Володимир Бєляєв



Сторінка4/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.39 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

На вулицях Харкова


 

В дорозі були заноси, і поїзд прибув у Харків увечері, спізнившись на десять годин. Обережно переходячи вулиці, я пішов по Катеринославській до центру. Мимо пролітали освітлені трамваї; з-під їхніх дуг раз у. раз вилітали зеленуваті іскри. — Вечірнє радіо! Вечірнє радіо! Радіо — вечірня газета! Останні телеграми з Рима! Собака Муссоліні лишився живий! — горлав маленький газетяр. Вогні магазинів сліпили мене. Смажені горішки, імбир, пряники, купи пастили, корзини з кавказькою шепталою, ізюмом, фініками, яблука-антонівки, лимони і апельсини в цигарковому папері — все це лежало за вітринами. На дверях облізлого двоповерхового будиночка я помітив фанерну Вивіску: «Домашні обіди на чистому коров’ячому маслі. Єва Капульська. Просто розкіш. Смачно. Скромно. Недорого. Обіди як у матусі!!!» З відчиненої кватирки домашньої їдальні виривався на вулицю смачний запах смаженої баранини і часнику. «Пообідати б!» — подумав я і облизнувся. Уже більш як дві доби я не їв нічого гарячого. Всю дорогу харчувався то ковбасними обрізками, то холодним молоком. Ото тільки, правда, у Жмеринці перекусив трохи. А сьогодні зранку ще майже нічого не їв… І я вже рушив було до Єви Капульської, але на порозі її царства передумав. Ще невідомо, що таке «недорого». Для неї, приватниці, може бути недорого, а для мене навіть дуже дорого. Не можна сіяти громадськими грішми. Хтозна, скільки днів доведеться пробути тут! Мабуть, від недоїдання ноги у мене були легкі-легкі, і я відчував запаморочення, наче оце тільки вийшов з лікарні. Я йшов, не знаючи дороги, але догадуючись, що Катеринославська приведе мене до центру. З-під ніг розліталися бризки: тротуар був покритий талою сніговою рідотою. Як добре все-таки, що я позичив у Бобиря на дорогу його новенькі калоші! Вузеньким провулочком я вийшов на просторий майдан і побачив жовтий з колонами будинок ВУЦВКу. Маленькі, засипані снігом ялинки немов охороняли його. Зрідка, гудячи сигналами, проїздили автобуси; подзвонюючи бубонцями, мчали через майдан візники на санках, закритих ведмежими запонами; вдалині, на Сумській, горів, переливаючись вогнями, напис «ВІСТІ» — так називалась у ті роки центральна урядова газета на Україні. В цю хвилину я згадав далеке наше прикордонне місто і гуртожиток у фабзавучі на тихій його околиці. Може якраз у цю хвилину хлопці балакають про мене, сподіваючись, що я привезу їм добрі вісті? А можливо, вони ще сидять на довгих лавах комсомольського клубу на Кишинівській? Ну, звичайно, вони в цю пору були там! Адже сьогодні в клубі вечір самодіяльності. До нього вже давно готувались. І найголовніше, що на цьому вечорі в музикальній картині «Тройка» повинні виступати наші фабзавучники: Петько Маремуха, Галя Кушнір, «філософ» Фурман і навіть Сашко Бобир! І мені знову стало журно від думки, що я не побачу виступу клубного драмгуртка, не зможу посміятися разом з хлопцями над грою веснянкуватого Бобиря. Але, стоячи один на майдані цього незнайомого міста, я знав, що, навіть розважаючись там, у клубі, хлопці неодмінно згадують про мене… Заглядаючи в освітлені вікна, я повільно брів на суміжний майдан Рози Люксембург. Свіжий номер харківської газети був вивішений на фанерному щиті біля Будинку всеукраїнських профспілок. Я звернув увагу на коротеньку замітку:  

«Замах на Муссоліні. Сьогодні, об одинадцятій ранку, невідома літня жінка вистрілила майже в упор з револьвера в Муссоліні, коли він виходив на майдан Капітолія з будинку, де засідав міжнародний хірургічний конгрес. Куля легко поранила Муссоліні, пробивши йому ніздрі. Ту, що стріляла, заарештовано».  

«Теж мені стрілець! — подумав я. — Не краща за Бобиря. Бути отак близько від цього ката-фашиста — і не знищити його назавжди! Уже не бралась би, коли стріляти не вмієш. Смішно навіть: «пробила ніздрі!..» Так ось чому хлопчисько на Катеринославській гукав: «Останні телеграми з Рима!» Треба глянути, може, ще щось цікаве в газеті є?» Поряд, була вміщена замітка про знущання болгарських фашистських властей над комуністом Кабакчієвим. Трохи далі — повідомлення про те, що скоро з Італії в Ленінград вилітає дирижабль «Норвегія». А перебігши очима на другу сторінку, я побачив у центрі її портрет гололобого, кремезного чоловіка. Над портретом — напис:  

ЧЕРГОВІ ЗАВДАННЯ ПАРТІЇ Із заключної промови секретаря ЦК КП(б)У на Пленумі ЦК КП(б)У  



Я уважно розглядав портрет секретаря, його лагідні, усміхнені очі, і мені здалося, що я його десь бачив. «Ну, ясно де — на обгортці журналу «Всесвіт», у нашому гуртожитку». Розмахуючи портфелем, я брів по тротуару. «Я в Харкові! Я в Харкові!» — стукотіла в скронях одна і та ж сама думка. Поспішали перехожі, і я старався нічим не відрізнятися від них, ішов твердо, упевнено, ні з чого не дивуючись, і мені починало здаватися, що я давній мешканець цього великого, столичного міста…  

З тієї хвилини, як я вийшов з вагона у Харкові, мені весь час здавалося, що ось-ось із-за якого-небудь рогу назустріч вирине Печериця, так само раптово, як несподівано з’явився він у поїзді. За рогом Старомосковської на стіні цегляного будинку то спалахував, то гаснув заманливий напис: «Приголомшливий, захоплюючий американський бойовик «Акули Нью— Йорка». Дві серії в один сеанс. Нервовим і дітям вхід заборонений!» Побачивши цей напис, я вдруге за час моєї подорожі втратив розум. — Вмить забувши про голод, я щосили пустився в напрямі цього напису. Коли ще така цікава картина доповзе до маленького нашого міста! Каса містилась у темному і сирому підворітті. З того, як нервово пробивались до неї, відпихаючи один одного ліктями, чоловік вісім хлопців, я зрозумів, що продаються останні квитки і на останній сеанс. Раз-раз — і я в черзі. Затиснувши під пахвою портфель, тремтячими руками відстібаю англійські булавки. Моя черга наближається. — Хто там далі? Який ряд? — покрикує з своєї будочки касир. Нарешті, відстебнувши другу булавку і щохвилини оглядаючись, виймаю з внутрішньої кишені піджака гроші. Висмикую з пачки помацки два папірці по карбованцю і відчуваю, що на мене дивляться. Біля каси, заклавши руки в кишені, стоять два підозрілих здоровила в картатих кепках, насунутих на лоб, і широких брюках кльош. «Ракли!» — подумав я і глибше засунув у кишеню піджака пачечку грошей. Швиденько запхнувши в кишеню чумарки здачу, я схватив синенький квиток і, розмахуючи портфелем, кинувся наздоганяти хлопчину, який купував квиток переді мною. — Швидше, золотко! Починається, — підігнала мене білетерка, одною рукою відриваючи контроль, а другою повертаючи дерев’яний хрест у проході. Тільки-но влетів я в шумливий, що аж гудів, зал — погасло світло, і з стіни, розсікаючи темряву, вирвалось голубе проміння. Я наступив по дорозі комусь на ногу, на мене цикнули: «От ведмідь, прости господи!» Я плюхнувся в перше, яке попалося крісло, намагаючись не дивитися в бік людини, яка гримнула на мене… Минуло хвилин десять… Я забув, що я в Харкові, що надворі ніч і ще невідомо, де мені доведеться ночувати. … Громили Нью-Йорка — страшні, волохаті, з якимись звірячими обличчями, з перебитими носами і квадратними, випнутими вперед підборіддями — никали по екрану з величезними кольтами і парабелумами. Вони перепилювали стальні грати, просвердлювали і зламували вогнетривкі каси, доганяли один одного на кур’єрських поїздах, аеропланах, моторних човнах і автомобілях і спритно, з якоюсь незрозумілою насолодою, в упор убивали своїх суперників. Мені здавалось, що я вже десять разів прострелений наскрізь, і було навіть дивно, як я ще залишився цілий після цього жахливого видовища. І тільки на вулиці, розпалений, схвильований і задоволений з того, що ще живу, я згадав, що ночувати мені ніде. І все це через те, що поїзд прийшов у Харків з таким запізненням! Коли б я приїхав раніше, завидна — зайшов би в комсомол, дали б мені талончик у гуртожиток. А зараз куди? Під аркою воріт уже погасили світло, і глядачі виходили помацки, мало не наступаючи один одному на п’яти. — Не штовхайтесь, ради бога, містер Дуглас! — сказав хтось позад мене, і в ту ж мить мене дуже ударили в спину. — Чого штовхаєшся? — сказав я, обертаючись до довгов’язого парубка в насунутій на очі кепці. — Пардон, це не я, це він, — і здоровило, нахабно усміхаючись, кивнув на сусіда. Мене знову штовхнули. Та ще як! Мало не випустив портфель. І раптом хтось різко, каблуком наступив мені на ногу. Я підстрибнув від болю. «Краще не зв’язуватись, краще потерпіти», — подумав я і, міцно стискаючи портфель, вирвався з півтемряви підворіття на освітлену вулицю. «От бісові жулики! Навчились хамству в оцих американців! Видно, під час сеансу всі бійки завчили напам’ять!.. Чужі калоші потоптали!» На вокзалі в головному буфеті ще торгували, і я вирішив перекусити, а потім прилягти де-небудь на лавці і подрімати до світанку. Витрати передбачалися великі, харківське повітря нагнало апетит, — ось чому, підійшовши до заскленого буфету, я негайно поліз у бокову кишеню, де схоронялись мої гроші, і раптом згадав, що, купуючи квиток, не пришпилив кишеню булавками. «Ой! Що таке?» Я відчув, як у мене підломлюються ноги. Замиготіла, заіскрилась кришталева люстра під високою ліпною стелею… Грошей у боковій кишені не було. «Спокійно, спокійно, — говорив я собі. — Головне, без паніки. Більше витримки!» Порожніми і журними очима я дивився на вищирену пащу щуки, на блюда з холодцем і тихенько, у відчаї задкував далі від буфету. «Нічого, нічого, тільки не хвилюватися! — заспокоював я себе. — Просто заховав не в ту кишеню». Підійшовши до підвіконня, я шпурнув на нього портфель і квапливо, тремтячими руками почав обмацувати кожну складку кишені. Все даремно: грошей ніде не було, вони зникли на «Акулах Нью-Йорка». Тільки в кишені чумарки я намацав пожмаканий карбованець і дрібноту, видану мені касиром кінотеатру. Але що могли значити ці гроші у порівнянні з тими грішми, які були у мене вкрадені! Не інакше, як оті шахраї-«дугласи» їх хапнули! Як же я додому поїду?  

… Давай, давай по шпалах, по шпалах… —



 

згадались раптом слова давнозабутої пісні. Так, по шпалах… Нічого не поробиш! Буду по дорозі найматися до куркулів на поденну роботу. Батракувати буду — і дійду! А може, чумарку продати?.. Але хто її купить, отаку стару, перешиту? У найтяжчих, випадках життя Коломієць радив нам згадувати старовинну морську приказку: «Три до носа — усе минеться». Я так потер око, що, мабуть, шкіру зідрав. Ніякого полегшення!.. Ударити хіба телеграму Коломійцю, щоб виручав мене? Послати депешу з одним тільки словом «Обікрали» і адресу дати — «Вокзал, до запитання?..» Але ж який тоді переполох зчиниться в школі! «От, — скажуть, — послали роззяву, а він, замість того щоб наші кровні інтереси захищати, байдикував, гав ловив, — шляпа!» І найдужче буде злорадіти Тиктор. Ні, телеграму посилати не можна. Треба виплутатися самому. Сам винуватий, сам наварив каші — їж тепер! Тепер я зрозумів, який правий був Микита Коломієць, весь час безперестану попереджаючи нас: «Глядіть, хлопці, не захоплюйтесь Дугласами Фербенксами та Рудольфами Валентіно — це отрута, яку виробляв американська буржуазія. Ці фільми — школа бандитизму. До добра вони не доведуть!» «Як він був безмірно правий, якими справедливими були його слова! І чого я пішов на тих «Акул»! І нічого б не трапилось, коли б я навіть і не знав про існування такої картини!..» «Що робити? Як врятуватися? Де вихід із цієї пастки? — питав я себе. — Отакі гроші украли! Отакі гроші!» Я зразу ж став перераховувати залишену мені злодіями здачу. Карбованець сорок дві копійки. Небагато! Одначе на хліб і на зельтерську воду вистачить. Як-небудь перебідую два дні, зроблю все, що треба, а потім зайцем махну додому. Залізу під вагонну лавку і буду лежати нишком, щоб контролер не помітив. Або на товарняку влаштуюсь.  



Весняний ранок


 

Розвиднялось. Почали прибирати у вокзалі, і я вийшов на вулицю. Сонний, голодний, я відчув, що навряд чи зуміло навіть деньок протриматись на зельтерській воді та хлібі. Від далекої дороги, від голоду, від сильних переживань я дуже ослабів. Ішов по вулиці і похитувався. Трамваї ще не ходили, але вже з’явилися перехожі. Двірники відчинили ворота. Домашні господині з кошиками в руках поспішали на базар. Усі вони йшли в одному напрямку, і я, щоб скоротати час, поплентався за ними. Першим у місті прокинувся знаменитий харківський ринок — Благбаз. Один по одному відкривалися рундуки. Зажурений, невмитий, ходив я по Благовіщенському базару, поки мені в ніс не ударив дуже смачний і гострий запах. Він забивав запахи квашеної капусти, селери, томату в бочках, застиглого і схожого на розплавлений сургуч. Як той мисливський пес, що почув перепілку, роздуваючи ніздрі, я пішов на цей запах. Худа торговка у ватнику, похитуючись, голосила біля двох димучих жаровень, заставлених величезними чавунами: — Флячки, гарячі флячки! Ой, хватайте, люди добрі! Ой, дешево беру! Ой, ніде і ніколи, ні в якому царстві, ні в якому государстві ви не знайдете таких чудових флячків! Це ж розкіш, це небо на язиці, це ж найкращий і найдешевший сніданок! Та покуштуйте ж мої флячки!.. … Якщо хто-небудь з вас їв просто на базарі, стоячи рядом з палаючою жаровнею, з глиняної миски, і неодмінно шершавою дерев’яною ложкою, гарячі, що обпікають рот, наперчені, — залиті сметаною, пересипані колендрою, різаною цибулею, зубочками часнику, оранжевою паприкою, духовиті від лаврового листу і петрушки, засипані дрібнонатертим сиром, приготовлені з порубаного коров’ячого шлунка, свіжі й запашні флячки, або по-російському — рубці, той зрозуміє, як важко було утриматися, щоб не звернути в’язи останньому моєму карбованцю! І ще о дев’ятій годині ранку, коли відкрились установи і я підходив до високого будинку на розі вулиці Карла Лібкнехта і Ветеринарної, в роті горіло від червоного перцю, яким галаслива торговка безсовісно наперчила ситні, але зовсім не такі дешеві флячки. Полтинник віддати за нікчемну страву! А далі що? А що як завідуючий шкільним відділом ЦК комсомолу поїхав і доведеться його чекати? Ні, баста! На сьогодні годі вже розкошів! До завтрашнього полудня я не маю права витрачати Жодної копійки. Ніякої зельтерської води! Будеш пити сиру, з-під крана — безплатно, а користь така ж. Треба берегти гроші, щоб хоч шматок хліба купити на дорогу назад, коли поїду зайцем у своє рідне місто. Перепустку в комендатурі видали швидко. Подивились мій комсомольський квиток, відрядження і повернули всі документи назад з маленькою перепусткою. Я зайшов у просторий вестибюль і подав перепустку вартовому. Той звірив перепустку з моїм посвідченням і показав мені дорогу. Вже у великому вестибюлі я знову відчув, що я ніяковію. Ще гірше стало, коли довелось роздягатись: тут, біля вішалки, разом з шапкою, калошами і чумаркою у мене наче зразу відібрало половину сміливості. — Вам куди, товаришу? — окликнула, мене ліфтерка. Мені й раніше доводилось чути, що в столиці є такі машини, які піднімають людей аж на горище, але я особисто побачив ліфт оце вперше в житті. — Мені в кімнату двісті сорок шість, — відповів я ліфтерці, розглядаючи перепустку. — Сідайте, підвезу. — Та ні, дякую, — сказав я і швидко пішов килимовою доріжкою на сходи. «Пройду так, спокійніше буде. Може, вона думала, що я тут працюю?» Не поспішаючи, піднімався я по м’якій килимовій доріжці. В дорозі мої ноги звикли до теплих калош і тепер, коли я йшов у стоптаних черевиках, мені здавалось, що йду босоніж. Я звернув із сходів у коридор, дивуючися з чистоти і тиші навколо. На дверях усе мелькали якісь маленькі номери, і я ніяк не міг відшукати шкільний відділ. З дальнього кінця коридора назустріч, риплячи чобітьми, твердою, впевненою ходою ішов кремезний, середній на зріст чоловік. Обличчя його я не бачив. Світло з вікна било мені в очі. — Скажіть, будь ласка, товаришу… — кинувся я до цього чоловіка. — Скажу, будь ласка, — відповів чоловік і зразу зупинився. Але вже нічого більше я запитати не міг… Просто переді мною на м’якій килимовій доріжці стояв отой самий чоловік, портрет, якого я розглядав учора вночі в газеті біля ВУЦВКу. Від несподіванки я забув, яка кімната мені потрібна. Зрозумівши, що я зніяковів, і допомагаючи мені, він весело запитав: — Заблудив? Ти звідки, хлопчику? — Я з кордону приїхав… — З кордону? Дальній, значить, гість. А в якій справі? І тут раптом спало мені на думку: а що коли самому секретареві Центрального Комітету партії розповісти про наше горе? І я спитав: — Мені можна з вами поговорити? Як тільки ми зайшли в просторий, світлий кабінет з великими квадратними вікнами, що виходили в сад, він запросив мене сісти, і я враз відчув себе дуже сміливим. Мені здалось, що передо мною сидить мій давній знайомий Картамишев. По порядку, але все ще трохи хвилюючись, позираючи на телефони, що купкою зібрались на краю великого столу, я став викладати, чого мене послали в Харків наші фабзавучники. Секретар Центрального Комітету Комуністичної партії України слухав мене дуже уважно, двічі брав великий зелений олівець і щось записував у себе в блокноті, і тоді я замовкав, але він кивав мені головою, щоб я продовжував. Коли я почав розповідати, як Печериця образив Полевого, надрукувавши цілу статтю в газеті, секретар запитав: — Отже, Печериця наполягав на звільненні інструктора лише тому, що той не навчився ще говорити по-українському? — Авжеж! Та ще як наполягав! Великодержавним шовіністом Полевого обізвав. А який з нього шовініст, коли ж він більшовик, з перших днів революції? Ще восени вісімнадцятого року вони в Летичеві радянську республіку проголосили. Он як! Першу на Подолії. Йому Радянська Україна дорога, і нам, фабзайцям, Полевой весь час каже, щоб ми вивчали і любили мову українського народу, серед якого живемо. А одному хлопцеві, який негарно сказав про українську мову, Полевой добряче вичитав. «Яке ти, — каже, — маєш право, хлопче несвідомий, з такою зневагою говорити про мову народу, чий хліб їси? Це ж український селянин своєю працею і потом для тебе хліб виростив, а ти смієшся з його мови?» А з другого боку, навіщо, скажіть, примушувати Назарова насильно, ні з того ні з сього, вивчати українську мову, коли він іще й року на Україні не прожив? — запитав я палко. Секретар усміхнувся, і я, підбадьорений його усмішкою, говорив далі: — … Тепер така історія виходить. Закриють фабзавуч. Ну, добре, у кого батько чи мати в місті живе, вони йому, факт, допоможуть, поки він улаштується. Ну, а що робити тим хлопцям, хто з дитячих будинків до нас прийшов? — от питання. Адже їх батьків повбивали петлюрівці, і в них у місті нікого нема, і найголовніше — жити їм буде ніде. Так вони спали в фабзавучному гуртожитку, а тепер, як закриють школу, Печериця хоче в цьому будинку оселити учнів музичного технікуму. Вони йому дорожчі за все, вони в його хорі співають. А куди ж фабзайці подінуться? Але ж наше навчання державі нічого не коштувало: на цілковитій самоокупності школа була. Зробимо самі соломорізки — продамо селянам і на це живемо. І нам добре, і селяни машини мають. Змичка виходить між містом і селом. Ми думали — закінчимо школу, станемо робітниками, пошлють нас на заводи, в Донбас, а замість нас інших хлопців наберуть. І раптом таке виходить. А все через Печерицю… Секретар знов усміхнувся й сказав: — Ти чекай, не журись дуже. Становище не таке вже безнадійне, як тобі здається. — Та ні, справді, ви подумайте тільки, — підбадьорений його словами і запалившись ще дужче, сказав я, — у нас на міській біржі праці своїх безробітних чимало, а ще нас їм підкинуть. Учились, учились — і на біржу… Навіть, припустімо, біржа розішле нас по кустарях учнями. Що ми будемо робити, ви подумайте, — каструлі лудити чи ночви хазяйкам запаювати? Та хіба про це ми мріяли, коли йшли у фабзавуч! І хіба ми винуваті, що великих заводів в окрузі поки що нема? Секретар перебив мене, повертаючись до того, що я розповів раніш: — Він справді так сказав: «Ніхто не дасть закоптити блакитне небо Поділля димом заводів» чи може ти це видумав для красного слівця? — Ви що, думаєте, обманюю? — образився я. — Так і сказав. — Цікаво. Дуже цікаво. Я не знав, що він так одверто діяв. Бач, який пейзажист об’явився! На щастя наше, народ України не спитає його, де треба заводи будувати. Там, де треба, там і збудуємо. Де-не-де небо підкоптимо, і повітря від цього в цілому світі свіжіше стане. — Нам і Полевой весь час говорив, що без індустріалізації нашій країні жити не можна. Заклюють нас тоді іноземні капіталісти, — згодився я з словами секретаря. — Правда? Це добре! Вас можна вітати з розумним директором. Справжній керівник навіть найменшої справи повинен завжди відчувати революційну перспективу. Скажи, скільки вас, молодців отаких, у фабзавучі? — П’ятдесят два… І всі ми вже до профспілки металістів належимо. — Комсомольців багато? — Більше половини. — А коли, за планом, у вас має бути випуск? — У травні. Скоро. В тім-то й річ! — Чи всі ваші хлопці захочуть поїхати в інші міста? — Ще як захочуть! Пішки підуть! А для чого ж ми вчилися? Коли поступали в школу, то нам так і обіцяли, що будемо працювати на великих заводах… — Ти сьогодні приїхав? — несподівано спитав мене секретар, знову записуючи собі щось у блокнот. — Учора ввечері. Я б іще вчора сюди зайшов, та поїзд спізнився. — А де ж ти зупинився? — На вокзалі. Виспався трохи на лавці… — На вокзалі?.. А чому ж у готель не пішов? Або в Будинок селянина? Знаєш, на майдані Рози Люксембург, великий такий будинок? — Та я… На вокзалі… теж нічого… — Ти чогось мнешся. Такий балакучий був, а зараз стоп машина. Признайся: грошей, мабуть, мало? — Були гроші, та… І я потихеньку-помаленьку розповів секретареві про своє горе. Співчутливо похитуючи головою, секретар слухав, а потім, засміявшись, сказав: — Підвели, брат, тебе «Акули Нью-Йорка!» Мабуть, голодний зараз? — Ні… Ні, дякую, я вже снідав… Флячки їв на базарі. — Тоді ось що, хлопче, — сказав секретар Центрального Комітету, підводячись, — поза всяким сумнівом, ця ухвала буде скасована. Я сьогодні узнаю все і думаю, що ваші мрії здійсняться. Ні один із вас не пропаде — це безумовно. Такі молоді, грамотні робітники нам дуже скоро потрібні будуть всюди. І в Донбасі, і в Катеринославі. Ще минулого року на московському активі так прямо і говорилось, що нам потрібно мільйонів 15–20 індустріальних пролетарів, електрифікація основних районів нашої країни, кооперативне сільське господарство і високо розвинута металева промисловість. І тоді нам не страшні ніякі небезпеки. І тоді ми переможемо в міжнародному масштабі. А хіба молодь не покликана допомагати партії вирішувати це завдання? Звичайно! І будь спокійний — партія не дасть вам пропасти… Щодо твоїх особистих неприємностей, то це діло теж поправне. Іди в кімнату тридцять другу до товариша Кирилова. Він тобі забезпечить житло і все таке інше. Візьми оцю записку. Написавши кілька слів, він подав мені аркушик з блокнота. — Сьогодні ти відпочинь, увечері сходи в театр. Подивись, як грає Саксаганський. Це, брат, великий український артист! З часом, як виростеш, люди заздритимуть тобі, що ти особисто бачив його гру. Це буде корисніше і значно цікавіше, ніж «Акули Нью-Йорка». Переночуєш, а завтра поїдеш… А Картамишеву вітання передай. Нехай кордон краще стереже! Ну, до побачення, хлопче! — І секретар подав мені руку. Я попрощався з ним і, зраділий, окрилений, швидко пішов з кімнати, мало не впавши, спіткнувшись об край килима. Уже відчиняючи двері, я почув, як секретар у мене за спиною сказав у телефонну трубку: — Зараз до вас зайде один приїжджий товариш, його обікрали. Треба буде допомогти… Так-так, з фонду потребуючим допомоги комуністам…  

Не знаю, скільки я пробув у Центральному Комітеті. Може, годину, а можливо, й більше. Час пролетів непомітно. Коли я вийшов з під'їзду, мені у вічі вдарило сонце. Вранішній туман розвіявся, і на голих деревах в університетському скверику напроти, відчуваючи близьку весну, голосно крякали ворони. З дахів капало, сніг розтавав на очах, потемнілий, пористий, наче цукор, облитий чаєм. Оце так удача! Я все ще не міг опам’ятатися від щастя. Думав, днів зо три доведеться ходити, бігати, доводити, а тут одна розмова — і все улагоджено. А головне — швидко! Так швидко, що просто-таки дивно! Може, все це приснилось? Так ні! Я помацав у кишені новенькі, хрусткі гроші. Їх я одержав у Кирилова, якому, на всяк випадок, залишив список учнів і нашу скаргу в ЦК комсомолу: Я зовсім не думав, що мені дадуть грошей, коли йшов до товариша Кирилова. Приходжу, показую записку літньому чоловікові у синьому френчі, а він, розпитавши мене про дещо і від душі посміявшись, видав цілих п’ятдесят карбованців, та потім ще виписав ордерок у гуртожиток для приїжджих партпрацівників на вулиці Артема, немов я уже став членом партії. Веселий, відчуваючи, як величезний тягар звалився з моїх плечей, вдоволений за наших фабзавучників, я перейшов вулицю і без усякої мети попрямував у безлюдний, вкритий талим снігом парк. Сіруватий і рідкий, як кисіль, останній сніг цієї зими чвакав у мене під ногами. Уже де-не-де на пригорках чорніли таловини мокрої землі, покритої зів’ялим, торішнім листям і мерзлою травою. Гарно було цього сонячного ранку в безлюдному парку, куди ще ніхто не ходив, тільки я, дивак, забрів на радощах! Обернувся. Побачив крізь голі дерева силует високого будинку. Здалося, що за широким вікном стоїть, мружачись від сонця, секретар Центрального Комітету Комуністичної партії України і, привітно усміхаючись, махав мені рукою. Від радості я тупнув ногою так, що пробив міцний, затверділий наст на стежці, і нога по кісточку вгрузла в сніг. Стоячи так, я прислухався. Далеко дзвеніли трамваї, метушилися, крякаючи, на березах ворони, кахнула клаксоном, наче качка, вантажна машина на сусідній вулиці, але всі ці звуки заглушив стук мого серця. Ішла весна, тепліше гріло сонце, і цього весняного ранку я зовсім забув, що це я у великому і незнайомому ще місті…  


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка