Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка5/24
Дата конвертації20.02.2016
Розмір6.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Книга блукаючої в пустелі




«Ви що — письменниця?» — запитали у Віри. «Ні, я — просто людина, — відповіла Віра. — Людина, в якої впродовж багаторічного тягару її життя, як духовного, так і матеріального, визріла думка відобразити хоч щось із пережитого на папері. Адже навіть крихітний уламок дзеркала, якщо на нього падає сонячний промінь, відбиває його і посилає у простір сонячного зайчика. А се ж — ціле життя людське, що виросло із життя минувших поколінь, як дерево виростає з коріння глибокого. І відблиск його я посилаю у простір часів прийдешніх. Бо казав мені дорогий товариш Сталін, як я ще розмовляла з ним, наче із живою людиною, у видіннях своїх: «Короткий курс життя кожної радянської людини єсть коротким курсом історії героїчної сталінської епохи». А було у мого діда Антона Жили із бабою Горпиною дєтви — як зернят у гарбузі, спати на дощатім полу покотом лягали, по голівках баба їх рахувала, мовби вівців в отарі, чи не загубилося котре за день у бур'янах. Так батько мій Сидір Жила розказував, як живий ще був. У дев'ятсот шостому році пакулець Гаврило Латка, не знайшовши щасливої Горіхової Землі у краях далеких, почав її у селі Пакуль вигадувать, і дід мій пішов за Латкою безоглядно. Тоді прийшли війська царські, каральні загони, стріляли по селу із гармат. А інгуші на конях сікли пакульський люд шаблюками, наче капусту, і діда мого застрелили у глинищі разом із зачинщиками усього того, хату ж дідову спалили. І був плач і стогін несусвітний по усьому Краю, так мій батько розказував, поки живий був, і так записано у Книзі днів, хоч я ніколи тої Книги в очі не бачила, тільки від батька й матері про неї чула, бо життя моє, у Мньові почавшись, простелилося в світи широкі. І розповзлася дєтва Антона і Горпини, як мишенята з гнізда розореного, хто куди. Баба з меншенькими потинялася по чужих кутках та й, нудячись за чоловіком загиблим, переселилася до іншого, щасливішого, як вона вірила, світу. Батько мій, а йому уже виповнилося п'ятнадцять літ, на пакульській цегельні, на печі, в якій цеглу випалюють, тулився, тачки з глиною тягав і їв із казана, в якому для сезонних робітників варили. Одного осіннього ранку приплив до Пакуля баркасом, по цеглу, чоловік мньовський, хазяїн: він крупорушку, олійницю, пилораму мав і заходжувався парового млина будувать. І приглянувся хазяїну тому батько мій, сирота, і він забрав батька мого із собою до Мньова, надіючись, що сирота на дармовичку у нього працюватиме. «Ой і страшко ж було у чужі місця, до чужих людяк рушать, — признавався потім батько, — але куди було дітися, піч цегельні під зиму гасили і тольки навесні розпалювали знову». Як пливли угору по Невклі, проминули Радуль, і Смоляж, і Ловинь, а далєй уже починалися села, про які батько і чуть не чув, чужа чужина. «І тольки небо наді мною було родне, — розказував батько, уже хворий, уже одною ногою у могилі. — І я до нього молився та плакав, згорнувшись клубком на кормі баркаса, а небо — німіло до мене». І слова батькові про небо німе у душу мою зерном сіялися, щоб прорости. Щоб я у житті своїм сирітськім ні на що і ні на кого не покладалася, окрім великого і мудрого товариша Сталіна, єдиного Бога свого. У того хазяїна наймитував батько, аж поки його, хазяїна, справедлива радянська влада не розкасирувала, усе од нього одібравши, на його ж пилорамі батькові пальці лівої руки одчикрижило. І матір моя, Маруся, сиберізька сама, рано сиротою залишилася, у Мньові по людях робила. А Мньов — повітовим містечком тоді був, чимало євреїв у містечку жило. І вона їхню дєтву няньчила, змалку, потім — у кого прийдеться за наймичку. У році одинадцятому батьки мої зійшлися і одружилися, а в дванадцятім, тринадцятого квітня, я у них народилася. І хоч назвали мене Вірою, бо вірили в щасливе спільне життя, мало що з їхніх надій справдилося. Діти у них і опісля мене народжувались, але — мерли малими, по сирих підвалах, у яких ми тоді проживали, лише я одна і вижила. Як утвердилася рідна радянська влада, нові начальники дали нам як наймитській сім'ї будиночок, на околиці Мньова, у підніжжі гори. І тут ми уже зарозкошували, палацом казковим видався нам той будиночок: дві кімнатки, кухня, ще й комора через коридор. Як уперше поріг переступили, мати Ікону, Божу Матір із дитям, несла перед собою, бо вона віруюча була, ще з неї нове життя забобони царського режиму не вивітрило. А батько ні в що церковне не вірив, як і я, що вірила усе життя своє лише в дорогого товариша Сталіна. Було, батько і каже: «Малим ще я попів слухав, бо так мене ростили, в режимних пережитках, а як із тринадцяти літ став на цегельні Чорногора, у Пакулі, працювать, розувірився. Робив я ручником, за скотину попереду тачки із глиною був, а позаду штовхав тачку литвин, їх Чорногор здалеку щовесни наймав, під навісами дощатими, на цегельні вони і проживали од зими до зими. Тачка із глиною застряне, литвин лається, а я тягну із усіх сил моїх дитячих, вірьовка у плече врізається, а які там ще сили у мене. Дак прошу, було, я Бога, щоб поміг тачку витягти, але ніколи Він мені не поміг, поки самі, з литвином тим; надриваючись, не витягнемо. Тади я ще пойняв, що Бог любить багатих, а бідних Бог не любить. Дак нащо нам такий Бог?» То батько за ту іконку, що мати перед себе несла, а вона уже давненна була, ще од її баби, на коліні переломив навпіл і до грубки кинув: «Щось твій Бог не сильно нам помагав, як наші діти по підвалах сирих умирали. А як більшовики хороми нам отакенні дали, мироїдів вигнавши, дак і йон теперечки до нової власті примазується. Поживемо людяками, і без хазяїв, і без богів!..» І мати за тою іконою не стала журитися, а розтопила нею у грубці, бо і їй Бог нічого доброго не уділив: діти мерли одне за одним, робила тяжко, як віл. Бідненько ми жили, хоч і в хоромах тих, подарованих робітничо-селянською владою, роки для усіх тяжкі були, після миколаївської та громадянської воєн. Але вірили ми, що з кожним роком буде лучшенько, так нам начальники жисті нової казали. Батько й мати любили мене, єдину свою дитину, що живою залишилася, і я була коло них наче квіточка. Батько мріяв, що я вивчуся, людиною стану, впишуся в нове життя прогресивне, будуватиму світлий соціалізм для усього людства, і розмовляв зі мною як із дорослою. Багато Ідо я перейняла від батька і рано навчилася бачити навколишній світ у чітких політичних кольорах і міжнародних масштабах, І дотепер так. Ось і нині, коли пишу мімуари жисті своєї героїчної, бо час був героїчний, і народ, що творив історію нової, сталінської, доби — героїчний, знаю і вірю: ще Він, дорогий наш керманич товариш Сталін воскресне, повернеться до нас, живих, і батьківська усмішка його осяє увесь світ життєтворчим сонячним промінням. Бо сказано у книзі «Великому Сталіну», з якою я і досі не розлучаюся і біля подушки, на якій сплю, щовечора кладу: «Два сонця у нас: одне — в блакиті, а друге сонце — у Кремлі». І ще у тій книзі святій сказано: «Найкращих між людей довіку сталінцями будуть називати!» А мати моя на весь вік свій короткий дитям залишилася, наче у сні зачарованому жила. І та зачарованість од матері мені передалася. Ще й досі сниться мені часто, ніби іду полем осіннім, із пагорба на пагорб, земля вистелена пожовклою уже, шерхотливою травою, навколо — туман ранковий, наді мною — небо, у паволоках туману, і сонечко — бліде, ледь бовваніє крізь туман, і тиша, і ключі журавлині безголосо пливуть угорі, і більш нічого ніде, лише я, небо, туман, і сонце в тумані, і журавлі… І єдиного я не збагнула, не зрозуміла за жисть свою, хоч і старалася, і стараюся досі, ким і навіщо мене у цей світ дивний, у цю пустелю, у самотність цю, під небеса, туманами вистелені, як луки осінні льоном, послано. Аби хоч щось із сього збагнути, я й пишу мімуари життя свого… Проте недовго ми у тім домикові, робітничо-селянською владою подарованім, сім'єю дружною розкошували. Батько застудився на нічному сторожуванні складів непманських і помер, не встигши нічого для мене, дочки єдиної, зробити, і ми з матір'ю залишилися сиротами. Мати надривалася, перучи білизну для нових багатіїв, що вуха підняли, і від того хворіла часто. А я мріяла про той час, коли сама зможу працювати, мати ж домуватиме в теплі й добрі. І провчившись у школі три зими, залишила я науки і стала разом з матір'ю на роботи ходити, куди її наймали. «Та вже йде з братами у дорогу Сталін — в боротьбі жорстокій бідняків з'єднать. Тепер доля в нас щаслива — дав її нам Сталін. Тепер наша Батьківщина немов квітка стала, були колись наймитами, а тепер нам слава». Так у книзі «Великому Сталіну» записано, і кожне теє слово — правдиве, наче про нас із матір'ю. І ось у двадцять дев'ятім годі, у грудні місяці, організували у нашому Мньові школу батрацьку, для виховання безпритульних дітей, на зразок школи Макаренка. У колишній комсомольській комуні її організували, а до світанку революційного там панське помістя було. З усього Краю бездомних дітей звозили, сиріт. І мене до тої школи добрі люди записали, хоч мати жива була, але — наймичка і хвора. Звозили дітей у лахміттях, в яких вони тулилися по підвалах, у розвалинах міських будинків, по смітниках, худорба коростява, виголодніла, здичавіла. А більш у школі — нічогісінько не було, стіни самі, зате — натоплено. А вже як тепло, то й жити якось можна, бо се ж зима люта, морозна вже почалася. Дєтва ловила одне на одному воші і розчавлювала їх пляшками на дощатій підлозі. А ту вошу, яка ще ворушилася, додавлювала нігтями, змагаючись, наче стахановці, хто більше і швидше. Так ми розважалися перші дні, після занять. Невдовзі привезли нам у школу обмундирування. Кожному видали по комсомольському костюмові. Захисного кольору сорочки і штани, для хлопців. А для дівчат такого ж кольору юбки. Ще — шкіряні пояси, і портупеї, і військові картузи. А на зміну хлопцям видали чорні штани, з цупкого краму, і голубі майки з довгими рукавами, по три біленькі комірці і біленькі манжети. Для дівчат — чорні юбки і теж голубі майки. Замість пальт привезли нам бушлати із шинельного сукна, до них — шапки із навушниками. А усе лахміття вошиве, у яке ми досі одягнені буди, винесли у двір школи, розіклали вогнище і урочисто спалили. У шкільному гуртожиткові встановили дерев'яні ліжка. Матраци на них — набиті соломою, і такі ж, набиті соломою, подушки. Видали нам по двоє простирадл: одне стелиш на матрац, друге — під байову ковдру. Більшість із нас, дітей, уперше побачили і простирадла, і ковдри, не знали, як ті ліжка застеляти, було через те багато сміху і гамору, але нам усе розказували і показували товариші вихователі. І стали ми схожі на дітей організованих, і почалося для нас нове життя. Навіть у кіно нас водили. Самі ж ми створювали самодіяльність, співали героїчних пісень про нашу неповторну добу, будували фізкультурні піраміди, ставили вистави, а ще на вечорах читали вірші, дякуючи більшовицькій партії і рідному товаришеві Сталіну за наше щасливе дитинство. Потроху ми забували, що учора ще були підзаборні, і вже смикали своїх вихователів, пропонуючи нові ігри та інсценіровки. Заняття у школі вимагали від нас великих зусиль, бо за два роки мусили ми підготуватися до вступу у сільськогосподарський технікум, здавши екзамени за сім класів. Коли учителька на уроці з алгебри уперше провела на дошці лінію і написала по краях її дві літери, А і Б, я була у жасі, бо нічого не розуміла. Але потроху я зрівнялася з тими дітьми, які мали більші знання. У березні тридцять другого року Мньовський сільськогосподарський технікум оголосив весняний набір. Дирекція нашої школи рекомендувала до технікуму десять кращих учнів і мене — серед них. Я була з того щаслива, як ніколи досі. А ще мене преміювали за успішне навчання у школі ситцем на плаття. А ще рекомендованих на навчання у технікумі дівчат наш директор товариш Абрамович повів до крамниці і кожна з нас вибрала собі черевички, які їй сподобалися, а школа — оплатила. Головне ж, відтепер я навчатимуся у технікумі, на агронома, і мені виділена, згідно із моїм соціальним станом, найвища стипендія, на яку я можу прожити разом із хворою матір'ю. Переді мною стелеться світле майбутнє, до повної перемоги соціалізму у нашій радянській країні, а може ще й далі — у вимріяний комунізм. І я поспішила до матері — хай і вона порадіє з доччиних успіхів. Бо усі ці роки, відколи я навчалася у батрацькій школі, єдине мені душу пекло: що мати моя проживає сама-саменька, у нашому будиночку, під горою, на околиці Мньова. Бо я жила в гуртожиткові школи, а школа — на іншому краю містечка, під лісом. Містечко ж — довжелезне, узимку — снігами засипане, восени та навесні — грязюки по коліна, на теплу взувачку для дітей школа коштів не мала. Тож я рідко матір провідувала, хіба що на канікули. І матір ніколи не з'являлася у школі, соромлячись своєї бідності. Я свою родину мала — шкільну, а в матері — нікогісінько. Це усе я пізніше зрозуміла, а тоді ще зелена і черства серцем була, із-за молодості своєї і захоплення переможними маршами соціалістичних перетворень. І прибігла Віра, з двома подружками шкільними, щоб похвалитися перед матір'ю радощами своїми. Прибігла Віра, а дім — на замку. Але знала вона, де мати ключа ховає, під каменем біля порога, знайшла і відчинила. У хаті не топлено давно, холодно і вогко, на кухні коло печі лежить оберемок сухого бур'яну, стіл засипано борошном. Матері ж ніде не видко. І так терпко їй на серці зробилося, що прибігла про успіхи свої розказать, а нема кому. Аж зло на матір узяло: «І де-бо се вона швендяє? У неї ж нікого ріднішого у світі нема, як і у мене!» Потім подумала розважливо: «Я ж таки давненно не заявлялася додому. Чи ж мати має сидіти коло вікна тижнями і місяцями та виглядати мене?» І одтануло серце її до матері. А дім їхній стояв під горою Холодною, так здавна гора звалася, заросла терном, і цвів терен, бо місяць май був. Цвів терен, і сіли подружки на призьбі, милуючись світом навколишнім, радіючи життю, яке тільки-тільки починалося для них, юних: уже вони — студентки сільськогосподарського технікуму, мине декілька літ — і вивчаться на агрономів, будуватимуть світле соціалістичне майбутнє у стопроцентно колективізованому селі. І тут побачила Віра матір свою, що з Холодної гори сходила, крізь тернові кущі продираючись: розпатлана, куделя замість звичної коси, брудне волосся космами на плечі спадає, а на голові — віночок із гілок терену квітучого. Сходила вона з гори і наспівувала голосом хриплим: «Ой як давно я у батька була! Да вже стежка-доріжка поросла, ох, і терном-терном, ще й калиною, ой, де я походила да дівчиною…» Співала вона голосом хриплим, а сльози з очей по щоках текли. Кинулася Віра назустріч матері, за руки узяла, защебетала до неї: «Мамунечко, мене до агрономічного технікуму прийняли, у весняний набір уписали за успішність мою, і найвищу стипендію я отримуватиму як наймитська дочка, на нас обох її хопить, уже ти не бідуватимеш!..» А мати наче не бачить дочку свою, не чує, косоокою зробилася чи сліпою, очі каламутні, сюди-туди бігають. І каже матір голосно, наче й не до дочки, а до усенького світу: «А дід мій покійний, дак йон чоботи шиє, а обрізки складає у кошичка. Я було і запитую: «Нащо се ви так робите? На вулицю обрізки викидайте!» — «Нє, дєтка, — одвічає, — не викидатиму на вулицю, бо — гріх». — «А чому?» — «Бо Ірод плаче, що люду не настаче, кусочки собирає — моду составляє. Осе ж такі часи настали». І знову заспівала-заголосила на увесь куток: «На голові стрижка, одежа по жижки, голі ноги, голі груди, такі тепер люди!..» «Мамо, се я, дочка твоя, що ти голосиш?! — аж сколотнулося усе у Віри. — Забігла, аби похвалитися радістю великою. Тепер я навчатимуся у технікумі і не буду уже в шкільному гуртожиткові жить, а буду — з тобою!» А мати далі казала, нічого того не чуючи: «Я у свого батечки жила добре, не буду обижатися. Вивчилася і шити, і вишивати. А Бог щастя не дав. Так жалько, що чоловік мій помер. Осе йон учора мені наснився. Каже до мене: «Я для тебе, Марушко, уже й місце туточки пробрав, а ти — чухаєшся там. Не дуже довго збирайся, бо як труну опускають у землю, то вогонь великий горить…» Дак я тольки і візьму із собою що віночок осей терновий. Терен у вогні не горить, хай мій Сидір на тім світі квітучим терном помилується, нашу гору згадає…» Посипалися сльози з очей моїх, як горох. Заревла я на весь куток, наче корова, бо відкрилося мені: мати не тямить, що балакає, нікого, навіть мене, дочки своєї, не впізнає, з розуму спала. І нікому, окрім мене, не потрібна вона. Родичів у Мньові ми не мали, та й поза Мньовом не густо їх, а друзів там, де бідність, годі шукать, їх нема. І про свою будучність самій мені відтепер доведеться думать і дбать. Відправила я подружок своїх у гуртожиток, попросила переказать, що мене не буде. А сама стала матір обходжувать. Помила їй голову, розчесала, одежину випрала, борошно зі столу змела, затираху, хай і на самій водичці, а зварила. Мати ж то мовчить годинами, наче їй і мову одібрало, то знову словами так і сипле, і все про колишнє, наче вона не біля мене, а десь в іншому світі живе: «Була у мене прабаба, болєй ста літ їй було. Вибереться із хати надвір: «Дівчатка, ходімо гулять на вулицю». Пелену підніме: «Давайте кавунчики садити». Дак ми садимо кавунчики. А тади: «Ну, давайте рвати, бо уже кавунчики виросли». Дак ми пісок гребемо і в пелену їй кидаємо. Тади яна гукає: «Рятуйте!» І як піде танцювать, із пеленою, повною піску. Аж жижки було трусяться — танцювать. Коли біжить хлопець — на коні. Та як ускочив між бджоли, а мій дід бджоли тримав, дев'ять вуликів, бджоли напали, кінь качається, ірже, і на хлопця бджоли напали…» Мати балакає, балакає, а я уже й не слухаю, про своє думаю, як мені далєй жить. І надумала, що таки піду учитися, хоч би там що. І ось я навчаюся у технікумі, одержую підвищену стипендію як народжена у батрацькій сім'ї, і на тую стипендію ми удвох живемо. Сиджу на уроках, а мати бродить по містечку як божевільна, несповна розуму. Прибігаю з технікуму, починаю готувати що-небудь поїсти, матір годую і сама перехоплюю. Потім на город біжу, коло хати латочка була, саджаю, полю. Аж тоді уже про книги та зошити свої згадую, сиджу коло каганця до півночі. А траплялося, що на уроці у технікумі стукає хтось із вулички нашої, у двері класу: «Віра Жила тут займається?» — «Тут», — відповість учителька. «То хай іде на майдан, там її матка бушує…» Одпрошуся з уроку, біжу на майдан. Мати не бушує, а збере товпу навколо себе і розказує, що у її хвору голову збреде, або співає: «Дід мій у прийми пристав, до баби моєї. Клята була баба, але ми — родалися. А теперечки, душа чортова, тольки п'янствують люди, крадуть та одне одного топлять перед властями, і болєй нічого. Я винесла була чашку до колодязя, дак хтось забрав. Винесла банку — дак і тої нема уже. Отакі тепер людяки. Комісари кажуть, що тепер — добре, а що воно — доброго? Колись як не було, а таки соблюдали людей, і старих, і малих. А тепер — пройшов, чи поздоровкався, чи не поздоровкався, пішов, як свиня…» І знову — волосся на голові розкудлане, очі — каламутні. Підходжу до неї, беру за руку, веду, як малу дитину. А мати — співає, голосом дурним, на усю вулицю: «Ой, проспали-продрімали усе своє царствіє, ой царице-владичице, та де ж ти, наша заступнице?! Ми ж не голуби, ми ж не білії, ми ж ваші душі-сохранителі, ми ж ваші душі-покровителі!..» Юрма людська слідом суне: цирк безплатний. Одні голосно співчувають мені, інші насварюють мене, що не дивлюся за матір'ю, дозволяю хворій бродити по вулицях, жебрати, треті — нахабно в очі заглядають. У кожного — своя думка, своє судження. А я перед тими людьми — як перед судом долі гіркої своєї. І біль мої груди стискає, і в голові од тяжких думок паморочіє. Хто вони — ці люди, цікаві до чужої біди? Судді мої? Що вони знають про мене, про матір мою бідолашну, про покійного батька мого, про материну сиберізьку рідню, що пам'ять про неї запеклася у хворій материній голові і бунтує її? Нічого не чули, не бачили, сама лише байдужна людська цікавість, і більш нічого. І я бреду вулицями містечка Мньова, ведучи хвору матір за руку, між людей бреду, а ніби в пустелі безлюдній я. І тільки прохолодний вітерець од Невклі лагідно холодить мою паленіючу од думок про тяжкі обставини мого життя голову, висушує мої сирітські сльози… А в хаті — стіни голі, як пустеля, сама пітьма з кутків порожніх на нас зиркає. Мати ковзне очима нетямущими по голих стінах, заплаче: «Калі б хоч карточка батькова у нас була, було б з ким погомоніти, але жисть нам із батьком твоїм така випала, що не до картонок було». А як вели нас колоною на майдан мньовський, на мітинг жовтневий, мені доручили портрет товариша Сталіна, на картон наклеєний, нести. То я після мітингу святкового портрет той дорогого вождя нашого до грудей притисла, полою шкільного ще, із сукна шинельного, бушлату прихилила і так додому повернулася, і ніхто в технікумі не запитував у мене про той портрет. І повісила я образ великого борця за щастя трудящих усього світу на покуті, де люди образи богів вигаданих звичайно вішають, сповідуючи пережитки темного минулого. І усміхався товариш Сталін із портрета усмішкою батьківською, мудрою, і здалося мені, що в хаті нашій сонечко зійшло. І казала я до матері: «Ось батько наш і покровитель…» А мати перехрестилася на портрета і відповіла так: «Тепер, донечко, такая жисть настала, що людяки яких хоч собі богів творять, але я у сій жисті мало що понімаю…» А тоді скрізь ворогів влади шукали, замаскованих і перелицьованих. Траплялося нерідко, що й брат на брата писав, і сестра на сестру, і від батьків привселюдно або через газету відмовлялися, якщо батько куркуль чи служитель церкви. Тривала гостра класова боротьба, Віра це розуміла усім нутром своїм батрацьким і була за одне з начальниками. А тут хтось і на неї написав до дирекції технікуму. Написав, що студентка Віра Жила незаслужено одержує стипендію, бо вона, мовляв, зовсім не дочка наймитської сім'ї, а родичка колишнього мньовського нотаріуса. А був у Мньові такий нотаріус — Жила, недавно розкритий невсипущими органами і пильною громадськістю як злісний шкідник та ворог народу, і засуджений він був справедливим радянським судом. Але ніякий не родич він був для Віри, а лише однофамілець. І хоч Віра про усе це розказувала на педраді, присягалася, що в їхньому батрацькому родові ніколи не було і не могло бути жодних нотаріусів, у стипендії їй відмовили. Віра стояла біля касира і плакала навзрид, бо удома — ані копієчки і хвора, голодна матір. Плач її безутішний почув директор технікуму, вийшов із кабінету і розпорядився подати письмове прохання до Мньовської міської Ради, аби там розібралися із соціальним походження Віри Жили і так само письмово повідомили дирекцію технікуму. Усе ще плачучи, Віра побрела до класу. А тут оголошують, Ідо увесь їхній курс мас їхати у навчальне господарство, за сім кілометрів од Мньова. Віра позичає у подруги десять карбованців, залишає для матері, а сама їде на весь тиждень у господарство. Там вона працює разом із іншими студентами на різних сільськогосподарських роботах. Одного дня Віру послали поганяти вола, запряженого у плуга. За плугом ішов студент Васько. Вона ще не знала, як поганяти вола, куди — цоб, а куди — цабе. Віра хльоскає вола батогом, гукає до нього: «Гей! Гей!» А віл топчеться у розорі і вибирає місце, де прилягти. І, не зважаючи на хльоскання батога та Вірині розпачливі вигуки, підгинає усі чотири ноги і падає на землю. Лежить і жує жвачку. А Віра стоїть коло нього і плаче. Плаче Віра і думає: «А якби цієї хвилини побачив мене товариш Сталін, наш вождь і учитель? Він усміхнувся б докірливо у вуса і мовив: «Хіба, товаришко Жила, плачем борються за дострокове виконання соціалістичної п'ятирічки? Справжні комсомольці — не плачуть, нещадно воюють з окремими недоліками і тимчасовими труднощами, аби життя робітників та селян з кожним днем ставало кращим, веселішим!» І справді ніби вийшов вождь із древнього Кремля і мудре лице його сонцем засіяло у весняному небі. Прекрасні почуття до товариша Сталіна переповнили мене, але усі ті почуття я вклала у силу рук своїх молодих, якими смикнула вола за повіддя, накручене на роги. І віл слухняно підвівся, і ми доорали грядку. Коли звечоріло, Віра випрягла вола і одігнала на пасовище. Потім підійшла до кухні, де зібралися студенти після ударно проведеного робочого дня. Хтось бринькав на гітарі, хтось насвистував знайому мелодію. Вечір був гарний. Навколо стояли зелені дерева, кущі, між гілля світилося небо, засіяне зірками. І місяць серед зірок, повний, сяючий, наче товариш Сталін серед наркомів та доблесних командармів, у президії історичного зібрання. У заростях витьохкують солов'ї і закохані студентські пари шукають затишних куточків. Лише Вірі — не до краси літнього вечора, не до солов'їв та закохувань, вона усе думає і думає про залишену удома хвору матір свою. Де вона, мати її, цієї хвилини, спить чи сновигає по вулицях, лякаючи перехожих безтямними співанками і біснуватим белькотінням. І так — увесь тиждень із Віриної голови не іде горе її. І не знає Віра, на якому світі вона. Якби дозволили, на крилах летіла б додому, до матері. Але ніхто не дозволить, бо потрібно відданою працею зміцнювать соціалістичну Вітчизну. Класовий ворог — не дрімає, а на Заході збираються чорні фашистські хмари. І що б подумав товариш Сталін, якби Віра хоч на годину, турбуючись про матір, залишила господарство? Йому і без того тяжко — тримать на плечах своїх велику державу, а зробилося б ще тяжчіш на душі. Ні, хто-хто, а Віра батька рідного Сталіна ніколи не підведе. Нарешті настає субота, Віра повертається додому. У хаті — ані крихти, мати бродить по двору, наче тінь, худюща, квола, голодна. Віра заглянула до шухляди столу, де вона залишила гроші для матері, десять карбованців, позичених у подруги. Гроші лежать, як і лежали, мати не спромоглася купити на них щось поїсти. Віра нависмикувала на городі молодих бурячків, що уже були завтовшки з ложку, стушила у чугунці. А за ті десять карбованців, що їх залишала для матері, купила маргарину і хліба. І вони з матір'ю поїли. Мати доки їла, доти мовчала. А як трохи пожелібала, стала знову верзти якісь небилиці, ніби начитувала з чужого, не свого життя. Віра малою бувала у Сиберіжі, звідки мати, і знала од родичів, що та ще зовсім молодою осиротіла, через те й подалася до Мньова, у найми. Батько плоти з литвинами по Невклі сплавляв, і його колодами придавило, а матір убило громом у лузі, біля копиці сіна. Мати ж Вірина — химерила: «Батько мій у попа служив, уже в дев'ятнадцятім годі умер. Я добренно у батька жила. Вивчилася на модистку і вже тут, у Мньові, шила та вишивала. Батько мене — уважав сильно. Та все, було, наряджає і наряджає. Одяг кирею, пішов до Мньова, бачить — на дєвках хороші костюми. «Де ви, дєвки, брали — у Мошки чи у Лейби?» То йон піде та набере. Приносить: «Ось тобі, Марушко!» Як я ішла заміж, то у мене було дванадцять костюмів. Я ж бо сама вивчилась та шила. Батько мені швейну машину купив. Йон три корови держав. А Сидір сердився та ревнував. Бо я ж була із багатого двору, а йон — бідняк бідняком, безштанько. Бувало, як сядемо обідать, дак йон: «Борщ їж, а кашу іди єсті до матки!» Я одвічаю: «Чого се я піду у Сиберіж до матки? Що наварила, те і їстиму!» Віра слухає-слухає, відтак сердитися починає: «Ну що ти, мамо, вигадуєш?! Ніколи такого не було. І ніколи ти не була модисткою, а по євреях мньовських білизну прала, підлоги мила та гляділа дітей…» А мати як стане тоді плакати, приголошуючи, що й дочка рідна, єдина її не любить, не вірить правді її. Віра і замовкне: хай уже балакає, що їй верзеться у голові її хворій. А стипендії як не було, так і нема, уже півтора місяця. І ніхто про нас із матір'ю не подумає, треба самій думать і крутитися. Побігла я до міської Ради. Щоб видали мені підтвердження на той запит, що його надіслала дирекція технікуму, про моє соціальне походження. У міськраді стали папери перебирать, а запиту з дирекції — нема. Чи загубили, чи дирекція і не надсилала. Почала я просити: «Дайте мені на руки папір, хто я і якого походження». І таки упросила. Міськрада видала довідку: «Віра Сидорівна Жила, 1912 року народження, 13 квітня, дійсно є дочкою батрацької сім'ї». Несу я ту довідку до технікуму. А в технікумі якраз проходять збори студентів із питання трудової дисципліни. Директор стояв біля кафедри, промовляв. І щойно я прочинила двері до зали, побачив мене і каже строго та докірливо: «Ось, будь ласка, товаришка Жила, для прикладу. Теж — букет дисципліни. Не була на учбовому господарстві, ще й на збори запізнюється…» Мені так і здушило у горлі. Нудьга під саме серце підкотилася. Хочу щось сказати на своє виправдання директорові, а — не можу. Стою в порозі стовпом, по щоках — сльози течуть. Виковзнула з аудиторії, щоб моїх сліз не бачили: хто й поспівчуває, а більшість — лише посміється, люди є люди, чужіші вони одне одному, аніж звірі у лісі. Біжу додому, заливаюся слізьми. У технікумі затримують стипендію як класове чужому елементові, ще й за трудову дисципліну дорікають, хоч я одробила у господарстві од дзвінка до дзвінка. А удома мати дорікає: «Де ти була, що принесла? Калі ти, Вірко, була ще зовсім маленькою, я тебе одягала, годувала, сил своїх не жаліла, щоб тобі добренько було. А ти мене теперечки хочеш голодом заморити…» Що мені робить? Як мені вирватися із цього пекельного кола? І чим довше роздумувала я над життям своїм гірким, тим більше відчаювалася: виходу для мене нема. Вихід єдиний — піти із цього осоружного життя. Але як мене не стане, думалося далі, до кого прихилиться матір хвора моя? Бродитиме по вулицях, голодна й холодна, поки не помре десь під парканом. Од повного відчаю у грудях мені боліло, аж дух перехоплювало, і в голові паморочіло. І все ж краще померти, аніж так жити, вирішила я. А мати моя один час товаришувала із фельдшеркою, і та дала їй опіуму, у пузирькові, від болю в шлунку. І попередила, а я цю розмову чула: «Як випити багато, можна заснути назавжди!» «Ось вона, легка смерть! — раділа я, гарячкове шукаючи пузирьок той у стінному шкафчикові, на кухні. — Засну, і вже мене — ніхто не добудиться, ніхто не дорікатиме, і всі мої горесті опадуть з мене, як опадає листя з дерева восени». І я знайшла пузирьок з опіумом, і вже піднесла до рота, щоб перехилити у себе. Коли чую — матір співає в кімнаті: «Ой, де ж ви, душі, були та пробували?! Ой, там, Господи, ми були-пробували, де тєло в землю опускали. Там душа з тєлом розставалася, розставалася — прощалася. «Прощай, тєло, прощай, біле. Тобі, тєло, у землі лежать, а мені, душі, перед Богом стоять. Тебе, тєло, буде черва точить, а мене, душу, буде Бог судить. Буде Бог судить та й питатиме, чи простилася з батьком-матір'ю». — «Ой, не простилася, бранилася!» — «Ну, лети ж ти, душа, аж на край світа! Будеш літати без пристановиська…» І хоч розуміла я розумом своїм, що усе це — забобони, пережитки у свідомості окремих людей, а насправді — Бога нема, про це нам і на політзаняттях у технікумі часто казали, все ж од тих слів пісні материної страшно мені зробилося смерті видимої. Поклала на місце я пузирьок із опіумом, побігла до лікарні. Аби дали мені в лікарні довідку для технікуму, що мати моя тяжко хвора і потребує постійного догляду. Щоб хоч трудовою дисципліною мене не доймали. Біжу, а не відчуваю, що біжу, наче я вже не на землі, а в якомусь іншому світі, про який матір щойно наспівувала. Заходжу до лікаря на прізвище Рак і прошу, аби він видав мені довідку про хвору матір. Мені лікар відповідає: «Зачекайте, мені зараз не до вас, часу не маю». Виходжу слухняно до прийомної і чекаю. А все у мені — тремтить. Наче од холоду. І уся я — немов струна, туго напнута, ось-ось щось у мені обірветься. Почекала трохи, знову заходжу. А лікар Рак уже гнівається: «Я ж вам сказав — почекайте! Вашого дільничного лікаря нема, а довідку лише він може видати. Звідки я знаю, хвора ваша матір чи прикидається?!» — «А де ж наш дільничний лікар?» — запитую, вже через силу. «Ваш дільничний — у відпустці, буде днів через шість. А я вашу матір — не приймав». — «То я зараз приведу її, подивіться». — «Навіщо поспішати? — запитує лікар на прізвище Рак. Зачекайте свого дільничного». Тоді я кажу, уже не кажу, а кричу тремтячим голосом: «Товаришу Рак! Напишіть мені довідку про догляд за хворою матір'ю, інакше через годину будете анатомувать мій трун!» Тут він зовсім на стінку поліз: «Що це за дурні погрози, товаришко Жила?! Я міліцію викличу, і вас заберуть, до камери посадять!» Ну, і я геть зірвалася. Грюкнула кулаком по столу і все, що я про лікарів отаких думаю, викрикнула в лице йому. І про товариша Сталіна, якому напишу, що бюрократи і шкідники-троцькісти у мньовських установах ще не перевелися. А товариш Сталін приїде і розбереться, бо товариш Сталін душу кладе за робітників, селян і трудову інтелігенцію. Кричу усе те на всю лікарню і слізьми обливаюся. Так він мене допік. Позбігалися лікарі із сусідніх кабінетів. Почали мене заспокоювать, хтось дав понюхать нашатирного спирту, аж у голову мені довбануло. Але довідку таки видали: «Довідка про те, що Жила Марія Трохимівна дійсно хвора підвищеною чутливістю нервів і потребує постійного догляду. Лікар Мньовської районної лікарні Рак. 25 червня 1932 року». Біжу я з тою довідкою у технікум. Якраз видають стипендію. Подаю обидва папірці і прошу видати мені стипендію. А мені відповідають: «Хай вирішує директор технікуму, без нього не видамо, а директора нема, на нараді у райкомі партії». Ходжу я по коридору, наче звір по клітці, чекаю на директора, а його все нема і нема. Уже касу зачиняють. Зачиняють віконце каси — наче віко труни наді мною, живою ще, кладуть. Я біжу додому, знову дістаю пузирьок із опіумом. Уже душа моя не витримує тягару життя. А мати із сусідньої кімнати запитує, чи принесла я їй щось поїсти. Я піднесла пузирьок до губ і трохи надпила. Думки розколюють голову: «А може, ще є інший вихід? І що подумає товариш Сталін, дізнавшись про дезертирство комсомолки Віри Жили із цього життя?» Але не бачу я виходу, а товариш Сталін, заклопотаний державними справами, мовчить до мене. І я ще надпила з пузирька, потім — ще. І вже мені спати захотілося, голову — наче резиною стягує, а по руках — мурахи повзуть. І тут заговорив до мене товариш Сталін, із портрета в кімнаті, двері прочинені, і я чую голос його до себе, лише я чую, матір не чує, хоч у кімнаті вона: «Що ж це ви, товаришко Жила, дозволяєте собі?! Коли наш народ здобувається на рекорди всесоюзного масштабу, ви дезертируєте безвідповідально з трудового соціалістичного фронту!» І опісля тих слів батьківських дорогого учителя трудящих усього світу так жити мені захотілося, як ніколи досі. І усе-усе у житті здалося простим і світлим. Мені ж усі дороги були відкриті, думаю, рідною радянською владою, а що я із собою зробила?! Тут зайшла до хати сусідська дівчина, ми з нею дітьми товаришували. Я кинулася до неї, повисла на плечі, плачу навзрид: «Рятуй мене, я — отруїлася!» І більше нічого не пам'ятаю. Прокинулася — лежу на ліжкові, у лікарняній палаті: груди мокрі, і лікар біля мене. А як виписали з лікарні, дали мені безкоштовно путівку до будинку відпочинку, у Козерогах, над річечкою Сиволоч. І там я три тижні відпочивала, приходила до тями і присягалася товаришеві Сталіну ніколи більше такого не робить, що б зі мною у житті не трапилося. Бо яке воно нє є трудне, життя, а смерть — гірше, головне ж — труднощі наші тимчасові, весь народ з ними бореться і перемагає. І якщо вже я прийшла у цей світ, треба пройти по усіх дорогах, які мені судилися, разом із героїчним народом нашим. А як повернулася Віра із будинку відпочинку, радощі посипалися на неї, як із мішка. Наче і справді, як казала матір, десь там, на небі, хтось змилостивився над нею і постановив: хай і цій небозі нещасній воздається добром за переживання її. Хоч ні в що таке Віра ніколи не вірила, а якщо і вірила кому, то лише товаришу Сталіну. І лише на нього, вождя і учителя, покладалася, бредучи по життю як уміла, як могла. Брела пустелею неоглядною, безлюдною, про такі пустелі в підручнику з географії читала, і тільки товариш Сталін угорі як сонце. Аж раптом радість за радістю: стипендію за два місяці їй у технікумі видали і по два студентські пайки, на неї і на матір, стали виписувати, приварок кухонний і хліб. А за роботу в учбовому господарстві дали п'ять відер картоплі, мішок дрібних буряків, вісім гарбузів і півпуда ячмінного борошна. І стало жити веселіше, як і передбачав товариш Сталін. І тільки б жити та навчатися, аж раптом як сніг на голову: сільськогосподарський технікум, згідно рішення Трактороцентру, переводять із Мньова у містечко за Києвом, нижче по Дніпру, зливають із тамтешнім середнім навчальним закладом. Знову закрутилася Віра як муха в окропі: їхать, залишивши хвору матір, чи не їхать, покинути навчання? І ніхто за неї цього не вирішить, навіть сам товариш Сталін. Запитувала у матері, а мати звечора промовчала, уранці ж і каже: «Снилося мені, що стою я над горою нашою, стою у воздусі. І питаюся я у Бога, бо йон близько, наді мною: «Господи, що Ти дочці моїй нарадиш?» А Бог відповідає: «Я — у світі один, а вас, старців, у мене багато, хіба я кожному нараджуся?» Дак я болєй і не запитувала. Стою у воздусі і дивуюся, що я на такій висоті держусь. А як упаду, думаю, то розіб'юся в смерть і дочці своїй нарешті руки розв'яжу. Коли ж упасти не упала, а опинилася у річці, у Невклі нашій, по коліна вода мені. І стоїть вода смирно-смирно, і чиста-чистесенька, що проз неї пісок білий видно. Як скло, вода. І хата наша у березі стоїть. Узялася я за вугол хати і вибралася на беріг. А як вибралася на беріг, бачу: через Невклю і кручі простелилася дорога широка-широка, і ти по цій широкій дорозі пішла, усе далєй і далєй, і не озирнулася на матку свою. Ось і сон розгадався. Дак ти роби, як вирішила, як тобі луччей, бо у тебе — своя жисть, а у мене — своя. Як я ще здоровішою була і хату нашу мазала, пішла під кручу по глину. Стала копать, аж викопую отакенні ребра, завширшки з долоню. А над ними ж — отака гора височезна. Хто б се міг так глибоко закопать скотину або навернути гору на неї? Отже, щось воно було, земля — переверталася. І знову земля перевертається, сеє врем'я настало, а ми на ній — як мурашки безпомічні, куди нас котить, туди і котимося…» Що хоч, те й думай, слухаючи ту материну балачку. А як нарешті рішилася Віра — їхать, уже їй легше зробилося. Тут і день від'їзду настав. По студентів, викладачів і всіляке причиндалля технікуму пароплав із самого Києва прислали. Віра любила причал мньовський. Любила пароплави, баржі і баркаси зустрічать, гостро, усією душею відчуваючи далечінь прибуття і далечінь відпливу. Ось людина стоїть на палубі, схилившись на перила, дивиться на Віру, а Віра дивиться на людину, і найвірогідніше, що вони уже ніколи отак не зустрінуться, навіть поглядами. А тепер і самій Вірі стелилася дорога у далечінь незвідану, як у сні материному. Піднімалися по сходнях дощатих на пароплав студенти технікуму і педагоги, з валізами та вузлами. У кого із собою — коржі та пироги домашні, в дорогу, у кого — і шматки сала чи кусені обсмаженого м'яса. А у Віриній руці — вузличок маленький, у вузличку — три підгорілі плачинди, з гарбузом, сама пекла. Гроші, що залишились од стипендії, і запаси усі — залишила для матері. А більш нічого вона не мала, навіть одежини пристойної. Пароплав відчалив, мати стоїть на причалі і головою махає, наче корова у спеку, угору-униз, шийний нерв їй паралізувало. У ці хвилини відчай полонив Віру з новою силою. Якби мала крила, одірвалася б од пароплава і полетіла до матері. Але не мала вона крил, а пароплав одпливав усе далі і далі од Мньова, і світ зробився для Віри ще пустельнішим, аніж був досі. І лише сонечко угорі усміхалося до мене, як товариш Сталін із портрета. На новому місці нас одразу послали на сільськогосподарські роботи, і два місяці ми пропрацювали у радгоспі. А потім засіли в аудиторіях гризти граніт науки. Я гризла науку напівроздягнена і напівбоса. А зима тридцять третього року видалася холодна, сніжна. Я усе чекала листів од матері, а їх не було. Писала сама, ніхто мені не відповідав. І що діється удома, я про те нічого не знала. Сиджу на уроці і так задумаюся про матір, що геть забуваю, де я і що зі мною. Подруги мої листувалися із рідними, і одній із них якось написали, що матір Віри Жили арештувала міліція. Арештувала, а потім — випустила. Бо вона старцює, випрохує милостиню на вулицях. Коли прочитала я про таке у листі до подруги, у голові мені зашуміло, я трохи не упала посеред кімнати, у гуртожиткові. Аж тут подруга моя їде на виклик батьків до нашого Мньова. Стала я просити і молити її навідатися до моєї матері, дізнатися, як вона поживає. Батько подруги був ветеринарним лікарем району, жили вони добре, ніколи не бідували, як ми з матір'ю, дівчина горя в житті не знала і поставилася до мого прохання неуважно. Тільки й мовила: «Та добре вже, зайду, якщо встигну…» Чекала я на її повернення із величезним нетерпінням. Ось подруга вертається, я — до неї: «Ну, що, заходила?!» — «А я й забула зайти до твоєї матері, стільки знайомих, стількох хочеться побачити! А вже як від'їжджала, стріла на вокзалі вашу сусідку, і вона розказала, що матір твоя справді жебрає у людей і міліція двічі її забирала». — «За віщо ж забирала міліція, що вона такого зробила?!» — «Не знаю, — відмахнулася подруга. — Кричить, варнякає на вулицях. А люди кажуть, що зовсім вона не божевільна, а лише прикидається чокнутою. бо не хоче робили…» Опісля тої розмови з подругою я цілісіньку ніч не спала, думала. Серце моє розривалося од болю. І надумала я — вертатися додому, а там — видно буде. Наступного дня стала упрохувати директора технікуму, аби мене відпустили. А директор вислухав і каже: «Віро, до канікул залишилося три тижні. Тоді ви одержите літер, поїдете додому і про все дізнаєтеся. Повірте, так буде розумніше, аніж зриватися посеред занять». Я — погодилася. Одійшла від директора, а страшні думки знову голову обсідають: «А якщо матері вже не буде в живих, коли я через три тижні приїду додому?!» Мене як жаром обсипало. А тут ще приносить мені листоноша поштовий переказ, на сорок карбованців. Я — у жасі. Хто міг надіслати ці гроші? А може, це уже мати померла, сусіди ж спродали, що було у хаті, і гроші мені послали? Поки добігла до пошти, трохи із глузду не з'їхала. Аж читаю на корінці переказу: «Віро, звиняй, ми, дядько Митро і дядько Гриша, що наймитували колися із твоїм батьком, зустрілися, випили по чарці, згадали добрим словом товариша нашого і вирішили вислати тобі, сироті, сорок карбованців». А про маму не написали жодного словечка, наче її і нема уже на цьому світі. На уроці соціальної реконструкції викладач товариш Цибенко викликав мене до дошки. Я починаю відповідать. Раптом згадалася матір, туман поплив у мене перед очима. я вигукнула: «Мамо! Мамо!» — і упала посеред класу. Товариш Цибенко зрозумів, що діється у душі моїй скаламученій, і умовив директора технікуму відпустити мене додому. Видали мені пайок, стипендію, і я пішла на вокзал, стала в чергу по білет. Аж тут побачила мене учителька історії і запитує, що я роблю на вокзалі. Я розповіла про хвору, самотню матір, до якої і їду з дозволу дирекції. А вона і мовить мені, так спокійно, розсудливо, як доросла дорослій: «Товаришко Жила! А я на вашому місці дочекалася б канікул, а тоді б уже поїхала. Адже залишилося менше двох тижнів. Не буде перерви у навчанні. Ви ж довше терпіли». Я послухалася учительки історії і разом з нею повернулася до технікуму. Навчатися мені було важко, од думок моїх про матір. Але нарешті настали канікули. Мені видають літер, і я їду до Мньова. Поки їхала я до Мньова, просила-молила подумки у поїзді товариша Сталіна: «Дорогий наш вождь і учитель! Зроби так, щоб я матір свою живою удома застала!..» Добралася Віра до Мньова. Бреде через глибокі снігові замети вуличкою. Аж ось і хата її під горою, по вікна занесена снігом. Сніг од порога ніхто не одкидав усю зиму, але стежечка — протоптана і димок із бовдура в'ється. Серце Вірине стислося од радощів і вдячності до товариша Сталіна: «Спасибі, Йосифе Віссаріоновичу, що зробив, як я просила: мати моя — жива!» Відчинила обмерзлі, рипучі двері, з хати повіяло вогким холодом і димом. Бідність і незатишок. Біля грубки сидить матір моя, дмухає у грубку, де ледь тліє сирий бур'ян. Обличчя материне — чорне, геть у сажі. Коли я скрипнула дверми, вона тихо запитує, не повертаючи голови: «Хто се там?» — «Се я, мамо, дочка ваша…» — відповіла Віра. Мати кидається до Віри, обнімає її, пригортає, голубить, наче маленьку дитину. І лелече шепеляве, як до дитяти. Радощів — океан. І перше ж запитання до дочки: «А ти знову залишиш мене чи ні?» Не хочеться Вірі, аби на обличчі матері погасли іскорки щастя, і каже Віра, щоб заспокоїти її: «Ні, мамо, не поїду я уже нікуди, не залишу тебе, завжди буду поруч». Хоч сама не знає, як їй діяти, як повестися, щоб і своє життя не поламати, і матір напризволяще не кидати. А мати засміялася з великої радості. По хвилі ж зітхнула глибоко: «Ой Віро, яке тепер життя тяжке! Але і сама я вижила якось, тепер же, удвох, нам легшей буде». Наступного дня сусідки, дізнавшись, що я приїхала, зачастили до нашої хати. Одна несе чугунець борщу із м'ясом. Інша — вареники учорашні: «Вони майже свіжі, але ти підсмаж їх на олійці, будуть добренні». Матір із того пригощення усе найкраще залишає для Віри. Виловила шматочки м'яса, що плавали у борщі, поклала до доччиної миски. Вареники виклала у каструльку: «Се, донечко, тобі на пізніше буде, яни наїдку ваті…» Час од часу матір наче одпливає кудись, у безвість. Очі туманіють, руки смичуться, одне починає балакати, іншим закінчує: «Оддала мене мати. Я за яго і не хотіла. А яго хрещена мати — до попа, єднать нас. А піп не хоче вінчать, бо саме блудна неділя. А у його братеник був, бандит. Дак той братеник попу нагана показує: «Вінчай, чорт патлатий!» А попові куди діватися — мусить вінчать. А перед ранком мені сниться, що осе наче наша гора, навколо неї — дорога, товпа людяк на тій дорозі. І я наче попереду тої товпи іду. А мій Сидір на бричці сидить, у бричку — чорні коні запряжені, і йон ганяє по тій дорозі навколо гори. І до того яскраве сонце, що йон як виїде, то у його чубі сонячні зайчики грають. І так бистро-бистро йон їде на бричці. А тоді заїхав йон на інший бік гори. І його не стало. Я й кажу: «Ой горенько: куди ж се мій Сидір поїхав?!» А дід, старезний такий, із довгою, білою бородою, і гомонить: «Се йон заїхав на інший бік гори Холодної і вже не повернеться…» Прокидаюся, а вже мого Сидора нема, уже йон помер…» Потім знову глузд і пам'ять вертаються до неї, уже думка на думку не наскакує, уже говорить, як вишиває, на полотні життя свого: «А тади хлопці дівчатам, на яку розсердиться, що гулять з ним не хоче, ворота на гору заносили. І мені занесли хвіртку. Батько каже: «Чортова дочко, шукай, як із дураками водишся!» То я аж у рівчачці за горою тую хвіртку знайшла. Се уже ми із Сидором побралися, йон наймитував, а я євреям мринським білизну прала. На місяць уперед у мене хазяйок було, ждуть було. Бо я добренно прала. У пральні, на цементі було по дванадцять годин стоїш, боса. Осе тепер яно мені на здоров'ї оддається…» А ночами мати криком кричить, страшно слухать. Прокинувшись од материних зойків, сховавши голову під подушку, тяжко роздумує Віра: «Як се я можу залишити матір такою хворою, такою нещасною?!» І не їде вона навчатися, а просить у дирекції технікуму довготривалу відпустку для догляду за матір'ю. Дирекція таку відпустку дозволила, вислала папери. Віра залишається удома. І ось Віра іде до Мньовського райвиконкому, влаштовується на роботу, статисткою. Пропрацювала вона лише п'ять днів і її звільняють. Бо у Віри — поганий почерк, а статистичні дані у ті роки писалися од руки. Віра влаштовується у районному готелі, черговою. Платили там мало, не вистачало і на харчі їм із матір'ю. Мати знову стала жебракувать. Заборонити їй, голодній, Віра не могла. Так проминали дні, тижні і місяці. Країна Рад напружувала усі сили, щоб успішно, на зло світовому імперіалізму, провести індустріалізацію та колективізацію. Товариш Сталін у зореносному Кремлі невтомно, дні і ночі, працював над новими планами соціалістичного будівництва, рішуче боровся з троцькістами та іншими ворогами трудящих, було йому не до Віри Жили і не до містечка Мньов, у лісах, болотах, над річкою Невкля. Через зайнятість свою державними справами вождь і учитель навіть не здогадувався, що тут діється, а ніхто з помічників його не доповів. Через те багато люду у Мньові і довкола — голодували. Наповзало люду із сіл, опухлого від голоду, помирало під побіленими до Травневих свят парканчиками, на майдані біля крамничок. Окремі недоліки, звичайно, не затьмарювали для Віри світлих перспектив на шляху перемог, під мудрим керівництвом товариша Сталіна, але дивитися на мертвяків ранками, коли бігла з чергування, було страшно. Набубнявілі лиця тріскалися, з тріщин текла сукровиця, їх хмарами обсідали зелені, жирні мухи. Найняті міськвиконкомом грабарі кидали тіла померлих у мажі, наче мішки з піском, везли кудись за місто. Слідом бігли зграї худих, виголоднілих псів. Невдовзі і псів не стало — їх виловлювали і їли. Уже й Віра з матір'ю ледь ногами совали. Якось матір знайшла на смітникові бурякове лушпиння, принесла додому. Ми їх добре помили, порізали дрібненько, додали комбікормового борошна, зварили суп. З тим супом у каструльці я пішла на чергування. А в ті дні у готелі проживав великий військовий начальник із самого Києва, із своїми ординарцями. Увечері один із тих ординарців присів біля Віри, і вони розговорилися. Проговорили увесь вечір. Віра розповіла, що вона — студентка другого курсу сільськогосподарського технікуму, але змушена була залишити навчання, через хворобу матері. І що матір жебракує, бо Віриної платні не вистачає на харчі, обоє голодують. Непомітно для себе відкрилася з усім, що болісним, тяжким клубком лежало на серці. Наступного ранку ординарець виніс із номера велику хлібину, літру молока і шість варених яєць. Пізніше виніс і попросив викинути чималий шмат печеного м'яса, що вже зацвіло. Але Віра не викинула, обтерла цвіль і теж забрала додому. Тут кличе її повар готельної їдальні і каже: «Якщо хочеш, дєвко, забери учорашній борщ». І подав Вірі казанок, а в казанкові — літрів чотири наваристого борщу. Уперше за багато тижнів ми з матір'ю наїлися досита, і вже матір не пішла жебракувать. Коли Віра знову прийшла на чергування, ординарець подав їй заклеєного конверта і сказав, аби вона завтра, коли звільниться із чергування, пішла із цим конвертом до міськвиконкому і мішок із собою узяла. Там конверта розкрили, дістали з нього листа, щось на ньому написали, знову конверта заклеїли і кажуть: «Іди з цим листом до міськторгу». Я пішла. У міськторзі листа прочитали і запитують: «А мішок у вас є?» — «Є». — відповідаю. Повели мене до підвалу, а там — чого тільки нема. Аж не віриться, що люди навколо помирають од голоду. Одсипали мені кілограмів п'ять борошна, дали дві соняшникові макухи, в'язочку сухої риби і осьмушку олії. Я трохи не здуріла від невимовної радості. І понесла усе це багатство додому, переживаючи за єдине: аби хтось із голодуючих не перестрів мене у безлюдному закутку і не пограбував. Але я щасливо добрела до своєї хати. Поки мати щасливо сміялася над мішком із харчами на кухні, я стояла перед портретом товариша Сталіна на покуті і схвильовано дякувала вождю й учителю за турботу про мене, просту громадянку сонячної радянської Батьківщини. Так ми з матір'ю пережили голодну весну і не померли, як багато інших людей навколо нас. А наприкінці весни я дізналася від залізничників, що проживали в готелі: потрібні жінки — полоти лісополоси вздовж залізничного полотна, платитимуть харчами. Повернувшись із чергування, я сказала товаришеві Сталіну на портреті, що залишаю готель, іду в полільниці. Товариш Сталін дивився на мене схвально, по-батьківськи усміхався у вуса. І я зробила так, як доповіла товаришу Сталіну. Мені стали видавати кожного дня по два літри молочного перегону, по шістсот грамів хліба і по чотириста — сиру. Так великий вождь і учитель ще раз порятував мене і матір, бо голодуючих навколо було — куди не глянь, люди помирали, як мухи, пухлих мертвяків викидали з вагонів у лісополоси, наче сміття, і ми пригортали їх земелькою як могли у розорах та канавах. Але ми уже не голодували, і матері трохи покращало, здавалося, що розум вертається до неї. Того року, десь на початку літа, було повне затемнення Місяця. Ми з матір'ю сиділи на ґанкові і, дивуючись складнощам природніх процесів, розгаданим сталінською наукою, найпередовішою в світі, дивилися на Місяць, що його заковтувала чорна тінь. Раптом мати і каже: «Віро! Так мені страшно помирать, коли подумаю, що на моє тіло стольки земельки навалиться…» — «А чого се ти так думаєш?» — запитала я. «Бо немає дощок, аби зробити для мене труну», — відповідає мати. Я розсміялася: «Ти, мамо, краще не помирай. Але якщо вже й помреш, то я дошки знайду». — «А де ти їх візьмеш?» — «Мамо! — відповіла я сердито. — Якщо тебе не стане, мені уже тут, у домі нашому, нічого не треба буде. Я зірву стелю, що над коридорчиком, і труну тобі зроблю». Матір заусміхалася радісно: «Ти, дочко, мене заспокоїла, тепер я ні про що такеє не думатиму, знаючи, що дошки на труну ти знайдеш…» — «Ти, мамо, скоро поправишся і житимеш ще довго-довго!» — запевнила я. І справді, з кожним днем мати ставала дужчою і вже ходила зі мною полоти лісополоси, і пайок тепер на неї ішов. Побачивши, що матір тепер і сама собі дасть раду, Віра вирішує завербуватися. Бо вона хоче, аби швидше настав повний соціалізм, і хоче його героїчно будувати. Вона іде у міськвиконком до вербовника і запитує, де краще на сьогоднішній день прикласти свої молоді сили в ім'я повної перемоги світового пролетаріату і біднішого селянства. Вербовник відповідає, що нині веде набір молоді на будівництво у саму Москву. Зраділа я неймовірно: це ж я побачу зореносний Кремль, у якому думає про усіх нас Великий Сталін, а може — і безсмертний профіль вождя та учителя в кремлівському вікні!.. І одразу записалася. Повернулася додому, усе своє випрала, випрасувала, склала до плетеного кошика. І ось уже наступної ночі мені належить іти з речами на мньовський вокзал. Там збираються завербовані, щоб їхати до Москви. І тієї ж ночі Вірину матір розбиває параліч. І я залишаюся удома, коло спаралізованої матері. Знову ходжу із сапкою у лісопосадки вздовж залізничного полотна. А повернувшись, натомлена, додому, готую їсти, перу, обходжую матір. І знову спливають дні, тижні, місяці, нічого доброго не приносячи і нічого не обіцяючи. Країна Рад упевнено крокує вперед, а я топчуся по хаті, біля хворої матері. Живу лише надією на майбутнє. Невже ж завжди буде так погано у моєму житті, колись же мусить і розвидніти? І я подумки обіцяюся товаришеві Сталіну на портреті в майбутньому забезпечити вагоміший свій вклад у будівництво соціалізму. А матері мову не одібрало, лише ходити не могла. Ось одного дня вона і каже: «Доню, випери і випрасуй якусь одежину для мене, бо завтра я помру і не буде в що одягти мене». Я посміялася з її слів: «Ще, мамо, не одна хлібина з нового урожаю помре». Та все ж прохання її виконала. Напередодні сусідка подарувала матері двоє своїх стареньких плать. Я вибрала кращеньке, випрасувала, показала матері, аби вона заспокоїлася. І ось настала ніч. Матір лежить на ліжкові, не засинає, а усе про смерть говорить. Мені уже страшно зробилося, і я не сплю. Тут матір просить: «Віро, мені холонуть ноги, накрий їх чим-небудь теплим». А чим я накрию? 1 ось я лягаю головою до материних ніг, ховаю їх собі у пазуху, щоб зігріти. А ноги материні — справді холодні, наче крижані, уже їх нікому не одігріти. І я кажу: «Мамо, опісля твоєї смерті у мене нікого рідного не залишиться. І ніхто мені не порадить, як жити. Окрім товариша Сталіна, але у нього таких, як я, як піщин у пустелі, бо він думає за увесь радянський народ і про трудящих усього світу. Тож нарадь мені щось добре, бо твоя порада буде останньою в моєму житті». Матір довго мовчала, відтак мовить: «Знаєш, Віро, жисть тепер такая стала складнюща, що я у ній нічогенно не розбираюся. І радити тобі не можу. Одне лише тобі скажу: якгцо хочеш, аби тебе поважали, поважай інших людей. Лише такою буде моя рада. Іди, дочко, туди куди тебе кличе жисть, вивчишся, працюватимеш, не допускатимеш підлості у ставленні до людей, і все буде добре. А іншого нічого нарадити не можу, бо я у новій жисті не розуміюся». Тут стало у вікнах світлішати, і мати просить: «Віро, підведи мене з постелі, допоможи стати на ноги». Я здивувалася, бо уже місяців кілька мати не ставала на ноги. Допомогла матері підвестися, і вона востаннє у своєму житті пройшла до порога і знову повернулася до ліжка. Я зраділа, а матір лягла на ліжко і зітхнула: «Так хочеться молочка, хоч би ковточок». Але не було де узяти молока, ще ледь розвиднювало. І ось загув на льонозаводі гудок, пів на шосту ранку. Мати двічі зітхнула і померла. І каганчик на столі заморгав і погас, догорів керосин. І я почулася самотньою, як у пустелі безлюдній. Віра сиділа біля мертвого тіла матері, поки й ранок не дозрів і куток не заворушився. Сиділа і згадувала, як матір просила її, коли затемнення Місяця відбувалося, щоб труну для неї зробили, і Віра тоді обіцяла. Не плакала я, бо сліз у мене давно вже не було, википіли сльози мої. Тоді покликала сусідку, і удвох ми обмили тіло матері, одягли, поклали на стіл. А покривала — нема. Віра біжить до аптеки, щоб купити три метри марлі на покривало. Сусідки їй і радять: «Зайди, дівко, по дорозі у міськраду, попроси, щоб вони допомогли зробити труну». Зайшла я до міськради. Там запитали прізвище померлої. А як дізналися прізвище і поглянули у папери, мовлять: «То це ж ви не платили ані ренти, ані страховки за хату?» — «Не платили, бо не було з чого платити», — відповіла Віра. «Так, ось, хату вашу ми уже конфіскували в державу за борги…» Як почула це Віра, вийшла з міськради, стала біля телеграфного стовпа — із закам'янілим серцем. Тільки-но матір померла, ще тіло її не похоронене, а вже хату одібрали. І стоїть Віра під неоглядними небесами осінніми, і гостро відчуває свою самотність та безпомічність. Куди їй тепер подітися, до кого прихилитись? Віра так задумалася, що й забула, де вона і що з нею діється. Аж біжить мимо материна хрещениця, Маруся. І запитує у Віри: «А чого ти туточки стоїш?» Аж тоді прийшла до тями Віра і стала розказувать, що мати уранці померла, але нема покривала і вона іде в аптеку купити марлі на покривало, зайшла до міськради, щоб допомогли зробити труну, а там їй відмовили, ще й сказали, що забирають за борги хату, бо за неї не сплачено ні ренту, ні страховку. Маруся поспівчувала, побідкалася, відтак і каже: «Гаразд, Віро, іди додому, я принесу покривало і щось поїсти для тебе». Повернулася Віра до двору свого. Хата на замку, а в хаті — мертва матір. Сіла Віра на призьбу і сидить. Аж біжить повз двір Льонька Шапошник. Єврей за національністю. І комсомолець. Зупинився, запитує, чи пообіцяли у міськвиконкомі допомогти з труною. «Не пообіцяли, — відповідає Віра. — Ще й хату одбирають, за несплачені податки. Якби знав про це товариш Сталін! Але він — один, а нас, старців, багато у нього». Льоня мовчки вислухав, схилив голову і тихо пішов до свого двору. Але, не дійшовши до хвіртки, повернув назад. Став коло мене і каже: «Віро, я не плотник і зробити красиву труну для твоєї матері не зумію. Але допомогти — допоможу, давай спробуємо разом зробити». І вони удвох зірвали стелю над коридором, кидаючи дошки униз. Потім їх рівняли і обпилювали краї. Потім Віра тримала дошки, а Льонька забивав гвіздки. За формою труна вийшла правильна, але така широка, що у неї могли б уміститися і два покійники. Коли труна уже була зроблена, прийшла тітка Дуська. Вона у розмовах — зла, такий язик має, колючий, а насправді — добра. І каже тітка Дуська: «Віро, хоч ти й комсомолка, але матір твою хоронитимемо із священиком. Бо вона вірила у Бога, хоч і був її Бог якимсь дивакуватим…» Віра знала, що товариш Сталін буде незадоволении її відступом перед релігійними пережитками у свідомості окремих громадян, але що вона могла вдіяти, не сваритися ж із сусідками, які допомагали поховати матір. Маруся, материна хрещениця, нарешті принесла марлеве покривало і трохи борошна, вона працювала у пекарні. Жінки з нашого кутка зібралися, пішли на кладовище і викопали яму. Прийшов священик, відправив похорон і запечатав. Ті ж сусідки, що копали яму, понесли труну з тілом на кладовище. За труною ніхто не ішов, окрім Віри. Однесли труну, опустили в яму, засипали землею. Обіду за покійною Віра не робила, не було за що. Із кладовища усі розійшлися по своїх домівках. Віра у своїй хаті залишилася сама. І їй було дуже тяжко від самотності. Та ще й забобони людські не йшли з думок. Ніби десь тут, у порожніх кімнатах, літає материна душа. Сусідки залишили на столі склянку з водою. Аби душа покійної пила з неї воду. Душі Віра не бачила, але води у склянці за ніч поменшало… І товариш Сталін на портреті, на покуті мовчав до мене, не було йому коли за державними справами. Якось я перебула ніч у хаті сама-самісінька, а більше не змогла. І наступного вечора попросилася переночувати у сусідки. Одну ніч, другу, третю, а потім сусідка спровадила мене додому: кому хочеться чужу людину у хаті своїй тримать? Удень я полола лісопосадки біля залізниці. А щойно покотиться до обрію сонце, стою і думаю, до кого б попроситися переночувать, щоб мені не відмовили. Бо самій удома страшно, скумасно, як у Мньові кажуть. Так проминають перші тижні самотнього, сирітського життя. Одного вечора вертаюся з роботи додому і бачу: з коридора забрано рами, що ми їх із матір'ю вставляли на зиму. Ще через день дивлюся — у коморі немає дверей. Хоч я завжди, ідучи на роботу, замикала дім. Спершу я переживала, а згодом повільне розтягування будинку стало звичним і вже не так боліло. Якось мені зробилося на роботі зле, я повернулася додому раніше. Одчиняю двері — на балках над коридором сидять двоє сусідських хлопчаків і пиляють сохи. Я розплакалася: «Нащо-бо ви се робите?!» Хлопчаки стрибнули з балок і утікли. Я зайшла до хати. У кухні і кімнаті — пустка. На підлозі коло грубки — в'язка сухого бур'яну, гарбуз і трохи буряків. Я лягла в кухні, на старому, розбитому дивані і вже не мала сили підвестися, перейти до кімнати, так погано мені зробилося. Лежу день, другий, третій у порожній хаті — ніхто до мене не заходить, нікому я не треба. І товариш Сталін мовчить до мене — може, він на більшовицькій нараді чи історичному з'їздові переможців і йому не до горювань якоїсь там Віри Жили із містечка Мньов. Захотілося їсти, уже третій день і росинки в роті не було. Я скотилася з дивана, доповзла до грубки, розтопила, поставила варитися буряк. А сили забратися на диван — уже нема. Я стягла з дивана куфайку, розстелила на долівці, лягла. Так я прохворіла ще днів зо три, а може і більше, я тих днів уже не дораховувалася. А до хати ніхто й порога не переступив. Як це все — тяжко. У голові моїй — наче паровоз гуде. І ніби привиджується мені душа материна, як вона пливе в повітрі, до столу, води напитися, а в склянці водички давно нема, висохла. І душа, зобижена, летить крізь прочинену кватирку вікна геть із хати і вже — не вертається. І я залишаюся зовсім сама. Лише домовик, солодко потягуючись у сні, темніє в кутку, біля давно нетопленої печі. І я уже ладна була заснути навік і ніколи не прокидатися. Так мені хотілося повного забуття, що я уже й на світло дня, яке цідилося крізь замурзані шибки вікон, не дивилася, згидилося мені світло. І раптом одної ночі чи то сниться, чи то привиджується мені, але так — ніби насправді. Стою я в повітрі, наче хмаринка у безвітря, а яка сила тримає мене над землею — не відаю. Унизу, піді мною, — поля, заводи, ріки, а збоку — гора, на нашу, Холодну, гору схожа. І ось вилітає з-за тої гори сизокрилий орел, крила його — широкі, на півсвіту, і то уже не орел, а сам товариш Сталін, на крилах, зітканих із небесної блакиті, а лице — як сонце. І усе унизу, піді мною, — і земля, і води — зацвіло в промінні золотому од лиця його, заяскравіло, засяяло пурпуровими вогнями. А на обрії — люду-люду, наче усі земляни вийшли дивом тим помилуватися, і широкрилий орел із обличчям батька Сталіна до них летить. Тут я прокинулася і зрозуміла, що льотом тим орлиним товариш Сталін показав мені шлях — до людей. І мені знову захотілося жити і працювати, виконуючи вказівки Вождя. І десь уже на сьомий день від початку хвороби Віра вибралася у двір, сіла на призьбі. Хвороба відступала. Лагідне сонце своїм теплим промінням, наче мати руками, поки жива була, пестило її. Хату обступив високий бур'янище, але вирвати його Віра сил не мала. Тут Віру з вулиці побачила крізь бур'ян тітка Дуська, зайшла у двір: «Се-бо ти, Віро?» — «Я, а хто ж іще…» — відповіла Віра. «А де ти стольки днів пропадала? 1 коли приїхала?» Віра схилила голову, щоб тітка не бачила сліз її, що ними наповнилися очі, і каже: «Нікуди я, тьотю, не їздила, я — хворіла, лежала у хаті, і на ноги звестися не було мені сил». «Ну, ладно, я зараз не маю часу на балачки з тобою, — трохи присоромилася тітка. — Мушу я бігти додому, щось приготувать попоїсти, скоро моє горечко із роботи прителіпається. А ти як побачиш, що мій Захар теліпає додому, і ти слідком іди, чуєш?» — «Чую!» — кивнула Віра. А сама подалася на сусідню вуличку, там проживала подруга по технікуму, уже ж на канікулах студенти були. І дізналася вона у подруги, що завідуючий навчальною частиною товариш Цибенко, почувши від мньовських студенток про смерть Віриної матері, переказував, аби Віра верталася до технікуму. «Я і сама уже про це думала, — відповіла Віра. — І товариш Сталін закликає молодь оволодівати знаннями, у ночі безсонні і многотрудні дні про наше майбутнє дбаючи. Але не маю я за що до нашого технікуму доїхать». Повернулася Віра додому і знову сиділа на призьбі своєї хати. Коли ж дядько Захар іде повз її двір, побачив Віру, зупинився: «Приходь, дочко, до нас. є у мене до тебе балачка». Віра почекала, поки він повеч
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка