Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка11/24
Дата конвертації20.02.2016
Розмір6.46 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24
Книга Коршака


Ось я, Дахновець Яків, по-вуличному — Коршак, за великого мудрагеля серед пакульців вважаюся. А що такеє — мудрість людська, з чим їдять її у наше врем'я перевертає, та й у всяке врем'я? Дак я скажу, щоб мале і старе знало: мудрість у тім, щоб зуміти вижити в пустинні земному, куди нас висіяно невідомо ким і невідомо нащо. Мудрого не обходить ніщо, що поза казаном житейським, у якім випало йому варитися. Бо мудрий знає достеменно, що навколо казана земного — стіна глухенна, скольки не стукайся лобом своїм дурним, скольки по ній не дряпайся, німа німота — і болєй нічого. Наймудріша з усіх істот живих — свиня: вона у небо дивиться тольки тоді, коли її на вогнищі смалять. Боги небесні і усі закони божеські, якими нас піп сільський у школі та в церкві начиняв, як кишки гречаною кашею, щоб по тому жисть нас на протвині поклала та в гарячу піч засунула, — то усе вигадки, химери, марення наляканого земною жистю розуму людського, і тольки. Ніде нічого в небі нема, уже наші аеростати і літаки до самісіньких зір піднялися і перевірили, і більшовицькі червоні соколи, де треба, посвідчили, і того світу нема, гнитимемо у могилах, у гробах смрадних усі, хто сьогодні ще землю топче, як гниють ті, хто до нас її топтав, тут я з більшовиками-безбожниками на усі сто згоден і признаю. Ніде нічого нема, а є лише жисть земна, що на жорстоких, не нами встановлених законах тримається: виживає і цвіте, і далєй плодоносить тольки дужчий, ловкіший, чіпкіший, хитріший, удачливіший. Жорстокі закони виживання — єдині для усіх: і для людини, і для скотини, і для дерева у лісі, і для травини в лузі, і для мурахи, і для п'явки болотної, і для мошви дрібної, для усього живого. Сила і випадок головенствують у світі, хто скольки одхопить для себе, те і його, ковтай мовчки, покуль дужчий не підійшов та не одняв. Більшовики, приміром, одхопили для себе одну шосту земної суші і царствують на усю московську силу, дурням на вуха усілякі красивенні слова навішуючи, і я їх за сеє уважаю і хвалю, більшовики земні закони правильно знають. Як знають і празнують закони жисті і п'явка тая ж, і мураха, і дерево, і звір, усе-усе, їм сеє од роду їхнього природою закладається, через те вони і розумніші од людяк на три голови. А дурна людяка у полові слів гребеться весь вік свій, наче курка, усе надіється зернину знайти і дзьобнуть, а одкудь зерно в полові? Ось вітер війне та й розвіє полову, а людину у землю покладуть, на поживу черві.  

Дак у батька його, Оверка Дахновця, земельки було небагато, се правда, тольки біля хати, йон болєй у торгівлі промишляв. Гомонять, у дев'ятсот п'ятому чи шостому, як великий розор у Пакулі був і панське добро розтягали, йон добренно попасся, ще до пожежі в помісті. Бо до тої «репетиції», як пас у гуртках навчали, на політзаняттях, добровільно-обов'язкових, Оверко злидар злидарем був, а се раптом грошики завелися, рундучок на причалі, коло цегельні, відкрив, два баркаси купив, житечко з першого урожаю, коли людям копієчка треба, хоч пробі кричи, скуповував і жидкам у Мрин по Невклі сплавляв. І ладилося у нього, бо хати добренні над Студницею вибудував, на хундаментах із цегли чорногорівської, під залізом, світлиця, спальня і кухня, ще й сінці, а через сінці — комора. Як у попа, такенні хати одгрохав. Тади миколаївська почалася, а кому война, кому мать родна, так воно завжди було, і так буде. З тиловиками військовими Оверко одною вірьовочкою був пов'язаний, хлібом та шкірами армію постачав, і грошики потекли рікою широкою. Дак синка свого, большака, Миколая зумів йон у Київське воєнне училище примостить, і той прапорщиком став, наче дворянський виплодок. А се — миколаївська стихать стала, царя вітрами перемін покотило, натомість сії вже говоруни вигулькнули — і Миколай до більшовиків пристав. Довгенно йон по міліціях служив, братеника свого Якова не забуваючи. А тади почали казать у Пакулі, що десь йон, Миколай Дахновець, по самих верхах пішов, коло вождів пролетарських служить, а де та як, ніхто сього не знав, і Яків — мовчок. Ну, а тади ото, у сорок первому… Але то уже інша гомонка, я у війну тутечки не був. хай балакає, хто під спідницею жончиною ховався.  

Яків і на миколаївську не попав, і на сюю уже війну, ні на яку, так йому у жисті потрафило. Оверко Дахновець. батько їхній, матрац замість сіна катеринками та миколками напихав, а дєтву і жонку трохи не впроголодь тримав. Бо Катерина, сестра Миколая та Якова, — а я з нею трохи підгулював, одногодок був, поки батько і помер, — ходила як обтріпанка. Дак Яків, ще молодьонком будучи, зайшов до хати води напитися, а в хаті нема нікого і з печі м'ясним пахне. Виглянув йон у двір, чи нікого нема, бо сильно батька свого боявся, відтак за вилошник та у піч. Дістав чугунець з борщем, ще докиплював, та рукою — у кип'яток, голіруч шматок м'яса вихопив. Чугунець у піч посунув, заслонку опустив — і за хлів. М'ясо теє глитає, як пес голодний, а ошпарену руку, кулак стиснувши, у сиру землю, у свіжу ріллю сховав, так боліла. До вечора якось робив по хазяйству правицею, а лівої і не розправляв, і усю ніч так. Наступного дня хоче пальці розчепить, а вони не розчеплюються. Так і зостався навік із рукою скоцюрбленою. Відтоді і прозвали Якова Дахновця Коршаком. Коршаком йон жисть свою прожив і Коршаком згинув. Ніхто його в Пакулі інак і не називав, і в очі, і поза очі, хоч коло начальників, коло галіфетчиків йон весь вік свій крутився, і сам галіфе приміряв, і. боялися його, бо зло багатьом робив, а добра — нікому.  

А мо', яно і правдиво Коршак усю жисть свою сповідував, що і людина, і скотина, і рослина — за одними і тими ж законами живе, за життя своє бореться, і тольки. Бо ж роди пакульчан із коліна в коліно по стіні часу в'ються, як хміль, чи дикий виноград, чи плющ, і обриси характерів, норовів схожих проглядаються крізь десятиліття і сторіччя од кореня до вершків. Тольки віку людського малувато, аби усе те простежити достеменно. У містах великих — люди одусюль, перемішуються, наче пісок, вітром нанесений. А в селах давніх кодла проглядаються, докуль і пам'яті людяцької. І справді, яблуко од яблуні далеко не падає. Од рябої корови — і телятко рябе. На кущі порічок — вишня не виросте, а тольки порічка і виростає. Батько Коршака Оверко Дахновець, коли сильно переворотним, хитким світ наш став, коли червоні матроси крамничку з товаром пограбували і спалили, а денікінці, відступаючи, баркаси конфіскували, а трохи погодя і катеринки та миколки, у матраці зашиті, лише на підстилку і стали годитися, повісився з розпуки, з жалю за багатством, що як прийшло, так і пішло, на вербі повісився, у березі Огудниці. Якось що й жонка лише трохи пережила Оверка свого, а все хазяйство зосталося на Якові та молодшій сестрі його Катерині. Але ж трійко дітей було у Оверка Дахновця, двоє синів і дочка, і всі — різні, і кожному доля інша стелилася. А мо', не тольки доля людину обирає, але й людина — долю? Знову ж, буває і в природі поліття на різний овоч та хрукт, а так рідко буває, щоб усе однаково вродило. Так і в людському гурті великому, що обчеством зветься, бувають роки і десятиліття, політні, урожайні на усіляких гнид, та бліх, та коршаків, бо клімат для таких підхожий, і розростаються вони рясно, як бур'ян у городі дощдивого літа, а по тому приходить полільниця із сапою і виполює, і гниють вони купкою смрадною на межі часів…  

А як Коршак у жисть нову вписався, се я теж розкажу, бо на моїх очах сеє все відбувалося. Саву Малаху, голову пакульського комнезаму, лісовики під Страхоліссям замордували, і комітет незаможників розсипався. Якось що влада тади комбіди почала ліквідовувать, потім знову про них згадала. Зібрали у Пакулі збори, поприходили на них самі крючківці, що за крючок горілки і батька рідного продадуть, і вони куркульські хвамілії давай викрикувать. Дак мусили збори відкладать, і не один раз. Покуль не приїхала на збори мринська міліція, а старший над міліціонерами — Миколай Дахновець, братеник Коршака. Дак йон і зробив, як хотів Яків, вписав свого братеника у комнезам той. Вписав у підначальнички, як на камені викарбував: на багато годків. А були люди в селі, сірома, голитьба, постольники, що не хотіли, аби Коршака до комітету вписували, бо знали, що в його батька матрац катеринками та миколками напханий і ще місце не вичахло, де його рундук стояв. Не хотіли і не побоялися навіть при братеникові його, міліціонерові, роти розкрить. Але підвівся Микита Ступа, на прозвисько Утопленик, наймит од роду, і так сказав, а язик його був добре підвішений: «Людяки добрі і ви, влада нонішня, совітська! Хіба ви не знаєте, що в Якова Дахновця землі — кіт наплакав, і батько його замолоду гірко наймитував, і тольки ось перед миколаївською трохи вуха підняв, на ноги зіп'явся, тади знову зробився босаком, як усі ми, бо рундук його матроси спалили, і від ворогів пролетарської революції, денікінців, йон постраждав. А що Оверко, покуль був на силі, зумів для дєтви своєї хатину збудувать, з останнього стягся, то хіба се гріх великий? Пташина малорозумна і тая для пташат своїх кубельце тяжко в'є, що вже про людяк казать? Та й не так уже ситно та солодко жилося Якову у хатині батьковій, на доказ чого є навік скалічена рука його. А що Яків — грамотєй добрий, се ви теж знаєте, комусь же треба буде в комнезамі і папери писать, для начальників вищих». А що уже знали усі, що Микиту Ступу на голову комнезаму тулять, у начальники сільські, то й погодилися мовчки…  

Дак се ж мало хто знав, ще по селу не покотилося, що Микита Ступа, на прозвисько Утопленик, до сестри Якової підходжує, а Яків Дахновець жене його з двору, як пса приблудного, і забороняє Катерині навіть на колодки виходити, коли там мододьонки збираються вечорами. Бо не хотілося Якову зятя, в якого ані кола, ані двора, і прийде йон приймаком, на все готове, і половину спадку батькового забере од Коршака і під себе підгребе. І казав Яків сестрі своїй: «Скоріше я удавлюся, як батько наш покійний, анєй нахлібника і злодюжку до хати впущу, та ще й ділитимуся з ним добром, що його наші родителі тяжко набували». А Катерина уже любила Микиту безоглядно і на усе чисто заради нього готова була.  

Дак можна і Коршака пойнять у сьому ділі, йон же знав, як Микитка у Колумбета наймитував і що воно з того вийшло. Про сеє усі в Пакулі знали, через те й називали Ступу Утоплеником. Я з ним тади у хазяїна служив і був у сюю виставу житейську задіяний. Се у миколаївську ще. На горищі в Колумбета зерно лежало, а горище на три замки, мо', замикалося. Коли ж се їде хазяїн до родаків у Ловинь, і хазяйку та дочку, свою вже Гальку, яку познєй Ілько Цмокало за себе піддурив, бере, а нам, наймитам, наказує: «Глядіть, хлопці, щоб тут усе було без мене як і зі мною, бо я пізно вернуся». Дак я що, за скотину та й погнав у луки, на отаву, а Микитка на хазяйстві лишився. І просвердлив йон стелю, в куточку, за трамом, мішок зерна наточив і городами — до любасі, удови, йон ще молодьонком женський дух за версту чув, як вовк — дух овечий. А в стелю — кілочок убив, замазав глиною і забілив, наче так яно і було. Ну, повернувся од родаків Колумбет, спозаранку хазяйство обійшов, обдивився, усе наче добре. Мо', з тиждень минуло. І поліз Колумбет на горище, глядь — а там зерно лійкою, і на око видко, куди текло, ямища така. Ну, і затичку тую, замазану, забілену, знайшов скоренько, такого хазяїна на киселиці не проведеш. Виходить у двір, а я до млина зібрався їхать, запитує: «Ти, хлопче, що робив, коли я до родака у Ловинь їздив?» — «Весь день скотину пас», — розказую. Ага, значить се — Микитка. Тольки я з двору, аж Микитка з причиндаллям — у двір, орав під зиму на клинку. Колумбет його за шкірки, а дядько йон був дуже кріпкий, бичка-полутарка на спір піднімав, веде до хати, показує на затичку: «Твоя, синку, робота?» Тому нема куди діватися: «Моя, дядьку…» А біля клуні бочка з дощовою водою стояла. Дак Колумбет Микитку головою в бочку і тримав, покуль той пузирі став пускати. Колумбети усі такі були, за своє добро і глотки б іншим перегризли, справжні хазяї були. Далєй і пішов собі, залишивши Микитку стрімголов у бочці. А мені на селі сказали, що млин зачинений, даремно їдеш, я і повернув голоблі. Заїжджаю у двір, дивлюся, аж із бочки з дощовою водою Микитчині ноги в постоликах ликових стримлять. Дак я за ноги та витяг Микитку з бочки, на солому під клунею поклав, давай одкачувать, і сяк, і так, з того світу, вважай, повернув. Од тих пір і став Микитка Утоплеником…  



І вже не скрадалася Катерина на колодки до коханого свого, а сам Микита Ступа, голова комнезаму, у дім її приходив вечорами. Крутився Коршак млинком навколо гостя, Микитою Самійловичем величав, хоч — одногодки. Влада як-не-як сільська, і йому, Якову, допоміг у довір'я до більшовицьких начальників втертися. Діставав він із закутку бутельку із сивухою міцною, настояною на махорці, наливав по чарці, іноді розщедрувався і на кислого огірка та кусеник сала старого, пахучого. Випивали, присівши край столу, в світлиці, а принаряджена Катерина дивилася на них із лежанки очима люблячими і тривожними. Наливаючи по другій, хихотів Коршак дрібно, улесно, але зі значенням: «Засідання комітету триває, товариші незаможники…» Відтак, постукуючи по столу куксою, схожою на копитце, запитував: «Дак куди ми з тобою, Микито Самійловичу, поведемо каш ІІакуль, у розумінні соціалістичних перспектив? Слід нам свою лінію вироблять і гнуть на комітеті, покуль усілякі Нестірки та Нечаї з твоїх наймитських рук владу не вихопили». — «Строгий більшовицький порядок наведемо в селі, Якове Оверковичу, сперва, — поважно одказував Микита Ступа, по-вуличному Утопленик, перехиляючи чарку третю і останню, бо випити він любив, але міру знав. — Бандитів к ногтю візьмемо, я їм учот веду і вже попередив: якщо не угомоняться, здам у міліцію. Тади життя лучезарне. як пишуть у газетах, будемо будувать!» Сховавши бутельку з горілкою, ішов Коршак до стайні, на сіно спать, із сокирою в узголів'ї, бо крадіїв у селі і справді розвелося, як мошви на болоті. А Катерина з Микитою зачинялися у світлиці — гулять допізна. І догулялися, що почав у Катерини живіт набухать, наче нарив. І призналася вона братові, заплакавши, що дитя од Микити жде і треба весілля справлять. Але не входили у плани Якова приймака до хати впускати, статками батьківськими ділитися, хай і з головою комнезаму. Бо сьогодні він — голова, а завтра — лапотинник останній, а отцівщина є отцівщина, статок є статок. І казав він до Катерини, очима по стінах світлиці бігаючи: «Яно то так, сестро, гріх треба покривать, та й Микита твій — людьми обраний, а людям роти не зашиєш. Тольки ж про яку свайбу ти гомониш, коли ще по матці нашій, померлій, і году не минуло, та й батько наш не так давно із сього світу пішов. І куди ж Микитка забиратиме тебе, коли йон у свого братеника на пташиних правах, тольки підночовує у тому курникові, де й без нього нема де ні сісти, ні стать, бо дєтви у братеника — армія буддьонівська…» — «То хай би вже переходив до нас та й жив…» — несміло закидала вудку свою Катерина. На те Коршак лише посміхався скрива і спішив геть. Але як вертали разом із Ступою із комнезамівського зібрання темними пакульськими вуличками, завів Яків давно намислену ним балачку: «Понаравилося мені сильно, Микито Самійловичу, як ти сьогодні за порядок у селі агітаторствував і до порушників порядку з ультиматумом, як із ножем, словом гострим підступив. Тольки ж час тобі і про своє кубло подумать, бо Катерина уже із животом ходить, і на людський роток не накинеш платок, а ти ж тепер, можна сказать, наш вождь у пакульському масштабі. І покуль ти при владі сільській, і вище начальство тебе знає, треба тобі землю під власне дворище брать і будуватися. А я чим зможу допоможу, у мене лісник Бурсим часткжа чаркує, і я слово закину, щоб деревини якої дешевшей виписав». Ступа мовчав, наче й не до нього говорилося, а грязюку чоботищами чавив так, що пирскало з-під них. А як добрели до містка через Студницю, мовив глузливо: «Ти, родак, мудрагель великий, про сес усі в селі знають, тольки ж і я од тебе — не дурніший, хоч наймитував од роду, а закони трохи знаю. Хочеш ти і рибку зловити, і штанів не замочить, а так у жисті не буває, і скажи про сеє своїй хитрій Катерині. І не вірю я, хоч захищав тебе перед сходом сільським, коли комнезам обирали, що твій родитель-торгаш тольки сміття з катеринок та миколок, зашитих у матрац, у спадок залишив. А якби і так, то й набудованого ним та в скрині вашою маткою покійною напханого вам із Катериною хопить, а Миколаю вашому сеє все не треба, йон по службі городській пішов і на хазяйство уже не вернеться. Тобі ж, бачу, і Катерина сильно муляє, якби міг, і родну сестру із батькового гнізда викинув би. Дивися тольки, щоб ти сам себе не перемудраіелив…» І звернув він круто з містка у Холодний яр, над яким Отанашка самітно жила, звернув, не криючись перед Яковом. А вже докотилося по язиках до Коршака, що зятьок його планований і до Отанашки стежку з яру протоптав, темна ніч бачила, дню білому розказала. А Отанашка змолоду крутьківському панові постіль стелила і повернулася од нього на трьох підводах, коли пан із денікінцями відступив, золочена подарунками панськими, наче весільне вильце в короваї сухозлотицею. Як заступив Коршак на дворище своє, Катерина з ґанку мовила тривожно: «А де се Микита, хіба ви не разом були?» — «Не наймався я твого ухажора пасти!» — буркнув Яків, накинув гака на хвіртку, пса одв'язав і подався до стайні стерегти добро своє крізь сон полохкий.  

Або поламайте голову над жистю кліща лісового, по-науковому, по-мічуринськи — не знаю, як йон зветься, а по-нашому — просто кліщ. Кузька крихітульна, комашина, ніщо, з погляду, наприклад, політичного моменту і в перспективах світового пролетаріату. Навіть якщо очима моїми, Якова Дахновця, Коршака — по-вуличному, глянуть, очима пильними сількора, активіста: плюнуть, розтерти і болєй нічого. А насправді — сила жисті у нього незмірима закладена і пристосованість до моменту. Тижнями, місяцями нишкне нон десь на листочку, піджидаючи, підсочуючи, покуль під деревом пройде якась скотина, звір чи людяка. Тади падає з листка униз і знову нишкне, в одежі чи, приміром, у шерстяному покриві. А як людяка, звір чи скотина приляжуть поспать, очі склеплять, забудуться у дрімоті, повзе йон по тілу, шукаючи слабини, де шкіра тонша, доступніша, де впитися можна. І як повзе — нечутно, невидиме, щоб не лоскотнуть, не потривожить обранця свого, дюжиною лапок дрібненьких чеберяючи, розпластаний, легесенький, тонюсінький, як листочок сухий, нігтем нема чого роздушити. І ось уже йон кровицю крізь шкіру почув, наче той, що з лозою ходить, добру місцину для колодязя вибираючи. Почув йон кровицю, шкіру проколов і — з головою, як в ополонку. Трохи часу спливло, людяка ще й сну не додивилася, а вже кліщ — під шкірою, тольки задні лапки стримлять сухою пелюсточкою, тади і яни зникають. І вже йон раює, уже йон кровиці досхочу п'є, уже йон бубнявіє, покуль не скотиться у траву із жертви, безсилої перед мудрістю і хитрістю його. Покуль не скотиться у траву горошиною синьо-червоною, і вже йон кубельце має, і їстки має, щоб дєтву свою розмножити, яка у траві під снігом зиму перезимує, а щойно сонечко пригріє, знову на дерево вибереться і сочитиме, з кого кровиці напитися, щоб далєй жити. Ось як яно природою мудро придумано. Дак чи ж людина дурнішою має буть од кузьки якоїсь, од кліща мізерного? Властителі, царі та вожді, пливуть над нами, людьми звичайними, простаками, як хмари по небу, пливуть і зникають за горизонтами часів, а жисть не на них, плинних і тимчасових, тримається, а на нас, носами у землю заземлених, як радіо, і покуль ми виживать за будь-яких негод політичних здатні, доти і жисть на землі нашій буде…  



Серцем рвалася Катерина до Микити Ступи, по-вуличному Утопленика, і вже дитя про себе нагадувало, скидалося в тілі її, наче риба у заводі. А Микита не заявлявся, обминав двір Дахновців, як зачумлений. Вечорами подовгу сиділа вона на ґанкові, прислухаючись до шерехту в саду, до говору молодьонків на колодках, під вербами. Голосисте птаство, не наговорившись за день, озвучувало нічну вулицю лункими перегуками, а невдовзі і солов'ї з'явилися, щоб краяти серце Катерини. Закохані пари скрадалися повз сад на левади, ближче до залюблених у солов'їх солов'їв, але ніхто не одчиняв високої хвіртки Коршаків, хоч Катерина, усе ще не втративши надії, не накидала залізного гака до пізньої ночі. А брат її Яків удавав, що нічого не помічає, ні про що не знає, не здогадується. Одного вечора, коли подався Яків на зібрання комнезамівців, не стрималася Катерина, на гордість свою наступила, вийшла з двору — неначе прогулятися вуличкою. І зійшла вона до містка через річку Студницю, що тут дугою вигиналася, поспішаючи до Невклі, звернула у яр, над яким — хата Отанашки, бо до неї тепер підходжував Ступа, про це усі на кутку знали. І довго стояла вона під тином, у бузині, край Отанашкового городу. Уже птахи нічні стихли, задрімавши у верховітті дерев, лише якийсь невсипущий соловей ще зрідка витьохкував на леваді. Та ще хрущі гули у вербах, над Студницею, та ще кажани чорними тінями ковзали в зоряному небі. Нарешті заговорили колоди містка через річку під важкою чоловічою ходою і хтось звернув у Холодний яр. І Катерина впізнала високу, ставну постать свого Микити, що наближався, простуючи до хати Отанашки. І вийшла Катерина з-під тіні куща бузинового, ступила назустріч батькові дитини своєї майбутньої. І мовила Катерина проникливе ніжним голосом: «Микитко, нам треба з тобою одверто поговорити». — «Уже я наговорився до рвачки, і з тобою, і з братеником твоїм, мудрагелем!» — сердито відповів Ступа, звертаючи убік, аби обминути її, мов колоду трухлу. Але знову перетнула йому шлях Катерина: «Мо1, ти і нагомонівся зо мною у ліжку, се правда, проте дитя наше спільне, коли народиться, теж захоче з батьком погомоніти… Подумай-бо, що ти чиниш, Микитко! Як не Бога, в якого не віруєш, то хоч людей побійся і посоромся, яни ж тебе за поводиря обрали». — «З ким свого байстрюка нагуляла, того і перепиняй вечорами, а до мене болєй не чіпляйся!» — зі злом кинув Ступа. І шарпонулася до нього Катерина, глибоко вражена, як ножем, словами тими безжальними, бо ж хто-хто, а він добре знав, що не було у неї нікого, ані до нього, ані опісля. А Микита, як стояв, ударив Катерину ногою у живіт її високий, що в ньому дитину од нього носила, ударив і поспішив далі, не озираючись, до хати Отанашки. Катерина ж упала долілиць на дорогу і руками землю суху гребла, од болю та горя. А як зійшов Микита Ступа, по-вуличному Утопленик, на згірок, солонцем вистелений, і вже до хвіртки Отанашки підходив, з кущів бузку, уже розквітлого, три постріли, один за одним, бабахнули під небом зоряним. Упав Микита на спориш молодий, нічними увивачами коло Отанашки витоптаний, і вже не підвівся. Закричала Катерина голосом нутряним, страшним, ті постріли зачувши, бо здогадалася, у кого стрелили: сільські крадії, головорізи не один раз Микиті Ступі смертю погрожували, якщо й надалі пакульський люд супроти них каламутитиме. Закричала страшно і поколінкувала, бо звестися на ноги не мала сили після пригощення Микитчиного, по згірку до тіла його. А вже холонуло тіло Микити Ступи, в калюжі крові, чорної, як дьоготь, під небом нічним. І упала вона на тіло Микити, закривавлена, і знепритомніла, від нещадного болю душі і тіла свого. Отанашка вчула постріли, вчула, як повз хату її пробігли у лози над Студницею ті, хто стріляв. Світла боялася запалити, але у двір вийшла, з двору — за ворота і заголосила, запричитала на весь куток, побачивши у примарних відблисках зір розпростерте тіло полюбовника свого. Катерина розродилася в її хаті — мертвою дитиною. Уже схоронили тіло Микити Ступи і дитя Катерини однесли на кладовище, а кінний військовий загін не залишав села. Другого голову пакульського комнезаму, опісля Сави Малахи, застрелено було. І приїхав на обійстя Дахновців командир військового загону, а з ним — двоє у шкірянках, на дрожках з гумовими колісьми. І запитали вони у Якова Дахновця, де сестра його Катерина. А Катерина після родів ранніх, нещасливих ще з ліжка не підводилася. Але зайшли гості до хати непрохано, перед носом Якова щільно двері світлиці причинивши. І розмовляли вони довго з Катериною, а Яків по двору тинявся у тривозі великій, не відаючи, про що начальники мринські із сестрою його розмовляють. А кінь командира військовиків і дрожки коло двору Дахновців стояли, і багато пакульців це усе бачили. Тим часом командир військовиків у хаті казав до Катерини, що лежала у ліжку, втупивши у стелю вистраждені, непорушні, мовби мертві очі: «З розповідей свідомих громадян села знаємо ми, що ви з товаришем Ступою, головою пакульських незаможників і рішучим борцем за оновлення життя, близькі були. А якщо ви близькі були, не міг він не розказувать, хто йому погрожував смертю за чесне служіння радянській владі. Та й знайшли вас коло застреленого ворогами активіста, про це усі знають, і ми, звичайно, знаємо. Ми тут для того, аби раз і назавжди ліквідувать бандитське гніздо у Пакулі, щоб підкуркульники та інша наволоч не заважала чесним громадянам будувать нове щасливе житія». Але мовчала Катерина, наче й не чула слів, до неї мовлених. Тоді один із цивільних додав строго: «Якщо ти, молодице, не викладеш перед нами усього, що знаєш, а знаєш ти багато, бо й свідком убивства голови комнезаму була, можна справу повернуть і так, що ти була заодне з бандитами, ворогами радянської влади, а ми у наш суворий час нещадної класової боротьби милості до таких не маємо, і ніякі хвороби тобі не допоможуть. Одтарабанимо тебе у тюрягу, а там уже інакше з тобою розмовлятимемо…» І по хвилі довгій заговорила Катерина: «Не пужайте мене, товариші начальники, бо мені, опісля усього, що зі мною сталося, нічого не страшно, і луччей було б мені померти разом із дитям своїм, що й світу білого не побачило, та чоловіком своїм невінчаним, анєй усе сеє переживать. Але судив Бог інакше, їх — нема, а я — світом нуджуся. Любила я Микиту і люблю, хай живого його і нема, люблю, се правда, хоч повівся йон зі мною і дитям нашим не по-людськи. Не хочу усього того розказувать, бо нікому моя балачка уже не потрібна. Бог йому судія. Але через те, що сильно любила і люблю, не хочу, аби кровиця його не була відомщена. Сеє все так, розказував йон мені, покуль любив чи прикидався, що любить, хто його перестрівав на вулицях нічних і погрожував смертю, якщо не стане йон підігрувать шайці злодіїв пакульських. Розказане Микитою — у пам'яті моїй, а теперечки у ваші, начальницькі, вуха самеє проситься. Як вони, головорізи, вовки нічні, молодої Микитової жисті не пожаліли, так і я жисті їхньої не пожалію, хай Бог мені простить…» І називала Катерина імена, а гості в цивільному записували за нею, а командир військового загону схвально кивав головою. І більше було серед них людей з Пакуля, але були і люди з Крутьків та Радуля, які були з ними заодне, у зграї злодійській. І підписалася Катерина на папері, під свідченнями своїми, хрестиком підписалася, бо старий Дахновець синів по школах навчав, а дочки не посилав і до першого класу, переконаним будучи, що дівчатам грамота ні до чого. І поспішили гості до сільради, і не кивнувши на прощання Якову, ніби і не було його у дворі. Кинувся Коршак у хату, до сестри: «Що ти їм туточки набалакала, дурепа?!» — «Що треба, теє і набалакала». — відповіла Катерина і одвернулася до стіни. А вже загін військовий, розділившись на команди, скакав вулицями Пакуля…  
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка