Володимир Бєляєв



Сторінка24/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.39 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24
ГЕРОЇ ПРИХОДЯТЬ З ЖИТТЯ


 

Незвичайна і щаслива доля випала трилогії «Стара фортеця» — головній книзі Володимира Бєляєва. З першою її частиною читач ознайомився ще 1937 року. А над другою і третьою частинами трилогії письменник працював майже шістнадцять років. Повністю вона побачила світ у 1951 році і тоді ж була відзначена Державною премією СРСР. З того часу книжку неодноразово видавали й перевидавали у нашій країні і за рубежем. Пристрасно і правдиво розповідає вона нашим сучасника про «перші сходи революції» — про долю звичайних юнаків та дівчат, які жили в незвичайні часи революційних перетворень Нинішній молодий читач, якому адресована «Стара фортеця», не тільки черпає з неї історичні відомості про перші перемоги Радянської влади, а й учиться на прикладі героїв твору жити й боротися, самовіддано служити рідному народові. Пересягнувши рубежі нашої Батьківщини, книжка продовжує благородну боротьбу за мир і справедливість на землі. Не випадково в роки вторгнення американських агресорів у В'єтнам у Ханої «Стару фортецю» видали в'єтнамською мовою. Книжку Бєляєва вручали молодим воїнам разом з бойовою гвинтівкою. Одну з них, пробиту осколком ворожого снаряда і обпалену полум'ям вибуху, я знайшов на згарищі зруйнованого в'єтнамського міста, щойно визволеного від загарбників Як стійкий солдат книжка боролася в бойових лавах в'єтнамських патріотів, допомагаючи їм у визвольній війні. Розповідь про зранену книжку, знайдену на полі бою, схвилювала Бєляєва. «Немає для письменника вищої честі, — сказав він, — ніж бачити, як його книжка бореться й перемагає, допомагаючи народові у доброму ділі. Це щастя для митця. В трилогії я відродив те, що бачив і пережив замолоду, що неможливо забути. Всім життям і творчістю своєю прагну бути корисним народові, рідній партії, в лавах якої перебуваю ось уже півстоліття». Півстоліття в партії — строк немалий. Є що згадати. І Володимир Павлович згадує. Згадує насамперед людей, спілкування і дружба з якими певною мірою визначили його життєву і творчу долю. А ще — дороге серцю старовинне українське місто Кам'янець-Подільський, жителі якого обрали письменника своїм почесним громадянином, овіяні легендами пощерблені стіни старої фортеці над урвищем, де хлопчаки й тепер шукають підземні ходи, пробують видертися на замшілі шпилясті дахи сторожових веж з вузькими амбразурами, затівають галасливі дитячі ігри. Ні, не в козаків-розбійників, як було колись. Нині у них інші ігри — в юних героїв революції, звичайно, і в тих, яких письменник-земляк оспівав у своїй книжці. У мріях не один з них, певне, уявляє себе відважним більшовиком-шахтарем Тимофієм Сергушиним, якого петлюрівці розстріляли тут, біля цих неприступних стін. — Чи була насправді така людина? — питають у письменника. — Так, була, — відповідає Володимир Павлович. — Тільки прізвище у неї — інше. І розстріляли її не у дворі фортеці, а на околиці міста, на кладовищі. Ми, кілька хлопчиків-гімназистів, на власні очі бачили, як озброєні петлюрівці вели революціонера на розстріл. Наказали йому зупинитися перед кладовищенським ровом. Прицілилися. Перш ніж до нас долинули постріли, ми почули, як він гнівно кинув в обличчя ворогам: «Хай живе Радянська Україна! Ніколи не відірвати вам України від Росії, кати!» Дитяча пам'ять до найменших подробиць зафіксувала сцену розстрілу, безстрашність комуніста. Він немовби передавав нам, хлопчакам, свій останній заповіт — свято берегти Країну Рад від ворожих зазіхань, зміцнювати дружбу наших народів. І ми поклялися тоді бути вірними цьому заповітові. Червона Армія вигнала петлюрівців з міста. Радісно зустріли ми переможців. Як щось дуже дороге брали з рук бійців і командирів стріляні рушничні гільзи, а якщо вже комусь із нас вдавалося проїхатись на військовому коні разом з бійцями — такому щасливцеві заздрила вся вулиця. Відтоді червоноармійці, командири і політпрацівники стали нашими великими друзями і порадниками. Гімназію перетворили на трудову школу. В місті укріпилася Радянська влада. Батьки Володимира Бєляєва працювали в губернській радпартшколі, і сім'я мешкала там же, на казенній квартирі. Тож він виховувався, можна сказати, не тільки в трудовій школі, а ще й у курсантському колективі, нерідко разом з дорослими слухав політичні лекції, брав участь у військових операціях. Адже довкола ще лютували петлюрівські недобитки. Коли курсантів радпартшколи влітку, під час шкільних канікул, відрядили на сільськогосподарські роботи до радгоспу Грінчук, який був розташований біля державного кордону, то з ними поїхав і Володя. Одного разу прикордонники звернулися до курсантів по допомогу. Треба було ліквідувати банду, заслану з-за кордону на нашу територію. Перервавши польові роботи, курсанти спішно вирушили на завдання. Взяли з собою і Володю. Він пишався таким довір'ям і не підвів своїх старших товаришів під час сутички з бандитами. Так закінчилися його останні шкільні канікули. Восени він вступив до Кам'янець-Подільського фабрично-заводського училища імені Балабанова, створеного при заводі «Мотор». Хлопці самі заробляли гроші, щоб прогодувати себе, виконували нескладні виробничі завдання — виготовляли продукцію для сільського господарства: робили соломорізки, інші машини, ремонтували млинове знаряддя. Найчастіше Володя працював у ливарному цеху, де в нього було багато друзів-комсомольців, а у вільний від роботи час разом з товаришами по ФЗУ брав участь у оперативних діях ЧОПу. В рік смерті Леніна він став комсомольцем і того ж року надрукував у місцевій газеті нарис, присвячений великому вождю революції. Закінчено фабзавуч. Володимир Бєляєв — ливарник четвертого розряду — їде до Бердянська, де стає робітником знаменитого Первомайського машинобудівного заводу на березі Азовського моря. Працював у ливарному цеху спочатку на мідному литті, потім — на «сірому чавуні». Заводська романтика захоплює хлопчину, і він вечорами, після роботи, пише статті і нариси про трудові будні. Їх публікують не тільки в українських, а і в московських газетах. Йому довіряють редагувати виїзну газету «Червоний кордон». На старенькому автомобілі, який виділив у його розпорядження окружком партії, Бєляєв роз'їжджає по селах прикордонних районів, вміщує на газетних шпальтах одне за одним оповідання про нове, радянське життя, про пильність радянських людей. А в степу за редакційним автомобілем полює банда отамана Козака. Заряджений наган у молодого редактора завжди напоготові. Потім — служба в армії, робота у важкій промисловості. Колиска революції, місто Ленінград, стало і його, якщо так можна висловитися, партійною колискою. Тут молодий робітник Володимир Бєляєв у серпні 1931 року стає комуністом. Якось уночі на завод приїхав Сергій Миронович Кіров і заглянув до тієї майстерні, де працював Володимир Бєляєв з товаришами. Робітнича зміна затяглася того дня до пізньої ночі, і хлопці не поїхали додому, а влаштувалися спати просто в майстерні, під експериментальним танком. Кіров підійшов до них і запитав: «А чого це ви, хлопці, спите на підлозі?» Вони пояснили, що трамваї у такий пізній час вже не ходять з-за Невської застави до центру міста, додому добиратися далеко, а пішки йти — не виспляться, адже вранці знову на завод. «У такому разі, — сказав Кіров, — розвезу вас усіх по домівках на своїй машині. Одіспитесь…» Так Володимир Бєляєв і його приятелі опинилися в одній машині з Сергієм Мироновичем. Їхали вони через усе місто, вкрите снігом, і Кіров по-дружньому розпитував хлопців, як їм працюється, з якими труднощами стикаються, чи не потрібна у чомусь допомога. І молоді робітники, не криючись, докладно й щиро розповідали улюбленому керівникові ленінградських більшовиків про своє життя-буття, про трудові радощі і прикрощі. Хтось із хлопців сказав Сергієві Мироновичу про статті і замітки, які постійно друкує у щоденній газеті «Дослідник» її редактор — робітник Володимир Бєляєв. Кірова це дуже зацікавило, і він сказав: «Я теж і робітником був, і у газеті «Терек» друкувався, та ось на партійну роботу відкликали. А ви не кидайте писати. Дуже це потрібна і корисна справа. Можливо, з вас вийде письменник…» Розмова з Кіровим спонукала Володимира Бєляєва серйозно замислитися над своїм літературним покликанням. Він знайомиться з відомими ленінградськими письменниками Миколою Тихоновим, Михайлом Зощенком, Віссаріоном Саяновим, Юрієм Германом, які з увагою поставилися до його творчої долі. У ленінградських журналах і газетах з'являються публікації оповідань Бєляєва, які відразу ж по-доброму помітили і оцінили читачі. В архіві Володимира Павловича збереглися нотатки письменника Івана Дмитроченка, який у тридцяті роки працював інструктором Ленінградської асоціації пролетарських письменників. Кілька сторінок у цих нотатках присвячено Бєляєву. «Якось, — пише Іван Дмитроченко, — з розмови з Марією Костянтинівною Тихоновою, дружиною Миколи Тихонова, я довідався, що в редакціях став з'являтися вродливий юнак, схожий на цигана, з кучмою волосся на голові, пише непогані нариси і оповідання… Відвідуючи заводи і фабрики Ленінграда, я зустрів одного разу в маленькому кабінеті життєрадісного юнака. Коли він говорив, в його оливкових очах аж сяяла невичерпна радість. Це й був Володя Бєляєв, робітник заводу. Після нашого знайомства пін став часто з'являтися в коридорах редакцій разом з тоді ще молодим Юрієм Германом. Був час, коли я прожив тижнів два в неоштукатуреній квартирі Бєляєва, в бетонному похмурому будинку на розі Староневського проспекту і вулиці Бакуніна… Посміхаючись, Володя сказав: «Не журися, Ваню, тут прозаїк Євген Соболевський написав свою найкращу повість «Веселий похорон», цей склепик уже знаменитий!» Ось у цій непоказній і недобудованій квартирі і писав Володимир Бєляєв свої оповідання, два з них — «Дитинство» і «Ровесники» — тоді ж дістали високу оцінку громадськості, були відзначені премією ВЦРПС на Всесоюзному конкурсі робітничих авторів. Тут же потім він почав писати і «Стару фортецю». А спонукав його до цього один із засновників радянської дитячої літератури, чудовий поет Самуїл Якович Маршак. Він узяв шефство над молодим талановитим літератором». «Оповідання ваші, голубе, цілком гідні того, — сказав Маршак своєму вихованцеві, — щоб випустити їх окремою книжкою. Але знаєте, ось що: за ними, за оповіданнями вашими, постійно вимальовується, а правдивіше — відчувається цікаве, старовинне місто, долі живих героїв. Коротше кажучи, їм потрібна просторіша «житлова площа». Напишіть-но, голубе, повість. І неодмінно покажіть мені, що у вас виходитиме…» Бєляєв послухався поради уславленого майстра літератури і став писати повість, показуючи кожен щойно написаний розділ Маршаку. Так, при найсуворішій редактурі Маршака, народилася перша книжка майбутньої трилогії. Називалася вона тоді «Підлітки». За рекомендацією перших читачів рукопису — письменників Самуїла Маршака, Віссаріона Саянова і Марка Колосова — вона була надрукована в одинадцятому номері журналу «Молодая гвардия» за 1936 рік, а наступного року вийшла окремою книжкою уже з назвою «Стара фортеця». Так розпочався творчий шлях Володимира Бєляєва до знаменитої трилогії, до інших книжок, у кожній з яких живе правда життя, правда часу, жива пам'ять про героїчне минуле. У 1940 році журнал «Звезда» у двох номерах, серпневому і вересневому, з продовженням друкує другу частину трилогії — повість «Будинок на Житомирській», яку потім, навесні 1941 року, незадовго до початку війни з фашизмом, випустив «Детиздат» окремою книжкою під назвою «Будинок з привидами». Війна застала Володимира Бєляєва в обложеному Ленінграді. Він добровольцем вступає до народного ополчення, споруджує оборонні рубежі, бере участь у сміливих діях винищувального батальйону і у вільні хвилини пише публіцистичні нариси для газет, по гарячих слідах подій створює сценарій для антифашистських фільмів «Час розплати» і «У старої няні». По радіо з обложеного міста линув упевнений, твердий голос письменника, який закликав до священної боротьби з ненависними загарбниками. Володимир Бєляєв захоплювався стійкістю ленінградців, волю яких не могли зломити ні голод, ні безперервні бомбардування. Він на власні очі бачив, як умирали на вулицях виснажені від голоду люди. Умирали, але не здавалися. І він писав про це у своїх нарисах і статтях. Серце його стискалося від горя, коли він дивився на опухлу від голоду дружину, бачив, як помирав його зовсім ще маленький син Володя, а він нічим не міг допомогти їм. 1942 року, ставши кореспондентом Радінформбюро, Володимир Бєляєв пліч-о-пліч із захисниками радянської Півночі брав участь у битві на морі. Потім, після бою, надсилав свої кореспонденції з Мурманська, коли на його вулицях гриміли вибухи фашистських авіабомб, — по п'ятнадцять, а то й більше нальотів на день робили тоді гітлерівські загарбники на заполярне місто. Не раз ходив на бойових кораблях в Арктику, на Нову Землю. У червні 1943 року мало не загинув разом з екіпажем радянського корабля «Рошаль», який віз боєприпаси і літаки з Колгуєва на Нову Землю і зненацька був атакований німецьким підводним човном. Разом з морськими льотчиками літав у льодову розвідку. Про все, що йому довелося взнати і пережити в обложеному Ленінграді, в морських баталіях, у льодових арктичних битвах, про мужність ополченців і червонофлотців, про небувалу стійкість радянського народу Володимир Бєляєв розповів світові. У серпні 1944 року, на заключному етапі війни, кореспондента Всесоюзного радіо Володимира Бєляєва перекидають з півночі на захід, на визволену Радянською Армією українську землю. Перед відльотом у Львів він відвідує першого секретаря Спілки радянських письменників Олександра Фадеєва і чує від нього напутні слова: «Ваше завдання там, на заході, полягатиме в тому, щоб будь-якими силами і засобами морально і політично добивати фашизм!» Діставши таке завдання, Володимир Бєляєв повів напружену, повну ризику й небезпеки боротьбу з тими, хто на землях Західної України перетинав народові, що вперше дихнув на повні груди після важкої фашистської окупації, шлях до миру, творчої праці. На лісових дорогах і в глухих селищах лютували бандерівці та інші українські націоналісти, чинили кривавий розбій, вбивали невинних людей, партійних і радянських працівників, сільських активістів. Памфлети Володимира Бєляєва, присвячені боротьбі народу Західної України проти фашизму і націоналізму, не тільки зривають маски з ворогів соціалізму, досвідчених заокеанських розвідників, професійних убивць та їхніх духовних наставників, але й змальовують героїв битви з цими емігрантськими, антирадянськими покидьками, оспівують красу й силу патріотичних почуттів кращих синів і дочок української землі. Письменник закликає радянських людей бути пильними, свято берегти справу миру і соціалізму. В. П. Бєляєв належить до покоління комсомольців 20-х років, яке було свідком народження держави нового типу і понад шістдесят років утверджувало життєвість цієї держави, покоління, що завжди відзначалося невтомним пошуком справи, в якій можна якнайповніше випробувати самого себе на міцність. Володимир Бєляєв так охарактеризував молоде покоління перших літ Радянської влади: «Просто ми завжди хотіли жити чесно, жити активно. Мені замолоду найкращим порадником у житті був комсомол. Комсомол не тільки гартував мене ідейно, але й визначив мій шлях у житті… Якщо ви пам'ятаєте, у «Старій фортеці» саме з молодими, робітниками пов'язані мої найзаповітніші думки як письменника». Роботу над книгою «Стара фортеця» Бєляєв почав, коли йому не було й тридцяти, а закінчив її уже в зрілому віці. Писав він про свою молодість, про перші роки Радянської влади. На той час, коли робочий хлопець узявся за перо, вони вже стали історією. Отож довелося багато що пригадати, уточнити, перевірити. Працюючи над трилогією, письменник прагнув тісно поєднати минуле з сучасним, з нинішнім днем країни, з життям молоді, думав про те, щоб його майбутній твір нерозривно злився з тією справою, якій віддавала себе молодь, що прийшла на зміну першим комсомольцям, щоб книга не просто розкривала факти історії, про які не можна забувати, а й відповідала духу епохи, йшла в ногу з часом, з комсомолом, учила діяти в нових історичних умовах. А час — тридцяті роки — був тривожний. Усе вище підводив голову фашизм, і Володимир Бєляєв у життєвому матеріалі, на якому створювалася книга, шукав свіжі зерна, які б змогли прорости в сучасність, стати корисними для нового покоління, для будівників і захисників соціалістичного суспільства. Що було конче потрібно в умовах воєнної загрози, яка насувалася? Ідейно згуртувати молодь, навчити й пильно стежити за підступами ворога, готуватися до того, щоб будь-якої миті дати нищівну відсіч агресорові. Військово-патріотичне виховання і тоді було першочерговим завданням часу. Розповісти молоді про героїв перших битв за революцію, про підступність ворога і мужність бійців Червоної Армії, про радянських людей, готових, не шкодуючи свого життя, постояти за свій народ, за Радянську владу, — означало для митця допомогти художнім словом розв'язати це пекуче, по-державному важливе завдання. Так сприймав вимогу часу Володимир Бєляєв, розмірковуючи над тим, якою повинна бути його книжка. Вона народжувалась у неспокійні роки, тривоги яких не могли не залишити на ній свого відбитку. Тема захисту Країни Рад стала головною у першій книзі «Старої фортеці». Так веліло серце. Так велів громадянський обов'язок. Друга книжка трилогії — «Будинок з привидами» — створювалася в роки небаченого розмаху соціалістичного будівництва, стахановського руху, коли комсомольці-добровольці залишали рідні міста і села, їхали на заклик партії у далекі краї зводити гіганти індустрії, зміцнювати промислову та оборонну могутність Батьківщини. Хіба міг письменник не відгукнутися на цей патріотичний рух молодих ентузіастів, тим більше, що й сам він колись, закінчивши фабзавуч, залишає рідний Кам'янець-Подільський і разом з комсомольцями вирушає туди, де найбільше потрібні ливарники, — до Азовського моря, на машинобудівний завод. Саме про це, про той час, коли він з товаришами не тільки по-ударному працював, але й вчився влучно стріляти з гвинтівки, нерозривно був пов'язаний з Червоною Армією, з прикордонниками, разом з іншими нерідко вирушав ловити диверсантів, брав участь у збройній боротьбі проти контрреволюційних банд, Бєляєв почав писати нову книжку, що стала продовженням «Старої фортеці». Нехай комсомольська зміна повчиться на прикладі перших молодих ударників праці не тільки на совість, по-соціалістичному працювати, а й опановувати військові знання. Недаремно ж комсомол закликає молодь складати норми на значки «Ворошиловський стрілець» та «Будь готовий до праці і оборони!». Це теж поклик часу. Три передвоєнних роки Володимир Бєляєв присвятив роботі над повістю про молоду робітничу гвардію, що загартовувалась у горнилі перших індустріальних перемог Радянської влади. Останню частину трилогії — «Місто біля моря» — Бєляєв писав, коли країна зводилася з попелу, відбудовувала зруйноване в лиху годину битви з фашизмом народне господарство. Про самовіддану працю радянських людей, про боротьбу за піднесення вітчизняної промисловості, ідейне змужніння і творчу активність молодого робітничого класу і розповідає письменнику своїй книжці. В кожному розділі повісті, в кожному її образі відчувається перегук двох історичних епох, двох поколінь молоді; книга наче передає новій комсомолії трудовий і моральний досвід молодих героїв, які зустрічали своє повноліття в лавах будівників соціалізму, натхненних великою мрією про майбутнє. Як бачимо, кожна книжка трилогії «Стара фортеця» була не тільки сучасною, а й своєчасною, поспішала на допомогу юні сорокових — п'ятдесятих років. Недарма про неминущу актуальність бєляєвської трилогії автор чудового твору про доблесних захисників Брестської фортеці, лауреат Ленінської премії Сергій Сергійович Смирнов писав: «В одвічному питанні молоді «робити життя з кого» книжка» Бєляєва ще не раз допоможе багатьом юнакам та дівчатам. Книжка — друг і ненав'язливий вчитель — відкриє їм красу і щастя подвигу» в ім'я народної справи, змусить їх душею відчути і радісну насолоду справедливої боротьби, і горду гідність праці в робітничих лавах товаришів. Вона навчить їх дружби і любові, чесності і щирості, стійкості і наполегливості — найкращих рис людини і громадянина, що так потрібні людям, які стоять на порозі світлого майбутнього — комунізму». Правдиво змальовуючи образ покоління, народженого революцією, Володимир Бєляєв постійно думав про свого читача, теперішнього і майбутнього, висуваючи в трилогії на арену дій таких героїв і такі події, які сам час вимагав поставити попереду, щоб вони вели за собою на славні діла молодь нових бойових і творчих літ. Письменник-комуніст серцем сприйняв політику партії і визначив точну мету ідейно-моральної спрямованості своєї творчості, її виховних функцій. І він не помилився; його творча праця стала у великій пригоді тим, кому була адресована книжка — молоді нового часу. Цей твір знайшов у їхніх серцях палкий відгук. Як і всякий справжній митець, письменник, ясна річ, скористався правом на домисел, на узагальнення і типізацію образів, але при цьому ніколи не відходив від життєвої правди, ніколи не забував про те, що за його книжкою прийдешні читацькі покоління судитимуть про те, якими були насправді люди його часу, як вони жили і боролися, працювали і любили, заново відкривали для себе навколишній світ, осяяний полум'ям революції. Він відтворював суту правду подій, змальовував героїв, стверджував правду свого часу. І знав, що цю правду він несе в новий час, і йому, звичайно, хотілося, щоб вона вірно служила майбутнім поколінням, запалюючи їх жагою діяльності, прагненням наслідувати героїв книжки. Ось чому письменник, не викривляючи реальної дійсності, відбирав із багатющих запасів свого життєвого досвіду насамперед цікаве і повчальне, те, що переживе не лише сьогодення, а й завтра, вступить у прийдешній день. У «Старій фортеці» ми відкриваємо для себе не тільки художню реальність великих історичних подій, а й читаємо про буденне життя мешканців невеличкого стародавнього містечка, звичайні хлоп'ячі ігри й захоплення, пустощі і витівки. І ось що характерне ми помічаємо, читаючи цю книжку: все буденне й незначне в долі героїв, у долі міста поступово відходить на задній план і дедалі яскравіше, вагоміше виявляє себе життя — велике, бурхливе, багатогранне революційне життя, в якому по-новому формуються людські характери і чітко окреслюються обличчя наших друзів і ворогів. Автор не суперечить тут правді життя, правді історії. Революція визначила долю багатьох мільйонів людей. У її світлі особливо виразним стало велике і мале, справжнє і фальшиве, сміливе і легкодухе. Революція вела народ до головного — до визволення трудящих від гніту експлуататорів, до вільного, щасливого життя, до повного розквіту людських талантів і здібностей. Це і є те головне, що переймає оповідь «Старої фортеці». Правда революції увінчує все пережите юними героями книжки, мешканцями міста, визволеного Червоною Армією від сваволі петлюрівців та їхніх союзників — білопольських інтервентів. Цю правду і змалював Володимир Бєляєв, опираючись на власні спостереження, на долю близьких йому людей, на реальні історичні факти свого часу. І ці факти, що визначили всі вчинки героїв, письменник поставив у центрі розповіді, вивів у своїй книжці на передні рубежі. Він добився того, що безліч чудових і точних деталей, вплетених у тканину розповіді, не заступили його провідної думки, не завели у дрібнотем'я вбік від головної течії життя. Як показала довголітня щаслива доля «Старої фортеці», книжка стала потрібною і корисною читачеві саме цією правдою, що виникла в атмосфері соціалістичної революції. Вона допомогла молоді правильніше побачити поступальний революційний процес і визначити своє місце в лавах будівників нового суспільства. В яскравому художньому зображенні народного життя на світанку Радянської влади і полягає значення трилогії, її неминуща цінність для молодого читача. Володимир Бєляєв усією силою свого таланту, силою любові й ненависті відгукується на людський біль і лихо, на вимогливий заклик чесних людей світу приборкати фашизм, зірвати маячні плани паліїв війни, що сіють на землі ядерну загрозу і вбивства, наклепи і провокації. Саме цим душевним болем перейнята інша книжка Володимира Бєляєва «Вишневі алеї», до якої увійшли найкращі твори письменника — повість, оповідання і памфлети, створені в останні роки. Назву збірці дало документальне оповідання про подвиг, що його здійснив у перші дні війни маленький гарнізон прикордонної застави, яким командували лейтенант Олексій Лопатін та політрук Павло Гласов. Вони загинули у нерівному бою із загарбниками, їх поховали на сільському кладовищі недалечко від застави. «Прикордонники, які прийшли служити сюди, — пише автор, — посадили на заставі вишневу алею на честь славного подвигу своїх попередників. Навесні дерева вкриваються ніжним білим цвітом, а ближче до середини літа на них рясно червоніють соковиті вишні. Ніхто не зриває їх — така традиція. Наливаючись соком, вони поступово падають на землю і червоніють під деревами, немов краплі крові, якою колись зросили цю землю герої-прикордонники». В образному ладі книжки відбито всенародну пам'ять про мужніх борців за свободу і незалежність нашої Батьківщини. Ми ніби чуємо відгук тужних дзвонів білоруської Хатині, завивання вітру у руїнах Брестської фортеці, трагічний реквієм, що звучить на Піскарівському кладовищі в Ленінграді. Відомості про героїчних прикордонників-лопатінців автор збирав багато років, він довго жив на заставі, яку лопатінці захищали до останнього подиху, стримуючи натиск гітлерівських полчищ. Цій заставі присвоєно ім'я лейтенанта Олексія Лопатіна, Героя Радянського Союзу. В Народній Республіці Болгарії одну з прикордонних застав також названо іменем О. Лопатіна. Не дізналися б ми, напевне, і про високий моральний подвиг скромної дівчини Іванни Ставничої, яка відверто кинула в обличчя церковним фанатикам суворе звинувачення у дворушництві і підступній зраді, якби не слідопитський пошук Володимира Бєляєва. У післявоєнному Львові письменникові вдалося знайти сліди убивць Іванни, і у своїй повісті «Хто зрадив?», також уміщеній в збірці «Вишневі алеї», він розкрив правду вчиненого злочину. Обплутана густим павутинням єзуїтських провокацій, дочка священика Івана, натура щира і простодушна, опинилася на краю прірви, в жорстоких лабетах так званих «духовних пастирів» — гітлерівських агентів. Руйнувалась її мрія про те, щоб навчатися в університеті, стати науковцем. Осіняючи Іванну хрестом, запеклий антирадянщик митрополит граф Андрій Шептицький лицемірно переконував свою хрещеницю: «Не побивайся за безбожним університетом. Присвяти себе цілком служінню в товаристві імені пресвятої діви нашої Марії… Зроби все можливе, щоб застерегти знайомих тобі юнаків та дівчат від вступу до комсомолу. Квиток у кишені наших молодих галичан — це каїнова печать назавжди, найбільший гріх перед господом богом. Запам'ятай це! Будь-якими засобами треба викорінювати згубні плевели безбожного вчення». Не послухалась Іванна напучень митрополита, який вчив безвладно скорятися злу, сковував її волю і прагнення до кращого життя. Вона на власні очі бачила, як у роки варварської навали фашистів з благословення церковників-націоналістів бандерівські бандити жорстоко знущалися над невинними людьми, як есесівці, на пряжках поясів яких були виштампувані слова «З нами бог!», прирікали на загибель старих і малих, стріляли у беззахисних впритул, у потилицю. Десятки тисяч мирних жителів тільки у Львові винищили вони за тридцять сім місяців фашистської окупації. Побачивши зраду людей, у яких вона раніше вірила, Іванна поспішає на допомогу борцям за свободу, рятує з табору смерті військовополонених, зближується з радянськими підпільниками. Єзуїти, підступно виманивши Іванну з підпілля, присудили її до смертної кари. І коли есесівець накинув дівчині на шию зашморг/вона рішуче зірвала з себе натільний хрест і шпурнула його геть, звільнившись раз і назавжди від релігійних пут. Володимир Бєляєв створив великий цикл памфлетів «Слуги фашизму і реакції», на конкретних прикладах переконливо показавши антинародну суть буржуазних українських націоналістів та уніатських церковників, які благословляли їх. Нині вони влаштували собі кубло у західних країнах, де їм платять за зрадництво, за будь-яку антирадянську акцію, будь-який виступ проти комунізму. Памфлет «Загадка Вулецьких горбів», спрямований проти націоналістичних терористів та запроданців, що подвизалися на шпигунській службі у гітлерівців, розриває історію зникнення великої групи львівської інтелігенції у перший рік фашистської окупації. Вивченням цієї трагедії Володимир Бєляєв почав займатися дуже давно, ще наприкінці війни, коли працював у Надзвичайній комісії по розслідуванню німецько-фашистських звірств на Львівщині. Саме тоді й пізнав він у всій глибині практику нечуваного терору націоналістів-головорізів, підбурюваних на нові грабежі і вбивства двома фюрерами — українським поповичем Степаном Бандерою і гітлерівським розвідником Теодором Оберлендером. Уже тоді були знайдені документи, які доводили, що гітлерівці здійснили своє злодіяння над львівськими вченими з благословення уніатського митрополита Андрія Шептицького за «чорними списками», заздалегідь складеними для вбивць організацією українських націоналістів. Однак хто саме був безпосереднім виконавцем цього масового вбивства, тривалий час лишалося невідомим. Тільки через двадцять років після війни письменникові вдалося розкрити таємницю загибелі великої групи визначних наукових працівників Львова, встановити імена катів, що вчинили нечуване звірство. Як виявилося, це були гауптштурмфюрер СС Ганс Крюгер і «науковий спеціаліст» абверу професор Теодор Оберлендер, один із командирів націоналістичного батальйону «Нахтігаль», карателі якого і скоїли кривавий злочин у Вулецьких горбах. Організатори вбивства львівських учених лишилися живі. А втім, західна церква й досі своїми проповідями про християнське всепрощення, по суті, захищає від суду історії явних злочинців, прикриває їхні криваві злочини. Памфлет Бєляєва закликає не просто пам'ятати про цю жахливу трагедію, а й зробити все можливе, щоб такі лиходійства ніколи більше не повторилися на нашій землі. У своїх публіцистичних творах Володимир Бєляєв переконливо розвінчує підступи націоналістів-клерикалів, що осіли у Канаді, Нью-Йорку, Мюнхені. Це вони з усіх сил намагаються відродити запеклого ворога українського народу — уніатську церкву. Особливо затято обстоює цю безглузду ідею колишній колабораціоніст Йосип Сліпий. Трудящі Львова і навколишніх сіл добре пам'ятають його криваве співробітництво з гестапо та абвером гітлерівської Німеччини. Памфлети письменника сміливо атакують підступи нинішніх фашиствуючих молодчиків, націоналістів і єзуїтів, збуджують у душах радянських людей високе почуття пильності. У гострій ідеологічній боротьбі, яка відбувається сьогодні на всіх континентах світу, в боротьбі прогресивного людства проти неофашистів, клерикальних слуг темряви і мракобісся публіцистика Володимира Бєляєва набуває особливої актуальності, зриває маски з тих, хто вдає з себе безвинних овечок, водночас намагаючись повернути назад колесо історії, загальмувати рух мільйонів до прогресу, до морального визволення. «Це мені хотілося нагадати читачам, — пише Володимир Бєляєв, завершуючи свою книжку. — Адже націоналізм продовжує жити за кордоном, його носії не відмовилися від своїх підступних планів. У загальному хорі войовничих антикомуністів чути голос і тих, хто прагне відродити унію на українській землі… Нехай же факти історії нагадають людям про ті злочини буржуазних націоналістів та уніатів, забувати про які ми не маємо права! В ім'я миру на нашій землі! В ім'я справедливості і щастя!» Володимир Бєляєв пише про те, що глибоко знає і чудово пам'ятає. Він хоче, щоб і читач його про це знав і завжди пам'ятав.  

Володимир Разумневич.  

notes

Примітки


1


Шишельня — частина ливарного цеху, де виготовляються стержні, або шишки, необхідні для утворення отворів, порожнин і заглибин у відливці.

2


Грипе — тайнопис.

3

«Українських січових стрільців».



4


Майстрою азовські рибалки називають північно-східний вітер.

5


Левант — східний вітер.

6


Кокіль — ливарна форма для відливання металевих виробів.

7


Якорці — вид рослин у Таврії.

8


ТРНАВ — Товариство рятування на водах.

9


Фельдкурати — військові священики в австрійській армії.

10



Тримунтан — північний вітер.

11



Сигуранца — охранка, політична поліція в колишній монархічній Румунії.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка