Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка14/24
Дата конвертації20.02.2016
Розмір6.46 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24


Дак тади вже люди стали одне одного побоюватися, а ще болєй — таких, як Коршак. Бо отаким була повна власть, вважай, дана — карать чи милувать. Не так на нього глянеш, не таким слівцем до нього обізвешся чи, не дай Боже, дорогу йому у чомусь перейдеш, бомагу на тебе сочинить за ніч, уранні у район однесе, куди треба, куди слід, як тади казали, і уже, вважай, тебе нема на світі, нікому нічого не доведеш, бо — сигнал трудящих був. Громницькнй сам до людей так ставився, наче його вовчиця в лісі, а не жінка народила, а Коршака — остерігався, трохи не плазував перед ним. Особливо ж як під Дмитром Домонтовичем, що Громницького на комісарство висував і довгий час підтримував, а Коршак сеє знав, земля захиталася.  

Увечері, повернувшись із сільської Ради, Коршак про все розказував своїй Дусьці, нахваляючись: «Тепер, щитай, я друга людина в селі, заступаю самого Громницького. Як нема Громницького в селі, віжки — у моїх руках, що хочу, те й роблю. Та й Громницький переді мною стелеться і липне, як банний лист, бо я у будь-який момент можу на нього просигналити, угорі прислухаються до сількора Дахновця. А позавтра викликають мене до району, сам товариш Смульсон хоче бачити й чути. На великому коні ми з тобою, Дусько, на великому…» І казала до Якова Дуська майже словами батька його покійного: «Тольки ти, чоловіче, сильно не висовуйся, а роби так, щоб не потонуть у хвилях жисті перевертної. Бо власть — се таке, сьогодні — одна, завтра — друга, а ти у мене — один-однісінький». — «Не кажи такого, — оскалився дивно, наче й сміявся, і не сміявся, Яків. — Бо як на тебе просигналю, що ти у постійність сеї власті не віриш, то й тебе заберуть, а що я без тебе робитиму, жонка в хазяйстві треба…» — «Другу таку дурну знайдеш!» — відмахнулася Дуська, але відтоді ні про що таке з чоловіком не говорила, остерігатися стала. «На позавтра сидора якогось приготуєш, щоб було що там хоч із рукава на зуби покласти, — розпоряджався Коршак, вкладаючись спати. — І знімеш стегенце з перекладини, у чисту латку загорнеш, для редактора. Йон мене підтримує і висуває, а за все платить треба, покуль ще ми не в соціалізмах та комунізмах». — «Сидора то я зберу і для товариша редактора приготую, — підтакувала Дуська. — А ось хліба — нема, якби ж ти ранєй повідомив, черствий окраєць залишився, завтра тольки заходжуватимуся з діжею. Купиш собі хлібця городського». З тим і спати вклалися. А вранці, попоравшись, поки Дуська на стіл готувала, заходився Коршак галіфе приміряти і чоботи нові, хромові, з рипом. Чоботи купили в місті, ще раніш, так і лежали в скрині, не було перед ким красуватися. А галіфе пошив для Якова Варфоломей Кошик, по-вуличному Штунда, він у церкві не молився, а щонеділі ходив у Крутьки, де був молільний дім баптистів. Колись, коли Демид Волохач, Вовчарем прозваний, порядкував у Краї, Штунда такі штани для нього пошив і піднісся. Мало хто знав про те, хто й знав, забув давно, а Коршак знав і пам'ятав. Якось Коршак стрів кравця на селі, одвів убік од людей і мовив: «А добренне галіфе ти колися пошив для Вовчаря!..» Штунда аж зблід, а руки самі потяглися цигарку скручувати. По хвилі відповів, запобігливо зазираючи у вічі: «Дак я й тобі такеє ж галіфе зварганю і копієчки з тебе не візьму, ти у нас тепер — сількор, заслужена людяка…» А за тиждень справді приніс, додому, як на тарілочці, і не узяв ні копієчки, од чарки — і тої відмовився, не пив, віра його штундистська не дозволяла. Було галіфе з темного, ворсистого сукна, капшуки — як лантухи із салом, висіли по боках, на сідниці — чирва із блискучої свинячої шкіри і такі ж наколінники. Як пройшовся Коршак по світлиці хромовики порипують, галіфе шерхотить капшуками та шкірою, одразу видко і чутно, що — начальник сільський, ще й сількор, у районі знаний.  

Дак ще йон, мо', й галіхва того не зносив, бо йому і зносу не було, а Штунду бідного продав властям, таки продав. У тридцять сьомім годочку, коли зверху спустили план по жертвоприносіннях людяцьких і треба було той план виконувать. Се ж і мого чоловічка тади забрали. І стрілися ми із штундихою у черзі з передачами, коло стіни тюремної. Дак там ні про що такеє не розмовляли, одне одного боялися, та й чужих навколо швендяло чимало, а вже як верталися разом із Мрина, розговорилися. Вона й призналася, що за штани, які у громадянську ще войну Штунда для Вовчаря пошив, його аж теперечки підмели. І ніхто про сеє в селі не знав, а Коршак знав і піднісся властям…  



Удосвіта запряг Яків кобилку з пожежні, щоб своїх коней не ганять, поклав у сіно сидора, наготовленого Дуською, поклав клуночок із стегном для редактора та й рушив до Мрина. Уже дніло, але сонце ще не зійшло і морозний туманець стелився над Страхоліссям. Як проминав улоговину, в якій міліціонери минулої зими застрелили Левка Жилу, кобила наполохано пирхнула. Глянув Коршак на улоговину, і здалося йому, що по снігах глибоких, не тонучи в них, бреде Левко Жила, п'яно розмахуючи руками, і тіло його наскрізь світиться, наче банка скляна. І хоч ні в що таке давно не вірив він, але хвисьнув пугою по худоребрих боках кобилки. Та стрельнула ком'яхами снігу з-під копит і помчала щодуху. А страшок ще довго лоскотав морозцем спину Якова, хоч у кожусі був. І подумав Коршак, що увечері, якщо затримається на нараді, не вертатиме цією дорогою, а поїде через хутір Козачий, поза Чортовим болотом, хоч там і вовки водяться. Але вовків він не боявся, хай вони його бояться, а краплі крові Левкової таки є на ньому, хоч і не він стріляв у того базікала дурноязикого, а міліціонери стріляли…  

Дак се тольки перша кров, як і перша любов, пам’ятається і людякою нудить, а далєй стало йому за звичку людопродавство сеє. А я мечтаю собі, що таких людяк час вимагав, од вищих начальників воно починалося, не од Коршака, то хтось би другий трапився, а усе б так само робив. Поліття на таких коршаків і вправду наставало, і спливали вони, наче п'явки, і впивалися в людей. «Тольки б не списувала я усе теє на врем'я, бо у всяке врем'я людина людиною залишається, душу од зла уберігаючи, а коршаки — коршаками. Сонце уже на Собакаревій горі його наздогнало. Далі дорога була вкочена, кобила підбігцем рушила. А Коршак ще й підганяв, щоб встигнути, поки редактор газети Сапон не пішов на службу. Ось уже і Ялівщина, пригород Мрина, а там і вуличка Піщана, де зелений, шилівкою оббитий дім, у якому Сапон із дружиною та дітьми малими мешкав. Постукав Яків пуговищем у вікно, господар на ґанок вийшов, хвіртку прочинив. Уже він був у френчі шерстяному, захисного кольору, такому ж галіфе і хромовиках начищених, як начальник відповідальний. Шкірянки і шинельки із моди виходили, їх колишні бойові комісари та депеушники хіба що доношували. Коршак клуночок із сіна дістав і поніс перед себе, щоб із вікон будинків по той бік вулиці менше видко було. Дружина редактора, у халаті теплому, уже стояла в коридорчику і солодко наспівувала до Коршака: «Балуєте ви нас, Якове Оверковичу, гостинцями своїми, ой балуєте…» — «Дак се ж од зайчика, од зайчика для дєтви вашої стегенце. Покуль у нас єстяка, чому ж дєтву добрих людей не побалувать…» Сапон і не глянув у бік клуночка у руках Коршака, наче й не відав, про що ідеться: «Добре, товаришу Дахновець, що ви не запізнилися на нараду, бо ми вас до президії вписали і уже у райкомі схвалено…» І налив він чаю, солодкого, для гостя, поставив склянку на край кухонного столу, а сам пив навстоячки, бо уже поспішав. «Звиняйте, Якове Оверковичу, — метушилася дружина редактора, — що хліба нема, тепер у нас за хлібом черги величезні, а пайка чоловік ще не одержував». І підсунула до Коршака блюдце з двома білими сухариками. Яків сьорбнув чайку, з морозу тепле на душу ішло, відтак звів очі на господаря: «Що яно буде, товаришу Сапон? Куди такому, як я, приміром, темному сірякові повертать голоблі, щоб од головної валки не одстать?» Редактор сухарика догриз, запив чаєм, витер губи білою хустиною, озирнувся на дружину, що коло грубки поралася і, здасться, не дослухалася до чоловічої розмови: «Не гірш од мене ви, товаришу Дахновець, знаєте, судячи з ваших дописів до газети, куди повертать, і вже повернули упевнено». — «Дак із мене грамотяка неважний. Спасибі вам, що в правильні слова мою коряву писанину обгортаєте, як моя жонка огірки у листя хрону…» — «Може, слова деякі вам і виправляємо, для цього ми, газетярі, партією призначені. Що ж до ідейного стержня — то він ваш, не скромничайте. А буде — війна нещадима із куркулями, підкуркульниками і торгашами за хліб для пролетаріату. Бо пролетаріат у містах росте численно, партія на індустріалізацію узяла курс. А він, пролетаріат, їсти хоче, а не порожні полиці у магазинах розглядать. Зерно ж тим часом непманами та куркуляками купується, перекуповується і гноїться. На війні як на війні, усього буде, ми ні перед чим не зупинимося, та й народ не дозволить зупинитися, іншої дороги у нас нема, у соціалістичне майбутнє, до повної перемоги. А з цим упораємося, одразу за рішучу колективізацію візьмемося». — «Добровільно у колгоспи писатимуть чи як воно буде?» — обережно запитав Коршак. «Хто розумніший, добровільно запишеться і все нажите оддасть, і найскоріш, — значимо глянув на гостя Сапон. — А в кого у голові клепки нема, того примусимо, усе геть одібравши, до останньої нитки. Сил у нас вистачить, бідняцька маса підтримає партію стопроцентне». Уже як приїхала по господаря редакційна бричка, з м'яким, шкіряним сидінням, реквізована, певно, у якогось непмана, і вони поспіхом чай допили та у двір вийшли, додав Сапон притишеним голосом: «Я цього вам не казав, а ви — не чули. Але поговорюють у партійних колах, що самому товаришеві Сталіну, коли він на заготівлю хліба до Сибіру поїхав, один тамтешній мироїд бовкнув: «Потанцюй, так продам хлібця…» А товариш Сталін, судячи з розгрому троцькістської опозиції, танцювати уміє… Не потрапте, товаришу, під машину колективізації, бо вона ні перед ким і ні перед чим не зупиниться. А на нараді я про вас добре слово обов'язково скажу, і партійному секретареві товаришу Смульсонові у доповідь я вписав про вас, так що ви сьогодні — на коні. Але дуже легко завтра і під конем опинитися, час переживаємо відповідальний і жорстокий. Усе од вас залежить: впишетеся в нього — ваше щастя, не впишетеся — жодні сількорівські й інші заслуги не порятують, не такі, як ваша, голови невдовзі з плечей летітимуть…» З тим редактор забрався на бричку і наказав візниці правувать до райкому. А Коршак поволі поїхав у бік Народного дому, до початку наради ще був час. Обдумував, що Сапон йому сказав, і ще далі, у завтрашній день зазирав. Зупинявся коло крамниць, мовчки дивуючись із довжелезних черг за хлібом і порожніх, як до непу, полиць. І все тривожніше ставало йому на серці, бо ятрило, як їм із Дуською та дитям малим доведеться виживати у новій веремії, життя круто на слизьке повертало. І правда, летітимуть голови на крутому повороті. Але до чужих голів Коршакові байдужки, ще й помогти може. Головне — аби власна голова вціліла. Проте за червоним столом президії робсількорівської наради сидів із незворушним, кам'яним, майже як у партійного секретаря чи начальника Державного політичного управління району, обличчям. Поруч із першими людьми району сидів. Відкриваючи нараду, редактор Сапон серед кращих, найактивніших кореспондентів Якова Дахновця згадав. І коли секретар райкому товариш Смульсон доповідь свою начитував, його прізвище прогриміло на усю залу. Начальник ДПУ промовляв без папірця, коротко, чітко і строго, але вважав за потрібне відзначити мужність і принциповість сількора Якова Дахновця у боротьбі з прихованими троцькістами та іншими ворогами радянської влади у Пакулі. Відтак повернувся лицем до президії, до червоного столу, за яким і Коршак величався, зааплодував показово, і зала підхопила. «Шкода, що Дуська моя не бачить, у якому я уваженії у властей», — тільки й подумав Коршак, і собі плескаючи в долоні, як усі робили, аж потім похопився, що на свою ж адресу ляскає. У перерві між засіданнями для членів президії за сценою був чай із бубликами, білими. Коршак не наважувався до столу підійти, де вже начальники районні, коло самовара, у кутку кімнати тулився. Але товариш Смульсон сам його підкликав і склянку чаю налив. А начальник ДПУ найбільшого бублика з тареля коло самовара вибрав і Якову на куксу його зичливо нанизав. І запитав партійний секретар району: «А чому ви, товаришу Дахновець, досі не в лавах партії?! На останньому пленумі вирішено сільську прослойку зміцнювати, і такі люди, як ви, нам потрібні». Коршак промимрив щось вдячне, не міг же він признатися товаришу Смульсону, що не поривається до партії про усяк випадок, як воно ще гам далі буде, та й боїться, що відкриється, коли почнуть копатися в біографії, чий він син. Його виручив начальник ДПУ: «Такі люди, перевірені у класовій боротьбі на новому етапі, ще потрібніші нам як позапартійні зв'язкові наших органів із народом…» І партійний секретар не став перечити начальнику ДПУ, мовчки кивнув головою. А той посадив Коршака на стільця коло себе і почав розпитувати притишеним голосом, що діється в Пакулі. І Коршак доповідав як належиться. Коли вже дзвінок у залі задзвенів, щоб нараду продовжувать, мовив начальник ДПУ: «Ми в політичному управлінні району дуже цінуємо вашу оперативну інформацію. Не на все ще ми можемо реагувать відповідно, але такий час настане, і скоро. Партія оголошує непримириму і нещадну класову війну явним і прихованим ворогам соціалістичного будівництва. Ви ж у Пакулі не лише інформуйте, а й починайте діять відповідно до нових завдань. Нам потрібна ініціатива на місцях. А ми її підтримаємо залізним пролетарським кулаком!..» Поки нарада робсількорівська закінчилася, поки виїхав Коршак із міста, уже й сутеніло, зимовий день короткий. І не наважився він їхати через Старосілля, та й попід Чортовим болотом петляти забоявся. І вирішив Яків за краще заночувати у Крутьках, Дуську він попереджав, що може в один день не справитися, повернутися лише завтра. І попросився він у Дусьчиної сестри ніч перебуть. Але вечеряти у неї не став, а поспішив до дільничного Галана, що неподалік проживав. Треба було домовитися про спільну роботу згідно з вказівками начальника політичного управління. А вже як випили з дільничним і закусили, у боковушці його, запитав Коршак: «Скажи, ти своїми очима бачив, як Левка Жилу через Крутьки мертвого везли?» — «Мертвішого вже не буває, зрешечений кулями, як дерев'яний щит на стрільбищі. А що?» — «Дак привидівся йон мені у снігах, як я через Страхолісся їхав…» — признався Дахновець. «Слабак ти, Якове, хоч і заслужений перед властями, очко у тебе грає! — засміявся Галан сміхом дошкульним. — Та якби мені усі, кого я за роки війни і служби в міліції на той світ відправив, привиджувалися, я б гольки те й робив, що сидів та дивився тую ману, наче кіно в тіятрі мринському…» І відлягло Коршакові, попустило його. Як повернувся Яків із наради робсількорів у Мрині, допитувалася у нього Дуська: «Дак що-бо там хоч було?» А він ходив мовчки по власному обійстю, у всі кутки зазираючи, наче фінансовий інспектор, чи голова податкової комісії, чи уповноважений по хлібозаготівлях. Аж поки геть не розсердилася дружина: «Чого-бо ти шиндриш скрізь, наче уже й до нас бригада по викачці прийшла, мені аж страшко стає?!» — «Вважай, що уже на порозі, прийшли, і я очима їхніми дивлюся…» — загадково відповідав Коршак і тицяв їй під носа замацану довідку, хоч вона вже її бачила, він тим папірцем давно задавався. На сірому обгортковому папері написано тренованою рукою сільрадівського секретаря, рівно і чітко, як вималювано: «ПОСВІДЧЕННЯ. Дано це т. Дахновцю Я. О. в тому, що йому доручено стягувати штраф за утайку об'єктів оподаткування та хлібозаготівель. Надається право описувати хліб лишній, майно усяке, реквізувать і здавать на схорону в кооперацію. ГОЛОВА СІЛЬРАДИ М. ГРОМНИЦЬКИЙ». І чорнильний штамп Пакульської Ради. Уже як сіли обідати, наче одімкнуло вуста йому: «Не питай, Дусько, що було, а питай, що буде. А буде — война…» — «З ким війна? — стрепенулася Дуська. — Мо', таки із Чемберленом?!» їх, малограмотних і не підкованих політично, тепер учителі по десятихатках вечорами збирали і з газет начитували. «Із класовим ворогом куркулем і підкуркульником, вона уже й почалася, нещадна война буде. Тепер мужика остаточно за глитавку ухоплять і дихнуть не дадуть, покуль ноги не протягне, і се уже скоро. Хто смикатиметься, того — на викиштель, до білих ведмедів. А й не смикатимемося, усе викачають, до останньої зернини, і залишать під тином голодній здихоті в очі дивитися». — «Дак ти ж, Якове, уже у галіфеї, сам активіст, із бригадою по дворах ходиш, хто тебе зачепить, мо', ж, побояться чіпать…» — втішала Дуська, і Якова, і себе. А Яків дивився повз неї гострими, як свердлики, очима, прокручував ними дірки в перемичці між днем нинішнім і завтрашнім і геть усе бачив крізь щілину в часі: «Война є война, сьогодні ти стріляєш, а прийде врем'я, що й тебе на приціл візьмуть. На острові ми з тобою, жонко, не проживемо, нема його, острова, у такеє врем'я переворотне. Не один я в селі писати вивчився, будуть такі, що й на мене напишуть. І жодна собака не порятує, навіть тая, що учора за твоїм столом пила і їла. Сяя вдасть ні до кого жалю не має, ні до своїх, ні до чужих, бо для неї сперва — ідея, а вже тади — людина. Уже нащо Нестірко за сюю власть душу ронив, за комунію розпинався і других розпинав, із самим Богом воював, Сатану у свого воза запрягши, а і йому постолики сплели, що мусив світ за очі тікать. Нащо вже Левко Жила заслужений був перед революцією, а яко пса блудного у снігах кулями посікли. Не сьогодні-завтра про колгоспи у Пакулі і скрізь зайдеться, се мені розумні, грамотні люди у Мрині підказали. Щоб знала — першими побіжимо, запише-мося і все в колектив оддамо». — «Та щоб я голодранцям добро своє оддавала! — скипіла Дуська, як узвар у челюстях печі. Осього вже не буде!» — «Не оддаси, то заберуть, і здохнеш на голому полу, або і з хати геть виженуть, — вів своєї Коршак, і притихала Дуська. — Батько з маткою у голову мою трохи лею вклали, дак слухай. Слухатимешся — виживемо, не дамо по собі потоптатися, самі по інших, дурніших, топтатимемося. А тепер мусимо воза нашого сімейного на бідняцьку лінію круто повернуть, щоб нажите нами чужі очі менєй кололо. Але повернуть хитро й мудро, щоб у нову жисть вписатися і голодранцями не стать. Із голоду не здохнуть. Побіжиш, Дусько, до Громницького у сільраду і скажеш, що я застудився сильно, у президіях із начальниками районними засідаючи, бо ще не звиклий на керівних протягах. І що ти днів зо три будеш мене одігрівать та одпоювать, покуль я на ноги зіпнуся…»  

Дак чистенно так йон і зробив, як у думках своїх намудрагелив. Як тольки за колгосп зайшлося, першим прибіг і записався. І ніхто його і пальцем не зачепив, ніякий буксир. Хати добренні і хліви як стояли, так і далєй стоять, а з інших — і куреники розтягли, розбурали. А воронців своїх двох Коршак на пожежню забрав, якою годами завідував, хоч і безпартійний. Наче і в колективі коні, а йон же сам над ними хазяїн. Куди треба йому, туди і їде, що захоче, те й везе. І до самої війни так було. І земелька коло хати за ним залишилася, мо' соток шістдесят, ще й лужок йон косив, до самої річки, ще попід Страхоліссям орав грядку чималу, бо з лісником Бурсимом вони горілочку попивали, та й у районі у нього свої руки скрізь. Свиненят своїх йон ще до колгоспу спродав, позбував, Громницький йому бомагу виписав, хоч тади вже строго було. А почали люди ремствувать і пальцями на нього показувать — Коршак на індустріальні обліганки стольки гахнув, що усім і заціпило, у газетах його нахвалюють, начальники по голівці погладжують, а того ж ніхто й не каже, що — не з останнього, не з останнього… І Дуська його — наче колгоспниця і не колгоспниця, ніхто її у поле ніколи не гнав, бо ж начальників районних, яких у Пакуль уповноважено, годує і поїть, і трохи сама під них не стелиться, а мо1 й було, люди усіляко балакали: Яків на пожежні, а вона занавіски на вікнах засмикує, мовляв, начальники у темряві відпочивать люблять… Дак хай би уже жирів і пасся, як уміє таким лисачком прожить, не кожному сеє даровано, на сеє теж талант треба од роду мать. Але ж іншим людям продиху не давав, проклятущий, до тюряг і на той світ багатьох, ой багатьох спровадив! А я так мечтаю собі, що без таких коршаків і сьої власті не було б і близько. Хіба ж самі великі начальники мужика за глитавку хапали і продихнуть не давали? Вони тольки правили, як дячок перед півчею, аби влад голоси тягла, а пісні страшкі, од яких і досюль у людей, старих і молодих, мороз по душах, отакі ж і виспівували. Я так щитаю, що кожен десятий у череді людській із інших дев'ятьох людяк кров і піт вичавлював, як олію, гвинтом державним. Бо не од Бога сяя десятинка череди людської, а — дєтва, послід диявольський. І так вона буде, сяя десятинка дітей Сатани, у нашій череді людяцькій завжди, яка б власть на наші голови не приходила, і завжди вони, хижаки за єством своїм, кровину нашу смоктатимуть, бо вушлі од роду, а ми — дурники покірні, жертва, і тольки. Сеє все не нами придумано, так воно од початку світу ведеться. А мо', я що не теє язиком своїм ляпнув, то звиняйте мені, темнякові…  



І три дні не з'являвся на вулиці Коршак, та й у дворі не мельтешив. Хіба до нужника в городі пробіжить, закутавшись щільно. Але в хатах робив він по-чорному, не знаючи спочинку, у сон на кілька годин падаючи, як в ополонку. Давно уже в прихалупці, на задвірках, лежали дошки, обрізані, постругані, для стелі над коморою, що над нею досі гола стріха висіла, батько не встиг настелити. І згорнув Яків солом'яну труху на горищі, в якій од пізньої осені і до Різдва яблука вилежувалися, над світлицею, спальнею та кухнею, віником горище вимів. І тягав він із комори по драбині стрімкій мішки із збіжжям, тихцем купленим восени у навколишніх селах, щоб навесні дорожче втричі продать. І висипав зерно на горищі, розгортаючи, як на черені перед помолом. А зверху стелив він на брусся стін та перекладини дошки, стелив щільно, замазував глиною, щоб порохня між них не сипалася. А як підсихала трохи глина, солом'яною трухою другу стелю засипав, аби все виглядало, як і раніше, аби нічиїх очей друга стеля не намуляла, якщо, на біду, трапляться чужі очі. І жили вони три дні як в облозі, із ворітьми та хвірткою на засувах навіть серед білого дня. Коли ж хто стукався, казала Дуська, що в Якова її якась заразна чихалка і заходити до них не можна. І залишили вони в коморі зерна стільки, що й дно засіків світилося, а все інше між двох стель, над хатами сховали. І лягли вони на третю ніч під ранок, і відсипалися довго, аж худоба ревіти почала, бо витомлені були роботою великою. А уранці сказав Коршак до дружини, задоволений із себе дуже: «Позатягай на горище усіляке начиння хатнє, старе, мотлох різний. Щоб ні в кого, хто туди загляне, і думки дурної про другу стелю не з'явилося. Тепер будемо із хлібом на декілька літ, що б не случилося. Хіба що уже хату розбурять чи спалять, але до такого із нами не дійде». І гляділа Дуська на чоловіка свого лагідними очима, дивуючись мудрості та передбачливості його. А Коршак світився в очах її, наче сонях у сонці: «Я ж згадаю теперечки, що я — активіст, сількор і друга людина в селі, заступник голови, порядком займуся, хтось же мусить лад давати людям дурним, не тямущим політичного моменту…» А була неділя. І зачинився Коршак у світлиці, і аж до вечора, наслинюючи хімічного олівця, папір до властей складав. А назвав він того папера так: «Неблагодійні, соціальне небезпечні елементи села Пакуля, куркулі, підкуркульники та інші злісні вороги радянського ладу». І першим вписав він до того списку Кузьму Терпила, що вітряка вибудував на Круковій горі і тепер мельникував. Хоч і не числився рід Семирозумів ніколи серед багатіїв сільських, але розумаку великого Кузьма із себе вдавав, до жодної із властей ніколи не тулився, а Якова мав за ніщо, одвертався презирливо, коли стежки їхні перехрещувалися. І Уляна Несторка, матір Кузьми, із себе всезнайку корчила, а як переполовинили позаторік за одну нічку темну Дахновцевих курей, ворожити на злодія відмовилася: «Не останнє, Якове, у тебе забрали…» І весь рід Семирозумів підозрілий дуже, високо себе несуть. І написав Коршак біля прізвища Кузьми Терпила: «Політичне не визначився, власник млина, меле хліб куркульському елементу». А другим він вписав Данила Нечая, бо велику обиду носив у собі на організатора і голову пакульської кооперації. Ще як ходили по дворах, збираючи коштовності на індустріалізацію, приглянувся Коршакові ланцюжок золотий, із медальйоном, знайдений ним у скрині Отанашки, панської підстелюхи, трав'янки сільської. І сунув він його непомітно до кишені, аби перед Дуською своєю піднестися. А Данило з порога хати помітив, примусив його, як хлопчика, з кишені дістать той медальйон на золотому ланцюжку і до списку реквізованих коштовностей внести. І написав Яків біля прізвища Данила Нечая: «Приятелював із українським буржуазним націоналістом Гриневичем, нині покараним, брав активну участь у виставах «Просвіти», зрісся із куркульством». А третім уписав Коршак помічника пакульського фінінспектора Степана Вербила, бо той не прислухався до вказівок Михаля Громницького щодо звільнення господарства Якова Дахновця від податків як бідняцького, а постійно чіплявся до нього, вносячи до списків. І вималював Коршак біля прізвища Степана Вербила: «Бойкотував рішуче проведення самообкладання, не припинив випадів супроти товариша Сталіна злісного троцькіста Жили, ліквідованого каральними органами». Бо Вербило і справді був на п'янці у пожежні, коли Левко Жила розпинався за Троцького, але промовчав і чарку з Левком пив. Відтак вписував Коршак багатшеньких, аби не подумали угорі, що він щось проти згаданих першими має особисте, і бідніших, але чіпких, хто не поспішив хліб за державними цінами здати, і тих, що до революції бідняками з бідняків були, а потім, землю одержавши від радянської влади, вуха підняли, обжилися. І розростався список неблагонадійних. Ближче до вечора було уже в ньому кілька десятків прізвищ, але сутеніло і папір закінчувався, а сільрада в неділю зачинена і не було де паперу узять. І підписався Коршак унизу останньої сторінки: СІЛЬКОР ЯКІВ ДАХНОВЕЦЬ. Підписався, жалкуючи, що не усіх вписав, кого хотів. Але утішив себе, що це не останній список такий, війна з класовими ворогами розгоряється і триватиме довго, до повної перемоги соціалізму та комунізму, а може, і далі. І гукнув через причинені двері до Дуськи в кухні, аби і обідати, і вечеряти разом подавала.  
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка