Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка10/24
Дата конвертації20.02.2016
Розмір6.46 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24
Із Книги днів




Се я, Володимир Шкварчук, син Михаля Шкварчука, що народився і життя прожив у Пакулі, хоч і коротке життя, бо підірвався на міні, косячи сіно в лугах Сиволозьких у літі сорок першого року. Давно це все було, і вже мало хто з пакульчан пам'ятає батька мого, а матір — тим більш, мати була із Хмільниці, а як поховали батька, узяла вузлик зі мною, трьохмісячним, і подалася у Хмільницю на дворище батьків своїх. Тож вписую я, Володимир Шкварчук, до Книги днів правдиві свідчення, віднайдені мною в архівах мринських, партійних та кагебістських. А почав я у них порпатися ще на початку дев'яностих років, коли дозволено було знати трохи більше, аніж дозволялося раніше нам, простим смертним. А вписую свідчення, аби ті, хто колись Книгу днів минущих гортатиме, знали, що не були діди і батьки наші вівцями покірними, які під ніж мовчки, понуро бредуть. Ні, не були вони такими, принаймні не усі були, а багато хто як міг опирався тогочасному гнітові, режимові сталінському. І опиралися вони, допоки найбільш активний матеріал людський винищено було, викошено, викорчува но-то війнами, громадянською і вітчизняною, то всілякими чистками, то голодомором і колективізацією, а від початку тридцятих років — регулярними, як пори року, арештами, розстрілами, таборами сибірськими. Я так думаю, що і на війні, і в потрясіннях суспільних першими гинуть ті, у кого серце живе і розум живий, а мертві душею та куці розумом — у землю вростають, наче камені, і порятовуються. А відтак вертають додому і кажуть гордо: «Ми — перемогли…» А ті, хто переміг, давно над полями битв чайками кигичуть, курличуть журавлями, шикуються в ключі і ширяють над оселями живих, але мало хто їх чує і мало хто їхню мову розуміє. А як був винищений найбільш активний людський матеріал війнами, голодоморами, репресіями, колективізаціями, мобілізаціями, настала Інша в суспільстві на добрі чверть століття, німота велика настала, ніхто й голосочка подати не смів, так боялися. Але ця тиша, ця німота не вічно тривали, бо нове покоління, не викорчуване, не залякане вкрай, хай і одурюване з перших кроків своїх по землі, підросло та зміцніло. Воно і розвалило тоталітарну імперію. Бо правду писали колись розумні люди: щоб трималася репресивна система, начальники мусять кожне людське покоління ретельно прополювати — на предмет живих душею і розумом…  

Розказується в документах державного політичного управління, колишнього грізного чека, що ще у двадцять четвертому році на Мньовщині діяв партизанський антибільшовицький загін. Це вони, партизани, узяли на абордаж пароплав, який плив по Невклі з продподатком у трюмах. У кого з пасажирів пароплава знайшли партійні білети, усіх постріляли. Так воно вже повелося із часів громадянської — кров за кров, жалості не знав ніхто, ані більшовики, ані лісовики. Поблизу Сиберіжі група партизан із того ж загону заскочила підрозділ міліцейський під командуванням депеушника — і цілком винищила його. Неподалік Мньова, у лісах Сіверських, партизани зупинили поїзд і перебили партійців, виявлених серед пасажирів. У приміщення мньовської міліції вони ж серед ночі кинули бомбу. Опісля цих випадків до Краю було прислано спеціальний загін із досвідчених чекістів та ескадрон військ особливого призначення. У Краї оголосили стан військової облоги. Як пишуть у донесеннях свідки, «кожен двір, кожен кущ було узято на облік». Війська ДНУ дощенту випалили болота, зокрема і Замглайські, між лісом Чорним та лісом Сіверським, де переховувалися партизани. Болота горіли місяцями, чорний дим стелився над Краєм, а ночами — палахколітло над Краєм небо криваве. Партизани загинули у нерівній боротьбі з репресивним режимом.  

Неспокійно було навколо Мрина і восени тридцять другого року, про що свідчать документи ДПУ, а я, Володимир Шинкарук, вписую з них до Книги днів. Начальник Мринської обласної робітничо-селянської міліції повідомляв до вищих інстанцій про надзвичайні випадки, що сталися в останні дні: дев'ятого вересня на ділянці будівництва дороги до Листвена забрано коней, а одинадцятого вересня група невідомих напала на їздових, що вертали із хлібоздачі. Тієї ж ночі група невідомих обстріляла поблизу села Пльохова бригаду колгоспних активістів, що вертали з розкуркулення хуторян. У ніч проти тринадцятого вересня у селі Хмільниці пограбовано кооперативний магазин, сліди вели у бік лісів навколо Чортового болота, де гуртувалися лісовики. У селі Будищі повісився одноосібник — після чергового нальоту «червоної мітли». Втім, неспокійно було у всьому Краї, — допустивши, як було визнано пізніше, «перегиби» у колективізації, тобто віднявши у січні — лютому тридцять другого року від селян зерно, влада викликала відчайний опір народу. За дев'ять місяців року, тобто до початку нової хлібоздачі, у Краї було відмічено, за повідомленням державно-політичного управління, понад сімдесят випадків так званої «волинки», що в ній брало участь близько шести тисяч селян, найчастіше — жінок, які протестували супроти насильницького відбирання у них корів на м'ясозаготівлю, вимагали хліба. Люди розбирали колгоспне (своє!) майно, знищували кабальні колгоспні документи, били активістів. У селі Коршаки жінки тримали владу у своїх руках декілька днів…  

А ось що свідчать документи про здачу хліба у сусідніх із Пакулем Крутьках, і я вписую їх до Книги днів. Ще п'ятнадцятого серпня тридцять другого року до двору шістдесятирічного Луки Ошалика під'їхала бригада заготівельників. Дід вийшов з ціпом, ударив по коняці гостей непроханих, закричав на всю вулицю: «Добрі люди, рятуйте!» Збіглися сусіди, багато людей, головним чином — жінки. Тридцятирічна сусідка Луки Марія Полуян і собі закричала: «Чого стоїте? Рятуйте! Пограбують Ошалика — тоді візьмуться за вас!» На її поклик першими відгукнулися брати Лисюки. Один ухопив вила, інший — сокиру. Вони стали попереду натовпу. Бригада заготівельників відступила. Голова сільської Ради усіляко умовляв людей покоритися неминучому, але вони стояли на своєму. Наступного дня бригада узялася до справи рішучіше. Заготівельники уже і снопи на вози поклали, коли знову зібралися люди, декілька десятків; попереду, як і учора, — Марія та брати Лисюки. Люди перекидали підводи, заготівельників гнали геть. Зачинщиків, звісно, арештували, міліція вже готова була. Один із братів Лисюків утік, кудись виїхав. Інших судили, але винними себе вони не визнали. Дев'ятнадцятого грудня того ж року виїзна сесія обласного суду винесла вирок: Ошалику — розстріл із конфіскацією майна, Марії — шість років таборів, Лаврику Лисюку — чотири роки таборів і три роки висилки. Самі ж Крутьки, як село, що мало «командний вплив на інші села», занесли на Чорну дошку, розкуркулили ще сімдесят господарств, десятки людей виселили на Північ. Розкуркулені казали так: «Наші господарства знищені холодним вогнем…»  

Ні, не були наші люди баранами дурними, а все розуміли, що навколо них творилося. І я це засвідчую, опираючись на архівні документи, і хай буде записано до Книги днів на віки вічні. Ось як роз'яснював, що таке колективізація, своїм односельцям Олексій Лузан із Великої Вісі, і це залишилося у справах енкаведистських: «Колгосп — це панщина, там нема доброго господаря і не буде. Згнию під плотом, а в колгосп — не піду. Комуністи — паразити, хабарники, грабіжники, шкурники, знущаються вони з людяк». А його односелець Володимир Бубра додавав: «Совітська власть веде політику свою не від Бога, а веде її від чорта, через те комуністи — бандити. Колгосп — кабала, працюють люди день і ніч, а ходять голодні. Урожай відбирає держава, комуністи усе забирають для Росії. Україна має бути самостійною». А ось які слова учительки із Мрина Ольги Полторацької зафіксували енкаведистські папери: «Ми в Союзі не маємо ані політичної волі, ані елементарних національних прав, ми такі ж під'яремні, як Західна Україна у стані Польщі. Я ладна іти навіть на згубу, аби лише повернути Україні її законні права на вільне, цілком самостійне існування». А в селі Будище Антон Козел тридцять п'ятого року написав на могилках трьох своїх діток: «Діти, заморені голодом». Органи кваліфікували це як «антирадянську агітацію проти колективізації шляхом розповсюдження чуток про голодомор». Чекістам так і не вдалося виявити справжнього автора чи авторів листівки, розклеєної тридцять шостого року у Мрині: «Навіщо оті кати брешуть нам про стахановський рух? А для того, щоб нас піддурити і примусити по двадцять годин на добу тяжко працювати. Хліб від селян відбирають, бо Сталіну й іншим розбійникам дуже не хочеться працювать, а хочеться паразитувать. Годі проклятих дармоїдів годувати! Повставайте, люди!..» А семикласник із села Пльохова Микола Вовк, прочитавши книгу про повстання Пугачова, виготував п'ять листівок із гаслами повстанського характеру: «Долой партію! Вона є ворог трудового народу! Товариші, ви знаєте, Ідо тепер жити погано, тому готуйтеся до бою за нову владу. Долой соціалізм!» Зваживши на неповноліття, Миколу засудили до трьох років позбавлення волі у віддалених місцях Радянського Союзу. Зате жорстоко поплатився студент Мринського учительського інституту Василь Миртовий, який у тридцять шостому році не побоявся сказати: «Москва тримається за рахунок України, без неї вона б загинула. Голод тридцять другого — тридцять третього років зумисно зорганізований для того, щоб український народ зубожів до рівня російського народу. Для цього й виморили третину населення. Я сам у Харкові бачив: ловили на вулицях голодних, напихали ними цілі сараї, де мертвих присипали землею. Комуністи — шкурники, кар'єристи, між ними і фашистами немає жодної різниці, як між Сталіним та Гітлером». А в тридцять п'ятому році неустановлена органами особа у Мньові розклеїла по місту чотири листівки із закликом: «Товариші! Борітеся за самостійну Україну!» Свідчу для Книги днів із певністю великою: якби на комуністичну владу не треба було працювати, якби вона могла обійтися без людей, у тюрмах і таборах сиділи б усі, і винні, і невинні. І ще свідчу: нема числа людям, які розуміли усю злочинну сутність сталінського режиму. Хоч далеко не усі осмілювалися про те уголос казати.  

Але ж були, були такі, хто осмілювався, хто наважувався, і я вписую про таких до Книги днів, черпаючи з архівних документів, які мені доступними стали у новий час. Вписую для правдивого свідчення перед нащадками. Хоч і полюбляла Уляна Несторка наспівувати пісню про траву, що плаче без голосу, але голоси були, тільки ж не дозволяли людям їх чуть. З дитинства у пам'ятку мені оповідка з повістей партизанських, що в роки німецької окупації червоні партизани розкидали листівки по Мньову, скориставшись із високої димової труби місцевого льонозаводу. Але хто з нині живущих знає, що в тому ж Мньові ще у році тридцятому з'явилася листівка, написана і розповсюджена-учнями-місцевого сільськогосподарського технікуму?! Ось вона иереді мною, у тогочасній справі Державного Політичного Управління, розшукана мною у обласному кагебістському архіві, і я вписую її до Книги днів: «Товариші, доволі чекати і терпіти! Ми добре бачимо, що правителі наші заблукали, і марно вже чекати від них чогось доброго. Вони усіх нас ведуть до загибелі. Час узятися до діла, скинути чиновні кабінети, що вп'ялися у людські жертви, наче комари, зовсім не рахуючись із мільйонними масами робітників і селян, які скніють і голодують разом із своїми родинами. Час прокинутися усьому народові і дати опір брехунам та нехлюям!» Авторів цієї листівки президія Мринського обласного суду реабілітувала — аж через чверть століття після їхньої загибелі у сибірських таборах…  

І ще вписую до Книги днів документик один, із архівів мринських, хай голос Параски Іванівни Чекменьової із Кривого Рогу, народженої у селі Пакулі, звучить для поколінь майбутніх, нагадуючи про усе те, що нашому народові довелося переживать: «Наш батько, Матвієнко Василь Петрович, 1882 року народження, розкуркулений у 1928–1929 роках. На той час батько з мамою побудувались, дітей було четверо, брат і нас три сестри. Перед розкуркуленням батькові сказали, щоб він розпродав хазяйство і виїхав з нами кудись у місто. Але він виїхав сам у Білорусію, там влаштувався на роботу, а маму з нами маленькими розкуркулили — вигнали взимку на сніг. Без батька. Його засудили в Білорусії до десяти років концтабору. На Біломорсько-Балтійському каналі він захворів на ревматизм, і його перевели працювати в їдальню. А ми з мамою жили на Мньовщині, у селі Сиберіжі. Ви спитаєте, чому я Іванівна, а не Василівна? Я рідна дочка свого батька, але прожила усе життя під чужим прізвищем, слава Богу, що тепер про це можна відкрито писати. Коли батько був на Біломорці, мати роздобула у селі довідку на Копитька Івана Петровича і поїхала з нею до батька. При побаченні віддала йому ту довідку, а в ній написано, що Копитько — колгоспник із села Сиберіж і що він приїхав на побачення з ув'язненим. У таборі був ще один чоловік із нашого села, батько назначив йому день втечі, тільки сказав мамі, що підуть вони через різні пропускні пункти; а коли дійдуть до станції, здається, Сорока, то поїдуть у різних вагонах, у Ленінграді їх уже чекала воля. Потім батько завербувався на будівництво Криворізького коксохімзаводу. Оскільки я була найменша, то в 1934 році ми з мамою поїхали до нього, де я вступила до школи під прізвищем Копитько Параска Іванівна. Ось так я і батько жили під чужим прізвищем, а мама, брат і сестра писалися — Матвієнки. У 1943 році батько, уже паралізований, помер. Я у 1941 отримала атестат зрілості, згодом, після звільнення міста від німецьких окупантів, по тому атестату мені видали паспорт на прізвище Копитько, а людям говорили, що ми з братом та сестрою по батькові не рідні». У 1991 році жінка дізнається від родичів, що в місцевих газетах друкувалися списки реабілітованих і наче там згадувалося ім'я її батька. Вона пише у різні інстанції, уяви не маючи, за що батько був репресований, просить довідку про його реабілітацію, однак для довідки потрібна інша довідка, а на ту довідку ще довідка… Одне слово: «Не знаю, як ще довести, що я справді дочка? Це могли б потвердити у селі Сиберіжі люди, з якими я починала ходити до школи, і в селі Пакулі. У мене збереглась фотографія, на якій я, брат і сестра сфотографувалися зовсім маленькими. Ми з сестрою сидимо у суконних танках, з-під спідничок виглядають довгі вишиті полотняні сорочечки. А Марійка померла одразу, коли нас викинули на сніг, у неї сталося запалення легень. Богом прошу, допоможіть мені у моїй просьбі…»  

Розум підказує мені, Володимиру Шкварчуку: «Досить вписувати до Книги днів, бо хто усе те читатиме, в майбутніх поколінь свого горя вистачить». А душа своє твердить: «Слово написане рано чи пізно, а — відлупить у серцях людських». І я вписую наостанок як документ, що кривавить, як факт, що криком болючим кричить, слова пісні-прокламації, яка на початку тридцятих років народилася і розповсюджувалася — з вуст до вуст — на Мринщині, у Краї нашому. І цією піснею-зойком «Доля селянина» завершую запис до Книги днів: Встала хмара, з-за лиману, а другая з поля,
Зажурилася Вкраїна — така її доля.
Зажурилась-заплакала, як мала дитина:
Ніхто її не рятує, все селянство гине.
Плачуть біднії селяни, долю проклинають,
Що пора така настала — усе відбирають,
А самого селянина з дому виганяють.
Хоч іди та утопися, бо нема де дітись:
Виростають нехрещені наші бідні діти.
Кохаються невінчані, без попа ховають.
Запродана наша віра — в церкву не пускають.
Ой горенько всім селянам нині на цім світі
Нема чого пити і в чому ходити…
Годі, браття, нам, селянам, ці муки терпіти,
Пора, браття, нам вставати — що треба робити:
Пора владу ту совєтську давно вже розбити,
Бо не можна нам, селянам, надалі так жити!

 

Казання про спаленого бога


 



Дак се ж, мо', сам Нестор Семирозум, ще як по землі йон ходив, наче людиночка звичайна, тую ікону малював. Нє, се уже познєй, се уже моя бабуся пам'ятала, а вона Нестору Семирозумові в онуки годилася б. Малював тую ікону дідок зайшлий, що Божу Матір з дитям для церкви пакульської написав. Був син Божий у сорочечці вишитій, а очі Його — як у Христини, дочки пастуха пакульського і поденки, се я пам'ятаю. А літував богомаз у баби Голубки, у хатчині її, за церковищем. І в дяку за притулок та хліб-сіль написав на широкій дошці липовій Отця Небесного, босого, у чикмелі вовняному, з патерицею в руках, наче сельський чередник. А голова Отця Небесного — над хмарами, і серпанок довкола голови, удень і вночі світився йон золотаве, люди, хто бачив образ той, дивувалися. Суворими були очі Отця Небесного, але до людей спочуйливі. Се ж у баби Голубки дочка підростала, Наталочка, ще її Голубівною у Пакулі прозивали. Як очоловічився з нею Матвій Чотирус, баба Голубка образом тим дивним молодих перехрестила. І благословляв Отець Небесний із покуття родину Чотирусів на труди земні, тяжкі та на любов і дєток, аж покуль усе у світі сьому не переколотилося і людяка до людяки хужєй звірини лютої стала… Пам'ятаю я тую ікону і досі, наче у сні щасливому вона мені видиться. На покутті хати батькової вона висіла, над розтоками, де сходяться лавки, як ріки широкі. Матір до неї подовгу молилася і нас, діток своїх, навчала. Ні материної, ні батькової карточки не залишилося, тади не до карточок нам було. Материне лице нині — як у тумані густому, ледьледь бовваніє в пам'яті моїй. А як про батька думаю, тую ікону, на покутті, над розтоками, згадую, наче з ікони він зійшов. Бо так було її написано рукою скусною, мастаковитою. Наче ж і Бог, вершитель усьої жисті, Отець Небесний, а — як людиночка родна, пакульська, і вбраний у простецьке, у наше, що наші батьки і діди носили. На лице Отець Небесний — суворий, як і батечко наш. А як молишся до образу на іконі душею одвертою, не самим голосом, для близіру, очі Його живим світлом, співчутливим до горестей твоїх, гірких, дитячих, світяться і кружало золоте, хоч лампа, восьмилінійка, ледь блимає під стелею, навколо голови Отця Небесного вогнем животворним сяє… Я — з году двадцять другого. Пакуль — село наше звалося. А проживали ми на хуторі, між річечок Ворониця та Студниця, над Сіверським шляхом. Це дід наш Павло Чотирус, із японської війни прийшовши, заслуженим сильно, тамочки оселився. Землю йому громада дала, а тади прикупив трохи. Хазяйство було у батьків, усе було, коні добрі, виїзні, і робочі коні, і молотарка, і корови, і вівці. Як вийшла наша мати заміж, се ще вона нам розказувала, доїла семеро корів, руки геть попухли, уже думала чоловіка кидать. Дак сирота одна жила в селі, далека родичка наша, батько узяв її за дочку, вона стала помагать матері. Пізніше вона чоловіка собі знайшла, дак батько коня і корову за нею дав. Усі у нашій сім'ї робили тяжко, що правда, то правда, клопоталися, як мурахи, од рання до пізньої ніченьки. Мені ще годиків шість було, а я уже і дровця носила, і гусей у лузі, над Свидницею пасла. Братеник, Іван, на два годики старший, то я — скільки й пам'ятаю: молотарка молотить, йон — коней поганяє. Одного дня не послухався, дак батько розсердився сильно, сварив його. Битися — батько не бився: нас, дєвок, четверо, а син — одинак, жалів сина. Землі і все, нажите дідом Павлом, батько переписав на себе — і всьому ми гуртом лад давали. Але знали ми не саму роботу, були в дєтстві моєму, до семи годиків, і щасні дні. Під Різдво, було, знайду кутю на покуті і узвар у сіні, а ще ж мала була, бігаю по хаті, приказую, як мати навчала: «Несу кутю на покутю, кво-кво-кво, щоб кури водилися, щоб кози родилися…» А далєй уже не пам'ятаю, бо теє усе, добре, рано обірвалося… Усе обірвалося, бур'яном поросло. Як виробила я сяку-таку пенсійку, розпрощалася із київською фабрикою, на якій трохи не од самої війни пропрацювала, навідалася до Пакуля. Се ще був Пакуль, хоч Чорнобиль за Синявськими лісами уже гахнув. Хоч родаків у селі уже — кіт наплакав, та й ті — третя вода на киселі, а під старість людину мотузкою тягне туди, де її пупа закопано. Дак видолок, де наш хутір був, у селі досі Чотирусищиною звуть. Геть увесь шалиною заріс, сама дереза, хвилями сивими, вище людського зросту, не пройти, не пролізти. На гінких пагонах дерези — червоні ягідки, наче краплі крові, нашої крові, під зиму сеє було. Де-не-де навколо видолка — вишняк здичавілий і яблуньки лісові. Яблука на них дрібні, кислі, як жисть моя. Усе, що од саду нашого, дідом посадженого, а батьком викоханого, залишилося. Вітер осінній, сіверський сколихнув дерезу, зашелестіла вона голосом материним: «Марійко!..» Се наче до мене, се наче душа материна загомоніла. Заплакала я гірко, над видолком стоячи, як над склепом сімейним, згадала матір, батечка згадала — де їхні кісточки? У чужих землях кісточки їхні, у холодних Сибірах кісточки їхні. Виплакалася я та й похилитала на причал, до катера, ще катер ходив. Похилитала, думу тяжкую, як ношу непомірну, у душі своїй вистражденій несучи: кому се воно треба було, щоб із гнізда мого родового, де життя живим джерелом струменіло, шалину, пустку, нетрища глухі поробити? Це уже з богами християнськими, наче з ворогами племені людського, у Пакулі воювали. Нестірко, онук Нестора Семирозума, війну розпочав, а Михаль Громницький довершував. І прискакав Громницький із свитою своєю, активістами сільрадівськими, на хутір Чотирусів. Прискакав Громницький на хутір Чотирусів, весь у чорному, наче пекельник з-під болота Чортового: шкірянка наваксована, галіфе ворсисте, лискучою шкірою на сідниці підшите, капчури — на півсвіту. А трапилося це ранку недільного, празникового. Наталка Чотирусова, Голубівна по-вуличному, у печі топила, дітвора меншенька до її колін тулилася, Матвій Чотирус у беріг подався, якесь рибеня підманути. Побачила Голубівна крізь вікно гостей непроханих у дворі, дітей до себе притулила, серед хати, перед образом Отця Небесного на коліна упала: «Помилуй і захисти, Отче, діточок моїх!..» А вже Громницький — на порозі, світ білий застить. Руки — в боки, регочеться, злі слова вихаркує: «А, куркульня зажерна, став вам поперек горла ваш жирний шматок, перед дошками своїми поганими колінкуєте?! Не допоможуть вам дошки ваші! Нема богів ваших і вже ніколи не буде, це вам сам Громницький Михаль каже! Совітська вдасть їх одмінила навік. Головами своїми дурними подумайте: якби боги ваші були всесильні, як вам здається, вони давно б так зробили, аби мені руки всохли і усього мене у вузол скрутило. Бо я уже дощок з їхніми образами перерубав-перепалив добру мажару. Але ще довго я своїми руками пролетарськими вас, глитаїв, із жисті нової вириватиму, як бур'ян із поля. І ніякий Бог мені не указ, бо я — достойніший од Бога вашого!» Переступив через дітей Голубівни, як через мурахів, ухопив із покуття ікону з образом Отця Небесного і з реготом у чорні челюсті печі кинув. А вже вогонь у печі аж гиготів, червонясті язики полум'я закінчений комин лизали. Обійняло полум'я ікону, що її прийшлий богомаз написав на дошці липовій, обійняло її крильми багряними, і за мить коротку попелом ікона стала. І не загримів грім небесний і земля не розверзлася. Михаль Громницький долонями білими, невиробленими біля припічка тріпнув, заіржав, наче жеребець втулений, і — з хати. Дак я у жерло печі дивилася, як вогонь ікону спопеляв, і бачила: дві сльози криваві з очей Отця Небесного покотилися і впали жаринами на під печі. А мати наша підвелася з колін, зазирнула у челюсті печі, зітхнула горісно і мовила голосом — мертвим: «Нема, дєтки, Бога нашого, помер Бог. Се на лихо велике і пережиття тяжкі усім нам». Помовчала трохи, відтак і запитує невідь у кого, бо ми ще — малі були, нерозумні: «Якщо дався Бог спалити себе, то який йон — Бог?!» Малі ми були, нерозумні, се правда, а наче пилою по серцю мені слова ті материні. І від того дня не бачила я, щоб мати молилася, і нас, дітей, до молитви не зохочувала. А лице у матері нашої зробилося — наче з криги випиляне. І тольки як померла вона, у бараці тифозному, у Сибіру далекому, страшному, і я очі матінці рідній закрила руками своїми дитячими, відмерзло обличчя її, відтануло і розвидніло. Немовби золотаве світло од образу Отця Небесного пасмом неземного сяєва на лице її холодне лягло… А Кузьма Терпило, син Нестора Семирозума, у ті роки по селах довколишніх плотникував, сокирник був знаний, усе його рук слухалося. І забрів він, із Смоляжа вертаючи, на хутір Чотирусів. Кузьма з Матвієм приятелювали і, як випадала нагода, спочивали душами, розмовляючи про те, що було, що є і що буде на світі білому. Плакала Голубівна, про напасника Михаля Громницького розказуючи і про спаленого Бога. А Кузьма, син Нестора Семирозума, і мовить до неї: — Бог — у душах людяцьких, молодице, а не на дошках тлінних. То все марево рукотворне, штукарське, шашіль — і та дошку іконну гризе, аж труха з неї сиплеться. — Так мене матка моя навчала — до ікони молитися, а матку мою — її матір, так воно од роду велося. Але тепер — згорів Бог, і нема Його ніде, ні на землі, ні на небі, ні у душах людських, калі Ион дозволив Громницькому із собою таке зробити, — одказувала Голубівна, і крижаним лице її ставало. — Помер наш Бог, і ми скоро вимремо, як машкара дрібная під зиму, бо — самі-саменні на сій грішній землі зосталися. — Бог — не пастух череді людяцькій, щоб кожну людяку на добру пашу навертать, — правив своє Кузьма Терпило. — Не цар, не верховода Йон у скопищі людяцькому. Скольки люди живуть на землі, стольки і вбивають, гнітять, терзають звірино одне одного. Якби Бог за усе теє одвічав чи мав силу одвернути горе гіркеє, Йон давно б розуму позбувся. Бо теє усе бачить, знать, мати силу допомогти — і не помогти — ніяка сила, і найвища, не витрима такого. Бог — совість наша, світло у наших душах і тольки… Матвій Чотирус слухав усе те і мовчав понуро. І проводжав він гостя за хутір свій, і казав Кузьма, син Нестора Семирозума, оглядаючи господарство приятеля свого очима сумними: — Не хотів я залякувати жонку твою, Матвію, а тобі скажу, покуль нас туточки ніхто не чує. Здавай оце все, що нажив ти і батьки твої нажили потом і мозолями кривавими, здавай і простуй геть — бо порозтягують сліпі людяки, нерозумні, і кодло твоє жорстоко, з корінням, вирвуть із землі сьої. Але не вірив приятелю і побратимові своєму Матвій Чотирус, бо не хотілося у таке вірити: — Ви із Наталочкою моєю наче змовилися, і чорно в очах ваших. На мене ніхто з людей пакульських зла не має, бо нікому не зробив я поганого, тольки добро робив. У кого се рука підніметься, щоб моє кревне од мене одібрать? Ти, конєшно, болєй мого знаєш, у газети дивишся. Грамотніший ти, конєшно, а я — тумак тумаком, тольки роботу пекельну знаю. Але думаю головою своєю дурною, що в газетах — то грім тольки словесний, для постраху нашого брага, мужика. Погримить, та й розійдуться хмари, грози не буде, ніхто із владик високих не допустить до нового розору в країні. Там, угорі, теж знають, що кожде в селі привикло до свого, і хто жисть на власних плечах натруджених тримає, знають. Не буду я нічого збувать і світ за очі тікать не буду, якось воно перемелеться, усе сеє… А серед зими приїхали по батька нашого, із самого Мрина приїхали, двоє міліціонерів, і Михаль Громницький з ними: «Збирайся, Матвій Чотирус, поїдеш із цими хлопцями, так власть совітська розпорядилася. Таким, як ти, нема місця в соціалістичному Пакулі. Без тебе нову жисть будуватимемо…» Дак міліціонери — ще молоді, ще трохи совісті у них лишилося, топчуться в порозі, радять тепліше одягатися і щось із харчів із собою узять. А в Михаля Громницького — кожух чорної дубки, і той од злості аж рипить: «Скорєй, скорєй! На Соловках тебе одягнуть і нагодують — баландою тюремною!..» — «За які такі гріхи?» — тяжкенько зітхнув батечко наш. «Була б морда куркульська, а гріхи для неї ми придумаємо, для цього властю поставлені!» — сміється, наче гавкає, Михаль Громницький. І навіщо земля наша таких зміюк родить, не пойму. Було сеє у годі двадцять дев'ятім, я ще геть мала була, а пам'ятаю усе чисто, як учора. А як почав батечко з нами прощатися, плачу і стогону — повна хата, і сліз гарячих. Мати прикипіла до нього, одірвать не можна, душа їй, певно, нашіптувала, що востаннє бачаться. Бо почеберяла вона третього дня до тюрми мринської, пампушечок напекла, сього-того, а батечка нашого уже нема в тюрмі, уже його світ за очі повезли, аж місяців через три письмецо прийшло, що — у лісах він, далеких, архангельських. І зосталися ми на хуторі нашому сиротами повними, без Бога, спаленого, і без батька, людьми поганими од нас одірваного. Старша сестра, Марія, якось що заміж уже вийшла, за хлопця з бідної сім'ї, дак і його довго по сільрадах громницькі усякі тягали, що, мовляв, із куркульською дочкою очоловічився. А нас трійко — біля матінки: сестра Люба, годків дванадцять тоді їй виповнилося, братик Іван, середульший, і я, Катерина, семи років од роду. Але не довго ми у кублі своєму залишалися. Се уже почали хазяйства у колектив збирать, хоч люди, хто як міг, опиралися. Спершу коней і корів з нашого двору забрали. Тади і по нас приїхали. Усе з хати виносять. Ми усе оддавали, без спірки. Ніщо уже нам душі не гріло. Що з одежі ціннішої, мати у вузли пов'язала. А болєй людям оддавали — подушки, рядна, квашенину з погреба. Стоять людоньки навколо хати, дивляться на той розор, плачуть, як ото тепер у кіні показують. А розтягали усе — комнезамівці, з червоними хустками на шиях, команда Михаля Громницького. Як смерч вони налетіли. Матка першою у вікно їх побачила, ще як у видолок тічкою вони спускалися, побачила і заголосила: «Ой дєтки, ідуть вовки грабувати нас!» Тольки пір'ячко по хаті літало, як витрясали подушки з наволочок, а наволочки набивали добром нашим — сувоями полотна, вишитими сорочками, рушниками… Повезли нас у Мрин, там, на околиці, біля гори Собакаревої, бараки стояли. Такі хліви довжелезні. На підводу нас посадовили — матір нашу і нас, трійко діток. А старша сестра у Пакулі зосталася, очоловічена уже. А ще була у нас найменшенька, Оринка, я забула про неї згадать, дак її дозволили залишити у баби Голубки, матчиної матері. Познєй сестра до себе її забрала. То ми у тих бараках місяців зо три, до самої осені, гибіли. Уже зробилося холодно, а ми усе ще — наче коні в кошарі. Навколо — забори, ні зайти, ні вийти, усе теє охоронялося. Передачі нам із Пакуля носили, сестра старша і хто з родичів чи просто — людей добрих, крізь щілини у стіні дощатій подавали. А чи пайки які були нам, уже не помню. Плакали ми частенько у тій в'язні, у тих загорожах страшких, хутір наш згадуючи, хатину рідну, річку Свидницю і річку Вороницю згадуючи. За батьком нашим, що в лісах далеких північних безневинно, плакали ми. А молитися ми не молилися, бо так матір наша сказала: «Дурили нас наші діди і батьки, і себе вони дурили: Бога нема і не було ніколи, а якщо і був Йон, то в огні Йон згорів. І який же Йон Бог, коли такеє із собою дозволяє робити, не здатен ані себе захистити, ані людей своїх…» Так матка наша гомоніла голосом відчайним, тулячи нас, малих, до колін своїх, у бараці холодному, на ліжках дерев'яних, що нарами звалися, і лице її, таке добре завжди до світу, до нас, дєток, таке родне, крижавіло, і оченята рідні гасли, і уся вона — наче кам'яною робилася. Одкуль я сеє усе знаю, про Матвія Чотируса? А я вам скажу одкуль. Бо звікував я віку свого у сусідах Данила Вороб'я, а його разом із Чотирусом на Біломорку вислали як злісного нездатчика. У двадцять дев'ятім годі. Сього я ще не пам'ятаю, бо малий був, а вже як повернувся Данило з Біломорки, якось скоро після голодухи, що її тепер голодомором звуть, сеє пам'ятаю. Жонка його з дитям голодної весни померли, хату, хлівець та клуню розібрали, на колгосп перевезли, так що вернувся Данило Воробей на пустище. А після голодухи багато хат в Пакулі пустувало, по стріхи в бур'янах, скумасно було селом пройти, як по кладовищу, ідеш. Вернувся Данило Воробей не впорожні, а з вимпелом червоним і з грамотою, самим Калініним, всесоюзним старостою, підписаною, що він є заслужено передовиком соціалістичного будівництва. Дак власть сільська уже по-іншому на нього стала дивитися, не так скосирно, як ранєй, і дала хатину, коло мене, через рівчак, з тої хатини голодної весни усю сім'ю у спільну могилу під кручею вивезли. Познєй признавався Данило Воробей, що на Біломорці коло казана Йон приліпився і так вижив, ще й у передовики вписавсь, бо начальникам бригад жирніші шматки видавав, і себе не забуваючи. Сеє він умів — лисачком коло начальства, і по п'янці не приховував, жисть, гомонів, навчила, інакше б давно йому жаба циці дала. Мо', і дня не походив йон у поле, як до колгоспу записався, а втулився за комірника і все своє життя прокомірникував. Очоловічився вдруге, діток нажив, аж туточки — війна. Але йон далєй Мньова із нашими не пішов, сам себе демобілізував. А як вертався в сорок першому до Пакуля, на міні у Сиволозьких луках підірвався, ногу йому по коліно одчикрижило. По війні Данило Воробей — знову заслужений, ветеран, інвалід війни, знову комірникує. Дак перетоптав йон у повоєнні годи баб сільських, удовиць солдатських, як трави. За миску чечевиці чи гороху колгоспного, дітям голодним, сиротам солдатським. Тади ж і до пляшки дармової звикнув, заливав як не в себе, і до глибокої старості, до денька свого останнього. Уже смертонька з косою над ним стоїть, а йон жонку кличе: «Налий…» З ложки поїла — горілкою, поки й не захолонув. А прожив Данило Воробей аж дев'яносто год… Я до чого сеє усе веду? А до того, що немає у Бога справедливості, хто б що там не казав. Препоганюща була людяка, з душею вошивою, а стольки годів на світі білому прожила, у добрі, у достатку. А трудяці з трудяк, зичливцю до людей Матвію Чотирусу віку вкоротив, не дав нажитися, на діток помилуватися. І скольки таких! Луччі люди пакульські молодими на той світ ішли, в землю сиру лягали, чи на війні, чи по Сибірах та Колимах, усяка ж нечисть, як і той Михаль Громницький, життям досхочу тішилася. Дак я замислююся, не можу не замислюватися: яка ж сила у світі нами, смертними, порядкує — добра чи зла? Як перестав Данило Воробей комірникувати, дармовий випивон йому урвався, а пенсії, хоч і інвалідської, заслуженої, вистачало на якийсь тиждень. Став він до мене підходжувати, а в мене самогонка завжди є, тут я майстер із майстрів. Перехилить стакани ще, витре губи: «Я вами сьогодні довольний…» — «А я вами — ні!» — кажу. І не випущу було з хати, поки якусь побрехеньку про колишнє не розповість. Бо я хоч і працюю весь вік у колгоспі ветеринаром, скотним лікарем, як на мене кажуть, а минувшиною цікавлюся і книги історичні почитую. А найбільш мене інтересувала в колишній кривавій завірюсі доля мого прадіда Матвія Чотируса, так він мені доводиться. Я з тої гілочки, обламаної, Чотирусів, яка в Пакулі залишилася, одна-єдина. Дочка Матвія Чотируса Марія — то вже бабуся моя. Рано вона померла, в трудах тяжких колгоспних вік проживши свій, царство їй небесне. А якраз про Матвія Чотируса сусіда мій не вельми охочий був розказувать. Наче йому хто язика вкорочував, коли про прадіда заходжувалося. Щось його в цій історії сильно муляло, душу проспиртовану гнітило каменем важким. А що муляло та гнітило, сеє я пізніше уже дізнався, коли списавсь із дочкою Матвія Чотируса Катериною. Уже не було Данила Вороб'я серед живих, хотілося мені піти на кладовище і на могилу його плюнуть, та — Бог йому судія. Хоч, ще живий був, один раз у нього прохопилося, се вже йому недовго лишалося топтати ряст земний: «Ти, сусіде, грамотніший, дак напиши Горбачову, хай мені мою голову одріжуть, а пришиють псячу, я про такеє в радіо чув. Аби тольки не боліла і горілку пила. Бо помирать мені не можна, мене на тім світі, коло воріт, Матвій Чотирус із києм чекає…» То ось що я вичавив із Вороб'я про свого прадіда, переказую для Книги слово в слово: — Мене якось що ранєй загребли, скоро по осені двадцять восьмого, уже я болєй місяця у мринській тюрязі блощиць своєю кров'ю мужицькою годував, аж тоді і Чотируса до камери нашої вштовхнули. А було тамочки люду різного, і з верхів, і з низів, і за місяць я з усіма ними перезнайомився. І була там одна людяка, стойніша од усяких прохвесорів, злодюга в законі. А в мене на вищеньких завжди нюх був, дак я вже коло нього лисачком, лисачком, за вістового коло нього приліпився. Жонка сама не доїдала, а передачі мені носила, то я жирніші де шматочки, сам оближуся, а своєму покровителю — підсовую. Так нас натовкли до вагона, як камси в бочку, і — ту-ту на Біломорку. І Матвій Чотирус, родак твій, з нами, значиться. Йон, правда, наче і в гурті, а — сам по собі, одиначком. У стіну вагона, памороззю вистелену, лобом, як баран, упреться і молиться, молиться пошепки, сильно віруючий тади йон був. Покуль на тій Біломорці не побачив пекла земного, покуль не втямив, хто насправді світом порядкує. Чотирус, мо', тольки три дні і пробув у тюрязі мринській, швидко його оформили, а школу житейську уже в таборах проходив. Ну, а як пригнали нас у табір, у лісах архангельських, деревину для каналу заготовлять, покровитель мій коло кухні мене пристроїв, і там його слово було — закон, сам «кум» до нього прислухався, а «кум» тамочки — цар і Бог, оперуповноважений себто, од органів. І скоро став я за свого серед «придурків», а «придурки» в таборі — се наче «галіфетчики» в селі, вищенькі, начальнички, варенички в макітрі, як у тому анекдоті, для них завжди — краща скибка і на пупа вони не беруть. І серед простих табірників я — в авторитеті, бо в моїх руках — черпачок, од мене залежить, як і кому з казана баланди зачерпнуть. Ну, а Матвій Чотирус нічого сього, конєшно, не мав, таких пільг, як тепер кажуть. Конякою робочою йон був і нею залишився на усю жисть свою. І єдиний шлях йому стелився — на лісоповал. А там люди, хоч які здоров'яки, довго не витримували, видихалися за якийсь місяць-два, опускалися до штрафної пайки глевкого хлібця, шкелетами робились та й лягали кістьми в болото. Люди там мерли як мухи, земельку архангельську собою угноювали, се правда усе, що тепер у радіо балакають. Так я, мо', годиків зо два протовкся в господарчій зоні, то біля казана, то на конюшні, то в цеху, де дьоготь виготовляли. Про землячка свого уже й згадувать перестав, похоронив його давно подумки. Коли викликає мене табірний «кум», а йон мене і не забував, усе розпитує було, як та що. Викликає мене, значиться, «кум» і каже: «Потеліпаєш, Воробей, із новим етапом на верхню лісорубну…» Я трохи в штани не наробив: «За які гріхи?!» А «кум» далі каже: «Не за гріхи, а — довіряю тобі. Вважай, Ідо ти — в командировці. А тут пустимо чутку, що ти — проштрафився. Діло серйозне є…» А тая лісорубка — угору по річечці, якою ліс сплавляли. Окремий конвой там. І двічі відти тікали. І ніхто не знав, як їм тоє вдавалося. Дак я се ж — наче в розвідники, зсередини, од самих зеків розузнать. І розузнав. Через місяць мене відкликають, я «куму» доповідаю, як і що. Але то інша балачка. А я — про твого родака, Матвія Чотируса. Т'ам я його і стрів неждано, хоч думав, що йон — покійник давно. А вижив йон, ще й у почоті перед начальством ходив, щитаю, тольки через те, що од діда свого ще ремесло перейняв — пні корчувать. Таку землю Чотирусам громада дала, що там пнів було, як купиння на болоті. Дід з тої земельки пуховик зробив, і Матвій — коло нього. Дак він нутром відчував, під який пласт клин поставити. Двічі молотом ударить — і пень розлетівся. А інший день цілий біля такого ж пня проваландається, потом зійде, толку ж ніякого. І так Матвій Чотирус вижив. Бо тамочки тоді для нового табору ділянки розчищали, колективізація починалася і все те, страшке, про що тепер відверто кажуть. То він ще, мо’, з год коло тих пнів поклинцював, і відпустили, за ударну роботу. Тади ще таке практикувалося, се уже познєй строгіше стало. Ага, так у нас ще у вагоні, коли Чотирус Богу молився, до стіни одвернувшись, така балачка вийшла. «Якби Бог верховодив нами, хіба б допустив Йон, щоб отакий бардак на землі творився?» — сміюся з молитов його. А Матвій так серйозно відповідає мені: «Бо люди забули Бога, ось він і попустив віжки, віжкуйте самі, коли ви такі розумні…» І вже туточки, на верхній лісорубні, у нас із ним про жисть зайшлося. Я болєй про настрої серед зеків розпитував, бо мені перед «кумом» належало сповідатися, а Матвій про політику і про усе сеє — ані слова. «Піп нас у школі навчав, що усяка власть — од Бога, треба миритися…» — гачечок закидаю. Він довго мовчав, а тади зітхнув тяжко та й гомонить голосом таким, що мені мороз поза шкірою: «Нема Бога і не було ніколи. Я туточки такого надивився… Якби хазяїнував над нами Бог, од якого усе сеє, що коїться, залежало, і не втрутився, не зупинив, такий Бог сам найбільшим злочинцем почувався б. Ні, якщо і є Бог — то щось інакше, аніж нас попи навчали…» — «Нема Бога, а що ж є?» — допитуюся. «Мурашник людяцький…» — тільки і мовив Матвій Чотирус та й одійшов од мене, і болєй ми з ним не гомоніли. У нього своя жисіь склалася, у мене своя. Так і здох Данило Воробей, а не признався, що не остання то була гомонкн його з дідом моїм, що у тридцять сьомому годі віку йон Матвію Чотирусу зі страху за жисть свою погану вкоротив… І малечею була, не знала, і тепер, уже на той світ, через поріг земний, подивляючи, не знаю, навіщо і кому сеє все треба було. І яка зла сила вирвала нас із корінням з рідної землі, одірвала од рідної хати й покотила перекотиполем по світах чужих. Хто, чия рука невмолима полола і поле досі грядку, на якій висіяно жисті людські? Бо усе, про що пишуть і кажуть нині, усе ніби і так. і ніби не так. На людей усе звертати, на череду людську або пастухів, які ту череду пасуть, земних пастухів, все одно що винуватити дерева, ніби вони вітри скажені женуть. А насправді вітругани надають із висот незміримих, трощать гілля, виривають із корінням могутні дуби та сосни, і нема їм спину. Люди, як і дерева. — лише жертви сил неземних, про які ми досі мало що знаємо, хоч і грамотні сильно. А якщо ще чеснішими бути, то не знаємо нічого. Багато наук люди-розумаки напридумували, дзвенять вони і лелечуть, як води весняні з пагорів пакульських, колись, як ще зими були як зими і сніги як сніги. Але усіх їх зупиняє гребля незборима, невідь-ким споруджена, стіна непроглядна. Б'ються вони об ту стіну, вирують, плетуться, вишумовують, а що по той бік греблі і чи воно є що, ніхто того не відає, не знає достовірно. І залишається земній людиночці єдине: вірити, що є воно таки щось, по той бік греблі, по той бік стіни. Діди і батьки усе теє Богом звали і навчали нас Богові молитися, потім Бога спалили і в школі уже навчали нас науці молитися, природу і космос покорять, тепер знову про Бога згадали, а що воно і як насправді, того людині, мурашині цій земній, знати, мабуть, не судилося, 1 чим довше живу, чим більше про усе, що з нами відбувалося, думаю, тим менше певності і супокою в душі. З тою непевністю та неспокоєм, видать, і помру. І хай мене судить Суд Божий справедливий, якщо Він є. Як би я хотіла, аби Він був і кожному воздав по ділах його земних! А тільки сумнів душу мою гризе, як болячка невиліковна. Бо стільки горя гіркого і зла за жисть свою я напереживалася, набачилася, що не маю уже віри у справедливість навіть на тім світі, і не можу зрозуміти, що з людьми тоді робилося, та й донині робиться. А якщо ТАМ справді НІЧОГО нема, то навіщо усе сеє — ТУТ? Голівонька моя бідная розколюється од гадок і думань страшних. І тільки пам'ять про хату нашу душу одігріває. Давно нема тої хати, і хатище дерезою заросло, а в пам'яті — живе вона. І поки нас лихолітиця по чужих краях котила — жила. Як острівок серед розбурханої Невклі, з якого ми — родом. Як кубельце тепле, з якого вітрище пташенят, що в них ще й крильця не виросли, безжально викинув. І в бараках мринських, і в холодних вагонах дорогою до Сибіру, і в тайзі засніженій ми стільки разів нашу хатину згадували і тими споминами зігрівалися, що й досі вона у мені — як прозір сонечка крізь хмаровиння, як повів вітру теплого напровесні, і — як рана, печія вічна, на усю жисть мою. Біленькі стіни довкола і стеля над ними як небеса, кожну тріщинку, кожен хрестик, свічкою великодньою на траму намальований, пам'ятаю. Стіл широкий, тканою скатертиною вистелений, за ним родина наша збиралася щоранку і щовечора, по роботі тяжкій. Батько хлібину з-під рушника брав у руки свої мозолясті і на скибки запашні різав. І як діставала матір хлібець із печі, ще теплий, оббирала лист капустяний чи дубовий зі споду і складала паляниці рядочком на полиці, в мисниках, пам'ятаю. І таємничу для нас, дітей, діжу, на лежанці, під килимком, в ній тісто дозрівало, підходило. І піч, що теплом дихала, і ми, діти, на черені, як у Бога за пазухою, так мати казала. І пучки трав запашних у траму, і рукавці з насінням, і скриня материна, квітами яскраво розмальована, скриня воском пахла і полотном, у леваді вибіленим. І подушки на полу, у наволочках узорчатих, як пагорби над Невклею, і широчезні дубові лави вздовж стін, як невкльські береги. А над усім тим, над світом нашим, на покуті, Бог. З ікони дивився Він строго і лагідно водночас, усім ладував, усім верховодив — без його волі високої і травинка не захилитається, так нас навчали батьки. І кожному в душу Він прозірливо заглядав у хвилини молитви щирої, дитячої… І не стало нічого того, світу цілого, обжитого, впорядкованого, живого, не стало. Як спалили ікону святу, не стало Бога, залишив нас Бог і світ наш із собою забрав. І тільки у пам'яті моїй хата літ дитячих, ранніх, — як зірка у небі. Невже усе сеє було, а не наснилося у сні кошмарному? Одного досвітку осіннього, дощ моросив, навпополам із снігом, вигнали нас із бараків, що біля гори Собакаревої, мринської, в колону вишикували, з боків — гепеушники із рушницями, погнали через усе місто — на станцію залізничну. Наче татари — невільників. Плач дитячий, голосіння жінок, злі окрики конвоїрів. Слідом скриплять, гримають колісьми по бруківці підводи із скарбом нашим, хто що встиг із кубел своїх ухопить, сяке-таке лахманиння. Одежка на нас, правда, тепла, що в кого було, хто чим запасся, бо нам ще раніше сказали, що — у зиму нас потарганять, у Сибір. Слово теє — Сибір — по душах пилою. «До батьків ваших повеземо…» дурив головний гепеушник, а ми, діти, вірили. Як підходили до станції, розвидніло, побільшало людей у місті. Одні пальцями на нас показували і зуби скалили: «Куркульське сміття з нашої хати викидають!..» Інші дивилися з хідників співчутливо, потайки сльози витираючи, бо тоді вже так строго зробилося, що і чесні люди як поніміли. Загнали нас у вагони, товарні, мо', по десяткові сімей на вагон, чи й більше, двері зачинили, загриміло, заскреготіло під нами, рушили. Зупинялися лише на великих станціях, води набрать. Якось що нас уже не дуже стерегли, але хто куди піде, мати своїх дітей не покине. Ну, і так везли нас. З кожним днем усе холодніше ставало, се уже Сибір назустріч морозом дихав. Тепер глянеш на карту і за голову вхопишся: невже це справді було з тобою, невже се тебе несло по світу, як пушинку?! Знаю, що Омськ, Томськ, Новосибірськ проїжджали, ще якісь великі вузлові станції, на яких ми подовгу чекали. А такі маленькі станції мені й не запам'яталися. Багато людей було, як мурашок, довгі ешелони, у товарняках — самі жінки і діти. Грудних діток багацько. І все нам казали: до чоловіків, до батьків веземо. Але уже ми не вірили, бо зовсім в інший бік нас тягли, в іншу сторону: де та Біломорка, де Архангельська земля, а де — Сибір і тайга несходима. Плакали ми і співали, таке вже нутро у люду нашого, без пісні і в горі не може, плакали і співали, і все печальніші пісні наші були. Самі ті пісні у головах людських складалися, позабувалися вони, лише два рядки і пам'ятаю: «Собирайтеся, переселенці, для вас безплатний кип'яток…» Про сеє все я не можу розказать, я не вельми письменна, не до грамоти усю мою жисть було, аби — вижити. Але час тоді для нас ніби зупинився, чи день, чи ніч, а у вагоні темінь і холод, І лише колеса по рейках стукотять, наче годинник на стіні, і кілометри шляху нашого хресного відлічують. Ніхто не запитував, котра година, а питали тільки, скільки ми проїхали і скільки ще їхатимемо. Відлік простору відлік часу замінив, так би я сказала, а хто грамотніший, поправить мене, коли що не вірно. Хто їхав через усю Росію, та ще посеред зими, та ще у безвість, як ми, тільки той знає, на власній шкурі відчув, що таке — страх. Тільки той пойме. Бо слова людські — безсилі, ще не придумали люди таких слів. Зіпнуся було на клунок чи на материні коліна, припаду до віконця заґратованого, а за ним — сніги і сніги, сніги і сніги, де-не-де халупка людська, чорна, наче гніздо вороняче, без окілля біленького, як у нас, в Україні, без садочка, без деревини і кущика. А як за Урал нас завезли і тайга почалася, непроглядна, ще страшкіше зробилося. Од самого слова того — тайга — душу і тіло морозило. А тут ще тиф почався. Сестра Любася, старшенька од мене на чотири годика, се їй дванадцятий пішов тоді, ще в Омську заболіла. То ми її там залишили, у бараці для тифозних, потім вона якось що нас догнала чи привезли її, уже не пам'ятаю. І ніжки їй, бідній, одняло, і мову, через той тиф, заново навчалася ходити і розмовлять. А вже як отаборилися ми на поселенні, Любку повторний тиф придавив. Була зима люта, а нам сказали: залізниці далі нема, поїдете кіньми. А в Росії підводи маленькі, одноконки, а нас — троє, і ще сякі-такі клунки були. Матінці нашій уже не було де сісти, так вона за саньми ішла, по коліна в снігах, ішла і падала. А вона у нас на серце слаба була. Упала, так на неї підвода з валки наїхала. Сісти не було де, бо нас багато, а санки — одноконки маленькі, їхали ми цілий день, і за день не доїхали, казали, ніби триста верст од залізниці, точно не знаю. Вздовж дороги лісової — хатки порожні, проїдемо — знову, одна отак, друга. А деревушок ніде я не бачила. Зупинялися на ночівлю у тих хатках. Навіть не знаю, що ми їли, бо пайка нам ніхто не видавав. А як приїхали на поселення, у бараки тії, в тайзі, то мати наша тифом захворіла. Тижнів зо два вона прохворіла, у тифозному бараці. Багато тамочки люду лежало. Пам'ятаю, що на третіх нарах лежала жінка молода, і дитя грудне коло неї. Жінка померла, а дитя лазить по ній, грудей шукає. Се у пам'яті моїй відклалося навік. Грудне дитятко, потім забрали теє дитятко, не знаю вже куди. Хоронили померлих без домовин, так клали. По три. по п'ять тіл в одну яму. Бо мерло тоді дуже багато, ліків не було ніяких. Лікарі були, з тих же переселенців, а ліків — жодних. Топили, правда, в бараках, тайга, дровець вистачало, самі жінки у ліс ходили, рубали. Було, видряпається, бідненька, із тифу, сяк-так теліпає ногами. Глядь — а вже мертва, під деревом лежить. Ходиш по лісу — мертвих як шишок соснових, їсти хочеться, наїлося якихось грибів чи ягід, розгрібши сніг, їсти душа просить. Багацько було мертвих у тому лісі, ой багацько! Нікому до них діла не було ніякого, знали, що мертві — не втечуть. Та й живим утікти відти не було як, та ще жінкам із дітьми. Були такі сім'ї, що батьки до них приїздили, своє у таборах одбувши, то вони там поодстроювалися, і знову їх розкуркулювали. А наша матінка не дочекалася нашого батечки, не встиг він одбуть, як вона померла, од тифу. Спершу наша хрещена заболіла, пакульська жінка, уже й не пам'ятаю, як її звали, забулося. Лежала вона у тифозному бараці, і мати ходила її провідувать. Ми казали: «Мамо, не ходіть, бо ви теж заболієте». А вона нам: «Як се я не провідуватиму, то кума моя, не можна не провідувать» А тоді, як уже й мати злягла, жодні куми до неї не приходили, боялися переступить поріг тифозного бараку. Треба розчесать, а ми — не вміємо. Любася, старшенька, ще хворіла, а я мала і братеник мій малий. Матір на наших очах і померла. Вона уже до свідомості не приходила, а все про батька говорила і про меншеньку нашу, Оринку, що на бабиних руках залишилася, в Пакулі. Брат виміняє молочка, принесе: «Поїжте, мамо, попийте…» А вона марить, наче крізь сон: «Та луччей батькові дайте і Ориночку напоїть молочком… Хай Ориночка поп'є молочка…» Переживала вона за батька нашого і за дітей своїх болєй, аніж за себе. А де ми молоко брали, було у нас трохи барахла, що з собою привезли, то братик на молоко вимінював. Десь там деревенька була, у лісі. Далеченько десь, то він піде туди зранку, а під вечір — приносить. Скільки вже дадуть за тую хустку, по совісті, більше півлітра, знаю, не приносив. А я із самого ранку починаю житечко на вогнищі варить. А жита у нас трохи було. Баржа по річці Чулимі, так звалася тая річка, на береги якої нас завезли, баржа по річці пливла і зупинилася в березі. Нас понабігало до тої баржі! Спершу не підпускали і близько. А потім дізналися, хто ми. змилостивились, дозволили у пелени понабирать. Житечко я теє зварю, молоко скип'ячу, як принесе братик, і несемо матері та сестрі Любі. А се уже й Любка злягла, із повторним тифом. У тифозному бараці вони лежали, обоє. Матінка наша уже й не пила, а сестра лучченько почувалася. Сестра старша од мене на чотири годи, брат — на два, а мені — аж сім годочків. Тепер таких діток ще за руку через вулицю переводять, а ми — у чужій чужині, у холоді, голоді, у тайзі засніженій, тільки вдуматися — жить не захочеш. Під березою ми матінку нашу поховали, могилу хтось із переселенців викопав. Без труни хоронили, у чому померла, я їй полотнянкою обличчя накрила, і тільки. А була вона з лиця, після смерті, чимось на Бога, що на іконі спаленій, схожа, наче лик його нерукотворний на обличчі матінки нашої, стражденної, відбився, висвітив усе найкраще, що в ній було. Я перехрестилася, і братик перехрестився, хоч ні в що і ні в кого після пережиттів страшних ми уже не вірили. Не пам'ятаю, щоб і хреста ставили над могилою, не було кому хреста змайструвать. Земля тайожна та небо сибірське, хмуре, над могилою за хреста матінці нашій і досі. Нас до дитячого будинку забрали. До дитячого будинку нас забрали, але скоро і я з тифом злягла. І в барак, де наша матінка померла, потрапила. Якось що недалечке той дитячий будинок був, бо сестра з братом мене провідували. Але я не дуже сильно боліла, а братик і зовсім не хворів, хоч тиф — заразний. Дитячий будинок над річкою Чулимою стояв, великий такий дім, якогось пана, се вже пізніше ми біля того дому сарай збудували, кузню. Там уже нам варили і по осьмушці хлібця щодня видавали. А дітки все одно сильно мерли, виснажені, хворі, багато діток померло. Уранці прокидаємося, а вже багато мертвих. Бо ж ні догляду ніякого, ні ліків. Чий організм дужчий, той виживав. А стільки пережить. Се тепер багато їздять, а тоді хто куди їздив, се ж можна інфаркту од самого переїзду одержать. Самій жінці з трьома дітками світ за очі їхать, та ще ж двоє в селі залишалося, і чоловік у неволі. Материне сердечко не витримало, а ми, діти, — вижили. Се вже ми у цьому дитячому будинку і ділянки розробляли, щось там садили. Брат уже ложки робив, дерев'яні, кацапочки звалися, отакі кругленькі. Вистругували. Деревину для них по той бік річки заготовляли, човнами плавали. А ложки потім здавали. Черемху, ягоди у лісі рвали, і гриби які там. А тоді се дозволили родичам, у кого були родичі, забирати діток із того будинку. А батько знав, де ми, бо мати, як ще жива була, у Пакуль писала, а почім сестра Люба. Батько ж із лісів архангельських до старшої сестри нашої Марії писав. Що мати померла, про сеє він ще там, в ув'язненні, дізнався, з листа Маріїного. І в нього єдина думка була, щоб діток своїх порятувать, із Сибіру вивезти, цим він жив, більше нічим. Батько ще трохи не добув свої три роки, але добре робив на лісозаготівлях і його раніше відпустили. Дали йому документи, що своє одбув, і він не в Пакуль поспішив, а став добуватися до нас, у тайгу, у Сибір далеку. У сюю вже чужину, на беріг річки Чулими, за тисячі кілометрів. Знайшов він наше пристанисько у тайзі, на березі Чулими, а що робить далі, не знає. Бо у документах наших записано, що батьки — куркулі, а таким батькам дітей не віддавали. То він придумав: дядьком прикинуся, дядькові оддадуть. А се ще рано, ми спимо ще. Підійти ближченько, діти, прокинувшись, упізнають, закричать: «Тату!..» І усе відкриється. Це вже наш батько потім нам розказував. А уже у нього ніякої іншої мислі не було, окрім як про діток своїх, цим він тільки й жив, до останньої днини на волі. То батечко наш довго бродив навколо дитячого будинку, наче вовк осиротілий навколо дворища, де його вовчат мисливці причинили. Нарешті якесь дитятко вибігло, то він запитав, чи є тут такі — Чотируси. С такі. Скажи їм, що дядько їхній приїхав по них. А сестра Любка не додумала, що се за дядько, звідки він узявся, та як закричить, побачивши батька: «Тату, рідненький!..» Уже ж ми за сиріт себе мали, полишених усіма в чужій стороні. Добре, що рано ще було, ніхто не почув. А батько до неї: «Цить! Називай мене дядьком. І меншеньким, Катерині та Іванові, скажеш, що я — дядько, материн братеник. Бо мені вас не оддадуть, а на дядька — оддадуть». То ми, менші, ніяк не казали, не повертався нам язик батька рідного дядьком кликати. Ну, і оддали нас. Оддали нас батькові нашому, і давай ми з ним на родну землю, на Україну нашу добуватися. Як у тій пісні журливій про журавликів співається, крила до крові стираючи. Крилець у нас не було, а був лише батечко, лихоліттям, неволею, смертю матінки нашої уже пригорблений. Повели ми його до берези, під якою нашу матінку схоронили. Поцілував він землю і заплакав. І ми плакали слізьми гіркими. І відки лише сльози в людини беруться? Думали, що уже усі їх ми виплакали за коротку жисть свою. А ще нам судилося плакать і плакать. Та й попрощалися ми навік із матінкою нашою, бо вже ніхто і ніколи на її могилку у глухій тайзі, під березою білою, не прийде, не провідає. Пливла баржа по річці Чулимі, то ми якось що на тій баржі притулилися, батько вантажником найнявся. І допливли ми до якогось містечка, а там на поїзд сіли. Але доїхали залізницею лише до Кузбасу, я добре се знаю. Бо не було у батька грошей, щоб далі їхать. Став він там до роботи. То нас троє, малих, що заробить, те проїмо. Батько в гуртожитку робітничому жив, ліжко йому дали, а ми, діти, під ліжком у нього… Написав батько письмецо до старшої дочки своєї Марії. Так і так, знайшов дітей, забрав із дитячого будинку, а доїхати не можемо, бо нема за що. Пішла Марія по селу просити грошей. Скільки уже вона навипрохувала, що своє продала, вислала. І вистачило нам тих грошей, аби доїхати до міста Брянська, а тут нас із поїзда зсадили. Почалапали ми пішки, тримаючись берегів річки Невклі, од села до села. Голодні. Пам'ятаю, батько казав: «Зайдіть ось до хати, попросіть поїсти». А ми соромилися, не могли. Батько сам ішов, випрохував для дітей шматок хліба. Не завжди і випрохував, бо вже розруха скрізь була страшна, колективізація ж тая, і усе до нитки в людей забирали. Так дотеліпали ми до Мньова, се уже наш Край, паромом через Невклю переправилися. Тут уже нам і земелька родна запахла, і кожен листочок до нас шептав лагідно, і кожна травинка до ніг натомлених тулилася, як ліки чудодійні до рани. Але усе теє — більше в уяві нашій, по Україні спраглій. Бо уже й на землі рідній такеє робилося, що не хочеться і згадувати. У селах комсомольці і активісти лютують гірше бандитів, людей у підвали зачиняють, бо люди не хочуть у колгоспи іти. Розор великий, якого ще не знала земля наша. Куди там було батькові у Пакулі заявлятися. Вивів він нас за село Ловинь, на Сіверський шлях та й каже: «Ідіть, дєтки, оцим путівцем, нікуди з нього не звертайте. Минете село Смоляж, минете село Радуль, а там — і Пакуль наш. Мо', хто на вашу малість та худорбу зглянеться, щось до рота покласти дасть. А я уночі до Марії, сестри вашої, з'явлюся, бо не треба, щоб мене хто в рідному селі бачив, знову сплетуть постолики у ліси сибірські. Заженуть у чужину навік або в тюрязі згноять, такі часи нині, що життя людяцьке і копійки не коштує, пропадете ви без мене». І поплелися ми Сіверським шляхом, плачучи, бо се ж усю дорогу довгу батько з нами був, а тепер — знову батька нема. До Радуля якось додибали, а туї уже й ніжки нас, голодних, далі не несуть. А вже сніжок політував, на зиму повертало. Аж їхав дядько радульський до Пакуля, пожалів нас, узяв на підводу. Сестра наша Марія у чоловіковій хаті жила, а чоловік служив у війську. Ось і ми на поріг. Плачу було багато, а радощів — які тоді радощі? Оринка, сестра наша найменша, на Маріших руках, і своє дитя, грудне, і баба Голубка в кутку на часник дихає, ноги їй одібрало, уже їй ніщо не миле. Батько серед ночі прийшов потайки, щоб усіх нас побачити, а під ранок — попрощався. «Устроюся, — каже, — десь у дальших краях, де ніхто мене куркульством не шпинятиме, заберу дітей». І правда, скоро він влаштувався десь далеко і сестру Любку та брата Івана до себе забрав. А я і Оринка у сестри Марії залишилися. Бо якось йому не виходило, щоб усіх забрать. Не солодко і йому жилося, гнали по світу, як вовка. А тут — тридцять третій год, голодуха. Сестра, що мала, повиносила у Мрин на базар, попродала, повимінювала на харчі. Скоро не стало чого продавать і вимінювать. Баба Голубка геть опухла, а ми, діти, як свічечки поробилися, догоряло життя наше. Чого ми тільки не їли… Коли се корова отелилася, і ми — вижили. Марія дала бабі трохи молока, а вона — ще просить. Сестра не могла відмовити. А не треба було давать одразу, щоб наїлася. Вона й померла уночі. Але недовго ми тим молочком тішилися, бо незабаром прийшли з колгоспу і забрали нашу корівку. Сестра написала чоловікові у війську, а чоловік її написав самому Сталіну. Проте ніхто нам корівки не повернув, бо місцева вдасть одписала, мо' сам Громницький, що ми — з куркульської сім'ї, діти класового ворога… Тут уже нам жить ніяк, подихать треба. Уже ми з Оринкою із глини балабушки ліпимо та їмо. Сусіди нарадили Марії: одведи ти сестер у Мрин і там залиш, на станції, їх до дитячого будинку заберуть, хоч їсти даватимуть, інак загинуть. Багато хто так тоді робив. Се вона уже потім, коли ми підросли, розказувала і плакала. Хоч я уже це все добре пам'ятаю. Залиш діток на мринському вокзалі, люди умовляли, тільки так і порятуєш. Іншого спасу нема. А вже смерть у нас за плечима, з косою гострою, стояла. Тепер кажуть у телевізії: діти — то наші квіти. Ми й були — квітами у лузі, по якім косарі невмолимо ідуть. Ой і косило ж нас, ой і косило! А хіба тепер не косить? Це ще у нас воно тихо та мирно, слава Богу, а кинь оком по світах далеких і ближчих — серце кров'ю обливається, я вже тих останніх вістей у телевізорі і дивитися не можу, нервів не вистачає. Ну, хай ще дорослі, вони — грішні, як попи кажуть, вони у політику граються, у теє-сеє, а дітки, що під бомбами, снарядами гинуть, вони — у чім завинили?! Ні, щось не так у цьому світі, щось не так воно діється. Або ми чогось сильно не розуміємо, як барани, у стіну глуху розумами своїми куцими стукаємося, і тільки. Так, пам'ятаю, посадила нас Марія коло грубки маленької, на вокзалі, у Мрині, мене і сестру Оринку, по цукерочці нам дала, подушечки такі — цукерки тоді були, і пішла, плачучи. Сиділи ми коло тої грубки весь день, аж увечері нас до дитячого будинку забрали. Нагодували нас, правда, а наступного дня запитують, з якого ми села і чиї ми діти. А я ще ж мале, не розуміла, що треба мовчать. Якби не сказала, з якого села, то нас би там і залишили. А я сказала, що ми — з Пакуля. І що батько живий, тільки на роботах далеких, і сестра Марія є, старша. То нас, мо', з тиждень протримали, трішки підхарчували, та й ходіть собі, дітки, додому, кажуть. Ну, ми й пішли, що робити. Пішли ми у наш Пакуль, а се двадцять верст. А тоді ніхто й шматка хлібця не подасть, не було хлібця в людей, самі пухли. Бредемо по селах, а села — як зачумлені, і пес не гавкне, і курка не засокорить, попід тинами мертвяки лежать. То ми де травинку яку скубнемо, де листочок, так і додибали. Як минали Страхолісся, соловейки так у лісі витьохкували, так виспівували, та іволги, та зозулі, се вже пізня весна була. Наче матінка рідна промовляє до нас із того світу пташиними голосами. А сліз уже не було, щоб плакать, усе у нас висохло. Ну, приплуганилися ми на дворище Маріїне, сіли в садку під яблунею та й граємося. А се вже чоловік Марії якось що із війська повернувся, і обоє вони в колгоспі працювали, а дитятко теє їхнє, перше, померло, як корівку забрали. Так хтось нас побачив і переказав у колгосп, сестрі нашій. Прибігла вона, голосить од радості, що ми повернулися. А в нашому роду совість була, хоч як із нас доля знущалася, і Марію пекла провина її, совість мучила, вроді гріха вона за собою чула, що сестер серед стовковиська людського покинула. То мене вона на роботи в колгосп брала, хоч мені і десяти тоді ще не виповнилося. Там на вік не дивилися, підгодовували із загального казана, хто працював, трохи рятували людей. А Оринку — у колгоспний садик якось втулила. І стала я робить. Усе робила, що й дорослі, трохи од них відставала, як сапали картоплю, але Марія мені помагала. Свої рядки піджене і па мої вертається. За самий той супчик чечевичний із колгоспного казана робили, але — вижили. А я, людяки добрі, отаке собі гадкую, думкою страшний шлях дєток Чотирусових міряючи, їхнє ходіння по муках жисті земної. Хоч ікони з ликами Божими і попалили дурні громницькі та нестерки, а щось воно таки було і є над нами. Бо скільки діточок безневинних, тольки у нас у Пакулі, вимерло у ті годочки, а Чотируси малі вижили і не дали кодлу своєму навіки згинуть. Щось їх вело по землі, із чужини чужої, щось тримало на світі, покуль інші покосами у сиру землицю лягали. Авжеж, як у сеє вірити, дак ми, людяки, тольки городина на грядці, що надто рясна зійшла і сама себе глушить. А вища сила, небесна, поле нас і прориває в рядках, як ми редьку чи моркву. Оцій рослинці — жить і дозрівать, а цій — сохнути під сонцем палючим… Собі над бадилинкою німою і над тою душею болієш, і рука сіпається, бо знаєш, що кожна з них жить хоче, а хто ти така, щоб суд вершить. А се ж — люди, Божі сотворіння, як у Святій книзі написано. Ні, як ви хочете, а сеє все — казки, і тольки. С тольки сила жисті у кожному з нас, од батька й матері вона, од роду нашого. І в кого тої сили більше, той і виживає у цьому світі страшкому та безжальному. Б'ється людяка весь вік свій тілом об землю, а душею — у скло неба німого, як метелик у скло вікна, і йде з сього світу, так і не дізнавшись, навіщо вона сюди приходила, се правда. Правда і теє, що нема над нами контори, яка б кожним із нас опікувалася і кожного з нас на ниточці, як ляльку, по землі вела, сеє все од гордощів людяцьких, мана сеє все. Але є любов материнська, любов батьківська, вона дєток Чотирусових зігрівала і тримала на світі, не дала потонути в болоті земному, я так думаю. А любов — вона не вмирає зі смертю тіла людяцького, сонечко зайде за обрій, але ще довго теплий дух над землею стелеться. Так і любов. Мо', оце і є той Бог, якого ми усю свою жисть трудну земну шукаємо та покликуємо? Потім уже батько влаштувався на роботі добріш і приїхав по мене. Так мене він забрав, а найменшу, Оринку, старша сестра коло себе залишила. Ми троє, Любка, Іван, я, так і були коло батька до останнього денька його на волі. Він довго не женився, жалів дітей, тільки заради нас і жив. Се вже я пізніше зрозуміла. Тоді ми часто пісню співали: «Мать и дочь жили весело, но пришла злая судьба, насмеялась над сироткою, мать в сырую могилу легла. Отец дочь любил после матери, но не долго делалось так, нашел жену себе новую, новая будет вам мать…» Мачуха не злюбила «дочь малолетнюю» і умовила чоловіка убити її. А закінчувалася та сердечна пісня так: «Два креста стоят над могилою, там мать и дочка лежат, а отец сидит за решеткою…» І їздили ми по усій Україні, дороги будували, по Донбасові, по Вінниччині, де нас тільки не було. Як цигани. Жили у хазяїв, по гуртожитках. Тут якось що треба було переїздити батькові з Донбасу на Київщину. Рушили ми підводою через усю тодішню Україну, а се вже у нас був віз і кобилка. Така добра була кобила, батько її дуже жалів, він умів біля коней, біля коней і виріс. Казали йому на Донбасі: «Продай, дорога далека, там купиш». Але він нікому не продав. Так кобила по дорозі здохла. Од чого, я вже не знаю. Плакали ми над кобилою, годувальницею нашою, як над людиною. Але треба було якось жить. Узяли ми наші клунки на плечі, втулилися у поїзд, доїхали до Терехова. А в Терехові м'ясокомбінат був. То ми з Любкою залишилися на м'ясокомбінаті, свиней пасли, на кухні допомагали, там бойня, крові багато, їжте скільки хоч. А батько з братом поїхали далі. Батько став на роботу у Мотовиловці біля Києва, мебельна фабрика у Мотовиловці була. Пізніш і ми із сестрою приїхали. Се був уже тридцять шостий рік. Ми уже всі працювали, і нам квартиру дали на території фабрики. Бо ми були на дошці пошани, так добре робили. Я на верстаті робила, точильному, і пальця позбулася. Передовиками, стахановцями, як тоді казали, ми стали. Що не скажуть начальники, те й робимо, на будь-якій зміні, не лінувалися, себе не жаліли. А потім батько списався із материною сестрою, що в Пакулі. У неї в голодівку померли і чоловік, і діти. Одна-єдина дочка в неї залишилася. Ну, і зійшлися вони, наш батько і тітка наша, материна сестра, стали разом жити, аби діток до пуття довести. Уже нам легшенько стало, уже ми й поросятко тримали. Батько на стайні працював, їздовим, деревину на фабрику підвозив, тоді машин не було, самі коні та воли. Аж ось і тридцять сьомий рік підійшов. А якось що перед сим поїхали батько з тіткою у село Пакуль, Марію з Оринкою провідать, із родаками побачитися. Тітка й казала, що не треба батькові у Пакулі з'являтися, псів дражнить, а він на своєму наполіг. Се ж він як провідав нас усіх тої ночі, після нашого повернення із Сибіру, опісля не був у Пакулі. А мотузком тягне душу туди, де пупа людини закопано, се я І по собі знаю. А може, душа його щось віщувала. А може, гак уже треба було, так йому судилося. Чим більше на світі живеш та більше думаєш, знаєш єдине, що нічого не знаєш. І здибався батько у Пакулі з Данилом Вороб'єм. А вони разом і дітували, і парубкували, потім на Біломорці разом гибіли. Батько із сім'ї багатшої, і чоботи луччі, і штани луччі. Данило здавна злився на нього. Се уже після революції йому земельки дорізали, та женився на землі, він вуха і підняв, за ті вуха власть нова його і вхопила було. Але вже Воробей був у начальстві, біля придурків, як казав батько наш, коморою завідував, колгоспною. Почав Данило розпитувать, як та що, де він із дітьми приліпився, батько усе й розповів, потайним він ніколи не був, хоч як життя навчало. Ну, а як стали люди із фабрики зникать, се уже в тридцять сьомому, батько нас зібрав та й мовить сумненно так: «Дєтки, і мене, мабуть, заберуть, щоб ви не дивувалися і знали, що я нічого поганого за жисть свою нікому не зробив, а такая теперечки політика і такая судьба моя». Ми й гомонимо до нього: «То кидайте нас, тату, поїдьте світ за очі, де вас ніхто не знає, може, порятуєтеся». А батько нам: «Обридло мені, дєтки родні, ховатися, їздити по світу і боятися. Аби я тольки знав, що ви уже не помрете з голоду, уже на ноженята зіп'ялися, уже будете жить. А за себе я уже не буду боротися, стомився…» Тут його і забрали. Ми ялинку ще встигли вбрати, не свою, а в їдальні фабричній. Аж прийшли увечері по батька, збирайся, кажуть. Попрощався батько з нами та й пішов, навік. Якось що ми знали — Данило Воробей на нього написав у органи. Таке написав, що там і близько такого не було. Бо Любка їздила у Пакуль, на колінах перед Вороб'єм стояла, такого, мовляв, не було, що ви написали, відмовтеся від свого писання. Та хто там відмовиться, у ті часи. Мені теж жити хочеться, відповів, а як не Чотируса, то мене підберуть, на батька ж твого я нічого не придумав, бо йон нутром усім своїм — ворог власті радянської. Так відповів Данило Воробей нашій Любці. З тим вона і повернулася з Пакуля. Директор фабрики трохи було заступився за батька, і начальник цеху, єврей, та куди там, і їх би забрали, не можна було ні за кого заступатися. А нам сказали — за двадцять чотири години виберіться з квартири. Брат уже був у комсомолі, так брата з комсомолу вигнали, чому, мовляв, не признався, що батько — куркуль. Скрізь треба було брехать, усюди треба було викручуватися, усі ми потомилися од жисті такої, а батько — найбільше. Я так собі думаю: поки батько ще вірив, що є щось над нами, справедливість вища, він тримався. А потім єдиний Бог для нього лишився в житті — ми, діти його. Бо він такого надивився і напереживався, що усе теє ніяк не міг розумом своїм в один вузол із Богом зв'язать. Не получалось у нього. Коли ж діти підросли, ніщо уже не тримало його на світі. Наче крізь землю провалився батечко наш, так воно і було. Уже в шістдесяті роки прислали мені папірчину, що безневинно розстріляний Матвій Чотирус, а що з того папірця і їхньої реабілітації, коли людини нема і жисті нема. І розбіглися ми, наче мишенята, як у Тараса Шевченка, у вірші його, написано. У мене ще й пашпорта не було, то я влаштувалася дитя глядіти, на Подолі, у євреїв. Вони до мене добре ставилися, не зобижали. Любка у Пущі-Водиці під Києвом притулилася, свинаркою у радгоспі. Тітка була на нашій фамілії, то її звідусіль гнали, як яку вредительку. Так вона то в Любки було переночує, то в дочки своєї. Бо її дочка на власному прізвищі залишилася, її з фабрики не вигнали. Скоро і я до Люби в радгосп перебралася, і братик Іван. А се вже жисть потроху налагоджувалася, кращала. Уже горілка була в крамницях яка хоч, по три рублі пляшка, і все — без карточок. Уже з мебльової фабрики через тітчину дочку нам передавали, аби верталися робить, уже діти за батьків не відповідають, а се вже був тридцять восьмий чи тридцять дев'ятий год. Але ми не захотіли на фабрику вертатися. Я уже у Ворзелі, під Києвом, офіціанткою працювала, у Будинку відпочинку. А мій чоловік майбутній тамочки за баяніста був. Там ми у сороковому році і зійшлися. Восени зійшлися, а взимку його до війська забрали. Як пішов, то й досі. З фінського фронту — на германський, з германського — у землю сиру… Отак ми жили-поживали, не жили — мучилися. А все горенько наше почалося з ікони з образом Божим, у печі пакульській спаленої. А може, почалося воно у наших душах, на холодних вітрах історії страшкої вистуджених. Що жисть сяя людська? Була людинка, і нема людинки. Ще як є дстки та покуль живі вони, хоч на могилку раз у рік навідаються. А далсй усе заросте бур'янами, усе в безвість піде, і сама пам'ять. Дак нитка до нитки, доля до долі — та й полотно, час його тче із життів людяцьких. І стелеться теє полотно крізь безмір часу, і то сстяка історія людей на земній белебені. Кому тольки яно треба, теє полотно із доль людських і тая історія? Аби тольки було чим у школах дєткам голови туманити. Бо як нема Бога, то і нас нема, а є хіба що купа гною, в якому черва копошиться, ось і уся історія. Ні, не може такого буть, люди добрі, щоб сяя дорога нікуди не вела. Якщо є дорога, то є десь і храмина, до якої вона веде. І в тій храмині, а не на іконах, дошках мальованих, Бог живе. І думка такая у голові моїй дурній застрягла. Плетуться люди дорогою трудною, житейською не до смерті, а до Господа і з Господом родаками стають, через страждання земні і любов земну. А хто удостоїться чесною жистю своєю родаком самого Господа стати, той і нам, живим, хто ще в путі до храмини, чим може з того світу пособляє. Мо', що і не так гомоню, бо я не велика розумака, але дуже хочеться, аби так воно було. То пожила я із своїм чоловіком, може, з місяць який, тільки й нашого. Дали нам, правда, кімнатку у гуртожитсь-кому корпусі. І вже я дитинку в собі ношу, а половину мою дорогу до війська забрали. Як проводжала на станцію, сміявся, веселун він у мене був: «На хрестини повернуся…» Аж тут — війна, з німцями. А я заходилася родить. Як народжувала я синка свого, то билися на городах снаряди. Прийшли німці, розруха, горе велике навколо, а я — з дитям грудним. Бачу, не виживу я туточки, синка згублю, нікому ми тут не потрібні, зима голодна холодом дихає. І рішила я після довгих вагань добуватися в Пакуль, до сестри Марії. Там, коло родаків, коло земельки, легше вижить. А чоловік мій сирота, з дитячого будинку, у нього ніде й нікого не лишилося. До Києва дрезина ішла через Ворзель, то я впросилася. Од Києва до Ніжина коли-не-коли поїзди ходили. На станції таке робилось, але якось я вже втулилась у товарняк. А від Ніжина що — пішки. Клуночок за плечима, дитинка біля грудей — плетуся. А в лице сніг січе, навпополам із дощем. Добрі люди пустили переночувать, обсушитися, дитя перепеленать. Вранці прокинулася, жованиками дитину погодувала, треба далі чимчикувать. А зимовик подув, ковзко так на дорозі. Але до Невклі доплуганилися ми із синком моїм. Доплуганилися до Невклі, уже Мрин на крутому правому березі бовваніє. А міст через Невклю — розбомблений. Біля берегів підмерзло, а серединою ріки шуга суне. А вже день хилиться до вечора, а мені ще двадцять верст до Пакуля ногами мірять. А там була кладочка, між опорами мосту, прольот од вибуху бомби рухнув, а кладка була. Широка така, як лава, дошка, закрижавіла геть, бо після сльоти — підморозило. Куди ж мені із дитям діватися? Тут мужчина підійшов, теж подорожній, чи не з полону вертався, бо зарослий геть, худющий такий. Глянув на кладку, на мене, похитав головою: «Хіба що Бог тебе, молодичко, а на той беріг перенесе. Але Бога ми ліквідували як клас, нема Бога і нічого нема, окрім нас, гнид земних…» Якби він такого не сказав, може б, я і не рішилася. А як народжувала я дитя своє, під вибухи снарядів, до Бога душею я говорила, щось у мені розтануло, наче крига давня, і любов'ю та надією душа наповнилася. Так я і кажу тому подорожньому: «Ні, дядьку, Бога не ліквідує ніяка власть, не спалить і не заборонить, бо Господь — у душах людських. Доки живі люди, доти і Бог живий. І порятує Господь, я знаю, як не мене, то дитинку мою, безгрішну, не дасть їй пропасти». І ступила я на кладку ковзку, над проваллям, над рікою глибокою. І пішла я по дошці закрижавілій, дитинку до грудей притуливши, як по долівці хати нашої, пакульської, коли ще батьки мої живі були. Униз не дивлюся, а дивлюся перед себе, на небо хмарне, банями соборів мринських, на пагорбах, підперте. І відчуваю: ніби не сама я іду, а батько з матір'ю, покійні давно, попід руки мене ведуть. І перейшла я по кладці через ріку, на залишки мосту ступила і далі пішла не озираючись. Так, може, щось воно і є у світі цьому, незбагненному?  

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка