Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка4/24
Дата конвертації20.02.2016
Розмір6.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
Із Книги днів

 



Янголи пеють на небесах, тож і нас на землі сподоби, Господи, чистим серцем тебе славити! Пишу до Книги днів я, Палажка пакульська, Боголюбкою прозвана, не про жисть свою горькую, бо горя людського у світі — як крапель води у морі, нікого сим не подивуєш, а пишу про чудеса, що супроводжували мене усю жисть мою. У п'ятдесят першому годі, 16 жовтня місяця, «чорний воронок» забрав мене із мого дому у городі Мрині, на вулиці Піщаній, біля Зеленгоспу, забрав мене «чорний воронок» і відтарабанив до мринської в'язниці. Коли перебувала я у в'язниці, наді мною енкаведисти так знущалися, що мала я уже померти. Я дуже страждала тілом своїй немощним. І ось з'явився до мене Дух нашого Господа Христа, наче світлом неземним, сяєвом небесним камера тюремна освітилася, і мовив Дух до мене: «Я, Господь твій, додам тобі, Палажко-Боголюбко, життя земного — тридцять три роки і шість місяців». І я заплакала з радощів великих, не відаючи, за віщо така ласка Господа до мене, грішної. А вороги мої в погонах думали, що я зі страху та розпачу плачу, і раділи. І ось минуло традцять три роки і шість місяців з того пам'ятного дня. І у вісімдесят п'ятім годі, дев'ятого травня, я підготувалася до відходу у вічність, як обіцяно було Господом: викупалася, помолилася і попрощалася з дочкою своєю Галькою, бо се уже чоловіка мого не було на сім світі, одстраждав своє. І лягла я у ліжко, творячи молитви, склавши руки навхрест і передавши душу свою Господу. І тільки-но стала я засинати, як опинилася разом із дочкою своєю Галькою, що пішла по стопах моїх у безоглядному служінні Господу, наче в пустелі опинилася я, бо не було тамочки ані домів, ані дерев, а тольки земля плоска і небо над нею, од сонця засмагле. Дивимося ми з дочкою на теє1 небо, янголів небесних виглядаємо. Тут дочка Галька і гукає до мене: «Дивіться, мамо, щось вогнянеє із неба до нас летить!» Уже і я побачила — наче кущ вогняний до нас летів. Той кущ вогняний опускався все нижче та нижче. А коли йон опинився близенько од нас, побачили ми, що се не кущ, а — вогняна скринька поштова. Вона геть усенна світилася, наче золота. І було багато печаток сургучних по тому золоту. Я простягла руки перед себе, скринька на руки мої опустилася. Ми з дочкою зайшли до кімнати, а се вже ми наче не у пустелі опинилися, а вдома знову, і котик наш на лежанці мурликає, і Євангеліє моє на ліжку розкрите, се коли я помирати зібралася, то на груди свої поклала. Дак зайшли ми до кімнати, поставили скриньку тую на стіл і відкрили її. Зверху лежав аркуш паперу неземної білизни з написаними шафранними чорнилами словами із Одкровення Іоанна, глава 21-ша: «Се творю усе нове… Старе проминуло». Я узяла сей аркуш до рук своїх і почула голос, що народжувався у серці моєму: «Повідом про сеє віруючих і тих, хто ще не увірував, хай усі знають із вуст твоїх, що Господь творить нове на планеті, щоб не спопеліла вона у вихорі вогненнім, а розцвіла, наче квітка, і будуть люди в одне вірити, і повернуться усі, хто досі одвертався, обличчям до Бога, і храми підніматимуться з руїн, наче маківки золоті, так буде…» А ще Господь сповістив мені, що Край наш із колін підведеться і буде як рівний серед рівних у вінку народів, що населяють планету Земля. І я ходила по місту Мрину, і по селах навколишніх, і усім розказувала, що будуть на планеті нашій великі переміни, уже вони грядуть, і Край наш оновиться, і луччей буде чи хужей, сього Господь не сповістив, але буде інак. Але сміялися із мене люди, і в городі, і в селах, як із божевільної, і ніхто не вірив словам Господа, що вуста мої їх промовляли. Як не вірили вони у тридцять сьомім годі, коли мого чоловіка «чорний ворон» забрав, се уже ми у Мрині жили, утікши із Пакуля, од колективізації, на свиноматці поросній, єдине, що у нас залишалося, усе інше червона мітла вимела. Дак чоловіка мого арештували, а я захворіла на скарлатину і уже помирала, загорнувшись у ковдру з головою. Раптом велике біле полотно з'явилося перед моїм зором, наче екран. А се уже я була в кіно, чоловік якось повів, а там з екрана показали сідницю, я плюнула і болєй не ходила. І ось наче екран перед моїм зором, і ми з Нестором Семирозумом, що його Бог живим на небо забрав за звитяги його земні і своїм посильним зробив, як ото в сільраді посильні єстяка, і ми з Нестором Семирозумом, теж пакульським, стоїмо на широкому полі. А на полі тому паслися череди корів, дві череди — корови білі, сірі, рябі, а третя череда — усі корови руді, аж червоні. І мовив до мене Нестор Семирозум, а я уже на землі його живим не застала, не удостоїлася, але з портрета, богомазом прийшлим мальованого, упізнала: «Се, Параско, порода німецька. А ти умієш доїти корів?» — «Умію», — відповіла. Бо ми ж хоч і перебралися з чоловіком до Мрина, щойно побравшись, але у матки своєї я не білоручкою жила — і пряла, і ткала, і доїла. І ось ми підійшли до пастуха, і Нестор Семирозум попросив його, аби дозволив подоїти корову. Пастух простяг цеберко із широким верхом. І надоїла я повненне цеберко молока. Нестор Семирозум каже: «Відстав відро убік». Я відставила. «Що ти там бачиш. Палажко?» А по молоку пінистому наче кровиця червона — кривуляками. І я прочитала уголос: «У сорок першім годі, 22 червня, почнеться війна». — «Вилий молоко на землю і ще надої повне цеберко», — каже Семирозум. Я так і зробила, по слову його. Відставила цеберко убік і читаю: «У сорок п'ятім годі, 9 травня, закінчиться війна». — «Теперечки іди і розказуй людякам у Краї, хай знають», — мовив Нестор Семирозум і зник, наче розтанув у сонці яскравім. А я відчула велику втому. І поле зникло, і я уже — вдома. Відкинула ковдру з голови — діти сплять, лампа гасова блимає. Усе як завжди. «Боже милосердний, що ж це було зі мною?!» — почала роздумувати. І казала я людям про видіння своє, але ніхто мені не вірив, поки і не сталося, як мені відкрилось. У сорок першім годі почалася війна, а у сорок п'ятім вона закінчилася. Летять роки, місяці, дні, ночі, години, хвилини, секунди летять. Ось уже і по війні дев'ять годочків пролетіло, як день один, минулий. Час на місці не стоїть, служить людині. А людина служить своєму Господарю, який сотворив людину задля слави Творця. Людині БОГ усе дав: дарунки природи, красу і багатство, увесь Всесвіт неоглядний, планету нашу, матінку Землю дав. А людина невдячна, вінок творіння, усю славу присвоїла самій собі. А сказати справжньому Творцеві слово дяки — забуває людина. О, як боляче моєму серцю, в якім живе дух Божий, і вписую усе сеє до Книги днів не чорнилом, а кров'ю вписую. Бог усе бачить. Бачить і теє, що сини людські загордилися, у невдячність упали, як у яму бездонну; і славлять вони одне одного та вождя Сталіна, а не Бога славлять. Бо забувати стали про справжнього Батька — Господа, Творця і храми його поруйнували та запаскудили. Стали люди самолюбними, гордими, надутими стали. Батьки відступили від істини Божої та правди і дєтву свою нічому доброму не навчили. Ось і йде усе до руїни. Де плоди на дереві життя людяцького?! Залишилося саме листя, і теє, жовкле, осипається. І лишень сонце Христа світить для тих, хто у цьому лісі земному загубився, але прагне знайти стежину до істини. Сонце — світло, Христос — світло. Христос виведе кожного, хто відступився, на правильну стежину, але треба вірити, і твердо вірити! У вічно живого Христа, у вічно живе Слово його! А мешкала на околиці Мрина, на вулиці Піщаній, Феня Пінчучка. Вона із села Хмільниці до Мрина утекла, як стали до колгоспів заганять, туточки очоловічилася із таким, як сама, селюком, розкуркуленим, і обоє вони у Зеленгоспі працювали, як і ми з чоловіком. А як сяя уже власть починалася тольки, Феня на сцені Хмільницького колбуду у вбранні Матері Божої виступала, записавшись до безбожників. І кощунствувала вона як могла, з Божої Матері глумлячись. А чоловік її на тій же сцені з образу Христа глумився, лицедіячи, бо думав, що його, до безбожників записаного, місцева влада не зачепить. А виявилося, що душу свою і йон за ніщо дияволові продав. І ось у сні прийшла до Фені Божа Матір і мовила до неї так: «Піди, молодичко, до Палажки-Боголюбки пакульської, і я у неї говоритиму з тобою». А я — з Пакуля родом, і ще трохи ранєй од Фені на Кугутівці приліпилася. А Кугутівкою наш куток звуть, бо й досюль на ній півні пеють удосвіта, наче в селі, хоч давно уже городські ми. І прокинулася Феня од сну свого, перепужена страшенно. Бо досюль Феня була страшенною відступницею, усі свята божественні проклинала. Ідучи вулицею Піщаною, я завжди намагалася швидше проминути дворище її, одхрещувалася і відпльовувалася од нього, і ось вона стукає у двері дому мого і каже: «Матір Божа, з'явившись до мене у сні, послала мене до тебе, Палажко-Боголюбко, пообіцявши у господі твоїй зі мною розмовляти». Я спочатку не повірила Фені-відступниці, засумнівалася сильно. Ступила я у святий куток, до ікон, запитала у Господа, що це ще за випробування для мене. І одержала я відповідь від Господа через серце і розум свій: «Візьми, Палажко-Боголюбко, її із собою, до святої криниці Семирозумової візьми, до джерела вічного». А я пуддєвкою ще усе теє бачила, що комісари із святою криницею Семирозумовою у Пакулі виробляли, камінням її закидаючи, цементовим розчином заливаючи, а джерело цідилося, немов живе. Дак яни кручу підірвали, щоб на джерело теє зсунулася. Сеє усе у кінці городу Уляни Несторки відбувалося, що за самим Нестором Семирозумом колись була, і Нестор передав їй знаття своє, яке від Білого Бога, а не від Чорного, від Христа тобто, а не від лукавого. А мій батечко тамочки ж на Хуторі проживав, Мохначі ми, і я усе це бачила і чула. І ось після війни з-під кручі, поверженої комісарами на святе джерело, знову почала водичка потроху цідитися, і набігало її повно у копанку глибоку, а одтуль яна уже у річечку Жолудівку текла. І мало хто про сеє знав, а я ж знала, бо до тої криниці навідувалася, хоч і засипана вона, родаків своїх у Пакулі провідуючи, на Хуторі. А з начальників тамтешніх ніхто ні про що не здогадувався, бо уже б яни, мо', і атомну бомбу туди кинули, аби тольки криниці Семирозумової не стало. І ось підійшли ми із Фенею левадами до тої копанки, в яку з-під кручі, з джерела святого водичка цідилася, а була весна, і було так добренно навколо, і соловейки виспівували, і зозулі нам щедро років наврочували. І ось раптом з'явився на левадці, біля копанки зі святою водою дід із довгою, сивою бородою, і волосся у нього довге, біле, а очі сяють з-під густих білих брів, наче два сонця, і високого зросту йон, і в плечах широкий, наче з портрета Нестора Семирозума зійшов, яким його давні богомази малювали, а се він був. І каже до мене Нестор Семирозум: «А я, Палажко, на тебе чекав…» На простягненій долоні його лежали дрібні зелені яблучка, наче з дерева щойно упали. Він і каже: «Розділи-но зі мною трапезу». І ми з'їли тії яблучка, стоячи на леваді, біля копанки, і болєй ніде нікого не було. Феня усе теє бачила. Хотіла і вона підійти до Нестора Семирозума, але вітер підхопив її і наче одніс убік, метрів так за п'ять, до кіз людяцьких, що паслися на леваді, припнуті. Тоді Феня упала на коліна, дивилася у небо, рвала волосся на голові, плакала і вигукувала: «Прости мене, Господи, прости за все!» І раптом Нестора Семирозума не стало коло мене, наче й не було його або наче йон розтанув у сині небесній, сонцем позолоченій. А ми із Фенею підійшли до копанки і занурилися у неї тричі. І що бачу я? Феня наче досюль була така темнюшд, а се зробилася світла-світла. І якось що вскорі померли яни із чоловіком, в одну ніч, учаділи, піч натопивши, легкая смерть була їм послана, і я пойняла, що Бог їх простив, обох… І ось наступив одна тисяча дев'ятсот п'ятдесят перший рік, 16 жовтня місяця. Моє серце напередодні каже до мене: «Завтра тебе заберуть. Книги святі та ікони сховай від нечестивців». Я так і зробила: книжки зашила у подушки, ікони склала до плетеної із лози валізи і затягла на горище, присипала соломою. І ось чоловік мій, а ще йон був живий і працював у Зеленгоспі, конюхом працював, повернувся з роботи. Повернувся йон із роботи, сів вечеряти, побачив голий куток хати і почав сваритися: «Негайно повісь ікони і Біблію поклади!» Я і відповідаю: «Уночі мене заберуть, «чорний ворон» ковтне мене». А чоловік не вірить, ще болєй сердиться: «Та кому ти, ненормальна, потрібна?!» «Так, я потрібна слугам лукавого, щоб познущатися з мене, схиляючи до зради Господа нашого», — відповідаю. Бо вже я готова була постраждати, розуміючи, що мій час настав. І ось уночі, уже десь під ранок, стукіт у двері, і вже під вікнами стоять, стережуть, щоб я не вистрибнула, а ніч місячна і я усе сеє бачу. Кажу до чоловіка: «Ось і прийшли по душу мою, а ти — не вірив». Він, правда, підвівся перший, відчинив двері. Зайшло троє зміїв молодих, у формі енкаведистській, ременяками переперезані, показали папір на мій арешт. Усе в квартирі перевернули, невідомо чого шукаючи. Смалили цигарки, дихали димом в обличчя мені, реготіли: «У цьому домі не можна палити, дім святий…» Подушки порізали, книги святі у подушках знайшли, кидали на підлогу, топталися по них хромовими чобітьми. А ікон — не знайшли, хоч і лазили на горище, Бог сховав ікони за пеленою для них непроглядною. Я їм і кажу, тим. що тютюн смердючий, ненависний Богові, палили і димом на мене дихали: «Нічого, смійтеся, смійтеся. Прийде час — і над вами посміються, і над вашими дітьми та онуками, усе вам воздається за гріхи ваші, за служіння дияволові, до сьомого коліна воздається!..» Ці слова мої гострі не сподобалися молодим зміям: «Не каркай, дурна бабо, бо ми тобі язика вкоротимо!..» Я ж далєй різала їм правду-матку: «Що сієте, те й пожнете, як не ви, ранєй здохнувши, то поріддя ваше жатиме!» Бо я їх уже не боялася. Господь звільнив душу мою від страху перед владою земною, грішною. І ще я до них казала: «Обережно, то — святі книги, не топчіться по них». А вони аж тупотіли чобітьми від злості: «Ми їх усі спалимо!» А я кидала їм у пещені, злі обличчя: «Настане час — і вас спалять на вогні Божому!» І ось ухопили мене за руки зміюки тії зелені і повели через двір темний у машину «воронок», що коло нашого двору стояла. А вже зоря ранкова зайнялася, і Божа Матір підбадьорююче усміхалася до мене з неба досвітнього… Боже, Боже! Ось я перед тобою! Прийми мене, яка я є, Боже всемогутній і всесильний. Ти все бачив і усі мої помисли знаєш. Амінь, алілуя, амінь. І посадили мене супостати до одиночної камери. Три дні сиділа я в одиночці. Але у перший же день з'явився переді мною Нестор Семирозум, посланець Божий, так йому випало служити на небі, наче в сільській управі, куди пошлють вищі сили. З'явився переді мною Нестор Семирозум, наче із стіни тюремної вийшов, і гомонить до мене: «Господь бачить страждання твої, Палажко-Боголюбко пакульська, в ім'я правди святої. Кожному воздається по ділах його земних, і ворогам твоїм — теж. Не довго їм зло чинити усупереч волі БОЖІЙ. А тим часом ти, праведнице, постуй, постуй…» А мені їжу приносили, проте я її і не торкалася. Лише хлібець узяла, і був він глевкий, як глина, хлібець той був. І я виліпила з того хліба гору Голгофу, і великий хрест на горі виліпила. Поставила я Голгофу із хрестом на стіл і молилася, кладучи земні поклони. А сторожа дивилася крізь вічко у дверях і сміялася. Тоді яни прив'язали до вікна камери колоду, колода щохвилинно била об раму, наче од великого вітру. Стукала колода тая наче по серцю моєму, по голові, кара страшка, хто такого не переживав, той не зрозумів страждань моїх, а слова — слова безсилі. Слава, слава! Слава і алілуя вічному Богу за його безмежну любов до роду людяцького, якому йон дарує силу усе витерпіти, пережити сеє ходіння по муках — пустелях, ущелинах і пагорбах духу. Поки людяка бреде між цих скель, ущелинами бреде, горами, навколо вивержуються вулкани нестримні, трусять землею землетруси, наступають повені. Ось який страшний шлях судилося пройти тим, хто шукає Бога. Але хто шукав Бога, той завжди Його знаходить. Шукала і я довгі роки і — знайшла. Христа я шукала і — знайшла. Посланця Божого Нестора Семирозума, що родом із Пакуля, що його голосом віщує в мені Дух, чекала я. і почула, і побачила вочевидь, наче з туману зітканого. І церкву судилося мені довго і тяжко шукать — і церкву я знайшла. І усе це знайдено було мною недалечке — у своєму серці, у своєму розумі, на вустах своїх. Амінь і Алілуя нашому Іисусу Христу і його Батькові, Творцеві світу, і Святому Духові, і посильному небесному Нестору Семирозуму, що його Бог живим на небо узяв, з пагорбів пакульських, так старі пакульці досюль розказують, я сама чула і увірувала у все сеє, тади голос Нестора в душі моїй з'явився, і тінь його перед очима моїми, і було сеє усе насправді, а не наснилося. Три доби провела я у повній самотині. А на четверту добу підсадили до мене «насєдку». Була вона церковниця, із містечка Мньова була вона, там багато баптистів, але вона нібито порвала з ними і вернулася у святую церкву. Так вона розказувала, а звали її — Олімпіада. У Мньові залишилася її дочка, дванадцяти годиків, Олімпіада за нею дуже скучала. І ось начальники пообіцяли випустити її з тюрми, якщо дізнається, з ким я на волі гуртувалася, до кого тулилася душею. Так вона стала зрадницею, прислужницею лукавого стала, на шлях Юди вона ступила. Дали їй начальники п'ять великих аркушів паперу, і ручку дали, із чорнильницею скляною, і підсадили до мене. І ось увечері вона сідає біля тумбочки, кладе на неї папір, ставить чорнильницю і мовить до мене: «Розказуй, Палажко, з ким ти у змові була, хто до тебе приходив і чому навчали тебе священики». Я лежала на ліжкові, закутавшись із головою. І казала їй з-під рядюжки: «Приїжджав до мене патріарх Олексій, розповідав, що вони прокопали тунель від Москви до Тбілісі і далєй, попід Кавказькими горами, у Святу землю прокопали, і всі таємниці наші — під землею». Проте Олімпіада не повірила у мою вигадку, не стала записувать і аж сичить, як гадюка підколодная: «Ні, ти не теє гомониш, Палажко. Ти гомони про своїх тихонівців, де яни проживають. Чому ти їх захищаєш? Може, ти і матимеш вінець мучениці, зате вони на волі залишаться, а ти у тюрязі згниєш…» Я усе теє слухала, довго слухала, накрившись із головою тюремною рядюжкою, нарешті дух збунтувався у мені супроти продажниці, і закричала я голосом Нестора Семирозума: «Юда ти продажна! За скільки срібляників ти зміюкам продалася поганим?!» Олімпіада як шасне до дверей камери, застукала, закричала. Вартовий відчинив двері, запитав, що сталося. А яна усенна тремтить, як лист осиковий, такий страх на неї напав, се Нестор Семирозум так постарався, хоч я ж нічого їй не робила і з нар не підвелася. «Переведіть мене до іншої камери, бо сяя дурнувата мене задушить, вона не своїм голосом кричить!» — се вже Олімпіада вартовому. А я і кажу з-під рядюжки тюремної: «Буду я об тебе руки бруднити… Юда — той сам себе убив…» Вартовий нічого не сказав, брязнув дверми. Годині о другій ночі продажницю тую викликав слідчий. А згодом і мене викликав. Заводять мене до кабінету. У слідчого на столі — нічничок, «грибок», і телефон. Сам слідчий — змій змієм, високий, чорний, страшкий. Першими словами його до мене були: «У якого Бога ти віруєш?» Я перехрестилася, і зміюку тую перехрестила, і кажу: «Вірую я у Іисуса Христа, що розп'ятий був, але воскрес, у Отця Його, творителя світу, і у Духа Святого». — «А хто такий Нестор Семирозум, що ти його поминаєш у розмовах із людьми, а в Пакулі сумніваються, чи не до Америки він ще до революції утік і тепер повернувся до нас шпіоном американським?» — «Ні до якої Америки Нестор Семирозум не тікав і шпійоном не повертався, бо за його життя праведне йон живим на небо узятий і тепер зв'язковим між небом та землею наставлений Богом…» — «І що ж, ти свого Нестора бачила і чула як живого?» — «Бачила і чула, як ось вас, тольки ви увесь чорний із виду, а йон — світлий, як із оболоків білих зітканий або з проміння сонячного, і в білих одежах йон перед моїм зором з'являється, і голос його в мені звучить». Тут слідчий засміявся ненависно і запитує: «А може, той Нестор і без одеж своїх з'являється до тебе ночами?..» Тади дух в образі Нестора Семирозума узяв мої руки, два пальці, мізинці, у рот, а великими пальцями шкіру навколо очей моїх розтяг і загарчав, наче звір. Дак слідчий перелякався гарчання того і виду мого злякався, натиснув кнопку, вартовий до кабінету заскочив. «Заберіть цю божевільну!» — загорлав слідчий. І мене вивели. Відтоді п'ятеро слідчих було у мене, і жоден мене не витримував, передавав іншому. І ось викликає мене серед ночі ще один слідчий, Плохієм назвався, така у нього фамілія була, але зовні приємний, невисокий на зріст, і кабінет у нього не такий злий, як ті, що по них мене ночами досі водили. Запросив мене сісти на диван, назвав Палажкою Устимівною. А перед ним, на столі, — моя справа. І аркуш чистого паперу. І почав мені Плохій розказувать, що попередні слідчі відмовилися вести мою справу. А він, Плохій, тихий, смиренний, слухняний, ось йому і доручили вищі начальники. І почав слідчий запитувати, хто ходив до мене та навчав Богу молитися, до кого я ходила і навчала. Послухала я послухала того Плохія, та й кажу, як воно було: «Мій синок родненький, Іванком його звали, не повернувся із фронту, і тяжкенну жисть я прожила свою, ось і стала Богу молитися. А тади уже сам Христос почав до мене з'являтися, а коли Йон був сильно зайнятий, то присилав свого десятника, так у нас посильних при управах ранєй називали, Нестора Семирозума, що родом із Пакуля, але Бог живим його на небо забрав за великі знаття його. А хто з людяк мринських переступав поріг дому мого на вулиці Піщаній, коло Зеленгоспу, хто хрестився, того я кликала у дім помолитися за синка свого загиблого, ось і все». Слідчий усе чисто сеє записав, далєй і запитує: «А як ви живете із своїми сусідами?» — «Дуже добре живу, — відповіла я. — Ніхто з них од мене обиди на мав, і я ні від кого». Йон тади усіх моїх сусід по іменах і фаміліях називає, я ж головою покивую, що знаю їх. Слідчий і сеє записує. Тади прочитав мені усе теє, що записував, дав розписатися на кожному аркуші і став розказувать, у чому я звинувачуюся. А звинувачувалася я за трьома статтями: 58.10 — се пропаганда, 58.11 — се зв'язок із закордоном, за теє, що я приймала віруючих з інших міст і країв, 58.8 — се терор, спроба замаху на уряд… (А усіх провин моїх перед урядом було, що я прийшла до Марії Теленихи, сусідки своєї, а у неї на стіні висить велика картина, на якій намальовано генералісимуса Сталіна, у орденах увесь, як пес у блохах. Я і сказала Марії: «Маріє Юхимівно, образу Спасителя у вашій хаті нема, а антихриста портрет ви повісили на видноті». І болєй нічого я їй не казала, мовчки пішла з хати і вже ніколи і порога її не переступала. Я ніколи не влазила у політику, навіть газет ніколи не читала. Господь і його десятник Нестор Семирозум вели мене по жисті, по горах її крутих і долинах). І, розповівши усе теє, слідчий Плохій мовив: «Ідіть, Палажко Устимівно, до камери і спіть спокійно, суд розбереться, радянський суд — найсправедливіший у світі суд… Якщо він живий досюль, хай дасть йому Бог світлих днів жисті, а також дєтві його. Бо пішов слідчий на вулицю Піщану, до моєї дочечки, запитав у неї, чи хоче яна побачити матір свою. Галька зраділа. Плохій розказав, по якій вулиці мене везтимуть на вокзал і де зупиниться «чорний ворон». А се уже вищі начальники у сам город Київ наказали привезти мене як злочинницю несусвітних Бо тамочки спланували велике судилище над нами, віруючими, звинуваченими у шпійонстві та вредительстві. І дочка моя прийшла на вокзал, і побачила мене, як ми виходили з машини. Нас оточила сторожа зі зброєю у руках, гвинтівками зі штиками, і повела до поїзда. Як то було Гальці на усе теє дивитися? Привели нас до поїзда, усіх посадовили до вагона загального, тюремного. А мене одну — за грати залізні, за якими хіба що гальки звірів возять. І стояв коло мене конвойний з гвинтівкою. Я пропросила води, так плохенько мені було, а йон наставив штика на мене і сичить зі скреготом зубовним: «Американська шкуро, ти — штика заслуговуєш і кулі свинцевої, а не води!» Бо йон уже бачив мою справу, а в ній три страшні статті: спроба замаху на уряд, зв'язок із закордоном, антирадянська пропаганда. Боже, я ні в чому і ніколи не була винна. Я лише любила Тебе, Господи, а люди не розуміли мене, бо самі не відали, що такеє — любов до Бога. Амінь. І ось привезли мене до київської в'язниці, а зветься вона — Лук'янівська. Посадили мене до камери. Там було три жінки, одна з них, Варка, п'ятдесятниця, молода ще, вагітна, на шостому місяці. Вона теж, як і я, нічим не завинила перед владою. Вона володіла мовами, про які сказано у Євангелії (дари Святого Духу). А влада приписала їх до мов американських… Був сильний морозяка. Нас вивели у крихітний дворик на прогулянку. Я була у босоніжках, пальтечко літнє, у чому забрали з дому, у тому і була. А конвоїр — у кожусі, валянцях. Він кудись пішов, не було його з годину, може. А зі мною в камері були ще дві лікарші, яни в лікарні у війну працювали, тепер їх за сеє посадили. Вони побачили, що я уже обморожена. Вони стали гукать конвоїру, той прийшов. Дак вони узяли під поли снігу і в камері почали мене снігом відтирати. І мої ноги стали вогнем горіти, а перед сим я уже їх не відчувала. Але і в Києві я слідчим нічого не свідчила, що яни хотіли від мене, щоб розпочать велике судилище над віруючими. І мене одвели до карцера. Там можна було лише стояти, ні на що не опираючись, навіть на стінку. Вартовий весь час зазирав у вічко. А я — у босоніжках, ноги геть отекли, наче колоди, ноги стали. А ще я не так давно перехворіла тяжко на запалення легенів. Часом уже не було сили стояти, я присідала на край параші. Вартовий як тільки побачить, свариться: «Негайно встати!» Я підводжуся. А сил уже немає. Шість діб не спавши, не ївши. Я прихилилася до стіни, вартовий заглянув у вічко, закричав: «Не торкатися стіни!» А вартував біля карцера зовсім хлопчик, вірменин. Я йому і кажу: «Юний воїне, у тебе ж є мати, сестра чи дружина, уяви їх на моєму місці…» Ці слова мої присоромили його. І він уже до ранку у вічко не заглядав. А на сьому добу привели мене знову до камери, з якої забирали у карцер. Варочка як побачила мене, заплакала. Я — наче із труни підвелася, така вимученая. Узяла яна мене на свою постіль, сама сіла, а мене поклала на коліна свої і обливала слізьми: «А ми раділи, що наша сестричка у тюрмі відмучилася своє і уже удома з дєтвою жисті радіє». І не піддалася я ворогам Господа, зміюкам поганим, не посвідчила, чого від мене начальники вимагали. Тож і судилище велике над віруючими не відбулося у Києві-городі. І мене потарабанили знову до Мрина. Ось уже і суд паді мною. Коли «воронок» заїхав у двір суду, першими вийшли конвоїри з гвинтівками, а потім вивели мене, злочинницю… І повели мене у судилище. Завели мене за високу загорожу, а конвоїри стали коло мене, троє їх було. Суддя відкрив мою справу. Почали викликати свідків, сусідів моїх, із вулиці Піщаної. Вони плели, самі не знали що. Судді і засідателі сміялися. Бо Господь задовго до цього приготував план і мені нарадив. Господь нарадив мені купити дві курки, одну назвати Англійкою, іншу — Американкою. А самій мені нарадив Господь одягтися в ганчір'я, які б і старчиха не одягла, і назватися — Росією. Сеє ще до арешту мого було. Курей я зв'язала марлевим бинтом, ходила боса, у лахмітті по вулиці Піщаній, і казала усім: «Я — Росія! А в руках моїх — уся Англія і уся Америка…» Отакеє свідки плели, а суддя у них запитував: «Це і все?» Вони відповіли: «Усе». А одна й каже: «Я — депутат на вулиці Піщаній. То я приходила записувати підсудну на голосування, а вона молилася і не відкрила мені дверей, сусіди сеє бачили і чули». Судді і у неї запитують: «Це усе, що ви знаєте про підсудну?» — «Усе». Туточки судді підвелися з-за столу і пішли радитися. А потім вийшли і зачитали вирок. А вирок вони зачитали такий, що суд засудив мене, Палажку-Боголюбку пакульську, бо родом я з Пакуля, на примусове лікування. І усі, хто мене мучив, хто погрожував мені довгими роками тюрми, залишилися ні з чим. Уже мені стало легшенько дихати, звірюка хвостатий, диявол, що з мене знущався, утік із зали суду у пекло своє чи куди йому там треба було. І конвоїри примкнули свої штики та пішли із зали. А мене повезли уже не в тюрму, уже я там не треба була, а в лікарню для божевільних. Хоч якщо я і була божевільною, як судді вважали, то лише у тім, Ідо в жисті своїй новій Божою волею керувалася. Чого я там, у дурці, надивилася і наслухалася, того не описати. Та й нащо яно людям, які Книгу днів моїх гортатимуть? Хай усе залишається у минулому, бо час тече, як вода, його жодними греблями не зупиниш, не перегородиш, прорве йон найвищі греблі. Значить, мій шлях такий житейський, не нами йон пишеться, а там, на небі, і доля моя така. А я мушу, поки жива, славити вічного Бога, Отця, Сина і Святого Духа, який сотворив небо, землю, сонце і Місяць, зорі і моря, океани, ріки, звірів, траву і людяк, усе, що у світі живого. І що не живого є, як ось камінь, глина, пісок, усю природу — задля вінця творіння людини. Усе Він, Бог, сотворив і віддав нам у довічне користування, землю і небо, аби тольки людяки славили Творця і дякували йому денно і нощно. І я хвалитиму Тебе, Господи, день і ніч. А усім, хто мучив мене, прощаю, як Ти, Христе, простив. Бо усі вони були тольки матеріалом для будівництва душі моєї. Скоро після явлення Чорнобиля одержала я від Нестара Семирозума заборону писати до Книги днів. Він навідав мене 29 квітня одна тисяча дев'ятсот вісімдесят шостого року. А вже летіли важкі вертольоти з піском та бетоном над Мрином, над нашою Кугутівкою у бік Чорнобиля, за ліси Синявські. І осмілилася я запитати у вісника небес: «Несторе, за які гріхи ще й сеє горе на Край наш, на людей наших?» А йон зніяковів так, засмутився і відповів голосом печальним: «Не рани душу і свою, і мою, Палажко-Боголюбко. Бо я і сам не усе знаю, я на небі — старший, куди пошлють…» І догорів йон, як свічечка догоряє, розтанув, зник із очей моїх. Амінь.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка