Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка7/24
Дата конвертації20.02.2016
Розмір6.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24
Із Книги днів

 



До Книги днів я вписую жисть свою горісную — для пам'яті людської. Долю свою, що гіркіша редьки гіркої, вписую, на докір небесам німим, де вузли наших доль на кроснах всесвітніх в'яжуть і тчуть. Так баба Наталка розказувала, навідуючи мене у сліпому домі, у Мрині, де я перебувала, покуль світу білого не бачила. А ще вона розказувала, ніби небо над нами синє од того, що яно усе льоном квітучим засіяне. І буцімто ми, люди, тольки льонинки, що їх янголи небесні жменями на землю кидають. А жисть земна — се і є терниця, в якій нас, льонок небесний, мнуть і тріпають, покуль тіла наші кострицею в землю ляжуть, а волокінця душ туманом сизим повернуться на небеса. Багато про що яна, баба Наталка, гомоніла, мене, у пітьмі моїй страшкій розраджуючи, бо давня була, як Пакуль наш, самого Нестора, Семирозумом прозваного, ще пам'ятала і через теє розумака була велика. А батько наш — приходець був, із-за Чорного лісу, Чорним по-вуличному прозивався, так і записано нас, у бомагах казенних. Мо', яно і не годилося б усього вписувать, що хочу вписати про родителів своїх, бо вже вони на тім світі і нікому не поможеться з писання мого. Але яно мене мучає, день і ніч про сеє думаю, сидячи в хаті порожній, де батьки мої вік звікували і стіни й кутки не добром, а злом, як сирістю земною, напитані. І вписую, аби для інших людяк навука була, що так чинити у жисті земній не можна, а треба усім нам жити чесно, і не тольки для себе, а й для інших, добро множачи, а не зло. Тади буде добре усім, жисть буде добра, помирать не захочеться, а тольки жить і жить. Хоч і неграмотна я, до школи не ходила ані одного годика, навчалась поміж народу, спочатку вивчилася літерки малювать, а далєй уже слова складала, у рядочки нижучи, наче теє намистечко. І надумала записать до Книги днів пакульських, самим Нестором Семирозумом започатої, як текла вона, жисть моя безпросвітняя, наче тая ніч осіння, хоч недовга Іде. Надумала записать, як любов я шукала і ласку, шукала і не знайшла, ні в родителів своїх, ні в людяк, що їх на віку стрічала, бо нема її, любові. А любив мене і голубив тольки ліс наш, над рікою Невклею. А я любила на віку своєму тольки шахту, в якій трохи робить довелося, але й тут випадок злий і болєсть проклята усе од мене одняли. А ще хочу записать, як про Бога я у людей і в жисті своєї допитувалася і не допиталася досюль. Калі є він, Бог, і з його волі усе в світі земному твориться, то за які гріхи, за чиї гріхи так мене йон карає, од малого малечку до годів зрілих і далєй? У мене і без того хвороб усіляких багато, а йон ще нових додає, сипле на мене хворобами, як із мішка. Якби лікарі мене усю жисть не підтримували, уже б я давно і на світі не жила, а що ж — Бог? Уже літ із десяток, як руку мені вагоном переїхало і зламало, у шахті. А й досі болить мені рука, неправильно зрослася, підлогу помить не можу ані важкого на неї піднять. Я тади нікому з начальників правди не сказала, десятника пожаліла, не так десятника, як дєток його малих, бо і на них би окошилося. А хто ж мене пожалів, хто мені добром оддячив? Як робили ми в шахті, десятник наказав мені: «Відгреби, Таня, під вагоном». Полізла я слухняно під вагон, а Зіна, подружка моя, соннуха, із розплющеними очима спала, давай штовхать того вагона. Десятник думав, що я уже все зробила, та й собі. Вагон рушив, рука моя — трісь! — як закричу я. Десятник перелякався, що йому од начальників буде, тади ще строгість велика була, просить мене: «Будеш, дєвко, казать, що тобі на руку порода упала, що сама ти винна, не остереглася…» Дак зробила я добро йому, а собі зло велике, із шахти мене поперли, ані копійки не заплативши, і ніхто не поміг. І так усю жисть мою було, що я комусь добро робила, а мені — ніхто. Тольки ліс мене і любив, і лісові дяка моя, доки ще й житиму. Один час, на Донбасі, ходила я по церквах і до штунд ходила і все допитувалася: «За віщо мене Бог карає?» А мені відповідали, в один голос, що в церквах, що штунди: «Богові жертва потрібна, Бог тебе полюбив і наслав хвороб та усіляких горестей, ти — обраниця Божа…» А я їм відповідала: «Чому ж се йон мене так полюбив, чому мене обрав для хвороб і горестей, хай луччей вас йон так полюбить, як мене, усю мою жисть гірку…» І одвертали вони од мене лиця свої гнівні, недобрі. І я не вірила і не вірю, що є він — Бог, і що є любов, і є правда. На сьому світі. А на тому світі — не знаю, я ще тамочки не бувала. Батько мій, як смертю йому запахло, розказують, молитися став, а до того не признавав ні Бога, ні чорта. А помер йон того дня і року, коли й Сталін помер, якого теж усі ми батьком називали, хоч ніякий йон не батько, мучив нас, людяк простих, хужей вітчима злого. Як прийшла мені телеграма, побігла я до Олі у швейну: «їдьмо батька хоронити, йон тебе любив трохи, а об мене ноги витирав, та зла я не маю». Але навідріз відмовилася Оля, хай його, мовить, чорти хоронять. Тади пішла я у цех, де Петро робить, про телеграму сказала. А йон тольки зуби зціпив і головою похитав. Дак я зняла з книжки усе, що в мене було, лахманини свої — за плечі, попрощалася із сусідкою по гуртожитській кімнатці — та й на вокзал. Хоч Іде не знала, як воно мені тут буде і чи курник батьків не завалився. Уже я, думаю, Олі й Петрові не треба, уже яни на місцях хороших, уже пристроєні, уже не голодують. А може, я ще у Пакулі комусь потрібна буду. Горя у світі — як моря, усіх сліз людяцьких не осушиш, але хоч на одну сльозину завдяки тобі менєй стане, уже ти не марно земельку топчеш. А батечка свого, покуль у поїзді їхала, за усе його простила. Простила не простила, а зла із собою не везла. Як брела із Мрина, по коліна в снігу, через Страхолісся ліс мене упізнав і теплом у душу дихав. Уклонялася я лісові як живому і дякувала за все дякою нутряною. А як побачила батька в труні, знову душею схолодала. Бо й смертонька йому не помогла, лежав у труні — з лицем кам'яним, чорним, на весь білий світ злий. І горювала я над труною без сліз і душею — суха, горювала примовляючи: «Татко, пожалій ти, пригорни Надю, Івасика, Колю, дєток своїх, хоч на тім світі, як на сьому світі голодом морив, і серця у тебе не було до них, і жалю не було, сам жив-поживав, як тобі хотілося, а маленьких дєток згубив. І живим нам ти насолив кріпко. Петро, син твій, не захотів на похорон до тебе приїхать, йон, каже, дєтство моє чорним зробив. І дочка твоя Оля, хоч ти і луччей трохи був до неї, не змогла твого норову поганого забуть, простити не змогла. І тольки я, Таня, од якої ти лицем і душею одвертався, на той світ дочасно спроваджував, тольки я приїхала провести тебе у путь твою останню, але і я над тобою словами плачу, а не серцем…» І розвидніло лице батечка мого у труні, а мо', то у моїй душі розвидніло, і залилася я слізьми гарячими. Бо якщо ми, люди, одне одному не простимо, хто нам — простить? Так схоронила я родителя свого непутящого, пом'янула душу його на дев'ятий день і сороковини по ньому справила на останні копійки, тяжко мною зароблені. І зосталася я в хаті батьковій, голій, як пустка, віку доживать. І взяли мене до лікарні сільської — нянечкою, бо ще пам'ятали, як я тут робила, з усіх сил стараючися. Виношу я суденця з-під хворих і радуюся, що можу ще хоч чимось людякам помогти. А вечорами, в самотині скумасній, сиджу коло каганчика і вписую до Книги, як мені булося, жилося, горювалося. Бо ж ми, люди, наче сніжинки напровесні: живемо дотуль, докуль летимо із неба березневого. А далєй — на землю сиру упали, та й нема нас, сама сльоза од нас зосталася. Книга моя — сльоза моя. Мати моя була із хороших людей, заслужених перед властю новою. Дядька її родного, Гаврила Латку, карателі повісили на Холодній горі, коли розор Пакуля був, так розказують. Мої дід Василь і баба Наталка брали землю у багатих і обробляли з половини. І сама мати була людиною доброю, ручою, жисть зробила її злою. Так я собі думаю. У шістнадцятому годі вийшла вона заміж за Романа Лобаса, любили вони одне одного. Але того ж таки літа Романа забрали на флот, і йон загинув на флоті у сімнадцятому годі. І моя мама перестала вірити в Бога, казала, що Бога — нема і не було ніколи. Дід Василь сварив її, переконував, що Бог — є, тольки ми не достойні бачити його. А мама своє твердила: «Нема Бога, тольки тінь його у головах наших. Ось ми тяжко робимо, у багатих землю беручи з половини, що вродить — багатіям оддаємо, а нам — крихти залишаються. Чому ж Бог до багатих навідується удень і вночі, а до бідних — і одного разу на рік не зайде, чому йон забрав чоловіка мого любого, а нагородив — п'яницею і бабником?» А се вже вона вийшла вдруге, за батька нашого, Омелька Чорного. Батько наш не хотів працювати ані на багатих, ані на бідних. Усе, що було у мами нашої, він програв у карти і пропив, і маму нашу пропив із чужими жінками. П'яний, батько лупив маму нашу по голові, і вона захворіла на чорну болєсть. Робить не було кому, а на дітей — родило. У двадцятім годі народилася Люба, яна померла наступної весни, голодної, тади багато дєток мерло. У двадцять третім знайшлася я, Тетяна, у двадцять дев'ятім — Оля, тади — Івасик, тади — Петро, а вже перед війною — Коля, отака була наша сімеєчка. А коли я народилася, у мене була золотуха, я лежала на лежанці, коло комина, мати упустила скло з гасової лампи, обпекла мені лице, і я — осліпла. Скоро мене одвезли до Мрина і здали у сліпий дім. Мати трохи ходила до мене, а болєй — баба Наталка. Бабуся усе наказувала матері моїй: «Я скоро помру, але не приведи Боже, аби ти залишила Тетяну назавжди у сліпому домі, із того світу прокляну тебе…» Аж ось мені очі відкрилися і я світ білий стала бачити. Коли я стала видюща, прийшла бабуся і принесла мені хустку, шерстяну, у червоних маках, а ще принесла — букет квітів польових. Так я запам'ятала бабусю Наталку навік. Опісля вона уже не приходила до мене, бо померла, а лікар не дозволив матері казати мені про її смерть, хоч я виглядала щодня і щогодини. Коли мама прийшла до сліпого дому, аби забрати мене, я запитала: «А де бабуся Наталка?» — «Бабуся — удома», — вона мені гомонить. А тади я чую, як матір до лікаря плаче, що чоловік не хоче, аби вона забирала дочку додому. Лікар відповідає: «Якби ви не приходили до Тетяни і вона не знала б, що ви у неї є, а тепер вона знає про батька і матір…» Озирнувся, а я — тут стою. Тади йон до мене: «Ходи-но, дитино, нарви собі квітів напам'ять, багато квітів нарви». А я кажу: «Квітів рвати не можна, квітам — боляче, як і людям». Але лікар все одно одіслав мене у сад. Я пішла і не чула болєй, про що яни балакали. Скоро мати вийшла і каже: «Ходімо, Танк», додому». Поки ми ішли лісом, вздовж Невклі, так було гарно, зозулі гукали ку-ку, солов'ї теж виспівували. Ми сіли спочити, під деревом, мені було добре, я там заснула, ліс мене приголубив, і болєй ніхто мене у жисті моїй так не ласкавив, як цей ліс. Як прийшли ми додому, я не впізнала батька, бо в сліпому домі йон не провідав мене ані разочку. Було, запитую у мами, де мій тато, а вона каже: «На роботі твій тато». — «Чому ж йон ніколи не прийде до мене?» — «Йому нема коли…» А тут вона підводить мене і каже: «Ось, Таню. твій батько». А йон сидів на стільці і маленьку Олю тримав на колінах. Я підійшла, а батько зігнув голову і дивиться в долівку. Оля до мене потяглася, ми з нею вийшли у сад, грілися на сонечку. Коли чую — мати у дворі плаче. Я підійшла, запитую: «Чого ти, мамо, плачеш?» А вона: «Батько не хоче, щоб ти у нас жила». А йон сам тягався по жінках і маму підозрював: мовляв, Таня не схожа на нього… «Мамунечко, не плач, — кажу я, — цюю ніч переночую, а шкіра одведеш мене у сліпий дім, там мені було добре, лікар і нянечки жаліли мене». Матір зітхнула тяжко: «Якби була жива баба Наталка, я одвела б тебе до неї, вона тебе любила…» Мене аж сколотнуло усю: «То що, уже бабусю Наталку закопали?!» І пішла я до хліва і там, під хлівом, сиділа та плакала. Аж зайшов у двір дід Василь, побачив мене, запитує: «Чого ти, дитино, плачеш?» — «Плачу, що бабусю Наталку закопали, а тато — не любить мене і не хоче, аби я удома жила». Йон нічого не сказав, а пішов до хати і там довго балакав із батьком моїм. І я залишилася з батьком та матір'ю, але не знайшла у хаті їхній теплого кутка. Як нема мами удома, ніхто не дасть мені і поїсти. Батько було дає Олі хлібця, а мене — наче не бачить. Тольки дід Василь жалів мене і без гостинця ніколи не приходив. Але якось під зиму, уже вода коло берегів у Невклі зашерхла і сніг політував, поїхав дід Василь до млина, і там одрізало йому голову та ногу, і діда — закопали. І світ для мене зробився як не родний. Не було у світі душі живої, яка б на мої горесті дєтські зглянулася. Але захворіла я на малярію, поклали мене до лікарні сєльської, у самому Пакулі, де колися дім панський був, і там мені добрей було, аніж удома. Бо ніхто не дорікав мені шматком хліба, годували і по голівці гладили, і лікарі, і сестри. Бо знали про жисть мою домашню і жаліли. Як стало мені лучшенько, повернулася додому. А їсти нема чого, батько робити не хотів, мати чорною болєстю мучилася. Дак посилали мене, аби я ходила по селу і просила, хто що дасть. Була зима холодна, а взувачки — ніякої, ніжки обмотала ганчірками і так ходила снігами глибокими. І казали мені жінки у хатах пакульських: «їж, дитино». — «Не хочу їсти, а дайте із собою, — просила я. — Бо удома у нас нема чого їсти, а батько запитає, чого се ти нічого не принесла, сама у людей наїлася, сидиш і воду п'єш…» І так було усю зимоньку. А навесні мене знову ухопила малярія. Се було уже в годі коли б не тридцять другому. У лікарні сельській я пролежала місяців зо два. Стало мені кращенько, стала я ходити. Дак поставили мені ліжечко у саду, під деревом. Я заснула, серед дня, діти ж надумали мене злякать, упіймали жабу і поклали на груди. Я прокинулася, ухопила жабу руками і зі страху кричала що було сил. Лікарі і сестри збіглися, запитують, що зі мною, а я уся тремчу, як листок на вітрі. Але опісля того випадку малярія назавжди залишила мене, і я повернулася додому. Тридцять третій год був голоднющий. Люди пакульські гасли, як каганчики, і не було кому закопувать їх, тіла звозили до великої ями у глинищі, коло цегельні. Як везли дохлу кобилу повз наш двір, на скотомогильник, голодні люди слідом брели, а далєй викопали її і на шматки рвали, як звірі. І я слідом, на скотомогильник, пленталася, трохи не затоптали мене, і кісточки не попало. І гомонить батько уночі мамі нашій, а я не спала, бо сильно голодна була, йон же думав, що я — сплю: «Давай-но, жонка, Таню і Надю заморимо, залишимо саму Олю, і хопить із нас дєток. Таня — болєзна вельми, однак із неї толку не буде, а Надя — маленька ще. Тади виживемо, і я тебе любить буду, і ні до кого із баб болєй не піду…» І матір наша погодилася, аби чоловіка не втратити. А мо', яна од болесті своєї чорної такою безсердечною зробилася. Так я собі думаю, аби її зрозуміти і виправдать хоч трохи. Надя до ясел ходила. Мама пішла і каже в яслах: «Я хочу узяти свою Надю додому, будемо забирать її порцію, бо яна у мене слабенька, щоб кожного дня ходить». Батько з матір'ю тади трохи робили в колгоспі, там супчиком, із спільного казана, підгодовували, і їм повірили. Дак мама принесе із ясел порцію Наді, і вони з батьком та Олею їдять, а мене і Надю виженуть у двір. Надя плаче під вікном: «Мамунька, се ж ти для мене із ясел їстоньки принесла». Але родителів наших не діставали дитячі сльози, ще батько вийде з хати і ременя дасть. Було, наварять каші, самі їдять, а Надя плаче, смиче матір за спідницю: «Мамо, їсти хочу!» Дак матка сама поїсть, наллє у свою миску води сирої і дає дочці манюнькій, аби вона помиї хлебтала. Якось батько з матір'ю були на роботі, я влізла у вікно і зачерпнула у пригорщі борошна. Тут повернулися з поля батько і матір, Оля розказала їм, що я — борошно брала. Дак вони били мене і Надю, а на ніч замкнули у хліві. Уранці голодна Надя подибала у бік ясел. Але батько побачив і, загрожуючи мені та Олі палицею, наказав привести її до двору. Наздогнали ми сестричку нашу маленьку, Оля узяла за праву ручку, я — за ліву і притягай назад у двір. Ніжки у Наді геть подряпані були і кривавіли. Глянула я на ніжки її, заплакала гірко і кажу: «Де той Бог, що не бачить сього і не чує?» Налила я иодички у ночви і хотіла змити кров із Надиних ніжок, а нона плаче: «Таню, мені — боляче, не чіпай моїх ніжок, а дай мені напитися». Я подала Наді води, і вона напилася. Мати занесла її до хати і вклала на полу. Вона лежала на голих дошках і просила мене прийти до неї. Я прийшла і сиділа коло Наді. Увечері мати наварила затирахи і вони їли, з батьком та Олею, а нас батько загнав під піч. Надя уже нічого не хотіла і не просила, яна майже мертвенька була, оченята її уже були мертві. А як лягли батько з матір'ю спати, я вилізла з-під печі, узяла у жменю затирахи із горщика. Але батько у темряві зачув, підхопився з полу і бив мене по руках, аж кров на пальцях затепліла. Я забилася знову під піч, лизала пальці, кров була солена, як сльози. Надя припала до мене і затихла. І цієї ночі вона померла, відмучилася, бідна. І досюль, хоч уже багато годків спливло, здається мені, що вона ходить ночами по хаті і їстоньки просить. Так яно у голову мою залізло. Переслідує мене видіння сеє, тольки очі заплющу. Уранні батько погойдався на могилки копать нашій Наді яму. А мати загорнула тільце Надине у хустку і почала приголошувать: «Ой донечко, донечко, нащо ж ти пішла од нас?!..» Я слухала-слухала та й кажу: «Дак ви ж, мамо, самі її на той світ відправили…» Тади яна прив'язала мене у хліві темному, до сундука старого, ще й руки назад завернула. Мені сильно боліло, і я плакала. Так вона робила, бо так їй батько наказав. Сама ж пішла з дому. Коли се приходить наша тітка Оксана і запитує в Олі, де наша матір. А Оля відповідає: «Мама пішла на могилки, за лікарню». — «Чого яна туди пішла?» — «Бо Надя померла і яни з батьком закопають її у землю». — «Коли Надя померла?» — «Сьої ночі». А я сеє усе чую з хліва, бо вони у дворі балакали, хочу гукнуть до тітки Оксани, а вже голосу нема, шиплю тольки, як гадючка. Тут тітка далєй питає: «А де ж ваша Таня?» — «Таню мама прив'язала у хліві, до сундука. Бо Таня такая противна, де що знайде, хапає і їсть». — «А може, ви їсти їй не даєте?» — «Ми і Наді їсти не давали, — каже Оля. — Вона й померла…» Дак тітка Оксана знайшла мене у хліві, одв'язала від сундука і повела до голови колгоспу. А тади головував у нас на Горі Андрій Кривий. Вислухав йон тітку Оксану і каже: «Будеш, дитино, у яслах колгоспних жить і няням помагать за малими дивитися». У яслах мене нагодували, і я там зосталася. Батько з матір'ю закопали Надю, вертаються з могилок, а мене у хліві нема. «Де Таня?» — запитують в Олі. Та розказала. Дак батько прийшов у ясла і хотів мене забрать. Але Андрій Кривий вийшов із контори і насварився на нього: «Ти, Чорний, дєток своїх голодом мориш, аби скоріше на могилки однести і закопать, де совість твоя людяцька, іди одсюль!» І батько пішов ні з чим. У яслах мені було добре, няні жаліли і давали їсти. Але до батька з матір'ю мене таки тягло, дитя є дитя. Одного дня подибала я додому. Се уже було під осінь. Вулицею бігла колгоспна свиня і вкусила мене за руку. Переступаю поріг — мати пече хліб у печі. Рука мені так боліла, що я місця не знаходила. Присіла коло печі, а гаряча заслонка упала і обпекла мені другу руку. Мене поклали до сільської лікарні. І се було для мене луччей, не було щастя, так нещастя помогло. Бо коли мати пекла хліб, а я сиділа ще на призьбі, з рукою покусаною, батько казав до матері, і я чула: «Дай, Тані гарячого хліба, щоб наїлася і померла…» У годі тридцять четвертому у нас народився Івасик. Батько з матір'ю і його зі світу згубили, хоч уже й луччей нам жилося, люди вже не мерли од голоду, як ранєй. На личико Івася вони клали подушку, щоб йон задихнувся. А я подушку зніму, нажую хлібця, у марлю покладу, дам Івасику, і йон смокче. Гарненький був хлопчик, білявий. Тут мене знову поклали до лікарні, сильно ноги боліли, коліна попухли. Болєй місяця колодою у ліжку лежала. Стала виповзати на вулицю, бачу, мати несе повз лікарню у бік могилок ящик од посилки. «Що се ти, мамо, несеш?» — запитую. А вона мені відповідає: «Івасик наш помер». Тут я не стрималася, хоч ще слаба була: «Се ви з батьком його убили!» — «Що се ти, Таню, таке дурне мелеш! — матір до мене. — Івасик сам помер». — «Покажи». Вона ящик відкрила — Івасик геть синій, зігнутий. Мені й досі тяжко згадувать. Дуже тяжко такеє забути. Потім я дошкутильгала до свого ліжка, лягла і плачу. Аж заходить лікар наш, запитує: «Чого се ти, Таню, плачеш? Мо', тебе хто зобидив?» Я розказала. Дак йон батька мого перестрів на вулиці і сильно сварив. А з батька як із гуся вода: «Не вірте ви Тані, яна у нас — дурочка…» І болєй я вже не пішла додому, а робила у сільській лікарні що могла, носила воду і помагала посуду мити. Там мене добре годували. Тольки, бувало, наллють мені супчику, а я — не їм. «Чого ти, Таню, не їси?» — повар запитує. «Понесу луччей додому, — відповідаю, — у нас є маленький хлопчик, мама дає йому цицьки, а там — нічого нема. Я мамі супчику однесу, яна поїсть, і з'явиться у неї молоко для маленького». А се уже у нас Петрусь народився. Повар похитає головою і каже: «Їж, дитино, я і для мами твоєї дам». І такочки плелася моя жисгь, за годом — год, довго розказувать, коротко слухать. У голоді, холоді, роботі і в радощах маленьких, житейських. Чого тольки я не робила — і дєток чужих няньчила, і череду сільську пасла, і торф на болоті копала. Як ні тяжко жилося, а сонечко блисне уранні — уже й радієш. А найбільшою радістю моєю було — до лісу піти, із лісом говорити. Ліс мене чув, і я лісу голос чула. Душа в душу ми з ним, лісом, жили, і болєй нікого мені не треба було, хоч уже в дєвки вибивалася і хлопці й парубки задивлялись на мене. А в годі сорок третьому, уже наші вернулись, обидили мене сильно і хворою по-женськи навік ізробили. Се я тади посильною в сільраді була, і послав мене голова аж у Крутьки, у військову частину по якийсь папір казенний. Узяла я конверта з тим папером і назад поплелася, а вже сутеніло. Як вийшла я з Крутьків, на Чумацький шлях, наздогнала мене велика машина воєнна. У кузові сиділи солдати, а в кабіні — капітан і шофер. Машина зупинилася, і капітан каже: «Сідай, дєвко, підвеземо, куди тобі треба». Я подивилася — людей багато. «Добре, — кажу, — висадите мене у Пакулі, коло сільради». — «Де тобі треба буде, там і висадимо», — се капітан. Але вони трохи проїхали і в поле звернули. «Зупиніть, — кажу, — мені — в Пакуль». А вони — регочуть. І капітан — руку мені під кофтину, а там — конверт із папером казенним. «Що це у тебе тут? — запитує. «Письмо од нареченого, з фронту». А вже машина серед поля зупинилася. Дак йон, капітан, конверта з папером казенним не чіпав болєй, а каже: «Я — перший, потім — шофер, а тоді — хто із солдат захоче…» — «Ви що, жартуєте?» — питаю я. А йон: «Німці з вами жартували, а ми, хохлушко, не для жартів вернулися». Я почала плакати, а капітан нагана дістав і командує: «Іди!» Одвів трохи од машини, на просянище: «Лягай!.. Чого ревеш, як корова?!» Дак сперва — йон, тади — шофер. Далєй солдатам капітан каже, а яни — ні. Завели машину і поїхали. А я серед поля лишилася, розтерзана, хоч умирай. Виповзла якось на шлях, коли се ще якась машина гуде, фарами у мене світить. Аж то легковушка, а в ній — майор і перекладачка, сих я вже знала, яни у нашому селі стояли. «Що з тобою, дівчино?» — запитують. Розказала. «Номер машини пам'ятаєш?» — майор до мене. А я тади ще й літер толком не знала, се я уже на шахті трохи навчилася. «Ну, ми їх все одно знайдемо і розстріляємо!» — майор каже. Посадовили яни мене у легковушку і в госпіталь свій завезли, у Мрині. Дак я два місяці у госпіталі пролежала. А як мене уже виписували, лікар і каже: «Підлікували ми тебе як могли, але по женськи на усю жисть свою калікою зостанешся». Так воно і вийшло. А чи хто шукав обидчиків моїх, не знаю, мабуть, война усе списала. Трохи пожила я в Пакулі, після госпіталю, коли — хлопців молодих на Донбас забирають. Я підійшла до вербовщика: «А мене візьмете?» — «Я приїхав по дезертирів, — йон сміється, — а ти — добровільно?» Так я потрапила у Донбас, на шахту, і полюбила шахту, і там мені добре жилося, хоч і робота сильно тяжка, поки під вагон потрапила і руку мені зламало. Але про сеє я уже писала у розказі своєму. Як забирали до лікарні, казала я товаришам і начальникам: «Вилікуюся і повернуся в рідний забой». Але — не судилося, бо рука неправильно зрослася. Про сеє я теж уже розказувала. Дак зробили мене черговою у шахтарському гуртожитку і ліжко мені дали. І було мені тади добренно, бо люди навколо і карточки хлібні йшли. Аж приходить писемце од матері, з Пакуля: «Таню, донечка наша, був у нас великий недорід, голодуха тепер страшна, мені уже не жить на світі, а дєток наших — приїдь і забери». Що було робить? Продала я карточки хлібні і все, що мала, тольки й зосталося, що на мені. Та й поїхала. Припішкувала у Пакуль, переступаю поріг хати нашої. А було сеє уже в годі сорок сьомому, навесні, тади люди пухли у всьому Краї. Переступаю се я поріг, Оля наша лежить, худюща, самі кісточки, біла, як смерть, а Петрусь, як побачив мене, розплакався: «Таню, сестричка наша дорогенька, батько останнє спродав і пропив, тади корівку з двору вивів, продав, нічого нам не залишив, а сам повіявся у світи чужі. Коля наш був коло його, як він корову на хуторі продавав. Дак каже батько до Колі: «Ходи, сину, додому, ставте у піч воду, я крупів у лавці куплю, каші наваримо». Коля ледве приплівся до хати, розказує, що батько сказав. Ми скип'ятили воду, вона вже геть википіла, ми долили, ждемо, виглядаємо батька з крупами, а його нема. Тади розказують люди, що бачили його у Мрині, на станції, у Західну поїхав. Дак Коля. бідний, Іде на тому тижні від голоду помер, батька не дочекавшись, а ми з Олею — додихаємо». Заплакала я, про Коліну смерть дізнавшись, бо любила брата свого; як хворіла, у війну, йон водички приносив, добрий до мене був. Тади й запитую в Петруся: «А де ж мама наша?» — «А мама, — Петрусь розказує, — у пригребиці лежить, опухла геть». Пішла в пригребицю, за хату, а мати вже не пізнає мене. У руках у неї був камінь, і яна той камінь гризла. Розмочила я у воді кусничок хліба, що з собою принесла, на карточки в Донбасі видали, дала матері, але вона уже і їсти не здатна. Поклала я матку родну на тачку, одвезла до лікарні сільської, їй там щось укололи, але яна тольки кричала: «Я їсти хочу!» — і уночі померла. Пішла я по родаках, щоб помогли хоронити, але не було в людяк голодних сили яму копать. Пішла я до колгоспу, а голова каже: «Вона у пас не робила, і хоронити ми її не будемо». Дак узяла я заступа, сяку-таку яму видовбала в цілику, на могилках, Оля і Петрусь руками землю вигрібали. Загорнули ми тіло матері нашої у рядно стареньке і земелькою сирою засипали. Аби тольки пси голодні кісточок не розтягли. Поплакали ми над могилкою, матка є матка, якою б яна до нас не була, та й почали у дорогу далеку збиратися. Бо рішила я, як писала до мене у писемці своєму матір, коли ще жива була, забрати сестрицю і братеника на Донбас. Там, думаю, куточок у мене свій є, хоч і в гуртожиткові, Оля зі мною спатиме, на ліжку, Петрусь — під ліжком. Там, серед народу, яни не пропадуть, а Пакуль тогочасний пустелею мені видавався. А вже Оля трохи оклигала на хлібцеві моєму, та й Петрусь ноженята якось волочив. Забили ми хатні двері дошками навхрест і рушили шляхом Чумацьким. Із лісом я прощалася, як із родним, бо йон і був для мене родним завжди. Се уже весна розкошувала, і ліс ще довго навздогін нам пташиними голосами погукував. Дак сталося так, як я і надумала собі. Порятувала я од смерті голодної сестрицю і брата, підростила і в люди вивела. У обох тепер — сім'ї, дєтки, роботи хлібні, поживають добренно. Я, правда, зосталася одна-однісінька, наче пень серед поля, на межі, ані паросточка од мене, така уже судьбина моя. Але тішу себе надією, що сестра і братеник мої і дєтки їхні добром мене згадають за добро моє, і буде кому після смерті моєї очі мені закрить і руки на грудях скласти. А не згадають, то й так буде. Як трапляється вільна днина, до лісу іду, із лісом розмовляю, лісу вклоняюся. А Богові не вклонюся, хоч і помирать буду. Хай запитає мене на тому світі, а я — у нього запитаю: «За віщо ти мучиш нас отак у жисті земній?» Дак се уже я, сіряк темний, дописую до Книги днів жисть Тетяни горісну, у Книзі сій із слізьми прочитавши, наче сам її прожив. ДОБРО У ДУШІ її СТРАЖДАЮЧІЙ І Є БОГ, ХОЧ ЯНА УСІ ГОДКИ СВОЇ ШУКАЛА БОГА І ДУМАЛА, ЩО НЕ ЗНАЙШЛА…  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка