було лише сто десять чоловік, хоч завод цей вважався найбільшим в окрузі. Ті з молодих робітників, які були комсомольцями, часто перебували на обліку в осередках установ. Ми ж, фабзавучники, працювали разом, в одному колективі, і осередок наш вважався міцним. Ми задавали тон усій міській молоді. На всіх конференціях молоді наші делегати сиділи в президії, виступали в дебатах, і з їхньою думкою — з думкою представників великого колективу робітничої молоді завжди рахувалися. Пам’ятаю, восени минулого року на міській конференції комсомолу спробував виступити один з троцькістських підспівачів, син крамаря із Підзамчого. Наші хлопці стягли його зі сцени і виштовхали з залу на вулицю. Він спробував вдертися назад, та де там: наші хлопці не пустили на конференцію цього пройдисвіта-наклепника. Запальні і сміливі хлопці входили у наш комсомольський осередок; читали багато, мріяли про майбутнє і над усе на світі ставили чесність по відношенню до праці і до своїх товаришів по роботі. Багатьма з цих якостей ми мали дякувати Микиті Коломійцю, нашому секретареві і викладачу політграмоти. Він був для нас і старшим товаришем, і добрим другом. Бувало, з нами пісні співає, а в роботі — суворий і вимогливий, спуску не дасть. Дуже часто на комсомольських зборах, коли часто-густо порядок денний складався з одного питання: «Сучасний момент і завдання комсомолу», Коломієць, показуючи на нас, любив повторювати ленінські слова: — «Ви повинні бути першими будівниками комуністичного суспільства серед мільйонів будівників, якими повинні бути кожен юнак, кожна молода дівчина». Коломієць особисто бачив Володимира Ілліча восени 1920 року, бувши делегатом на Третьому з’їзді РКСМ, де виступав Ленін. У нашому гуртожитку Коломієць власноручно написав на стіні під стелею ще й такі слова Леніна 8 цієї промови: «Ми повинні всяку працю, хоч би яка вона була брудна і важка, побудувати так, щоб кожен робітник і селянин дивився на себе так: я — частина великої армії вільної праці і зумію сам побудувати своє життя без поміщиків і капіталістів, зумію встановити комуністичний порядок». І кожного разу вранці, коли дуже хотілося спати, ми, натягаючи на себе наші брудні спецівки, що пропахли гаром, мимоволі читали ці слова, написані розгонистим почерком Коломійця, замислювались над ними, запам’ятовували їх і йшли з ними на роботу, у милий нашому серцю фабзавуч… У той час один по одному задиміли в нас у країні заводи. Почали відкриватися фабрично-заводські училища, щоб готувати зміну старим майстрам. Тисячі молодих хлопців з робітничих родин пішли в ці школи, бажаючи з часом стати токарями, слюсарями, ливарниками, ковалями і фрезерувальниками. Але добре було молоді, яка жила у великих промислових центрах. Значно важче було у маленьких містах. Взяти, наприклад, нас: чутка про нові школи — фабзавучі — пройшла ще в двадцять третьому році, і, звичайно, першими захотіли навчитися ремесла вихованці міського дитячого будинку, батьки яких загинули у громадянську війну; але жодного ФЗУ не те що в нашому прикордонному містечку, а навіть у цілій окрузі довгий час не з’являлося. Багато хлопців збиралися вже переїздити в інші міста… Чи можна було сподіватися, що ФЗУ буде засноване при маленькому заводі «Мотор», який виготовляв соломорізки для селян і зовсім не збирався розширюватися! Нові робітники йому поки що не були потрібні — своїх ста десяти чоловік цілком вистачало. Але ось Микита Коломієць, Дмитро Панченко та інші члени бюро окружкому комсомолу задумали у нас відкрити фабзавуч. Більше за всіх клопотався про це Коломієць. У вільний від занять у радпартшколі час він бігав в окружний комітет партії, в окрпрофос, у наросвіту, вів переговори із старими майстрами заводу «Мотор», заздалегідь прикидаючи в думці, хто з них зможе бути інструктором майбутнього ФЗУ. В окружкомі партії комсомольців підтримали. Микита Коломієць та інші активісти зуміли довести, що школа-майстерня швидко поверне витрати, які будуть зроблені на її організацію. На Лікарняному майдані, поряд з заводом «Мотор», стояв порожній великий напіврозваленвй будинок; до революції в ньому містилася єврейська релігійна школа — «талмуд-Тора». Будинок цей і прилеглі порожні будівлі закріпили за фабзавучем. У повне розпорядження новій школі передали безхазяйні токарні верстати; в одній лише колишній гуральні Коломієць виявив їх понад десяток. Ото раділи хлопці, коли дізналися, що зможуть одержати виробничу кваліфікацію, не виїжджаючи з рідного міста! У гарячому цеху учив нас формуванню і заливанню досвідчений інструктор, найкращий з ливарників «Мотора» — Козакевич. Досить швидко під його керівництвом я вже міг самостійно формувати букси для возів, шестерні для сепараторів і навіть один раз, заради практики, заформував і відлив бюст? австрійського імператора Франца-Йосифа по моделі, яку я знайшов після повені на березі річки Смотрич, під фортечним мостом. Щоправда, бакенбарди і вуса в імператора не вийшли, мідь не доповзла до кінчика носа, але все ж таки бюстик наробив мені клопоту! Яшко Тиктор скористувався з нагоди і назвав мене монархістом за те, що я, мовляв, «фабрикую зображення тиранів». Обвинувачення було настільки безглуздим, що Коломієць на осередку цього питання поставити не захотів, але все ж таки, уникаючи зайвих розмов, я пустив кирпатого монарха на переплавку. Мали успіхи в своїх цехах і мої приятелі. Маремуха точив рукоятки для соломорізок і серпів. З-під його рук на маленькому токарному верстаті виходили і чудові шашки: просто розгвинчуй супорт, роз’єднуй їх і клади на дошку грати. Сашко Бобир цілими днями копирсався біля моторів і прибігав до нас лише під час відливок — спостерігати, як народжуються болванки для поршневих кілець. Так ми вчились і мріяли, закінчивши через півроку школу, поїхати на заводи у великі промислові міста. Все було б чудово, коли б у наше місто з Харкова pan-, том не прибув новий завідувач окружного відділу народної освіти Печериця. Не минуло й місяця з дня його приїзду, як по фабзавучу загуляла нова приказка: «Не було лиха, так Печериця приїхав!» Оглядаючи школи міста, Печериця з’явився і в нас, у фабзавучі. Напередодні була відливка. Ми загружали залиті опоки, вистукували з них набійниками сухий пісок, пересівали його на решетах, збивали зубилами і молотками окалину з теплих ще, щойно відлитих маховиків. У цеху було пильно і жарко. У шумі й гуркоті ми не помітили, як у ливарні з’явився низенький, вусатий чоловік, у брюках галіфе, високих жовтих чоботях і простенькій полотняній сорочці, вишитій на всі груди. Дивні вуса були у цього чоловіка — руді, пушисті, звисаючі вниз. Подивившись на нас неуважним поглядом, але не поздоровавшись, вусач пройшов у шишельню[1] і поторкав пальцем блискучу, фарбовану модель букси. Він подивився, примружившись, на дірку від снаряда в стелі і мимохідь ударив ногою по чавунному маховику, немов перевіряючи його міцність. Боронований маховик загудів і похитнувся. Чоловік з вусами притримав його і, так і не сказавши нікому ні слова, затискуючи рід пахвою ясно-жовтий портфель, хазяйською ходою вийшов із ливарні на Лікарняний майдан. — На другий раз нікого не пускати сюди без мого дозволу. Вештаються тут всякі сторонні, а потім, дивись, і моделі поцуплять, — дізнавшись про це відвідування дав розпорядження наш інструктор Козакевич. Найбільше в житті Козакевич боявся, щоб у нього не потягли моделі шестерень, що були виточені із сторічного ясеня. Він позичив їх на своїй старій роботі, на заводі «Мотор». … Через дві години ми сиділи в класі на уроці по суспільствознавству. Коломієць розповідав про державний устрій країни і, по ходу занять, читав уголос статтю на цю тему з газети «Молодой ленинец». Відчинилися двері, і в клас увійшов той самий чоловік у вишиваній сорочці, що сьогодні вранці побував у ливарні. Гадаючи, що він через клас хоче пройти до канцелярії школи, Коломієць, не звертаючи на нього уваги, продовжував голосно читати статтю. Тоді вусач підійшов до дошки і, широко розставивши ноги, голосно українською мовою сказав Коломійцю. — Коли у клас входить ваш керівник, ви повинні доповісти йому, чим займаєтесь. Микита не розгубився. Він тільки зблід трохи і відрубав: — Коли в клас входить керівник, то він перш за все здоровається… Що стосується вашого відвідування, то я вас не знаю. Ухиляючись від прямої відповіді, вусач сказав: — Чому ви викладаєте російською мовою? — Я не викладаю, а читаю статтю з російської газети, і мене всі чудово розуміють. — А хіба ви не знаєте, що викладання на Україні повинно провадитися виключно українською мовою? — Повторюю вам: я не викладаю, а читаю статтю. — На Україні живуть українці… — Проте нас вчили, що в містах України є ще і росіяни. І я не бачу особливого гріха, коли зараз читаю по-російськи: мене всі розуміють. Приходьте до нас завтра — ви почуєте, як ми будемо читати статті з газети «Вісті» українською мовою. Прошу! — Облиште філософствувати! Молодий ви ще! Перше ніж братися викладати, вам треба вивчити державну мову… — А вам раніше за все треба назвати себе, а потім; робити зауваження і відривати мене і товаришів від занять! — уже хвилюючись, добірною українською мовою сказав Микита, мов бажаючи довести наочно, що він нею чудово володіє. — Може, ви ще, молодий чоловіче, попросите мене піти геть із класу? — єхидно посміхаючись, спитав вусач. — Так, попрошу! — несподівано закричав Микита. — Ви причепились до мене, як реп’ях до кожуха, тільки тому, що я говорив з учнями мовою, якою писав Володимир Ілліч Ленін. Ось у чому заковика… Слухайте, ви! Або ви скажете, хто ви такий, або ми всі разом покажемо вам найкоротшу дорогу звідси! — І почервонілий Коломієць кивнув на вікно. — Боюся, що вам дуже скоро доведеться просити у мене пробачення! — зловісно сказав вусач і, гордо стріпнувши рудою чуприною, вийшов з класу. — Отак буде вірніше! — крикнув йому вслід Микита і зовсім уже іншим, спокійним тоном став читати статтю. Виявилось, що це і був знаменитий Печериця. За кілька днів до нього у фабзавучі побував Картамишев. Секретар окружного комітету партії обійшов цехи, все оглянув хазяйським оком; він довго розмовляв з фабзавучниками, полаяв майстра за те, що в гарячому цеху нема бачків з перевареною водою і рукавиці у хлопців драні, а потім з’явився у ливарні. Тут він дав розпорядження, щоб до осінніх дощів заклали дірку від снаряда у стелі. Монька Гузарчик у той день хворів і лишався в гуртожитку. Він розповідав нам, що після огляду фабзавучу Картамишев пішов і туди, видно, бажаючи на власні очі пересвідчитися не лише в тому, як ми набуваємо кваліфікації, але і в яких умовах живемо. Він запитав у кухаря розкладку продуктів, які відпускаються для нашого харчування, і добре розпік директора гуртожитку за те, що ми вкриваємося досить благенькими, зношеними ковдрами без другої простині. Як добрий і дбайливий батько, Картамишев намагався вникнути в усі дрібниці учнівського побуту. Ми поважали його і вимовляли його прізвище — Картамишев — якось особливо, з любов’ю. А ось Печериця відразу нам не сподобався… Наступного дня Нестора Варнайовича викликали терміново в наросвіту. Печериця категорично поставив вимогу, щоб Полевой звільнив Микиту Коломійця зі школи. Вусач кричав, що Коломієць «підірвав його авторитет». Що там було між ними, подробиць ми не знали, але в окружкомі комсомолу Фурман провідав, що нібито у відповідь на ці слова Полевой відрізав: «Авторитет справжнього більшовика підірвати ніхто не може. Авторитет більшовик завойовує своєю власною поведінкою». А на докір Печериці: «Як шкода, що ви забуваєте про свою національність», — наш директор відповів: «Я передусім комуніст, радянська людина, а вже потім українець!» І хоч бій було виграно, всі розуміли, що Печериця затаїв злобу на фабзавучників. Одразу ж після приїзду Печериця став дуже помітний у нашому маленькому і тихому місті. Часто, Їдучи в райони, він проїздив по крутих міських вулицях у своєму високому жовтому кабріолеті, запряженому парою гладких вороних коней. Закутаний у сірий брезентовий пильовик із капюшоном, що звисав на спину, Печериця зверху розглядав перехожих і недбало кивав головою у відповідь на привітання знайомих учителів. Незабаром у місті стало відомо, що новий завідуючий наросвітою — великий аматор співу. Кілька вечорів підряд Печериця збирав у великому гімнастичному залі всі студентські і шкільні хорові гуртки і розучував з ними пісні. Трохи згодом він виступив із своїм хором у міському театрі на урочистому засіданні. Парубки стояли півколом у смушевих шапках, у сорочках з вишиваними комірами, в синіх шароварах, увібраних у чоботи з високими халявами. Дівчата вплели в коси різнокольорові стрічки. Їх блузки теж були вишиті узорами, замість спідниць на них були барвисті плахти. Освітлені рефлекторами хористи і хористки картинно займали всю глибоку сцену театру. Ми, фабзавучники, під час засідання сиділи на гальорці. Коли після перерви підняли завісу і ми побачили в настороженій тиші валу для глядачів гарно вбраних хористів, ніхто з нас не подумав би, що величезним цим хором зважиться диригувати Печериця. Якось не можна було пов’язати де з його замашками. Але він, потримавши якусь хвилину застиглих на місці хористів перед публікою, упевненими, розмашистими кроками пройшов до рампи, різко тріпнув рудою чуприною і оголосив: — «Вічний революціонер» — пісня Івана Франка! Хтось із публіки кашлянув востаннє, щоб потім не заважати, і в залі стало зовсім тихо. Печериця, обернувшися спиною до публіки, став навшпиньки і, висмикнувши з-за халяви хлистик, уривисто змахнув ним над головою. Тиша немов розірвалася: молоді, дужі, дзвінкі голоси почали пісню так упевнено, що ми відразу заслухалися. Хористи то затихали по знаку хлистика, і тоді тільки один заспівач продовжував пісню; то раптом вступали баси — один в один високі, рослі парубки, що стояли осторонь, і тоді глухий, але приємний рокіт прокочувався по залу; то раптом дзвінко вступали дисканти — сотні дівочих голосів підхоплювали мелодію пісні. В залі ставало наче світліше, хотілося схопитися і співати разом з хором. А перед хористами, то спинаючись навшпиньки, то присідаючи, то розхитуючись у такт мелодії, упевнено височів на якомусь ящику той самий Печериця, якого так сміливо вигнав з класу Микита Коломієць. Печериця вправно диригував! Він міцно тримав у руках увесь цей багатоголосий, нещодавно зібраний хор. І, слухаючи, як співають студенти, спостерігаючи, як вправно керує ними цей вусач, я почував, що він мені починає подобатися. Потім хористи заспівали «Зажурились галичанки». Мелодія йшла швидко. Печериця тут особливо старався, розмахуючи хлистиком, як добрий кіннотник шаблею на рубанні лози. Зал слухав швидку похідну пісню про галичанок, які засмучені відступом «січових стрільців» на Україну і тим, що не буде кому цілувати їх «в малинові вуста, карі оченята та в чорнії брови», а я болісно пригадував, де я міг чути раніше цю мелодію і ці. слова. Пісня була новою, чужою і несподіваною для наших, радянських часів. У ті роки робітнича молодь співала «Карманьйолу», «Паровоз», «Ми самі копали могилу собі», «Гармати тоді гуркотіли», «Ой на горі та женці жнуть», «Туман яром котиться», а тут — здрастуйте! — Печериця розшукав десь грайливу пісеньку про малинові вуста засмучених галичанок. І лише коли хор затяг останній куплет, я пригадав, що з цією піснею в 1918 році йшли разом з австріяками по фортечному мосту вдягнені в усе сіре «українські січові стрільці», або «усусуси», як вони себе називали. Їх не можна було відрізнити по формі від австрійських офіцерів, та й безчинствували вони так само, як і їхні хазяї; млин Орловського під скелею розпотрошили, пограбували селянське зерно і вивезли його в Австрію, в той час як населення нашого міста голодувало. І слухаючи цю пісеньку «січових стрільців», я, признатися, тоді ще не розумів, навіщо було хору співати її в наш, радянський час. Але, немов підслухавши мої сумніви і бажаючи розвіяти їх, хор, керований Печерицею, проспівав «Заповіт» Тараса Шевченка, а потім такий знайомий і дорогий усім нам «Інтернаціонал»! Співом «Інтернаціоналу» і «Молодої гвардії» ми кінчали в ті роки всі без винятку наші збори. Але одне діло було, коли ми співали гімн світового пролетаріату у себе в осередку або в комсомольському клубі тремтячими, не зміцнілими ще голосами, і зовсім інакше, могутньо прозвучав «Інтернаціонал» у виконанні величезного хору. Мені вже здалося в той вечір, що Коломієць вчинив неправильно, вигнавши Печерицю з класу. Неважно, що той поводився грубо, зарозуміло і не хотів назвати себе. Зате — який талант! Проте на другий день після концерту мені довелося знову розчаруватися в Печериці. Був у нас викладач креслення Максим Яковлевич Назаров. Сивенький дідок, технік за фахом, він приїхав у наше місто із Сормова, що на Волзі. Багато цікавого і нового було для нас у тому, що розповідав Максим Яковлевич про свій рідний завод «Красное Сормово». Чимало побачив на своєму віку цей старик, працюючи в таких цехах, де народу більше, аніж на сорока заводах, таких, як наш «Мотор». Люди з великим виробничим досвідом, подібні до Назарова, були дуже потрібні нашому фабзавучу. На другий день після концерту Печериця викликав до себе всіх викладачів і інструкторів фабзавучу для перевірки того, як вони знають українську мову. Цілком зрозуміло, що викладач креслення Назаров, який приїхав нещодавно з Росії до своєї, дочки, дружини прикордонника, — ні писати, ні говорити по-українському не вмів. Тут-таки, при всіх, Печериця запропонував Полевому звільнити старика із школи. Як тільки міг, відстоював наш директор Назарова, але нічого зробити не зміг. Пізніше, розповідаючи нам про свій візит до Печериці, Полевой говорив: — Ви хочете російського робітника, — кажу я Печериці, — примусити силою відмовитися од російської мови і зразу перейти на українську? Та він же без року тиждень у нас на Україні живе. Дайте йому час, не примушуйте його ламати свою рідну мову і на догоду вам говорити бозна-як. Такими примусовими заходами ви тільки змусите його зненавидіти українізацію… Але як не умовляли Печерицю, він був невблаганний. Він підсовував усім якийсь суворий циркуляр, в якому беззастережно було написано, що всі викладачі на Україні зобов’язані вчити дітей лише українською мовою. — Дозвольте, але які у нас діти? Цілком доросла молодь. І потім, у нас технічна школа! — все ще доводив, хвилюючись, Полевой, — Ми ремесла вивчаємо. — Нічого не знаю і знати не хочу, — холодно відповідав Печериця, — Живете на Україні, ось інструкція, прошу підкорятися! Що ж до профілю вашої школи, то це взагалі казус. І фабзавуч ваш — це ублюдок. — Прийде час, і тут теж, як у Донбасі, виростуть нові заводи, і люди нам спасибі скажуть, що ми першими почали готувати для них кадри! — сказав Полевой. — Дурниці! — відрубав директорові Печериця, — Ніхто вам не дасть закоптити голубе небо Поділля димом заводів. — Подивимось! — сказав Полевой уперто, і, як повідав нам Коломієць, навіть зубами заскрипів, щоб не вилаятись. — Дивитися будуть інші, а не ви! — обірвав нашого директора вусач. — А вам наказую бути дисциплінованим працівником моєї системи освіти і виконувати без усяких суперечок мої розпорядження. Довелося Нестору Варнайовичу звільнити Назарова із фабзавучу. На останні гроші з маленької нашої стипендії ми спільно купили старику на пам’ять гарну готувальню. Фурман прикріпив до неї мідну планку і ловко надряпав напис: «Палко любимому нашому викладачеві Максиму Яковлевичу в години розставання, але не прощання. Учні ФЗУ». Признатися, Максим Яковлевич нічого особливого не втратив від наказу Печериці. Гарних техніків у місті було мало. Назарова негайно ж прийняли на роботу в шляхову контору. Він став креслити плани нових шляхів, які ведуть до кордону. Парові котки для цих шляхів ремонтували в нас, у фабзавучі, і тому Назаров іноді приходив до нас. Одного разу Ковакевич, вітаючись з Назаровим, сказав: — А-а! — а! Максиме Яковлевичу, жертва режиму Печериці! Ну як, він ще до вашої контори не добрався? — До нас йому дорога заказана, — сказав Назаров, — Ми зараз на військове відомство працюємо. Нашими справами Михайло Васильович Фрунзе з Москви цікавиться, а йому однаково, якою мовою людина розмовляв, аби душа у тої людини радянською була!.. Коли ввечері, після чергування у ЧОПі, ми поверталися разом з Маремухою в гуртожиток, Петро сказав мені: — Досадно все ж таки, Василю, що ми того бандита живим випустили. Така промашка! Я боюсь, як би про це не довідався Печериця. Дізнається — і почне яму копати під Нестора Варнайовича. От, скаже, яких бельбасів він виховав! І пакостити буде Полевому. — Не бійся, Петрусю! Картамишев Полевого в обиду не дасть. Ми Полевого ще по радпартшколі знає. Адже Полевой там секретарем партійного осередку був. Він старий більшовик, робітник у минулому… А Бобир — шляпа, це факт. Уявляєш, як здорово було б, коли б Сашко того диверсанта уколошкав! — Ще б пак! — сказав Маремуха похмуро.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка