Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка13/24
Дата конвертації20.02.2016
Розмір6.46 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   24


Як возив мій батько, Оверко Дахновець, баркасами хлібець до Мрина, а то й у самий город Київ, і мене, малого ще, частюка брав із собою. Щоб привчався торгувать, бо йон ще думав тоді, що житія і далєй такеє ж буде. І баришництво своє мені у спадок йон передасть. Дак наглядівся я по містах, баришуючи з батьком, усіляких баринь досхочу, в капелюшках красивенних, із вічкастими, як у бредні, занавісочками на лицях, у таких же нитяних, посеред літа, рукавичках, у строгих, наче колони панського дому, костюмах, од шийки в білому мереживі, наче піна сиродою в дійниці, до лакованих черевичок, таких строгих, що й окові нема за що зачепитися. Ще й нарум'янених, підмальованих, напахчених, губки — червоним бантиком, нігті на пальцях — і ті наче червоні пелюсточки собачої рожі. Здавалися яни мені, селюкові, не жінками і дєвками земними, а янголами небесними, безтілесними, яких у церковних притворах малюють. І все кортіло мені про щось запитати у батька, але — не наважувався. І вже познєй, уже мій братеник Миколай у міліції мринській служив, уже й батька нашого на світі не було, випили ми з Миколаєм по чарці, я його і запитую: «Скажи мені, брате, ти ж бо за сії переворотні годочки немало панянок городських переколошкав, та й женився ти на баришні городській. А чи у них усе так само, як у баб сільських, пакульських, простих?..» А братеник мій як розсміється: «Чому ти про таке запитуєш?» — «Запитую, бо як плавав я з батьком нашим аж до Мрина та Києва, надивився на них, розпиндючених, нафарбованих, манірних, у брижжях та кружевах, і здавалися яни мені не од світу сього нашого, земного». — «То усе — сухозлотиця, мана, личина, що зверху, — упевнено, зі знанням справи проказав Миколай. — А під тим усім — повний порядок, те, що природа кожній бабі дає сповна, чи вона у місті проживає, чи у селі глухому, як Пакуль ваш, і все так само, як у вас тут де-небудь на сіні чи на леваді, льонами й коноплями вистеленій. Тольки у ваших баб трохи більше сорому та стриму, а городські таке виробляють із нами, мужиками, що бува і сам червонієш, бо до стиду такого не привчений…» Дак я до того веду, що усе це — мана, малювання, химера, мереживо із слів, усе, що людина навколо жисті напридумувала і далєй собі намріює. Отакі ж пані та панянки. Маскувальна сітка над гарматами, од аеропланів, я в літньому таборі військовиків, наших шефів, бував і бачив. А під одежею, машкарою із гучних слів — єство справжнє, природа, як мій братеник казав. А природа — яна така: сила і хитрість — двигун жисті. І туточки я цілком із більшовиками згоден, як їхній бородатий бог сповідував, а нам на заняттях політичних у голови втовкмачували: насильство — маги порядку в людській череді. Хто дужчий — той і правіший, той і зверху. Справедливості як такої — не було ніколи, нема і буть не може. Садили ми на суботнику ліси по Дуброві, люди накопували, а я — жолуді вкидав. Дак деякі дубки уже вище мене, а поруч, між тих силачів, якесь миршаве, і до колін мені не доросло, ледве із землі випнулося і вже загибає, забите, затінене дужчими сусідами своїми. Бо закон природи такий, жорстокий, але правильний, і єдиний йон для усього живого — і людяк, і звірів, і рослин. Вертається вовк до лігва свого, козла, ним роздертого, тягне. І вовчиця, і вовчата задоволені страшенно, уже од радості у них слинка тече. І вдячні вони вовкові, бо їм жить хочеться, їсти хочеться, так природою встановлено. А вертається коза до козлят своїх, плаче буйними слізьми, мовляв, вовчище задер нашого батька, козла. Козлята плачуть, бо вже їхнього батька нема і не буде кому од вовка їх захистити. Що тут справедливого і несправедливого? Вовк — дужчий, зуби гострі має, силу має, усе сеє йому природа дала. Йон козла і розтерзав. А в козла сили було тольки на те. щоб травичку желібать. А травичка теж жити хотіла. Світ — се машина, у якій усе одне до одного хитро придумано і притерто, щоб крутилося з віку у вік, машина — і тольки. А справедливість у машини одна — щоб вона не переставала крутитися… Отак скоро і німецький вовк прийде, більшовицького козла на шмаття роздере, бо — дужчий од нього, тади і за козлят більшовицьких візьметься, і виживе під ним тольки той, хто в пригоді вовкові стане, помагатиме шкуру з братів своїх дерти, і сеє все — справедливо буде, бо так природою настановлено. Усе ладилося у Якова з Дуською: дві корови й теличка ходили в череду, пара коней-воронців тішили очі господарів, свиноматка опоросилася дюжиною поросяток, а гусей і качок у березі Свидниці гуляло — як хмара. Ще й кабанчики порохкували у хліві. Дуська веретеном крутилася по господарству, полола, годувала худобу, доїла, збирала сметану, збивала на масло. Щонеділі навантажували вони воза добром усіляким і їхали до Мрина на базар. І хоч було ще на базарі усього, чого душа забажає, і м'яса, і сала, і яєць, і курей, качок та гусей, і зерна, і овочу різного та плоду, і усе було дешеве порівняно з товарами у державних та непманських крамницях, Дуська уміла розхвалити на весь ринок товар свій, уміла торгуватися, язиката була, і — червонець до червонця тулився у пазусі її, як хамса у бочці. Із Мрина вертали теж не впорожні. Обоє, і Яків, і Дуська, навчені прикладом батьків своїх, уже знали, що гроші — це полова, папір, який завтра нічим стане, коли влада хитне маятник життя в інший бік або й гиря державного годинника, такого непевного, не відрегульованого ще, опуститься до самої долівки і годинник зупиниться, як уже було на їхньому віку. І, спродавшись, купляли вони речі добротні, що роками й десятиліттями лежатимуть у сундуках та скринях, їсти не просячи, більше з одягу: вовняні хустки, хромові чоботи, хутряні коміри на пальта, відрізи матерії на костюми, хоч знали, що самі ніколи тих пальт і костюмів не носитимуть. Але повні сундуки і скрині зігрівали їхні душі, давали впевненість у завтрашньому дні. Поки Дуська торгувалася за кожне яйце, за кожен хунт масла чи ківш жита, Яків полюбляв пройтися між рядів речового ринку. Ще не усе із приданого свого спродали колишні дворяночки, міські баришні, що колись роз'ятрювали у нього, хлопчака, таку цікавість. Тепер, винісши на продаж останнє, вони нагадували Якову вилинялих, причумлених курок, і нічого таємничого в них уже не було. І продавали вони то пожовкле мереживце, яке ще гімназисточками носили навколо тонких, як у горобців, шийок, то якусь витерту хутряну кацавейку, то офіцерську шинельку, власник якої давно у землі зогнив, розстріляний більшовиками. Але часом траплялися і речі вічні: набір позолочених ложечок, срібні виделки чи підстаканники, блюдця і тарелі із панських сервізів. Тепер усе частіше у домі Коршаків заночовували начальники мринські, уповноважені, а вони полюбляли, коли Дуська обх оджувала їх, як панів, подаючи на стіл страви і напої не в звичайному сільському череп'ї, а в посуді із дворянських столів. Хоч у декого з них і сорочки путньої не було під піджачком або шкірянкою, а лише комірець змінний та нашийничок засмальцьований, що но-культурному звався — краватка. «Пани ж ви мої дрібнесенькі, а воші — як біб!..» — казав про таких Коршак і плювався услід, коли за ночувальниками бамкала важка хвіртка, а Дуська цитькала на нього, бо й стіни власного дому мали вуха, не кажучи вже про близьких сусідів. Дак велося так, мо', годика зо два чи й болєй, се уже Дуська і дочку народила. А про Катерину, сестру Якова, ні слуху ні духу. Не писав Коршак у тую Таврію далеченну, радіючи, що сестри наче збувся і не доводиться спадком батьківським ділитися. І Катерина не одгукувалася, бо неграмотна була.  

Сніжок ранній випав, на мокру землю, і танути почав, а потім підмерзло, голощок зробився. І тут, як сніг на голову, — Катерина. Уже поночіло. Яків попорався і замками хліви обвішував, коли хтось постукав у хвіртку. «Хто се-бо там ще?» — поспитав обережно, притулившись до стіни стайні, щоб із тінню від паркану високого злитися, невидимим стать. «Дак се-бо я, Катерина, сестра твоя! — одгукнулася радісно. — Думать не думав про таку гостю пізню?!» А й правда, думать не думав. Але зумів голос зробити зичливим, таки ж сестра рідна: «Де ж се ти узялася у таке врем'я?» І хвіртку, із засувами навпомацки упоравшись, прочинив. «Дак поїзд запізнився. А що, думаю, робить? Та й потьопала, на ніч глядючи. Страхолісся минала, а вже вовки у хащах перегукуються. Доров, браток, ну, як ти тут поживаєш?» Як переступила гостя поріг хати, Яків сказав голосно: «Ось, Катерино, жонка моя, Євдокія Гнатівна, господиня, знайомся». І промовисто глянув на дружину, вони уже навчилися очима розмовлять, без слів, і розуміли одне одного. «Чого се її принесло?» — мовчки, але стурбовано запитала Дуська, а він, так само мовчки, тривожно, виправдовувався: «Одкуль я знаю? Може ж, ненадовго…» І вже бачив, що Дуська його наїжачилася і ошкірилася нутром, як псина коло кістки, коли хтось пройде лише мимо. Ні з ким і ніколи не зживеться половина його, на роду їй написано — господинею буть, і ні з ким куснем хліба в урожайний рік не поділиться. Бо ще повитуха пуповину не одрізала, а вона уже знала, як на цій землі жити, щоб вижить. «Ну, драстуй, Дусько, тепер будемо родаками», — мовила Катерина і ступила ближче, щоб обійняти невістку. Але Дуська млинком крутнулася — і до печі: «Дак сідай, Катерино, до столу, дорогою гостей будеш. Борщику трохи посьорбаємо, хоч у печі вже геть захололо». І усміхалася, як ударниця на картинці в газеті, лицем самим, а не душею. А вже як сіли вечеряти, почала казать Катерина, і трохи відлягло на серці у Якова: «Хай і гостею буду, хоч у батьковій хаті. Не засиджуся я в кублі вашому, бо приїхала ненадовго, по придане своє приїхала. Посватався тамочки до мене чоловік один, Семеном звати. Воював йон молодьонком у загоні батька Махна, тади був деся аж у Бассарабії. А се повернувся, влада дозволила, остепенився і хоче жисть почати спочатку. Я про себе теж усе чисто йому розказала, як у мене воно склалося. І стали ми з ним під вінець. Під вінець ми стали, сяку-таку вечірку відбули у дядька нашого. І тольки б жить, але ж у нього, Семена мого, ні кола ні двора, усе у тії войни пропало, у братеника підсусідком. І я у дядька — на пташиних правах, ні дочка, ні наймичка, а так, хтозна-що. А землі у тих краях вистачає, тольки засухи часті, тому й голодуха недавно страшка була. Дак звернувся Семен до властей, і нарізали нам земельки добренної аж п'ять гектарів. І зліпили ми руками своїми куреника із саману, тепер треба далєй хазяйство розбудовувать. Семен — людяка роботяща, але треба нам поміч якась. І приїхала я, щоб свою частку од батьківщини узять. А далєй уже будемо самі на ноги спинатися». Нічого не сказала на те Дуська, швиденько миски зі столу прийняла і буркнула до Якова: «Ходьом-бо спать, кому-кому, а мені вставати із півнями, ще й дитя серед ночі не один раз розбудить!» Постелила Катерині на лежанці у світлиці, чоловіка, наче під конвоєм, до спальні повела. Лише і встиг Яків пожалітися сестрі, яке тяжке життя настало, податками влада замучує, примушує зерно за безцінок здавать, і вже вони з дитям малим заледве кінці з кінцями зводять, тільки й того, що не голодують ще. А в спальні Дуська, щільно причинивши двері, половину ночі сичала до Якова: «Де яна, сестриця твоя, узялася на наші голови, чого се яна з простягнутою рукою по наше добро приперлася?!» Слухав Яків мовчки, про своє думаючи, відтак мовив твердо: «Як не крути, Дусько, хоч на стінку дерися, а тут і Катеринина частка єстяка, такий закон нової влади. Та й за старими законами із голими руками у заміжжя її ніхто б не відправив. Відчіпного доведеться дать. Бо, як піде по управах, хужей для нас вийде. Оддамо їй по-доброму корову стару, і що у скрині матчиній жуки доїдають, хай забирає. А болєй — нічого». Проплакала Дуська до ранку, до стіни одвернувшись, так шкода їй корови стало, що оддавать доведеться, а під ранок змирилася і вже була до Катерини як ласочка. А вранці, коли поснідали, мовив Яків до сестри так: «Ледве животіємо ми з Дуською і дитям малим, се правда. І помочі нам ніодкуль нема, не багачку якусь я узяв за себе, а гаку ж, як і сам. сироту, голу й босу. Але тобі, Катерино, поможемо, од свого дитяти смачнішу скибку одриваючи. "Забирай корову батькову, і що у скрині матчиній — усе забирай, до останньої лахманини. І хай таланить вам із Семеном, багатійте, мо', коли і братові своєму, каліці, поможеш…» Туї заплакала Катерина гірко: «Побійся Бога, Якове! Двір як дзвін, і не порожній, залишили нам батько з маткою, і я в цьому хазяйстві робила тяжко змалечку. І Миколай, брат наш, — одрізана скибка, ні на що сеє йон не посягає. Та й батько покійний не лише катеринки та миколки у матрац пхав, а й дещо залишив, що не гниє і в ціні не падає. Се мені матка перед смертю признавалася, тольки ж без неї йон тим капшуком розпорядився, тобі оддав. Дай хоч дещицю із того спадку, за хати і хліви мою частку, щоб ми із Семеном побудувалися, я ж бо зовсім із сього двору іду і усе вам із Дуською залишаю. Бо й люди осміють тебе, і Бог — на тім світі спитає тебе за твою несправедливість…» Закашляв Коршак сміхом холодним, постукуючи куксою по столу: «Сміх у голяків сільських, сестро, я не боюся, плював я на них із великої гори. А начальники, пакульські і не тольки, давно мною підмазані, яни туточки у мене пили і їли од пуза. Бога ж давно нема, щоб ти, темна людяка, сеє знала. Бога товариші більшовики одмінили, раз і назавжди. Бери, що даю од щедрот своїх по-доброму, і йди собі на своє сідало, бо по-поганому і того тте одержиш…»  

Дак похилитала Катерина по селу, щоб комусь корову тую стару продать, не вести ж її аж у Таврію. І зустріла вона на селі Левка Жилу. А той якось що перед сим на Прісці Совишиній оженився, і вже дитятко у них знайшлося. Дак йон купив тую корову чи не за два червінці, так люди балакали. А що Катерина не торгувалася чи й пожалів молодицю, бо ще з Микиткою Ступою вони друзяками були, випивали разом на пожежні, погодився одвезти її у Мрин, до поїзда, по первозимлі. Дак Катерина пов'язала у два клуночки, щоб через плече, що там у материній скрині було, рушників трохи, полотна та одежі старої, у сани поклала. Нокнув Левко Жила до коття, і поїхали. А Яків із Дуською і за хвіртку не вийшли, наче не рідна кров вона Коршаку, а людяка чужовенна. А трохи погодєй якось що крам у кооперацію привезли і давали по тих уже карточках пайовиків. Коршак трохи не перший прибіг і хапає, і за себе, і за Дуську свою. А в кутку крамниці, біля бочки з повидлом, Левко Жила з такими ж, як сам, випивохами горілочку смоктав. Се уже коли б не розливна була, пий — не хочу. «Риковкою» звали, такий начальник великий у Москві був, тади начальника того кудись поділи і стали співать: «Спасибі Постишеву за міцну й дешеву!..» Познєй і про Постишева заборонили співать, бо і йон ворогом народу виявився. Дак Левко і гукає на всю кооперацію п'яним голосом, насмоктавшись тої «риковки»: «Що ж се ти, Коршак поганий, сестру родну голою-босою заміж оддав, на чужину спровадивши, а сам крам гребеш, як багатиня?!» Дак Коршак тольки блимнув на Левка злющими очима — і ходу з крамниці, нічого не відповів. А люди, хто там був і сеє все чув, животи надривали услід, регочу чи. Але то такий був пам'ятало, що до смерті не забував. І скоро оддячив Левкові, ой і оддячив, ані людей, ані Бога не побоявшись. Познєй се йому у звичку стало, доноси на ладяк писать, і люди стали боятися, мовчки ковтали, що б не зробив Коршак. А тади гомону серед пакульців багато було, читали тую писульку його на Левка Жилу в газеті, по руках довго газетка ходила, дивувалися і кляли останніми словами. Але з Коршака усе як із гуся вода. Уже йон берега пустився совістю своєю. Уже йон Бога одцурався.  

Тепер я, Дахновець Яків, за старшого у колгоспі зостався, і покладено на мене долею усе, що ми за останні годки розстаралися гуртом, новим хазяям на тарілочці піднести. Бо вітер життя воєнного покотив начальників, наче листя сухе по вигону: кого — в армію, кого — в евакуацію, подалєй од фронту, а хто колгоспну худобу погнав і тольки смуга за ними, навряд чи й вернуться. І чим болєй на тій тарілочці буде, тим мені луччей од німців. А ще луччей, як кой-що з тої тарілочки і мені особисто перепаде. Уже я трохи і розстарався, виконуючи наказа товариша Сталіна, щоб залишити ворогові голе попелище. Уночі запріг коників пожежних і перетяг молотарку з поля ближчей до города свого, у виярок за Студницею. Гіллям та сіном її прикидав, як зумів. А як сеє все минеться і устоїться, розберу її тихцем, до себе перетягну. Як воно буде за німця із земелькою, хто зна. А хлібець молотити доведеться. Дак стану я наче емтееса для своїх односельчан і потечуть у мої засіки мірчуки за мірчуками. Дак сів я серед дня на коника, щоб колгоспні поля об'їхать, аби менєй розтягали, а болєй для нових хазяїв, що підходять, берегли. І, маючи у голові своїй поглянуть, чи молотарочка моя ціла, ніким сильно ручим не розтягнена. І, коло зробивши, звернув я ніби ненароком у виярок за Студницею. А там повно листівок німецьких, певно, німець з аероплану накидав, а вітром їх по полю котило і в яр. А читать нема кому, солдатики наші уже за Невклю драпонули. Оглянувсь я навколо, чи ніхто не бачить, і підняв одну, став читать. І написано в тій листівочці, що більшовикам тепер — капут, а німецькі війська нам волю несуть. Дак усе сеє — брехня. Бо такої волі, яку нам більшовики дали, ніхто другий ніколи не дасть. Бо уже більшої волі не буває. Більшовики нас од Бога звільнили. Як у тій казці: хап Бога за бороду і — в мішок червоний. І нічогісінько нема над людяками, самі небеса порожнющі. І нема жисті після смерті, її попи вигадали і нас, простаків, раєм та пеклом дурили. А нема жисті після смерті, отже, нема нічого, окрім сих декількох десятків годків куцих, які тобі природою, випадком одведено, і руки тобі розв'язані, старайся, ворушись, покуль живий, що ухопиш, тольки й твого. Нема раю, нема пекла, нема гріха, ніхто й ніколи з тебе не спитає, ні перед ким та не звітний. А наступні покоління, що про них талмудять більшовики, хай самі про себе подбають. Майбутні покоління вони придумали нам для приманки, а найголовнішу ревізію — ліквідували. Нема ревізії по той бік жисті, нема гріха, нема й стриму жодного для людини. Свобода, бляха, на усі часи і простори! І — ніде нікого і нічого, ні в небесах, ні на землі, ні під землею, ні учора, ні сьогодні, ні завтра, у всьому світі — лише я, Дахновець Яків Оверкович, сам для себе — Бог. А хіба я дурень такий, що сам себе судитиму?! Робив, роблю і робитиму, що хочу і як хочу, і ніхто наді мною — не суддя! Ось за що я більшовичків уважаю кріпко.  

Брехня несусвітна сеє все, аби хижість і чорноту душі власної виправдати. Більшовики справді у державі Бога одмінили, а Бога в душі людяцькій навіть їм не під силу було — одмінить, бо совість у душі людській — се і є Бог. Можна і поза стінами церкви Богові молитися, добрість і правду у жисті своїй сповідуючи. А можна хрестиками та іконками обвішатися, для близіру, для чужого ока, а чортову думку в собі кохать і вовком до людей буть. У мальстві, ще до усіх сих переворотів, матка мене на руках тримає, у кутку церкви притулившись, а пузачі сільські перед олтарем товпляться, хрестячись ревно та попові підспівуючи, а тади виходять із церкви і останню латку здирають із удів та сирот, чиї чоловіки і батьки не повернулися з миколаївської війни. Як почав уже сей Микитка Хрущов, пузатий, попів за барки брать, приїздив до Пакуля молодьонок комсомольський, агітувати, щоб закривали церкву. А теперечки, дивлюся, йон знову зверху плаває, наче послід, уже в нашій Україні, і ретиво хреститься в телевізії перед іконами київських соборів. На сії всі тіятри надивилася я за жисть свою довгу, і насміюся, бувало, і наплачуся. Так я думаю, а там — хто зна. Ніхто Бога не одмінить, поки йон у душі людини є. А як нема Бога в душі, пустка сама, одкуль йому узятися?  



Се уже якось що район у Мрині придумали, а познєй — і область, і стало начальників як гною. І почало їх багатенно у Пакуль наїжджать, бо тут од їхніх контор близенько. Уповноваженими яни звалися. Мордасті такі, сердиті та важні, аж страх. І найбільше яни у Коршаків гніздилися, туї у них притулище, кішло було, хати просторезні, на помості, і сільські управи недалечко. Дуська для них варила і пуховики стелила, трудодні їй за сеє писали, і приварок непоганий був, бо харчі — колгоспні, не вельми важені і щитані. Се уже колгосп зробився. Та й ранєй сільські галіфетчики Коршаків не зобижали, то тим, то сим, а губи помажуть. Тади якось що із тими вже троцькістами почали сильно воювать, по усіх усюдах їх шукали і виколуплювали. А що воно за троцькісти, я толком і не знаю. Хазяїн мій районну газету усю жисть виписував, грамотєй був, «Шляхом комунізму» тая газетка називалася. Дак йон мені кой-що і начитував з неї. Але я було куделю пряду, в одне вухо впущу, у друге випущу, та й годі. Нібито був такий начальник великий, Троцьким прозивався, і щось йон із самим Сталіним не поділив, дак вони довгенно сварилися, а в простих людяк голови покотились, як качани капусти по городу. Ну, і зібрали нас на сільський сход, у клубі, стали розказувать про тих уже троцькістів, і щоб ми їх громадою засудили. Уповноважений розказує та начитує, а ми мовчки насіння лузаємо. Начальники сільські за червоним столом аплодують, і ми, лушпиння на долівку висипавши, у долоні ляскаємо, уже привчені були. Начальники руки піднімуть, і ми піднімаємо. Коли ж встає неждано із лави Яків Дахновець, по-вуличному Коршак, і каже на весь клуб: «А у нас, дорогі товариші, у селі Пакулі свій троцькіст затятий єстяка, Левко Жила, запроданець світовому капіталові. Хоч і кажуть, що на фронтах громадянської війни заслужено воював, але відтоді йон переродився…» І далєй розказує, що тади й тади, у присутності таких-то громадян називав Левко Жила юду Троцького заслуженим командиром червоного війська у битвах з біляками, а вождя світового пролетаріату товариша Сталіна називав зрадником революції… Дак начальники за червоним столом заворушилися, застрибали, як блохи на гарячій грубці, давай скоренько розпитувать сих уже громадян, що їх Коршак назвав, чи було таке. Ну, було, відповідають, щось йон там терендив п'яним язиком, коли ми пляшку «риковки» розішли, а що — і самі гаразд не пам'ятаємо, бо випивши були. А самого Левка якось що не було у клубі, мо', висиплявся де після випивону, йон і не просихав, що правда, то правда. Війною, каже було, кривавою боротьбою з біляками я душевно контужений, через те і п'ю. Побалакали про сеє, виходимо з клубу, сміємося. Мовляв, Коршак одплатив Жилі за теє, що той докором про Катерину йому дошкулив, але нічого Левкові не буде, бо йон сильно заслужений перед владою сею. Трохи часу спливло, і усе було тихо. Аж якось заходить до хати мій хазяїн із свіжою газетою в руці, сідає ближчей до каганця і давай начитувать: «Доки троцькісти розкошуватимуть у нашому Пакулі?» Так тая писулечка у газеті звалася. І все там знову розказано, що Коршак на сільському сході гомонів. Що казав Левко Жила на пожежні своїм односельчанам, агітуючи їх за троцькізм, і як засудила його злочинні дії сільська громада, а ось чому органи та міліція не приймають рішучих дій супроти зрадника соціалізму, який досі — на керівній посаді у селі Пакулі, дивує передову громадськість. А підписана тая писулечка так: «Яків Дахновець, сількор». Зітхнув мій хазяїн тяжко та й мовить: «Ну, Левкові постолики сплів чортів Коршак. Але ж на Жилі усе сеє не закінчиться…» І — як у воду дивився мій хазяїн. Десь скоренько, се уже зима була, приїхали із Мрина хлопці з ружжями, пов'язади Левка Жилу та й повезли до в'язниці. А йон скаженющий був, коли розсердиться, скольки ж годочків за сюю власть воював, і в Страхоліссі ковзнув із саней і давай тікать, а сніги глибокі, там його, бідного, і встрелили. А якби не тікав, то, мо' б, якось і відкараскався, одговорився. Бо Жила і правда сильно заслужений був. Хоч тади уже на сеє не дивилися, не в таких голови з плечей летіли. А жонки Левкової Пріськи і синка їхнього, йон ще в колисці лежав, ніхто не чіпав. Яна з бідняцького роду була, швиденько до колгоспу записалася, ланкувала усе життя і в стахановках ходила. Дак синок Левка Жили опісля сеї уже війни військовим льотчиком став. Якось що за батька його не питали. Мо', тому, що Пріська вдруге очоловічилася і другий чоловік її з фронту не вернувся, похоронку одержала, і син Левків став писатися сином загиблого на війні. І служив йон по різних городах, і за границею, і дослужився до генеральського чину, бо Пріська нахвалялася і сама я бачила його у синіх штанях із червоною смугою. Тади послали його командувать у той уже Афганістан. Коли ж Пріська геть розхворілася, телеграму синові дали, щоб негайно приїздив, якщо матку хоче побачить. Дак йон із Афганістану військовим літаком прилетів. Потеліпала і я з Пріською попрощатися, стольки годків в одній ланці проробили, і надружилися, і налаялися, усякого бувало. А ще ж хотіла про свого найменшого синочка у того генерала Прісьчиного розпитать, бо його в армію забрили і в Афганістан затарабанили. Дак йон нічого не знав про Валерку мого, у мене, каже, таких Валерок десять тисяч, та й правда, одкуль генералові про солдатика знать. Тади я й кажу своїм язиком дурним: «А я ще вашого батечка пам'ятаю, як його, пов'язаного, на санях через сніги до Мрина везли, та не довезли…» Дак генерал нічого не сказав на теє, тольки зуби зціпив і у вікно задивився, і дивився у вікно, покуль я і з хати не пішла. А трохи погодєй привозять мого синочка, мого хлопчика рідного у цинковому гробу з того проклятущого Афганістану. Дак хазяїн мій не пережив тої смерті наглої синочка нашого, запив сильно і помер вскорі. А я ще плентаюся по світу, споминаю та плачу, як береза весною. А Валерчиним ім'ям колгоспне поле назвали, де йон до армії на тракторі робив. Тольки що ж мені з того поля, як синочка мого дорогого, хлопчика мого нема і не буде уже ніколи?!  

Уже зима котилася з гори і в сонячні дні бурульки на стріхах горіли, як свічі, коли написали в районній газеті про скору нараду робітничо-селянських кореспондентів. А на сільську Раду лист казенний надійшов, щоб персонально Якова Дахновця явку на нараду забезпечено було. Листа підписав партійний секретар Мринського району товариш Смульсон. А вже Коршак пожежнею пакульською завідував після Левка Жили, застреленого міліціонерами у Страхоліссі. Сам Михаль Громницький з тим листом прийшов на пожежню і стелився до Якова словами уважними, наче ласки у нього запобігав: «Радію, товаришу Дахновець, що тебе керівництво району персонально знає і ношановує увагою високою. Дак ти ж там про наші пакульські порядки добре сигналь, хоч трапляються ще і в нашій роботі окремі недоліки, бо, як казав товариш Ленін, не помиляється тольки той, хто нічого не робить, а ми робимо на повну катушку, і ще болєй, і хоч ти здавна у нашому активі, порадився я з товаришами і вирішив ще ближче наблизити тебе до щоденної бойової роботи, порекомендувавши на свого позаштатного заступника. Сьогодні президією сільської Ради зберемося і проголосуємо, так що приходь, тепер ти — мій висуванець і мій тил надійний…»  

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка