Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка16/24
Дата конвертації20.02.2016
Розмір6.46 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   24
Із Книги днів




Книгу Федори вписую я до Книги днів на віки вічні, аби знали люди у будучині, що мені у жисті сій довелося перенести і розчинитися в ній до останочку, як листочку веленому, що падає в землю і порохом стає, аби дерево далєй жило, квітом новим квітувало. Дак такочки і я, наче той листочок, тілом і душею дєтві своїй, родові, людям близьким і далеким, з якими судилося мені од родження до смертної години в одному поїзді по шпалах років їхать (бо що таке жисть, як не подоріж сяя крізь час?), оддалася безоглядно, самої себе зрікаючись задля ближніх, покуль не залишилася од мене тінь сама. Бо так навчав мене посланець богів небесних і літописець горя людського Нестор, Семирозумом прозваний ще за життя його земного: «Хай-бо од тебе, земної, сама тінь зостанеться, усе інше оддай людям, тади тінню легкою до богів небесних підіймешся і галакатимеш із ними, як ось ізо мною». І скоро сеє станеться, бо уже од мене, виробленої, вигорюваної, сама тінь прозорая і зосталася… Сама я з году одинадцятого, і як сяя вже колективізація засновувалася, і як церкви по селах бурали, і як людей смертонька голодна косила, наче траву, усе чисто пам'ятаю. Скільки часу спливло, а досюль у вухах моїх стогін од дзвонів, що на землю із дзвіниці упали, на землю суху пакульську. А міліціонери з району кріпенем залізним навколо церкви стояли, не підпускаючи нікого, з ружжами страшкими напоготові. Тади сам Нестірко Волохач на дзвіницю пакульської церкви височенної забрався, хрест спиляв і на землю кинув, а замість хреста червоного прапора повісив. А ми, жіноцтво болєй, навколо церковища по городах топчемося, до неба волаємо та планами заходимося. А мене за серце моє ухопило од того усього, каменюкою серце у грудях стало, я у садок одійшла, за окоренок вишні ухопилася. Як зробилося мені трохи легшенько, я голову підняла, і як підняла я голову, очі на церкву звела, побачила, що сам Нестор Семирозум. точнісінько такий, яким його мандрівний богомаз намалював, і досюль на стіні в Уляни Несторки тая іконка, у небі синьому, іскристому, над банею церкви пакульської стоїть видивом чудотворним і на білому сувої хмари червоними чорнилами усе теє, що на землі злодіяками твориться, записує. І чорнило червоне струменіє по оболоку білому, наче кровиця людяцька. Дак я як стояла на городі, коло вишеньки, упала коліньми у земельку розмоклу та молилася ревно. Відтоді увірувала я у Нестора Семирозума навік. А ще увірувала я, що ніщо на землі не минає без сліду, усе до книг небесних вписується, і на Суді Страшному Бог тії книги гортатиме, і кожному по ділах його буде. І хоч ніхто з пакульчан того дня Нестора Семирозума у небесах, над церковною банею, не бачив, а тольки я уподобилася, казала я кожному, хто слухать хотів, і люди увірували, що се так було. І влада сільська злостилася на мене сильно за сеє, що Федора Малаха бога свого проповідує. І затуляли вони рота мені як могли, а я не упокорювалася. Бо приходив у сни до мене Нестор Семирозум, живий, як на іконі, мандрівним богомазом мальованій, і підбадьорював: «Галакай, дєвко, і почують, галакай — і почують!» І усю жисть мою стоїть Нестор Семирозум свічкою-обітницею над церквою пакульською, у душі та пам'яті, що сяєвом тої свічки, як сонечком великоднім, осяяні. А ще ж мої батьки у колгосп не захотіли іти. А проживали ми у Пакулі на кутку, що Муравицею здавна зветься, навколо ліси, луки та болота торф'яні, а землі доброї мало. Дак ми кожну латочку обходжували, кожну грудочку землі між пальців своїх, чорних од роботи, пересівали. А в колгоспі од самого початку робилося — як попало, через теє і не ішли у колектив батьки мої. Дак вони, активісти, налетіли на наше дворище, хапали де що бачили. Дві бригади, одна пакульська, із голоти місцевої, а друга — наїжджа, із Мрина, а мо', ще одкуль далєй. Збіглися вони водно і, де що було у нас, позабирали, зосталося у нас тольки півтори копи околоту. А се ж уже осінь, уже зимою близькою із-за Сіверських лісів, із-за Невклі віє, а нас — четверо душ. І Це ж принесло дядину, коли бригади гніздо наше розбурювали, дядина і гомонить до них: «Хоч картопельку тую уже не забирайте…» А вони одразу ж похопилися, бо не знали про картоплю: «А де бульба?!» — «А тамочки, на лучці, картопельки у них трохи єстяка…» — піднеслася дядина. Підсобила, пожаліла нас… Вони усю тую картопельку, на лучайці, за вигоном, викопали, покидали на підводи добро наше та й подалися геть. «Пишуться, пишуться усі діла ваші злі рукою Нестора Семирозума, чорнилами червоними на білих оболоках!» — гукнула я услід, а вони тольки реготнули, бо на силі почувалися і одним днем жили, у день завтрашній не заглядали. Дак подалися вони з двору, а ми — зуби на полиці порожні. Добре, що хоч із хати не вигнали чи до ведмедів не завезли, як інших. Є, є що спом'януть за свої літа… І вписую їх до Книги днів кривавими чорнилами, як Нестор Семирозум, Книжник небесний, що діяння людяцькі до Книги розгорненої записував, з якої сім янголів на Суді Страшному читатимуть. Матка піде було, півпуда борошна купить чи на яку лахманину виміняє, лепйошки пече і в березі Невклі, коло причалу продає. А там щодня базарчик був, бо пароплави і баржі причалювали, і зі степу люду наїжджало, і робітники цегельні грошики свої на причалі проїдали та пропивали. Се якось почалапала у неділю на причал, а міліція базарчик па причалі оточила, мринська, і усе чисто забрала. Мати повернулася додому, плаче гіркими слізьми: се нас, каже, неділя покарала, що забрали у мене усенне. А ми ранєй у неділю до базару не ходили, Бога боялися, а се матці прийшлося, бо горе примусило. Стягайся ми ще на півпуда борошна, напекла матка хлібців і в четвер ранесенько, ще й не розвиднювалося, погалайдала на базарчик той. Та не селом погалайдала, а щоб скоріше — через Муравщину. А там дорога низом та низом і верболоззя над дорогою, далєй очерети і болота. Дак йон, бандюга, перестріває матку нашу коло болота, з кущів та очеретів виходить і забирає у неї хлібці тії. «Залиш дєтві моїй хоч кусничок!..» — матка просила. А йон до неї звіром: «Як хочеш іще свою дєтву побачити, то ходи, молодице, бо осьдечки ножем пірну, дак уже нікуди не підеш, а п'явок болотних кровицею своєю годуватимеш». Злющий бандюга, бо добріший усього б не одібрав, подумав би: хоч хлібеня для дєтви її залишу, бо вернеться вона, плачучи, додому, а дітки їсти попросять. А йон усе чисто одібрав. Дак матка наша повернулася із планами великими додому та й каже до нас: «А тепер уже — усе. Що хочете, теє і робіть». Сестра моя утішає матір: «Як-небудь переживемо лихо. Уже скоро весна, а там — літечко і жнива…» І ревуть обоє. А я вийшла у двір, дивлюся на церкву пакульську на горі, що хоч і без хреста, а крила-бані над селом розпростерла, і молюся до Нестора Семирозума, що у пам'яті моїй золотою свічкою-обітницею у небесах сяє, горе людськеє на білому оболоці записуючи: «Поможи нам, Божий Книжнику, замов словечко перед Господом, до якого ти вхожий, за нас, бідних, нещасних». А Нестор Семирозум і галакає до мене з неба, а мо' — із душі моєї розтерзаної: «Не владний я, людиночко, над виром житейським, а поставлений літа і дні людські записувати для Бога, і тольки. Але ще багато паперу не списаного у Книзі твоїй, ще довго тобі судилося слізьми і кровицею до неї вписувати, добро на землі множачи». Аж і правда його — дожили ми якось до жнив. Рвали листя з липи, квіт акацій, намнемо того листя та квіту, та назбираємо у полях картопельки, що вона за зиму перемерзла, а крохмаль у ній ще є, та змішаємо того листя, квіту і крохмалю, та напечемо лепйошок. А вони ж такі, наче коров'ячі кізяки, а мусиш їсти, бо їсти хочеться. Дак ми тії лепйошки їмо і лихо нас їсть. А як жнив діждалися, тади уже легшей нам стало. А дядька нашого Лаверона, старшого братеника батькового, теж розкуркулили, дак йому усе сеє так надокучило, що йон пішов у ліс та й повісився. А в мого батька тольки один братеник і зостався, через вулицю йон проживав і Яковом звався. Дак роблять вони труну для дядька нашого Лаверона, Яків і гомонить до батька: «Іване, як були ми з Лавероном у Смоляжі, ліс заготовляли, дак до ворожа тамтешнього заходили, дак знаєш, що той ворож нам наворожив? А наворожив той ворож, що ми з Лавероном у одному годі помремо. Дак Лаверон повісився і мені, полупається, час помирати. Осе ми сей гроб для нашого братеника Лаверона робимо, а скоро ти для мене гроба робитимеш». А мій батько і одвічає Якову: «Що се ти такеє надумав дурне, я — старший од тебе, се ти для мене дошки тесатимеш». — «Ні, твердить своє Яків, ворож правду мені ворожив, що я в однім годі із Лавероном помру». Се було навесні якось. А тут діждалися жнив, Яків поїхав у поле вікомішанку гребти, і переворот кишок йому зробився. Дак йон казав, се вже коли після операції додому привезли: «У мене кишки перевернулися, як ото я у кабана вибираю кишки, так Бог мені поробив, як я кабанові роблю». І третього дня йон помер. Дак навесні похоронили Лаверона, а в жнива похоронили Якова. А мій батько зостався, і прожив йон, мо', дев'яносто шість годів. Уже й очі не бачили, осліпли, а йон усе жив та жив. Дак сестра Марія з ним возилася, покуль я по світах далеких етапно мандрувала. Як на роботу іде чи ще там куди їй треба, просить: «Тату, не злазьте з печі, лежіть, я повернуся додому та вам їстоньки зготую». А батько не послухається, злізе з печі, а на піч не зуміє вилізти. Бо лізе на двері хатні, а думає, що то — піч. Хто зайде, запитує: «Що-бо ви, діду, робите?!» А йон: «Осе Марія нагострила литки на роздобитки, а мені на піч треба лізти, хоч нагріюся на печі…» — «Та ви ж, діду, на двері деретеся!» — «Та що ти мені голову морочиш, я лізу на піч — нагрітися!..» То сестра моя Марія з ним намучилася, мо', годів із десять із ним, сліпим, возилася, а тади вже йон Богові душу поніс, на небеса. А я се ж, молодайкою ще бувши, перед війною у колгоспі робила, куди дітися. На льону робила, то смикали, то молотили, то по луках муравських вистелили, скрозь робила, куди пошлють. Сестра Марія ще ранєй заміж було вийшла, а я зосталася з батьками, то на мене чомусь двір переписали, будеш головою двору, і — мовчок. Тади так було: начальники сільські слухалися тих, що над ними сидять, а ми — начальників сільських, галіфетчиками ще їх називали. А тади ж як почали накладати тії податки, накладали-накладали, один, другий рік заплатила, а на третій, бачу, уже нема з чого оплатитися. Я і кажу галіфетчикам уже цим: «Не буду платити!» Ну, дак вони давай мене до суду. А тамочки уже усе пригадали — і розкуркулення наше, і Бога мого, і норов мій самостійний. І дають мені три годики в'язні. Виходить так, що треба мені, молодайці, іти у тую тюрму. Так на долі моїй написано. Дак я батькам усього наготувала, поки настав той день. Пішла до лісу, упросила лісничого, а саме Страхолісся розчищали: «Наділіть мені, дядьку, ділянку, на розчистку, щоб я старим своїм якоїсь дровеняти для печі їхньої залишила». Бачить лісничий, що я від нього не відстану, не одчепитися йому од мене, дав мені ділянку. А я дрібне таке було, нема на що глянуть, який із неї, думає лісничий, лісоруб. «Подивлюся до вечора, що ти зумієш зробить, а тади будемо бачить». Се так лісничий. Дак я усі сили вкладала, щоб догодити лісничому, щоб у мене не хужей було, як той мужик робить. Приходжу додому і кажу батькові і матері: «Ходімте завтра гуртом у той ліс». Пішли ми раненько у Страхолісся. А батько уже старий, рубав-рубав тії дрова та й похилився на кущ, упав. Приходить матка і голосить: «Батькові у очах потемніло, та й поклонився лісові…» Я одвернулася, сльози мені градом котяться. «А чим, — думаю, — я вам поможу, як мене тюрма жде не діждеться?» А батько було, коли вип'є, скаржиться: «Через Бога твого, що ти про нього усім торочиш, та через норов твій задерикуватий і мені од властей немає спокою». А я і одвічаю батькові: «Ну, то вона, Федора, довго вам не надокучить…» Аж так воно і получилося. Уже як була я на роботах тюремних, батько і пише мені: «Відколи нема тебе, Федоро, то чотири стіни у хаті, нема до кого і загомоніти…» А якось, се я ще домувала, приїздить до нас на Муравицю прольоткою галіфетчик із району і про мене у матки запитує. Вийшла я на вулицю. А йон мене по лужкові повів, повів, щоб ніхто нашої гомонки не чув, і каже: «Я одтуль і одтуль». А одкуль — я уже забула, та не вельми і дослухалася. «Я одтуль і одтуль і знаю, що ви па три роки засуджені, але ми вас помилуємо і в тюрму не пошлемо, якщо ви свого Бога зречетеся, що ніби його бачили над церквою пакульською, як він, ваш Нестор Семирозум, записував, що на землі твориться, наче шпійон японський чи фашистський. Такого буть не могло, щоб людина в повітрі стояла, як свічка, ані до чого не прив'язана, і взагалі, у повітрі тільки наші аероплани літають і радіохвилі простір пронизують, більш нічого нема, і для Бога місця не залишилося. Але розказни ваші наших людей дезорієнтують у плані боротьби з релігійним дурманом і забобони у голови їхні сіють, наче блохи…» Я його мовчки вислухала, повернулася і пішли геть. Так мені збридило. А йон гукає навздогінці: «То що ви рішаєте?!» «А що я, — кажу, — можу рішать, як Пес гора Семирозума я на власні очі над церквою пакульською бачила і навіки сеє у душі моїй. Усі ваші діла погані Нестор Семирозум на оболоці червоними чорнилами записує, і сеє запише, що ви мене хотіли брехухою зробити, і колися за усе сеє доведеться вам одвічать, як не перед людьми, то перед Богом». Дак ним аж затіпало, галіфетчнком тим: «Не пужаії! Більшовики нікого не пужаються!» А в самого від страху аж голос переривається. Але я пішла ие озираючись: хай буде як буде. Аж через якийсь деньок ще один підкочується. Дільничний наш, міліціонер, Семен Рудько, з війни йон потім не вернувся: «Я так зроблю, Федоро. що не підеш ти у тюрму, якщо зійдешся зо мною…» А йон скольки, пам'ятаю, і жив, усе на Бога лютився, в одній зграї із Нестірком Волохачем, Бомбою, Цмокалом, і в чортів переодягалися та навколо батюшки витанцьовували, і свягі книги палили, і рубали ікони, і дзвони та хрести із церкви скидали. Дак на чорта ти мені такий, думаю, здався! Лучче, думаю, у тюрму піду, аніж у сімейну жисть із псом безбожним. І одвернулася од нього. Аж ось сільський суд у Пакулі двох людяк судив. Одну людяку — за узятого із колгоспного поля снопа, а іншу — за кавуна, і теж рочок припаяли. І се вже настав час їх до тюрми відправлять, і мене до них підпрягли, щоб за одним рипом. І ось приходить до нас додому уже сей Семен Рудько, міліціонер, і каже: «Збирайся, Федоро. тебе у сільраді ждуть, до тюрми мринської тебе разом із засудженими відправляємо». А я собі так бадьоро: «Іти то й іти». А в глибині єства мого думка, як гадючка: «Я однаково у тюрмі не житиму, сама собі їсти не дам та й помру…» Навіщо воно, думаю, мені життя тес тюремнеє?! Так я у голову собі унесла. Помру, а не буду у тюрмі довго. А Нестор Семирозум мовчав до мене, бо недосгойна я думками такими голосу його була. Бо людина мусить жить, докуль живеться, як би трудненько не доводилося їй, бо для сього, для жисті, послана вона на землю. А я ще сього не розуміла, сліпа душею ще я була. І ось ведуть мене у Мрин, у в'язню, і цих двох пакульчан, засуджених сільським судом, ведуть. Міліціонери на конях і з ружжами за плечима, а ми — з торбинками, хто що ухопив з дому, пішкуємо. А вже так зимно, сніжок політує. На ґанкові сільрадівському галіфетчики сільські стоять, начальнички, хто у селі людей судив, хто на мене до мринського суду подавав. Але не було у серці моєму озлості і обиди ні на кого з них, бо се Бог покарав їх сліпотою душевною. Я вклонилася їм і кажу: «Ну, начальнички, залишайтеся з Богом, а я — пішла». А Михаль Громницький, йон тади у Пакулі якось що знову був за найголовнішого галіфетчика, зуби скалить, яко пес: «Іди і Бога свого із собою забирай, ми й без нього свій вік земний прожируємо добренно!» — «Жируйте, жируйте, а Нестор Семирозум, Книжник святий, записує усі ваші грішні жирування, на горі людяцькому, і покладе перед Богом, коли ви здохнете!» — галакнула я на всю вулицю, аби болєй людей почуло, і на церкву пакульську на горі перехрестилася. Дак яни, сільські галіфетчики, шурх у прорізь дверей, як пацюки перелякані, і злиняли з ґанку. І пішла я по митарствах своїх великих, по муках своїх пішла. Як брели Пакулем, а далєй через Страхолісся, прощалася я із селом, із лісами, лугами, болотами прощалася, наче на усю жисть свою одсюль ішла, а не на три годочки. Віщувало, певно, серце моє, що — надовго, хоч Нестор Семирозум мовчав усе ще до мене. І де тих сліз набралося, уже, думаю, мені сюди не вертатися, осе остання моя дорога. А забрали мене в одинадцятому місяці, шостого числа, після Введення на третій день. Як печатали мені пальці у мринській тюрмі, мені таке страховиння здалося, що я криком кричала. Привели мене у камеру, дак рецедиви, звісно, по нарах, а мені куди — під нари, на голий цемент лягай. Тади вже прийшлося, що серед ночі на етап гонять. Через увесь Мрин, на товарну залізничну станцію. Міліціонери із собаками, ніхто нікуди не чичиркне із строю, бо собаки литки повикусують. А якось що слизота, у мене чоботи нові, справили мені, я їх із собою узяла. Іду та падаю. Іду та падаю. Приходилося усього, кругом було добре, а ті митарства етапні — особливо. Та ось привозять нас у товарняках аж за річку Волгу, у табір, і стали ми там робить, і там уже було трохи легшей. Премблюда нам давали, три такі лепйошечки, як хороша робітниця, то давали тії премблюда. А я роботи ніде й ніколи не боялася, усюди на совість робила. А тут ще війна почалася і нам кажуть: «Ви хоч і засуджені, а своєю роботою чесною у таборі разом з усім народом супроти німця воюєте». Дак робила я од душі. А як війна сяя вже скінчилася, звільнили мене з табору. бо вже давно мої три годочки спливли. З подругою моєю водночас звільнили, вона теж з України, Наталкою її звали. Видали нам паспорти, але не дозволили їхати в Україну, а тольки — в Середню Азію, їдемо. У вагоні роззнайомилися, розговорилися, добрі люди і кажуть нам: «Куди вам дали направлення, не злазьте там, там дуже малярійні місця, там вас малярія заб'є. А їдьте до самого Ташкента. За Ташкентом є радгоспи, там шукайте собі роботу». Послухалися ми тих добрих людей, приїхали у Ташкент. А там такеє злодійство — страховиння! Сумку у мене з рук вихопили, щойно з вагона зійшла, а в сумці — перепустка моя. А без перепустки на станцію не пускають. Наталка моя заходить на станцію, а я залишаюся надворі. А вже сніжок землю припорошив, холодно. Дак ніч я перетремтіла якось під станцією, уранці ж і думаю: «Ну кому моя перепустка потрібна, без паспорта, може, її де викинули, а сумку забрали?» І тутечки уперше я, скольки ж годочків тяжких спливло, до Нестора Семирозума, земляка дорогого, хоч і на небі йон давно, подумки звернулася. Бо усі ці годочки табірні Богу я молилася, а Нестора Семирозума турбувати соромилася, знала, що йому не до мене, що йому записувати треба про усе, що на землі діється. А туточки вже не стрималася і галакаю до неба, хоч і чуже якесь воно туг, не наше: «Зроби, Несторе, як я собі намріяла у байці своїй дурній!» Коли виходить із станції Наталка. Я і кажу до неї: «Як знайду свою перепустку, то повернуся до тебе, а не знайду прощай». І вже мені такеє у мислі кидається, що піду та десь у річку плигну, та й усе, уже не витримаю я сього, уже терпець мій вичерпаний до краю, уже я геть горем згорьована. Луччей кину, думаю, я голову свою жабам, хай їдять, хай гризуть. Іду я, плачу страшенно і Богу молюся. А Нестору Семирозуму уже боюся обридати. Іду я куди очі бачать стежкою, сніжком притрушеною. Дивлюся крозь сльози, аж лежить на стежці бомажка якась, із червоною смужкою. Коли б не тая смужка червона, я і не помітила б її. А се ж перепусточка моя. Як я ухоплю її, як притисну до грудей та як розревуся! Упала коліньми в сніжок і кричу на весь білий світ: «Несторе Семирозуме! Книжнику пакульський, якого Бог послав на землю, аби списував про усі діла людяцькі і Йому начитував! Не захотів ти, аби я свою дурну голову куди-небудь укинула, а хочеш, щоб я далєй жила. То я вже ніколи дурного у голову не візьму, як би тяжкенько не доводилося мені на сій землі!» І як я сеє прогалакала, на весь білий світ, стовп вогняний виріс серед степу, у млі ранку зимового, виріс стовп вогняний просто очей моїх, а на стовпі вогняному стоїть Нестор Семирозум і пише чорнилами червоними на хмарках сірих, млистих, наче папір, у сувої вітерцем верхнім скручених, пише чорнилами червоними про усе сеє, що діється на землі. Далєй сей стовп вогняний погас і видиво Нестора Семирозума в очах моїх погасло, лише небо по той бік хмарок прозористих багряне-багрянюще, наче тії червоні чорнила, якими писав Нестор Семирозум, по небу розлилися. А се уже сонейко сходило. Дак я повернулася до Наталки, на станцію, розказую, що перепустку знайшла. А на станції — люду-люду, тижнями лежать, білетів не можна добитися. Що нам робити? «Господи! — подумки волаю. — І ти, Несторе Семирозуме! Як ви уже допомогли мені знайти перепустку, не дали, щоб я пішла на річку та кинулася сторчака, однесла жабам свою голову, дак помагайте і далєй!» І стала я коло віконця каси, наче хто мене за руку узяв та підвів, хоч усі знали, що білетів нема і не буде, і ніхто не товпився. Раптом відчиняється віконце каси — є два білета! Я дістаю з-за пазухи Іроші, беру білети для себе і для Наталки. Усі схопилися, до каси, а білетів уже нема, віконце зачинилося, наче ніколи й не одчинялося. Я до Наталки: «Біжімо скоріше!» Бо ми ще не знаємо толком, на яку путь бігти. І біжимо ми з Наталкою, запитуємо у тих, у сих, біжимо, не знаючи куди. Аж ось він, наш поїзд. Вскочили ми у вагон, а тамочки таке робиться! Юрмляться, давлять одне одного люди, а злодюжки — по речах. Але у мене уже нема чого красти. І ось ми нарешті рушили. Дак зійшли ми на станції, проїхавши кілометрів із сто, як нам радили. І подалися у степ ферму шукать. А се уже Різдво, а у нас у роті — ані росинки. Коли ось іде з поля жінка якась, розпитала нас, завела до свого двору і по лепйошці нам дала. Яка ж вона була солодка, тая милостиня її! Як ми їх оплакували, тії лепйошечки, що сьогодні Різдво і се ж маємо ми сніданок такий. А тади пішли, як нам жінка показала, прийшли на ферму і наступного дня уже до роботе стали. Дак Наталку узяли на базу робить, а мене — у сад радгоспний послали. На базі ж хоч якогось жмиху з бавовни чи буряка кормового ухопиш, а в саду зимовому — що? Триста грамів борошна на день видадуть — і живи як хочеш, а не хочеш жити — помирай. Дак тоді був буряк кормовий для мене — і пряник тепер не такий смачний. Думала: діждатися б того часу, коли я кормового буряку уволю наїмся. І Йшла я у поле, мо'. думаю, як у тридцять третьому годі, мерзлу картоплину де знайду. А там поля самим ячменем засіяні, а картоплі вони не знають садити, не росте там картопелька. Бачу, скирта соломи даленіє. Піду, думаю, до тої скирти, невже ж нічого не натрушу собі? Іду, ледве ноги тягну, а попереду мене по стерні засніженій наче сонячний зайчик — стриб, стриб. А се мене уже Нестор Семирозум до тої скирти вів, а його сам Господь на таке благочинство благословив. Бо муки мої довжелезні, бо голод мій бачив. Знімаю я верхню спідницю із себе, розстеляю по землі коло скирти і потерть, що під соломою, вію. І думаю: що упаде, на моє щастя, те моє. Падає на спідницю трохи зерна, і груддя землі надає. А потерть вітер убік відносить. Навіяла я собі так із добрі пригорщі. Приходжу у барак, висипаю, що навіяла, на край столу, грудочки землі — сюди, а ячмінь — сюди, і болєй жмені ячменю навибирала. Яке ж це у мене щастя є, що я вже той ячмінь маю! Плита топиться, я теє зерно на плиті підсмажила, пляшкою на стільниці перетерла. А казанок я ще з тюрми мала, його не вкрали разом із сумкою. І зварила я тую кашу, не кашу, а той супчик. Пахне воно як! Жінки в бараці на мене дивляться і губи облизують. А се ж вони усі на базі робили, а тамочки щодня щось та дістануть. Я наготувала, поїла. Другого дня по роботі знову іду до тої скирти. І так я довгенько ходила, покуль усю потерть не перебрала, не перевіяла. Тади дивлюся, а сонячний зайчик наче далєй по степу пострибав. Пройшла я трохи далєй, а тамочки — ще скирта… І так прийшлося, що весни діждалася. Уже я бригадиром у саду роблю. Уже мені видають щодня по літерці перегону, а коли і сиру трохи перепаде. Тади персики стали дозрівать. Уже до мене люди ідуть, просять. Восени стали возить із поля помідори. Де який роздушений, я — у діжечку, вони сік пускають. Людей малярія перетрясе, до мене приходять, сочок той п'ють, легшей стає. «Сяя хохлушка щось знає…» — кажуть. А я одвічаю: «Єдине, що я знаю, добрі люди, се голод. Бо я його терпіла усю жисть свою, із дєтства свого». А про себе думаю: «У них туточки свій Бої; навіщо їм мій Бог, хай мій Бог буде зо мною, у душі моїй». І ні до кого вже з моїм Нестором Семирозумом, Книжником Божим, не признавалася, а берегла в самій собі, як вода текуча промінь сонця береже… І пробула я там аж три годики. Уже мені виїзд дозволили. І думала я, що судилося мені самій вік вікувать. Аж тутечки йон і заявився. «Ти, каже, — Федора, а я — Федір, ось нас і пара». А йон сам із України, із Краю нашого, але малим ще з батьками-переселенцями на Волгу виїхав, на заводі у Сталінграді робив, там женився, студова і на війну пішов. А на фронті поранили його сильно, і якось що довгешю йон у госпіталі в Середній Азії лежав. Дак сестри у госпіталь і написали йому, що сім'я твоя погибла уся, від бомбйожки, у тому вже Сталінграді. Дак Федір приїхав сюди, де я, і туточки робив. Начальник і каже йому: «Як уже у тебе так із сім'єю получилося, то женися Іут». Бо йон почав із горя великого у чарку заглядать. Се вже ми познайомилися. Прийшов він якось до мене у барак, поговорили, а скоро і зійшлися. Пожили трохи, а його ж сім'я, бачу, муче. То що він робить. Бере та пише писемце, може, хто обізветься. Він написав письмо, а йому приходить ізвещеніє, що усі загинули і нікого нема на світі. Далєй одні люди, які знали його родину до війни, по Сталінграду, написали, як сеє було. Була сім'я його в окопі, а бомба усе перемішала. Бачив тольки цвітні плаття твоїх дочок, сусіда се вже пише, а від тестя твого тольки голову знайшов, а від жонки твоєї і сліду не зосталося. Дак Федір прочитав сеє, задумався — і з хати. Пішов із хати, а я думаю, де се він. Пішла до сарая, йон коло сарая. Чого се ти, кажу, ходиш, іди до хати. А нам дали хатину казенну, коли ми з Федором зійшлися, і ми сарайчик прибудували. Ти, Федоро, іди до хати, а я зараз прийду, йон мені одвічає. Але каже мені серце: щось не те у нього у голові. Тади йон теліпає до майстерні. Я — за ним. Чого ти никатимеш дворищем, іди до хати, додому іди, кажу. Зараз буду, одвічає. А сам схилився на край верстака і плаче. А я йому галакаю: «Ти сам, чоловіче, знаєш, що у війну сюю людякам зробилося, не лише у тебе горе такеє, а в половини світу воно». Почала його умовлять. Він послухався, зайшов до хати. Тут уже сів і виплакався. А йому у мислі кинулося: нащо мені такая жисть, як моє сімейство погинуло усе, і я щось собі зроблю та піду за ними. І хотів він повіситися. А я сього не допустила. Почала його умовлять, почала його просить. Він одумався, виплакався і полишив сеє усе. Тади пише родакам моїм у Пакуль: порятувала мене Федора од смерті, бо я хотів було піти за своїм сімейством слідом, дак вона не дала, дак оце і живу теперечки. А про Господа свого і про Нестора Семирозума, який усе земне записує, на вогняному стовпі стоячи, я мовчала до Федора, бо йон після смерті сімейства ні в що сеє не вірив, серце йому кров'ю Ітекучою запеклося. Пожили ми там. А мене ж в Україну тягне хтозна-як. Бо як вивезли мене у сороковім, у товарняку, а се уже тольки опісля війни прожила я туточки вісім рочків. Ранєй не можна було мені у ту Україну, а теперечки дозволили, дак я сімейством обзавелася. Оце вже, думаю, поїду, оце вже поїду. І два роки саму себе мучила, не могла ніяк поїхать. Як не те. то те, як не те, то те. А далєй вже сказала собі: що б воно не було, а — поїду. Його, Федора, якось що не сильно тягло в Україну, малесеньким зовсім його вивезли, а мене — мотузкою. А се уже у нас дві дочки було: Любі — четвертий годок, а Вірі — третій. Ось беру я Любу, сідаємо з нею на підводу, їдемо на станцію, а там — на поїзд. А Віру я з ним залишила. Приїхали ми в Україну, добулися Пакуля, матері вже нема, батько нікудишній, сліпий, сестра сама господарює. Дак я трохи там побула, далєй даю телеграму, що Любу залишаю у Пакулі, сама до них повертаюся, щоб потім їхать сюди уже усім разом. А Федору у голову стукнуло, що я повертаюся сама, бо вже Люби нема на світі. Страх у нього такий був — і сюю сім'ю втратити, як першу втратив. Дак йон там за Любою душу рве, а я — за Вірою, що з ним залишила. І шле йон мені блискавку, щоб я з Любою поверталася. Він за сюю дочку переживає, я — за тую. Бо ми розділили дітей і йон думає, що вже Люби нема, а я думаю, що уже Віри нема. Я за Любу — і на поїзд. Приїхали на станцію, се уже Ташкент проминувши, серед ночі, а ще кілометрів п'ять до нашої ферми. Все одно, думаю, будемо іти додому; садовлю дочку на плечі, чемодан у руку погойдалася крізь ніч. Підходимо до хати нашої, а у вікні — світиться. Люба підходить до вікна і каже: «Тату, відчини!» Вони посхоплювалися, не знають од радощів, що й — робити. — За дєтвою Федір був страшенно переживательний. Ну, перезимували ми тую зиму, і закомандувала я в Україну їхать. Поїхали ми в Україну. Добулися до Пакуля, поселилися у батьковій хаті. Батька се уже не стало, помер батько. А Федір мені і каже: «У колгосп я не піду, я ж — робочий». А се уже у Пакулі знов цегельний завод запрацював, влаштувався йон па тому заводику, машини ремонтувать. Бо йон щодо залізяк усяких дуже ловкий був. А дощі ж такі усю осінь лили — страховиння. А грязь, а гади замело-завіяло, а де тая Муравщина, далеко ходить. Федір і каже: «Покуль ми грошиків усіх на розкидали (бо ми ж там, у Азії, усе, що набули, спродали) — купимо хатку коло причалу». Що я буду, мовляв, грязюку місить, та й тісно із сестрою у батьковім гнізді. Ну, там один чоловік, од заготконтори йон робив, спродувався, переїжджав до Мрина, ми й купили його дворище, хатина на дві кімнатки і коридор, під залізом, правда, і хлівець, і городу латка по схилу гори над Невклею. Ловке усе таке, ловке. Бо — своє. І досюль я туточки проживаю, уже сама як перст, добре, хоч дочка Віра, що у Мрині очоловічилася, провідує, не забуває, а Любка — тая десь аж у Воркуту, на шахти завіялася. А Вітя, синок, той у армії так і залишився. Ну, се вже стало нам веселіше, бо свій куток. Скоро ми й хлопця діждалися, Вітю уже сього. А Федір страшенно хлопця хотів. Бо у нього з тою жонкою був хлопчик, але од бомби загинув. На тобі і хлопця. Тольки, кажу, не пий, бо треба про дітей думать, їх у нас теперечки троє. А за дітьми йон душу рвав, се правда. Особливо за Вірою. Якось вона у подруги заночувала, у Крутьках, із Мрина вертаючись, ми вже не знали, шо й думать, дак йон ридав, як мале дитя: «Хоч би мені слід, де вона ходила, побачити…» Аж тут зійшов йон із поїзда жисті, і вже йому нічого не треба, а ми далєй без нього поїхали — крозь непроглядний туман часу. А почалося усе сеє з того, що я захворіла. Прийшлося так. що мусила я лягти в лікарню пакульську, на операцію. Федір того ж дня прийшов до мене. Провідать. Я йому кажу: «Ти. Федоре, не ходи до мене часто, за дітьми дивися». Ну, се пішов йон. З порога, правда, довго на мене дивився, наче що сказать хотів, а не сказав, язик не повернувся. А ноччю йому погано зробилося. Операцію мені у вівторок зробили, а в четвер ноччю йон дєтву розбудив і каже: «Буду, дєтки, помирать». А діти думають, що батько, мабуть, п'яний. Віра і Люба — сії вже до школи ходили, а Вітя до школи ще не ходив, домував. Дак йон до Віті і каже уранні: «Сьогодні самі підете в лікарню до мами, понесете їй чаю з варенням, вона просила, а я вже буду помирать». А тої ночі сестрі моїй Марії наснився сон поганий, прибігла вона з Муравиці до нас, а Федір уже й не говорить. Дак вона викликала скору з лікарні, скора його подивилася і каже: «Заберіть дітей зі школи, хай будуть коло нього, а меншенького із собою візьміть». Дак вона так і зробила. І се вже дівчата діжурять коло батька. Другого дня, на Віриному чергуванні, йон і кончився. Дак Віра тади біжить не до мене, а біжить на Муравицю, до тітки Марії: «Уже татко помер!» А мені ж ніхто нічого не признається, я лежу у лікарні, після операції тяжкої, і ще не знаю, чи виживу. Лише вісточку мені діти принесли, що батько прихворів, тому і не провідує, а не кажуть, що його вже нема. Боялися, щоб мені хужей не зробилося. А сестра моя Марія прийшла до лікарів і гомонить їм: «Що ж із нею робити, у неї ж троє діток, а чоловік помер?» А лікар, що робив мені операцію, відповідає: «Якщо ми Федорі скажемо, то вона закомандує, щоб її везли на похорон, а шви полопаються і буде ще гірше». «Ні, луччей ми не казатимемо їй про похорон! — погодилася Марія. — Бо, як ще і з нею що погане станеться, сама я із дєтвою її не справлюся, бо у неї аж троє діток». Похоронили яни Федора без мене. А вже десь третього дня приходять до мене у лікарню Марія та Любка та й кажуть: «Хоч кричи, хоч не кричи, а вже твого Федора нема на світі». І все чисто розказали. Що ж, нема то й нема. Заплакала я, та й годі. Бо треба якось далєй жить, бо дєтви у мене — череда і одне одного малєй. А тади вже прошуся я, щоб на дев'ять днів мене з лікарні виписали, хоч на дев'ять днів на могилі його побуду. Виписали мене, і скора, правда, одвезла, до самого порога. А мої вже мене стрекають. Я у крик та в голос, бо ж мені без чоловіка мого і хата моя — не хата. А тади і вмовкла: що ж, думаю, той крик та плач мені поможуть, коли троє діток на руках моїх. Сестра Марія утішає: «Будеш ти, Федоро, з дєтвою, буду і я з твоїми дітьми, як матка родна, бо мені ж Бог діток не дав». Справді, вона мені помагала, як рідна матір. Сама було так не з'їсть, як діток моїх нагодує. Як дев'ять днів відбули, заїхав до мене на скорій лікар, що операцію робив, подивився рану мою: «Кишки випадуть, якщо шви не накладемо». А шви — це знов лікарня. Я заплакала і думаю: «Що мені робити?» Бо мені не можна було і дня спочить, бо у мене трійко дітей малих. І не пішла я болєй до лікарні, і так — по сьогоднішній день, зажило, і вскорі я на роботу вийшла. Як уже мені діставалося, у жисті сій, того ніхто не знає. Я і на цегельні роблю, сирець той із лінії знімаю і з печі гарячої на піддони кладу, і в школі прибиральницею, і в колгоспі що прироблю, і по людях. Ті, що про сиріт дбають, приїхали з району, зайшли до мене, запитують про мою жисть. А я плачу та галакаю: «Яка ж моя жисть, як се я з больниці прийшла, і сама нікудишня, і троє діток малих на моєму горбі. Треба ж їх якось на тім горбі піднімать. На осінь і Вітю треба до школи посилати, а дві школярки уже ходять». — «То ви знаєте що, — радять вони, — здайте свого хлопця до інтернату, а дівчата хай будуть коло вас». А я ще дужче заплакала та й кажу: «Як ми з Федором хотіли хлопця! То я тепер од дітей, од дівчат одділю свого хлопця та здам у той тернат? Ні, буду шматок хліба ділити на трьох, а собі — четверту пайку. Хай вони будуть разом, нікому їх не віддам і нікуди не розкидаю. Буду ростити, скільки у мене хопить сил». І нікуди я свою дєтву не віддавала. А робила у жисті — не менєй, аніж у таборах замолоду. І на роботі основній, і на підробках, і людську роботу хапала — прала, мазала, полола, і удома треба було діток доглянуть. Удосвіта у школі мету, мию, тади біжу додому — збираю дєтву у школу, тади біжу на цегельню, щоб не запізнитися. Директор цегельні було на місточку через річку Синявку, за яким — цегельня, стоїть і гомонить: «Чого ви, Федоро, так із себе душу рвете, так біжите? Якби могли, то вискочили б із себе!» — «Товаришу директор, — відповідаю на бігу, — як уже у двір цегельні ускочу, не боюся нікого». А тади по годиннику стежили, хто коли на роботу з'являвся і дуже строго було. А з роботи прибіжиш — того нема, сього нема, треба десь його узять. Як неділя та прийде, стольки набереться роботи, що й не пороблю було усієї. А ще ж і грядка коло хати, на схилі гори, і сяке-таке хазяйство. Роблю, роблю, роблю день і ніч і лише про дєтву свою думаю. Другі діти з батьками та матерями, а ж хочу, щоб і мої не гірше — і з'їли, і зносили. Якось що геть я переробилася, уже сил і грамини у мені нема, а в голові — одна думка: «Господи, якби і на мене смерть прийшла, скольки ще я буду мучитися!» А тади узяла у сінцях весельце, Федір мій, покуль жив, любив рибачити, сіла у березі в човен і попливла, наче на той беріг, по щавель. А сама думаю: «Отамочки посеред ріки — бульк у воду і каменем піду на дно, уже я не в силі так жить». І тільки я так подумала, як із Невклі райдуга на півнеба виросла, коромислом многоцвітним, а се після дощу було. Райдуга виросла наді мною, наче квітка, а на райдузі, дивлюся, сидить, звісивши босі ноги, увесь у білому, Нестор Семирозум, із писаннями своїми. Я і кричу до нього душею змученою: «Докуль?!» А у нього очі сумні-сумнющі, повні сліз, наче вікнини в небі синьому між хмар після дощу, І голос, як відгомін далекого грому: «Докуль і житимеш, Федоро. Але проситиму Господа, аби за жисгь твою трудну, коли вже дєтву поставиш на ноги, воздав тобі смертю льогшою». І не стало Нестора Семирозума з писаннями його — на райдузі, і сама райдуга розтанула наче. І повернула я човника та й погребла до свого берега: «Хай уже як прийдеться». І смерть од мене хтозна-куди забігла, і діток своїх я підняла. Правду житейське псалмо говорить: «Житейськеє море іграє волнами, в нім радість і горе завжди перед вами, а ніхто не ручиться, ніхто не узнає, що статися може, що завтра з ним стане…» Бо, покуль людина живе на світі, вона думає по-своєму, а яно ж не так буває, як ти хочеш, а так, як доводиться… Дак і льовку ж, ой льовкенну смерть Федорі Господь послав! Се вже я, Марія, сестра її родна, дописую Книгу жисті її, бо зійшла неждано Федора з поїзда живих на станції безім'яній і далєй поїзд, без неї уже, їде. Се ще Пакуль був, але і той чортів Чорнобиль уже був. А у нас на Муравиці городи пізні, прибутна вода довгенно стоїть, побіжу, думаю, поможу Федорі грядку скопать. Бо її город височенний, на схилі гори Жомирівки, трактором не заїдеш, а коней теперечки не допросишся, де тії коні. Ну і потеліпала. Чеберяю стежкою вздовж Білорічиці, а красивенно ж — Господь у душу дихає, і гольки. Клени і верби над Білорічицею цвітуть, синюще небо над головою наче золотом вишите, а в тім золоті, у тім квіті раннім — джмелі та бджоли басисто виспівують. Ось перейшла я кладочку через Білорічицю, і вже Невкля розповніла, наче окравка вбрання небесного, стелеться по лугах, і гора Жомирівка над Невклею, і гніздо моєї Федори під горою. Дивлюся здаля, а сама вона впряглася у возика з гноєм і, перехнябившись, навпіл склавшись, волочить його по краю грядки своєї аж на верхів'я гори, де скопаний нею пластовець по цілику. А я їй частенько казала: «Уже, сестро, дєтва твоя на ноги зіп'ялася, уже й без твоєї городини проживе, нащо ти так надриваєшся на тій-бо грядці?!» — «Так я жисть свою прожила, — вона мені було одвічає, — і вже не перемінюся, покуль, як казав Нестор Семирозум, зів'ялим листком до підніжжя жисті впаду і сама тінь од мене зостанеться…» Тут я за хату її зайшла, не стало мені видати Федору, а коли на стежку горішню ступила, бачу — візок із гноєм сам котиться по крутосхилу, зачепився віською за грушу і перекинувсь. А Федора моя лежить, розкинувши руки, горілиць, на цілику, уже зеленькуватому, бо уже все брунькувалося, бо весна, лежить Федора моя і не ворухнеться, своє оджила, одробила. А небо, синє-пресинє, схилилося над Федорою, і дві сльози, як дві зорі, покотилися по небосхилу і упали в Невклю.  
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка