Володимир Бєляєв



Сторінка9/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.39 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24

Страхи зникли


 

«Двоповерховим власним будинком», виявилося, була насправді маленька, крита жовтою черепицею хатка, що стояла в глибині засадженого квітами дворика. Далі, за хаткою, видно було дерева міського саду і голубу раковину для оркестру. Напівтемна кухонька та побілена вапном чистенька спальня з дверима, що виходили просто в сіни, — оце, власне кажучи, і був увесь перший поверх шикарного «особняка». Просто з сіней, заставлених корзинами, дубовими діжками і кухонним начинням, були нагору досить рипучі і круті східці без усяких поручнів. Здавалося, вони ведуть на горище. Коли ми лізли по цих східцях услід за хазяйкою, думалося, що ось-ось дві косі балки, що підтримували східці, обваляться і ми, всі п’ятеро, покотимося. вниз, на всякий мотлох. Горішня — і єдина — кімнатка другого поверху нам одразу сподобалася. Давненько, як видно, її переробили із звичайнісінького горища: стеля була коса, і віконна рама виходила просто на дах. Володька поставив у куток батіг, ловко, по-хазяйському, відкрив засувки і з тріском відчинив маленьке закурене віконце. — Осюди вилазьте — і екран видно, як з першого ряду, навіть іще краще. На минулому тижні я тут «Лісового звіра» дивився. Ніякої тисняви, безплатно все, і вітерець продуває! Де ще таку вигоду матимете? — сказав Володя. І справді, з вікна добре видно було біле полотнище кіноекрана в міському саду. Я висунувся у віконечко далі, побачив під собою увесь схил даху, сусідній сад за парканом і ще далі, за лінією залізниці, — море. Візник не збрехав: найсправжнісіньке, від шторму досить-таки брудне біля берегів, Азовське море вирувало за яку-небудь сотню кроків від хатки Агнії Трохимівни. Мені було добре видно з віконечка білі баранці хвиль. На них погойдувався в бухті рибальський баркас з голою і високою щоглою. Бабуся-хазяйка з побоюванням стежила за тим, як ми розглядали її кімнатку. Відчувалося, що вона найме її охоче, і тому Сашко Бобир поводився, як справжній квартирант. Де він тільки цього навчився — не знаю. Сашко походжав поважно по розсохлій підлозі, совав свій кирпатий ніс у кожну щілину, відчинив невідомо навіщо дверцята димоходу від низенької грубки. Побачивши на одвірку накопчений восковою свічкою у великодню ніч хрест, Бобир суворо провів по ньому пальцем і під кінець глянув униз: звідси, згори, круті східці здавались іще небезпечнішими. — А чому поручнів нема? — запитав Сашко суворо. — Тут уночі, коли темно, спросоння в’язи собі можна звернути. — У мене внизу лампадка цілу ніч горить, — послужливо сказала бабуся. — Що?.. Лампадка? Від лампадки пожежі бувають! — поважно сказав Бобир. — Що ти, що ти, голубе, боронь боже! — занепокоїлася бабуся. — А топити зимою чим? — не вгавав Бобир. І він важко поляскав пічний лежак. — Ну, якщо ви на заводі будете працювати, — сказала хазяйка, — паливо у вас буде. Заводським вугілля щозими видають. Володя вам привезе, складете. в отому сарайчику, де коза, от і все. «А як не будемо на заводі працювати? — подумав я. — А раптом нас не приймуть і треба буде від’їздити зовсім із цього міста?» — Мені, товариші, цей мезонін, безумовно, подобається! — сказав Сашко дуже солідно, так, наче його думка була вирішальною. — Погано, звичайно, що пустувато тут. — Та я ж вам сказав, молодці, — встряв поспішно у розмову візник. — Купіть собі на перший час тропічні меблі, а там далі, на зиму, якщо грошенята заведуться, і всяку розкіш можна буде привезти. — Ну, а спати на чому? — заперечив Бобир. — На ящиках з-під апельсинів багато не поспиш! — «Дачки» купите, розкладушки. Але вони дорожче обійдуться! — сказав не так упевнено Володя. — А просто на підлозі хіба не можна? — спохватився Маремуха. — Я дуже люблю влітку спати на підлозі. Це корисно. У вас, бабусю, соломи нема? — Сіна можу дати. Я для кози минулого року купила, так із зими ще трохи лишилось. — Від сіна блохи заведуться, — сказав, кривлячись, Бобир. — У сіні і в тирсі блохи самі по собі, довільно народжуються. На сіні нехай Денікін спить, а ми собі краще «дачки» купимо. Але ось… — Стривай, Сашко, — спинив я Бобиря. — Годі тобі голову морочити! — І, звертаючись до хазяйки, спитав — Коли ви згодні, ми оселимось у вас. Але як вам: завдаток тепер чи потім? — Та я й не знаю… — Бабуся зам’ялась. — Ось, може, Володя скаже. — Слухайте мене, хлопці! — сказав Володя, стукнувши пужалном у дерев’яну підлогу. — Ми ж свої люди, правда? Ніхто вас тут обдурювати не збирається. Познайомив я вас з тіткою — тримайтеся тепер за неї міцно. Вона вам як мати буде: чи випрати, чи зварити. Турбот у вас ніяких, руки вільні, а тітоньці теж перепаде від вас на шматок хліба. Адже правда? А про ціну домовитесь потім. Слухайте мене, я людина бувала. Біжіть-но швиденько на завод, покажіть там путівки ваші від товариша Дзержинського і мерщій влаштовуйтесь. А то зараз для вас наче затемнення. Хіба ви знаєте, який розряд вам дадуть? Скільки заробляти будете? Не знаєте! Вірно кажу? А коли на заводі побуваєте, враз видніше стане, та й тітонька тут тим часом мозком поворушить та й прикине, як би це більше з вас заправити, щоб і собі не обидно було, та й небожеві Володі на могорич дісталося. Ну, рушили, чи що, на грішну землю?.. Звичайно, треба було дорожити кожною хвилиною в цей перший день нашого приїзду в незнайоме ще місто. Слід було послухати Володиної поради і негайно мчати на завод. Але нам дуже хотілося глянути зблизька на справжнє море. Ніколи ми його не бачили, хіба що на малюнках. Найбільша річка, яку нам довелося бачити в себе на батьківщині, був Дністер, та й то, щоб добратися до нього з міста, треба було йти путівцями добрих верст п’ятнадцять. І купатися в тому Дністрі можна було тільки біля берега — інакше міг пальнути в тебе, якщо запливеш на середину річки, румунський жандарм. Вийшовши з двору, ми звернули в провулок, який вів до моря, перейшли портові залізничні колії і спинилися біля кам’яного парапету набережної. Не бачене нами раніш море з люттю кидалося на берег. Хвилі кипіли піною, билися з гуркотом у кам’яні груди парапету і, знесилені, відкочувалися назад, несучи з собою дрібненьку гальку, гнилі водорості, черепашки, поступаючись місцем перед новими хвилями, що бігли на берег. Усе море ходило улоговинами і горбами, неспокійне і зле. Холодні бризки долітали до нас. Бобир, невдоволено поморщившись, потер долонею веснянкувате обличчя і відступив на крок назад. Признатись, не таким я уявляв собі раніше море! Думалось: вийдеш на берег — і далеко-далеко, до самого обрію, буде розстилатися перед тобою широка і тиха рівнина голубуватої чистої води. Колись я подарував Галі Кушнір свою фотокарточку з написом: «Мою любов, широку, як море, вмістить не можуть береги життя». Ці слова я почув у театрі під час вистави драми про сімох в’язнів, повішених царськими поліцейськими. Я запам’ятав ці слова і частенько повторював. Пригадую, Галя ще спитала мене: — Ти це сам склав, га, Василю? Просто збрехати, сказати «я» — було незручно. Авторитет втрачати також не хотілося, довелось відповісти ухильно: — А що, хіба погано? Тепер, дивлячись на море, я згадав ті недавні дні, коли ми ще були хлопчиськами, згадав Галю — мою подружку, і вірші про любов, «широку, як море», мимоволі перенесли мене в далеке наше місто. Я засмутився від того, що тут, у новому місті, море було зовсім не таке вже широке. Ліворуч його огинала вузька піщана коса. Вона була схожа на довгий ріг, трохи загнутий до південного заходу. На самому краю коси, просто перед нами, чорніли якісь будівлі, і осторонь них, на відшибі, видно було конусоподібний стовпчик, він підіймався досить високо над водою. Згодом ми взнали: це був маяк.

Вхід у порт праворуч від нас прикривав сірий кам’яний хвилеріз. Він наче продовжував лінію портового молу і здавався звідси дуже низьким. Лише коли-не-коли над гранітними брилами хвилеріза спалахували білі баранці: це хвилі із відкритого моря, значно грізніші, аніж ті, що підкочувались до берега, намагалися переплигнути через хвилеріз. Нас обдавало вологим морським вітром і дрібними бризками солоної води; оглушені шумом хвиль, що бігли на берег, ми не почули, як до нас підійшла дівчина. Ми побачили її лише тоді, коли вона скочила з розгону на парапет. Поли її синього з великими білими квітами халатика притиснуло вітром до ніг, взутих у рожеві гумові туфельки. Ми всі троє втупились очима в незнайому дівчину. Не звертаючи на нас уваги, вона стояла на бетонному парапеті, струнка і гнучка, і жадібно вдихала в себе штормове повітря. Постоявши так якийсь час, вона обернулась і, уважно оглянувши нас трьох, голосно спитала: — Ви тут іще побудете, молоді люди? — Трохи побудемо, — зніяковіло обізвався Бобир. — Тоді постережіть, будь ласка, мої речі! — сказала дівчина і, не чекаючи нашої згоди, швидко вийняла з густого волосся роговий гребінець із блискучими камінцями, сунула його в кишеньку халатика, провела рукою по волоссю і кинула халатик на кам’яний бар’єр, якраз перед Сашком. Лишившися у шерстяному купальнику, дівчина поставила ногу на драбинку і стала спускатися вниз. Ми думали, дівчина пірне кілька разів біля берега, тримаючись за пеньки старих паль, а потім, тремтячи з холоду, вилізе наверх. Адже саме так купалося багато жінок у нас, у Смотричі. Але ця, як справжня морячка, сильно» відштовхнувши ногами іржаву драбину, пірнула під гребінь хвилі, яка котилась на берег. Не минуло й хвилини, як ми побачили незнайомку далеко в морі. Жовтий її костюм то показувався на рівні білих баранців, то знову зникав. Дівчина не відверталась од набігаючих хвиль, а, навпаки, заривалась у них головою. Величезні стіни води виростали раптово перед нею, але вона упевнено пірнала під них, щоб, діставши малесенький перепочинок, знову зустрінути удар розбурханого моря. Лише коли-не-коли, повертаючись до нас обличчям, незнайомка висувала з води загорілу руку і ліниво відкидала назад волосся. Мокре, густе, воно весь час падало їй на очі. — Ти диви, принцеса цирку! — сказав захоплено Бобир. — Як пірнає!.. Ти б зміг так, га, Маремухо? — І Сашко, не зводячи очей з моря, сів поряд з халатиком дівчини на парапет. — Треба спробувати спершу, що за вода, — ухильно відповів Петро. — Коли справжня, солона, то чого ж! У солоній воді, кажуть, легко плавати: вона сама людину тримає. __ Тримає-то тримає, але хвилі які! Хіба не бачиш? — сказав я. — Такою хвилею як торохне, вмить забудеш усе на світі… Як вона вилізе тільки? — Погано їй буде до берега пробиватися, — згодився Бобир. — Де ж вона, хлопці? — закричав раптом Маремуха. — Я її не бачу. Дівчини справді ніде в морі не було видно. — А може, вона вже на хвилерізі? — невпевнено, спроквола озвався Сашко. — Туди не так-то скоро допливеш! — сказав я і зразу ж полегшено крикнув:-Та он вона, диваки! Чіпляючись за якірний ланцюг, незнайомка лізла на баркас, що похитувався на хвилях. Сплеск хвилі підкинув її догори, і вона ривком вискочила на палубу. Схопившись одною рукою за щоглу, другою вона поправила волосся і потім, як то звичайно роблять візники на морозі, поляскала себе руками по тілу, наче обіймаючи себе. Добре їй, видно, було відпочивати там! А мені вже починало не подобатися її купання. Сказала, щоб «трохи» постерегли її речі, а сама, гляди, і справді до хвилеріза гайне! — Ти теж, Сашко, дивак, — сказав я Бобирю. — Хто тягнув тебе за язик сказати, що ми тут стояти будемо! Вона собі розважається там, а нам на завод іти треба, Визвався теж, сторож! — Ну, так давай ходімо! — запропонував Бобир, оглядаючись. — Ми підемо, а халат її вкрадуть. Вона подумає, що ми шахраї, — резонно зауважив Маремуха. — Ми от із Петрусем підемо, а тебе залишимо) тут… кавалера! — пристрахав я Бобиря. — Сам я не залишусь. І не думай! — буркнув Бобир і квапливо відсунувся від халата. Мовби чуючи наші побоювання, незнайомка ловко, головою вниз, стрибнула з баркаса у вируючу воду. З’явившись на хвилях знову, вона наввимашки, по-чоловічому, попливла до берега. Хвилі допомагали їй плисти, підштовхували її. Але ось біля самого берега дівчина потрапила в мертвий зиб і майже не рухалася з місця. Зовсім брудна, з накипом із сміття, вируюча вода, відкочуючись від парапету, то ледь-ледь відносила дівчину в море, то зразу ж вертала її назад. Незнайомка, видно, стомилась. Ліниво плаваючи, вона набиралася сил. Але ось із гуркотом і ревом понісся на берег високий водяний вал. Він підхопив дівчину, і вона з силою вчепилась за залізну драбинку, мало не зірвавши її з петель. Сяк-так дівчина вилізла на бетонну набережну. Вона аж похитувалась. Волосся було липке і звисало, як намочене клоччя. На загорілих ногах чорніли крупинки сміття. — Мерсі, що постерегли, — сказала дівчина, важко дихаючи. І, схопивши халатик, вона побігла набік, лишаючи на парапеті маленькі мокрі сліди. — Ходімо, хлопці! — покликав я друзів, повертаючись спиною до парапету.  

… Візник Володя, прощаючись з нами, показав удалині, під горою, високий цегляний димар з червоним прапором, що майорів на громовідводі. — Оце і є завод імені лейтенанта Шмідта, — сказав він. — Держіть курс на димар — і потрапите прямісінько в контору! Місто було всюди чисте і на подив рівне, не таке, як наше рідне місто, порите ярами та проваллями. Тепер, коли ми йшли пішки від берега моря до центру, поглядаючи на димар, стало зрозуміло, що каламутна вода, яка заповнювала майже до верху облицьовані каменем-пісковиком канавки вздовж вулиць, заганяється вітром, з моря, і, завдяки їй, у місті нема куряви. — Так, товариші, нічого не скажеш — здорово плаває оця принцеса! — з заздрістю в голосі признався Бобир. — Я б не поліз під таку бурю у море. І досі у вухах шумить!.. — Тобі від незвички здається страшно, — сказав Маремуха. — Ось зажди, влаштуємося тут, станемо ціле літо купатися — і ще не в такий шторм попливемо. До того маяка доберемося, що ген на косі! — Сказав теж! До того маяка верстов з десять, мабуть, — зауважив я невпевнено. — А добре, справді, що ми біля самого моря влаштувалися! — ледве встигаючи за нами, сказав Петро. — Подумайте, як це здорово: вранці побігли разом на берег — і бух-бух у море! А потім — на завод. І вмиватися не треба. Пожаліє Тиктор, що відколовся від нашої компанії! — Ой, не кажи гоп, Петре, поки не перескочиш! — сказав я, згадуючи слова візника про безробітних, яких багато в місті. — «І бух-бух у море!» Не пробухайся, гляди! Ще невідомо, як нас зустрінуть на заводі. — А як можуть зустріти! Дивно! — здивувався Бобир. — У нас же путівки! — Нема чого гадати по-пустому! — скомандував я. — Швидше давай ходімо! — І зразу ж спіймав себе на тому, що перед очима у мене маячить оця дівчина у квітчастому халатику. Смілива дівчина!  



Як виробити ковкий чавун

 

Стало зрозуміло, що завод уже близько, коли до нас донісся запах курного вугілля. Так само пахло в нашій, фабзавучній, кузні. Десь поблизу сопів двигун. Вуличка, обсаджена вздовж тротуарів жовтими акаціями, упиралась в іншу, яка лежала перпендикулярно. Ми звернули в цю нову вуличку і одразу ж за рогом побачили, що вона вся перегороджена високим стулчастим парканом із зелених брусків. У центрі паркана були такі ж стулчасті ворота. Над ними висіла красива півкругла вивіска із залізних літер, прикріплених до дротяної сітки:  



МАШИНОБУДІВНИЙ ЗАВОД імені лейтенанта П. П. ШМІДТА  

У ту хвилину, як ми стояли на розі, біля стіни заводу, ворота несподівано відчинились, і звідти, з заводської території, виїхала ціла валка жаток-самоскидок. Візники, поганяючи коней, сиділи збоку, на пружинних сидіннях. Схожі на крила маленьких вітрячків, граблі були виключені і не рухалися. Жатки проїжджали новенькі, як видно, щойно пофарбовані чорною і червоною емалевою фарбою. Слухаючи, як торохтять на вкритому жорстким діабазом бруку широкі чавунні колеса жаток, бачачи, як підстрибують на вигнутих сидіннях загорілі візники в брезентових куртках, я мимоволі згадав далекий прикордонний радгосп над Дністром, в якому довелося мені працювати три роки тому. Ось такими ж приблизно жатками збирали там радгоспну пшеницю. Але ті, радгоспні, жатки були старі, розхитані, з іноземними написами, вони дісталися радгоспові ще від панської економії. А ці, перед нами, були новенькі, радянські. Хоч сонце ховалося ще в хмарах, але вони блищали. Широкі їх полички вилискували. Гострі ножі ходили зараз вхолосту, як у машинці для стрижки волосся, і відчувалось: попади їм назустріч колоски пшениці або жита — зони враз перегризуть їх і покладуть без зусиль перший шар колосся рівною борозенкою на просторий і гладенький щит. — Тут такі машини роблять? — сказав захоплено Петро. — Дивись, деталей скільки! Це не наші соломорізки! — Звичайно, тут. Дивись, он напис. — І гострозорий Бобир показав Маремусі на боці жатки фабричну марку: «УТСМ. Машинобудівний завод імені лейтенанта П. П. Шмідта». — А що значить «УТСМ»? — не заспокоювався Петро. — Це, мабуть, станція, куди їх відправляють. — Який недогадливий! — сказав я, пригадавши цей же напис у наших путівках. — «УТСМ» означає: «Український трест сільськогосподарського машинобудування». — Які машини! — захоплювався Бобир. — Зібрати їх не легко! Це складніше, аніж мотор мотоциклетки! Здорово, що нас сюди відрядили!.. Вахтер послав нас до маленького одноповерхового будинку в глибині заводського двору. Ми спинились нерішуче перед дверима, оббитими чорною клейонкою. На дверях було написано: «Відділ робочої сили». — Хто ж буде говорити? — спитав Бобир, оглядаючи нас. Видно було, що в цю рішучу хвилину він хвилювався. — Василь — наш бригадир, він нехай і говорить, — квапливо буркнув Маремуха. — Давайте путівки! — сказав я. У довгій кімнаті з низенькою стелею тріскотіла машинка. Біля завитої білявої друкарки, жуючи в зубах цигарку, стояв, диктуючи, високий юнак у картатому сірому костюмі. Волосся його було напомаджене. Одразу кинулись у вічі його величезні черевики лимонного кольору з довгими гострими носами. Чорний галстук у твердому комірці його накрохмаленої сорочки був зав’язаний бантиком. Брюки на парубкові модні, в дудочку, старанно випрасувані і короткі — вище щиколотки. «От піжон!» — подумав, певно, не один я, настроюючись підозріло до цього нафранченого юнака. — «… Таким чином, контингент робітників заводу поступово зростає», — диктував крізь зуби напомаджений юнак друкарці і, побачивши мене, здивовано спитав: — У якій справі? — Здрастуйте! — Я підійшов до франта ближче. — Ось! — і подав йому путівки. Він нахмурився, вийняв з рота пожовану цигарку, мовчки прочитав одну за одною всі путівки і, повертаючи їх мені, сказав глухим баском: — Аут! — Що таке? — перепитав я. — Не потрібно, — з презирливим виразом обличчя відповів франт. — Нам їх у школі видали. Від ВРНГ, — швидко заторохтів Бобир. — Я письменний, — скоса глянувши на Бобиря, сказав юнак у «дудочках». — Повторюю: робітники даних кваліфікацій нам не потрібні. — Але ж ми відряджені на ваш завод, товаришу! — сказав я, дивлячись просто в сірі очі франта. — А я вас не запрошував! — І він, як у театрі, розвів руками. — Які можуть бути претензії, дивно! До того ж півгодини тому я прийняв на завод уже одного вашого випускника… Леокадіє Андріївно, як прізвище того блондина? Ну, того, що ви сказали, схожий на вашого знайомого товариша Крючкова. — Тиктор, Яків Денисович! — заглянувши в якийсь папірець, в’яло відповіла друкарка. — І не на мого знайомого, а на донського козака Кузьму Крючкова. — Сказавши це, друкарка одвернулася від франта і нудьгуючим поглядом подивилась у вікно. — Бачите. Було одне місце — Тиктора прийняв. І, до речі сказати, на свій страх і риск прийняв, бо, коли про це довідається міська біржа праці, мені можуть добру нахлобучку зробити! Своїх, місцевих, на черзі вистачає. Навіть футболісти є… От! А вас, молоді люди, на жаль… На жаль! — І франт знову розвів руками. — Ми ж п’яті розряди маємо! — вигукнув Петро. — Стільки вчилися… — Знаю і розумію, — обірвав Петра франт і викинув у кватирку недокурок. — Сам походжу з робітничого сословія і цілком розумію ваше скрутне становище, але цілковитий апсайт! Зворушений співчутливим тоном, який вчувся в словах франта, я спитав: — Що ж нам робити? Знизуючи плечима, він сказав: — Їдьте у Харків. Ніч їзди. Нехай ВРНГ вас перевідрядить на інші заводи. В Донбас, чи що. Вам же все одно. — Що значить «все одно»? — обурився Маремуха. — Звідки у нас гроші ще й у Харків їхати? Ми на останню стипендію сюди сяк-так добрались. — А я тут ні при чому, — сказав франт і подивився у вікно, видно бажаючи, щоб ця неприємна для нього розмова була закінчена якомога швидше. Я дивився на випрасувані лацкани його тісного піджака, на загорілу, сильну, ну просто-таки бичачу його шию, на старанно вив’язаний бантик і думав: «Що ж робити? Що сказати йому ще, цьому нарядному здоровилові, який не хоче зрозуміти страшного нашого становища?» Однак, почуваючи всю безглуздість і марність таких дій, я сказав друзям тихо: — Ну, що ж… Ходімо, раз така справа… — Оревуар, — буркнув франт і підійшов ближче до друкарки, щоб диктувати далі. Вийшовши у двір першим, я сів на холодний кам’яний східець. Двоє робітників у брезентових куртках, вимазаних іржею, котили по рейках вагонетку, повну дрібного, але чомусь поржавілого литва. Я з великою заздрістю дивився на робітників, хоч вони були зайняті роботою чорною, яка не вимагає великого уміння. — Що ж будемо робити, га, Василю? Чого ти розсівся? Чуєш! — стоячи наді мною, пробубонів Маремуха. — Ми дурні, що зв’язалися з тим візником! Це я винуватий. Треба було з Тиктором іти. А тепер його вже зарахували, а ми на вулиці! — признався розгублено Бобир. Слова Бобиря, його злякане, жалюгідне обличчя, вкрите розписом ластовиння, повернули мені холоднокровність. — Візник тут зовсім ні до чого, Сашко. Ну гаразд, прибігли б відразу учотирьох сюди, а місце одно. Що далі? Тебе, припустімо, прийняли б, а ми що? — Ти не сердься, Васю! Порадь краще. Ти ж і в Харкові був, путівки оці добував… — дуже миролюбно сказав Бобир. Раптом у голові моїй зринули напутні слова директора нашого фабзавучу Полевого: «Не відходьте набік, коли на вашому шляху. зустрінуться невдачі. Не пасуйте. Зуби зці— пи — і знову вперед!» Ці слова, та й уся прощальна промова Полевого сповнили мене ще більшою люттю до напомадженого бюрократа. — Треба йти до найголовнішого, хто тут є… От що!.. До директора… А як і він не допоможе — в партійний комітет! — відрубав я твердо. … Директор заводу, як виявилось, був низенький сивий чоловік у синій спецівці. Ми спершу навіть не повірили, що це якраз він і є хазяїн світлого кабінету, заставленого частинами машин, пропашниками, якимись деталями, пробірками з піском і мідними ошурками. Кабінет директора скоріше всього нагадував лабораторію або складальну майстерню. Якби не діаграми на стінах і не великий дубовий стіл з телефонами, чорнильним приладдям і шкіряним вигідним кріслом, ми б подумали, що помилилися, зайшли не в ті двері. Коли ми один по одному зайшли в кабінет, директор стояв біля лещат з зубилом і молотком у руках. Лещата були пригвинчені до підвіконня. В них видно було закріплену деталь, вкриту іржавим червонуватим пилом. Затиснувши в лівій руці зубило, директор упевнено, не дивлячись під руки, як справжній слюсар, з розмаху бив по розплющеному кінцю зубила важким молотком, розрубуючи деталь пополам. — Чим можу бути корисний, молоді люди? — помітивши нас, спитав він і, поклавши на підвіконня молоток, потер долоні. Був він схожий на старого майстрового і ледь-ледь нагадував інструктора по слюсарній справі з фабзавучу. Уже в самому звучанні його голосу ми відчули, що директор — людина спокійна, уважна. Правда, він не став читати всіх путівок. Прочитав лише першу і, коли я розповів йому, в якому становищі ми опинилися, спитав: — Всі подоляни? — Так, з одного міста, — сказав Маремуха. — Здалека ж вас принесло до нас! Вважай, майже, з-під самих Карпат та в Таврію! Я знаю ваше місто трохи. На австрійський фронт проходили через нього. Провалля там такі, скель багато, і якась фортеця на тих скелях стоїть. — То Стара фортеця, вона й зараз стоїть! — сказав радісно Бобир, та й всі ми повеселішали. — Але от не пригадую, — сказав директор, — хіба була там промисловість?.. Звідки ж у вас фабзавуч узявся? — Фабзавуч є, а промисловості великої поки що нема, — відповів я директору, мимохідь ображаючи робітників «Мотора», які справді вважали свій заводик крупним підприємством. — Тому й надіслали нас сюди, бо поки дома розмістити ніде було. Нам секретар Центрального Комітету партії України говорив, що такі молоді робітники незабаром всюди потрібні будуть — і в Донбасі, і в Катеринославі, і… тут!.. — додав я. Директор звів свої волохаті брови і подивився на мене уважно, наче перевірити хотів: а чи не брешу я? — Це я бачу, що надіслали… — сказав він спроквола. — Але попереду не запитали, чи потрібні ви нам сьогодні, Броня для молоді вже вся давно заповнена. І де я вас розміщу — от питання. Він знову взяв із столу наші путівки, погортав їх і в роздумі похитав головою. — Хто з вас Маремуха? — Я Маремуха! — вигукнув Петро, як на перевірці в ЧОПі, і підійшов до директора. — Що ж ми вміємо робити, га, Маремуха? — Я столяр і… потім… токар по дереву. Точити можу. — По дереву? — Директор здивувався. — А я думав — по хлібові. Комплекція у тебе, знаєш, така… підхожа. Ми з Бобирем засміялися, поглядаючи на Маремуху, який зніяковів і зразу ж почервонів. Трохи косолапий, огрядний, він стояв перед директором заводу, як солдат: руки по швах. Тільки штани його були пом’яті, всі в складках від довгого спання на твердій вагонній лавці. — Уяви собі, Маремуха, ти народився в сорочці, — сказав директор. — Столярів хороших нам якраз не вистачає. А на біржі праці їх, мабуть, і нема. Ну, а хто з вас Манджура, Василь Миронович? Тепер я підійшов до директора. — Ти що, галичанин? — спитав директор. — Чому? — оторопів я. — Прізвище таке — галицьке… Хоча, правда, від вас до Галичини рукою подати. Вважай, один народ з нами. Збруч тільки й розділяє… Отже, чим нас порадує Василь Миронович Манджура? — Я ливарник! — Ливарник? — Директор зразу підійшов до маленького столика. Він узяв першу, яка йому трапилася, деталь і, подаючи її мені, запитав: — З якого металу відлита? — З чавуну, — сказав я, глянувши на відламане ребро деталі. — Невже? — Директор хитро примружився, пильно дивлячись на мене. Не кажучи ні слова, він підійшов до лещат, вийняв а них стару надрубану деталь, затиснув у лещата нову і з розмаху вдарив по ній молотком. Деталь погнулась, як найзвичайнісіньке залізо, але навіть не тріснула. — Отже, чавун? — запитав директор і подивився на мене ще хитріше з-під своїх волохатих брів. — Ну і що ж! — сказав я повільно. — Всякі чавуни бувають. В’язкі, наприклад… — Ти хотів сказати — ковкі? Чи не так, — помітно пожвавлюючись, поправив мене директор. — Ковкі! — А як здобути ковкий чавун? — Треба… до звичайного, сірого чавуну додати трохи більше заліза… Ну, сталі трохи… — Сталі? Стривай, але тоді ж, навпаки, литво кришитися буде? Сталь, вона, як відомо, крихкість дає. — А треба спершу відлити деталь, а потім відпалити її в руді спеціальній… у марганцевистій руді, здається, — сказав я, пригадуючи оповідання нашого інструктора Козакевича. — Ага, відпалити! — ще більш пожвавішав директор, і на обличчі його заграла радісна усмішка. — В тому-то й закваска! Я, брат, з цим відпалом другий рік морочусь, вважай, з того часу, як мене робітнича маса червоним директором висунула. В англійців ми після революції цей завод відібрали, а вони, тікаючи з білими, усі виробничі секрети з собою завезли. Думали, пропадемо ми без їхньої допомоги. І ми метикуємо помаленьку самі, що до чого. Оце докопуємося зараз до секретів відпалу з наукової, так би мовити, точки зору, щоб не провадити ливарну справу навмання. Я хочу і доможусь того, щоб у мене на заводі чавун був такої ж ковкості, як залізо. Розумієш? Щоб, коли селянин стане нашою жаткою пшеницю жати і наїде випадково на камінь, нічого з нею поганого не трапилося. Щоб зуб’я не посипались! А зуб’я ці, брат, — велика штука. Вони ножі від всякої капості оберігають. Розумієш? І от я хочу, щоб український селянин дякував нам за наші жатки! Мало базікати про змичку міста з селом. Змичка, вона в отаких зуб’ях теж міститься! — І директор погладив іржаву деталь, як живе кошеня. — Ну, а тебе, молодий чоловіче, чого навчали? — спитав він, перевівши погляд на Сашка Бобиря. — По слюсарству п’ятий розряд дали, але я найбільше люблю мотори розбирати… — сказав Сашко. — Навіть мотори розбираєш? От герой! Ну, а хто ж після тебе їх складати буде? — І директор, хитро посміхаючись, глянув на Бобиря. — А я сам і складу, коли треба. Який, дивлячись, мотор. Якщо, скажімо, від мотоцикла типу «Самбім» — дуже навіть просто, — не втримався Сашко, щоб не похвалитися перед директором заводу. — Доведеться, значить, тебе у ріс направити, — вирішив директор. — У який такий «ріс»? — голос Сашка помітно затремтів. — Це у нас зветься: «Ремонтно-інструментально-силовий». А для зручності вимови: ріс. Цей цех всі інші майстерні обслуговує. Проглядаючи ще раз наші путівки, директор сказав: — Отже, молоді люди, правдами чи неправдами, а все-таки на завод я вас візьму. Чого це, ви запитаєте мене, така ласка? А того, що в нашій країні, і тут є ще безробіття. Людей багато, а заводів поки що мало. Але вірю твердо: явище це тимчасове. Дуже скоро ми і безробіття позбудемось, заводи нові збудуємо, і, можливо, ніхто й не повірить, що було колись при Радянській владі безробіття. Але зараз воно є… Так от: сьогодні пройдіться в цехи, оформіться, а завтра, по гудку, прошу з’явитися до майстрів. Коли б ви були тутешні, я послав би вас у чергу, на біржу. Однак доводиться, повторюю, робити виняток. Але працювати чесно, на совість! Зрозуміло? Не прогулювати і не запізнюватись! Наш завод — радянський. Зрозуміло? Англійського капіталіста Джона Кейворта ми в Лондон вигнали і в свої руки діло його, нашим горбом нажите, взяли. Для своєї ж користі ми повинні хазяйнувати й берегти завод. Таких робітників, які по-хазяйському ставляться до свого заводу, у нас цінять і поважають… Комсомольці серед вас є? — Ми всі комсомольці, — похопився сказати Бобир. — А Василь у нас навіть членом бюро був! — Тим краще! — зрадів директор. — Комсомолята нам дуже допомагають. Коли оформитесь у цехах, сходіть у ЗЗК, до Головацького, станьте на облік і починайте нове життя.  
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка