Володимир Бєляєв



Сторінка3/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.39 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Загроза Тиктора


 

Після тієї ночі, коли ми вартували в ЧОПі, погода змінилась. Третій день падав густий сніг, замети сягали до вікон, і щоранку, перш ніж почати формування, ми дерев’яними лопатами відкидали сніг із стежки, яка вела від дороги до ливарні. Сьогодні зранку Козакевич доручив мені підготувати шишки для формування на завтра. Я вже взявся за другий лист із шишками, як до мене підійшов Яшко Тиктор. Білявий чуб його розвівався за два кроки від мене. Тиктор сів навпочіпки і закурив, пускаючи в дверцята грубки синюватий дим. Стежачи за ним одним оком, я мовчав, розуміючи, що Яшко хоче почати розмову зі мною. Після того вечора, коли Тиктор не з’явився на тривогу, він сторонився нас, ні з ким не розмовляв і зразу ж після занять ішов до себе додому, на Циганівку. Він жив у цьому передмісті, недалеко від вокзалу, разом з батьком. Затягтися останній раз цигаркою, Яшко кинув недокурок на розжарені брили коксу і, проходячи нова мене, мовби ненароком кинув: — Ну-с, товаришу член бюро, коли ви мене судити будете? — Ти хочеш запитати, коли буде на бюро обговорюватися твоє питання? — Ну, чи не все одно? — промимрив неуважно Яшко і, підсунувши до себе замість стільця бляшанку з графітом, усівся навпроти мене. — Якщо тебе цікавить, на коли призначено засідання бюро осередку, можу сказати: на четвер. — Звичайно, вам вигідніше держати в комсомолі сопляків таких, як Бобир, які навіть гвинтівки у руках тримати не вміють, лише за те, що вони приятелі деяких членів бюро, і виганяти з організації робітничих підлітків за якусь там випадкову помилку… Я зрозумів, у чий город шпурляє камінці Тиктор. — Випадкова помилка тут ані до чого. — Саме випадкова помилка. Ну, випив… потім дав у зуби якомусь спекулянтові, а ви шум учиняєте. — Не якомусь там спекулянтові, а твоєму замовцеві Бортаєвському. — Чому він мій замовець? Дивно! — Яшко зробив наївне обличчя. — А чий же він замовець, мій? Не придурюйся краще, бюро все відомо. — Що може бути відомо, не розумію. Наябедничав хтось ради склоки, а ви… Далі я вже стримуватися не міг. Мало того, що Яшко не хотів одверто, як подобає комсомольцю, визнати свою провину, він до того ще удавав з себе дурника! Я сказав строго, суворим голосом: — Бюро відомо, Тикторе, що ти в робочий час формував деталі для приватної майстерні Бортаєвського, ти продавав їх йому, ти… — Ну й що ж такого? — виправдувався Тиктор. — Я все це своїми руками робив, з власного алюмінію і зовсім не в робочий час. — Неправда! У робочий час. Ну навіщо ж ти брешеш? — Сам ти брешеш! Я залишався після роботи, коли ти вже йшов, і формував. — Так? А пісок, а інструменти, а моделі чиї — хіба не державні? А скажи, що ти робив у той день, коли Козакевич поніс до слюсарів переробляти модель маховика? Пригадую, ти формував шестерню для мотоцикла. Припертий до стіни, Тиктор зніяковіло буркнув: — Я ж тоді в простої був. Це інша справа. Нічого мені було робити, ну і взяв ту шестерню. А тобі отого імператора-кровопивцю можна було формувати? Я теж учився на тій шестерні. — Учився, щоб потім одержати від спекулянта гроші на горілку… — Слухай, ти, — грізно гримнув Тиктор, — не лякай-мене спекулянтом! Я спекулянтів дужче, ніж ти, ненавиджу, а потім, треба ще довести, що Бортаввський спекулянт. Він кустар — це вірно, але він майстер і сам працює. А в минулому в Одесі на заводі імені Жовтневої революції працював. Таких майстрів ще пошукати треба! Хто перебрав мотоцикл для Печериці? Бортаєвський! А ти — «спекулянт»! — Чекай, Тикторе, — сказав я дуже спокійно, — адже хвилину тому ти сам назвав Бортаєвського спекулянтом. — Я?.. Нічого подібного! — обурився Яшко. — Як же! Адже сам сказав, що «дав у зуби якомусь там спекулянтові». У мене пам’ять хороша. Заплутався ти… — Ти, Манджура, кинь, не лякай мене! — остаточно заплутавшись і через те лютуючи, закричав Яшко. — Ти, брат, ще зелений зі мною отак розмовляти! Я чистокровний робітник. Мені зрозуміло, чому ви всі на мене напали: вас завидки беруть, що я краще за вас заробляю! Ви б самі взяли у Бортаєвського замовлення, але він їх вам не дав, і навіть без грошей, — зіпсуєте! Перебиваються сяк-так з хліба на квас, на свою стипендію, а коли я не хочу злиднювати — цькувати мене починаєте. Виключайте мене з комсомолу! Наплювати мені на вас, Я не кар’єрист, а робочий хлопець! — Отепер я бачу, що тебе неодмінно треба виключити з комсомолу, — сказав я Тиктору, дивлячись йому прямо у вічі. — Якщо ти можеш кидатися такими словами… — Хлопці, це що за мітинг у робочий час? — заходячи в шишельню, суворо спитав Козакевич. — Начистив шишок, Манджура? Оце? Мабуть, досить на сьогодні. Тепер ось що: одягнись та біжи у фабзавуч. Візьмеш у кузні для нас пласкі трамбівки. Розпалений суперечкою з Тиктором, не застібаючи чумарки, я вийшов на вулицю. Було надзвичайно тихо і сніжно. Очі защеміли, тільки-но глянув я на засипані білим глибоким снігом городи і дворик ливарні. На гіллі дерев лежав пухнастий сніг. Передо мною пролетіла вертка синиця-московка, з чорним хохолком на голові, зачепила крильцем гілочку клена, і ціла грудка снігу нечутно упала з дерева. Посеред Лікарняного майдану вже протоптали вузеньку стежечку. Я йшов повільно, неначе тісним коридором, і поли моєї чумарки змітали сніг. Замети снігу лежали на дахах маленьких будиночків, які оточували майдан; кущі бузку і жасмину в палісадниках стирчали з-під снігу, як перевернуті мітли; навіть вузенький високий залізний динар над заводом «Мотор» з одного боку був обліплений лапатим снігом. «Добре я відрубав Тиктору: «Такого хулігана, як ти, нам не треба!» Та ні, справді, — нашкодив, заплямував звання комсомольця, а тепер іще протестує, нібито всі навколо нього винуваті, а він сам правий. Як буде хорошим, чесним хлопцем, — хто йому погане слово скаже! Адже мені особисто він нічогісінько не зробив: я за організацію уболіваю. Як він зрозуміти цього не може! Якщо він змолоду до шахрайства призвичаюється, державу обдурює, від мас одривається, то що ж із нього потім буде? Адже радили ми йому минулого року перестати водитися з Котькою Григоренком. Казали ми йому з Петром: «Дивись, Яшко, не спіткнись! Ми того Котьку ще з дитинства знаємо: його батько запеклим петлюрівцем був, людей наших виказував, а в його синочка теж нутро чуже. Хіба він тобі компанія?» Чи послухав нас Тиктор? Де там! Самі, мовляв, з вусами. Що, мовляв, ви, зелені, мене вчите! Обнявшися з Котькою, на Поштовці тинявся, на весілля та на вечорниці до кулацьких діток у сусіднє село ходили, а потім цей Котька утік за кордон. Видно, великі гріхи за ним водились, якщо на таке наважився. А Тиктор пошився в дурні: двічі його, комсомольця, викликали для серйозної розмови, як близького приятеля Григоренка. Ходив, голову похнюпивши, а зараз заново все починає…» Отак міркуючи наодинці сам з собою посеред величезного снігового простору, я перейшов майдан і спустився в кузню. Трамбівки ще не були готові, і, чекаючи, поки їх викують, я зайшов у слюсарню. Уже почалась перерва, і всі розійшлись. Надзвичайно тихо було в слюсарні. Біля лещат, обсипаних ошурками, нікого не було. Я пішов у червоний куток і там, біля вітрини із свіжою газетою, побачив наших хлопців. Товплячись біля дерев’яної вітрини, вони з особливою увагою читали газету «Червоний кордон». Я протиснувся ближче. «Мертвонароджена школа», — прочитав я заголовок статті і зразу зрозумів, про що йдеться. У цій статті, підписаній «Д-р Зенон Печериця», було написано, що директор фабзавучу Полевой саботував проведення українізації, довгий час держав у себе в школі педагога, який не вмів говорити українською мовою; а коли педагог був звільнений, Полевой організував збирання грошей, щоб придбати йому коштовний подарунок. Наприкінці статті Печериця, між іншим, писав, що само існування школи фабзавучу в нашому маленькому місті, де нема промисловості, є не що інше, як курйоз… У коридорі почулися лункі кроки. Це йшов з канцелярії Нестор Варнайович. Був він у своїй захисного кольору ватянці, кепка, зсунута на потилицю, відкривала його високий загорілий лоб. Ми розступилися, даючи прохід Полевому до щита з газетою, але він усміхнувся і сказав: — Читайте, читайте! Я вже добре знаю, що там написано. Підбігши до Полевого, Сашко Бобир несподівано запитав: — Несторе Варнайовичу, а що означає «де-ер»? Хлопці засміялись. Трохи почекавши і приховуючи усмішку, Полевой серйозно сказав Бобирю: — Де-ер — це, мабуть, доктор. — Який же він доктор, Печериця? — не заспокоювався Бобир. — Доктори по лікарнях народ лікують, а цей хором диригує і вчителями завідує. Хіба такі доктори бувають? — Усякі доктори є, — сказав Полевой. — Не обов’язково лише з медицини. Печериця — галичанин. А треба вам сказати, в Галичині дуже люблять шикувати отаким званням: «доктор». В отому легіоні «галицьких січових стрільців», що разом з австріяками проти російської армії воювали під час світової війни, майже. всі офіцери себе докторами називали. Серед них усякі доктори бували: юридичних наук, філософії, філології, ветеринарних наук… Може, і Печериця теж такий доктор, скажімо — музикальних наук. — Якщо галичани разом з австріяками проти нас ішли, чого ж їх сюди пускають? Мало, тут хіба місцевих підспівачів петлюрівських лишилося? — не вгавав Бобир. — Не смій говорити так, Бобир! — сказав Полевой. — Школи не суди про цілий народ по його відщепенцях… Галичани — хороший, працьовитий, чесний народ. Рідні брати наші. Розмовляють тією ж мовою, що й ми, живуть на споконвічній українській землі. І Нестор Варнайович нагадав нам, що зовсім недавно иа XIV з’їзді партії говорилося, що Версальський договір покремсав деякі держави і тільки внаслідок цього наша Україна втратила Галичину і Західну Волинь. — Уже хто-хто, а я добре знаю галичан, — говорив далі Полевой. — Після того, як захопили ІІеремишль, мене там, у Галичині, важко поранило… Армія відійшла, а я лишився непритомний, сам собі в полі. Так що ж ти думаєш, ці люди мене виказали австріякам? Нічого подібного! Більше як рік я пролежав у хаті в одного селянина, в селі Кописнс. Лікаря до мене потай з Перемишля привозили, двічі операцію він у звичайній хаті мені робив. Піклувалися галичани про мене, як про рідного… Ех, побачитися б коли-небудь з цими людьми! Подумати тільки: маленький Збруч нас від них відділяв! І не провина тих простих трудівник ків-галичан, що вони в чужій неволі опинились і мучаться там який уже рік. … Коли ми вийшли з фабзавучу і попрямували до гуртожитку обідати, надто вразливий Маремуха, який дуже любяв Полевого, накинувся на Сашка: — Не міг іншого часу вибрати для розпитів? Бачить, чоловік розстроєний, вилаяли його в газеті, вилаяли ні за що, а він до нього з своїми розпитами: «Що таке «де-ер»? Хочеш знати, що таке «де-ер»? «Де-ер» — це такий дурень, як ти! — Тихше ти, не кричи! — виправдуючись, буркнув Сашко. — А може, я навмисно, щоб він не так журився, хотів відвернути його увагу! Що? — І задоволено усміхаючись, Сашко чхнув. Я пам’ятав, як любили і поважали Полевого курсанти радпартшколи, коли він був у них секретарем партійного осередку. Одного разу, ще за радпартшколівських часів, Полевой зайшов до нас додому. Ми жили у флігелі, біля головного будинку. Батька дома не було, — він друкував у маленькій друкарні шкільну газету «Голос курсанта». Полевой побачив на моєму столі альбом з віршами. Звичка заводити собі такі альбоми до нас, учнів трудшколи, перейшла від гімназистів. Дівчата-однокласниці наклеювали в альбом малюнки, малювали від руки всякі квіточки — нарциси та тюльпани, а рядом дряпали душещипательні віршики про прекрасні рози, білокрилих ангелів, про арфи, незабудки і інші пережитки старого світу. Соромно тепер признатись, але такий альбомчик був і в мене. Приятелі писали в ньому віршики з різними побажаннями. Я завмер, коли Нестор Варнайович погортав мій альбом, усміхнувся, а потім, сівши до столу, взяв ручку і написав на чистій сторінці:  

… Там, за даллю непогоди,


Є судова сторона:
Не темніють небозводи,
Не проходить тишина.

Тільки сильного душею


Туди винесе прибій!..
Сміло, братці! Бурі повний,
Гордо плине парус мій…

 

Написав, не спитавшися, підвівся і, не сказавши ні слова, пішов. Усе це мене, пам’ятаю, дуже здивувало. Спершу я подумав, що це акростих. Прочитав усі заголовні літери згори вниз — нічого не вийшло. Мені сподобався вчинок Полевого. Було приємно, що він не цурається підтримувати взаємини з таким молодим хлопцем, як я. Тут, у фабзавучі, кожен розумів, що Полевой на вигляд суворий і грубуватий, але дуже лагідна людина. Цілі дні він проводив у школі і старався що було сил, щоб з нас вийшли досвідчені робітники і хороші люди. Ми всі любили директора. Стаття Печериці приголомшила нас. Хоч Полевой і не показував виду, що ця стаття його хоч би скільки-небудь уразила, але ми догадувались, що це тільки перед нами він тримається так спокійно, а насправді ж йому було дуже прикро. Після обіду, з двома трамбівками під пахвою, я пішов з кузні до воріт школи. Біля воріт мене гукнув Микита Коломієць: — Сьогодні після занять позачергове бюро. — От і добре! А мене вже Тиктор питав… — Про Тиктора навряд чи зможемо сьогодні поговорити. 6 справа важливіша, — сказав Коломієць. — Щось трапилось? — Ти нічого не знаєш? — Ні… А що таке? — Печериця хоче закрити наш фабзавуч. — Справді? — Ну, правду кажу. — А нас куди? — Кого в кустарі, кого на біржу праці, а кого до тата з мамою на родинне утримання, — криво усміхаючись, сказав Коломієць, і мені навіть здалося, що він жартує зі мною. — Не може цього бути! Ти жартуєш, Микито? — Та які можуть бути жарти! Приходь, словом, на бюро, — коротко відрубав Коломієць.  



Що ж будемо робити?


 

За весь час нашого навчання в школі ще не було у нас такого гарячого і бурхливого засідання бюро, як того вечора. Давно погасли вогні у вікнах сусідніх будинків, давно 8 гуркотом закрились гофровані штори у крамницях Старого міста, а ми все ще сперечалися, охриплими голосами доводили один одному, що треба робити… А на столі президії лежав наказ Печериці про закриття школи. Ніхто не міг примиритися з думкою, що мине два тижні, і ми, не довчившися півтора місяця, підемо звідси хто куди. Поки ми сперечалися, гарячилися, придумували, як упросити Печерицю змінити гнів на ласку і скасувати свій наказ, наш директор і єдиний на весь фабзавуч член партії Полевой тихо сидів у темному кутку і не озивався. Видно, він хотів нас вислухати, а потім, як партприкріплений, сказати і своє слово. Нарешті, коли всі висловились, Коломієць запитально подивився на директора. — Дивлюсь я на вас і бачу: молоді, гарячі ваші голови, і не уявляю собі, як ми зможемо розстатися. Здружились ми за цей час міцно, і я вірю, що з усіх вас буде толк. Як член партії, тут, на бюро комсомольської організації, я можу вам одверто сказати: все це невірно від початку і до кінця. Несправедливо, що вам не дають довчитися яких-небудь півтора місяця. Невірно, що закривають фабзавуч. Така ухвала суперечить лінії партії. Суперечить вказівкам XIV з’їзду партії. Ну, гаразд, припустімо: поки що у нас в окрузі і справді нема відповідних заводів, куди б вас можна було відрядити після закінчення навчання. Але ж такі заводи є в інших містах України. Так чому ж Печериця не хоче домовитися з центром? Він не вірить у майбутнє нашої промисловості — ось у чому справа. Він, бачите, не хоче, щоб блакитне небо Поділля було закопчене димом заводів!.. Але ж без цього ми не збережемо Радянської влади! Якщо ми не збудуємо всюди нові заводи, ми не тільки самі загинемо, але нікому з інших народів, що чекають нашої допомоги, не зможемо допомогти. Це ясно, як двічі по два — чотири. Тільки оцей диригент не хоче розуміти таких очевидних істин… І відчуваю я ясно, що тільки українським націоналістам на руку тактика Печериці. Ми бачили таких говорунів у банді Волинця, коли вони наприкінці вісімнадцятого нашу радянську Летичевську республіку розганяли. Теж галасували: «Україна — вітчизна хліборобів, і ніяких привілеїв робітники тут не повинні мати». Коли б Картамишев був зараз у місті, я сьогодні ж добився б скасування цього наказу. Але Картамщцев застудився під час тривоги, у нього загострився процес у легенях, і він поїхав лікуватися в Ялту. Замість нього лишився Чучекало — нова людина в нашій організації. Від дочув, що Печерицю прислали сюди з Харкова, і боїться його осмикнути. Доведеться мені поговорити з Чучекалом, повоювати з ним. Але мені здається, що й вам не слід би стояти осторонь, поки я буду протестувати тут, на місці. Чому б вам не поклопотатися у Харкові? Треба боротися там не тільки за збереження нашої школи, треба вже зараз добувати в Харкові путівки на заводи для нашого першого випуску. Для кожного з вас. Ви маєте на це незаперечне право. І ми вирішили боротися. Ухвалили, не гаючи часу, зразу ж після комсомольських зборів надіслати делегацію учнів в окружком партії. А мене бюро надумало послати в Харків, щоб я звернувся в ЦК комсомолу. Чого-чого, а вже цього я не міг передбачати! Коли всі хлопці навперебій стали кричати: «Манджуру треба послати, Манджуру!» — я сидів, слухав і не міг повірити, що називають моє прізвище. Я став відмовлятись, але Микита Коломієць упевнено сказав: — Нічого, Василю, нічого! Все це дрібниці, що ти ні разу ще не їздив залізницею, що заблудишся і все таке інше, неістотне. Язик до Києва доведе. Ну, а Харків тропь ки далі, чи ж нам боятися такої відстані? Хто знає, може, ще і в Берліні чи Парижі доведеться побувати. А ти в Харків, у наше радянське місто, боїшся їхати! Хлопець ти взагалі сміливий, і ми не сумніваємося — знайдеш ходи і виходи. Одне слово, гайда в далеку дорогу, захищай наші фабзавучні інтереси! Умри, а добийся правди! Все. Засідання бюро було оголошено закритим. … Усю дорогу, коли, стомлені і розпалені після засідання, ми йшли з школи до гуртожитку тихими і засніженими вулицями нашого міста, я ніяк не міг опам’ятатися. Ухвала про поїздку в Харків звалилась на мене так раптово, наче лавина снігу з гори. Радісно і приємно було усвідомлювати довіру друзів, і я в душі поклявся зробити все, щоб урятувати наш фабзавуч.  

Вагонний попутник


 

Ніхто не прийшов проводжати мене на вокзал, навіть Маремуха. Цього вечора в школі мали відбутися збори учнів. Чекали Печерицю. Запрошували його двічі. Він змилостивився і обіцяв «заглянути». Кожному хотілося послухати, що скаже, крім свого наказу, вусатий бюрократ. Майже половина фабзавучників готувалась виступати, думали дати йому справжній бій, вимагати, щоб віє скасував наказ. А поїзд відходив о сьомій годині п’ятнадцять хвилин вечора. І я сам сказав хлопцям, щоб не проводжали мене, а краще гуртом наступали на цього бюрократа. Я, попрощавшись з Галею, прийшов на вокзал за півгодини до відходу поїзда і побачив, що на перон ще нікого не пускають. Помацуючи одною рукою твердий квиток у кишені, куплений мені вскладчину, а другою стискуючи портфель, я прогулювався по вокзалу і поглядав на стрілки годинника. У внутрішній кишені мого піджака двома булавками з застібкою були міцно заколоті сорок три карбованці шістдесят копійок. В обідню перерву видавали стипендію, і більшість з фабзавучників відрахували на поїздку по одному карбованцю — ось звідки набралась така значна сума. У житті в мене не було стільки грошей відразу! Документи на поїздку були складені в портфель — його мені майже насильно втиснув Микита Коломієць. Він спеціально пішов в окружком комсомолу і позичив портфель у завідувача оргінструкторським відділом Дмитра Панченка. Я не хотів брати його, побоюючись насмішок, але Микита сказав дуже переконливо: — Зрозумій, голубе: коли портфель — необхідність, нічого страшного в ньому нема. Зовсім не обов’язково, щоб він був ознакою твого бюрократичного переродження. А де ти будеш без портфеля держати посвідчення, шкільний кошторис, списки учнів? У кишенях? Пожмакаєш усе. Нарешті, куди ти сховаєш рушник, мило, зубну щітку? Нема куди, правда ж? А все це чудово вкладається в портфель. Зайшов, скажімо, до самого завідувача шкільного відділу ЦК. Будеш з кишень виймати пожмакані папірці?.. А з портфелем воно зручніше. Я відбивався від портфеля щосили, бо добре знав: тих комсомольців, які носять портфелі, називають бюрократами і чиновниками. А коли ще такий власник портфеля галстук одіне собі на шию, так і знай — охрестять цього чиновника міщанином, переродженцем, який одірвався від мас. Виходячи з гуртожитку, я обгорнув портфель старими газетами і поніс його під пахвою, наче картину. Тільки біля вокзального палісадника оглянувся і шпурнув газети в канаву. На вокзалі знайомих не було. У буфеті парував самовар, і літній буфетник у білому халаті, накинутому поверх кожушка, розливав кип’яток у грановані склянки. У багажному відділі працівники таможні перевіряли чемодани пасажирів — чи не везуть в глиб країни контрабанди. Я гуляв коридорами, кілька разів перетнув холодний вестибюль і, приглядаючись до пасажирів, намагався вгадати, хто ж із них буде моїм попутником. Потім вийшов на перон. Скоро перон спорожнів: пасажири посідали в вагони. Лише черговий по станції повільно походжав по обледенілому асфальту, позираючи на годинник. Але ось він випростався, набрав поважного вигляду, сунув годинник у кишеню і дзвінко ударив три рази в мідний дзвін. Я показав провідникові квиток і насилу виліз по крутих сходинках у теплий вагон, що пахнув курним вугіллям. Стало ясно, що ніхто вже в цей вагон не сяде і доведеться їхати самому. Пройшовши через порожній вагон у крайнє купе, я влаштувався біля вікна. Здалося, що за дерев’яною стінкою, в туалетній, хтось завовтузився і глухо кашлянув, але я, не надавши цьому значення, став розглядати затишне, пропахле тютюновим димом купе. З якою радістю ще кілька років тому ми, хлопчаки, залазили в отакі ж зелені вагони, що стояли на запасних коліях! Та якби ще кілька днів тому сказали, що я увійду в такий вагон справжнім пасажиром, я б цьому не повірив. У передвід’їзній тиші чути було, як перемовляються два мастильники біля багажного пакгаузу, потім знову хтось, на цей раз голосніше, закашлявся в туалетній за стінкою, і нарешті в голові состава весело гукнув паровоз. Отак само хвацько кричав він, коли кілька років тому ми з Петьком Маремухою проводжали з цього ж вокзалу нашого друга дитинства Юзика Стародомського, на прізвисько Куниця, який їхав до Києва. Як ми заздрили тоді Юзикові, що він їде так далеко в поїзді! А ось сьогодні в далекі краї їду я, Василь Манджура!.. … Поштовх. Не одриваючись дивлюсь у вікно, впізнаю знайомі місця, степові дороги, — скільки разів доводилось бігати по вих босому! Оточений вербами, промайнув перед очима ставок свічкового заводу. Який він непривітний під снігом! І як гарно тут улітку! Які величезні раки ловляться біля його обривистих берегів на тухле м’ясо та на обідраних жаб. Половина ставка заросла високим очеретом а коричневими китицями на струнких стеблинах… За спиною клацнули двері. Я обернувся. За два кроки від мене з маленьким чемоданчиком у руках стояв… Печериця. «Ну, капут! — умить подумав я. — Печериця все пронюхав, узнав, що я їду скаржитися на нього в центр, і вирішив перебігти дорогу. Ясне діло — він буде зараз мене залякувати і, може, навіть накаже негайно вернутися в місто». Від несподіванки я спершу не помітив, що Печериця поголив вуса. Від цього він зразу помолодшав і став на вигляд не таким задирливим, як раніш. Мене дуже здивувало, що одягнутий був Печериця не так, як звичайно: на ньому була стара будьонівка із споротою зіркою і довга, до п’ят, кавалерійська шинель. У мене не вистачило мужності довго дивитися на Печерицю прямо; я вдав, що дуже уважно дивлюсь у вікно, і тільки скоса поглядав в його бік. Притиснувшись до стінки вагона, я чекав розпитів, але Печериця, оглядівшись, ласкаво і, головне, російською мовою запитав: — Далеко їдеш, хлопче? — До Києва, — збрехав я, вирішивши, ні в якому разі не признаватись, а про себе подумав: «От дворушник! Інших звільняє за те, що російською мовою розмовляють, а сам не встиг у поїзд сісти — на російську мову перейшов! Йому можна, а іншим не можна?» — Виходить, ми з тобою попутники, — спокійно сказав Печериця. Він спритно підняв верхню лавку і кинув на неї маленький чемоданчик. Попробувавши пальцем, чи не пильно там, нагорі, Печериця запитав: — А хто ж послав тебе самого в отаку далеку дорогу? Помітивши, що він занадто вже уважно дивиться на мій портфель, в якому лежав колективний лист нашого осередку, я навалився на портфель і, мовби ненароком, закрив його ліктем: — Я їду до тітки. У мене тітка в Києві захворіла. — Тепер усі хворіють, — охоче згодився Печериця. — Час паскудний такий — весна близько. Я теж нездужаю, морозить і кашель мучить, і в сон страшенно хилить. — І Печериця закашлявся. Я зрозумів, що це він кашляв і товкся там, за стінкою, до відходу поїзда. Покашлявши ще трохи, Печериця нагнувся до мене і ще ласкавіше спитав: — Ти, юначе, не збираєшся ще лягати? — Ні, я ще почитаю. — Слухай, друже, тоді у мене до тебе прохання. На ось тобі мій квиток і літер, і коли буде ревізія — покажи його. А я зараз ляжу на лавку і задам хроповицького. Але нехай мене не будять. В разі чого, скажи просто: «Це мій дядько, він хворий, а його квиток у мене». Добре? — Добре! — згодився я і, прийнявши від Печериці обгорнутий літером твердий квиток, заховав його в кишеню піджака. Печериця виліз на лавку, повернувся обличчям до стіни і, підклавши під голову чемоданчик, швидко заснув, не виймаючи руки з кишені довгої шинелі. Так ми і поїхали — я і мій «новий дядько». Що й казати, я був навіть радий, що справа повернулась отак. Мені було приємно, що я так ловко перехитрив Печерицю. Я думав, що Печериця буде чіплятися до мене, допитуватися, чи не я отой самий делегат фабзавучників, якому доручили скаржитися на нього в Харкові, а все вийшло зовсім інакше: тихо, по-сімейному. «Тоді куди ж він, холера, їде?» — думав я, позираючи на лавку, звідки звисав хлястик Печеричиної шинелі. З портфеля я вийняв взятий мною в дорогу дуже цікавий роман — «Овід» Войнич. Я пообіцяв самому собі прочитати цю книжку в поїзді і навіть законспектувати її, щоб по приїзді виступити на черговому шкільному вечорі на тему: «Що ми нове прочитали?» Такі вечори часто влаштовувались у нашому комсомольському осередку. Ще в більшій моді були суди. Кого тільки ми не судили в ті часи: і паличку Коха, і угодовця Вандервельде, і Дон Кіхота, який безцільно воював з вітряками, і англійського лорда Керзона, який мав нахабство посилати всякі зухвалі ноти і ультиматуми молодій Радянській країні! … Не читалося. Заважав стукіт вагонних коліс. Олівець, яким я робив помітки в блокноті, підстрибував. Та й на душі від близького сусідства з Печерицею було неспокійно. Мені дуже хотілося глянути на літер, але я боявся, що Печериця ще не заснув як слід. Контролер прийшов, коли вже зовсім стемніло, за станцією Дунаївці, і, наче подаючи знак, щоб його не будили, Печериця так захропів у ту хвилину, що його хропіння заглушило голос залізничника, який просив пред’явити квиток. Свічок іще не запалювали, і лише хистке полум’я маленького огарка в ліхтарі кидало тьмяний відсвіт у мій куток. Контролер вийняв ключ і хотів постукати ним об верхню лавку, щоб розбудити Печерицю, але я поспішно сказав: — Не будіть його, він хворий, а квиток його в мене. Ось він. — Хворий-хворий, а хропе дужче за будь-якого здорового, — буркнув контролер, перевіряючи квитки. Провідник, який стояв ззаду, дивлячись на чоботи Печериці, здивовано сказав: — А де ж він сідав? Щось не пригадую. Мені здавалось, що в мене один пасажир, ось ти, молодче, а звідки цей узявся? — Та ми їдемо з самого початку, — пробурмотів я. — Пересадка в Києві, — сухо попередив контролер і віддав мені квитки. Думаючи, що наверху ховаються «зайці», він підняв ліхтар до самої багажної полиці. Відблиск полум’я заколихавсь на стелі. Наверху нікого не було. Заспокоївшись, контролер з провідником пройшли далі. Прислухаючись до одноманітного стуку вагонних коліс, я задрімав… — Була вже ревізія? — розбудив мене хриплий голос. Поїзд стояв. Зовсім близько від вагона на стовпі зеленуватим світлом горів ліхтар. На фоні світлого квадрата вікна я побачив нахилену до мене голову Печериці. — Була. — Ну, тоді я ще посплю, а ти, хлопче, в разі чого покажи їм ще раз квитки. Я мовчки кивнув головою, глянув на хвилинку у вікно і заплющив очі. Було тепло і затишно. Приємно похитувало. Не скидаючи чумарки, я ліг на лавку і, підклавши замість подушки під голову портфель, досить швидко заснув. Скільки я спав — не знаю, але прокинувся від того, що на мене направили промінь кишенькового ліхтарика. — Квитки! — Тут два, мій і сусіда… — риючись у кишенях, буркнув я. — Він лежить на верхній лавці. Він нездужає. Контролер одвів убік промінь ліхтарика і взяв квитки. За ним стояв якийсь чоловік у ватянці і теж заглядав у квитки. — Збудити? — тихо спитав контролер і провів променем ліхтарика по спині Печериці, який спав калачиком, підігнувши під себе ноги. — Доведеться, — сказав чоловік у. ватянці, але зразу ж спохватився: — А втім, чекайте, от же літер! — І, відділивши білий довгий папірець од квитків, він почав пильно розглядати його. Сонний, мружачи очі, я не розумів, що до чого, і мріяв лише про одне: щоб контролери швидше пішли. — Можна не будити, — тихо сказав чоловік у ватянці, згортаючи літер і передаючи його контролеру. — Не той… Ходімо далі. Контролер вручив мені обидва квитки, загорнуті в літер. Вони пішли, і я зразу ж заснув, та так міцно, що прокинувся вже на якійсь великій станції. По яскраво освітленому перону з гуркотом котили візок; бігли люди з пляшками і чайниками. Світло вокзальних вогнів проникало всередину вагона. Тут я побачив, що верхня лавка порожня: Печериці на ній не було. Притиснувшись до вікна вагона, я прочитав напис на фасаді станції, під дахом:  

ЖМЕРИНКА  



Далеченько від’їхали! Зачіпаючи спросоння ноги сплячих пасажирів, я пройшов до виходу. Народу в нас у вагоні побільшало, пахло овчинними кожухами і махоркою. А де ж подівся Печериця? Може, він у буфет пішов?.. Хороший попутник! Навіть не розбудив мене. І чемоданчик залишити побоявся! Подумав, мабуть, що я жулик. Уже в тамбурі повіяло свіжістю морозної ночі. Калюжки на пероні вкрилися льодинками. Збоку, де кінчався перонний дах, мерехтіли зірки. Біля вагона, тримаючи в руці згорнутий прапорець, походжав новий, молодий провідник в шкіряному кашкеті з залізничним значком. — Довго ще будемо стояти, товаришу провідник? — Ого-го! — сказав провідник весело. — Настоїмося ще. Швидкий на Одесу повинні пропустити. — На вокзал встигну сходити? — Цілком. Раніш як за годину не рушимо. — А місця мого не займуть там? — Якщо займуть — звільнити попросимо. У тебе ж плацкарта е? Я обійшов увесь величезний і дуже чистий Жмеринський вокзал, про який у ті роки ходила слава, що це найкращий вокзал Радянської України, і навіть спустився на хвилинку в знаменитий тунель, облицьований білими кахляними плитками. Проходячи мимо буфету першого класу, я подивився на рожеві окороки, на біле молочне порося, яке лежало, розпластавшись на пуховику з гречаної каші, на смажених курей з зеленим горошком, на блискучі і пухкі коричневі пиріжки з начинкою з вареного м’яса та рису, на скибки багрового копченого язика, на фаршированого судака, який наче плавав у хисткому, прозорому желе. Мені так захотілося покуштувати хоч трохи цих ласощів, що я втратив усяку владу над собою: з’їв шматочок буженини з огірком, випив три склянки холодного густого молока з пінкою і з свіжими пиріжками і потім з’їв іще два начинених жовтим заварним кремом тістечка і запив усе це склянкою компоту з сушених фруктів. Але вже вийшовши з вокзалу на свіже повітря, я відчув каяття. «От марнотрат! — лаяв я себе. — З таким апетитом і до Києва не доїхати!» І ще соромно мені було тому, що я дозволив собі таке буржуйство в той самий час, коли наші хлопці харчувались погано. Суп з кислої капусти та сочевиця на друге — оце постійне меню обідів у гуртожитку. І боби, боби, боби! На вечерю боби, на сніданок, перед роботою, боби і навіть на солодке у неділю боби з якоюсь нудною підливкою з патоки. Щоправда, Микита Коломієць втішав нас, що в бобових культурах багато фосфору і від цього ми, безумовно, будемо розумніші, але кожен із нас, звичайно, охоче проміняв би кляті боби на порцію хороших котлет-або на гуляш з перцем і гарячою картоплею. Засмучений і сповнений каяття, вліз я у вагон і відшукав свою лавку. Печериці не було. Мене розморило після їжі в теплому вагоні, і не хотілось більше виходити, на повітря. Хотілось сидіти так, притулившись до твердої стінки, і дрімати… Гуркаючи колесами, у хмарах пари підкотив на першу колію швидкий з Москви. На станції зробилося шумно. Стримуючись, щоб не заснути, я дивився в освітлене вікно вагона, який зупинився якраз перед нами. Вкриті простинями і ковдрами, лежали там на спальних місцях пасажири. «Розкидались, наче вдома!» — позаздрив я їм. Поїзд на Одесу постояв трохи, потім безшумно рушив, і коли останній його вагон з червоним ліхтариком промайнув повз вікно, знову відкрились жовті нерухомі стіни вокзалу. Скоро рушили і ми. Печериці все ще не було. Його квиток і літер залишились у мене. Уже при денному світлі я роздивився літер, і зразу впало у вічі, що він був написаний не на прізвище Печериці, а на ім’я студента другого курсу сільськогосподарського інституту Прокопа Трохимовича Шевчука. Внизу на літері стояв кучерявий підпис завідуючого окрнаросвітою Печериці, і мені зразу стало ясно, що тут щось негаразд. Право видавати літери на безплатний проїзд по залізниці мав у місті лише Печериця. Пам’ятаю, ще до того, як він видав наказ про закриття фабзавучу, ми просили Печерицю послати під час відпустки кількох найкращих учнів в екскурсію на заводи Донбасу. Печериця уперся: «Жодного літера для фабзавучників не дам. Вони видані лише для студентів». А сам, мерзотник, поїхав по такому літеру! І я твердо вирішив, коли повернусь, хоч би в цій справі вивести Печерицю на чисту воду. Але де ж він подівся? — от запитання. На літері була позначена кінцева станція — Міллерово. Мені здавалось, що дорога туди теж лежала через Харків. Спізнитись на поїзд він не міг — ми стояли у Жмеринці дуже довго. За цей час можна було і повечеряти, і пообідати. Лишалося думати, що Печериця купив новий квиток, пересів на швидкий поїзд і що він буде у Харкові раніш за мене.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка