Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка21/24
Дата конвертації20.02.2016
Розмір6.46 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24
Що ж тепер за світ настав?
Начальник міліції
Старцю поводирем став!

Засміялися у черзі за мануфактурою, і в черзі за хлібом, і діти, і дорослі, і дерева в парку, запилені, задимлені, і ті, здавалося, пирськали сміхом. І нудненько зробилося Гаркуші, бо не був він у душі міліціонером, а став ним із волі начальників районних як колишній заслужений щорсівець. І ще більше закортіло йому холодного пивця, із сулії, що день стояла на кризі, а до пива — ще й грамів сто горілки, влитої здогадливою буфетницею Шурою у кухля із пивом, пінистим. І, провівши трохи Криласа по алеї, у глибину парку, для годиться, для очей людських, наказав йому залізним голосом: «Ходи одсголь, щоб я тебе болєй не чув і не бачив!» І відпустив лірника, а сам поза кущами, в обхід собору почимчикував на інший бік майдану, де — буфет райспоживспілки, і пірнув у рятівну його сутінь, із чорного ходу. А Крилас повернувся на майдан і знову співав: Ходить Ленін по лугу,


Сталін — по болоту.
Ізнищили куркулів,
Взялись за бідноту!..

Але зачинився раймаг, що звався ще — «Промтовари», черга поспіхом розбрелася, як і черга за хлібом біля продуктового, діти — і ті розбігалися по домівках своїх, на поклик наляканих Криласовими частівками матерів. Лише декілька п'яничок ще стовпіло на ґанкові буфету, невдовзі і їх не стало. Буфетниця грюкнула дверми, накинувши на них гак, і поспішила у боковушку, де мусила обходжувати захмілілого від щедрого, на дурницю, йоржа, горілки з пивом, начальника міліції. Важкі, гарячі, димні присмерки опустилися на спорожнілий, безлюдний майдан. І лише голос сліпого лірника на прізвисько Крилас ще жив пал майданом. Лірник уперто виспівував усе нових і нових пісень, і почутих від інших лірників, і придуманих ним самим, але не було кому його слухати. А потім підійшла Хава, що вертала з редакції через майдан, і почала умовляти старого з хлопчиком піти до її батьків, за річку, переночувати. Проте Крилас навідріз відмовився іти з майдану. Знову і знову голос його здіймався над вистеленим клінкером майданом, над парком, над занімілим у страсі містечком і, не відлупившись ані у чиїй душі, вертався до лірника, наче птах, прип'ятий мотузкою. Тоді Хава сказала, що принесе їм щось поїсти з дому — батькові і сину. І подалася через парк імені Калініна і місток за річку, де жили її батьки. А потім, уже геть зсутеніло, посунули через майдан, погрюкуючи на камінні шосе, паче привиди, полуторка, автобус без вікон і чорна «емка». прозвана людьми «чорним вороном». Посунули і зупинилися біля будинку Мньовського райвідділу НКВС.  



Призахідне сонце, у пасмах диму од тліючих торф'яників, наче у противогазі, стрибало по верхів'ях сосон, наче здавало на значок Осоавіхіму, а потім колону зупинив шлагбаум і вартові в червоно-синіх кашкетах вийшли назустріч. В обидва боки від шлагбаума, по широких, вигризених пилами просіках плелася висока загорожа із колючого дроту. Нарешті по той бік шлагбаума з'явився, викликаний по телефону, начальник спецвідділу Об'єкта капітан Альохін. Хоч і мав на петлицях стільки ж ромбиків, як і Агас, а тримався зверхньо: призначений був із Москви, наказом самого наркома внутрішніх справ. «Скільки оселедців напакував?» — кивнув на чорний, без вікон, автобус. «Півста, — відповів Агас і мимохіть почав виправдовуватися: — Пакували як могли, навстоячки від самого Мрина їдуть, а більше — не втулиш, перевірено…» — «Везуть засуджених куди хочеш — на Північ, на Схід, в Азію, а наш, західний, напрямок — ігнорують, — почав раптом скаржитися Альохін, певно, намуляло душу, говорив похмуро і зле. — А у нас людський матеріал зношується швидше, аніж десь на Півночі, підземні роботи, в болоті, часом — по пояс у воді. А централізовані поставки — не регулярні. Обходьтеся, мовляв, місцевими резервами. Недооцінка Об'єкта, а може — свідомий саботаж, шкідників вистачає скрізь, навіть угорі, як свідчать останні судові процеси. Але — випалимо, гартованим чекістським залізом. Надія, справді, на місцеві резерви, а отже, на тебе, капітане! Твій попередник — уже я згори поінформований — дурника із себе клеїв, ліберальствував. У Мньовському районі — величезні резерви людського матеріалу, а він — по краплі цідив, та й то — якихось додихаючих інтелігентиків, які і лопати у руках не тримали за життя, і тачки із землею не здатні з місця зрушити. Об'єктові — інший контингент потрібен: модний мужик, бо механізація поки що, вважай, на нулю, а уже — під дно ріки підкопуємося…» На Об'єкт Альохін запросив лише капітана Агаса, посадивши до своєї машини: «Хто у наші ворота в'їжджає, назад живим уже не вертається, ти це пам'ятай. Але для тебе зроблю виняток, капітане, ти мені тут, у Мньові, ще потрібен». І засміявся холодним сміхом — зі свого жарту. Привезених із Мрина засуджених тут же, біля шлагбаума, переганяли в криті брезентом вантажівки, прислані з Об'єкта. Коли відчинили двері залізної коробки на колесах, спеціально переобладнаного автобуса, людський матеріал посипався з неї, як риба з ятера, хапаючи, опісля задухи в коробці, лісове повітря широко розтуленими ротами. Хто уже не мав сили забратися під брезент, а таких було більшість, конвоїри кидали у кузов, наче мішки з половою. Два капітани держбезпеки, покурюючи, стежили за перевантаженням із легковушки Альохіна. І крихти співчуття до цих нещасних не ворухнулося у грудях Агаса. Бо це уже були не люди, Альохін має рацію, а — лише матеріал для героїчного соціалістичного будівництва. Як колоди, цегла, бетон, лише менш цінний, менш дефіцитний і — дешевший. Альохін, затягуючись цигаркою «Казбек», кривив тонкі губи: матеріал уже був зношений, худий, виснажений, покалічений. «Ви їх перетримуєте у тюрмах, — мовив розсудливо, по-господарськи. — Бо усе ще — забагато формальностей. А потрібно так: арештували, завели справу і — до нас. Невинних у нас не арештовують, органи — не помиляються…» — «Маю широкі повноваження, — заспокоїв начальника спецвідділу Об'єкта капітан Агас. — Маю дозвіл діяти паралельно: людський матеріал відсилати на Об'єкт, а папери на засуджених — в область. Трійка ж діятиме безпосередньо у Мньові. Формальності ми зведемо до мінімуму. Зважаючи на надзвичайні обставини соціалістичного будівництва…» Слівце Альохіна «людський матеріал» йому сподобалося і уже сковзувало із язика легко, ніби власне. І рушили вони лісовою дорогою, вистеленою у низинах колодами, крізь які проростала болотяна трава, на Об'єкт. Слідом котилися вантажівки, криті брезентом. Міліціонери і чекісти, що прибули із Мрина. залишилися чекати на свого начальника біля шлагбаума. Раптово ліс розчахнувся, попереду височіла трьохметрова стіна із частоколу, поснована зверху колючим дротом, з вишками для вартових. Відчинилися ворота, вийшли вартові з автоматами. І хоч сам капітан Альохін сидів у машині, начальник караулу перевіряв документи Агаса довго і строго — надсекретний об'єкт. Згідно з донесеннями таємних агентів, мньовський обиватель прозвав його Змієм. А Змій, мовляв, як у давніх переказах, вимагає щоденних жертв. Але по той бік стіни усе було як у сибірських каторжних таборах, куди Агас, будучи у менших чинах, багато разів супроводжував зеків: дерев'яні бараки, майдан для розводу, їдальня, карцер, двоповерховий адміністративний будинок на пагорку, під лісом. Самого будівництва звідси не було видко, навіть — ознак його. І лише коли Агас піднявся слідом за капітаном Альохіним на другий поверх адмінбудинку, з вікна у кабінеті начальника спецвідділу побачив він те, заради чого створювалася і працювала табірна машина. По той бік ще одної стіни, із загострених паль, за наглухо зачиненими ворітьми, колючим дротом, вахтою і вишками для вартових темніла глибока земляна вирва, в якій копотіли, схожі звідси на мурах, зеки, у сірих брезентових робах, із нашитими на них номерами. Одні котили по дощатих настилах тачки із землею, інші лопатами кидали землю на стрічку транспортера. У горловині вирви біліли, наче обшмуглені вітрами і дощами кістки, бетонові кільця. Горловина пірнала у земні товщі. Вона здавалася живим, пащекуватим, якимсь допотопним організмом, здатним заковтувати людей живцем і там, у глибоких, непроглядних нутрощах, перетравлювати їх. Скільки десятків, а може, й сотень тисяч вона, ця зміюка, уже ковтнула і скількох ще ковтне? Десь у звітних документах усе це фіксується і осідає в архівах. Цивілізація двадцятого століття — цивілізація бюрократів. Контора є контора, навіть якщо ця контора зветься НКВС МЗС. Він, Агас, волів би, аби їхня брудна і кривава діяльність, хай і вимушена, історично необхідна, ніде не фіксувалася. Діяльність по розчистці авгієвих стаєнь людства. Острах сина племені, яке сотворило Старий Завіт, на сторінках якого назавжди викарбувано гріхи цього ж таки племені. Звісно, щоб на грядці виріс культурний овоч, бур'яни доводиться регулярно виполювати, без цього не обійтися, хтось мусить це робити. Він певен, що історія їх виправдає. Та й хто виправдовуватиме чи засуджуватиме? Самі себе? Адже вони, нові володарі нового життя, прийшли надовго, назавжди, тисячолітній рейх, Гітлер чіткіше і відвертіше формулює основне завдання своєї партії, аніж це робить, все ж озираючись на прогнилі буржуазні демократії, товариш Сталін. Соціалізм, комунізм, пролетаріат, трудящі маси — це усе слова, політична чадра, камуфляж, маскування, личина. Насправді ж за усім цим — тисячолітня російська держава на півсвіту, поки що — на півсвіту, завтра, можливо, і на увесь світ, тисячолітній російський рейх, із кастовим суспільством (відвертий, принциповий поділ на касти — найбільше досягнення соціальної думки людського мурашника). Російська держава, російська імперія, в якій головною кастою, над усіма іншими кастами, щось на зразок індійських брахманів, древньоєгипетських жерців, будуть вони, євреї, фермент суспільства, його холодний, тверезий розум. Сини хай і жорстокого, зате реалістично мислячого Бога Старого Завіту, Бога, що добре знався на людській натурі, бо сам її сотворив, за подобою своєю: аби існував рай, насамперед потрібно, щоб існувало пекло. Ісус Христос, який набивався у сини до старозавітного Бога, — слинько, і тільки. Ця вирва, по той бік стіни із трьохметрових соснових паль, — одна із брам до пекла. Куди вони, господарі нового життя і судії мільйонів, заганяють грішників. Рай вони ще сотворять — колись, потім. Для тих. хто не втрапить до пекла. Рай — для обраних. Пекло — для усіх інших. Ні, не так, подумав він. Пекло — суттєвий фактор розвитку суспільства, воно — для усіх. Навіть для тих, хто колись буде у раю. Стіни навколо цієї вирви — формальність. Надсекретний Об'єкт, про якого уже знають у Мньові і навколо Мньова. І це добре, що знають. Як і те, що над усім цим — тінь давнього як світ міфічного Змія. Наявність пекла породжує страх перед владою, а страх — формує нову людину. СТРАХ ФОРМУЄ НОВУ ЛЮДИНУ Запам'ятати. Страх — найголовніший творець суспільства. Так було у часи Мойсея, так було завжди, так і буде у людському стовковиську. Урочище, з якого починали будувати тунель попід Невклею, справді звалося здавна Зміїним. Минуле із сучасним переплелося в тугу линву, яка — крізь віки і тисячоліття. ТІ То ж, його, капітана Агаса, послано сюди, аби він допоміг владі втолити апетити Змія. Хай буде і так, він — готовий до свого Історичного покликання… — Що, вражає картинка? — запитав капітан Альохін, розливаючи у гранчаті склянки вірменський коньяк. — Перед вами — високий зразок соціалістичного будівництва, із повною самовіддачею. Туї куються майбутні перемоги червоних військ. У Москві мені розказували, що сам товариш Сталін власною рукою провів на карті лінію. За мудрість і далекоглядність нашого вождя і учителя товариша Сталіна, за майбутні перемоги під його доблесним керівництвом! За товариша Сталіна належало нити до дна. Альохін вилив у себе гранчак коньяку, наче воду. А гас пив ковтками, примушуючи себе пити: було парко, задушно, хоч по той бік вирви у червонясту воду Невклі уже сідало сонце. Коньяк — теплий, до всього він так і не навчився пити, навіть — у органах, де пили багато, особливо — ночами: тяжка, брудна, кривава, але так необхідна робота. Асенізатори суспільства. Проте випити за товариша Сталіна — мусив. Закусили яблуками, потім — смалили цигарки. Господар кабінету сховав порожню пляшку і гранчаки до сейфа, замкнув його і діловитим, офіційним, ніби й не пили щойно за дружбу та співробітництво, голосом мовив: — Ти ось що, капітане. Забезпечиш мені регулярну поставку робочої сили у достатній кількості — відрапортую належно угору, на самий верх, ти здогадуєшся, хто мене сюди призначав. Об'єкт — стратегічний, а постачання хренове. Техніки — мізер, найсучасніша техніка — відбійні молотки, тачки і вагонетки. Через те — зношувальність людського матеріалу. Три місяці роботи у тунелі — і одиницю робсили списуй. Списати — недовго, але робсила — ще ворушиться. Жодного зека живим я відси не маю права випустити, навіть — до тюрми чи у табір, така інструкція, і вона — правильна, Об'єкт — надсекретний. Якщо майбутній ворог дізнається, що танкова колона може пірнути під ріку і за мить опинитися на протилежному березі, втратиться ефект несподіванки. Отже, для зека, який сюди потрапив, назад дороги нема. Наказ із центру: довірити тобі і твоїм людям і цю марудну роботу — відправляти доходяг на той світ. Розкрутишся трохи у Мньові, налагодиш конвеєр — знайди місце у навколишніх лісах, подалі від очей, але і не дуже далеко — зайві виробничі втрати на бензин, зношеність транспорту, час і тому подібне. Знайди і оборудуй місце, де можна буде прикопувати ці мішки з кістьми. Домовилися, вважаю. Дерзай, капітане! І завтра станеш майором! Агасові подумалося, що начальник спецвідділу Об'єкта, киваючи на центр, перекладає на нього частину своєї, найбруднішої, роботи. Але — поки що його зверху, Альохін — на прямому дроті з Москвою, один сигнальник — і якогось там провінційного Агаса не стане. Як сьогодні не стане старшого лейтенанта Шльоми. Система — безжальна. І до чужих, і до своїх. І він по-військовому чітко відповів: — Буде виконано, товаришу капітане!  

Дак сеє усе, на майдані, не так було. Я ще пам'яті не втеряла, пам'ятаю, як і хромовики того Агаса уночі рипіли. Бо я тади у районному готелі чергувала, а вже ми якось що знали, що з області великі начальники прибудуть і поселяться у нас надовго. Скольки їх буде і хто, сього нам не положено було знать, а загальну рознарядку з місцевого енкаведе ми одержали. Дак ми із лівого крила готелю, а тамочки було, як зараз помию, шість кімнат і коридор із окремим виходом на майдан, постояльців шурнули і вилизали усе до блиску. А се уже якось що директора нашого органи забрали, у шкідництві звинувативши, Льоню Шапошника, молоденького такого єврейчика і комсомольця, добренний був до нас, простаків, а за віщо його забрали — не відаю, казали, що за якийсь ухил, а що воно за ухил — хтозна, я не вельми грамотна, щоб розбиратися. А станеш допитуватися, то й собі у тартари, до Змія у зуби загримиш. Сказали, що шкідник — директор ваш, се секретар райкому, Колоша, нам сказав, ми листа в районну газету підписали, щоб суворо покарать, тади так треба було, а далєй, чуємо, і сам Колоша слідом загримів. Ну, а ми — далєй живемо. А я ж се у Льоньки Шапошника наче за помічницю була, бо й собі трохи комсомолила, молодайка ж, ну, і старалася уже сюю власть нахвалювать, так мене матка моя навчала: «Язик тобі не одсохне, а — легшей, аніж ми, проживеш». Ну, а як уже сього Шапошника забрали, зосталася я ні у сих ні у тих, ніби директор і ніби не директор, ніхто мене не затверджує і нового не присилають, бо скоро таке почалося у нашому Мньові, що по три начальники на тиждень по районних установах мінялося, до Змія їх по одному забирали, і вже не повертався ніхто, і не було звідки нових начальників узять. А питать згори питали, як кому готель для вищенького треба. Потім ще хужей пішло, се уже як капітан Агас у Мньові з'явився. Було, що звечора в конторі ще усі є, а вранці уже нема кому її одчиняти, усіх уночі позабирано. І поробилися усі у районному центрі — від страху великого — наче недотепані. Наче мухи притруєні. Сунешся було по справі у якусь установу, тади задкуєш від замкнених дверей, наче від чорта у бузині, якого і не видко, а знаєш, що він там — сидить. Бо не знаєш, коли і тебе та за віщо приплетуть. Дак я, може. з рік готелем правувала, хоч щеня щеням ще, тольки-тольки сім класів закінчила, покуль усе сес трохи вляглося, районні установи знову начальницьким м'ясом обросли, а мене — на учобу послали. Се уже — при Костючкові, йон мене і послав, бо вдячний був, що я його підтримувала, і шматком хліба, і словом утішним, коли йон у НКВС під арешт добровільно заявився, наче милості просив, а його — ще й не прийняли, не арештували. І йон у саду райкомівському днював і ночував. Але сеє уже — познєй, тади й балачка про сеє буде. А того вечора сиджу на ґанкові готелю, на дерев'яній дощечці, ще теплій після дня спечного, сиджу і гостей обіцяних піджидаю. А від ґанку — доріжка стелеться, на майдан мньовський, квітами обсаджена. За готелем — сад архієрейський, се його ранєй так називали, а потім — райкомівським він став, а під боком у райкому — і відділ НКВС. Бувало, в саду і енкавеесівські, і райкомівські хлопці покурювали, а уночі — знову стрічалися, коли «чорний ворон» тихо до партійця якого підповзав. Тади усе якось було по-свійськи, по-домашньому, се тепер уже канцелярій навколо майдану понабудовувано — як у лісі, страх бере. Ну ось, сиджу я на приступці ґанку готельного, гостей обіцяних піджидаю, се уже стемніло добре. А на майдані сліпий лірник пеє, та так красивенно, що я — аж заслухалася. Заслухалася, заскучала душею, бо Крилас той про усе, що на світі єстяка, співав, і божественних пісень, і про жисть тогочасну гірку, і про любов награвав та наспівував дуже прочувственно. А я ще ж зовсім молодайка була, тольки-тольки квітувать починала. А вечір був теплий, ще літній вечір, лише димом гіркуватим пахло і небо не гасло, а розгорялося багряно, над Замглаєм — торф тлів. І ось чую: по соші машини прошелестіли, а одна, легковушка, відділилася, до хвіртки готельного палісадника підпливла і зупинилася, куряву із себе струшуючи. «Ну, се уже до нас нарешті», — подумала, підхопилась і гніт у гасовій лампі на вікні підкрутила. А у Мньові тади движок такий був, у колишній церкві над річкою, поруч із райцентрівською лазнею, дак той движок в усі канцелярії мньовські і начальникам додому лектрику подавав, до дванадцятої години ночі. І ми у готелі уже звикли, і добренно було. А тади якось що поламався той движок, і не знайшлося кому перемонтувать, через нехлюйство місцевого начальства, і світла усеньке літо не було. Намучилися ми з тимими лампами гасовими та свічками, уже було трохи одвикли. Дак коли повела я товариша Агаса у ліве крило готелю, його спецкімнату, для значних начальників, показувати, і лампу перед себе несу. Трохи не упала разом із дванадцятилінійкою гасовою, за край килима в передпокої кімнати перечепившись, жаліюся капітанові, що світла нема, а ранєй — було, і добренно було, бо у готелі допізна — колотнеча, і ранками, начальники приїздять, від'їздять. І біля кожного треба млинком крутитися, а тут — сії каганці. А я се ж не знала ще, що біля того движка, у церкві колишній, диверсія була, се трохи пізніш відкрилося, та й ляпаю язиком своїм дурним. А товариш Агас і відповідає мені: «Я уже розпорядився, світло ось-ось буде!» Я у присмерках посміхнулася, багато вже до тебе, думаю, розпоряджалося, а толку як не було, так і нема. Але тольки я так подумала, лампочка під стелею — блись, світло дали, увесь готель освітився. Як у казці. Дак я сильнюще його за сеє зауважала: осе — начальник! Слово сказав — і зробилося! Я сеє ще запримітила, строгість капітана, як йон стежкою до ґанку ішов: чоботи на ньому не рипіли, а — ніби грали, марш бойовий чекістський. А я, у готелі працюючи, чобіт на рипах ой і наслухалася, уже читала по них, як по книжці, про кожного начальника. А щоб так строго чоботи грали, ще у жодного начальника не чула. Ну, кімнату із передпокоєм йон оглянув, оком бистрим, наче задоволений залишився, порядок і чистоту товариш Агас любив, а у нас — усе вилизане, готувалися. За оту його строгість, та за любов до чистоти і порядку, сама така, маткою в таких правилах вихована, та ще за музику хромовиків його і полюбила я дорогого нашого гостя. Бо й не було болєй за віщо його любити, як тепер здумаю. Дріж била мене по тілу усьому, як заходжу було до його кімнати, наче електрикою я ударена — такою роблюся. Або як вертається було капітан Агас із служби і до мене, на ґанкові, підійде. Бо я частюка на ґанкові ночі висиджувала, його піджидаючи. Сонечко було уже розбрунькує, над лісами та болотами, морознувате, осіннє, а я, у ватничок закутавшись, вперто жду дорогого свого. А йон завжди тольки на машині, на легковушці своїй, із шофером у шкірі хромовій, до готелю під’їздив опісля роботи своєї нічної, хоч через сад райкомівський — метрів із триста до готелю. Сонце сходить, а йон, сонечко жисті моєї короткочасне, з машини виходить і йде по стежці, пом'яхами та айстрами обсадженій, у квітках яких — джмелики, захололі за ніч, до мене йон іде. І личико його червоне, як сонечко ранкове, бо випивав йон ночами своїми трудними, за роботою своєю тяжкою. Признавався мені: «Якби я ще і не пив ночами, із контрреволюційним елементом тяжко воюючи, я уже б давно загнувся од напруги нервів своїх сталевих». Я підведуся, на ґанкові, навстріч йому, закоцюрблена уся, як той джміль у квітці айстри, а товариш Агас двома пальцями, тютюновим гірким духом пропахлими, підборіддя моє підіпре, голову мені піднімаючи, бо я спершу боялася на нього і очі звести, і запитує: «Ну, что, хохлушка, любишь меня, любишь?!» — «Люблю, товаришу капітан, я і не ховаюся ні від кого, що — люблю». Ніколи я його не називала інакше, аніж «товаришу капітан» чи «товаришу Агас», язик мій не повертався інакше назвати, навіть коли йон зі мною у ліжкові був. А йон засміється так холодно, відсторонено, аж сльози з очей моїх бризнуть: «Усі ви мене любите, як кінь батога…» І піде до кімнати своєї, голову у плечі втягши, усе ніби боявся, що головою об одвірок стукнеться, х оч помешкання у нас високі, а йон і не такий щоб довгов'язий був, так собі, середнього росточку. Дак бреду я за ним, як прип'ята до нього, душею, а може, що йому треба буде, а йон дверми перед лицем моїм хряпне, і — усе. Ніколи не дозволяв собі нічого такого, щоб пожирувать, хоч тади різне у Мньові про нас із капітаном балакали. На чужий роток не повісиш платок, язики у людяк слизькі, навіть такої лихої години, як ми тади переживали. Уже теперечки б я призналася, кого і чого мені боятися чи соромитися, на краю ями. Там — усе разом з нами зогниє безслідно, і хороше, і скромне, і соромне. Три разочки йон ближче до мене тулився, послабочку собі дозволяв, і всі оті три послабинки його я до останньої минутки жисті своєї пам'ятатиму, а може — і на тім світі, хоч я ані в що такеє, божественне, не вірила ніколи і не вірю. Перший разочок, як прихворів було товариш Агас і я принесла йому чай із малиновим варенням, у кімнату його, я принесла, бо нікого болєй йон до своєї кімнати не пускав і близько, лише мені довіряв. Принесла я йому чай із малиновим варенням, у великій чашці, порцеляновій, красивенній, йон її із собою возив. А товариш Агас у ліжкові лежав, геть простуджений, груди — гармошкою, коли кашляв. А коло нього, на столику, пляшка «риковки», ні, уже вона якось інакше називалася, уже Рикова ліквідували наші пильні органи, але — казенка. Дак йон із тої пляшки у чай линув, по самі вінця, розмішав срібною ложечкою, теж із собою возив, материн подарунок, казав, і перехилив у себе. Перехилив у себе, хукнув, а далєй бере мене за руку і кладе коло себе на ліжко. А ліжка у таких, спеціальних, для високого начальства, кімнатах широчезні були, залізні, на пружинах, розмальовані з боків, із колишнього панського маєтку ліжка. Ну, я і прилягла, бо я тади для товариша Агаса на усе була готова, хоч ще й дєвкувала. Скажи йон: «Помри, Улито!» — я б туточки і померла, як собачка. Дак лягла я коло товариша капітана на ліжко, йон притулився до мене, поділ спідниці закотив. Але ніщо сеє, мужеське, у його і не ворухнулося, бо я уже ж трохи знала, що до чого, іноді з хлопцями, комсомольцями нашими, підстоювала коло двору. Дак ніщо мужеськеє у нього і не ворухнулося. Товариш Агас посовався-посовався коло мене, а далєй одвернувся та як зареве нутряним голосом: «Усе я рідній радянській владі віддав, нічого собі не залишив!..» А я уже знала, що у кого така нервена робота, як у товариша Агаса, тому — не до женського полу, то й кажу утішливо: «Не горюйте, товаришу капітан, ще усе до вас повернеться, ось усіх ворогів радянської влади ліквідуєте, настане повний соціалізм і — повернеться…» А йон як зашипить до мене од стіни: «Іди, дурепа, геть! А якщо бовкнеш хоч комусь про мене, за одну ніч ліквідую — і тебе, і родню твою хохляцьку!..» Підхопилася я, спідницю осмикнула і — до дверей позадкувала. І — нікому нічогісінько, і не натякнула про товариша Агаса, про горе його мужеське, хоч і докотилося до мене познєй, що вже нема капітана серед живих. Бо — і мертвого боялася його. Се уже теперечки, за крок до смерті, осміліла. А другий разочок я саме прибирала у кімнаті його. Се чи не у неділю було, бо якось що товариш Агас раніше повернувся зі служби і ось переступає неждано поріг кімнати. Переступає поріг, випивши добренно, оддаля чую, і одразу — до мене. А я була у кофтині ситцевій, мулинєм червоним попереду зав'язаній. Дак товариш Агас ступив до мене, тую кофтину навпіл рвонув, по тому мулєнню, аж ойкнула я з переляку. А я усе б йому дозволила, так любила його. Але соромно мені зробилося від того, бо частину одежі, яка груди женські підгримує, мною було із простого полотна, маткою витченого, пошито, такі нестатки були тади на мануфактуру, що страх. А йон і теє все рвонув, на резиночці воно було, і груди мої, звиняйте, оголив, і руки до них простяг, наче до печі, коли знадвору людяка замерзла забігає. А сам і справді аж зубами цокотить, наче з холоду великого, хоч ще холодів великих не було, осінь пізнювата, та й годі. І бубонить товариш Агас до мене, хоч очі — заплющені: «Зігрій, зігрій, Улито, задубів я на холоді могильному…» Опустила я очі, а руки у капітана— червоні, у крові, і під нігтями — кров, наче у вурдулаки якого, і на рукавах плаща сталистого — краплі крові запеклися. Я так перепужалася та — з кімнати, уже в коридорі усе на собі поправила, куфайчину накинула на плечі і — на ґанок, і сама зубами з ляку цокочу. На ґанок, а куди далєй бігти, куди діватися — не придумаю. Дивлюся, а шофер його біля машини із відром води і машина по самі вікна у багно болотяне забрьохана. Шофер товариша Агаса, який уже добре знав мене, і каже: «Добре сьогодні машині дісталося, у лісах та болотах…» А ми у Мньові уже трохи знали, що чекісти бойові наші у лісах-болотах навколишніх виробляють, земля чутками повнилася, хоч і в страхові великому жили, а ротків — не зашиєш. Дак мене аж сколотнуло усю. Але — нікому нічого, анічичирк. Та й що кому розповіси, якщо робота така у товариша капітана, як у конюха: харчі Змієві постачать, а чого Змій не дожував, теє на смітник вивезти і схоронить таємно… Страшка, кривава робота. Але серцю не накажеш, кого любити, усе сеє — поза нашим хотіннячком, наче наврочено кимось зверху, і я далєй любила товариша Агаса дорогого. І третій разочок товариш капітан до мене наблизився, уже востаннє, се як до Мрина йон од'їжджав, по виклику раптовому, нічному. Бо звечора наче ж і не збирався, а десь під ранок під'їхав до готелю, розтуркав мене, я тої ночі чергувала і подрімувала на дерев'яному диванчику, коло вхідних дверей. А у капітана нашого була валіза шкіряна, на дохторську схожа. До речі, йон дохтором суспільства і називав себе, на власні очі чула, коли у сильному підпитті був. Дак йон у тую валізу усе своє поскладав хутенько і — ходу, до машини. А я на ґанкові стою, куфайчину на плечі накинувши, бо уже з темного неба сіялося казна-що, наполовину із снігом, і — запитую: «Дак ви, товаришу капітан, ще до нас повернетеся?» Він аж скинувся, наче кінь, віжками ударений: «А чого ти думаєш, що я — не повернуся?!» — «Дак я нічого не думаю, а тольки — чи кімнату за вами тримать?» Тади товариш Агас зітхнув так по-людськи, наче й не був великим начальником-чекістом, підійшов до мене, правицю свою поклав на плечі і уперше в очі мої зазирнув, а над дверми лампочка жевріла, се уже у нас і вранці почала було електрика з'являтися: «Лише ти, Улито, і згадуватимеш мене добром у цьому задрипаному, болотяному Мньові!» 1 пішов із ґанку, і уже болєй не озирався на мене, і машина його од’їхала. Од'їхала се машина, із товаришем Агасом, а я сиджу на сходинках ґанку готельного і реву, як корова. Уже душа мені сказала, що ніколи більше не побачу я дорогого свого капітана, що не повернеться йон до Мньова. Реву, наче корова, так сиротливо у Мньові мені зробилося, ну, геть як билиночці у полі осінньому, на вітрах зимніх. А вітер і справді — аж реве, до кісток проймає, шелестить листям у саду, жене його по майдану, у калюжах замерзлих. І вже потроху ніч світлом денним наливається, наче яблуко соком. Аж прибігає з райкому посильна, тольки вона і вижила із старих райкомівських кадрів, усіх інших — Змій пожер. Дак прибігає посильна райкомівська і каже: «Тебе, Улитко, товариш перший секретар партії мньовської викликають…» Так і каже, а тади ж таке було, що ночами — робили начальники. Як і товариш Сталін у Москві. А се уже товариш Сталін подзвонили у Мньовський райком і товариша Костюка нібито за головного партійця призначили. А попередник його, Козлов, той зі страху великого перед арештами застрелився годиною ранєй. Нібито йому підказали із НКВС районного, що за ним прийдуть під ранок. Ну, прибігаю я у райком, а тамочки через сад — стежка була, навпростець. Побачив мене товариш Костючок у порозі кабінету свого, се так по-вуличному — Костючок, назустріч із-за столу широкого підвівся: «Де, дєвко, твій капітан Агас на даний момент перебуває?» А йон, Костючок, як тинявся цілі дні і ночі по райкомівському саду, на арешт свій очікуючи у страсі великому, бачив, що я ранками дорогого чекіста свого на ґанкові готельному піджидаю. Ну, і з лиця мого читав, як із газети, про любов мою велику до товариша Агаса, я і не приховувала ніколи. «Дак капітан Агас уже болєй часу як усі свої речі у валізу покидали і виїхали із готелю, нібито — у Мрин, нібито — назавжди…» — мовила сеє усе та як розревуся, наче прорвало мене. А Костючок як почув сеє, повернувся до портрета товариша Сталіна на стіні, величенний такий портрет, мальований, на сині висів, І перехрестився, їй-бо, не брешу, справді перехрестився. На портрет вождя нашого дорогого і учителя. Перехрестився Костючок і мовить голосом, до щему наструненим: «Спасибі, батьку, що порятував мене од узурпатора і кровососа!.. Спасибі, що Змія забрав од нас, давши йому людською кров'ю захлинутися!..» А я про Змія Іде тади і не чула, а Костючок — уже знав. Уже знав йон, що вода залила тунель, що його чекісти жистями людяк наших попід Невклею рили. Тунель залило, людей, кого Агас встиг останніми тижнями нахапать, потопило. Дак я теж перехрестилася на портрет товариша Сталіна, що од Змія нас звільнено волею його всюдисущою. А коли се ми вже трохи заспокоїлися од перемін нежданих, товариш Костюк і кажуть до мене: «Ну, Улито, була ти до мене цієї осені страшкої, коли я над прірвою, вважай, животів, ганчіркою почувався, об яку капітан Агас ноги витирав, була ти доброю до мене, і я теперечки з тобою добрим буду, коли усе перемінилося на лучче. Бо як люди до мене, так і я до людей, такеє у мене житейське правило. Сеє усе ще я нібито учорашнім днем до тебе кажу. Бо у сьогоднішньому дні я уже — перший секретар Мньовського райкому партії, перший начальник у районі, самим товаришем Сталіним телефонне із столиці нашої Батьківщини Москви рекомендований. А партійний актив району, який минулої ночі засідав, хоч і мало того активу залишилося, з волі Агаса наш актив партєйний у зуби Змієві потрапив, дак тії з активу, хто вижив, одноголосне за мене проголосували, виконуючи усну рекомендацію товариша Сталіна, підтверджену телефонне ще і з області, де теж кадри оновлено на усі сто процентів. Але тебе, Улито, у сьогоднішньому дні нема і бути не може у нашому соціалістичному Мньові, бо ти із капітаном Агасом, що виявився фашистсько-капіталістичним шпигуном і найманцем, любовною вірьовочкою пов'язана. І багато хто про сеє знає, і багато хто не промине, щоб доповісти у вищі інстанції, коли дізнаються, що капітан Агас — уже не капітан енкавеес, а — казна-що. Хлопці ж із тої організації уміють язики розв'язувать, розв'яжуть і тобі у два щоти. Ляпнеш ти що-небудь і про мене, як я тут у сіні ховався, перестрашений сильно, і як на наших людей через тебе, дурепу, Агасові клепав, бо самому жить хотілося. Так що, Улито, нічого іншого мені не зостається, як дати тобі зелену вулицю у світлу, щасливу жисть, пославши тебе як передову комсомолку на навчання у місто пролетарське, що зветься Харків, по готельній лінії…» Отак кинуло мною у той пролетарський Харків, із якого я аж у сорок другому ропі, серед зими лютої, до рідної матки у Мньов притьопала, із дитям малим, рятуючи його від голодної і холодної смерті. Дак і добре, що кинуло, спасибі Костючкові, хоч не про мене йон думав тади, а про свій авторитет і жисть свою перепужену. Бо як узяли товариша Агаса у Мрині за штани його енкаведистські, то згадали одразу ж і про тих, хто разом із ним наш лісисто-болотистий район од людяк розчищав добренно. І усе по-новому, розказувала матка, почалося, хоч і не так уже страшко: тих, хто помагав капітанові саджать, теперечки припутували у підвалах та тюремних камерах. І мене б неодмінно заграбастали, бо заздрив багато хто тої пам'ятної осені на добре ставлення капітана Агаса до мене, дєвки простої, Костючок перший би мене здав, аби не боявся, що я слідчим щось про нього ляпну і на нім окошиться. Хоч нічого такого я про нього і не знала і нічого такого йон і не робив. Тольки як прийшов добровільно в енкавеес той, зі страху великого, просячи, аби і його посадили, хоч ніби і не винен, і потім як під копичкою сіна в райкомівському саду тулився та двір тої вже енкавеес високим парканом обгороджував, то передавав Костючок через мене капітанові Агасові писулечки. А у тих писулечках, хімічним олівцем на шматкові паперу із зошита учнівського, в клітинку, у тих писулечках — усе хвамілії та хвамілії, людяк мньовських та із сіл навколишніх. І чия хвамілія у тих писулечках написана, наче у церкві ото, за упокій, тую людяку завтра уже й забрав «чорний ворон» і наче крізь землю тая людяка провалилася, ніхто од Змія не повернувся живим, та й мертвим ніхто не повернувся, тольки теперечки ото у лісі, над яром, де капітан Агас добивав тих, кого Змій не дожував, пам'ятничок про людське око поставили… Отакеє було на пам'яті нашій, а болєй я нічого не знаю, якщо ж і знаю, то заберу із собою в могилу. Бо ніколи жива людяка не відає, як воно ще повернеться на сім світі, яким бочком… Ой, і наплела ж я три мішки вовни, а про найголовніше, що хотіла сказать, і не сказала. Ну, показала я товаришеві капітану кімнату його, і речі свої, валізу та плаща, йон залишив, і ключа до кишені галіфе поклав, і вийшли ми уже знову на ґанок. І чую я — заспівав знову лірник сліпий, на майдані темному, а перед сим оуло иригих. І шспівав йон, як на гріх, такої, якої ще не співав досі, ним самим складеної: Ой Галайда ти Галайяа.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка