Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка2/24
Дата конвертації20.02.2016
Розмір6.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

настав час для світової революції, їм, товаришам вождям, конєшно, згори видніше, хоч я тими наказами не задоволений і досюль. «Буржуй, калі йон — буржуй, його треба убивать!» — казали наші хлопці, і правильно казали, ведучи роззутих кадетів-офіцерів по крижаній грязюці і пострелюючи їх, як псів, сеє під Корсунем було. І якби усі так робили, класову ненависть у грудях розпалюючи, не розплодилися б із недобитків нова контрреволюція, усілякі непмани, куркульня та їхні прислужники, яких ми тепер бачимо і чуємо. Ще, товариші сільські червоноармійці, класові битви — попереду, нещадність і волю до повної перемоги комунізму розпалюйте у грудях молодих! Не вірте проповідям попівським про любов до ближнього. Ближній той, хто в одній з тобою шерензі на ворога простує, усі інші — вороги, яких треба нищити на корню. Як ішли ми на врангельців, проходили через містечко, яке зветься Таганча. А там, у лісах навколишніх, банди розгулювали і народ од безвластя розпустився. Дак ми затрималися в тій Таганчі на одну добу, зібрали по хатах тридцять мужиків призовного віку і безжально розстріляли їх у яру — як дезертирів Червоної Армії. Стойні такі мужики, як на підбір, і молодих багато, у декого вуса тольки проступали, а на печах та в коморах від класових битв за повне визволення трудового народу ховалися. Я в команді був, яка розстрілювала. Оцими ось руками з кавалерійського свого карабіна пуляв, у очі їхні, видимою смертю затуманені, дивлячись. І жалю в. мені не було аніскілечки, і досюль — ні жалю, ні каяття. Сняться, правда, мужики тії іноді, провокаційно, безкласове сняться, але і в снах дивлюся на них тольки крізь цівку карабіна свого. Наче гній на городі, так вони встелили землю тілами своїми, аби родила для поколінь нових. А як інак було? Або ми — буржуїв, або — буржуї нас, іншого не було. А хто нас жалів? Хто мого батька пожалів у дев'ятсот п'ятому? Привели у глинище і застрелили — за мрію селянську про щасливу Горіхову Землю. Батькова смерть од кулі царських каральників у моїй крові кипіла усі ці годи воєнні і досюль кипить. Не ми сеє все починали. І вороги трудового люду знали, що нас на коліна поставити не можна, а можна лише знищити. Знали і не жаліли ніколи. У дев'ятнадцятому, здається, бо годи воєнні у пам'яті моїй переплуталися, в одне криваве коло злилися, відступали ми на Брянщину. Кіннота Мамонтова і Шкуро тисла на нас. Гнали нас по снігу, по цілику, кілометрів двадцять п'ять гнали. Товариші мої бойові, хто в чоботях чи валянцях, у сніг провалювалися, відставали і гинули. Офіцерня біла, на конях, одріже групу червоноармійців, порубає їх шаблями, як лозу, і знову — в погоню. Треба було бачити ту смерть героїчну у полях засніжених і усілякі сумніви та жалі навік із голів би наших вивітрилися, як із моєї! А я — молодий, легенький, чоботи зняв, кожушка скинув і в самих шкарпетках вовняних та осьому ось френчі, досюль йон на мені, по мерзлому насту біг, як по битій дорозі, і — врятувався. Попереду у нас була річка Сейм, а річка Сейм не замерзає і взимку. Щоб одірватися од кінноти, треба було її переплисти. Червоноармійці у крижані хвилі Сейму кидалися. Майже усі перепливли, хоч місяць лютий був, а па берег — мало хто вибрався. Берег крутий, ухопитися нема за що, хапаємося за очерет, а він — ламається. Так і костеніли у воді, на лютому морозі. Або від куль гинули, офіцерня пуляла з правого берега, як на стрельбищах, тренувалася. Багато тамочки товаришів моїх полягло. Я виплив і на берег вибрався, щоб потім за них відомстити. Дак ми їх у Криму стелили собі під ноги, як солому. З кулеметів — тра-та-та! Рука моя — не здригалася. І не здригнеться, покуль останню контру не знищимо на корені… Правиця Левка Жили тяглася до кобури, але — порожня кобура була. Тоді він діставав із кишені червоного галіфе четвертинку, з якою не розлучався, і цмулив із неї. А Нестірко у шинельці, накинутій на плечі, підхоплювався з тапчана і подовгу розказував, яким буде Пакуль, коли вони викосять контрреволюцію, як бур'ян у полі родючому: — Зітремо ми Пакуль старий із лиця землі, як учитель у школі стирає з дошки крейдою намальоване і написане! Залізною рукою пролетарською зітремо! І вибудуємо Пакуль новий, де комуною люди житимуть, як у раю земному. Будуть вулиці прямі, широкі, камінням вистелені, а в садах — палаци білокам'яні. Електрика прийде у кожен дім, і не гнутимуться жінки коло печей, а сама електрика усе варитиме і теплом своїм зігріватиме. Трактори в полях густимуть, як жайворони залізні. І ніхто на пупа не братиме, а машини замість людяків працюватимуть. Людяки ж науки комуністичні вивчатимуть у залах світлих… І світилися очі Нестірка вірою у щасливе майбутнє, як очі Гаврила Латки, коли він про Горіхову Землю уголос мріяв. Дак, мо', йому, Нестіркові, знаття передалося од баби його Уляни Нестерки, що йон крізь десятиліття бачив. Багато ж бо з того, що Нестіркові у будуччині бачилося, справдилося достеменно. Се уже бухнув Чорнобиль той проклятущий, се уже землю вогнем атомним обпалило, се уже знали, що й на Пакуль наш отруйная хмара лягла. Але ще був Пакуль наш. Дак наїхало у Пакуль люду чужого, з технікою усілякою. Бо угорі грошви одвалили, се ще були в державі гроші, ще не усі казнокради за бугор вивезли. А одвалили грошви, щоб село перебудувать і людяки далєй у ньому могли жити, хоч і тая вже, як її, радіяція, довкола зубами вовчими поклацує. Дак грязюку з дворів наших і вулиці бульдозерами у глинище згребли. Подекуди, де радіяцією сильно приморосило, і на городах верхній пласт знімали. Стару ферму коло хутора Нестерового спалили, гноєвище бетоном залили. Нову ферму на луках, ближче до Невклі, вибудували, і була яна мов картинка, які малювали в старих підручниках, по яких ще ми училися, про майбутній комунізм оповідаючи. Страхолісся підстригли, аж до гаю дубового, а болото високо так колючим дротом обгородили, бо тамочки — пляма. І щоб ніхто тамочки осоки не косив і торфу не копав, так нам сказали. Був хутірець за річкою Студницею, Суха Груша йон звався, люди там, як у раю, поживали: і ліс, і луки, і ріка поруч, було де і скотині пастися, і рибину упіймать, і зайця якого в сильце піддурити. Живи тольки і соловейків слухай. Дак розбурали хутірець той, а для людяків накреслили вулицю у центрі Пакуля, пряму, як лінійка, і будинків нових, із білої цегли, намурували. Вулиці і двори наші асфальтом встелили, щоб і не ступала нога людяцька по земельці зараженій. Газ нам провели у кожну хату, аби ми жили, як пани городські, не топили в грубках та печах дровами, бо дерева усі навколо — у радіяції, наче в інеї. Так нам сказали. І воду нам провели, теж у кожну хату, про такеє ми і не мріяли: краник крутнеш — і водичка тече. А криниці усі — опечатали. Будинок культури у тім годі одгрохали, наче палац, наче із мрій Нестіркових фотографію перезняли. І сказали нам, що пенсія буде на п'ять літ раніше, а дєтву у школі безплатно годуватимуть. Стріхи із хат старих зняли і шифером перекрили, усі, до одненької. І стали ми жить-поживать, як при комунізмі вимріяному. І обновився Пакуль наш, у нове увесь вбрався, лежав під сонечком, як у труні небіжчик, вимитий та прибраний. Бо як теє усе зробили, грошви силу-силенну угрохали, наїхало ще болєй людяків учених, виміряли яни своїм струментом кожну грядку, кожен видолок, кожен двір. І постановили людяки учені, а начальники угорі підтвердили, що не можна нам у Пакулі своєму жить, бо радіяція туточки за глитавку хапає і душить, і буде так сотні, а може, і мільйон років. І наказали нам усім виселятися, у нові села, за луги сиволозькі, по той бік Невклі. І НЕ СТАЛО ПАКУЛЯ нашого, а став Пакулець у чужій чужині. Бо тіла наші перебралися у нові кутки муровані, а душі наші — туточки залишилися, з покійником Пакулем. Зате здійснилася мрія Нестірка, сина Устима і Оксани, революціонерів заслужених, про жисть нову і село нове — перед кончиною Пакуля. Наче доля та людяцька історія з нас усіх, мертвих і живих, посміялися гірко… Була уже осінь за людським денночисленням, але ще літо літувало. Початок його видався дощовим, прохолодним, для пашниці добрим, і тепер сонце борг землі віддавало. Нагріта за спечний день земля допізна дихала теплістю. Троїсті музики стиглого літа — трав'яні коники — скрипіли на скрипочках, вителенькували на цимбалах і бубнили у бубни так хвацько, що свічки зір над Круковою горою, над селом, над лугами і Невклею молодо підморгували їм улад, смикалися, тріпалися і, підковзнувшись на слизькій крутизні небозводу, летіли назустріч землі, розсипалися срібними зоряницями. Крутилися крила вітряка на вересневому вітерці, шамріли у темряві млина жорна, борошенце сіялося у мучник, із мучника — в корито. Ключі перелітних птахів — гусей, качок, журавлів, шелестячи крильми, пропливали над Круковою горою, під зорями, у вирій. Вітряк на шпилі здавався птахом-підранком, який, втративши надію наздогнати зграю, вимахує крильми, але злетіти не може. Кузьма, син Нестора Семирозума, у тепліші, принадніші краї не поривався, хоч і не вірив скороминущій теплості, услід за якою неодмінно прийдуть млиста, гнила осінь і холодна зима. Хитріші, пронозливіші бігма продавали хати, дворища, реманент, худобу і, відчуваючи скору зміну клімату в державі, тікали у міста, на будови, на заводи, залізниці, світ за очі, аби лише не втрапити під гвинт нещадної державної олійниці. І Кузьма передчував душею, розумом знав, що не на добро для селянина ідеться, але знав і те, що нікуди з Пакуля не рушить, не рватиме себе з корінням із цієї землі, де його рід від прапрадіда ріс і кущився. Це було б понад силу його. Наприкінці літа, уночі, його Наталочка народжувала дитину, тяжко народжувала. Кузьма привіз фельдшерку із Крутьків, хоч мати, Уляна Несторка, і казала, що сама поможе породіллі, не уперше, мовляв, і не востаннє, багатьом помагала. Смалив люльку, ходячи по двору, не знаходячи собі місця, ніби муки Наталчині передалися йому. Нарешті на ґанкові з'явилася мати і мовила до нього: «Сьогодні і тобі, синку, кріпко муторно прийшлося, але не фельдшерка твоя учена, а Бог поміг Наталочці». І зійшла Несторка з ґанку, ступила до вікна, провела рукою, наче завісу часу піднімала: «Дивися сюди, се ще мене твій батько навчив, а йому сеє дання на небі було даровано, де йон гостював у давнину давню…» Тут долинув із хати перший крик дитини. І засвітилися шибки вікна червоно, наче в челюстях печі по той бік вікна вогонь палахкотів. Вогняний вал котився по жнивному полю, а крізь нього брів у солдатській одежі, у залізній касці, з гвинтівкою у руках юнак, на Кузьму з обличчя схожий. І гукнула із сінець фельдшерка, що Наталка сина щасливо народила. Змахнула Уляна Несторка рукою видиво із вікна і зітхнула тяжко: «І докуль сяя завірюха вогняна по землі нашій нещасній гулятиме?! Война за войною. Як ти, синку, народився, теє самоє вікно провістило, і не збрехало яно». І додала докірливо: «А ти усе ждеш, як віл обуха…» — «Од долі не втечеш, — відказав Кузьма. — Що усім судилося, теє, — і синові моєму. А война є война, що в селі, що в городі. У городі яна ще страшнєй». Гніткі передчуття мучили Уляну, то розор села, як у дев'ятсот п'ятому, то голодухи привиджувалися їй, і вона хотіла, аби Кузьма з Наталкою та дітьми звили кубельце де-небудь у місті, із своїми руками та головою син ніде не пропаде, усюди потрібен буде. Хоч би до кращих часів, якщо вони колись настануть. А вона — на сідалі залишиться, дідизну для онуків стерегтиме. Пливли ключі пташині у вирій, вздовж Шляху Чумацького, зоряного, прощально вимахував крильми услід їм вітряк, а Кузьма сидів на східцях млина і думки свої невеселі звично перемелював. На порох, що їх вітерцем, здається, вивітрювало, і відлітали думки у небо зоряне, сліду на землі не полишаючи. Бо нічого од тих його думань на землі не мінилося, ніхто з людей до них не прислухався, а жили люди нерозумною отарою, за законами, писаними невідь-де, ніхто про те не знав і не відав. Хвиля зла і ненависті накочувалася на людей незбагненним дев'ятим валом, колись, ще в Листопадів, він бачив таку картину. Вутлий вітрильничок із безсилими перед стихією людьми, а над ними — піниста, жорстока, нещадна долоня моря. Або ще: вогняне колесо котиться з гори, невідомо ким пущене, котиться по роках і десятиліттях, підминаючи людські долі, розбризкуючи гарячі краплі вогню, палаючі віхті, рясно сіючи зло і ненависть. Колесо котиться все швидше, вогняні спиці зливаються в шалене кружало: революції, війни, революції, війни, голодухи, людиновбивства, жертвоприносіння — кому, навіщо? З якої гори те вогняне, диявольське колесо котиться, хто його пустив по людяцькій історії? Хто відкрив шлюзи греблі всесвітньої, аби прибутна вода насильства затопила світ? Колись, давно, у божевільні, професор розказував Кузьмі, який відмовився стріляти в людей, хай і в іншу, німецьку, одіж вбраних, про зірку, що кометою зветься. Вона відбилася від посестер своїх, як корова від череди, і безпритульне блукає просторами зоряними. І нібито на початку століття комета неподалік планети нашої пролітала, це вона спричинила усі лиха сьогочасні на Землі. Якщо це правда, хто ж тоді — людці у поросі земному, з їхніми розумами, душами, мріями, претензіями на безсмертя, вірою в своє божественне призначення? Мурашина купа, на яку — кип'ятком линули або висипали відро їдкого попелу, і мурахи збеленіли, заметушилися, забігали, давлячи одна одну?! Ніколи ще так не гнітила душу Кузьми, сина Семирозумового, малість людська, як тої зоряної ночі. Уже він зупинив жорна, припнув крила вітряка, борошно вичерпав совком дерев'яним з корита у мішки полотняні. Тепер, коли люди після нового врожаю везли до млина збіжжя, він підночовував у млині. Ніби й ситніше уже жилося, у кого земелька була, хто роботи не цурався, а злодійство в селі не переводилося, навпаки — наче повітра яка котилися селом. Уже можна було б і подрімати на мішках, у закутку вітряка, але — не спалося Кузьмі. У голові жужелилося од дурних, нікому не потрібних думок. Стояв на шпилі, весь у білій борошняній обметиці, ніби в сяйві од рясних зірок. Небозвід круто зводився над землею стрімкими вилицями людського черепа, а вивершувала їх неоглядна, таємничо глибинна маківка. Під тою маківкою безупинно мерехтіли зірки, якусь нерозгадану, але трудну роботу роблячи. Небо — думало пульсуючи. Страшні сили любові і ненависті акумулювалися в його зоряних обширах, наче електричні розряди у хмарах перед грозою. І від незбагненних думок неба, а не від Кузьмових намагань щось у цьому світі зрозуміти залежала доля людського мурашника на Землі. «Господи, чому ж воно, небо, так кепсько думає, якщо уже за нас, людців, узялося думать?» — тяжко зітхнув Кузьма і сам усоромився дорікань небові. Надто вже могутнім, незбагненним видавався мозок небесний, що височів над Круковою горою. Але вернувся подумки на землю, в мурашіння людське, і знову не стримався од дорікань гірких: «Якщо уже й ти, Небо, безсиле череді людяцькій лад дати, дак чи годиться нам, мурашкам, що копошіють у поросі земному, дорікати земним бедламом і загрожувати нам карами небесними за гріхи наші? А може, ми такі, якими нас небо придумало, і нема гріха на нас, а тольки на тих, хто нас такими придумав і сотворив?» А небо — німіло, думаючи думу свою, незбагненну для людей, наче й не до нього покликував душею, спраглою істини, Кузьма, син Семирозума. Дак яно якось що по-усякому тади було. Вуха люди трохи підняли, земельку одержавши. Коней, правда, мало було, позабирали, повибивали у тую вже громадянську: чиє войсько іде через село, те і скубне бідного селюка, що червоні, що білі, що зелені, що чортзна-які. Дак самі людяки у сохи та плужки впрягалися, корівок приучали, тади вже волики, у кого скотина була, підросли, під ярма стали. Покуль податками не придавили, якось люди жили. Уже й на храм престольний до нас підводами, було, їдуть. Як колися. Увесь плацок навколо церкви возами заставлять. А торгівці понап'ялюють халабуд із прилавками і, що твоїй душі треба, продають: цукерки, пряники, горіхи, пиво, ситро та квас. Череп'яні сопілки, свистки та півники гончарі з-за лісів Синявських привозять. На котромусь із возів і грамофон, було, награє, а з церкви долинає попів бас громовий і півчих голосіння. А в клубі сільському усілякі тіятри ставили свої ж, пакульські, хлопці та дівчата, люди на тих виставах животи зо сміху надривали, а бувало, що й плачуть, калі що жалісливе показують. Жисть жива у селі була. Дотуль була, покуль Нестірко, Громницький та усі тії, хто коло них гуртився, банда бандою, почали свою лінію гнуть. І — наче пересохла жисть тая живая, як річка у спечне літо пересихає. Наче бетоном тую жисть живую залили, і нічого навкруг не стало, тольки смерть та злоба, злоба та смерть, і болєй нічого. Так яни із криницею Семирозумовою вчинили, що в ній ожили було джерела давні. Так зробили яни — із жистю живою. А я вам гомоню і ви мене — слухайте. Правдиво горював Кузьма, син Семирозума, на горі Крюковій, коло млина свого, бо ніколи тая злоба між людяками і не миналася. Хвиля за хвилею, туманом страшким напливала яна на Пакуль і душі людяцькі роз'їдала. Вельми ж як земельку стали ділити — люди одне одного поїдом їли. Тому не там нарізали чи малувато наділили, тому не так межу вимежували. Свої своїх, родаки родаків убивали. Син Олекса Дахновця батька родного на вила підняв, як той Каїн братеника. Брати Гордії дотуль сварилися за межу, докуль не застрелили одне одного, обоє на той світ пішли, смольцю гарячу в казані пекельному ділить. А далєй у тих, хто роботи не цурався і хоч на таке-сяке господарство розживсь, у тих красти стали безбожно, серед білого дня. Багацько з'явилося ж бо, опісля воєн сих кривавих, людяк, які нічого не уміли і не хотіли, окрім хіба що із гвинтівок пулять та наганами розмахувать. Мо', яно і народжує війна героїв, а тольки болєй яна плодить зарізяк та злодюг усіляких. За Свиднею, у ярку, сім'ю роботящу вирізали, дєтву — і тую не пожаліли, майно на човни повантажили, — і ані сліду за ними. А сеє на очах у мене відбувалося, я тади на Хуторі проживала. У Мохначів серед білого дня свиня пропала, наче крозь землю провалилася. Шукали по усіх усюдах і не знайшли. Аж пастухи Мохначу розказали, що двоє людей гнали свиню попід Страхоліссям, у бік Крутьків. Хутірські мужики сіли на коней і гайда навздогін. Наздогнали злодюг уже по той бік лісу, уже яни тую свиню бідну смалили. Дак свиню поклали на воза, а їх, батька і сина, крутьківських. прив'язали до задка і привели у Пакуль. Дорогою, над Білорічицею, лози нарубали. На плацкові, біля церкви, веліли злодюгам роздягтися і одне одного по черзі лозинами шмагать. Син почав було мляво, то йому підказали: «Ось такочки треба батька родного навчать, аби чужого не брав…» Дак лупив йон батька, покуль той і не знепритомнів. Одлили водою з відра і кажуть: «Тепер ти сина свого навчай, як малим не навчив…» І шмагав йон синка свого, покуль той і кров'ю не підтік. Тади нап'ялили на обох сорочки, що одразу червоними од крові поробилися, та й відпустили. Побрели яни у Крутьки свої, очі в землю опустивши. Отак тади крадіїв навчали, без жалю і людського сочувствія. Але не помогало сеє ніщо. А як же воно могло помагать, коли уже волею держави Нестірко і його комсомолія останнє од людей та громади одбирали? Тольки ми заплатили податок, зітхнули легшенько, се тольки непа тая почалася, аж уже й новий придумали. Придумали яни трудгужподаток і почали шкуру з нас дерти хужєй начальників царських. Ранєй староста з писарем по дворах ходили, теж подушки з-під голів дитячих висмикували, як не мав хто чим платити. Але були вони людяки уже літні, якесь зглядіння на бідність та невикрутку селянську у них було. А се ж комсомолія Нестірки, онука Семирозумового, пішла по дворах, як вода прибутна з пагорбів, усе вимивала з господарств наших, війнами розорених. Жінки голосять, дєтва плаче гіркими слізьми, мужики матюкають власть нову, робітничо-селянську, тади ще язики людям вузлами тугими не позав'язували, а комсомольці волочать із хат та комор усе, що хоч якусь ціну має: кожухи, полотно, ткані рушники та скатірки, подушки і рядна. Отаким обманом та насильством до нас непа поверталася.

Сеє все трохи вляглося, пішла по дворах комісія, яка відбирала в людей коштовності для індустріалізації країни. І знову ж ті самі із селом воюють: Михаль Громницький, та Нестірко із комсомольцями своїми, та прислані із Мрина уповноважені, та дільничний міліціонер, та — хвостиком — Левко Жила, завжди п'яненький, з кобурою на поясі, хоч і порожньою, бо міліція мринська ще давнєй стрілячку од нього одібрала, про сеє усі знали. Дак спершу вони багатшеньких до сільради збирали, пропонуючи по-доброму здати монети і речі із срібла та золота. Але на багатшеньких недалеко поїдеш, де сядеш, там і злізеш, яни — людяки вушлі, жистю натреновані, давно усе сеє або по ярах позакопували, або домини в містах, на родаків своїх, купили. А такі, як батечко мій, покійний уже, царство йому небесне, роти роззявили і ждали, покуль од них останнє однімуть. А ранєй, до заворухи сімнадцятого, на цегельні золотими п'ятірками платили, ще люди не хотіли того золота брать, сварилися на пана. Дак у батька з маткою трохи золотих монет було. Як пішла тая комісія по селу, уже не вибираючи, хто багатший, хто бідніший, — усе із дна материної скрині і вишкребла. Познєй, як голодуха навалилася, матка волосся на собі рвала, що не вберегла. Бо за золото у торгсині усе можна було купить: і хлібець, і борошенце, і крупу. А так — двоє братиків моїх з голоду померло і я — заледве оклигала, уже для мене матка у садку нашому могилочку копала. Хоч як було і вберегти тую монету: моя тітка золоті п'ятірочки у поділ спідниці зашила, та як побачила комісію — нумо у яри тікать. Наздогнали, серед білого дня, у полі за городами роздягай і тії п'ятірочки намацали. А калі уже людяк перетормосили, зайшли до церкви пакульської і усі коштовності церковні забрали: золоті хрести і чаші, підсвічники срібні та лампади. І дзвони із дзвіниці скинули, до Мрина одвезли. Ой, і плакали ж дзвони, на всеньке село, коли їх на землю суху скидали, ой, і плакали-голосили! Але ніхто тади ні перед чим не зупинявся, не стало в людяк Бога за душею. Дядьки поміж себе ще балакали: «Ленін монголам посилав, а для кого ж збирає Сталін?..» А як посадили до тюрми Калістрата Шльончикового за агітацію супроти колективізації та індустріалізації, дак і балакать перестали, одне одного стали лужаться. Зійдуться, було, покурити, тольки зітхнуть тяжко та й — мовчок. Хоч потайки, у душах ремствували сильно на Нестірка, який власними руками церкву обдирав, бездумно власті новій служачи. Ремствували і перед іконами, ще були по хатах ікони, до Бога як, до найвищого начальника, Судії людяцького, покликували. Але — мовчав Бог. Мовчав Бог і тоді, коли Нестірко Сатаною вбрався, роги коров'ячі до лоба причепив, бородищу з куделі прив'язав, розмалювавсь увесь і так на церковищі з'явився, де батюшка паску святив. Батюшка кадилом із ладаном запашним розмахує, я Нестірко димучку з консервної банки зробив, кінських ковтюхів накидав у неї і блазнював на паперті та навколо церкви. І не загримів грім у небі, і не упала блискавка на богохульця. Як товариша Леніна, вождя трудящих усього світу, хоронили, Нестірко був у Мрині, на курсах бухгалтерських. Оголосили призов, ленінський, до лав партії, і він заяву подав. Як ішов Нестірко через майдан мринський до Мар'їного гаю, у дворі Дмитра Домонтовича, у флігелькові, квартирував він, загули водночас гудки заводів і фабрик мринських. Здавалось, небеса над містом, над усім світом гудуть, тривожно і сумно. Зупинили коней візники, завмерли на майдані люди, схиливши голови, мнучи у руках шапки. Дерева у сквері, навколо могили борців за революцію, — і ті завмерли, виструнчившись на морозі, похнюпивши біле, засніжене гілля. Казенні будинки навколо майдану світили лисинами присипаних снігом дахів. Лише чорне вороння контрреволюційне пливло над майданом у бік скоторізки, і, якби не мить уроча, Нестірко вихопив би нагана, з яким не розлучався, і пуляв би в них до останнього патрона, що не пошанували Великого Учителя. Поки й не вщухли гудки, довгі п'ять хвилин, Нестірко пошепки присягався товаришеві Леніну усього себе, до останньої краплі крові, якщо потрібно буде, віддати справі побудови нового життя, згідно з його заповітами. Уже давно стихли гудки, уже він брів засніженим Мар'їним гаєм, а небо усе ще гуло і ридало над ним, і в кожній хмарині бачився Нестіркові профіль безсмертного Вождя. І він знав: так буде тепер до кінця його життя. І жив Нестірко, як пес бездомний, де прийдеться і як прийдеться. Ночував у боковушці сільбудівській, що його пакульським Народним домом величав, їв більше всухом'ятку: що в коопераційній лавці купить. Через день-два обідав на цегельні, у робітничій їдальні. І так було не один рік. Вечорами, коли розходилися комсомольці, читав-перечитував допізна «Азбуку комунізму» Бухаріна, як Біблію діди його колись читали, або брошурки про роль комсомолу у соціалістичному будівництві, що їх надсилав до пакульського осередку повітком. Як не було гасу, читав при свічці, дешевій, лоєвій. Догоряла свічка — колов на скалки ікони реквізовані, що їх зносили до сільбуду комсомольці, засвічував скалки. Над тапчаном на стіні висів портрет товариша Леніна, вирізаний із журналу для червоноармійців і наклеєний на дикт. З протилежної стіни на Вождя революції хтиво зиркала намальована Нестірком на картоні гола Божа Матір з віслюченям на руках, схожим на зайця. Під малюнком написав він великими літерами: «Свята Марія з байстрюком». Михаль Громницький радісно реготів, ляскаючи себе по ляшках, коли уперше побачив той малюнок. Але не усі ще новою свідомістю доросли до нього. Навіть Левко Жила, заслужений борець за справу пролетаріату на фронтах громадянської війни, і той зукоса позирав на голу Богоматір, тягся до пляшки в кишені червоного галіфе і несміло запитував у Нестірка, навіщо він таке паскудство намалював. «Сліпі розумом люди вигадали богів небесних, а експлуататори пролетаріату і біднішого селянства узяли богів собі на озброєння, — відповідав Нестірко, упевнений у своїй класовій правоті. — Я роздягаю богів, аби розбудити ідеологічно правильний підхід до релігійних пережитків». Уповноваженому з повіткому картина, намальована Нестірком, сподобалася класовим підходом, але не сподобалося, що гола Богоматір якось неповажно зирить на портрет Вождя на протилежній стіні і ніби підморгує до нього. І Нестірко перевісив творіння рук своїх на комин грубки. І обминав Нестірко Хутір, де Уляна Семирозумиха жила, на руках якої виріс, обминав, мов зачумлений. Але приходила до нього у клуб сільський Уляна, бо серце їй боліло за онука: «Ти ж бо мені не чужий, хоч і цураєшся мене, я тебе виростила-виховала з отакого пуп'янка, а живеш ти теперечки — як вовк у лігві». І прибирала вона у боковушці клубу, голу Богоматір очима обминаючи, і харчі йому приносила у торбині, наче косареві на луг. І казала вона до Нестірка так: «Уже тобі, онучку, за двадцять перевалило, уже треба, аби тебе любили і ти любив, сеє в природі людяцькій. Серце молоде без любові сохне, як молоде дерево без води та сонейка. Скольки дєвок сільських на тебе заглядаються, се я знаю, мені розказують, мені жаліються, а ти — нескосирний до усіх. А якби ти полюбив та сім'ю мав, душа б твоя одтанула, не була б крижаною, як теперечки, і не тинявся б ти, мов неприкаянний, по їдальнях та коопераціях, а був би ситий та доглянутий люблячою жонкою». — «Комсомольці не визнають любові, — одказував Нестірко. — Кохання — це пережиток, який дістався нам у спадок від експлуататорських класів. Є природний потяг до протилежної статі, в основі якого — продовження роду людського, і тільки. Але я не маю часу дбати про продовження роду людського, хоч би вистачало мені часу і сил те народонаселення, яке уже є, привести до пуття, забезпечивши світле майбутнє і повну перемогу над класовими ворогами». І дивилася Уляна Семирозумиха на свого онука жалісливо, і сльози з очей витирала, додому, на Хутір свій, простуючи. І казала вона синові своєму Кузьмі: «Пороблено нашому НестірТсові силами злими, чорними, вовкодухими, єдина моя надієчка, що жисть своє — возьме…» І правда, брало життя з роками своє, але возвеличувався над ним Нестірко силою переконань своїх ідейних. Унадилася ходити на зібрання сільської молоді та на вистави в клубі Галька Колумбетова. Од діда її, багатія сільського, після революції землю одібрали, і мався тепер батько її середняком міцним, і це трохи примиряло Нестірка з дівчиною. Була Галька гожа з лиця, і все, що дівчині природа дарує навесні життя, було у неї справне. Хлопці пакульські навколо Гальки вихилясами ходили, але вона берегла себе, навіть проводжати додому нікому не дозволяла. І стали в селі пліткувати, що Галька Колумбетова на Нестірка око поклала. Бо як приходила на зібрання, нікого, окрім нього, не бачила і не чула. І Нестірко помітив за собою: ніби ж і до усіх комсомольців та позаспілчанської молоді промовляє він, а насправді — лише до Гальки. І коли є вона у клубі, доповіді його гарячішими, живішими стають, навіть якщо він про заготівлю яєць чи про розмноження кролів промовляє. Одного святкового вечора прийшов до нього у боковушку Ілько Цмокало, давній товариш і активіст комсомольський. Прийшов і каже: «Запрошує тебе і мене Галька Колумбетова на вечірку, і ївга моя тамочки, дак давай підемо, чого ти будеш тут сам сидіти, коли усі — гуляють». І уже пляшка з горілкою в руках його, ситро та цукерки. І забракло чомусь Нестіркові класової свідомості, і здався він на умовляння Ількові. Прийшли вони до Гальки, аж батьків її удома нема, подалися у Ловинь до рідні, а стіл серед кімнати — накритий. І чого тільки немає на столі тому: графини з горілкою та наливками, холодець, ковбаси, сольтисони, горіхи та яблука. Зняв він свою будьонівку і шинельку, присів до столу, куди вже діватися. Дівчата першими чарки перехилили, аби заохотити хлопців. Ілько їх підтримав, і Нестірко з чарки надпив. Хоч і розумів розумом невсипущим, що це — відступ з позицій класових, бо свято — релігійне. А як повечеряли, Галька патефона завела. Ілько та Івга танцювали, а Нестірко танцювати не умів, та й не хотів, з ідейних міркувань. І повела його Галька кімнату свою показувати. Засвітила трьохлінійну лампу, аби достатки упали у вічі. Усе було тут як на показ: дзеркальний гардероб, круглий стіл, застелений квітчастою скатертиною, високе нікельове ліжко в мереживному покривалі, крізь яке просвічувався шовк ковдри, а зверху — дві кучугури подушок у прошвах, на них — накидки кружевні. Занавіски на вікнах — шовкові, до самої підлоги. На табуреті коло вікна — квітуча троянда. Тепло оселі людської обійняло Нестірка, обігріло, а може, то горілка про себе давала знати. І вже не кортіло йому повертатися в холод та порожнечу боковушки своєї в Народному домі. І уже останнім, здається, зусиллям волі, уже тонучи в теплі та затишкові куркульському, примусив він себе згадати майдан мринський, тривожні гудки над містом і свою клятву товаришеві Леніну. І уся та мара куркульського гнізда розвіялася, наче сон кошмарний. Ухопив він свою шинельку та будьонівку і кинувся геть із хати, в ніч зимову. І уникав відтоді Гальки Колумбетової, і в бік її не дивився, поки й не одружився на ній Ілько Цмокало, комсомольський активіст, комсомольці Ївзі, до якої давно підходжував, зрадивши. Так розказують, і так записано до Книги днів. А як було яно насправді, ніхто уже про сеє не знає. Калі переповнилася душа Уляни Несторки горем людяцьким, що рікою повноводою, але гіркою до неї одусюль стікалося, зійшла Уляна на гору Вишневу, де чоловіка свого Нестора, Семирозумом прозваного, давним-давно похоронила, зійшла яна на гору Вишневу удосвіта, ще ледь дніло, і гомоніла до Нестора Семирозума, немов до живого: «Як була я ще молодьонкою, Несторе, а скольки годків тобі було, ніхто сього не відає, бо приблукав ти у наші часи, намандрувавшись досхочу і по землі, і по небу, очоловічилися ми з тобою, і дєток нажили, і добре нам було удвох. Давненно сеє все було, так давненно, що я уже й призабула, калі, знаю тольки, що жисть тади була інакша, і усе інакшеє. А може тому, що покуль людина молода і сік весняний у тілі її солодіє, очима весняними на світ яна дивиться і усе довкуль для неї майським сонейком сяє. То весна жисті моєї була, і, докуль ще землю топтатиму, весну нашу з тобою тольки добром згадуватиму. Тади узяв та й пішов ти неждано од мене і од дєтви своєї, може, на небо пішов, як люди балакають, а мо', — до чортів у пекло, бо усякий ти був у жисті своїй довгій, і небесного, і пекельного у тобі було доста. Але передав ти мені трохи знаття свого, набутого у мандрах далеких, земних та небесних, чи від Бога у тебе теє знаття було, чи від нечистого, теж не відаю, та й відать не хочу. Відаю єдине: що людям яно в поміч, у добро, а не в зло. І довго тішилася я тим знаттям, як могла, допомагала людям болящим, болєй од твого імені помагала, не од свого. Тольки ж перемолотилося, перелопатилося усе в Краї нашому і довкуль, відколи тебе не стало. Кріпко муторно люду зробилося, бо по головах його хвилями вогняними войни прокотилися — і миколаївська, і громадянська, і ще казна-які, розорні сильно. Дак тим, хто у земельку сиру ліг навіки, тим луччей, тим уже ніщо не болить. А багато люду, ще живого, скалічіло, хворих-болящих ниньки — як піску стало, і йдуть яни до мене із усього Краю, в надії і вірі, що я їм помогти можу, бо прочули між людяк, що багатьом помагала. А насправді — що я можу, я — нічого не можу, окрім хіба що словом утішити та якую травичку чи корінь нарадить, як ти мене навчав, калі ще по землі ходив. І уже сили мені забракло, і душі, горем людяцьким переповненій по зав'язку, і рукам, що їм ти силу цілющу дарував разом із знаттям своїм. Зносилася я геть, і душею, і тілом, як одежина остання, зносилася, бо я — одненька, а горя людського — бездна. Дак притьопала я до тебе, аби ти змилостився і наді мною, колишньою жоною своєю, а ще болєй — над людом безневинним Краю нашого, що тебе пам'ятає і в тебе вірить, змилостивився і поміг, як ранєй помагав, покуль живий був, та й потім, опісля вже днів земних». Так гомоніла Уляна Несторка на хрест високий, на могилі Нестора Семирозума, дивлячись. Але німував хрест дубовий, Ідо його усім селом колися, коли Гаврило Латка царство щасливе у Пакулі заповзявся будувать, ставили. І могила, прозеленню квітневою вистелена, німувала, і гора Вишнева під могилою Нестора ані ворухнулася. Зате вигулькнуло сонечко із мли сизої, по той бік Невклі, над Чорним лісом. Вигулькнуло сонечко, і красувалося яно багатобарвне, немов на Великдень, і усміхалося яно до Уляни, і схоже воно було на лице Нестора, Семирозумом людяками прозваного. Дак признавалася мені баба Уляна, ще ж я зовсім молодьонкою була, ще й на колодки гулять не виходила, а сеє все пам'ятаю добре, признавалася баба Уляна, що теє сонечко теплом і надією у душу їй війнуло, сказало язиком німим, що поможе люду своєму Нестор Семирозум. І зійшла яна, обнадієна, із гори Вишневої на полівку, яка на хутір Нестерів вела. А як сходила яна з гори Вишневої, сонцем ранішнім, як водицею зоряною, умившись, закрахали ворони над її головою. Косяками чорними яни по небу синьому пливли, на луги Сиволозькі, а за собою хмаровище розкуйовдене, темне волокли, наче впряжені у тую тучу. І тольки ступила Уляна на поріг хатини своєї, як закрапав дощ. Далєй полило наче з відра і громи по небесах важкими жорнами покотилися. І то першая гроза тогорічна була, рання, квітнева, на тепло та урожай, хоч дотуль весна холодила тольки земельку, а не гріла. І казала мені Уляна, що се Нестор Семирозум грозу тую наслав, аби земні джерела розпечатати, бо йому, мовляв, тамочки, на небесах, усі сили світові підкоряються, йон загадує їм, роботу дає, як колгоспний бригадир людякам робочим, коли сії уже проклятущі колгоспи поробилися. Що од Уляни Несторки у годки свої молоді чула, те й свідчу для пам'яті людяцької. А хай кожен розуміє, як дано йому розуміть… Так розказують, і так записано до Книги днів. Вертала Уляна Несторка полівкою, від гори Вишневої до свого Хутора вертала, а вороння крахало над головою, а хмари ковдрою теплою, ватяною небо застеляли. Краєчок сині рожевуватої востаннє зблиснув і сховався за тучу, і сонце сховалося, не встигши розцвісти. Не відала ще Уляна, навіщо так Нестор Семирозум чинить, але руку його рішучу, солдатську відчувала у тій раптовій переміні погоди, наглій переміні, бо ніщо тих перемін не віщувало, навіть ноги Уляні не крутило вночі, як то бувало перед дощем. Щойно переступила через поріг, а вже і дощ припустився. Відтак громи, ще далекі, зарокотали басисто, все ближче й ближче, а хмари над стріхами хутірських хат штовхалися і навкулачки билися, як чорти опівночі. І загриміло над Пакулем, над Хутором, над дворищем Терпил, над горою Круковою, немовби хто жорна велетенські котив по небесах, і буцалися вони там із гуркотом оглушливим. А дощ уже — стіною падав непроглядною. Багато весен і літ прожила Уляна Несторка, уже їх не вельми й дораховувалася, уже як прийшли з переписом, не сказала і скільки їй, бо сама гаразд не знала, уже й жити притомилася, а такої гамірної грози, такої зливи у квітні, на голі дерева, коли яблуні ледь набубнявіли, а цвісти й не думали, не пам'ятала. Тут блискавки стали падати з небес, як снаряди у війну, усе ближче й ближче, у Несторки уже рука стомилася — хреститись, тільки й думала тривожно, аби Кузьмині діти та й Дмитрик її, пізненький, не полякалися у синовій хаті, покотом вони спали, на печі. Уже намірилася накинути щось на голову, перечеберяти дворище, до Кузьминої хати, коли бабахнуло над Хутором, над горою Круковою так, що застугоніла гора. Улянина хатка підстрибнула, аж посуд задзвенів у мисниках, підстрибнула і на землю знову осіла. Ударила блискавка десь поруч, аж світ за вікнами на мить золотистим став, і кожна крапля дощу іскоркою стала. «Дак ти ж не перестарайся, чоловіче!» — попросила Уляна, повернувшись лицем стривоженим до портрета Нестора, Семирозумом прозваного, що його колись заблудлий богомаз на дощці липовій намалював. Висів той портрет на покуті Уляниної хатини, поруч з іконами, уже багато літ. «Робить роби, але й поглядай, як вол із-під ярма…» І ніби справді почув її Семирозум, а чи сила, яку він наслав, послухалася слова Уляниного: дощ скоренько вщух, громи покотилися за Невклю, і небо над горою Круковою, над Хутором розвидніло. Вийшла Уляна розглянутися, чи не в хату чию блискавкою влучило, коли сильно гахнуло, а мо', у деревину яку. Земля уперше тої весни парувала — теплий дощ випав. А вже Кузьма назустріч, од Жолудівки плуганився по розмоклому городу, у чикмелі, з одкинутим каптуром: «Ой, матко, і натворила ж твореників тамочки гроза неждана! Бугор над струмком, як ножакою буханець хліба, блискавкою розчикрижило, зсунулася половина бугра у русло, копанка зробилася, хоч карасів розводь, і вже вода по верху клекоче. Я такенної грози, ранньої і дужої, ще й не пам'ятаю за жисть свою!» Усміхнулася Уляна втаємничено на ті синові слова, та й собі пошелестіла у беріг, поглянути, що там Нестор її. покійний давно, напридумував, до її прохання прислухавшись, задля чого він город городив, таку голосну, на весь білий світ, виставу на сцені земній поставивши. Аж і справді шмат гори Крукової одчахнуло і на леваду та у річище зсунуло, перегородивши Жолудівку. А там, де бугор одчахнуло, глина біліла, мов крейда. А з нутрощів Крукової гори, з розламу, з білої глини на леваду джерельце цідилося, вода соктіла чиста, мов сльоза. Націдила Уляна води з того джерельця у пригоршні, до вуст піднесла: солонувата водичка на смак була, наче то зовсім і не вода, а сльози землі-матінки… Дак туточки і пойняла Уляна Несторка, що недарма її чоловік, покійний давно, роботу трудненну зробив, усі сили, земні і небесні, збуривши. Тут і відкрилося їй, що тая вода, що з білої глини цідиться, послана Нестором Семирозумом для помочі людові болящому. Сперва сама Уляна Несторка пила водичку тую, до кручі, розчахненої блискавкою, приходячи, як до джерела святого. І помагала їй водичка, ногам і рукам її помагала, і сил їй додалося, наче омолодилася уся Уляна, ніхто й ніколи, ні тади, ні познєй її годів Уляні не давав, а думали, що молодьонка ще. І вже не одсилала яна од себе людяк, які приходили з усіх усюд, бо прочули про слово Улянине цілюще, про трави, в яких яна знається, і про руки її благословенні, що луччей дохтурів лікують. Не одсилала, а помагала як могла. І кожному давала напитися водички із джерела Семирозумового, і з собою водичку тую давала. І кріпко тая водичка людякам пособляла! Се я сама бачила, брехать на старості не буду. На возі чоловіка мохнатинського жонка привезла, через двір Улянин кульгав йон, на жонці своїй повиснувши, через поріг ледве переліз. З війни йон поранетий був, осколок у нозі застряг, і свищ там утворився невиліковний, і гноїлося од самої войни, і ніхто помогти не міг, куди вже того чоловіка жонка не возила, кому не показувала. Як болить людяці, дак яна куди хоч кинеться, де той Київ, ворон костей не донесе, а й у Київ возила його жонка вже тая. Дак погляділа того мохнатинця Уляна, тади й гомонить до нього: «Що могла, я для тебе зробила, чоловіче добрий. А теперечки — сам про себе подбай. Ось позичу я тобі бутиль трьохлітрову, набереш у четверть сюю води із криниці Семирозумової, під горою Круковою, і з тої водички для своєї ноги болящої купелі щовечора робитимеш. Ще двічі із власною посудою по сюю водичку приїдеш, а як приїдеш утретє, уже танцюватимеш на радощах посеред двору мого». Калі ж точнісінько так і сталося, як Уляна гомоніла. Вийшов той осколок із кістки, і рана затяглася, і вже не гноїлася, і той чоловік — як на світ заново народився, бо досюль йому страшенно боліло, ночами не спав, мучився кріпко. А се хвірткою хляпнув, се уже як утретє заявився, і перед вікнами хатини Уляниної гопака вигуцує, аж земля гуде. Калі б сама не бачила усього того, не повірила б нізащо, їй-бо. І так багато люду зцілялося, або хоч польогку їм давала вода Семирозумова і лєчення Улянине. А як сеє все почалося, що болящі із сіл навколишніх стали на Хутір учащать, Кузьма, син Нестора Семирозума, розкопав кручу, з якої цілюща вода цідилася, укопав бочку з-під пива, в кооперації одкупив, поклав римбу до рівчака для стоку зайвої водиці, вкопав лавку, щоб відра ставить, і землю розрівняв навколо. А над укопаною бочкою Кузьма змайстрував дощату дзвіничку, під дашком якої Уляна повісила ікону Миколи Чудотворця у рушнику вишиванім, ще з приданого свого, як із Нестором очоловічувалася. Тади покликали отця Олександра і йон освятив криницю Семирозумову. І ходили люди до криниці тої по водицю цілющу, святу, мов на прощу. І було так годків зо три, покуль Нестірко із своїми комсомольцями на криницю діда свого, Семирозумовою прозвану, війною не пішов. Як стала вдасть уже сяя з релігією воювать, зробилася їй та криничка як остюк в оці… Дак воно і правда: було трохи годочків на віку нашому горісному, коли і для нас сонейко виглянуло, коли джерела не лише земні, як з тою криницею Семирозумовою, а й джерела у душах людяцьких відкрилися. І жисть у Краї нашому нуртувала, як вода весняна, коли сніги сходять. Колишні пани одійшли, се я так теперечки сиджу та мечтаю, а нові пани ще пір'ячком не обросли, в колодочки не вбились, ще людей не впрягли у ярма нові, тольки гнуздать починали. Льовко ми тади пожили, ой і льовко! Ніколи вже потім нам жисті такої не було. А може, через те, що я тади дєвкувала, підстрибом по землі ходила, не ходила — літала, і все у мені й на мені ристю грало. І ще не знали ми, не замислювалися, що на чужому горі щастя не построїш. Думалося: вирвали панів та підпанків із жисті, кого — на той світ, кого — в краї чужі, теперечки буде нігадки. А того нам і не думалося, що калі кров'ю земельку засієш, рано чи пізно, а яна проросте і новою кровицею рясно зійде, уже нашою кровицею, бідняцькою, а не панською. Батько мій вік звікував на пакульській цегельні: молодьонком бувши, тачкою глину з кар'єру возив, у бурти складав, аби за зиму промерзла, і місив глину босими ногами, тади кожну грудочку перемішували-перебирали, як господиня тісто в діжі. Далєй до майстра на піч, де цегла випалювалася, його начальники приставили за учня. А як миколаївська війна почалася, майстер, німець, злиняв кудись, жонку і дєток забравши, уже мій батько сам цеглу випалював, і такая цегла була тади, що одною тодішньою нонішніх сто цеглин можна розбити. Тольки ж везли тую цеглу аж у Варшаву та Пітер, а ми в халупках вік свій проживали. Аж у дев'ятнадцятім годі матроси і ті наші халупки, вздовж Невклі, над ярами спалили, і ми в земляночку перебралися, яку батько з маткою, ще жива була матінка наша, у кручі викопали. Тади ж пани, власники цегельні, маєтність усю свою, набуту на мозолях наших, залишили напризволяще і повіялися кудись у світи широкі безслідно. Се коли ще поляки у Києві хазяйнували, тади покотилися, одкуль прийшли, а в панів пакульських у Варшаві свій дім був. Дак тодішня власть сельська батькові нашому і каже: «Постраждав ти незаслужено у громадянських битвах з класовим ворогом, а сам — із бідноти, до сільського пролетаріату жистю своєю приписаний, і дєток у тебе, як мишви, аж п'ятірко, то перебирайся у панський дім над Огудницею та й розкошуй на злість світовим буржуям». А се уже панів, власників цегельні, і слід прочах, у баркаса яни непроглядної ночі повантажилися і відпливли, щоб од поляків не одстать, бо уже побачили, що не на їхнє повертається, а в лісах між Пакулем та Мрином війська червоних хороводилися. Дак пани утікли, а пса свого залишили, не до псів уже їм, видать, було. А у флігельку, над самою Огудницею, стара економка, весь вік у панів прослужила, смерті дожидала. Дак яна того пса і підгодовувала. А хороми панські, в які нам дозволили вселитися, такі, що ой-ой, кабінетів, мо', стольки, скольки і в теперішній колгоспній конторі нема. Але ми у двох кімнатках із кухнею тулилися, болєй кімнат не було чим гопить, та й не треба, бо ми не звичні до таких розкошів. І сад навколо був добренний, хоч і поневічений уже людяками, бо тади усе тягли і трощили, що погано лежало. Трубу цегельні, височезну, і ту підірвали динамітом та на цеглу розібрали. Дак я до чого веду. Був той пес, Паном його звали, з теля добре, чорний, кудлатий увесь, а очища — як ліхтарі, великі й сумні. Ранєй, се вже економка нам розказувала, його пестили, розчісували і стригли, їв він тольки з панського столу, спав на дивані, в окремім кабінеті. А далей усе сеє йому обірвалося, хазяї втекли з поляками, а його залишили напризволяще. Якби не доброта старої економки, давно б уже і здох десь у кущах. І вже йон був старий, коли ми у панські хороми вселилися, болященький, бо тольки і знав що на сонейку грітися і травичку, пирій желібав, сам себе лікуючи. Бо ж пес, як і скотина, знає, що до чого, у нього природою закладено усе, що йому належиться знати для жисті своєї, а не так, як людина, що весь свій вік вчиться, а помирає — дуролеєм. Дак се я тепер така вумна, а тади — дєтва є дєтва, безпощадна яна і серця до животини не має. Заїздили ми того пса, як шкапину колгоспну, вигуцували на ньому і топталися по нім, а йон тольки було гарчить тяжко, а вкусить не може і втікти од нас не може, бо ані зубів, ані сил уже нема. Тади якось вскорі і економка смерті дождалася, бо яна без панів і жить не хотіла, і зовсім не стало псові до кого прихилитися. Якось навесні, коли вода прибутна од краю землі до краю і Невкля, як море, зробилася, так кажуть, хоч я ніколи того моря і в очі не бачила, хіба що в телевізорі, женемось ми гуртом за тим псом, глижжям кидаємося, дєтва є дєтва. А йон од нас шкутильгає, допекли ми йому, видать. Далей вибіг на кручу, озирнувся на нас печально так, скольки й житиму, ті його очі, засльозані, сумні, пам'ятатиму, та й стрибнув із кручі у воду. Стрибнув Пан у воду прибутну, вируючу і поплив на середину Невклі. Ми на кручі витанцьовуємо, галасуємо: «Пан топитися поплив! Пан топитися поплив!» — дурненькі ж бо. Аж Пан і правда, як людиночка, до відчаю доведена, у смерті од нас рятувався. Плив йон без оглядки од берега, докуль і сил стало, далєй закрутила його вода весняна, каламутна, потягла на дно, і не стало в Пакулі нашого останнього пана… Ну, а як стала я вже дєвкувать, льовко було, льовко і весело. Сяя вже «Просвіта» в Пакулі організувалася, учитель Гриневич із Мрина наїжджав, йон ще наших батьків грамоті навчав, і близький учень його Данило Нечай до просвітянської роботи підключився, се ж і мене у гурток записали. Збиралися ми у шкільній веранді, заскленій, раніш там хор церковний зіспівувався. У «Просвіту» увійшли не лише молоді, а людяки старші, уже одружені. Із дощок змайстрували у клубі широку сцену, з мішків, кооперацією списаних, завісу пошили. І розучували ми у школі п'єси, а ставили їх у клубі. Ставили ми «Сто тисяч», «Мартина Борулю», «Жидівку-вихрестку», «Дай серцю волю — заведе в неволю», скольки часу минуло, а й досюль пам'ятаю, бо усе теє у нас од серця ішло і було сильно льовко. Знайшлися серед пакульців такі кумедіянти, що і в Мрині таких не побачиш, хоч тамочки тіятри справжні. Як показуємо, було, п'єсу, то і в двері не протиснешся, стати нема де, не те що сісти. Стільки глядачів набивалося, що в клубі, який і серед зими не опалювався, стіни промерзали наскрізь, жарко робилося. І церковні хористи до нас прилучалися, коли треба було у п'єсі якій хором співать. Тади давай ми читальню при школі організовувать, учитель Гриневич багато книжок із міста привозив, йон тади у мринському інституті майбутніх учителів навчав, ще йон живий був, ще його влада не причинила в кутузці. Багато льовкого тади в Пакулі нашому робилося, людям дихать дали і людям легко дихалося, наче джерела душ їхніх хто одпечатав, і забили ключі водою живою, тольки ж недовго сеє все тривало, ой, недовго… Не так яно сеє все було, трохи не так. А як — я розкажу, хай буде для пам'яті людської. Хоч скольки тої пам'яті — усе пливом пливе, як у повінь велику, після снігів глибоких, пливе і ніколи не зупиняється, усе нонішнє за мить минущим стає, і вже його пісок часу заносить. І люд, який учора ще земельку топтав і ріки крові за тую земельку проливав, своєї і чужої, сьогодні уже у тій земельці гниє, а новий люд по нім топчеться та навкулачки поміж себе знову б'ється, немовби вічно збирається жить. Сумная кумедія сеє все, як подумать добре. Але нікому думать не хочеться, бо — жити хочеться, і треба поспішать жити. Так уже людяка устроєна. А ким устроєна — теж потьомки темні: може — Богом, може — природою, може — зайдами якими із планет далеких. Я того космосу за вік свій надивився, бо весь вік сторожую, то на цегельні, то коло складів заготзернівських на березі Невклі, то біля комор колгоспних, бо хлапаком ще як упав з коня, ногу в коліні пошкодив, і так яна зрослася, що тягаю її відтоді, наче чавунну. Дак я небо нічнеє знаю як свою долоню. Поки молодшим був, усе намагався зорі порахувать. Звечора, заступивши на сторожування, починав, а під ранок — з ліку збивався, і кожної ночі — спочатку. Ранєй зір багацько було, тепер — усе меншей і меншей, а може, став я хужей бачить. Дак через що я про пса того панського знаю, бо мій дід у Чорногора служив, власника цегельні. На кожній давній цеглині сяя хвамілія відтиснута, хто старі печі бурав, той знає. Чорногору цегельня належала, а ще — ливарний заводик, нижче по Невклі, неподалік Крутьків. Дак дід мій, Йосипом його звали, був у Чорногора і за стайничого, і за двірника, ще й сад доглядав. А випити дід сильно любив. Я у нього вдався, теж ніколи не відмовлюся, якщо хто вгостить. Дід Йосип не чекав, поки угостять, інак робив. Чорногор — скупенький був, а бариня — щедріша. Осьдечки як виїжджає бариня, куди там їй треба, каретою, а яна тольки каретою і їздила, дід мій перед самими кіньми ворота розчинить і плюхається коліньми в пилюку, чи сніг, чи й у багно, яка вже там погода надворі. Бариня теє бачить і кине дідові крізь вікно карети копієчку чи дві. Як сама не здогадується, дід нагадає: «Пожертвуйте копієчку, бариня, на шкалик!..» Дак діда Йосипа Копійкою прозивали, і все наше кодло досі — Копійки, по-вуличному. А я до діда в помістя Чорногорове частюка прибігав, усе сеє бачив і знав. Дак той пес завжди коло барині в кареті возсідав, пан паном справді. Голова — як у царів на портретах, весь поважний, угодований, підстрижений, прилизаний. Бариня за ним душу рвала. А тади, після пітерської заворушки, що в усьому білому світі відлупила і нас кров'ю та вогнем омила, усе теє псові урвалося, як і хазяям його. Чорногор — той ранєй зник, не відаю і куди, у віхолі червоній загубився. А жонка його довго вичікувала, усе на щось надіючись. Син їхній, офіцер, з миколаївської війни контуженим повернувся, марширував по саду, сам собою командуючи, у голові йому повреділося. Економка, яна і за кухарку потім була, по селу бігала, курочок та гусей до панського столу купляла, золотом панським розплачувалася. А як і полякам у п'яти запекло, зрозуміла і бариня, що колишнє не повернеться. В одну з ночей відпливла вона із сином своїм контуженим навздогінці за поляками, а пса свого і все хазяйство залишила на економку стару, уже не до псів стало і не до майна. Розказували потім, що Чорногори у Варшаві оселилися, там у них ніби дім був. А як їхня жисть далєй склалася, ніхто в Пакулі сього не знає, і я не відаю, а брехать не стану. Дак той пес, а його Паном прозвали уже ми, босаки, цілими днями на кручі лежав, од якої бариня човном одчалила, сумними очима на Невклю дивився, усе виглядав, що яна повернеться. Але вже не було панам дороги назад, сього пес не розумів, хоч розумака був великий. Тади вселився у дім панський Микитка Овчар, із п'ятьма дітками, голитьба голитьбою, ще й матка їхня перед сим од родів померла. А Пан — йон класове чуття мав, дарма що пес. Мо', од панів пещених інак пахло, анєй од мужика репаного. Дєтва Микитчина над ним збиткувалася, се правда. Але не так, щоб дуже. Не сеє Пана доконало. Доконало його, що чужі у дім прийшли і хазяїнувать стали. А пес надіявся, що пани повернуться і все стане як колись, знову йон з панського столу ласуватиме і з баринею у кареті їздити буде. Як став Микитка в помісті хазяїнувать, тої надії у пса і поменшало. Коли ж і економка на могилки переселилася, остання людяка, яка його з панами пам'яттю в'язала. Ну, йон і рішився. Слідом за панами плить. Стрибнув з кручі і поплив на середину ріки, як той баркас, що бариню забрав, давньої ночі плив. Я тади рибу у березі на черв'ячка піддурював, усе сеє бачив. А чи Пан рішився із життям своїм нікудишнім покінчити, як про сеє розказують, сього вже не знаю, я у його псину голову не заглядав. Плив-плив пес та й зник навіки у хвилях, на середині ріки. Так останній пакульський пан нас залишив на панів нових, партєйних. А відомо здавна, які пани — з мужиків учорашніх, хужей нема… Але покуль теє нове панство не навчилося з нас олію душити, так гвинта закручуючи, що аж мужицький хребет тріщав, ми пожили трохи. Якось яно в селі усе ожило і зазеленіло, наче навесні. Оті всі «Просвіти», співки і тіятри мене не обходили, я у теє не вбивався. А сильно любив я у церковні дзвони дзвонити. І не було для мене свята кращого, аней Паска свята. Може й, правда: усе теє, божеське, — опіум для народу, вигадки попівські, бо й попові жити хочеться, і їсти смачніше хочеться, людяка жива, і йому у вівтар, було, лантухами і кошелями носять, на розговіння, а ніколи я такими добрими і красивими людей наших і світ довколишній не бачив, як на свята Великодні. Сонечко ранкове — і те красується, барвисте, веселкове, як теперечки екран телевізора кольорового, і обличчя людські освітлюються, наче водиця свята, якою піп мирян і паски їхні кропить, з них нужденність щоденну та заклопотаність земну змиває. І христосаються люди одне з одним, аж по тричі, із сльозами радості на очах, усі обиди прощаючи, хоч учора ще за межі чи скотину в шкоді навкулачки билися і проклинали одне одного останніми словами. А навколо церкви у два і три ряди корзини з пасками, пирогами, окороками, ковбасами і крашанками стоять. До дужок корзин приліплені засвічені свічки. Ними усе навколо освітлене, бо ще сонечко не зійшло, ще лише дніє. І сама церква ніби просвічується наскрізь, віддзеркалюючи широкими вікнами той хоровод із свічок запалених. І виходить, було, із церкви отець Олександр із процесією та хором, і кропить добро земне в корзинах, і людей, святково вбраних, коло корзин, святою водою на обидва боки. Із цвинтаря першою біжить дітвора, слідом поважно, з повними корзинами в руках і засвіченими свічками ступають старші. Дітлахи вигукують жартівливо: «Христос воскресе, Кузьма паску несе, а Кузьмиха яйця — будем розговляться!» Кузьма Терпило благодушно усміхається. І тут на дзвіниці бамкає великий дзвін. Його басисте відлуння за мить вертається од Вишневої гори, од гори Холодної, од усіх навколишніх пагорів. Тої ж хвилини ми на дзвіниці задзвонюємо у всі дзвони, і ширяє в піднебессі над Пакулем, над Невклею, над лугами і полями семиголосий передзвін. Дзвіниця ходором ходить. Радісно і страшно. Несмілому і узятися нема де, стільки бажаючих смикнути за вірьовки, бамкнути хоч один раз. Сміливці карабкаються на дзвони і через вікно, що в стелі, ще вище, на шпилі, на бані, оббиті сріблястою, уже зігрітою сонечком бляхою. А день — ясний і теплий. Маленькими ляльками здаються із дзвіниці христувальники, що бродять гуртами од хати до хати, наповнюючи кишені чи вузлики з хустин крашанками, цукерками, горіхами і насінням. А личики дєтви геть позамурзувані фарбою од крашанок. «Кому сеє все заважало?» — запитаю я вас, а ви не відповісте, бо не знайдетеся що відповісти… Як був Нестірко на курсах комсомольських у Мрині, жив у флігелькові колишньої садиби Листопадів, яку влада нова віддала Дмитрові Домінтовичу пожиттєво за великі заслуги його перед Революцією. Уже не займав він постів високих, уже молодші і бойовитіші владу у Краї вершили, а старий революціонер очолював Товариство політкаторжан та величався в президіях урочистих зборів. І радів він Нестіркові, бо вечорами слухача уважного мав. І казав Дмитро Домонтович Нестіркові, синові Устима Волохача, теж заслуженого революціонера, розстріляного жандармами у дев'ятсот п'ятому році, ім'я його було відбите навіки на гранітних плитах пам'ятника жертвам Революції. у центрі Мрина, на майдані Пролетарської Диктатури: — Людина — вічний революціонер, такою вона завжди була і буде. А найпершим революціонером був бунтуючий супроти самого Бога янгол, якого церковника Сатаною прозвали. Сатана, Диявол — звучить гордо, значимо, щоб це знав і пам'ятав. Бо вас тепер нічому не навчають, окрім брошурок новітніх вождів, наче з них і починалася Революція. Насправді ж ми починали Революцію, коли нинішні вожді ще під стіл пішки ходиди. І за приклад нам був янгол, який не захотів коритися владолюбному Богові, хвалу йому безкінечно виспівувати. Бачив-бо янгол, що Бог недосконалий світ сотворив, і не змирився з цим. Вирішив він по-своєму світ переробити. І повстав він супроти Творця, меч вогняний на нього підняв. Але ще дужчий од сміливця був Бог, і полки янголів, рабів улесливих, за Господаря свого стіною стояли. І була битва страшна на небі, але переміг Бог із янголами-рабами, і скинули вони бунтаря з неба на землю. Летів янгол бунтуючий, що його Сатаною потім церковники прозвали, зорею світлою з неба, і розсипався над землею снопом іскор вогняних. І в кого з людей та іскра вогняна живе в серці, той і є революціонер природній, справжній, у всі віки і тисячоліття… Так казав Дмитро Домонтович. заслужений революціонер, а він знав багато, сам із панів був, але розхекався з ними і на бік бідноти став у битвах класових. Історія про Сатану-революціонера запала в душу Нестірка Волохача, вкорінилася і розцвіла. І, повернувшись до Пакуля, промовляв він до своїх побратимів по боротьбі за світле майбутнє: «Не вірте церковникам, що всі люди — діти Божі, як вас ще донедавна навчав у школі отець Олександр, покуль його одтуль не погнала радянська влада. Хто має себе за дитя Боже — той раб є і завжди рабом буде. А ми з вами класовий підхід до жисті осідлали, насильством революційним озброїлися, в комсомолко організувалися, аби старий Пакуль дощенту знищити, а новий побудувать, і ми з вами — дєтва бунтуючого янгола, що Сатаною йон прозваний». І кам'яніло лице Нестірка, коли він усе це говорив, а в очах — вогонь палав, наче у горні сільської кузні, і від того вогню — червоні відблиски по стінах клубу пакульського. І придумав Нестірко, на курсах у Мрині підкований, п'єску агітаційну, антирелігійну, щоб у клубі силами комсомольців показать у ніч перед Великоднем, бо не хилилося серце його революційне до тих вистав, які «Просвіта» показувала, не відчувалося в них підходу класового, а суцільний кисіль безідейний із націоналістичним запашком. Так навчали на курсах, і він так думав відтоді. А тут ще вказівка прийшла із Мрина — створити в селі Лігу безбожників і активізувати боротьбу з релігійними пережитками. Як був Нестірко у повіткомі, секретареві комсомольському п'єску свою коротко переказав. За головного героя її був Сатана, він радо зустрічав у пеклі сільського попа і багатіїв сільських та підкуркульників, по казанах із смолою їх розсаджував, знущальними примовками на теми пакульські контрреволюційну сутність їхню розкриваючи. Секретар повіткому трохи кривився, переказ п'єси слухаючи, але ініціативу Нестіркову підтримав: «Оскільки не було ніколи Бога, що товаришами Леніним і Сталіним переконливо доведено, то й Сатани не було, усе це — байки несвідомого елементу. Але класовий підхід у твоїй агітці витримано, головне ж — на конкретному місцевому матеріалі, дій!..» І підготували пакульські комсомольці виставу, щоб у великодню ніч у клубі показать, відволікши увагу односельчан од вистави церковної. На роль Сатани зголосився сам Нестірко, для себе й придумував її. На чортів, помічників Сатани, делегували, рішенням осередку. Бомбу та Цмокала — як найбільш перевірених у класовій боротьбі та ідейно підкованих. Левко Жила, а ще не розпізнали у ньому шкідника-троцькіста, погодився зіграти отця Олександра, той не один раз соромив Левка за нестрим у п'янках, і озлився він. Куркулів та підкуркульників зображали молоді активісти із бойовитіших, хто не боявся на сцену вийти, ролі були маленькі, по декілька слів, головне — аби кумедніше виставить на посміховисько сільських багатіїв. Але не особливо було перед ким виставляти. Бо грали — майже перед порожнього лавою. Директор школи, та дві молоденькі учительки, прислані нещодавно із Мрина, Михаль Громницький та сільський кореспондент Коршак, ще — з півдесятка хлопчаків, яким обридло стояти у церковній тісноті, чекаючи на хресний хід, — усіх і глядачів. Бо ж постановили розпочати виставу опівночі, коли отець Олександр прорече з амвона «Христос Воскрес!». Хто уже спав і сни бачив, а більшість чередою посунула до церкви, бо ще не переборені були релігійні забобони у свідомості маси, хоч і засуджувалася релігія як дурман для народу. А Нестірко ж так готувався, так переживав! Ніби справді природжений актор, що уперше виступає на великій сцені, у головній ролі. Вечорами, залишившись сам у боковушці, репетирував роль свою: вимахував стиснутим кулаком до низької клубної сцени, вигукував: «Гей, ти, шолудивий діду, там, на небесах, що маєш себе за творця світу, бійся і тремти! Я, Сатана, повернуся в твоє небесне кубло і підніму янгольські маси на повстання супроти тебе, царя і узурпатора! Ми ще взуємо тебе у ликові постолики і впряжемо у наші пролетарські локомотиви! А поки що я смажитиму у казанах із смолою твоїх славословців, твоїх лизоблюдів — попів і мироїдів, класових ворогів трудящого народу!» Цієї миті хтось за лаштунками сцени, хто не буде задієний у виставі, має ударити молотком по листу заліза, зображаючи грім небесний, репет розлюченого Бога. Проте Сатана лише розсміється на те безсиле громихання міцним і промовистим пролетарським сміхом, той сміх пройме страхом душі ще прихованих, ще не розкритих ворогів радянського ладу, а в свідомість тих, хто вагається, хто сумнівається ще, додасть сили і віри, бо це буде сміх переможця. І до пізньої ночі тренувався Нестірко, намагаючись сміятися басовито, розкотисте, лунко. На виставу Нестірко позичив у Левка Жили його червоні, кавалерійські штани — галіфе. І накидку зшив собі із червоної ситцевої скатертини, якою застеляли стіл у клубі під час урочистих засідань. Напередодні пішов він на скотомогильник за селом і знайшов у сухотрав'ї коров'ячі роги з частиною вибіленого дощами та вітрами черепа, приладнав їх собі на голову, прив'язавши мотуззям. Для Левка Жили, що мав зображати отця Олександра у пеклі, зробив він із консервної банки і дроту кадильницю, наповнив її сухими кінськими ковтюхами. Чималого, на дюжину відер, казана привіз із цегельні, у ньому за старого режиму варили баланду для литвинів, які наймалися на літо возити тачками цеглу. Усе продумав і організував Нестірко. І пройшов би захід на належному рівні, хай і перед порожньою залою, якби не безвідповідальність заслуженого кіннотника Левка Жили. Бо опівночі він уже ледь тримався на ногах, розговляючись горілкою, і верз на сцені, що в голову п'яну приходило, кидався на Сатану в атаку, вимахуючи кадильницею замість шаблі. І нізащо не хотів сідати в казана пекельного, а коли Бомба та Цмокало, що зображали чортів, з розцяцькованими сажею тварями, таки сунули його в казан, висипав на себе із бляшанки тліючі ковтюхи і висловився на усю залу такими загогулистими матюками, що молоденькі учительки демонстративно затулили вуха долонями. Але завершилася вистава організовано, оптимістично, як і належиться — колективним співом «Інтернаціоналу». Заспівував Сатана із чортами, присутні у залі звично підхопили пролетарський гімн, дисципліновано підвівшись із лав, а мироїди вужами виковзували з казана на сцені і повзли за лаштунки, так придумав Нестірко. Коли одспівали «Інтернаціонал», уже дніло і всі розбрелися по хатах — розговлятися. Лише Бомба та Цмокало залишилися із Нестірком, вони ще з вечора запаслися пляшкою самогону та кільцем ковбаси, не свяченої. Та ще Левко Жила, уже нарозговлявшись доста, хропів у кутку боковушки. І не хотілося Нестіркові знімати із себе убрання Сатани, так не хотілося, ніби приросло воно до тіла його разом із коров'ячими рогами на голові. І мовив Нестірко до помічників своїх бойових: «Допивайте своє пійло, якщо без нього не можете боротися за повну перемогу соціалізму, і підемо, як були на сцені, до церкви далєй воювать із релігійними пережитками, бо мало пакульців було в клубі і ще не охоплені широкі пакульські маси нашою агітацією». І допили вони горілку, залишивши на денці для Левка Жили похмелитися, коли прокинеться, закусили ковбасою і попішкували втрьох на гору, до церкви. Нестірко прихопив із собою кадило-бляшанку, роздмухуючи дорогою ковтюхи кінські, аж шкварчало, пахкало вогнем і смерділо на всю вулицю. А отець Олександр із поштом своїм і хористами уже з церкви вийшов і ступав між рядів, паски і всі інші дарунки землі освячуючи. І блимали свічки на дужках кошиків, церкву зоряним вінком обіймаючи, а на небі зорі вже гасли, і жевріли небеса рожево, а в дзвони ще не дзвонили. І стояв Нестірко на високому ґанкові церковному у червоній накидці із клубної скатертини на плечах, у штанах червоних, кавалерійських, у Левка Жили позичених, із рогами на голові, а Бомба і Цмокало, чортами вбрані та підмальовані, опліч секретаря свого комсомольського. І вимахував Нестірко бляшанкою консервною, роздмухуючи ковтюхи кінські, що сморідним димом дихали, і казав до людей, які зійшлися паски святити: «Ходіть, товариші і товаришки, собі додому і їжте, що своїми руками виростили на землі, совітською владою дарованій, од панів та куркуляк одібраній, їжте без посвячень та молінь. Бо піп тольки водою колодязною покропить, віником над вашими кошиками помахає, а добром вашим лантухи свої наповнить, а церковний староста і дяк завтра вашими пасками свиней своїх годуватиме. Не воскрес Христос, бо й не було такого чолов'яги ніколи, то усе брехні учорашніх експлуататорів і їхніх найманців — попів. Бо яни хотіли, аби ми були рабами їхніми, на них спини гнули, а Бога вигадали, щоб легшей нашого брата, босака, до землі гнуть, у гній мордою тицять. А якщо й був калі Бог, його давно товариш Сатана ліквідував, бо Сатана — істинний революціонер і сіяч пролетарських ідей у всесвітніх масштабах. І скоро ми революцію звершимо на усіх навколишніх планетах, і замайорять над ними прапори червоні, кольору пролитої у боротьбі пролетарської крові. А місця Богові ніде не буде, ні на небі, ні на землі, ми ліквідуємо остаточно Бога як клас. А хто у сеє не вірить, хай прийде до клубу і послухає радіо, що його нам шефи військові подарували: Бог — німий, а радіо — яно говорить до людей і удень, і вночі і правду каже про нашу жисть, а не бреше, як піп у церкві…» Так він випльовував у натовп, що з язика сковзувало, але пристрасно, з вірою в богів нових, земних. Ніколи ще стільки озлості на Бога і служителів церкви християнської не клекотіло в його молодих грудях, так правдиво переймався Нестірко роллю Сатани, яку виконував у виставі. А Бомба й Цмокало побіля нього кривлялися чорними, у сажі, тварями і витанцьовували п'яно на сходинках церковного ґанку. Віруючі набожно хрестилися, хапали кошики з пасками і відступали подалі від Сатани та хвостатих помічників його. Молодші, хто прийшов до церкви, бо так годилося, так велося здавна, реготали з розквецяних сажею Бомби та Цмокала, із Нестірка з рогами на голові. Дітвора, яку в школі навчали шанувати вождів і начальників, а не Бога, раділи несподіваній розвазі і вигуцували разом із чортами. Зоряний вінок навколо церкви розірвався, свічки гасли, натовп юрмився навколо ґанку, галасував і вимагав покликати церковного старосту, аби той навів лад. Тоді зійшов на ґанок учитель Микола Гриневич, він щороку приїздив тепер до Пакуля із Мрина, на свята великодні, підступив до Нестірка і мовив голосом співчутливим: «Добродію Волохач! Я знав батька вашого, пристрасного революціонера, який вірив у соціалістичне майбутнє нашого суспільства і головою наклав за свою віру. Але певен я, що батько ваш, хоч був людиною, повторюю, пристрасною, нізащо не дозволив би собі чи комусь іншому ображати щирі, хай у чомусь і наївні почуття віруючих. Сподіваюся, що ви, добродію, не розумієте самі, що нині творите. Сатана традиційно уособлює усе зло світу цього. Невже ж нова влада відстоює зло, а не добро і справедливість? Не ганьбіте владу, яку представляєте, не позорте пам'ять батька заслуженого, себе і честь свого роду, зніміть оцю машкару сороміцьку та ідіть геть від храму святого. Залиште людові, вимученому війнами і соціальними колотнечами, хоч ці маленькі радощі духу…» Дак зробилися туточки очі Нестірка колючими та злющими. У млі досвітковій запалали яни двома червонястими фарами, як у тракторі. Я біля ґанку стояла і все теє бачила й чула. Дак наче полум'я багряне з них вихоплювалося з очищ його язиками довгими, вогняними і лоба йому між ріг коров'ячих лизало. І одхрещувалися люди, що довкола юрмилися, од Нестірка, од вогню того, як од сили нечистої, пекельної. І мовив Нестірко до учителя Миколи Гриневича, що і його колись навчав: «Ти, гниль інтелігентська, панок — чий, не знаю, декольки год вугли обтирав у Польщі чи Німеччині, ти, прихований шкідник, петлюровець і націонал-фашист, ти, сучка, мого батька не зачіпай язиком своїм троцькістським. Мій батько не вимолював місця для себе у царстві небесному, стоячи на колінах, перед дошками, п'яними богомазами мальованими. Мій батько, солдат революційного руху, молодим на смерть свідомо пішов заради світлого майбутнього усього пролетарсько-бідняцького людства. А ти хочеш, щоб я відступався від батькової справи святої і здавав ідейні позиції агітпропам глитайським — священикам та дячкам! Ми в кривавих битвах класових усі контрреволюції світові перемогли, буржуям і поміщикам носцика під зади їхні жирні дали, аби трудовий народ став господарем на своїй землі і побудував світлий соціалізм і майбутній комунізм в абсолюті. І останніх буржуйських прислужників чи то в ризах чи в камізельках, як на тобі, панський наймите, ми в баранячий ріг зігнемо. Тепер ти повністю розкрився, тепер ми бачимо, чому і як ти навчаєш студентів із робітничо-селянської кляси. Тікай, добродію петлюрівський, одкуль прибув із буржуйським завданням шкодити молодій радянській владі, тікай до своїх закордонних хазяїв. Бо скоро ми усіх отаких, як ти, кинемо у мішки, як котів шкідливих, та з каменями — у воду, на дно, на харч рибам та ракам!..» А Бомба додав із-за плечей Нестіркових: «Ноги за плечі і тікай, гнида контрреволюційна, покуль я не згадав, як ти мене у школі по пальцях лінійкою арихметики навчав. І без твоєї поганої арихметики, щоб ти знав, я нову, світлу жисть достойно будую…» Дак після злих слів сих учитель Гриневич скоренько — за спини людяцькі та й загубився у юрмі. Бо уже йому непереливки і в Мрині було, у тому інституті, де йон на учителів молодьонків навчав, уже на нього активісти косо дивилися і згадували, що й Петлюрі йон у тодішніх газетах підтакував, і у всіляких українських зібраннях участвував, і був за Україну душею і тілом. У двадцять першім годі йон людність пакульську од голодної смерті порятував, про що навіки записано пам'яттю народною до Книги Днів. А зник вскорі, нібито десь у польській стороні перебував. Тади якось що повернувся, аби освіту в Україні, уже совітській, ладнать. Тольки ж не вельми йому давали ладнать тую освіту, інші ладначі у моді стали. І тривожився йон за жисть спою, жить кожна людяка хоче, скольки б годків яна не милувалася світом, тривожився, бо такеє уже починалося нанколо, що ніякий язик про теє не розкаже сповна. І недаремно тривожився він, учитель наш дорогий, бо ще й мене він трохи навчав і хоч трохи світу вищого, духовного переді мною темною, дитям селянським, відкрив, бо я і на учительку сяку-таку вивчилася, а тади хоч і тяжке життя було, багатьох пакульців у люди вивела, щоб не крутили хвости волам колгоспним, а грамотніше, культурніше літа свої прожили, багатьох вивела, весь свій пік у пакульській школі проробивши. Недаремно тривожився Микола Гриневич, бо невдовзі, мо' і не без допомоги Нестірка нашого, який колотнечу таку ідейну навколо випадку біля церкви зчинив, що й до гепеушників одразу докотилося, усіляких гріхів супроти влади радянської йому напридумували, понавішували, що і з Інституту як ворога політичного вигнали. А тоді ж ото судовий процес над «Спілкою визволення України» у Харкові розпочався, по усіх усюдах націоналістів шукали, і в Мрині їх знайшли, і наш Гриневич — серед найперших. У газетах тади про них такеє писали, що слухать було с грашко, а нас, молодьонків, у клубі збирали і начитували з газет. І пакульський Коршак про свого учителя колишнього написав чорним чорнилом до газети, мо' з чиєї підказки, мринські хлопці в шкірянках тади у його домі не переводилися. Дуська бігала по кутку і за сільрадівські грошики курочок для них купляла, бо колгоспні геть видохли, а своїх жаліла. Дак згадав Коршак учителю своєму, як той із ними націоналістичні пісеньки розучував, і як навчав Україну свою любить, і як на збори петлюрівські аж до Києва їздив, і як теперечки, вже через «Просвіту», наїжджаючи до Пакуля, думки про незалежну Українську державу у селянські голови втовкмачував. І фашистським шпійоном називав його в газеті Коршак, і буржуйським задолизом, і шкідником злісним, і як хоч. І од імені пакульців вимагав суворого суду над Гриневичем. А пакульці тади що — мовчали, та й годі. А спробуй було що сказать, де ти опинишся? Дак за ним уже органи полювали, бо учитель Гриневич зійшов із дому мринського, кому у тую тюрягу хочеться, та Іде на старості літ, і бродив йон у лісах навколо Пакуля, у стогах сіна спав, а се ще тепло було. І зустрів його тади у лугах Андрій Мохнач, учень його колишній, уже у віці людяка, трійко діток йон мав. Зустрів його в лузі, коли отаву косив, із зарослів лози Гриневич до нього вийшов. І признався Гриневич, що уже три дні і риски в роті не має, бо за ним гепеушники полюють, а в руки їм йон не хоче даватися, луччей у лісі з голоду здохнути, анєй у тюрязі блощиць годувать. Дак Мохнач і гомонить до нього: «Жорстка і несправедлива власть нонішня, се я знаю, і безсила людяка проста перед нею. І болить душа моя за дєтву свою, як і в кожного батька. І далекий я од політики, Україна, за яку ви весь вік свій твердо стоїте, — се моя сім'я, дєтва і жонка, та хата моя, та садок біля хати, і тольки. Але порятували ви, як голодуха було у Краї, у двадцять першім годі, пакульців багатьох од голодної смерті, з мішками рису на баркасі до нашого берега причаливши, і мою сім'ю порятували. І великий гріх узяв би я на душу, якби шматка хліба вам сьогодні не дав, коли ви у біді. Хай тольки про сеє ніхто ніколи не знає, бо мені теж не з руки клопів давить у допрі, без мене моя дєтва і жонка сиротами попід тинами ходитимуть». І повернувся йон у село, кажучи стрічним, що косу поламав, і привіз Гриневичу торбину з харчами, зібравши, що на похваті було. І ще не один раз привозив, по сіно в луги їздячи, під копичку на своїй пайці лугу клав, як з учителем домовлено було. Але знайшлися люди, які сеє все бачили, мо', пастухи із Крутьків або й наші, пакульські, бо і яни неподалік скотину пасли, і донесли властям. Дак переодягнені міліціонери чи гепеушники поїхали з косами у луги і обох їх, Гриневича і Мохнача, там прихопили. То якось що Гриневич тади засланням до Архангельська відбувся, се уже у тридцять четвертому годі, після убивства Кірова, його з багатьма політичними розстріляли, така команда була зверху. А Мохнач п'ять годків в'язниці одразу схлопотав тольки за те, що з голодним учителем своїм колишнім шматком хліба поділився, і десь на Біломорці навіки пропав, а в тридцять третьому його жонка і двійко діток голодною смертю під тинами померло. Тольки старший син Мохнача і порятувався од голодної смерті, бо йон на учобі військовій був, аж у столиці, у Києві, у війну сюю вже героєм став, посмертно, на стіні у школі — біографія його геройська, тольки ж і досі — не вся біографія. Бо як усю розказать, без прикрас газетних, то й діткам нашим, яких на геройських прикладах ми у школі виховуємо, скумасненько стане… А як відступив учитель Гриневич, розчинився в натовпі, Нестірко в уборі Сатани теж зійшов із церковного ґанку, Бомба з Цмокалом — слідком, як тіні, і ступив між рядів, бляшанкою із смердючими кінськими ковтюхами розмахуючи та наспівуючи «Інтернаціонал» густим басом. Люди одверталися, хапали кошики з пасками та наїдками усілякими, відступали під стіни храму в надії наївній, що храм святий захистить їх від наруги злої пекельників. Проте височів храм незворушно, верхніми віконцями милуючись сонцем, що вже сходило над Чорним лісом, луками зеленими у люстерках води прибутної, над Невклею розповнілою. Але вже наближався, обійшовши навколо церкви, отець Олександр з процесією. А йому уже сказали, що коло ґанку церковного відбувається, і поспішав він. І побачив він своїми очима Нестірка у личині Сатани та Бомбу і Цмокала, що чортів-пекельників із себе вдавали. І підняв отець Олександр хрест золочений над головою, а сонце із мли світанкової вибрунькувалося, бризнуло на церковище першим промінням, і хрест у руках отця Олександра засяяв нерукотворне, наче справді очевидь диво з див сталося і він оновився. І, зібравшись на силі, вигукнув отець Олександр голосом громовим: — Згинь, Сатана! У пекло своє, у тартари, Богом прокляті, проваліться навік під землю, нечестивці погані!.. Дак я сього вже не бачила, ще мене і на світі не було, а матка моя сеє все бачила і розказувала. Начебто Нестірко з Бомбою та Цмокалом на очах у людяк стали крізь землю провалюватися, бо розверзлася земля під ними, почув Бог волання отця Олександра і так поробив богохульникам. І вже були яни в землі по коліна. Але виборсався Нестірко зусиллям волі, бо вольовитий йон був од роду, од кодла свого, яке Вовками у селі прозивали здавна, віра у нього щира була, своя віра — у земне царство, більшовиками придумане, що його вони вибудувать намірилися, як у отця Олександра, — у царствіє небесне, виборсався йон із землі. відступив перед хрестом святим, сяючим, повернувся до нього спиною і почимчикував скоренько із церковища, а Бомба і Цмокало — слідком. Як од матки своєї чула, так і розказую, а матка моя ніколи не брехала, хоч і велика вигадниця була. І рушив отець Олександр, святий хрест, ранішнім сонцем осяяний, над головою обіруч тримаючи, на Нестірка в подобі Сатани і на помічників його в личинах пекельників, як їх на іконах малюють, де пекло зображене. А віруючі, і собі осмілівши від рішучості розгніваного батюшки, ступали за ним, і йшли вони натовпом грізним, збуреним, одностайним, бо з череди безсловесної, заляканої новітніми пастухами, раптово людьми стали. І ті, хто віддаля стояв, біля кошиків із пасками, ще не посвяченими, приєднувалися до них. Першими завагалися перед стіною людською, що невблаганно наближалася, Бомба із Цмокалом — чкурнули із майдану церковного без оглядки. Нестірко відступав повільно, задкуючи, усе ще сподівався, що віруючі ось-ось вгамуються. Але наступав на Сатану отець Олександр із хрестом у руках, і збурений натовп — за ним. Хтось із тих, хто стояв збоку, смикнув за край червоної скатірки, накинутої на плечі ватажка сільських комсомольців і безбожників, нитки, якими вона була зшита наспіх, тріснули, намітка упала під ноги. Нестірко нагнувся, підняв скатертину, аж тоді повернувся до юрми спиною та поспішив з церковища. Натовп наблизився до розчинених воріт церковної огорожі і зупинився, бо так сказав до людей отець Олександр. Нестірко з Бомбою та Цмокалом уже буди у підніжжі гори, коли у церкві задзвонили у всі дзвони. Святковий, урочистий, радісний передзвін великодній поплив над Пакулем, сповіщаючи навколишнім полям, лісам, лукам про воскресіння Сина Божого. Нестірко зупинився, зняв із голови коров'ячі роги, загорнув їх у червону скатірку і мовив голосом віщим: «Ну, братва, яни самі нам дали зачепеньку. Що це таке, як не організований напад на комсомольських активістів і підбурювання з боку попа супроти радянської влади? Теперечки тим дзвонам не довго теленькати, ми їм скоро язики вкоротимо!» А лице його було — як із заліза викуване, грубо, в кузні сільській. На язиках бабських сяя неправда проросла, невідомо ким посіяна, і досюль яна по слизьких язиках ковзає, що се мій чоловік отця Олександра, який тади у пакульській церкві правив, спровадив до тюрми, одкуль йон уже ніколи не вернувся. Ніколи не був мій мужик Яків Дахновець, по-вуличному Коршак, більшовиком, але заслужений перед владою совітською був, в активістах, сільських кореспондентах, сількор — тади почесне звалося, ходив, за що й постраждав тяжко, германцями у сорок першому році розстріляний, і мені з дочкою попало добренно, трохи у чужу чужину не загриміли, але трапилися співчутливі люди, які уже з вагону заґратованого нас випустили. Так сеє все було, хто б що тепер не вигадував. Мо', що й не зовсім добре робив чоловік мій, врем'я тади таке було, строге, жорстоке, люди осипалися з життя, як листя з дерев, кожен боявся і виживав як міг, але на отця Олександра йон не писав, се я хоч перед ким засвідчу. Сама я з Крутьків, наші з Яковом батьки по торгівлі здавна зналися. Мій родитель, правда, не такого розмаху був, як старий Дахновець, але теж рундучка тримав, сим-тим підторговував і кой-що мав. Тольки поталанило йому болєй, бо йон, відчувши, одкуль вітер більшовицький дме, усе своє вчасно розпродав, а сам приймаком у Мрин перебрався, бо наша матка за год перед тим Богу душу оддала. Дак ніщо наше за вітром не пішло і ми із сестрою дещицю свою мали, не в катеринках та миколках, а в тім, що ні за якої влади не гниє і не пріє… Се ж батько у прийми подався, а я у замужньої сестри під крилом дівувала, чекаючи, коли хто посватає, аби власним хазяйством зажить, бо тади на парубків було скрутно, багато їх повибивало у войнах та заворушках. Дак Яків про мене десь прочув, згадав, що батьки наші приятелювали, під'їхав під двір наш бричкою і мовить сестрі моїй: «Хочу я до вашої сестри посвататися, аби ми з нею почоловічилися і жили довго та заможно. Але хай Дуся зо мною проїде до кубла мого, гляне оком женським, тади слово своє скаже». А Яків — не вельми видкий собою, непомітний якийсь, в очі мої не впав, та ще з рукою покаліченою. «Який же з нього хазяїн буде із куксою тою?» — думаю. Але сіла у бричку і кажу: «Віжкуй, прогуляємося, все одно празник сьогодні, роботи робить не можна». Під'їхали ми до кубла його у Пакулі, а там хати — як грім, і стайня, і хлівець добрий, і коні та корови в дворі. Садиба високим парканом огороджена, і вуж не пролізе, ворота і хвіртка — дубові. А коло дому, фартухом широким, до левади, до річечки — соток шістдесят чорнозему золотого. І нікого ані в хатах, ані в дворі. «А хто ж у вас туточки хазяїнує?» — запитую. Бачу, що лад у всьому. «Сам і хазяїную. Батько з маткою померли, а сестра у Таврію до родаків поїхала і там тепер проживає». Уже я інак стала на його куксу дивитися. Покуль у Крутьки верталися, і домовилися про усе між собою. Ну, і я не впорожні до Якова прийшла, мала за душею дещицю із батькового спадку. Дак зажили ми добренно. І уповноважені з повіту та області, начальники, які в Пакуль приїздили, у нас впродовж усіх годків зупинялися, а дехто і проживав подовгу, скольки їм треба було. Я для них постелі пишні, з пуховиків та ковдр ватяних, стелила, і годувала їх, як кабанів, і годила усяк, і Яків коло начальників млинком крутився. А за усе сеє нам сільрада та колгосп і грошики підкидала, і продукти, і справочки на менший податок видавала, і в усьому іншому назустріч ішла, та й знайомства по усіх городських канцеляріях у нас завелися. Дак і я, хоч на хазяйстві свому тяжко працювала, кошики важчелезні попотягала на мринський базар, а в колгоспі — хіба коли вже помогти попросить начальство, а так — до самої війни у мене довідки не переводилися од лікарів, які у нас теж підночовували, що мені важке не можна на пупа брать, і ніхто про трудодень обов'язковий у мене не допитувався.] Яків увесь свій вік, недовгий, на жаль, у галіфе шерстяному по Загальному двору прошвендяв, на довжностях колоначальницьких, якщо й брав на пупа,
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка