Володимир Бєляєв



Сторінка6/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.39 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Каверза

 

Через три дні незадовго до обідньої перерви в ливарню зайшов інструктор Козакевич. Він уже прогулявся через Лікарняний майдан до контори школи без кепки, залишивши в ливарні свою пропалену бризками чавуну важку куртку. Рукава його синьої, вицвілої блузи закачані; видно могутні мускули. — Манджурець! «Донос на гетьмана злодея царю Петру от Кочубея!» — жартує він, подаючи мені сколотий цвяшком аркуш паперу. З його голосу мені стає ясно, що Козакевич у чудовому настрої. Беру читаю. Пише Маремуха:  



«Василю, неодмінно зайди до мене під час обіду, є важлива справа. З компривітом Петро».  

Швидше затанцювала в моїх руках слизька трамбівка. Треба, що б там не було, заформувати до обіду цей маховик до соломорізки. Туго вганяю набійник під шпони дерев’яної опоки. Забиваю туди його клинчиком вологий пісок. Ось і остання клітка. Десь під затрамбованим шаром піску лежить відвологлий, холодний маховик. Шпурляю набік трамбівку, одним махом згрібаю з опоки зайвий пісок. Де душник? Ага, ось він. Ця гостра дротинка перелітає до мене в руку. Наколюю кожну клітку в опоці. Душник з шипінням входить у тугий пісок, іноді він натикається на чавунну модель маховика і гнеться. Все! Можна відкривати. Поблизу нема нікого з хлопців. Тільки Козакевич бережно розкладає на полицях новенькі, щойно пофарбовані модельки. — Георгію Павловичу, давайте піднімемо, — звертаюсь я до інструктора. Грузнучи в піску, Козакевич підходить до мого робочого місця: — Клинці забив, повітря дав? — Все, все, не бійтесь. — Та я не боюсь, а буває — забудеш. Особливо ти. Після поїздки до Харкова весь час якийсь неуважний ходиш. Ну, взяли! — І Козакевич, нахилившись, береться за ручки опоки. Понатужившись, піднімаємо її догори. Поворот — і верхню половину опоки ставимо на ребро під вікном. Козакевич, поправляючи рукав блузи, що відкотивсь, дивиться вниз, на сіру від присипки нижню половину форми. Круглий, воронований, здіймається над плацом обід маховика. Заллємо потім оцю порожнечу чавуном, і буде новий маховик крутитися під рукою у селянина, на його соломорізці, даючи силу барабанові в ножами, що ріжуть січку. В одному місці форма, як кажуть ливарники, ледь-ледь «підірвала»: горбочок піску з верхньої половини форми прилип до обода моделі. — Поправиш, — показує пальцем Козакевич. Далекий гудок на заводі «Мотор». Перерва. — Можна, я поправлю потім, товаришу Козакевич? Хочу в школу збігати. — А я тебе й не примушую під час перерви працювати. Біжи, куди треба! Стежка, вчора ще мокра і перетята калюжами, висохла під сонцем. Приємно бігти по ній через майдан у самому костюмі вперше після довгої зими! А ще приємніше ганяти на цьому майдані, коли заросте він подорожником, легкий футбольний м’яч, чуючи, як вітер свистить у вухах!.. Ось і школа! Перестрибуючи через дві сходинки, мчу на третій поверх. Згори іде Фурман. У руці в нього сніданок. Мабуть, у двір іде. Кожної весни, як тільки потеплішав, фабзавучники, наче жуки, виповзають під час обідньої перерви на шкільний двір і снідають там, під промінням весняного сонця, сидячи на іржавих казанах і поламаних похідних кухнях. — Маремуха ще нагорі? — питаю я у Фурмана. — Шашки для підшефного клубу точить, — відповідав Фурман, грюкаючи по сходах підківками каблуків. Петрусів верстат стоїть якраз навпроти дверей. Вбігши в столярню, я одразу бачу широку спину Маремухи. Ганяючи верстат одною ногою, він обточує півкруглою стамескою-реєром довгу березову болванку. Тоненька жовтувата стружка вискакує з-під леза стамески і падає вниз. Нікого більше у столярні нема; лише в іншому кінці цеху, сидячи на дерев’яному скрипучому верстаті і задумливо дивлячись у вікно, снідає інструктор столярів Кушнір — Галин батько. У цеху приємно пахне свіжою сосновою тирсою. — Бери їж, — каже Петро, старанно ганяючи верстат. — То твоя булочка лежить на вікні і ковбаса в газеті. — А ти? — Я вже попоїв, то все твоє. — Ой Петрусю, марнотратиш! Витратиш стипендію за два дні, а потім знову кукурікати будеш, як минулого місяця! — Чи й не біда! Незабаром і так стипендія кінчиться, зарплату одержувати будемо, — кидає упевнено Петро, розділяючи болванку лезом прямолінійної стамески. Все-таки молодець Петрусь, — запасся для мене сніданком. Компанійський хлопець! Цей не буде, як Тиктор, жувати у найдальшому кутку ковбасу та озиратися, як би інші у нього не попросили. Маремуха завжди поділиться з другом. Свіжа, рум’яна булочка з добре підсмаженою скоринкою хрумтить у мене на зубах. Такі булочки носить до воріт фабзавучу в перші дні після видачі стипендії вдова податного інспектора мадам Піднебесна. А обрізки «собача радість» ми купуємо в бакалійній крамничці. Чудова це річ — обрізки, або, як їх називають по-вченому в Церобкоопі, «ковбаса прима-асорті»! Вона дуже дешева і, мабуть, найсмачніша. Купив чверть фунта, і чого там тільки нема: скибочки багрової полядвиці, окрайчики ліверної, жирні кружечки краковської, мисливські сосиски, рештки салямі з мотузяними хвостиками, обрізки кров’яної, а Сашкові Бобирю попався одного разу цілий кусман дорогого запашного окорока. Заїдаючи хрусткою булочкою ковбасні обрізки, я стежу за Петрусем. Як він призвичаївся так швидко працювати? Раптом Петрусь спиняє верстат і говорить урочисто: — Ми з тобою давні побратими, Василю, адже правда? Пам’ятаєш нашу клятву в Старій фортеці над могилою Сергушина? Таємниць між нами бути не повинно, правда? Ну, так от знай, що Яшко Тиктор копає під тобою яму. — Ще що скажи! Яку яму? — Так-так, не смійся. Це тобі не смішки. Він учора подав на тебе заяву в бюро осередку. — Не лякай мене, Петрусю. Яка може бути заява? — Я тебе не лякаю, Василю, а правду кажу: Тиктор написав у тій заяві, щоб тебе виключили з комсомолу. — Мене? З комсомолу?.. Петрусю, та що-бо ти!.. Чи ти думаєш, що я Буня Хох і наді мною можна легко жартувати? Еге ж?.. (Буня Хох з передмістя Руські фільварки — це наш відомий міський божевільний). — Ваеилю, — говорить Петро тремтячим голосом, — такими речами не жартують. Я тебе по-дружньому попереджаю, як давній побратим, а ти думаєш, що я говорю легковажно! — Стривай, Петрусю, а що ж він пише в тій заяві? — Ти думаєш, я знаю? Я не знаю! Я сам тієї заяви не читав, але бачив, як Тиктор віддавав її Коломійцю. — Коломійцю? Микиті? Але з чого ти взяв, що саме на мене заява? — А от послухай! Я вчора прибіг до Микити за журналом, а біля нього Тиктор. Чую, він каже Коломійцю: «Ти розумієш, Микито, я не хотів встрявати в цю брудну історію, але совість робітничого хлопця не дозволяє мені стояти осторонь. Справа це важлива. Словом, я тут усе виклав у заяві. Ти прочитай. Не знаю, — каже, — яка твоя думка, а мені здається, що Манджуру за це треба неодмінно вигнати з комсомолу. Такі люди тільки плямують нашу славну організацію». — І ти сам чув, що Тиктор моє прізвище назвав? — Я не глухий, Василю… І от, розумієш, дає Микиті аркуш. Я що? Хотів заглянути, а Тиктор помітив, рукою затулив аркуш і каже: «А вам що, молодий чоловіче, потрібно? Ваш номер вісім; коли треба буде, тоді й попросим!» Я туди-сюди, взяв журнал і пішов. — І не прочитав? — А як же я міг?.. Слухай, Василю, — квапливо, заглядаючи мені в очі, сказав Петрусь, — а ти такого, знаєш, підозрілого, нічого не зробив за останній час? — Що я міг зробити? Чудний ти, Петрусю! — Ну, мало хіба… Може, рекомендацію написав якомусь чужакові? — Та я, як поручився минулого року за Бобиря, нікому відтоді більше і не давав. — А в Харкові? — Що в Харкові? Та я ж розповідав тобі, як там усе було. — Але, може, ти там що-небудь таке вчинив? — Що я міг вчинити поганого? Дивно! — Ну, таке… може, набузив де-небудь… або напився, не дай бог, або потиличника дав кому… А може, вітрину розбив у магазині? — Та що ти, Петрусю! Я ж не Тиктор… Флячки на базарі у спекулянтки їв — це вірно, обікрали мене, ну «Акули Нью-Йорка» — картину американську — дивився, і надала ж мені лиха година, а більше нічого такого. — Ні-ні? — Ні-ні! — Цікаво, чого ж цей чубатий до тебе причепився? — Не знаю. — Слухай, Василю, — сказав Маремуха урочисто, — підійди до Микити та так прямо і запитай його: «В чому мене обвинувачують?» — До Микити?.. А чого мені йти до Микити? Навмисно не піду. Коли я перший буду допитуватись, вийде, що я винуватий і боюсь чогось. А чого мені боятися? Смішно! — Так, може, ти й маєш рацію… — протяг Маремуха. — Ти, якщо хочеш, можеш запитати, Петрусю. — Думаєш, не питав? — швидко обізвався Петро. — Питав… Яшко пішов, а я — до Микити. «Що це, — кажу, — за кляузу тобі Тиктор вручив?» — «Та так, — відповідає Коломієць, — обвинуваченнячко одно, крупного калібру». Я кажу: «Щь ж це за обвинувачення таке, скажи, Микито?» — «Та заява одна політичного характеру на Манджуру подана, — говорить Микита. — Але поки що, — каже, — Маремуха, давай помовчимо про це. Без зайвої балаканини. До засідання бюро держи язик за зубами!» Ну, я тоді, розумієш, і причепився до Микити: «Значить, — кажу, — щось дуже важливе, еге ж?» — «Як тобі сказати, — говорить мені Коломієць, — каверза у нас невидана. А взагалі, все це зразок людської підлоти!» — Що, що? — перепитав я Маремуху. — Зразок людської підлоти! — Це він про кого? — спитав я, і голос мій затремтів. — А я, думаєш, зрозумів? Ти ж знаєш нашого філософа! Він любить такі слівця, незрозумілі… І все-таки я тобі раджу: поговори з ним особисто. — Ну, знаєш, не зможу!.. У столярню дуже не до речі вбігла Галя Кушнір. Вона була в синьому, до колін, спецхалатику, а волосся пов’язала голубенькою у білу горошину косинкою. Останнім часом на неї все частіше стали задивлятися інші хлопці, і я переживав дуже. Хтось помітив це і написав крейдою над ковпаком кузнечного горна: «Василь Миронович Манджура страждає по Галі Кушнір — жах як!» Під цим написом було намальовано серце, більше схоже на нирку, щоправда. Воно було проколоте стрілою, і з нього витікав струмінь крові, густий, сильний, наче струмінь чавуну, який біжить по жолобу з вагранки. Напис цей, поза всяким сумнівом, підривав мій авторитет члена бюро осередку серед інших хлопців. Адже це дуже погано, коли твої особисті переживання виносяться на загальне обговорення: «Кохання повинне бути… найбільшою таємницею в світі!» — визубрив я напам’ять і навіть записав у себе в блокноті рядом з конспектом по політграмоті фразу з одного прочитаного роману. Коломієць, перевіряючи наші конспекти, натрапив на цей запис і запитав: «Це звідки ти видрав, Василю, таке міщанство?» Я не наважився відразу сказати, що цю фразу говорив якийсь царський генерал, і почав виправдовуватися. «Все одно — забобон!» — відрубав Микита, і довелося мені вирвати сторінку з блокнота. Але й цей напис над кузнечним горном я б пережив і кохав би Галю Кушнір, як і раніш, коли б не її власна поведінка. Вона стала на бік Тиктора в історії з Францом-Йосифом! Сказав я їй, що Тиктор обізвав мене «монархістом», а Галя відповіла байдуже: — А ти думаєш, годиться комсомольцеві відтворювати зображення тиранів і деспотів? — Так я ж для практики. Ех, Галю! — сказав я докірливо, гадаючи, що вона згодиться зі мною. А Галя Кушнір замість цього сухо так, наче я був для неї чужий, сказала: — Для практики ти міг би якусь пташку заформувати. От у тата є письмове приладдя з мідним яструбом. Сказав би мені — відгвинтила б і принесла тобі для моделі. — Спасибі тобі велике… Іншому комусь будеш приносити! — відповів я грубо, і на цьому наші особисті стосунки закінчилися. Правда, дещо в глибині душі лишилось і в мене, і в неї. Ми не могли розмовляти спокійно і при зустрічах ніяковіли. Оце й зараз, побачивши мене біля Петрусевого верстата, Галя зам’ялась, але потім, переборюючи зніяковіння, все-таки підійшла. Ледь помітний рум’янець з’явився на її щоках. — А тебе, Василю, хлопці у дворі згадують, — сказала Галя. — Кажуть, Тиктор на тебе заяву якусь подав і хвалиться всім, що тобі погано буде. Що ти накоїв, га, Василю? — Я? Накоїв?.. Я нічого не накоїв! — А чому ж заява? — Піди його запитай. — Та він не признається. Каже, до бюро цього не можна розголошувати. Але все-таки, раз у церкві дзвонять, значить… — Мені плювати на його заяву! І твоя церква тут ні до чого! — випалив я Галі. — Нехай хоч десять кляуз напише, я нічого такого не робив! — А ти з Коломійцем говорив? — спитала співчутливо Галя. — Навіщо? — Як «навіщо»? — здивувалася Галя. — Ну, все-таки… Він наш секретар, член окружкому, давно тебе знає… Тепер мене вже розсердило Галине співчуття. Та що це таке, справді?.. З двору один по одному стали вбігати фабзавучники. Обід скінчився. Щоб не подумали, що я боюсь, я сказав якомога спокійніше: — Ну, я пішов до себе в ливарню, а то в мене там форма відкрита.  

Микита мовчить

 

Сьогодні щось занадто вже часто крутиться в мене перед очима Тиктор. То лопату в кутку візьме, то зубило з-під самого мого носа вихопить, постукає, подзвенить ним трохи в суміжній кімнаті, збиваючи окалину з готових маховиків, — і дивись, знову промайнули, грузнучи у вогкому піску, руді і зашкарублі Яшкові чоботи. Дротяна щітка, бачте, йому потрібна! В очах його грає хитра усмішка, пушистий чуб розвівається, як у донського козака. Веселий, задоволений Яшко має вигляд переможця. Цілий день він наспівує одну й ту ж модну пісеньку:  



Є маленький в Батавії дім —
На околиці, в полі пустім…

 

Коли Яшко з’являється біля мене, я вдаю, що захоплений роботою. Нехай не думає, що я злякався, кляузник чубатий! … Нарешті й шабаш. Швидко мию руки і першим вибігаю на вулицю. Звичайно після роботи я йду по Семінарській вулиці до гуртожитку. Але сьогодні я йду ліворуч, до Тринітарського провулка. Простую повз тини і садочки з голими ще деревами. На майдані шумить міський базар. Іду мимо, до Прорізної, і сам не знаю, чого мене туди понесло. Довго никаю по сухих і порожніх алеях бульвару. Жовта ріка, що недавно скресла, тече внизу, де-не-де підходячи до самих скель, заливаючи городи, огинаючи Старе місто. На бульварі палять торішнє листя. То там, то тут, наче вершини маленьких вулканів, димляться купи листя, хмизу, дим стелеться низько по схилах алей над скелястим обривом, і його гіркуватий запах, знайомий запах весни, наздоганяє мене і на самому краю бульвару. Там, за маленькою хвірткою, чорніє вдалині самітна лавка. Іду туди й сідаю. Пальці намацують знайомі літери «В» і «Г». Ще до фабзавучу, коли я був безтямно закоханий у Галю Кушнір, а вона ходила з моїм суперником Котькою Григоренком, який утік тепер за кордон, тихого літнього ранку прийшов я сюди і, зціпивши від злості зуби, натираючи мозолі на руках, вирізав на твердому дубовому брусі кишеньковим ножиком оці літери. Якими дрібними здалися прикрості тих років у порівнянні з тим, що могла мене тепер спіткати! Загадкова заява Тиктора переслідувала мене всюди. Слова застереження, які я почув від Маремухи та Галі, ще більше схвилювали мене. Уже весь фабзавуч знав про таємничу заяву. Сьогодні, виходячи з школи, я зустрів біля воріт Моньку Гузарчика. Це був лагідний, трошки незграбний хлопець із червоними, сльозавими очима. Ще в перший рік навчання Монька Гузарчик несподівано одержав спадщину від своєї бабусі. Ніколи особисто він її не бачив, але бабуся, яка виїхала ще до революції в Нью-Йорк, заповідала після своєї смерті всі свої заощадження внукові Моньці. Його розшукали через нотаріуса якісь дальні родичі, і ось в один чудовий день Монька Гузарчик одержав готівкою триста двадцять п’ять карбованців радянськими грішми. Звичайно, найпростіше було пожертвувати їх товариству «Друг дітей» — на ліквідацію безпритульності, або, скажімо, передати Сашкові Бобирю на побудову аеропланів для Червоної Армії. Але Гузарчик очманів від такої великої суми грошей і, прибігши в суботу з банку, повів декого з хлопців у ресторан «Венеція». Він показав директору ресторану гроші і сказав: «Я гуляю! Сторонніх не пускати!» Що вони там робили, як гуляли — невідомо: ми з хлопцями того вечора були в клубі на лекції «Що раніше з’явилось — думка чи слово?» Знаю тільки, що на другий день гуляки разом з внуком американської бабусі ходили як неприкаяні. Їх нудило. Вони об’їлись тортами, тістечками, їли по черзі все, що було вказано у меню: оселедець, печиво, паюсну ікру, поросят, суфле, біфштекси, осетрину… І запивали все це якимись винами з хитромудрими назвами, Всю американську спадщину прогуляли в один вечір. У свій час історія ця прошуміла на все місто, і, коли Монька Гузарчик подав заяву в комсомол, ми його не прийняли. «Ти хоч і робітничий підліток, але хват. Душа в тебе, брат, дрібнобуржуазна! — відрубав Моньці на бюро Коломієць. — Так синки торгашів колись гуляли, а ти у них учишся. Зачекай, подивимось!» Тепер Монька Гузарчик жив на свої трудові гроші, на стипендію і любив говорити про себе іронічно: «Я, як безпартійний прошарок…» Зустрівши мене сьогодні біля воріт, Монька теж шепнув: — Ай-ай-ай, Васильку! Я чув, Тиктор на тебе справу завів. Еге ж? З комсомолу вимагає тебе виключити. Так? Бідний ти, бідний! У нашій, значить, компанії будеш. Ну, докотився я, якщо вже Гузарчик мене жаліє! Сумно дивився я на другий берег річки. На фортечний міст, що з’єднував обидві скелі, і на Стару фортецю. У цій фортеці, коли місто захопили петлюрівці, ми з хлопцями клялися на могилі забитого гайдамаками більшовика Сергушина стояти один за одного, як за брата, і помститися проклятим петлюрівцям за його смерть. Я чесно виконував цю клятву і вірно служив революційній справі. Так чому ж з’явилася ця заява, і навіть близькі друзі передчасно жаліють мене? З-під фортечного мосту, крізь півкруглий тунель з шумом і гуркотом виривався водоспад. Туга вода падала жовтими каскадами; лише там, де вона розбивалась об каміння, кипіла біла піна. Пригадалася давня легенда про те, що багато років тому, покидаючи назавжди наше місто, турки скинули з фортечного мосту залізну скриню, повну награбованих на Україні золотих цехінів, алмазів, рубінів, золотих браслетів і величезних, завбільшки з куряче яйце, сліпучих брильянтів. Перше ніж упасти на глибоке дно ріки, охоплена страшною силою водоспаду, скриня кілька разів перевернулася на гострому камінні. Віко її відлетіло. І, кажуть люди, що кожного року після льодоходу весняна буйна вода вимиває з дна золоті монети, дорогоцінне каміння. А одного разу, ще за царя, дід Сашка Бобиря, кажуть, знайшов у прибережному камінні уламок обсипаної рубінами золотої корони якогось турецького візира, що тікав поспіхом з України від запорозького і російського війська. На радощах Сашків дід пішов у корчму, виколупнув з уламка корони один рубін і одержав у старого шинкаря за цей рубін стільки горілки, що, випивши її, знепритомнів. Прокинувся він лише на другому кінці міста, під Вітряними воротами, і без корони. Її украли волоцюги-конокради. Сашків дід від горя збожеволів і потрапив у будинок для божевільних. Там він перебув решту днів своїх, ходячи в довгій полотняній сорочці по тінявих алеях лікарняного саду в короні на голові, зробленій з реп’яхів. Коли Сашко Бобир під час прийому його в комсомол розповів і цю сумну історію свого діда, Микита не міг, щоб не сказати: «Ось що, хлопці, робить багатство! Тому ми, нове покоління, повинні бути вільні від влади грошей і речей». Але старі люди нашого міста говорять про цю історію з короною дещо інакше. Нібито на фортечному мосту турки задушили вірьовкою молодого Юрка Хмельниченка, сина гетьмана Богдана, і скинули його з мосту у вируючий водоспад, прив’язавши до ніг камінь. Отож і прокляв, мовляв, Юрко перед смертю турків, а заодно і всі їх скарби. Скільки разів під час повені ми, зарічанські хлопці, нехтуючи гетьманську замову, тинялись понад річкою, не одриваючи очей від мулистого її берега і сподіваючись, що ось-ось серед трісок, мокрого сіна та крижин раптом блисне хоч яка-небудь монетка, щоб можна було на неї купити резинки на рогатки в аптеці Модеста Тарпані!.. Не Яшкова заява лякала мене. Зовсім ні! Обміркувавши це, я вирішив твердо, що заява тут ні до чого… Хоч би навіть Тиктор написав у ній що завгодно: що я петлюрівець або що я склад ЧОПу намагався висадити в повітря, — все це було б дрібницею. Всякий наклеп рано чи пізно можна спростувати. Я журився зараз не тому, що боявся. Смутили мене співчутливі розмови хлопців і найбільш — незрозуміле мовчання Микити Коломійця. «Якщо на члена бюро осередку подають заяву, а ти — секретар, то прийди й скажи людині толком, чесно, відверто, в чому її обвинувачують; перевір, так це чи ні, а не грай у мовчанку, не змушуй людину мучитися даремно! — міркував я сам собі, походжаючи над обривом. — Хіба я не правий? Звичайно, правий! Мовчання Коломійця — ось що мене дивувало, обурювало і тривожило. Учора цілий день ми були разом з ним у гуртожитку, і він хоч би слово сказав, а в нього ж лежала вже заява Тиктора. Відряджаючи мене в Харків, Микита сказав: «їдь, ти хлопець бойовий!» Сказав: «Ти хлопець бойовий». Отже, довіряв мені?.. Довіряв! Тепер Микита мовчить. І якісь туманні фрази кидав: «Зразок людської підлоти…» Вечоріло. Холодом повіяло з ріки, наче на мороз. Знов підійшов я до низенької лавки зі знайомими літерами «В» і «Г». Сів на неї. Лавка стояла на белебні, мене продувало з усіх боків. Я трохи змерз. Зіщулився від холодного вітру, який тікав скелястими урочищами від весни, що наступала з півдня, і пригадався мені найхолодніший у житті вечір, який я пережив два з лишком роки тому. … Строєм по четверо, разом з комсомольцями електростанції йшли ми через Новий міст у Центральний робітничий клуб на вечір, присвячений пам’яті жертв Дев’ятого січня. Ішли мовчки, без пісень, і тому було добре чути, як дзвінко рипить під ногами тугий сніг, що міцно схопив проморожені дошки Нового мосту, який повиснув на пухнатих еід інею кам’яних биках над глибокою прірвою. На все життя збережеться у пам’яті оце дружне порипування снігу під ногами хлопців і тепло вузького вестибюля, де ми квапливо почали наввипередки роздягатися, щоб зайняти найближчі місця. Слухаємо доповідь про те, як за наказом Миколи Кривавого жандарми вбивали робітників Пітера біля Зимового палацу. Раптом вискакує на сцену старий більшовик Кушелєв. У нього розгублений вигляд. «Що трапилося? Пожежа? Війна?» Кушелєв спиняє доповідача і кидає у насторожений зал: — Товариші!.. Нещастя… Помер Ленін! Ми бачимо, як напіввідвернувшися, він витирає рукавом кожанки сльози. Якби не було цих сліз на очах старого виробничника, ніхто б не повірив цій жахливій вістці, одігнав би її від себе. Але й так схопився якийсь інвалід із значком за взяття «Арсеналу» на толстовці захисного кольору і, піднявши костур, закричав Кушелєву. — Неправда! Ти брешеш, негіднику! І тут-таки, спостигнутий падучою хворобою, упав потилицею у прохід, на тверду кахляну підлогу залу. Під безладні вигуки інваліда, якому подавали допомогу лікар Юлій Манасевич’і інші люди, ми вибігли на вулицю. У морозному чистому повітрі тоскно гули паровозні гудки на станції, на заводі «Мотор» і десь далеко-далеко, мабуть за горою Кармалюка, на Маковському цукровому заводі. Збилися ми докупи, молоді хлопці й дівчата з кімовськими значками на кожанках, на рипучому снігу, допитливо зазирали під тужливу пісню гудків у очі один одному і, мабуть, вперше за оцю сувору зиму зовсім не відчували гострого морозу. — Що ж робити, га, Василю? — торкнула мене за лікоть Галя Кушнір, — Як будемо жити ми тепер, без Ілліча? — Вона навіть не застебнула свого кожушка. Пухнасті крайки її барвистої, циганської хустки звисали на груди. — Що робити? — глухо повторив Галине запитання Коломієць, що стояв поруч. — Жити так, як учив Ілліч. І триматися разом. Один за одного. Гуртом триматися. Чуєте? Навколо партії. І тоді нам ніякий чорт не страшний. … Тієї ночі я не міг заснути до самого ранку. І всі хлопці у гуртожитку не спагіи. Хто мав зброю, той чистив її і протирав у сінях. Здавалося, ось-ось пролунає сигнал чопівської тривоги і штаб покличе всіх на Кишинівську. Ми гадали, що саме у цю вирішальну ніч світова буржуазія, скориставшися смертю нашого дорогого вождя, нападе на Радянську країну. Ми гадали, що вже перші її банди проривають кордон на Збручі, і були напоготові виступити на допомогу прикордонникам. А коли морозяним ранком забіліли на дощаних парканах Старого міста і Руських фільварків обведені чорними обводами повідомлення про смерть Ілліча і почався сумний жалібний тиждень, кожного разу, тільки-но почуєш «Нема Леніна», знову щемить серце, і ми розуміли, що ще довго буде гоїтися у свідомості кожного з нас рана, яку заподіяла така неждана і страшна звістка… Не знаю, чого я поліз до кишені і вийняв звідти свій револьвер «зауер». Що там казати — дуже любив я цю свою «машинку». Навіть ідучи на роботу у фабзавуч, я брав револьвер з собою, і Микита Коломієць посміювався з мене; — Навіщо тобі в цеху револьвер, Василю? — А куди ж я його діну? — Лишай у гуртожитку. — Тобі добре — у тебе тумбочка. замикається, а моя нарозпашку. — Попроси слюсарів, нехай зроблять замочок. — А що він допоможе, замочок той? Замочок можна легко зламати. — Ох, Василю, Василю, непоправна ти людина! Звик до зброї. Тобі б увесь час в епоху воєнного комунізму жити! Важко Василю Мироновичу Манджурі переходити на мирне становище. Я знав, що Микита жартує, але мене трохи вражали його жарти. Добре мирне становище, коли таке діється навколо! Ще й року не минуло, як пілсудчики напали на радянську прикордонну заставу біля Ямполя і забили начальника застави. Зовсім недавно в Латвії вороги нашої республіки застрелили радянського дипкур’єра Теодора Нетте. А вбивство Котовського?.. «Не сам я, вся робітнича молодь на кордоні повинна бути озброєна і готова до всього», — думав я. І носив револьвер на роботу. Навівши мушку на одну з зубчастих башт Старої фортеці, я прицілився. Але вже було темнувато, і в присмерках мушка розпливалась. «Що ж це за таємнича заява Тиктора?..» Я поспіхом засунув револьвер у кишеню і, вкрай засмучений, поплентався в гуртожиток. У нашому гуртожитку було на диво тихо. Зразу пригадалось, що сьогодні в міському комсомольському клубі показують кінокартину «Червоні дияволята». Звичайно, хлопці пішли туди. Жаль, що я спізнився. У кімнаті горіло світло і на стелі, і біля ліжка Микити. Наш секретар жив з нами разом. Купа книжок лежала на його тумбочці. Як завжди, Микита лишився вдома. «Розважатися я буду на старості літ, — казав він звичайно, — а зараз, поки здорові очі, краще книжку почитати». «Полюбити книги — це значить змінити години нудьги на години насолоди». «Книга — це друг людини, який ніколи не зрадить!» — часто повторював нам Коломієць вислови якихось лише йому відомих філософів. І читав запоєм: дома допізна, по дорозі в інтернат, як сліпий ідучи по тротуару і тримаючи перед очима розкриту книжку; читав в обідні перерви, сидячи на іржавому казані в дворі школи. Видно, Микита сьогодні вже не збирався нікуди виходити. Він лежав на ліжку роздягнутий, а поруч на стільці чорніла його акуратно складена одежа. Я мовчки підійшов до своєї постелі і зняв кепку. Микита повернув голову й сказав: — У тебе під подушкою анкета, Манджура. Заповни її і вранці здай мені. У мене стиснулося серце. Починається! «Напевно, це якась особлива, каверзна анкета!» Ледве чутно я запитав: — Що за анкета? — На зброю, — не відриваючись од книжки, сказав Микита. — Чопівські аркуші тепер не дійсні, і ми повинні подавати індивідуальні заяви про право носити зброю. … Тихо шелестять сторінки книги. Коломієць узяв навпомацки олівець з тумбочки, щось позначив, наче даючи зрозуміти мені, що розмова закінчена. Ну що ж, гаразд! Набиватися не будемо… Тихо. У відчинену кватирку лине шум весняної вулиці. Особливий, неповторний шум весни! Чи помітили ви, що весною всі звуки людина чує так ясно, мовби вперше? Ось на сусідньому дворі проспівав півень, і мені здається, що я ніколи раніш не чув такого голосного півнячого співу… У цій тиші я розглядав надруковану в друкарні анкету на право носити зброю і чекав, що ось-ось Микита заговорить нарешті зі мною особисто про заяву Тиктора. — Ага, Василю, мало не забув, — обертаючись до мене, кинув Микита — У тебе в тумбочці посилка лежить. Я розписався, що одержав. — І знову уткнувся в книгу. Прошита навхрест шпагатом, квадратна і важкенька посилка пахла рогожею і яблуками. Внизу хімічним олівцем було виведено: «Відправник — Мирон Манджура, м. Черкаси, Окружна державна друкарня». Переїхавши на роботу з нашого міста в Черкаси, батько і тітка іноді присилали мені звідти посилки. Все, що було в них, зразу ж розліталось по гуртожитку: кому яблуко, кому шматок свинячого сала, посипаного блискучими крупинками еолі. Так само ділились посилки й інших хлопців. І ось тепер у ящику під фанерною кришечкою лежать різні смачні речі. До того ще я й голодний. Але я не міг розкрити посилку. Якщо я стану саме тепер, не чекаючи, поки вернуться хлопці, пригощати Микиту, він може подумати, що я, почувши про заяву, підлизуюсь до нього, хочу його підкупити домашніми коржиками з маком. І хоч як це було прикро, я залишив батькову посилку до повернення хлопців з кіно там, де вона лежала, — в тумбочці біля ліжка. Роздягнувся і ліг спати, чуючи, як шелестять сторінки книги, яку читав Микита.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка