Володимир Бєляєв



Сторінка5/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.39 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

При світлі факелів

 

Весняний вітер роздуває факели. Вони горять, похитуючись на дерев’яних палицях. Хвостаті язики кіптяви в’ються над головами комсомольців, які крокують по дорозі. Ця кам’яниста дорога веде від вокзалу до міста. Обабіч, за канавами, повними талої води, розкинулись чорні, голі городи. Дивно, як швидко зійшов сніг, поки я їздив до Харкова! Мабуть, тільки далеко за містом у глибоких наддністрянських ярах, біля самого кордону, залишилися ще його брудні, останні кучугури. Попереду колони майорить надуте вітром туге полотнище. Комсомольці чітко карбують крок на булижниках. З перших рядів лунає дзвінкий голос заспівувача:  



Від Жовтневих бур
Народилась рать
Юних і сміливих комсомольців…
Кинулись до бою
З вірою святою
Під жовтневим непогасним сонцем…

 

І ряди дружно підхоплюють такі знайомі слова:  



Ми панську зграю
В дугу зігнем,
Весь світ замажє
Волі вогнем…

 

Чисте весняне повітря допомагає співати. Співаю і я, затискаючи під пахвою портфель, — знову обгорнутий газетою. … Осередок залізничників уже шикувався з запаленими факелами на станційному майдані, коли поїзд підійшов до перону і я, скочивши зі сходинок вагона, вибіг на вокзальний ганок. Перед строєм, разом з секретарем осередку, походжав окружкомівець Панченко. — Здоров був, Манджура! — сказав він мимохідь. — Приїхав? Давай лиш пристроюйся. Ідемо демонструвати, щоб випустили болгарського комуніста Кабакчієва. Швидше, швидше — запізнюємося! Я швидко пристроївся, і ми одразу ж рушили, несучи на древках кумачевий плакат:  



МИ ВИМАГАЄМО ВІД БОЛГАРСЬКИХ ФАШИСТІВ звільнення полум’яного борця-революціонера ХРИСТО КАБАКЧІЄВА!!!  

«Дійду з ними до Радянського майдану, а там і своїх розшукаю», — думав я, підспівуючи. З темряви наближались білі будиночки — перші міські будівлі. Рідне місто! Я вже відчував його вечірню тишу, яку розривали голосні пісні демонстрантів. Кожного разу пісні ці лякали пропахлих нафталіном обивателів — колишніх чиновників, священиків, приватних торговців і всіх, хто ще сподівався, що знову коли-небудь повернеться царський режим.  



Римський папа плаче в лапу.
Хто образив папочку?
Церобкооп відкрив з нахрапу
В Ватікані лавочку… —

 

заспівали демонстранти нову жартівливу пісню. Як мені хотілося розповісти сусідам по шерензі, що я оце тільки-но вернувся з Харкова, говорив з самим секретарем Центрального Комітету партії, передати всім, як секретар обізвав Печерицю «пейзажистом», а потім розповісти і про т. е, що я бачив у п’єсі «Суєта» гру Саксаганського! Але сусіди співали, не звертаючи на мене уваги. Навіть Панченко на розпитав мене про поїздку. Він зустрівся зі мною так, наче я від’їздив у сусіднє село, а не в столицю… Панченко ішов збоку не зупиняючись. Його м’який, трохи глухуватий голос виразно чути було серед інших голосів. По другій стороні Лікарняного майдану, біля темного будинку фабзавучу, освітлена факелами, рухалась до центру інша молодіжна колона. «Фабзайці? Ну, звичайно ж, вони! Такі яскраві факели є тільки в нашого осередку!» — Бувайте, хлопці! Спасибі за компанію. Біжу до своїх! — кричу я залізничникам і, залишивши стрій, мчу навпростець через майдан, щоб наздогнати далеку колону. Ноги грузнуть у грязюці. Глинисте поле стадіону розкисло. Коли б не залишити в липкій грязюці Сашкові калоші! Бризки грязюки, талої холодної води розлітаються в усі боки, холоші штанів уже намокли. Все ближче і ближче вогники знайомих факелів. Я дихаю похрипуючи. Аби тільки не напоротися на колючий дріт! Десь отут він був розірваний. Ну так, осьде!.. Раз, два — і я, наздоганяючи останню шеренгу, біжу вже по твердій бруківці. — Хлопці, здорові були! Ура! — гукаю я і з радощів розмахую важким портфелем. Газета злетіла. Дарма! Тепер не страшно. — Пугу! — кричу я по-запорозькому побачивши веснянкуватого Сашка. — Бобир! Візьми свої калоші! — Василь приїхав!.. Манджура приїхав! — загомоніли хлопці. — Пристроюйся сюди, Василю, — почувся з перших рядів голос Микити Коломійця. Втискаюсь у ряди. Міцно тисну руку нашому секретареві. Навколо знайомі обличчя — Сашко Бобир, товстенький Маремуха, всезнайко Фурман. Оглядаюсь — і бачу позаду насупленого Яшка Тиктора. — Ну, як, на щиті чи під щитом? — заглядаючи мені в очі, говорить Коломієць. Не знаю, що це таке «на щиті», і відповідаю просто: — Все гаразд, Микито! Поїдемо в Донбас. Ось слухай… — І, захлинаючись від хвилювання, стараючись не збиватися з ноги, я квапливо розповідаю Коломійцю про зустріч у Центральному Комітеті. На ніс мені впала з факела липка краплина мазуту. Швидко стираю її кулаком і розповідаю, перескакуючи з п’ятого на десяте. Хлопці зімкнули ряди так, що важко іти. Щоб почути мої слова, вони наступають мені на ноги, натискають ззаду. — Так і сказав: «Ваші мрії здійсняться»? — перебив Микита. — Авжеж! І потім ще каже: «Молоді грамотні робітники скоро будуть потрібні всюди. І в Катеринославі, і в Донбасі». — Ну чудово! Є, виходить, правда на світі! Бачите, яку мав рацію Полевой? Розумієте тепер, який розумний Нестор Варнайович? — переможно говорить Микита і, звертаючись до тих, що йдуть позаду, гукає: — Поїдемо скоро в Донбас, хлопці! А що я казав? Давайте лишень пісню з цього приводу, нашу, фабзавучну! Всі разом ми співаємо шкільну пісеньку, складену для нашого фабзавучу молодим поетом-робітфаківцем Теренем Масенком:  

Ми віримо в індустрію,


Електро-молоду.
Фабзайчики малі та шустрі,
Мов льодохід, ідуть…

 

— Ми б тебе покачали, Василю, та грязько ще, — на хвилинку перериваючи пісню, жартує Коломієць. — Упустить який-небудь вдячний — полетиш униз, вимажешся. Вдоволений і гордий, я підспівую хлопцям:  



Такі бадьорі, шустрі,
Вони з заводу йдуть…
Ми віримо в індустрію,
Радянську, молоду!..

 

— А Печериця ще не повернувся? — питаю я Микиту. — Шукай вітра в полі! — похмуро кидає Коломієць. — Його що, хіба вже зняли? По телеграфу, мабуть? — Він сам знявся. — Я, коли їхав з ним… — Куди ти з ним їхав, цікаво? — пильно дивлячись мені в очі, питає Коломієць. — «Куди, куди»! До Жмеринки їхали разом, а потім… — Що, що? — насторожуючись, вигукує Микита. — Ти їхав з Печерицею до Жмеринки?! І не встигаю я розповісти історію зустрічі з Печерицею в поїзді, як Микита раптом зупиняється і кричить мені просто в обличчя: — Дивак! Та зрозумій ти: це все надзвичайно важливо! Чого ж ти раніш не розповів? Ану, давай зі мною!.. Фурман, веди за мене колону! Ми вискакуємо з рядів. Осередок у світлі факелів іде далі, на Радянський майдан, до трибун, несучи великий портрет Кабакчієва, а ми з Микитою щодуху мчимо на Семінарську, до великого двоповерхового будинку.  



Дзвінок із Москви


 

Ще й раніше я знав одну рису Коломійця: він любив бути таємничим. Спитаєш його про що-небудь цікаве. Здається, найпростіше: відповідай, не вереди загадками душу людині. Так ні! Микита буде тебе мучити, водити кругом та навколо і, наче навмисно, коли ти згоряєш від нетерпіння, почне розповідати зовсім про інше, чого ти й не ждеш. Приблизно так трапилось і тепер. Тягнучи мене з колони демонстрантів до будинку окружного відділу Державного Політичного Управління, Коломієць усю дорогу мовчав. На всі мої запитання він відповідав одною фразою: «Потерпи трошки!» Затискаючи в руках синенькі аркушики перепусток, ми збігаємо нагору. Видно з усього, що Коломієць бував тут раніше: він іде по сходах сміливо й рішуче. Я йду вслід за ним. Ось і площадка верхнього поверху. Микита упевнено входить у напівтемний коридор і зупиняється біля дубових дверей. Він гучно стукає в двері. — Ввійдіть! — доноситься із-за дверей. Щільні, важкі штори на вікнах. Дві засклені шафи. Третя — велика вогнетривка шафа притаїлась у кутку. Напівзакрита занавісочкою карта з прапорцями прибита у простінку. Під цією картою, що, як видно, зображує лінію кордону, в тіні настільної лампи сидить уповноважений прикордонного, загону Вукович — той самий високий блондин-прикордонник, який довго ходив біля штабу ЧОПу разом з Полевим після тривожної ночі, коли Бобир прогавив бандита, що пробрався на дах. — Оцей хлопець щойно повернувся з Харкова. Каже, що бачив Печерицю в Жмеринці, — відразу розповідає Микита уповноваженому. — Біля Жмеринки, — поправляю я. — Цікаво! — говорить Вукович і запрошує: — Сідайте, будь ласка, товариші. Я вас слухаю. … Я майже все уже розповів. — То як же все-таки називалась станція, де ви востаннє бачили Печерицю? — питає Вукович. — Я спав, коли він зліз. — Це я розумію, але коли востаннє ви бачили Печерицю? — питає Вукович. — Після Дунаївців… Ні, ні… Там була перша перевірка квитків. — А де була друга? Ну, коли цей, у ватянці, читав літер? — Не знаю… Поїзд ішов, і мене розбудили. — Хвилиночку! — І Вукович заглядає в блокнот. — Ви сказали, що Печериця питав, чи була вже ревізія? — Питав. — Де це було — у полі чи на станції? — Поїзд зупинився… По-моєму, на станції. — Ну от, яка це була станція? Що було написано на стіні вокзалу? — Їй-бо, не пам’ятаю… Коли б я знав… Я ж уперше їхав по залізниці… — Може, Деражня? — Ні… Здається, ні… — Чорний Острів? — Ні… Ні… — Котюжани? — Ні. — На пероні видно було? — Еге. — А світло яке? — Звичайне. Ну, так собі, не дуже ясне. — Стривайте, — Вукович морщиться, — не те питаю, Електрика чи гасове освітлення? А може, свічки? — Зеленувате таке світло з ліхтаря — з круглим склом ліхтар, пальник усередині, і на мотузку на стовп підтягають його. Ну, пам’ятаєте, у нас на Поштовці були біля кофейні Шипулинського такі ж самі лампи… — Жарові лампи? — От-от! Вони самі. — А вокзал не на горбі часом? Сходи кам’яні, а перон весь у вибоях, так? Якщо, скажімо, дощ великий — калюжі будуть? Правда ж? — Здається, що цей самий. Бігти з вагона далеко треба. — І ти пам’ятаєш напевно, що Печериця тут не злазив, а поїхав далі? — несподівано переходячи на «ти», з великою цікавістю питає Вукович. — Ну, аякже! Коли контролер перевірку робив і літер його читав, це було потім, після цієї станції, і він на лавці ще спав. — Напевно спав? — Факт — спав. Хоча… може, тільки вдавав, що спить, хтозна. Одне пам’ятаю: бачив його виразно. — Ну, а потім ти сам заснув і бачиш — Жмеринка? — Еге ж. — А Печериці нема? — Еге ж. — Це точно? — Точно. — Щасливий ти, хлопче! Легко відбувся. З. такими попутниками та ще в порожньому вагоні можна заснути назавжди! — якось загадково сказав Вукович і, знову заглядаючи в блокнот, де він записував щось, спитав: — А що тобі впало в очі у зовнішності Печериці? — Ну, шинеля якась обшарпана… Раніше я ніколи в цій шинелі його не бачив. — А ще? — Ах, так! Вусів не було. — Зовсім не було? — Нічогісінько. Все збрито… — Ну, товаришу Коломієць, — сказав переможно Вукович. — Значить, це його вуса ми знайшли в папірці біля виходу з окрнаросвіти. Я говорив, що це волосся належить Печериці, а уповноважений Дженджуристий заперечував. «Ніколи, — каже, — цей тип не розстанеться з своїми вусами. Це, мовляв, традиція націоналістів — пишні козацькі вуса. Він скоріше бороду собі відріже!» Що значить, — людина звикла до штампів! Та всякий ворог на місці Печериці, коли б йому на ноги стали так наступати, з усіма традиціями б розпрощався. Своя шкура дорожча! — І, звертаючись уже до мене, Вукович вів далі: — Отже, ти правду кажеш, Манджура?.. — А чого б же я говорив неправду? — сказав я ображено. — Неправду говорить тільки той, у кого на душі нечисто і хто боїться. А я ж сам хочу допомогти вам цього гада спіймати… — Правильно, Манджура! — похвалив мене Вукович, усміхаючись. — Обов’язок усієї робітничої молоді — допомагати нам. Допомагати в будь-яку хвилину, від щирого серця, не шкодуючи сил і здоров’я, усвідомлюючи, що допомагаєш не просто чекістові ось із такими малиновими квадратиками на петлицях, а всьому народові і нашому спільному, щасливому майбутньому. Наші органи — бойова зброя партії і всього радянського народу в боротьбі з тими ворогами, які хотіли б знищити завоювання революції. І нічого не вартий чекіст, коли б він спробував працювати самотужки, не спираючись щодня на велику довіру і широку допомогу трудящих мас. Ми небезпечні лише для ворогів революції, і чим краще працювати будемо, тим швидше зметемо їх з нашого шляху! — Чимало роботи ще! — сказав Коломієць. — Поки від паразитів увесь світ не очистимо, — згодився Вукович. — Хвилиночку! — І він зняв трубку телефонного апарата. — Шеметова. Вукович говорить… Начальник у себе?.. Ми зайдемо зараз, попередь, будь ласка.  

Молочні лампи м’яко горять під самою стелею в кабінеті начальника прикордонного загону і окружного відділу ДПУ. Так дивно, незвично застати тут людей у цей пізній час, коли всі установи міста давним-давно закриті. Крісла м’які, зручні; склянка міцного чаю парує на краю широкого горіхового стола. Начальник киває нам головою, щоб ми сідали, а сам, притиснувши до вуха телефонну трубку, уважно слухає. Видно, відповіли. Начальник крикнув у трубку: — Комендатура Вітовтів Брід?.. Куди ж ви пропали!.. Так що ж трапилось?.. Слухаю… Слухаю… Чекайте, Богданов, не так швидко, дайте запишу. (Начальник бере гостро підструганий олівець і, притискаючи ще дужче лівою рукою телефонну трубку до вуха, правою записує щось у розкритому блокноті). Хто вів групу?.. Що!?? Знову цей «машиніст»? Ну, туди йому й дорога! Менше роботи буде Ревтрибуналу… А хто затримав? Так. Так. Так. Добре! >б’явіть йому мою подяку… Що?.. Ну, звичайно… Негайно в управління!.. Що?.. Мимоволі прислухаючись до цієї розмови, я нишком оглядаю велику кімнату і, признатися, трохи ніяковію. Я вперше бачу так близько начальника окружного відділу ДПУ. Раніше я бачив його лише здалека, коли він об’їздив на білому коні шеренги прикордонників та бійців конвойної роти. Стрункий, сухорлявий, затягнутий в ремені, наче народжений у сідлі, з обличчям трохи схожим на загиблого недавно Котовського, він зводився в стременах, прикладав руку до лакованого козирка зеленого прикордонного кашкета і вітався з усіма своїм дзвінким, веселим голосом, а війська гарнізону перекатами дружно відповідали йому, заглушаючи бій годинника на старій ратуші. А от зараз він сидить перед нами без кашкета, одягнений у гарно пошитий френч з дебелого сукна. На його зелених петлицях по два рубінових ромби. Біляве волосся, зачесане назад, відкриває високий, трошки випуклий лоб. Він латиш і говорить з акцентом. … Кінчивши говорити, начальник кладе трубку, бистрим поглядом оглядає нас з Микитою і весело звертається до Вуковича: — Біля Жабинців знову спроба прориву. Дев’ять контрабандистів. І ні один не втік з ділянки. Молодець начальник застави Гусєв. Упорався сам, власними силами, без виклику «тривожної групи». А самого «машиніста» Куцурубу — Гусєв убив гранатою. — А що несли? — питає Вукович. — Знову сахарин? Начальник дивиться у блокнот і повільно говорить: — Сахарину малувато. Одна тільки «носка» — тридцять фунтів. А решта — всякий дріб’язок: кашне, панчохи, рукавички, бритви, галстуки і навіть ціла «носка» шкурок угорського кота. — Кому ж потрібний угорський кіт, коли зима кінчилась? — усміхаючись, говорить Вукович. — Ну, може, яка-небудь запаслива непманша замовлення дала зарані? — говорить начальник. — Але інша знахідка важливіша: у ціпку, який кинув Маруда, як тільки знялась стрілянина, Гусєв виявив сімдесят банкнотів по сто доларів кожний. — Сім тисяч доларів? — вмить підрахувавши в умі, зауважив Вукович. — Непогане жалування комусь несли… — Розберемося, — каже начальник і, обриваючи розмову, запитально дивиться в наш бік. — Товариші з фабзавучу, — доповідає Вукович, — повідомляють важливі новини в справі Печериці. Говори, Манджура! Начальник переводить важільці телефонів і киває мені головою. Я розповідаю тихо, не поспішали. Начальник, дуже уважно дивиться мені в обличчя світлими проникливими очима. Раптом він піднімає руку, зупиняє мене: — І весь час з тобою Печериця по-російському говорив? — Весь час. У тім-то й річ! А нашого викладача Назарова тільки за російську мову з школи прогнав! — І добре говорив, складно, без акценту? — цікавиться начальник. — Еге! Зовсім як'росіянин. Коли б я не знав, що він українець, ніколи б не подумав цього з розмови. — Це особливо треба буде мати на увазі, — звертається начальник до Вуковича. — Отже, районом його дій може бути і весь Радянський Союз. Дальній посильний! Може осісти де-небудь у центрі Союзу і «законсервуватися» для майбутньої роботи на багато років. Продовжуй, хлопче! Я продовжую розповідати, як я виявив зникнення Печериці, і начальник говорить Вуковичу: — Ну, бачите? Припущення Дженджуристого, що він кинувся до кордону, не виправдалось. Не такий це ворог, щоб зразу на багнети лізти. І, можливо, йому поставлені друге, трете, четверте завдання. Думає відсидітися десь у затишку, може, забудуть… За дверима начальника чути різкий і тривалий дзвоник. З’являється Шеметова: — Москва, товаришу начальник! — Ану, швиденько, останні зведення по боротьбі з контрабандою, — наказує начальник і бере трубку. Хвилинна тиша. — Начальник окружного управління ДПУ і прикордонного загону біля телефону, — голосно карбує слова начальник. — Я слухаю вас, Феліксе Едмундовйчу, — і робить знак Вуковичу, щоб ми вийшли. … Давно вже розійшлися по домівках комсомольці. Давно, напевне, остигають в осередках погашені факели. Тихо на білих крутих вулицях нашого містечка. Співають вдалині, за річкою, півні. — Ти знаєш, хто начальникові дзвонив? — зупиняючись посеред вулиці, урочисто говорить Микита Коломієць. — Фелікс Едмундович Дзержинський! Ти розумієш це, Василю, чи ні? Сам Дзержинський, перший чекіст революції!.. В таку ніч і спати зовсім не хочеться… Ти не дуже стомився з дороги, Василю? Якщо не стомився, давай поблукаємо по місту. … Ніколи не забудеться ця весняна тиха ніч над обривом, поблизу кафедрального костьолу! Потомлені, сходивши все місто, ми сідаємо відпочити на дубових поручнях старовинних сходів. Вони круто спускаються по скелях униз, до ріки. Їх. сходинки вищерблені, де-не-де в маленьких калюжках на сходинках купається, переливаючись, відображення місяця. Темні силуети кам’яних католицьких святих на порталах костьолу здіймаються у нас за спиною. Ці танцюючі святі мовби застигли назавжди в дивній, незрозумілій для нас нестямі. Значно пізніше, через багато років, я дізнаюся, що цей стиль, який наслідував скульптор, що вирізьблював з каменя святих, називався «полум'яне барокко». Каркають сонні ворони на голому гіллі вже набухлих весняним соком дерев. Попихкує двигун електростанції. Виблискує десь далеко внизу, під самими скелями, річка Смотрич, що тече на дні скелястого яру. Її пересікає тремтяча місячна доріжка. Ледь помітна, мріє за хутором Довжок смужка близького світанку. — Отакі-то справи, Василю, — мовби міркуючи вголос, говорить Микита. — В усьому світі точиться страшна, відчайдушна боротьба між гнобленими і паразитами. І ми з тобою також учасники цієї боротьби. Наша Батьківщина перша в світі показала пригнобленим шлях до кращого життя. Завжди гордись цим! Нам доводиться боротися з хитрими і спритними ворогами. Їх захищає церква, бо, як не буде паразитів — загине й церква, всі оці ксьондзи, що такі-от храми збудували. Ти навіть собі не уявляєш, на яку підлоту вони здатні… Пам’ятаєш з історії? Вони спалили Джордано Бруно, як тільки він став викривати їхню брехню. Або Галілей… що вони зробили з Галілеєм! А єзуїти? Такі бузувіри-перевертні, що держись!.. Зараз церковники підтримують всю світову буржуазію. І все-таки в дій боротьбі, переможемо ми, переможе-пролетаріат. Я в це твердо вірю. Із-за старовинних будинків, із-за друкарні линуть сюди з високої ратуші такі знайомі удари міського годинника. — Три, — каже Микита Коломієць. — Три години ранку… Так, Василю, в цікаві роки ми живемо, ой, в які цікаві! Повір мені, ніхто з наших нащадків не побачить стільки в своїй молодості, як ми з тобою, бо це не тільки наша, особиста молодість, але й молодість цілої Радянської країни… І от ми колись розкажемо їм хоч би про цю ніч. Ну ось ти, наприклад, розкажеш. «Жив я змолоду в одному маленькому прикордонному місті. Недавно закінчилася громадянська війна. Навколо ще гуляли бандити — останні недобитки старого ладу, які йшли із зброєю в руках проти нас. Немало було людей, котрі ненавиділи Радянську владу, бо вона їм дуже на мозолі настудила. Сказала: «Досить!. Нажилися вдосталь на своєму віку, попознущалися з чесних трудівників, а. тепер давайте лиш і ви попрацюйте». А вони — нізащо! Все норовили бочком-бочком, щоб ухилитись від прямої дороги праці й рівності, сичали по-гадючому, ждали смерті для Радянської влади день у день. І ось одного разу, — розповідатимеш ти, — зайшли ми з товаришем в одній важливій справі в управління ДПУ (знай: напевне тобі вже доведеться пояснити, що таке було ДПУ!) і якраз у цей час дзвонив сюди, в кабінет начальника, з Москви Фелікс Едмундович Дзержинський. Той самий Фелікс Едмундович Дзержинський, який був грозою для всіх ворогів революції і рятував від тифу та голоду, від вошей і корости десятки тисяч безпритульної дітвори, щоб зробити їх здоровими і щасливими людьми…» Скориставшися з того, що Микита Коломієць, закурюючи цигарку, на хвилинку замовк, я перебив його і попросив розповісти мені до ладу, чому все ж таки втік з нашого міста Печериця. Признатися, я хотів розпитати про це самого Вуковича, але не наважився. Микита пояснив мені, що всяка зайва балаканина може тільки пошкодити розшукам Печериці. Я твердо пообіцяв нашому секретареві нікому нічого не розповідати; якщо хтось і взнає від мене про те, що він повідає мені, то лише через двадцять років після цієї ночі. — Не раніш, як через двадцять років? Слово? — спитав Коломієць. — Слово! — затремтілим голосом сказав я. — Чесне комсомольське. Можеш бути певен! — Ну, гляди! — сказав Микита і почав розповідь, кожну подробицю якої я намагався запам’ятати якомога краще.  

Попович із Ровна


 

Виявляється, що дружина Печериці, сказавши Фурману, що це вона різала на ганку кам’яного будинку курку, нахабно обдурила всіх фабзавучників, яких Полевой відрядив по слідах невідомого бандита. Але обдурити Вуковича вона не змогла. Коли Полевой сказав Вуковичу: «Дивіться, а ми вже тут мало цю курячу кров не прийняли за людську!» — уповноважений удав, що не дочув. Більше того, щоб відвести очі, він сказав голосно, так щоб чули мешканці будинку, що вийшли на ганок: — Не такий дурень цей бандит, щоб тут десь поблизу затримуватися! Вийшовши на майдан, Вукович дуже полаяв церобкоопівського сторожа за те, що той прогавив такого небезпечного нальотчика і не затримав його, коли диверсант вибігав з підворіття. Сторож клявся і божився, що ніякого бандита і в оді не бачив, але Вукович не повірив йому і пішов до себе в управлінні. Там він дізнався, що чимала петлюрівська банда, яка намагалася переправитися тієї ж ночі на радянську сторону, розбита прикордонниками в районі комендатури Вітовтів Брід. «Отже, — вирішив Вукович, — правий був перебіжчик — польський батрак із села Окопи, який попередив заздалегідь радянських прикордонників про скупчення бандитів біля Збруча!» Дзвонячи по телефону на прикордонні застави, Вукович не забув про жінку, яка вибрала таке незручне місце для того, щоб різати курку. Ну, де це видано, щоб курей різали на кам’яному ганку, біля головного входу, та ще в будинку, де жили такі інтелігентні, освічені люди! Звичайно хазяйки ріжуть курей, гусей, індиків і іншу живність у дров’яних сараях, закутках, далі від людського ока, а не на видноті, перед вікнами сусідів. Увечері того ж дня Вукович уже знав жінку, яка нібито зарізала на своєму ганку курку, так докладно, наче він був знайомий з нею з юнацьких років. Йому стало відомо, що це дочка цукрозаводчика з Гнівані, розстріляного ще в 1922 році за зв’язки з бандою отамана Ангела. Було відомо, що доктор Печериця разом з своєю дружиною займає в червоному цегляному будинку на Базарному майдані квартиру з трьох кімнат. Квартира ця була хороша, світла, але з одним дефектом — в ній не було кухні. Справа в тому, що до революції весь другий Поверх цього великого будинку займав багатий адвокат Великошапко. Разом з пілсудчиками адвокат дременув у двадцятому році в Польщу, і незабаром його квартиру з семи кімнат міський комунгосп розділив на дві окремі квартири. Кухня лишилась у більшій з них. У квартирі з трьох кімнат, яку по приїзді з Житомира одержав Печериця, кухню комунгосп ще не встиг збудувати. Та Печериця і не наполягав особливо на спорудженні кухні. «Ми люди перелітні, — говорив він технікам, які приходили виміряти його квартиру, — сьогодні тут, а завтра там. Пошлють у Могилів — поїду в Могилів, пошлють у Корсунь — поїду в Корсунь. Наркомос грає людиною. Обростати господарством не збираюся. Чи варто на бівуаці кухнею обзаводитися, голову людям морочити! Проживемо й так, по-холостяцькому, по-комуністичному, без кухні». Двічі на день — опівдні й увечері — дружина Печериці, Оксана Антонівна, висока чорноволоса жінка, ходила з блискучими алюмінієвими судочками в ресторан «Венеція», що біля фортечних воріт. На кухні цього ресторану сам головний кухар Марцинкевич видавав їй обіди і вечері. Всю їжу дружина Печериці приносила в судочках додому, підогрівала її на маленькій спиртівці, і так вони вдвох з чоловіком обідали і вечеряли. Жили вони відлюдно, гостей до себе ніколи не кликали; навіть товариші Печериці по службі в окрнаросвіті ніколи не бували в нього на квартирі. Ні примуса, ні керосинки у них не було — лише маленька, що горить синім полум’ям, спиртівка, на якій щоранку Оксана Антонівна варила для свого чоловіка натуральне чорне кофе. Печериця любив цей міцний напій. Ось чому Вукович ще більше здивувався з того, що дружина Печериці різала курку. Де ж вона її засмажила? На маленькій спиртівці? Та й навіщо весь цей непотрібний клопіт людям, які беруть обід з ресторану?.. Вукович узнав, що на другий день після нічної тривоги в ЧОПі, починаючи з неділі, дружина Печериці стала брати в ресторані «Венеція» уже по три обіди і по три вечері. Судків не вистачало. Вона приносила в кошику глиняні горщики на третю, додаткову вечерю. — Гості, мабуть, приїхали? — співчутливо спитав дуже ввічливий головний кухар «Венеції» Марцинкевич. — Атож… Сестра моя з Житомира… — трохи зніяковівши, відповіла Оксана Антонівна. Але було дуже дивно, що ніхто з сусідів не бачив цієї сестри. Крім того, з’ясувавши минуле Оксани Антонівни, Вукович твердо знав, що вона була єдиною дочкою розстріляного цукрозаводчика з Гнівані. Вукович знав також, що служниці у Печериці не було, але що кожного понеділка до нього приходила мити підлоги кур’єрка наросвіти тьотя Паша. У понеділок уранці, прийшовши на роботу, Печериця сказав тьоті Паші: — Ви, бабусю, сьогодні до нас не приходьте, бо жінка щось занедужала. Прийдете аж у той понеділок. Вислухавши це розпорядження суворого начальника, тьотя Паша була дуже здивована, зустрівши, вертаючись увечері з роботи, на Новому мосту «хвору» Оксану Антонівну. Дружина Печериці швидко йшла з своїми судками по другому боці мосту. Оксана Антонівна так поспішала додому, що не помітила тьоті Паші і не відповіла їй, коли кур’єрка, вклонившись, сказала: — Здрастуйте, пані! … Рівно о шостій годині тридцять хвилин вечора того дня, коли я мав їхати до Харкова, у чергову кімнату окружного управління ДПУ прийшов схвильований лікар-хірург Євген Карлович Гутентаг. Євген Карлович сказав, що він терміново повинен бачити уповноваженого в особливо важливих справах. Черговий направив лікаря Гутентага до Вуковича, і хірург розповів чекістові ось що. Уранці, коли лікар Гутентаг іще спав, до нього прибігла дружина завідувача окрнаросвіти Печериці і сказала, що її чоловікові погано. Оксана Антонівна говорила, що, напевне, у Печериці приступ апендициту і він дуже просить, щоб лікар відвідав його вдома. Гутентаг знав Печерицю: незадовго перед цим він вирізав у нього на шиї жировик. Крім того, Гутентаг дуже любив співи і музику і з приємністю слухав концерти хору, яким керував Печериця. Тим-то, незважаючи на ранній час, Гутентаг швидко зібрався і пішов на Базарний майдан. Яке ж було його здивування, коли двері йому відчинив сам хворий! Запросивши лікаря в порожню їдальню, Печериця сказав: — Ось що, колего! Я міг би, звичайно, грати з вами в кота-мишки, міг би вигадати вам наспіх яку-небудь історію про мого бідного родича, якого ненароком підстрелили, скажімо, на полюванні, але я цього робити не ходу і не буду. Ми з вами люди дорослі, і казочки нам уже не до лиця. Крім того, я знаю, що ви людина старого гарту, закінчили медичний факультет у Варшаві, і не думаю, щоб ви дуже симпатизували Радянській владі. Адже прийде та година, коли ваша приватна практика викличе незадоволення в органів влади… Коротше кажучи, ось за цими дверима лежить поранений чоловік. Куля влучила йому в ногу. Стан його погіршується, нога опухла; можливо, вже почалося зараження крові. Чоловіка цього шукають. Ніхто не повинен знати, що ви подасте йому допомогу. Якщо ви виконаєте свій обов’язок, як і годиться лікареві, і врятуєте мого друга, то і вам буде добре, і вашому рідному братові-аптекареві, який живе в Польщі, на вулиці Пілсудського, в місті Ровно, теж буде непогано… Ще не дослухавши до кінця розповіді лікаря Гутентага, Вукович зрозумів, що недаремно він виписав сьогодні ордер на проведення обшуку в квартирі Печериці. Через яких-небудь п’ять хвилин після того, як лікар закінчив свою розповідь, із воріт приміщення прикордонного загону виїхали верхи дві групи оперативних працівників. Одна група, якою командував сам Вукович, попрямувала до великого цегляного будинку на Базарному майдані. Тьотя Паша, яку чекісти з другої групи ще застали в канцелярії окрнаросвіти, сказала їм, що якихсь п’ять хвилин тому Печериця забігав у свій кабінет. Він узяв чемоданчик, склав у нього якісь папери з вогнетривкої шафи, попросив у тьоті Паші рушник і, сказавши, що його терміново викликають у прикордонне містечко Чемерівці, перше ніж вийти з будинку, забіг в умивальну кімнату, де затримався на дві-три хвилини. Негайно по телефону з окрнаросвіти уповноважений Дженджуристий розпорядився послати верхових прикордонників у погоню за Печерицею в Чемерівці. У цей час стрілка годинника вже перевалила за сім годин. Коли працівники ДПУ приїхали на вокзал, поїзд, в якому я вирушив до Харкова, уже минув першу маленьку станцію Балін. Саме в цей час оперативні працівники під командою Вуковича оточили з усіх боків великий цегляний будинок на Базарному майдані. Вукович знав, що в квартирі Печериці чорного ходу нема, але йому вже було відомо, що біля самого крайнього вікна спальні є на дах пожежна залізна драбина. І в ту ж саму хвилину, коли один із чекістів, підійшовши до дверей з табличкою «Д-р Зенон Печериця», смикнув за мідну грушу дзвінка, Вукович уже обережно вилазив по цій слизькій драбині. Як і припускав він, дверей не відчиняли. Чекісти сотали стукати наполегливіше. У квартирі було тихо. Лише ледве помітно хтось, навшпиньках, підійшовши до дверей, ворухнув зсередини мідний щиток вічка і, переконавшись, хто саме стукає, відійшов у глиб квартири. Тоді чекісти вирішили виламати двері. Лізучи по хисткій драбині, Вукович почув з відчиненого вікна злий чоловічий голос: — Оксано Антонівно, я вам кажу: будемо оборонятися! — Все пропало! — відповіла жінка. — Пані Оксано, вірте мені! — крикнув чоловік. — Пізно! — відповіла жінка Печериці, і в кімнаті бахнув револьверний постріл. Це вистрілив у спину жінці Печериці їхній гість і поповз до вікна, але тут йому назустріч, як вихор, зіскочив з підвіконня. Вукович. Оторопівши від несподіванки, гість не зумів прицілитися і промахнувся: куля пройшла стороною. Ударом ноги Вукович вибив з рук бандита, який повзав по лінолеумі, важкий маузер «дев’ятку», тої ж хвилини з тріском відчинилися єдині двері в квартирі Печериці. Бандит спочатку заперечував, що це саме він мав намір висадити в повітря штаб ЧОПу з його збройними складами, але, коли лікар Гутентаг у тюремній лікарні вийняв у нього з ноги кулю, виявилось, що вона була випущена з револьвера досить рідкісної системи «воблей-скотт». З револьвера системи «воблей-скотт» тієї пам’ятної ночі, коли оскандалився Бобир, стріляв у бандита наш чопівський старшина і директор фабзавучу Полевой. На другому допиті бандит став потроху признаватися, і скоро виявилось, що він і відомий своєю жорстокістю отаман петлюрівських погромників Козир-Зірка — одна і та ш особа. Це з його наказу того року, коли пілсудчики і петлюрівці назавжди тікали з України, молодчики з полку «Гуляй-душа» вирізали в містечку Овручі майже половину мирного, ні в чому не повинного населення, в тому числі і батьків нашого Монуса Гузарчика… Це про нього, Козиря-Зірку, перелякані мешканці прикордонних українських містечок пустили чутку, що він не то граф з Білої Церкви, не то збіглий галицький каторжник… Це він, Козир-Зірка, оточений у селі Приворотті партизанським загоном, побачивши, що приходиться круто, убив свого денщика, такого ж смуглявого, високого хлопця, як він сам, всунув йому в кишеню свої документи, підписані Симоном Петлюрою, і, обдуривши партизанів, які вирішили, що забитий справжній Козир-Зірка, зумів утекти. Слідство по його справі провадив сам Вукович. На допиті з’ясувалося, що Козир-Зірка ніякий не граф і не каторжник, а звичайнісінький попович, син священика з міста Ровно. Утікши після невдалого союзу Петлюри з Пілсудським у Польщу від Червоної Армії, Козир-Зірка посидів трохи у польському концентраційному таборі в Каліші. Туди, до табору, з Варшави двічі приїздив гарно одягнутий чоловік у цивільному, в чорному капелюсі з загнутими догори твердими полями, з важким ціпком у руках. Він був худорлявий, смуглявий і добре розмовляв по-російському. Козир-Зірка, як і багато хто з жителів тієї частини Волині, що колись належала Російській імперії, теж говорив по-російському. Вони довго розмовляли з приїжджим російською мовою, і Козир-Зірка був цілковито упевнений, що це який-небудь крупний російський білогвардієць з тих, що об’єднались у Польщі навколо відомого терориста і ворога Радянської влади Бориса Савінкова. Велике було здивування Козиря-Зірки, коли незабаром після цих візитів його викликав до себе начальник концентраційного табору піл судчик Заремба і сказав: — Можу вас поздоровити, отамане! Ви сподобались представникові англійської розвідки панові Сіднею-Джорджу Рейлі. Це давній ворог більшовиків. Він знає Росію так, як я Каліш. Він цілковито задоволений розмовою з вами. Капітан Рейлі об’їздить зараз, з дозволу маршала Пілсудського, всі табори, де розміщені інтерновані частини петлюрівських військ. Він вибирає з них найвипробуваніших і найвідважніших прибічників самостійної України. На особисту просьбу капітана Рейлі я вас відпускаю додому у Ровно, на канікули. Їдьте відпочиньте, поправтесь. Вас знайдуть, коли треба буде. А про нашу розмову поки що забудьте. Козир-Зірка не тільки поправився на безплатних церковних харчах у парафіяльному будинку свого татуся: вийшовши, завдяки заступництву смуглявого англійця із-за колючого дроту на волю, Козир-Зірка став відшукувати своїх приятелів, з якими служив разом у Петлюри. Після того як Червона Армія розгромила петлюрівщину, багато колишніх ватажків і рядових учасників різних петлюрівських банд опинилися в еміграції. Хто втік у Чехословаччину, хто — в Канаду, інші — в Австрію та Німеччину, але найбільше їх тинялося без усякого діла в Польщі і, особливо, в головному місті Західної України — Львові, їх-то і став помаленьку прибирати до рук і записувати в свої потаємні реєстри колишній австрійський офіцер і полковник «січових стрільців» Євген Коновалець. Він був відомий і на Радянській Україні як жорстокий кат трудящих Києва, що придушив разом із своїми «стрільцями» революційне повстання робітників заводу «Арсенал», які не бажали служити «самостійникам». Важко було за допомогою лише самого листування Козирю-Зірці розшукати своїх давніх дружків-отаманчиків. Вирішив він сам поїхати до Львова, який кишів у ті роки петлюрівцями і колишніми «січовиками». У ті роки Коновалець збивав із цих зрадників українського народу свою злочинну «Українську військову організацію» — УВО. Коли ватажки таємної контрреволюційної організації приймали в її члени Козиря-Зірку, він приховав, чому саме йому вдалося так швидко вирватися з-за колючого дроту концентраційного табору в Каліші. Пораду Заремби назавжди забути розмову з ним і повторний візит смуглявого англійця Козир-Зірка запам’ятав добре. Правда, він не дуже вірив, що його можуть ще знайти і запропонувати послугою за послугу заплатити за швидше звільнення з табору. Однак англійський капітан Сідней-Джордж Рейлі добре запам’ятав громилу і бандита з волоссям кольору воронячого крила та франтівськими бачками і через своїх людей відшукав його навіть далеко від Ровна. Трапилося це влітку 1925 року у Львові. Приїхавши одного разу у Львів, Козир-Зірка зупинився в «Народному готелі». Не встиг він прийняти ванну і висушити своє жорстке, з синюватим відливом волосся, як у двері номера постукав портьє і сказав, що «пана з Ровна» просять до телефону. Жіночий голос просив його негайно ж прийти у дуже важливій інтимній справі в сусідній готель «Імперіаль», на вулиці Третього травня. Дуже зацікавлений тим, як його змогли розшукати так швидко у Львові, Козир-Зірка одягнувся, причесався і пішов на запрошення незнайомки в готель «Імперіаль», де звичайно зупинялися приїжджі у Львів купці з глухих містечок Галичини. Він дуже здивувався, коли після стуку в двері названого незнайомкою номера його запросив зайти туди гучний чоловічий голос. Тільки-но Козир-Зірка переступив поріг, йому назустріч підвівся з місця франтуватий офіцер-пілсудчик. Це був один із давніх працівників польської військової розвідки, так званої «двуйки», майор Зигмунд Фльорек, який працював у Львові водночас не тільки на маршала Пілсудського, але й на англійську розвідувальну службу Інтелідженс сервіс. — От ми вас і розшукали, пане отаман! — сказав майор Фльорек. — Вибачайте, що я потурбував вас і запросив зайти сюди. Мене у місті багато хто знав, і коли б я наніс вам візит, це стало б відомо досить широкому колу осіб. А вашу організацію і без того обвинувачують у тому, що ви перебуваєте в таємному контакті з польською розвідкою. Ошелешений уже першими словами майора, Козир-Зірка здивувався ще більше, коли Фльорек передав йому особисте вітання від капітана Рейлі і побажання успіху в першому, досить-таки небезпечному завданні. Начальник представництва другого відділу польського генерального штабу у Львові майор Фльорек сказав Козирю-Зірці, що буржуазія всього світу готується до війни з Радянським Союзом. Бажаючи упевнити поповича з Ровна, що це саме так, майор Фльорек вийняв із своєї сумки свіжий номер англійської газети і переклав йому уривок із статті на цю тему: «З більшовизмом у Росії буде покінчено ще в цьому році, а як тільки це здійсниться, Росія повернеться до старого життя і відкриє свої кордони для того, хто побажає в ній працювати». — І для вас відкриє, мій дорогий отамане! — сказав Фльорек поповичу. — Ви знаєте, хто це пише? Генрі Детердінг, найбільший нафтопромисловець світу. Він уже кинув мільйони золотих карбованців на те, щоб придушити більшовизм, і не пошкодує ще стільки ж, аби тільки його плани здійснилися. Його слову можна вірити! Пообіцявши Козирю-Зірці хорошу посаду на Україні, якщо Радянська влада буде розбита, Фльорек попросив його виконати важливе доручення англійського капітана — близького друга англійського міністра Черчілля. Майор Фльорек доручив Козирю-Зірці перейти на радянську сторону і висадити в повітря штаб ЧОПу в нашому місті, з усіма його складами. Майор Фльорек яе брехав, коли говорив Козирю-Зірці, що війна з Радянським Союзом близька. Підбурювані Черчіллем і Чемберленом, генерали Пілсудського перші готувалися воювати того року з Радянським Союзом. Незабаром їх найманець убив на пероні варшавського вокзалу радянського повпреда, комуніста Петра Войкова, а польський генеральний штаб підтягнув до радянського кордону свої відмобілізовані корпуси. Майже одночасно з цими подіями англійські шпигуни кинули бомби в партійний клуб Ленінграда. Майор Зигмунд Фльорек пообіцяв Козирю-Зірці від себе і від Сіднея Рейлі хорошу грошову нагороду, якщо будииок на Кишинівській буде висаджений у повітря. — Увесь світ почує гуркіт цього вибуху, і ваше ім’я буде записане на сторінках історії, мій отамане! — сказав Фльорек поповичу на прощання, даючи йому адреси і явки на радянській стороні. Під час розмови Фльорека з Козирем-Зіркою на зручному плюшевому дивані в номері готелю «Імперіаль» мовчазно сидів, покурюючи запашну сигару, худорлявий, середнього віку чоловік у чорному костюмі і в димчастих окулярах у золотій оправі. За словами Козиря-Зірки, цей чоловік, якого Фльорек назвав своїм кращим другом, був «кореспондентом» англійської газети «Манчестер Гардіан». Прізвище «кореспондента» — дуже хитромудре — Козир-Зірка не запам’ятав. Але хто-хто, а Вукович добре знав, який саме «кореспондент» вирішив особисто побачити нового петлюрівського бандита, завербованого Сіднеєм-Джорджем Рейлі на англійську розвідувальну службу. … З допитів диверсантів-націоналістів, затримуваних на радянській території, Вукович добре знав: звичайно на явочних квартирах у Львові їх завжди разом з Фльореком мовчки оглядав цей же тип у, чорному сюртуку, якого називали, щоб відвести очі, «кореспондентом». Досить швидко Вукович встановив його справжнє прізвище. Це був один з дев’ятнадцяти іноземних представників, які влаштувалися в ті роки у Львові, — консул Великобританії полковник Джордж Уайтхед. Він хотів особисто пересвідчитися, кому саме йдуть сотні фунтів стерлінгів, які він передає Фльореку для провадження підривної, бандитської, диверсійної роботи на радянській землі. І, звичайно, йому було дуже «незручно», побоюючись можливих провалів, називати при таких зустрічах своє звання і справжнє прізвище. «Нехай, — думав він, — у разі невдачі вся провина впаде на представника польської розвідки Фльорека». Навіть провали диверсантів були вигідні для полковника Уайтхеда: вони ще більше загострювали і без того погані взаємини між Польщею і Радянським Союзом. А в цьому була дуже зацікавлена Великобританія… Кордон Козир-Зірка переходив у знайомих місцях. Начальник ровенської комендатури «Корпусу охорони прикордоння» поручник Липинський сам проводжав його глупої ночі до Збруча і побажав йому успіху на прощання… — Пишіть, пишіть, — говорив Козир-Зірка на слідстві уповноваженому Вуковичу. — Гра закінчена, ставок більше нема! Він охоче розповідав Вуковичу про своє життя, жартував цинічно над багатьма своїми промахами, з усмішечкою згадував свої злочини, довгими і смуглявими пальцями розминав одну по одній цигарки «Сальве», затягувався глибоко, жадібно, видно передчуваючи, що ось-ось доведеться йому викурити останню цигарку, і, не дивлячись, шпурляв у білу плювальницю згризені гострими зубами недокурки. — Який сенс мені тепер приховувати від вас що-небудь, подумайте, громадянине слідчий, — повторював на допитах Козир-Зірка. — Душа моя лежить перед вами, як на підносі. Невже ви думаєте, мені цікаво приховати від вас ще якесь одно паршиве вбивство, або наліт, або явку. Адже жодного долара або фунта стерлінгів я вже більше не одержу — самі розумієте. Якщо ваші прикордонники пристрілили біля Фінляндії мого шефа, цього англійця Сіднея Джорджа Рейлі, то де вже мені з вами хитрувати! Після мене хоч потоп. Сповідаюсь, як перед богом, як на страшному суді, повірте мені! Але Вукович розумів, що, признаючись навіть у таких злочинах, які були зовсім не відомі ДПУ, бандит хоче помститися Радянській владі за свій провал тим, що залишає на волі своїх друзів. Вукович цілком був певен, що, посилаючи Козиря-Зірку за дорученням англійської розвідки на радянську сторону, майор Фльорек не міг не дати, бандитові хоч би кількох явок. Без цих додаткових явок Козир-Зірка був би сліпий і не, зміг би виконати доручення англійців. Бандит на допиті категорично заперечував, що саме Печериця допоміг йому пробратися через гуртожиток хімічного технікуму на дах чопівського сарая. — Сам усього досяг, — говорив Козир-Зірка. — Цегляну стінку нишком розібрав, пронюхав, де і що там знаходиться у дворі. Ми, вовки-одинаки найвищого сорту, тільки поодинці ходимо, і наша шкура тому ціниться найдорожче! Коли б удалося мені все, як було задумано, — гуляв би я зараз на англійські грошики десь у Парижі, і навіть батько рідний не дізнався б, звідки я такі кошти придбав… Провина Печериці перед Радянською владою, на думку Козиря-Зірки, полягала лише в тому, що він зглянувся на чоловіка, який спливав кров’ю, і, сховавши його в себе, покликав до нього лікаря. — До цього випадку я Печериці в очі не бачив, — говорив Козир-Зірка, — і він, на мою думку, цілком лояльний радянський працівник, тільки м’якосердий трохи, це так. Дуже жаль, що я його «під монастир» підвів. За словами Микити Коломійця, який розповідав мені всю цю історію, Козир-Зірка дуже засмутився, коли під час допиту Вукович показав йому Полевого і сказав, що це саме наш директор підстрелив його там, у горищному проломі, із свого «воблей-скотта». — От ніколи б не повірив! — признався бандит. — А я думав, що це заздалегідь чекісти мені пастку підстроїли. Щоб мене підстрелила цивільна людина! Нісенітниця якась! Ганьба до кінця днів моїх! — А днів небагато лишилось! — зауважив Полевой, вражений словами бандита. — Побалувався — відповідай! Козир-Зірка заскреготав зубами, але, зразу ж спохватившись, знову заусміхався і продовжував давати зізнання в своїй цинічній манері, так, наче не було поряд ні Полевого, ні Коломійця. … На другий же день після арешту Козиря-Зірки хтось стріляв у лікаря Гутентага. Вернувшись із своєю дочкою з міського театру, лікар увімкнув світло і підійшов до вікна, щоб зачинити віконницю. В кущах палісадника бахнув постріл, і револьверна куля, пробивши фрамугу на відстані двох сантиметрів від голови Євгена Карловича, з дзвоном врізалась у старовинну китайську вазу, що стояла на поличці. Той, хто стріляв, встиг зникнути, але його постріл підказав Вуковичу, що в місті є ще хтось, хто зв’язаний з людьми, які прислали на цей бік Козиря-Зірку. Трохи згодом Вукович дізнався від селян-перебіжчиків із Західної України, які втекли на радянську сторону від утисків панів, що приблизно того ж дня в місті Ровні невідомими грабіжниками був убитий аптекар Томаш Гутентаг. Убивці застрелили його в аптеці і забрали звідти частину ліків. Тієї ж ночі, коли був учинений невдалий замах на лікаря Євгена Карловича Гутентага, за двадцять верст від нашого рідного міста, у районі найвіддаленішої застави села Ведмеже Вушко, радянські прикордонники затримали старого придуркуватого жебрака: він намагався проскочити в Польщу. У вузенькому комірі його брудної, завошивілої сорочки було знайдено маленьку, згорнуту в трубочку записочку — грипе[2].  

«Дорога мамо! Бичка лікар продав чужим людям, відберу завдаток. Гогусь, трясця його матері, переїхав на іншу квартиру. Шукайте його вже самі і поговоріть по-хазяйському з аптекарем Г. Ваш син Юрко».  

Лежачи в тюремній лікарні, поки не загоїлась його рана, Козир-Зірка не знав, що спіймали цього жебрака — зв’язкового шпигунської групи, яка діяла на радянській території. Козир-Зірка був також цілком упевнений в тому, що дружина Печериці спалила всі таємні документи, які могли б викрити її чоловіка. Справді, коли чекісти схопили бандита, Вукович, зразу ж відчинивши мідні дверці грубки в кабінеті Печериці, виявив на закуреній решітці теплу ще купку попелу. Але перед своєю несподіваною втечею з міста Печериця, видно, забув попередити дружину про те, що схоронялось у лівому білизняному ящику їх родинної шафи. А може, Оксана Антонівна в паніці забула про цей ящик?.. На самому споді в ящику, набитому чистою білизною з монограмами «О. П.» і «З. П.», Вукович знайшов чисту, згорнуту ромбиком хусточку. Це була старанно випрасувана хусточка, підрублена ясно-голубою ниткою. Поряд, на дні ящика, лежало ще кілька таких хусточок. Але Вуковичу здалося, що ця хусточка трошечки різниться від усіх інших. Матерія була така ж сама і робота та ж сама, а хусточка здавалася трошечки товщою. І коли Вукович розгорнув її, він побачив, що в хусточку вкладено надруковане на тонкому батисті посвідчення:  

«Пред’явник цього сотник УСС Зенон Печериця під час відходу наших військ у Галичину залишений у місті для роботи на Поділлі на користь самостійної, суверенної України. Я особисто дав йому завдання, як поводитисебе і що робити для здійснення мети українського націоналізму. Просимо всі військові і цивільні установи, коли знову повернеться наше військо на велику Україну, ні за яких умов не обвинувачувати пред’явника цього, Зенона Печерицю, у більшовизмі. Комендант Корпусу Січових Стрільців. Полковник Євген Коновалець».  



Оце й усе. Ніяких більше слідів Печериці не, було. Щоправда, завдяки «грипсу», відібраному у придуркуватого жебрака, Вукович здогадувався, що «Гогусь», який змінив квартиру, і Печериця — одна і та ж особа. Моя зустріч з Печерицею в поїзді могла допомогти Вуковичу в розв’язанні інших загадок. З анкет Печериці, що залишалися в справах окрнаросвіти, з’ясувалось, що сам він родом з Коломиї, служив спочатку в легіоні «січових стрільців», а потім в одному з загонів так званої «Української галицької армії», і після того, як група її офіцерів разом із «стрільцями» відмовилася вернутися до себе в Галичину, під владу пілсудчиків, залишився в Проскурові, а потім переїхав у Житомир. Саме про це говорили анкети, відомості, подані співробітниками, хороші відзиви тих організацій, в яких до приїзду в наше місто працював доктор Зенон Печериця. Але забутий клаптик батисту з дрібними літерами штабної машинки, а найголовніше — особистий підпис Євгена Коновальця, зроблений незмивною тушшю, переконував Вуковича в іншому. Вукович добре знав, що полковник Євген Коновалець ще з часів першої світової війни таємно працював у німецькій військовій розвідці, постачався німецькими марками і, виводячи «січовиків» з України, залишав на шляху свого відходу чимало таємних агентів, доручивши їм у цілях маскування вдати з себе революціонерів і прихильників Радянської влади. Не кожному «січовикові» видавав Євген Коновалець отакі охоронні посвідчення. Треба було не один раз супроводити «пана коменданта» в його кривавих походах по Україні, щоб заслужити його довір’я і одержати на пам’ять отакий батистовий клаптик. Люди, які ховали протягом років до якогось часу батистові клаптики, мали приятелів і помічників. Безумовно, були вони і в Зенона Печериці, який утік з міста в невідомому напрямку. Інакше не міг би він так швидко з’ясувати, куди саме, закінчивши невідкладні операції в міській лікарні, пішов лікар Євген Карлович Гутентаг. Це саме вони, помічники і приятелі Печериці, послали в Польщу, до майора Зигмунда Фльорека, в ролі «ходока»-зв’язкового старого придуркуватого жебрака. Цей жебрак невтомно бурмотів на допитах всяку нісенітницю. Залишаючись сам у тюремній камері, він раптом серед ночі починав співати козацькі думи, танцював гопака і робив усе, щоб його визнали за божевільного. Однак Вукович терпляче ждав, поки жебрак облишить гру і заговорить справжнім голосом. Він догадувався, що, крім цього жебрака, друзі Печериці послали в Польщу ще й другого «ходока», який і став причиною загадкової смерті аптекаря Томаша Гутентага в місті Ровні. Цілком ясно було: спільники Печериці залишалися в місті. Найзручніше, звичайно, було натрапити на їх сліди за допомогою самого Печериці. Але Печериця «змінив квартиру»… Про все це розповів мені Микита Коломієць в оту ніч, коли ми з ним вийшли з будинку окружного управління ДПУ. Не все, звичайно, в оповіданні Коломійця мало такий вигляд, як викладаю я цю заплутану історію сьогодні. Про багато що в ту весняну ніч Микита тільки ще здогадувався, чимало подробиць додумував він сам, та й я, признатися, допомагав йому протягом усіх цих двадцяти років, з’ясовуючи немало «темних плям» біографії поповича з Ровна і Зенона Печериці, перевіряючи уже в радянському Львові, чи так усе це було насправді, як воно уявлялося нам у ті далекі роки нашої юності. В одному можу признатися: страшним і дуже небезпечним видався мені світ таємної війни з ворогами, в який увів мене несподівано Микита Коломієць в оту пам’ятну ніч, коли сиділи ми з ним до світанку на широких поручнях сходів над скелястим обривом. До цієї розповіді я був дуже простодушний. Я не міг раніш і подумати, що серед нас є падлюки, які отак, як Печериця, живуть двоїстим життям шпигунів. Я й уявити собі не міг, що майже поряд з нами гуляють перевертні, які вдають, що вони щиро люблять Радянську владу, а тим часом тільки чекають її падіння і весь час домагаються, як би нишком, з темряви завдати їй удару, якомога болючішого та підступнішого… «Який великий, благородний і небезпечний труд прикордонників-чекістів, — подумав я, — що, подібно до Вуковича, рискуючи життям, відважно входять в оцей страшний і темний світ злочинів, які готуються, і вміють вчасно схопити ворога за руку, коли він зовсім не чекає цього!» … І ще з розповіді Микити уявилося мені ясно, як ненавидить нас, радянських людей, світова буржуазія з своїми агентами, і я зрозумів, якими повинні ми бути пильними до того часу, поки хоч один капіталіст ще бродить живим по білому світу.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка