Володимир Бєляєв



Сторінка7/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.39 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24

Не щастить Бобирю!


 

Забув сказати, чому перестали бути дійсними чопівські посвідчення на право носити зброю. Справа в тому, що після мого від’їзду до Харкова в наше місто прийшов. на постій з Проскурова кавалерійський полк, вихований славним комбригом Григорієм Котовським. Кіннотники розташувались за вокзалом, у казармах, де за царя стояв Стародубський драгунський полк. Звідусіль підводи повезли туди сіно, овес, снопи клеверу. Багато треба було фуражу звести, щоб прокормити таку силу коней. А ввечері, як тільки котовці розташувалися на новому місці, над вулицями міста почувся знайомий сигнал чопівської тривоги: три кулеметні черги і п’ять поодиноких пострілів. І як завжди, по такому сигналу до штабу частин особливого призначення на Кишинівську звідусіль помчали комунари-комуиісти і комсомольці нашого міста. Наших фабзавучників сигнал тривоги застав у залі комсомольського клубу, де вони, зібравшись на вечір самодіяльності, дивилися музикальну картинку «Тройка» у виконанні артистів фабзавучу. Після того, як відкрилась завіса, на сцену з-за лаштунків, розмахуючи важкими причіпними хвостами, вискочило в одній упряжці троє артистів-«коней». Загримовані вони були абияк, і всі відразу впізнали, що товстий, низенький «кінь» в яскравому мундирі румунського королівського офіцера з золотими галунами на червоних штанях — не хто інший, як Петро Маремуха. Треба сказати, що у мого друга Петруся був непоганий бас, і ця якість високо цінилася серед драмгуртківців. Колишній безпритульний і всезнайко Фурман зображав петлюрівця. Широкі, з напуском шаровари, синя чумарка, підперезана червоним, як у візників, поясом, чорна з білими підпалинами папаха з собачого хутра, з голубим атласним шликом на боці і, нарешті, довгі, — значно довші за колишні Печеричині — вусища, — ось який вигляд мав Фурман. Для більшої поважності Фурман засунув ще за халяву пляшку. Тих хлопчаків, що заглядали з вулиці у зал через вікна, найбільш, зрозуміло, цікавило, справжня це горілка чи звичайнісінька вода з-під крана. Але найкращий, як казали хлопці, вигляд мав маршалок Пілсудський — Сашко Бобир. Він був у блакитній, отороченій кролячим хутром високій конфедератці з трепетливим султаном із білого кінського волосу. Костюмер клубу викопав десь для Сашка справжній френч офіцера-пілсудчика з витими блискучими позументами на високому стоячому комірі, з орденами, аксельбантами і гудзиками з орлами. Френч був трохи великуватий для Сашка. З цупких манжет його рукавів висувались лише кінчики пальців Бобиря: видно, офіцер, який залишив у місті під час втечі пілсудчиків у двадцятому році свій парадний френч англійського крою, був здоровило. Одного не вистачало для повноти наряду — хороших офіцерських чобіт. На ноги Бобирю костюмер натяг жовті краги з свинячої шкіри, але черевики з-під краг виглядали чорні — наші звичайні робочі черевики з юхти. Ну, де це видано, щоб офіцери-легіонери носили різномастні краги й черевики? Але Бобир не журився… Веселий і гордий з того, що його розглядає так багато молоді, бажаючи хорошою грою загладити свій промах на чергуванні в штабі ЧОПу, Бобир старався з усієї сили: він тупав ногами, як справжній жеребець, басував, іржав дзвінко, ну зовсім по-жереб’ячому, скрипів зубами ще дужче, як уночі, роблячи вигляд, що перегризає вудила, — словом, ви— каблучувався, як тільки міг. Він догрався до того, що на другому колі у нього відпав хвіст. — Дивись, дивись, Пілсудський без хвоста! — закричали хлопчаки біля вікон. Але Бобир, анітрохи не розгубившись, зафутболив з ходу по хвосту, що відпав, та так дуже, що хвіст залетів аж у другий ряд і, схоплений глядачами, пішов гуляти по руках наче чарівна паличка фокусника. Найскладніше було підібрати костюм для Антанти — хазяйки всієї цієї контрреволюційної «тройки». Доручили цю справу Фурману, як найкращому з усіх артистів знавцеві історії. Він став пригадувати, які саме держави нацьковували пілсудчиків, петлюрівців та румунських бояр на молоду Радянську країну, хто саме постачав і озброював армію інтервентів. Будучи сам родом з-під Шепетівки, Фурман добре запам’ятав, як на скаргу польського графа Потоцького команда американських солдатів та офіцерів з американської місії, що була в Яссах, приїхавши у містечко Антоніни під командою американського лейтенанта Риджуея, спалила дотла сусіднє село тільки за те, що в роки революції селяни цього села стали ділити графську землю. Фурман знав, що у військах Пілсудського, з якими він ішов на Київ, особливо в армії генерала Галлера, було багато американських інструкторів, а ще більше — американських гвинтівок, кулеметів та іншої заокеанської зброї. Знаючи це, Фурман розпорядився, щоб половину вбрання для Антанти костюмер пошив із зоряно-смугастого американського прапора. Другу половину зшили з британського прапора. Таким чином, «Антанта»-Галя, наче в простиню, була загорнута в американо-британські прапори. До того щ на матерії спереду були нашиті з золоченого ялинкового паперу два хвостатих коронованих леви. Щоб дати зрозуміти глядачам причетність до інтервенції і французької буржуазії, на білий, притрушений борошном Галин парик костюмер надів картонний, зігнутий ковпак, який трохи нагадував ті роги достатку, що висіли ще з часів старого режиму біля булочних міста. Так одягнута, стоячи в центрі сцени і натягаючи віжки, Галя-«Антанта» стьобала батогом Пілсудського, боярську Румунію і Петлюру. В кінці третього кола їм треба було за інсценіровкою повернутися мордами до своєї пані — «Антанти». Коні повинні були стати на диби, інакше кажучи — підняти руки, заіржати дуже жалісно, а потім, вибігши на авансцену, сумовито проспівати в публіку:  

Москви не побачить, як своїх нам вух…



 

… Коли не зважати на те, що Бобир загубив хвіст, усе, як казали мені хлопці, йшло чудово. Артисти басували на сцені, щулячись від ляскання батога, Галя була сувора і пихата, як справжня англійська леді, режисер — культпроп комсомольського осередку профспілки «Нархарч» Коля Дракокруст — потирав руки на радощах, що номер, придуманий ним, удався на славу, але тільки-но Маремуха заспівав густим басом «Москви…» — в залі крикнули: — Тривога! Шум зчинився в клубі. Перекидаючи лавки, глядачі-комсомольці стали вибігати на вулицю. Кожному хотілося швидше прибігти в ЧОП, одержати свою гвинтівку і чекати наказу. Режисер Коля Дракокруст, недовго думавши, закрив завісу і зіскочив у зал, щоб і самому швидше вирватися на волю. Домашня одежа Петлюри-Фурмана лежала на підвіконні, за сценою. Там же, як на купанні, поклав свої манатки й Маремуха. Обидва вони швидко переодяглись і, покинувши на сцені театральні костюми, зриваючи на ходу вуса і стираючи грим, вискочили на вулицю через вікно. Але що було робити Бобирю, одежа якого лежала в порожній шафі у клубній бібліотеці, за сценою? В дні вистав ця бібліотека тимчасово перетворювалася на кімнату для гримування. Там же схоронялись парики, грим, старовинні куркові. лістолети, і Коля Дракокруст, побоюючись пустощів несвідомих відвідувачів клубу, завжди на час вистави замикав бібліотеку на ключ. — Де Дракокруст?!. Де Дракокруст?!. Хлопці, ви не бачили Колю Дракокруста? — кричав тепер з усієї сили сердешний Сашко, бігаючи в напівспорожнілому залі і чіпляючись нікельованими піхвами шаблі за дерев’яні лавки.  



Але комсомольці-чопівці навіть не відповідали Бобирю. Дуже їм цікаво було з’ясовувати, де Дракокруст, коли після невдалого нападу на штаб ЧОПу кожен був серйозно стурбований новим, тривожним сигналом і мріяв лише про одно — швидше добігти до штабу. Підліткам, які не була ще в комсомолі, нікуди було поспішати, але навіть і вони, охоплені загальним хвилюванням, протискувались на вулицю. Тільки найспокійніші з них з цікавістю розглядали зблизька артиста Сашка, а фабзаєць Моня Гузарчнк, ляснувши Бобиря по плечу, крикнув: — Проше пана! Не хвилюйтесь! Проше пана, як пан хце, то я, як безпартійний прошарок, позичу панові свої штани?.. Добре розуміючи, що Гузарчик лише жартує і ніколи не наважиться на таку самопожертву, Сашко кинувся до виходу. Вибігши на вулицю, Бобир зупинився, потягнув носом свіже весняне повітря, оглянувся і, крикнувши в розпачі: «Ну де ж той Дракокруст, біс йому в ребро, де ключі?», недовго думавши, притримуючи шаблю, побіг у вузеньку і темну Ямпольську вулицю. Усі думали, що «панська Польща» побігла в гуртожиток переодягатися. Але Сашко був не такий дурень, щоб бігти на край міста, а потім назад лише для того, щоб змінити мундир піл судчика на свою стару робу. Сашко вирішив бігти в штаб ЧОПу в театральному одязі. «Дарма, — мабуть, думав він, приголомшений безвихідністю становища. — Перші хвилини всі будуть обертатися, а потім, як поясню, в чому справа, — перестануть. Головне — не спізнитися по сигналу тривоги, бо коли спізнюсь, то після того, що трапилося на минулому чергуванні, скажуть: жалюгідний боягуз Бобир». До того ж Сашко вирішив перехитрити всіх чопівців, які були в клубі, і прибігти до штабу першим. Мало хто знав, що в кінці Ямпольської є брудний прохідний двір, який виходить прямісінько на Базарний майдан. І Сашко побіг темною, кривулястою вуличкою до заповітного двору навпростець. Треба ж було трапитися, щоб, влетівши з розбігу в цей покритий калюжами постоялий двір, Сашко напоровся на тічку бездомних собак. Почувши дзенькіт шпор, а потім побачивши Бобиря, який біг, собаки спершу оторопіли, і кілька дрібних шавок, прийнявши його, певно, за головного їх ворога гицеля-собаколова, що біжить на них з арканом, кинулись від нього навтікача. Але в ту ж хвилину собаки більші, покусані бойові собаки, відчувши обман, з гавкотом кинулись на Сашка. Спершу Бобир вирішив оборонятися. Він розповідав шь тім хлопцям, що хотів вихопити з піхов шаблю і рубати бродячих собак прямо шаблею, але, як тільки його рук4 схопила ефес, старий барбос удови податного інспектора І торговки франзольками мадам Піднебесної вчепився з розгону Сашкові в праве стегно. Барбос уже не раз виривався з клітки собаколовів і знав, що найкращий спосіб не попастися знову — це нападати першому на кривдника. Лишався єдиний вихід у сердешного Сашка — тікати без бою. На світло! Туди, де бродячі собаки не посміють кусати людину. Штурхаючи собак ногами, відбиваючись од них піхвами шаблі, переслідуваний голосним собачим гавканням, Бобир вирвався на Базарний майдан у мундирі офіцера-пілсудчика і нарядній конфедератці з білим, пушистим султаном. А в цей вечір біля бакалійної крамниці Церобкоопу, на Базарному майдані, знову чергував сторож, якого в свій час допитував уповноважений ДПУ Вукович. Сторож добре запам’ятав, як йому вичитував Вукович і як, звертаючись до Полевого, уповноважений ДПУ висловив припущення; що бандит, який намагався висадити в повітря ЧОП, очевидно, метнувся до польського кордону. Тепер, схвильований новою чопівською тривогою, дід уже був на сторожі. Почувши гавкання собак, він обернувся і побачив Бобиря, що біг у дивному вбранні. Старик миттю оживив у пам’яті роки громадянської війни і таких-от, як цей, пілсудчиків, коли вони марширували вулицями нашого міста під командою прибулих із-за океану американських інструкторів. Зараз у сторожа була цілковита можливість відзначитися. Тремтячими пальцями сторож звів курки дробовика і, збігаючи з ганку магазина, крикнув грізно: — Стій, псякрев! За дзвоном шаблі, за гавканням собак Бобир не почув оклику. — Ах ти, панська пика! — загорлав сторож і пальнув Сашкові під ноги дуплетом з обох стволів старовинної мисливської рушниці. Бобир підстрибнув і завернув круто праворуч. Глибока, розритй водопровідниками ще з осені і зараз повна, талої води та іржавого листя канава пересікала Базарний майдан. Сашко думав з ходу перестрибнути канаву, але черевик його ковзнувсь на глинистому схилі, і Бобир з розгону гепнувся обличчям у льодову воду… Найобразливіше те, що цього разу тривога була не справжня. Просто начальник штабу ЧОПу Полагутін, для того щоб востаннє зібрати всіх комунарів, скористався з старого випробуваного сигналу. Кожному, хто підбігав до штабу і хотів одержати гвинтівку, Полагутін вказував рукою на брук і говорив: — Шикуйтесь, товариші. Без зброї… Коли всі комунари вишикувалися перед будинком, незручно себе почуваючи без гвинтівок, Полагутін, дзенькаючи шпорами, збіг з горбочка на брук і сказав: — Хочу повідомити вас, товариші комунари, про новину, можливо, для кого-небудь і несподівану: частини особливого призначення і в прикордонних округах України розпускаються. Вся зброя переходить у розпорядження окружного воєнкомату. Там же на загальних підставах буде провадитися військова підготовка призовників і запасних. Сильніші ми стали, товариші, через те і таке рішення ухвалило керівництво нашої партії. Червона Армія сама зможе, в разі чого, захистити країну і наші кордони. От котовці до нас приїхали на зміцнення кордону, чули, сподіваюсь?.. … Саме в той час, як Полагутін, не підвищуючи голосу, запросто розмовляв з комунарами, за будинками, на Базарному майдані, пролунало два постріли, потім розпачливий крик Бобиря прорізав нічну тишу, почулися свистки сторожів біля Старої фортеці, і знову все стихло. Коли б то була гвинтівкова стрілянина — тоді, зрозуміло, всі комунари кинулися б відразу туди, але багатьох заспокоїло, що постріли були глухі, як із звичайної рушниці. Полагутін прислухався і, мовби між іншим, зауваживши: «Щось трапилося біля лісопильних складів», голосно і спокійно об’явив: — Усе, товариші. Можна з піснями і по домівках! У різні боки треба було йти комунарам: одним — на Підзамче, другим — на Руські фільварки, третім — на Видрівку, а осередковим мукомелам ще далі — на хутір Довжок, але всі старшини, наче змовившись, повели свої взводи по Кишинівській, до Базарного майдану, щоб дізнатися: що ж все-таки трапилось біля лісопильних складів. Востаннє ідучи в чопівському строю по Кишинівській, комунари заспівали улюблену пісню:  

Геть з дороги, світе клятий,


Час настав тобі сконати,
Виступає Русь нова,
Що зімкнутими рядами
Йде на бій із ворогами,
І нових пісень співа.

Геть з дороги все, що глушить.


Що свободу в тюрмах душить…
Зла, насильства, бід жерці,
Ваш надходить час загину,
Виступаєм вам на зміну
Ми, відважнії борці,

Ми, народжені рабами,


Ми, напоєні сльозами,
В долі викохані злій.
Від в’язниць, від зла неволі
Ми рвемось до щастя, долі,
Ми рвемось за правду в бій…

 

І не встигли чопівці, як кажуть хлопці, наближаючись до магазину Церобкоопу, проспівати всю цю пісню, як перед ними відкрилось незабутнє видовище. Заарештований сторожем, мокрий і розлючений Сашко Бобир, раз у раз хапаючись за покусані стегна, горлав: — Хто вам дав право стріляти, роззяво? Ви ж убити мене могли, психопат нещасний! Я ж — артист!.. Сторожеві було прикро не менше, аніж жертві його помилки — Бобирю. Адже патрони казенні вистріляв даремно! Але хіба ж міг сторож — старий царський фельдфебель — так відразу, та ще при всіх комунарах, визнати свою провину і відпустити Бобиря? Спантеличений, тримаючи рушницю наперевіс і оглядаючись, він бурмотів: — Артист… Знаємо ми таких артистів!.. Ось підемо в ДПУ, там розберуться, хто ти є такий і яке маєш право в чужій формі по радянському місту гасати…  



Тиктор наступає


 

Бюро скликали увечері в слюсарному цеху фабзавучу. Довга ця кімната здавалась занадто великою для такого маленького засідання, особливо у вечірній час, коли в школі стало тихо. Ми посідали на верстатах. Яшко Тиктор, тихесенько посвистуючи, сидів навпроти мене. Вірніше — не сидів, а напівлежав, спираючись ліктем на цинкову оббивку верстата. Нижня губа Тиктора була випнута, білявий чуб скуйовдився над широким лобом, козирок картатої сірої кепки був трохи піднятий. Він почував себе добре. — Почали, товариші! — труснув головою Микита і вийшов у прохід між верстатами. — Повістка у нас сьогодні маленька, лишиться ще час і заліки готувати. Двоє питань обговорюємо, перше — про поведінку члена комсомолу Якова Тиктора, а друге — розгляд заяви Тиктора про вчинок комсомольця і члена бюро Василя Манджури. Ну, коли буде у когось щось у різному — само собою зрозуміло, обговоримо. Заперечення є? — Прошу мою заяву поставити першим питанням, — буркнув Тиктор. — Це чому? — А тому, що я її подав тобі два дні, тому. — Ну, і що ж з того? — Я заяву написав, а ти про мою поведінку хочеш говорити. А яка така моя поведінка, не розумію. І де в тебе підстави? — Підстави? — Микита нахмурився, і його кошлаті чорні брови зсунулися над переніссям. — Ну що ж, Якове, підемо з тобою на Центральний майдан, і я покажу розбите віконце в одній пивній — ще сьогодні воно папером заклеєне, — а хлопці нас тут почекають… Як, товариші, згодні? Почекаєте? Хлопці засміялись, і Тиктор зразу змінився на обличчі. — Ти свої штучки кинь! — із злістю сказав він Микиті. — Давай краще голосуй! — Проголосувати завжди можна, — сказав на диво спокійно Коломієць. — Спершу треба домовитися, за що саме голосувати. І я гадаю, що ми обговоримо ці питання в порядку, так би мовити, історичної послідовності. — Як це? — не зрозумів Тиктор. — А так: увечері двадцять першого лютого комсомолець Яків Тиктор пішов у пивну непмана Баренбойма, напився там по саме нікуди, затіяв у п’яному вигляді бійку, розбив вітрину, спізнився на чопівську тривогу… — ЧОПу вже нема, це не має значення! — перебив Тиктор. — Має значення! — сказав Коломієць різко. — Немає частин особливого призначення, вони злились із всеобучем — це вірно, але у нас була і лишається сувора військова дисципліна, обов’язкова для комуніста і комсомольця. Повторюю: увечері двадцять першого лютого комсомолець Яків Тиктор поводився не так, як повинен поводитися член Ленінської Комуністичної Спілки Молоді. Це перше. Друге питання: в ніч з п’ятого на шосте березня комсомолець Василь Манджура їхав в одному вагоні з контрреволюціонером Печерицею, який утік, і, на думку Тиктора, Василь Манджура навмисно не затримав його. В такому порядку і будемо розглядати обидва ці питання… Несподівано і страшно прозвучали в тиші півтемної слюсарні жорстокі слова Микити: «… Їхав в одному вагоні з контрреволюціонером Печерицею, який утік, і, на думку Тиктора, Василь Манджура навмисно не затримав його». Так ось, яку яму вирив мені Тиктор! «Ах ти, мерзотнику!» — мало, не викрикнув я. — Голосую, — сказав Микита. — Хто за пропозицію Тиктора, щоб його заяву розглядати першою? Мовчки сиділи члени бюро. Обличчя у всіх були суворі і задумливі. — А хто за оголошений порядок обговорення? — Навіщо голосувати, товаришу Коломієць? — крикнула Галя. — Ясно ж… — А може, є такі, що втримались? — сказав Микита і став рахувати голоси. Маремуха теж хотів був піднести руку «за», але, згадавши, що він тільки кандидат бюро і не має права голосувати, наче обпікшись, сунув долоню за спину. — По-моєму, більшість… Починаємо?.. — Звичайно, змовились!.. Адже своя компанія… — спідлоба дивлячись на Коломійця, буркнув Тиктор. — Ти, здається, хотів щось сказати, Яшко, — бліднучи, спитав Микита. — Він… він хоче сказати… що його треба закликати до порядку! — раптом дуже пискливим, зривистим від хвилювання голосом випалив Петро. — Тихше, Маремуха, тобі я слова не давав, — спинив Петька Коломієць і, звертаючись до Тиктора, сказав тихо і дуже спокійно — Говори Тиктор, говори сміливо, не бійся, все, що на душі є, викладай, щоб не міг потім поскаржитися: «Коломієць мені говорити не давав, затискує самокритику». Адже ти, я бачу, і на такі провокації здатний… — Та що вже тут говорити — розіграно, як по нотах! Давай, валяй, проробляй… — кинув Тиктор ліниво і, махаючи ногами, заліз далі на верстат. Коломієць, стримуючи себе, вдав, що не дочув останніх слів Тиктора, і тихо почав: — Коли комсомолець п’є і хуліганить, то цим самим… — Я пив за свої, і вам нема до цього ніякого діла! — грубо викрикнув Тиктор. І тоді саме сталося таке, що змусило здригнутися кожного з нас. Ніколи за весь час шкільного життя ми не бачили Микиту Коломійця таким схвильованим, розпаленим, як у цей тихий вечір у слюсарні фабзавучу. — Негідник! — крикнув Микита так різко, Що луна прокотилась у суміжному, токарному цеху. — Ти ще вихваляєшся, що ти пив за свої. А хто тобі дав оці «свої»? Хто навчив тебе ремесла? Хто з тебе людину робить? Хто прагне, щоб ти життя своє прожив чесно, корисно для суспільства? Та хіба для того наші батьки свободу тобі завойовували, щоб ти п’яний, як свиня, плямував у першому ж, який трапився тобі, шинку почесне звання комсомольця, щоб ти водився з гниллю всякою, з непманами-спекулянтами, які сплять і бачать нашу смерть? А за ними давно тюрма плаче! Вони тебе обплутують, а ти з ними цокався, цілувався. Де Бортаєвський зараз, замовець твій, «чесний кустар», як ти його називав? Посадили за контрабанду. Піди в осередок міліції, поговори з уповноваженим карного розшуку Гранатом про свого дружка. Він його справу веде. Хіба для того гинули на каторзі, умирали в царських тюрмах, на шибеницях найкращі люди Росії, щоб робітничий підліток Яків Тиктор спав у брудній калюжі на Прорізній у той час, як його товариші з гвинтівками в руках охороняють місто від усякої петлюрівської погані, від агентів світового капіталу?.. Та ще мало того: сам нашкодив, а іншого захотів обвинуватити. «Дай, — думає, — спробую водичку скаламутити. Може, галас здійметься, а я тим часом вирину сухим?» Ех, ти! Думаєш, нам не ясно, для чого ти подав заяву на Манджуру? Що ми — діти, думаєш? Не розуміємо, — чому це ти раптом не полінувався на трьох аркушах заяву накатати? Та ще одинадцять граматичних помилок у ній! Ой Яшко, Яшко, груба це робота, прямо скажемо… Ми не карати тебе тут зібрались — ти наш товариш, і ми хочемо тобі сказати: слухай, Тиктор, подумай про свою поведінку! Ти можеш прожити своє життя гарно, із розумом. Зітри піну минулого! Не обливай себе брудом! — Передихнувши, уже тихше, поволі заспокоюючись, Микита сказав — Інший на твоєму місці сказав би просто: «Ну, помилився, було таке, доторкнувся до цієї проклятої павутини. Постараюсь, щоб надалі цього не траплялось!» І все. А ти бузиш, і виходить — ти сам один правий, ти сам один на вірному шляху, а всі інші комсомольці збити тебе хочуть… — Годі вже, не агітуй! Чули! — огризнувся Тиктор. — Що ти сказав? — спитав Микита. — Я не дочув. Повтори ще раз, будь ласка. — Зозулю попроси на Прорізній повторити, літає там часто, а я тобі кувати не буду! — І Тиктор з викликом труснув чубом. Блідий, стиснувши зуби, Микита в упор дивився на Тиктора. Яшко посміхався. — А дай, Микито, мені слово, — попросила затремтілим голосом Галя Кушнір. Я думав, Галя умовляти Тиктора буде. І всі так гадали. — Говори, Галю, — сказав Микита. — Я думаю, товариші, що буде найкраще, коли Тиктор зразу ж покладе на стіл комсомольський квиток. Мені дуже соромно, що квиток іще у нього в кишені, — сказала Галя дзвінко і подивилася на Яшка з таким презирством, що той, не витримавши її погляду, опустив очі, удавано заметушився і, виймаючи з верхньої кишені толстовки жовтенький, у картонній палітурці комсомольський квиток, сказав: — Будь ласка, панночко, — і простяг Галі квиток. — Зачекай, Кушнір, — сказав Микита і запитав — Хто за те, щоб звільнити Тиктора від цього документа? Усі піднесли руки. І тоді Яшко Тиктор, здається, побачив, що зайшов занадто далеко. — Подивимося ще, що збори скажуть, — сказав він з ледь помітною надією у голосі. — Звичайно! Подивимось, що ще збори скажуть, — повторив Коломієць слова Яшка і оголосив: — Переходимо до другого питання. Яшко шумливо зіскочив з верстата і, поправляючи кожанку, обтрушуючи стружки, пішов до виходу. — Куди ж ти, Тиктор? Обговорюємо твою заяву, — спинив Яшка Коломієць. — Без мене обійдетесь. Що вже там заявляти! Все одно не повірите. — І Тиктор знизав плечима. — Ти можеш лишатися на бюро під час розгляду твоєї заяви, — сказав Микита. — Дякую красненько! Піду краще погуляю: весна надворі! — сказав Тиктор, намагаючись вдати з себе веселого, і вийшов із слюсарні. Видно, для того щоб ми не подумали, що він злякався, Яшко, проходячи повз токарні верстати і гупаючи чобітьми, заспівав:  

Шумить нічний Марсель


У «Трьох бродяг» — в кублі…

 

Ми почекали, поки за ним з грюкотом зачинилися вихідні двері, і тоді, зітхнувши, Микита подивився на всіх нас і гірко сказав: — Так… Переходимо до другого питання. А «питання» і не було, коли вийшов Яшко! Ніхто не захотів підтримати його обвинувачення проти мене. Після засідання я відкликав набік Коломійця і запитав: — Скажи, Микито, чому ти приховував від мене цю заяву? Адже я так мучився… Нервував… — Я приховував від тебе? Ти дуже помиляєшся. — Так, звичайно! Адже ти нічого мені не говорив. — А навіщо передчасно всякі дурниці говорити! Я не хотів даремно псувати тобі нерви. Зрозумій ти: цією заявою Тиктор показав своє обличчя. І я приберігав її, щоб усі хлопці зрозуміли, до чого докотився цей Тиктор. Буває ж так: батько — пролетар, залізничник, а от хлопця затягло дрібнобуржуазне оточення в нашому місті…  


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка