Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка8/24
Дата конвертації20.02.2016
Розмір6.46 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24

Дума про Митра




Дак се ж бо той Митро Терпило, син Уляни Несторки, від комісара, порятованого него, прижитий? Йон, йон! У двадцятім годі було сеє, як поляки червоним чосу дали, і тікали вони з-під Києва через Пакуль наш, у ліси Сіверські, за болото Замглай. Уже ж бо для того комісара яму край села викопали, а Уляна мимо ішла, глянула на нього, у шинельку загорненого, та й гомонить до солдат: «Ще вашому командиру жити-поживати і баб топтать, а ви його у землю сиру нащось закопуєте…» Руками відьомськими своїми над ним поворожила, йон і ожив, наче той Лазар, що про нього батюшка в церкві, як ще правилося, із Святого Письма начитував. Малою була я, теля за городами сельськими пасла, і все чула, усе сеє бачила. Залишили червоні свого комісара на руки Улянині, напівживого-напівмертвого, та й дьору, лише смуга за ними. Одживила його Уляна, на ноги поставила. І так йому добренно, видать, на здоров'ї стало, що й залюбився з Уляною, і на дитинку яни розжилися. А тади, уже в годі двадцять першім, уже знову червоні хазяїнували в Краї, наїхало їх до Несторки на трьох бричках. Комісар швиденько зібрався — та й будь здорова, Уляно. А Уляна уже дитинку у тілі своєму носить, така яна, бабська доля. Разок підстелешся мужику окаянному, а тади усю жисть викашлюєш. У льохові, заховавшись од усього світу білого, народжувала Митра свого, бо уже ж онучата, мо', на вулицю вечорами підгулювать бігали, — соромилася віку свого. Мо', воно і так було, а тольки ж Уляна Несторка, Семирозумиха ще на неї казали, до глибокої старості красивенна лицем була і поставою, наче на іконі на віки вічні маляром скусним намальована. І комісар її, як трохи од ран оклигав, хоч і роками старший од неї, наче в казані із живою водою скупався, наче й по тюрмах та Сибірах доля не носила. А йон, ще матка моя дівувала, у Пакуль наїжджав і за революцію горло дер, хоч із багатеньких сам. Се яна мені розказувала, як жива була. Дак вийдуть було на ґанок хатини Уляниної, сядуть рядочком — хоч на карточку знімай. Ну й полюбилися вони одне одному. А як від'їжджав комісар, гомонить йому Уляна: «Ти, чоловіче добрий, забудь про усе, що трапилося між нами. Нерівня я, селючка проста, тобі, начальнику великому. Таких, як я, підстелюшок, у тебе ще доста буде. Але проминуть годки, уже ти геть підтоптаний станеш, ледве ноги свої тягатимеш, тади переступить поріг дому твого самотинного хлопчак гожий, на тебе вельми схожий, пізнай тади кровинку свою і поможи йому у жисті новій чим зможеш». Не знаю, чи втямив йон що з мови Уляниної, а тольки ж так і сталося, як яна казала, бо Уляна далеко наперед у часі бачила, ніби у біноклю дивилася. Минуло, мо, годочків з п'ятнадцять, і ступив на поріг дому, де Домонтович віку доживав, йому власть нова той дім подарувала, Митро Терпило, синок Улянин, та й мовить, як Несторка навчила: «Батьку, се я, Дмитро, син твій, з першим і останнім посланням від Уляни з Пакуля…» Дак комісар колишній признав сина свого і поміг йому до училища агрономічного вступити. І жив Митро у батька свого, у домі тім. Аж покуль не прийшли серед ночі, у галіфах, із наганяками, та не вхопили за шкірки старого більшовичка, революцьонера заслуженого. Ухопили його за шкірки енкаведисти і до тюрми мринської на чорному «вороні» одтарабанили. Там йон і дуба врізав. Хтось із пакульчан, а наших у тридцять сьомому чимало там перебувало, бачив його тамочки, розтерзаного, у кровищі. Сам йон багато кровиці пролив, як ото такеє на землі нашій зчинилося, і йому судилось власною кров'ю захлинутися. Прости, Господи, гріхи його, не знає людяка часто, що чинить, наче мана яка нею верховодить. А синка його, Митра, з книжечками його агрономними, за поріг викинули і дім печатками опечатали. Дак йон ще рочків зо два по кутках городських тулився. Уляна йому наймала, поки учення своє не закінчив. А тади якось скоро його до війська забрали. І — наче у воду, без сліду, на десятки годочків пропав. Уляна думала, що уже й на світі синочка меншого нема… Нічого такого яна не думала, Уляна Несторка, бо від самого Нестора Семирозума дання мала, і відкрите душі її те було, що для інших людяк за сімома завісами сховане. Ще як був йон підлітком, дивилася вона на долоньку його і казала так: «Митре, синку мій! Судилося й тобі, як мені колися з дідом твоїм, навколо світу обійти-об'їхать. Се як ми з ним горшки по селах околишніх возили. Надивилася я тади світу білого, людяк усіляких на усю жисть свою довгу. Тольки ж мандрівка твоя і довшою, і страшнішою незрівнянно буде, аніж моя. Багато горечка ти зазнаєш, мук великих, але дав тобі Бог силу велику і терпіння витримати усе теє. А знайдеш, що шукатимеш довгі роки, в собі самому, у душі власній». А хлоп'я було зирить на матку свою очима нетямущими і сміється. Се я сама усе чула і бачила, бо Уляна й мені за матку родну була довге врем'я, як мої батьки на той світ пішли у годі тридцять третьому. Чула і бачила, а не вірила, — що то за казки, думала, тітка Уляна розказує? Аж так воно і потекло, із годика в годик, як їй примарилося. Читала вона з долоні людської, як із листа, і з лиця читала, і з очей. Карточку я їй показала, хлопця, за яким душею сохла, перед війною се було, але ще ніхто про тую війну і гадки не мав, а вона мені і гомонить: «Не край, дівко, свого серця намарне, бо не жити вам разом, уже по нім земля сира скучає…» Одмахнулася я од її гомонки, аж ось забирають того парубка на войну фінську — та й на віки вічні. Знала Уляна багато з того, що людяці звичайній не дано знати. Але змінити нічого не могла у долі синовій, бо так записано було у книзі жисті його, а тую книгу ніхто не перепише. І казала вона: «На роду Митрові написано шукать і знайти для усіх висить людяк…» А як брали Митра до війська, дали три дні на збори. І попішкував він до Пакуля, з матір'ю та ріднею сільською попрощатися. Бо так годилося. Уже він корінчиками чуттів своїх до міста приріс, уже мав симпатію, однокурсницю, уже друзів мав, і в училищі, і в міському спортивному клубі, де був не з останніх, надією тренера з волейболу. І Пакуль у думках його усе віддалявся, наче поїзд, з якого зійшов, і вже не цікавишся, стоїть він на станції чи покотив собі далі, по коліях холодних. Майбутня служба у війську — як неминуча перерва між уроками, на яких не стільки до слів лектора дослухаєшся, скільки милуєшся кирпатим дівчиськом за сусідньою партою. А по тому, коли відслужить, виконає почесний обов'язок перед Батьківщиною, — знову життя, сповнене принад, літа молоді, що їм зупину і кінця-краю не буде. Усе, що темного і тяжкого траплялося у житті, юна пам'ять стирала, як гумка стирає чорнильну пляму у зошиті з контрольною роботою. Смішного дідка у пенсне, із золотим ланцюжком, що його Митро, за наказом матері, чомусь мусив мати за батька рідного, суворі, стрункі люди в енкаведистській формі забрали серед ночі. Невдовзі причеліпала мати з Пакуля, із передачею в тюрму, для дядька Кузьми і дядька Несторка, яких Митро називав дядьками, хоч один був — братом, по матері, а інший доводився йому уже — племінником. Обох забрав «чорний ворон». В одну ніч. А може — і не в одну. Він не вельми розпитував. Про ворогів народу. Менше знатимеш — легше проживеш. Він ніколи не буде ворогом народу. Син за батька не відповідає. Великий, мудрий, добрий батько Сталін. Життя дається людині один раз. Це — правда. І прожити його треба так, аби кожна мить радувала і тішила тіло твоє. Він почувався енергійним і дужим, як молоденький бичок. І так само бездумно біг по квітучому лугові життя. Як проминув Митро Будище, пішкуючи до Пакуля, ліс почався, листяний. І був ліс як щойно намальований, ще ніби й фарба на малюнку не засохла, іскріла в сонці. Бо — травень, бо — весна. І в тілі молодому, і в природі. Природа і людина — одне і те ж. Він пішов лісом, навпрошки, хоч дорога тут стелилася убік, ближче до берегів Невклі. Вищебечувало птаство на усі лади, а між кущів ліщини, у затінку, біліли розквітлі конвалії. Завтра, вертаючи назад, до Мрина, він нарве для своєї дівчини букетище конвалій. Оберемок конвалій, аби довше пам'ятала. Вони ще зустрінуться завтра на мринському Валу, біля першої гармати. «Або — біля тринадцятої…» — лукаво засміялася дівчина. Знаний у Мрині жарт, усіх гармат на Валу — дванадцять. Але він певен — біля першої. Дівча не байдуже до нього, він знає, хоч нічого такого між ними не було, навіть не поцілувалися. Він подобається дівчатам. На зеленій, геть у квітах, галявині упав у траву із сміхом щасливим. Барвисті джмелі гули над головою. А ще вище — молоде, ніжно-зелене листя дубів, а ще вище — небо, як гігантський блакитний парашут, у війську він обов'язково навчиться стрибати з парашутом, небо підкоряється сміливим і дужим. Він пішов далі, він трохи знав цей ліс, не один раз, вертаючи із дядьком Кузьмою з Мрина, збирали тут гриби. Так наблизився він до Безодні, яру посеред лісу, справді глибочезного, із стрімкими схилами, на дні його жебонів струмок. Раптом шлях Митрові перепинили три ряди колючого дроту на залізних, із рейок, стовпах і напис червоною фарбою на приварених до рейок металевих щитах: «Заборонена зона!» Безодні по той бік колючого дроту не було, яр засипали, а по засипаному — рівненькі лінії ще молоденьких сосонок. І було тут тихо, скумасно, як любила казати по-пакульськи мати, навіть птаство лісове не співало. Митро слухняно звернув убік, ближче до лісової дороги, і вже до самого Пакуля — камінь лежав у грудях. Під ранок Митрові наснився сон. Ніби довго і тяжко, перестрибуючи з купини на купину, шпортаючи у в'язку твань, бреде він по болоту. Навколо — сіра, непроглядна мла, а небо — чорне, без жодної зірки. По-зміїному сичить суха осока, і десь там, у млі, виє вовча зграя. Нарешті болото перейдено, але перед ним — ліс чорною стіною, верхів'я височезних дерев зливається з чорним небом. І він знову бреде крізь пущу, спіткаючись об корневища, роздираючи шкіру лиця об колюче галуззя. І ця мандрівка його — здається нескінченною. Уже він геть вибивається із сил, уже йому хочеться впасти на вогку гнилизну і — померти. Але він — бреде. І ось ліс — розступається. Раптово, як це буває лише у сні. Перед ним — біла білизна снігової, а може — піщаної, пустелі. І небо — біле, наче в легкому туманці чи вистелене легкими, пір'їстими, із срібним відблиском, хмаринами. Сонця крізь той сріблястий звиток не видко, воно — лише відчувається у чолопочку неба. На білій пустелі — ані деревця, ані людини чи тварини, сам безмір, сама безкінечність, здається, од краю до краю світу. І раптом із тої світлої вікнини, де має бути сонце, із чолопочка неба, вилітає яскраво-червоний, із золотистим відблиском птах. Він схожий на жар-птицю із казки, що її у дитинстві часто розповідала Митрові матір. Розпроставши крила, птах ширяє над білою пустелею, колами, все нижче і нижче. Птах міниться в кольорах, він весь — наче зітканий із семи барв, на які розкладається біле світло, згідно законів фізики, таблиця, вклеєна до шкільного підручника, і він прозорий та безтілесний, як дуга веселки у небі після дощу. Птах уже поруч, над Митром, птах обіймає його крильми, ніби зливається з ним, і вже вони — єдине ціле, нерозривне, як земля і небо. І вже Митро — не людина, а — птах, ось він підніме руки, змахне ними і полетить назустріч сонцю, що нарешті проглядає золотим обручем крізь сріблясте легкохмар'я… І тут він прокидається зі сну. На лежанці, у материній хаті. Матір сидить в узголів'ї його постелі і усміхнене, сумно зирить на сина. — Що снилося тобі, Митрику, у хаті матчиній, сумнеє чи веселе? — І сумного, і веселого — усього наверзлося, — безтурботно засміявся Митро. — Снилося, ніби я довго блукав по болотах та нетрищах, так довго, що уже й жити не хотілося, а хотілося померти. Аж покуль не вселився у мене птах і сам я птахом зробився. Мабуть, переїв учора твоїх гречаників. Смачненні були гречаники, у війську таких не дадуть. Але тренер обіцяв, що мене впишуть до спортивного відділення, при міській комендатурі, а там — добре годуватимуть. — Розкажи-но мені, синку, сон свій, усе, що запам'яталося, — попросила мати. — Хоч ви теперечки вельми вчені, ні в що такеє не вірите, але у снах я знаюся, ще Нестор, Семирозумом прозваний, навчав мене плетеники снів розплітати. І переказав Митро сон свій дивний. Уважно слухала його Уляна, знову і знову перепитуючи, а по тому мовила так: — Синку мій, горенько моє! Сон твій — не випадковий, урочний сон твій. Бо я коло тебе сиділа і про будучне твоє роздумувала сумно, як і кожна мати, що проводжає сина в далеку дорогу. Не стелеться тобі шлях житейський легкий, не сподівайся на легкоту і на годину сонячну не сподівайся. Довго і тяжко, ой тяжко, брестимеш ти по жисті, багато боліт і нетрищ судилося тобі перебрести. У вогняній завірюсі, а не у солодкому літеплі дорослітимеш ти душею і тілом. Але ніколи не одчаюйся, до останнього подиху вір, що доля тобі ще усміхнеться. Не про смерть, а про жисть думай. Мак дозріває довго, усеє літечко Боже. Але настає час, коли маковика зерном зрілим наповнюється, і вже їй ніяке лихоліття не страшке, бо висіються зернятка і по весні рясно зійдуть. Ти, синку, ще — маківка порожня, зелена, а світ для тебе — книга прочотна, яку поспішаєш жадібно гортати. А настануть часи, коли світ довколишній як пустеля для тебе стане, не вельми цікава. А читатимеш — спрагло — книгу, яка — у душі твоїй дозрілій. І здасться вона, книга тая, цікавішою для тебе за усі дива світові. Се правда, що душу Бог дарує людині разом із народженням тіла людського. Але душа тая — ще голонуцик безпомічний, пташенятко крихітне, а не птах. Виростає ж душа, у пір'ячко вбирається, здобувається на крила разом із людякою, у пережитіях земних… Уважно слухав Митро матір свою, бо звик перед нею шануватися. А розуміти — мало що розумів. Навчали його і в школі пакульській, і в училищі мринському, що релігія — опіум для народу, що Бої, душа і все таке інше — вигадки церковників. І у матері — це пережитки дня учорашнього, темного дня. Ми не можемо чекати милостей від природи, узяти їх у неї — наше завдання. Як і від життя. Великий Мічурін. Матір — сама природа, уособлення Пакуля, відгородженого від широкого світу несвідомістю селян, загубленого у нетрищах і болотах. Але коли сказала Уляна, що належалося б йому перед дорогою далекою, перед життям новим, солдатським, вклонитися могилам родичів померлих, погодився, хоч — не без прихованого посміху на обличчі. Хай буде, як хочеться матері, остання данина, з його боку, забобонству пакульському. Вклоняються могилам героїв, які життя поклали за звільнення народу від капіталістичного рабства, а в Пакулі — які герої? І все ж як сходили на гору Вишневу, ступали обережно між могил, травою зарослих, схожих на хвилі застиглі, хвилі часу, щось ворухнулося у грудях Митра, ніби й справді душа там була і затріпотіла крихітними крильми. А як наблизилися до могили високої, з хрестом різьбленим, вогнем обпаленим, могили, в якій Нестора, Семирозумом прозваного, похоронено, ніби долоню теплу поклав хтось невидимий на чоло Митра, ніби промінь сонця, хоч день хмаристий видався, сяйним стовпом над шпилем гори Вишневої засвітивсь. І не міг збагнути Митро, що з ним діється. Але діялося щось. Ніби на орелі, подумав, коли високо-високо злітаєш, аж серце завмирає. А Уляна казала: — Як тяжко не велося б тобі, синку, у жисті завтрашній, осьої гори, Невклі нашої, Пакуля нашого ніхто од тебе не одбере. Навчав людяк Нестор покійний, Семирозумом прозваний, як ще живий був: «Душі наші, чи на землі яни чи уже на небі, живі доти, допоки жива душа Краю нашого». Надивляйся і в серце вбирай. Спливе усе сеє в пам'яті твоїй, де б тебе лиха доля не носила, спливе, як квітки латаття спливають в озері Муравському, на сході сонця. Спливе, і зігріє, і сили додасть, коли вже сил, здаватиметься тобі, і на денці не лишилося. Вклонися тут, на горі Вишневій, могилам предків. Бо душі померлих родаків наших — завжди з нами, і в добру годину, і в лиху. А як ітимеш до Мрина, через ліс, що навколо озера Русалчиного, зверни трохи убік і побачиш яр, землею засипаний, колючим дротом обгороджений. Душа сама підкаже, хто в тому яру лежить. А якщо не підкаже, бо — зеленок ще ти, синку, то я скажу наперед. Лежать у тому яру, разом із тисячами розстріляних, батько твій Дмитро і батько другий, хто ростив тебе, твій старший брат, а мій син Кузьма Терпило. Вклонися і тій братській могилі, безневинно забієнним вклонися. Бо і вони будуть з тобою у дорозі твоїй трудненькій… — Ой мамо, ти так гомониш, наче з якоїсь книжки про час старорежимний і про пережитки у свідомості людей вийшла. У щасливий сталінський час ми живемо, нове життя будуємо, і ніщо страшкеє у війську не чекає на мене. Сорок перший рік у календарі, а не якийсь там дореволюційний! — боронився Митро. — Через те і гомоню, синку мій, що — сорок перший, — тяжко зітхнула Уляна. І пішли вони із шпиля гори Вишневої. Востаннє роззирнувся Митро. Пакуль лежав унизу довкола гори, наче килим, майстерно зітканий із ниток білих і зелених. Ще доцвітали в садах яблуні та груші. Городи вже майоріли ясно-зеленими стягами, нанизаними на блакитні древка річок. Кручі вздовж розповнілої від прибутних вод Невклі нагадували древніх вояків у розцяцькованих розквітлим дроком шоломах. А по той бік Невклі — луги, озера і зелене пасмо Чорного лісу, допоки й око сягало. Усе — звично, яскраво, розцяцьковано, як на картинках з лебедями, що ними підторговують на базарах. Але йому дивно лоскотало у грудях, ніби не в Пакулі проминуло дитинство, ніби усе те бачив уперше і — востаннє. Засміявся, аби розігнати незрозумілу тугу, зовсім по-хлоп'ячому ковзнув по молодій траві униз, стрибнув у виритий весняними водами виярок, облямований рожевими, глинистими берегами. Тим виярком і збіг на дорогу у підніжжі гори. Мати повільно ступала по схилу між зелених могил, ніби сходила на грішну землю з блакитних, чистих небес. У полотняній, фарбованій у бузині кофті і такій же довгій, широкій спідниці. На полівці, косячи у бік Митра червонястим оком, сидів молоденький зайчик. Зачувши шерхіт трави під босими ногами Уляни, зайчик стрибнув у молоде жито і поплив по нім, лише хвилька безшелесне котилася навздогін, наче від подиху весняного вітру. І тут здалося Митрові, що він усе це уже колись бачив, колись переживав. І молодий зайчик на березі зеленого житнього ставу, і матір, яка сходить із небес по схилові гори між застиглих могильних хвиль, — усе уже було у його житті. І ще не один раз буде. Час зупинився у безупинному леті своєму і побіг по колу, наче голка в патефоні, повторюючи один і той же уривок мелодії, знову і знову, поки не ослабне пружина. Таке відчуття часу було новим і від того — тривожним. — Дак йому, Митрові, той зайчик у житі молодому і як матка ішла по косогору, між могил, і в чужих землях не один раз привиджувалося. Сеє йон сам гомонів, коли вернувся і ще людяк не цурався. — А що тая людяка бідна знає — про світ і про себе у світі? Розумака — гальки і знає, що — нічого не знає, а дуралєй — і того не підозрює. — Се ще мій дід казав, що ми, людяки, — тольки ляльки на вертепному кружалі, що його Бог і диявол крутять, Бог — в один бік, диявол — в інший. А ми — з'явимося у віконці, прокукарікаємо у світ білий та й знову — по колу. — Дак добре яно тому, кому роля легка з початку світу випала. А як тому й Митрові — знову і знову тяжко, із муками великими по світу брести, ношу свою несучи? Хіба сеє — справедливо? — І скольки таких митрів, із їхнім житейством трудним! Хоч моря-окіяни ними гати! — Чого схотіли у сьому світі — справедливості! Де сеє бачено, де сеє чувано! Одне одного кровицю п'ємо, одне одним закусюємо. Так було і так буде яно, допокуль і світу, не нами сеє пороблено, не нам і одмінять. — Мо', яно і так, людоньки добрі, але — і не так яно. Не тольки так. Хай і по колу людяка бреде, од початку світу до Страшного суду, а таки ж на щось яна розживається. Як вернувся Митро у село, уже по закону звільнений, худющий такий, аж страшко дивитися, самі очища на лиці, Уляна його й питає: «І що ж ти, синку, знайшов, світами блукаючи?» А Митро і одвічає їй: «Душу свою знайшов, мамо». — «І що ж яно за такеє — душа, з чим його їдять?» — «Увесь світ, земний і небесний, — у середині нас», — се Митро так до неї гомонить. Уляна кивнула згідно, наче тольки таких слів і чекала од сина, та й далєй запитує: «А що ж ти, синку, зрозумів у поневірянцях своїх довгих?» — «Зрозумів я, мамо, що — нічого не розумію, а ті, хто каже, що розуміє, — брехуни несусвітні». — «А чи зійшов ти, синку, на вершину гори, з якої Бог світом віжкує?» — се знову Уляна. А Митро їй: «Я, мамо, зійшов на вершину, яка вища од самого Бога. І дивлюся я зверху, із пустоти, на його лисину. А вона — у крапельках поту од тяжкого думання про сотворене ним…» Туточки Уляна похитала головою сивою, зітхнула журно і вже ні про що не запитувала у сина свого Митра. А про що-бо вони такеє балакали, не знаю, не мого уму-розуму, але сама сеє усе чула і бачила, сікти капусту того дня Уляні Несторці помагала. Уже стояв Митро із клуночком за плечима, матір сякого-такого сидора у дорогу зібрала, у дворі військкомату, і дівча його — поруч. Аж вийшов із дверей начальницького кабінету тренер його і пішов до воріт, Митра не впізнаючи. Наздогнав його Терпило, за рукав сіпнув: «То як, залишать мене у Мрині, у спортивній команді?» Тренер і ходи не стишив, ніби з двору хутчіш тікав. Лише кинув через плече: «Родаки твої тебе, хлопче, на дно каменем тягнуть…» Та й погойдався. Тут зрозумів Митро, що служба армійська не стелитиметься йому скатертиною, як матері нахвалявся, а — вибоїстою дорогою, із баюрами та ковбанями. І став він прощатися із дівчам своїм, нічого не обіцяючи. Пішло дівча з двору, наче — під воду, навік із життя його. І ворота залізні за нею зачинилися, і двоє зі зброєю у формі військовій на воротях стало. А уночі посадовили новобранців у вагони залізничні, і повервечився потяг на захід. І привезли їх у містечко неподалік кордону, тут команда: «Виходь! Шикуйся!» Були такі, що раділи: «Пройдемо курс молодого бійця, справжні гвинтівки, а не дерев'яні, одержимо і кордон охоронятимемо!» Про червоних прикордонників у піснях героїчних співалося. Але Митро уже знав, що йому — кордону не охороняти. Хоч син за батька не відповідає, як казав великий Сталін. І яру лісі, узбіч дороги пакульської, згадувався йому усе частіш. Як вертався із Пакуля, вклонився могилам родаків своїх, за рядами колючого дроту, постріляних тут: ким і за віщо? І довго ще пішкували вони дорогами сільськими. Нарешті вишикували у полі широкому, неподалік хат і сказали: «Довірено вам будувати військовий об'єкт — аеродром. А житимете поки що по хатах сільських, вас розквартирують». І приїхав із села сусіднього начальник місцевий, у шкіряному пальті чорному, з коричневою оторочкою по коміру, і в шкіряній кепці, хоч уже літо починалося. Таке пальто носив батько Митра, Дмитро Домонтович, у ньому і повели його до «чорного ворона» восени тридцять сьомого. Виступив перед новобранцями начальник місцевий і мовив так: «Дорогі землячки мої, бо я теж — мринський, посланий сюди партією для зміцнення радянської влади! Ми, влада місцева, робитимемо усе можливе і неможливе, аби допомогти рідній Червоній Армії у виконанні завдань, поставлених перед нею великим і мудрим товаришем Сталіним». І здався голос його, хриплуватий, як у пса на ланцюгу короткому, Митрові знайомим. Але не міг згадати, де чув той голос. А вже коли розводив начальник місцевий солдатиків по хатах на постій, придивився до пальта його. На спині, трохи нижче плеча, пальто було заштопане акуратно дратвою смоляною. Як супроводжував він Дмитра Домонтовича на прогулянку до Мар'їного гаю, біля якого той мешкав, допомагав одягатися, бо уже він сам і пальта на плечі не накинув би, розказував батько, що то куля польська у нього влучила, у груди, навиліт, і був уже він одною ногою на тім світі, але мати Митрова повернула його у цей світ. Вона ж і шкірянку заштопала там, де куля пробила, відтоді береже ту шкірянку, пам'ять про війну громадянську і про Уляну. Не вельми беріг Домонтович пам'ять про Уляну, це правда, але не Митро — судія йому. Уже уночі, намагаючись заснути у душній хатці на вистеленій соломою долівці, згадав Митро, де чув голос начальника місцевого. П'ятеро їх приїхало по батька, на двох машинах, усі — у формі енкаведе, а шостий — у цивільному. Той, у цивільному, стояв посеред кімнати з наганом у руці і люто погавкував на Домонтовича, що ніяк не міг сунути руку у рукав шкіряного пальта. Митро кинувся був із кутка кімнати, де йому наказано було стояти, допомогти батькові, але той, у цивільному, зупинив його хриплим криком: «Стій, щеня, де тебе поставили! Вийдеш разом з нами і — забудь про цей дім. Інакше — і тебе загребемо!» Так батько і пішов до «чорного ворона» — у пальті наопашки. «Як тільки видадуть нам зброю, я уб'ю цього гада!» — подумав Митро і подивувався ненависті, яка вихлюпнула з нього. Але зброї їм не дали, а дали лопати і тачки. Возили глину і бетон, працювали удень і вночі, позмінно, невиспані й напівголодні. Місцеві люди зирили нескосирно, не хотіли і шматком хліба поділитися. І запитав якось Митро у господаря, під чиєю стріхою жив з товаришами по долі солдатській: «Дядьку, за віщо ви так не любите нас, визволителів своїх з-під ярма панського?» Так у газетах писали, і він так запитував, бо ще вірив газетам і політрукові своєму. Роззирнувся довкола господар і мовив, зирячи повз Митра: «За те, хлопче, не любимо, за що ви себе любите у ярмі вашому». І не став Митро далі допитуватися, а — думати став… Двадцять другого червня випало Митрові працювати вночі. Уже розвиднювалося, пригасали зорі і зірниця червоно палахкотіла, коли пронісся низько над полем пікіровщик із німецькою свастикою на крилах. Зіпершись на лопати і держална тачок, проводжали його солдати тривожними очима. «Військові заняття… — авторитетно сказав сержант і прикрикнув: — Хто там одлінює? За роботу!» Слухняно поволік тачку з бетоном Митро, а в голові — літак із свастикою і материні пророкування сумні. Уже сонце зійшло, як пролетіли високо у небі в напрямку залізничної станції важкі бомбардувальники. А невдовзі долинули від станції важкі вибухи і завіса із чорного диму сховала край неба. «Не ловіть гав! Працювать!» — командував незворушний сержант. Але літаки вже розвернулися і летіли на них. Зататакали в небі крупнокаліберні кулемети. Але ще не вкладалося у головах молодих солдат, що кулемети говорять до них із ясно-синього, літнього неба про реальну смерть, стояли і дивилися, розкривши роти, наче цікаве, про війну, кіно. Поки не вибухнули у житі, край поля, три бомби і осколки з пронизливим виттям та свистом полетіли над головами. Тоді падали солдати на землю, де хто стояв, і сержант розпластався на бетоні, як жаба. «Господи! — прошепотів Митро, тулячись до землі, як у дитинстві — до рідної матері. — Помилуй мене!» Уперше про Бога, ось так, згадав він. Хоч і навчала матір потайки, як ще малим був, молитися, він більше шкільним учителям вірив, які напевно знали, що Бога нема, його вигадали експлуататори, на страх темним людям. І подумав він ще, що тяжка дорога його, яку матір передчувала зболеним серцем своїм, почалася. І не знав він, чи готовий пережити усе те, що судилося йому пережити, чи — краще — одразу померти, від кулі кулеметної, од осколка снарядного. Аби лише смерть була швидка, раптова, щоб не встиг і осмислити, що з тобою відбувається. Яка, власне, різниця, жити чи померти? Не було його на світі раніше, до народження, і знову не буде. Потім картав себе за думки такі і заборонив їх для себе. Але завжди пам'ятав про ту першу стрічу із видимою смертю і про слабкість людську пам'ятав. А літаки уже зникли у бік кордону, і сержант, підхопившись із бетонової полоси, верещав ламким голосом: «Не зважайте на німецькі провокації! Працювать! Працювать, мать вашу!» А за якусь годину-другу приїхав до них на аеродром політрук батальйону і сказав про початок війни із фашистською Німеччиною. Роботи припинили, перейшли на військове становище. Посеред поля нап'яли два величезних брезентових намети, ніби спеціально — орієнтир для німецьких літаків. Видали солдатам шинелі, гвинтівки і по сто двадцять патронів. Видали по скляній фляжці для води, які розсипалися на друзки від першого ж необережного поштовху під час польових занять. Таким же крихким і вразливим здавалося людське життя. Ночами на заході гриміло і небо розцвічували багряні зірниці, ніби його обіклала грозова хмара. Назустріч хмарі сунули колони танків. Політрук охриплим на мітингах голосом запевняв, що ближчими днями ворога буде зупинено і Червона Армія перейде в наступ, аби добити фашистського нападника у його лігві. Більшість молодих солдат уперше тримали в руках справжні гвинтівки і жодного разу із них не стрелили. Утішали себе надіями, що зброя їм і не знадобиться, німця поженуть на захід, а вони і далі будуватимуть аеродром. Тачка з бетоном тепер видавалася принаднішою, аніж гвинтівка. А увечері батальйон посадовили у кузови вантажних машин і повезли у бік фронту. Зупинилися у лісі і наказали окопуватися вздовж узлісся, через десяток метрів одне від одного. Попереду, зовсім близько, десь по той бік видолку тріщали кулемети і вибухали міни. Митро вгризався в лісову землю, вона пахла тлінню. Це був запах смерті. У небі яскраво сяяли зорі. Митро лишився наодинці — зі смертю і зорями. — А у нас тади приймач був, чи не єдиний на весь Пакуль, чоловік бригадиром робив і прем'я одержав. Дак почула я сеє у радійо, прибігаю до Уляни Несторки: «Тітко Уляна! Война з німцем почалася!» А яна — наче камінь, і не ворухнулося ніщо на обличчі: «Знаю, знаю, небого. Коситиме война людяк, наче траву у лузі, а коли ще тая отава підросте!..» — «Одкуль ви знаєте, — питаю, — як у вас ні радійо, ні газети?» — «Знаю, — одвічає, — бо вже мій синок земельку цілував, вогняним вітрищем пригнутий». Витріщила я очі на неї, бо де той Митро, а де — вона, а Уляна далі веде: «Корова і тая, як її теляткові ніж до горла піднесуть, ревма реве на паші за селом, а я ж таки — людяка. Хіба матері радійо треба, аби відчути, коли дитині її погано?» — А се уже німець до Мрина підступав, уже горів Мрин, бомбили його сильно. Прийшла я до Уляни Несторки, аби на братеника мого карти кинула. Як узяли братеника на фінську, довгенно вісточки од його не було. Тади присилає писемце коротеньке, як схлип. Мовляв, ранетий я був сильно, у госпіталі довго лежав, а тепер мені уже луччей. І ні адреси, ні вісті нової. Ми з маткою уже й очі прогляділи, мо', думаємо, таки ж додому з'явиться. Аж тут отаке зчинилося, нова война. Дак Уляна карти кинула і мовить: «Живий твій братеник, тольки уже не воювати йому ніколи, бо — світу Божого не бачить. Живий братеник, у теплі й добрі, бо коло його — дама бубнова…» Аж так воно і було, уже ми після войни дізналися, із письмеца його. Очі йому на фронті фінському вогнем випекло. І попав йон аж у Сибір, із госпіталем воєнним. Там його сиділка шпитальна одігріла душею і тілом, до жисті навернула, бо уже і жить йому не хотілося. Дак і досюль братеничок мій родний у Сибіру проживає, онуків коло його — як лісу, уже й правнуки єстяка. Отак ми гомонимо з Уляною на ґаночку її, дивимося, як люд мринський із сяким-таким начинням хатнім на плечах, із козами на повідках повз хатину її бреде, од смерті тікаючи. Коли се приходить Андрій Кривий і каже: «Біжіть на Загальний двір, баби, добро колгоспне розбирайте, аби воно німцю не дісталося, такий наказ од властей». У мене й ноги засмикалися бігти, тади багато натягали, хто хапкіший був, а Уляна й гомонить: «Ніколи я чужого не брала і теперечки не братиму». Тут Андрій Кривий до неї: «Хіба воно чуже, добро колгоспне, хіба не нашими мозолями роблене? Осьдечки повернеться синок ваш, аби господарювать при властях нових, а у дворі — кінь правлінський, як вогонь. Хіба так ще дякуватиме!» А Уляна: «Покуль синок мій на поріг родний ступить, усі коні колгоспні передохнуть…» — «Дак не усіх же, тітко, і на войні убивають чи ранять, — се Андрій Кривий до Несторки. — Може, і Митра вашого куля обмине». А Уляна Несторка на сеє так спокійно, розсудливо, аж у мене мороз поза шкірою: «Луччей би не обминула, луччей би йому убитому буть, анєй переживать усе теє, що судилося синочку моєму, кровинці моїй пережить…» Та й заплакала. — А я ж, ви знаєте, розкуркулений був, із сімейством своїм у холодні краї вивезений, двоє деток моїх у дорозі померло, од холоду та голоду, і жонка моя першая, Оксаночка моя незабутняя, у морозному барані Богу душу оддала. Тут война почалася і мобілізували мене, уже я на лісоповалі робив, ще й ходив у передовиках, бо їсти треба було, тамочки так було: хто робить, той і їсть, а хто не здолєє уже робить, той од голоду пухне. І везли нас на фронт. Дак я на станції, уже туточки, в Україні, од поїзда одстав, через ліси Синявські до Пакуля добрів. А в Пакулі яно так получилося, що на Низу ще червоні, а на Горі — уже червоних нема і ще німець не вступив. Дак я до Уляни Несторки постукався, перебуть, поки червоні не одійдуть, яна родичка моя, хоч і далека. Се ж у ті деньки було, останні літні, сорок першого. Заходжу до хатинки її, ще ледь сіріє, а на столі — свічечка горить і склянка гранчата, повна води. «Кого се ви, тітко Уляно, — питаю, — поминаєте?» А вона і одвічає мені сердито: «Нікого я не поминаю. Кого треба було пом'януть, давно пом'янула. Нема уже на світі білому мого сина Кузьми, з яким ти товаришував, нема і Нестірка, який тебе розкуркулював та до Сибіру спроваджував. А се я для синка свого меншого, для Митрика, водички налила у скляночку, аби змочував йон вуста свої у дорозі трудній». Подивувався я з гомонки її, але не став допитуватися, сів на лавку та й дожидаюся, може ж, се Митро, я ще його малюком знав, поріг переступить. Гомонимо про се, про те із тіткою, я на свічечку та склянку дивлюся. Коли се на очах моїх замерехтів вогонь на свічці і водички у склянці поменшало, наче надпив хто, хоч ніхто і не торкався. «Ось бачиш, — Уляна каже, — змочив губенята спраглі синок дорогенький, напився водички із колодязя родного, сил йому додалося в дорозі його горьованій». Я сеє усе чую і бачу, а мовчу, бо не знаю, що й казать. Калі ж Уляна і гомонить далєй: «Покинув ти, чоловіче, товаришів своїх по судьбині воєнній, не захотів воювати за власть, яка тебе тяжко кривдила. Розумом своїм я сеє розумію, але душею — не схвалюю. Бо война теперішня не за власть буде, а за жисть нашую на своїй земельці. Німець є німець, із давніх-давен зирив йон на нас зизим оком і, якби міг, земельку нашую ложкою б їв. І — наїсться йон од пуза, ой, наїсться… Звела я двох півнів, свого і сусідчиного. Один півень — червоний, другий півень — чорний. Дак сперва чорний півень геть заклював червоного. А далєй таки зібрався на силі червоний та як дзьобане чорного, той — і ноги одкинув. Так воно і буде у сій войні. Бо люд на власній шкурі відчує, до чого воно із німцем ідеться, і вже не за батька Сталіна воюватиме, а за жисть своїх дєток та онуків. Звірина і тая свою нору та кодло своє у норі боронить, а людяці — і сам Бог велів». Дак мені слова Уляни у пам'яті відклалися. І не подався я у поліцаї, хоч сильно мене староста насватував, совітською властю зобиженого. До халупи своєї, дідівської ще, я, правда, вселився, очоловічився заново, бригадирував у господарстві. А як загриміло ото на сході, у Синявські ліси подався, де партизани гуртувалися. З ними і на німця рушив, аж до Берліна дійшов, і усе моє колишнє мені списалося. Так Ідо я перед Уляною Нестеркою — у боргу вічному. Бо досюль би одмивався за службу у німця, і дєтки мої, і онуки. Багато що у жисті нашій страшкій відкрите було для неї. А одкуль сеє знаття у людяки простої, у баби сельської, — відать не відаю. І лежали вони в окопах тих, на узліссі, тижнів зо три. Німці пострелювали з гармат та мінометів, а наступать не наступали. Аж ось перед ранком пробіг посильний по лінії і передав наказ командира виходити на дорогу. І поліпшувала дивізія назустріч сонцю, що сходило. Попішкувала, залишивши гармати у лісі, бо не було чим їх тягти, пального не було. Лише кінний обоз скрипів слідом, із пораненими, хворими і штабістами на підводах. Як вибралися з лісів, побачили на узбіччях валки наших машин, автобусів і танків із повними боєкомплектами, покинутих, бо — порожні баки. І зрозумів Митро, що дорога їм стелиться довга, гребти і гребти пилюку чобітьми кирзовими. Але ще не знав він, не здогадувався, якою довгою насправді буде його дорога. Не знав, що через якийсь тиждень тягтиме ноги цим же шляхом курним у колоні військополонених. І добре, що — не знав. Ще почувалися вони на силі, підрозділом військовим, а не гуртиком розгублених блукачів у тилах німецьких. І як застрекотів кулемет із крайньої хати хутірської, неподалік путівця, поповзли бійці перестиглими, виляглими житами, закидали хату гранатами. Запульсувала стріха золота, паче жива, і вогонь обійняв її. І знову команда: «Уперед!» А куди — уперед, коли відступають без оглядки, коли німець — навколо і літак-коректировщик, із хрестами на крилах, завис над колоною. Брели і брели лісовими дорогами, болотами, ярами, голодні, виснажені безсонням і невідомістю. Усе менше командирів залишалося серед них, ромбики здирали або переодягалися в солдатське, із мертвих одяг знімаючи. І вже не дивізія то була, не одиниця військова, а — череда людська… Одного ранку побачив Митро біля підводи штабної людину у пальті знайомому, шкіряному. Це він був, підгавкувач мринський, що батька приходив арештовувать. Стояв тепер, на костура спираючись, певно, ногу підгорнув чи намозолив сильно, худий, переляканий, на підводу просився. Але бажаючих їхати, а не пішкувать, серед штабістів і без нього вистачало. То покривуляв, не чекаючи, поки валка рушить, дуже боявся, мабуть, до німця в лапи потрапити. І Митро рушив за ним навзирки, гвинтівку з плеча знявши. Дорога звернула убік, але чоловічок шкутильгав навпрошки, крізь рідколісся. «Ось там, у видолку, де ліс густіший, і пристрелю його, яко пса, — присягався собі, не зводячи очей із широкої спини, затягнутої в шкіру, із цяткою нижче плеча. — Хай батько на тім світі порадіє, що — відомщено, і братеник Кузьма, і дядько Нестірко, і — всі…» Хто — усі, він ще не знав і не роздумував над тим, але глибочезний яр, що братською могилою став у лісі довкола озера Русалчиного, душу ятрив. Зійшли у видолок, де звук пострілу безслідно ковтнула б пуща лісова, видерлися схилом на рівніше, у дубовий гай, а Митро — не стріляв. Хоч постать у шкірянці маячіла попереду як диктова ціль на стрільбищі. «Бо не знатиме, за які гріхи його пристрелено, не покається перед смертю», — виправдовував себе. Мусив спершу перекинутися з ним бодай кількома словами. Оголосити вирок — од імені скривджених ним. Оголосити вирок і — виконати. Так просто. Митро стріляв у бік німців, може, і влучив у котрогось, але щоб отак, віч-на-віч убити людину — цього не було. Тут загуло небо над лісом, стужавіло і — упало. Снаряд розірвався у видолку, який вони щойно проминули. Чоловік у шкірянці зупинився, підняв голову, прислухався. Ранкове небо знову здобулося на голос, ніби хтось рвав навпіл його синій коленкор. Чоловік у шкірянці шарпнувся назад, упав на землю між вузлуватих корневищ дуба. Митро і собі розпластався на вогкій лісовій землі, що так знайомо, до спазмів у серці, пахла грибами. Тепер їх розділяла лише невеличка галявина. Снаряд гухнув десь попереду, зовсім недалеко, земля аж ніби зойкнула і затремтіла. І запитав Митра чоловік у шкірянці, коли ліс затих: «Що тобі, хлопче, треба од мене? Чого ти на п'яти мені наступаєш?» — «Одкуль, дядьку, сеє пальто на вас? Се батька мого пальто…» голосом, що тремтів од хвильовання, материними словами відповів Митро, схопившись на ноги, стискаючи обіруч приклад гвинтівки. «А, мринський, по розговору чую… — Чоловік у шкірянці зіп'явся на одне коліно, а ногу, що на неї шкутильгав, простяг убік. — Розтяг я зв'язки, даючи драла з-під німця, якого ми шапками збиралися закидати, якщо війна… Як твого батька звали?» — «Дмитро Домонтович, його у Мрині знали усі». — «Знав і я, твоя правда. Тільки не вбивав я твого батька, і зубів на мене не скаль. Сам він здох, у тюремній камері, комісар заслужений… А пальто… Тоді таких пальт валялося, як гною там, де я робив. Багатьох начальничків потрошили, я і вибрав на складі». Раптом небо над ними знову озвалося виттям пронизливим, і упало на гай дубовий, ніби стеля кам'яна, із гулом страшним, із тріском дерев, із стогоном землі. Вибуховою хвилею Митра покотило по галявині, наче суху гілку, притисло до корневищ дуба, який зігнувся навпіл, але вистояв, їдкий пороховий дим клубочів між розчахнутих, вирваних із корінням молодих дерев. Коли дим розвіявся і Митро зіп'явся на ватні, неслухняні ноги, чоловіка у шкірянці на галявині не було. Там, де він колінкував, до вибуху, темніла вирва. Клапоть шкіряного пальта гойдався на обчухраній вибухом гілляці, як величезний, чорний листок. «А може, і є він, Бог, про якого матка стольки говорила? — подумав Митро. — Ось узяв і покарав за гріхи, за смерть людяк наших…» Але з кущів, по той бік галявини, долинув стогін. Він лежав на обпаленій землі, тримаючись обіруч за розшматованого осколками живота, з-поміж скоцюрблених пальців струменіла кров. Лице було біле, наче крейдяне. «Дай, землячок, водички, напитися востаннє… — Голос як шерхіт сухого осіннього листя, уже — не живий голос. — Добра водичка була у батьковому колодязі, я сам — із Рогощі, коло Мрина. У міліціонери подався послі громадянської, смачнішого шматка шукаючи. Людяк подавить прийшлося чимало, сеє — правда. Якщо Бог є, він спитає. Але нема його, Бога. А є — тольки ми, людяки дурні. Нічого нема…» Залишилося трохи води у фляшці. І було Митрові дивно, як це він людину, яку намірювався пристрелити, наче пса поганого, водою напуватиме. Але уже нахилявся до пораненого, уже допомагав йому голову підняти, уже підносив до вуст фляшку. Якесь інше почуття, вище, дужче, аніж ненависть, кермувало ним. Проте ковтати поранений не міг, цівки води, змочивши білі губи, текли по давно не голеному підборіддю. «А тепер — пристрель мене. Ти ж, хлопче, так сього хотів, я в очах твоїх прочитав. Людяк я потрощив, наче курей, работа така у мене була, а самому прийшлося помирать — болю боюся». Митро мовчки похитав головою. «Дитя ти ще. Тади — шмаляй одсюль і не оглядайся. Якщо судилося тобі вижить і до Мрина дотопать, скажеш там, знаєш де, що я — геройською смертю. Дєток я насіяв, і там і сям, але нічого вони не знають про батечка свого, сім'єю так і не обзавівся. Не буде кому заплакать по мені, а на службі, мо', і згадають, бо чесно служив я власті робітничо-селянській… Одвали, стерво сонливе, чого баньки вилупив!» Закривавлена рука одірвалася від живота і червоним павуком поповзла до внутрішньої кишені пошматованої шкірянки. Митро почепив на ремінь фляшку з водою і рушив крізь кущі, які усе ще пахли пороховим димом, у глибину лісу. Невдовзі на галявині глухо стрелило, ніби чиясь нога наступила на суху гілку. Митро — не озирнувся… І не знайшлося командирів, які б людей знову зібрали після обстрілу артилерійського, розсипалася дивізія на гурти солдатські, обоз у лісах та болотах застряв. Пристав Митро до групи, бійців із десяток, сержант ними командував. Пробиралися манівцями, більше — по ночах, земля гула від німецьких моторизованих частин, що сунули большаками. їли що прийдеться — лісову цибулю, щавель; спека, вода — болотна. Солдати хворіли на дизентерію. І мовив сержант Митрові і ще одному бійцеві, вони ще на ногах трималися якось: «Зайдемо на хутір, харчів роздобудемо, інакше — пропадем». Прибрели вони перелісками до крайньої хати, через перелаз — і у двір. У дворі жінка з чоловіком, снопами місцину обгородивши, жито молотять. Попросили поїсти, бо уже давно — на підножних харчах, ноги не несуть. Чоловік і мовить до жінки: «Веди хлопців до хати, нагодуй і з собою щось дай, се ж — захисники наші». А сам — до скирточки у городі, по снопи подався. Зайшли вони до хати, сержант біля відчиненого у сад вікна сів, гвинтівку коло себе поставив. Господиня дістала з полиці паляницю хліба, у печі випеченого, на листі дубовому. Мати Митрова, як ще малий був, такий хліб пекла, і все в душі його засміялося від спогадів солодких. До великої полив'яної миски господиня молока налила, ложки дерев'яні поклала. А сама кусень сала і ще одну хлібину у полотняний рушничок загорнула: «Се буде товаришечкам вашим. Бо й моїх синків двійко деся отак світами бродять». Похлебтали вони трохи молока того, аж різко двері хати розчинилися — німці з автоматами на порозі: «Хенде хох!» Сержант як сидів коло вікна одчиненого — за гвинтівку і в сад. Та й обліг на підвіконня, автоматною чергою вишитий. І підвели хлопці руки. Як виводили їх у двір, не видко було господаря на садибі. І погнали їх у бік большака, по якому німецькі війська на схід переможно сунули. А їх на захід вели, колонам навстріч, троє автоматників навколо, із геройськи закасаними рукавами. Солдати німецькі на ходу клацали фотоапаратами, знімаючи полонених із супроводом. І привели їх у містечко, заштовхали до сараю цегляного. А в тому сараї цегляному полонених уже як оселедців у бочці. Уранці видали по три сухарики на кожного, із наших таки, армійських, запасів, вишикували в колону і погнали далі на захід. Пішкували з досвітка до сутінків, без перепочинку, варта німецька змінювалася через кожні двадцять п'ять кілометрів. Пити не давали, а сонце палило, наче скажене. Як блисне яка калюжка узбіч дороги, кидалися до неї спраглі люди, а німці із реготом глумливим кулями їх напували… І заздрив Митро мертвим, а до живих — лише жаль у серці. Заздрив сержантові, який кинувся у вікно, наче в ополонку, і не мучився тепер від утоми, голоду і спраги. Заздрив чоловікові у шкірянці, який пострілом із пістолета обірвав навіки свої блукання по муках земних. Солодкою смерть здавалася, а життя — гірким. І докоряв він долі, яка там, на лісовій галявині, порятувала його від осколків. Як ще брів лісом (а постріл на галявині відлунював у вухах), думав: «Ось вона, кара, дістала кровопивцю у шкірянці мого батька. Снаряд упав близько — і від нього, і від мене. Але мене — не зачепило, лише відкинуло вибухом, а його — геть зрешетило. Таки є, є справедливість, матка моя правду казала». А тепер уже не був певен правди тої. Якщо його залишено в живих на муки отакі, на глум і неволю, то де ж тут — справедливість? І була спокуса у серці, майже нездоланна, — вийти з колони полонених, на крок, на півкроку, аби й собі разом із відчайдухами кинутися у видолок узбіч дороги або разом із тими, хто втратив тяму від спраги, упасти навколішки біля калюжі з дощовою водою — хай і його молоде тіло прошиють наскрізь кулі-визволительки, посланці жаданої смерті. Але в останню мить, уже на межі між життям і смертю, щось його стримувало. Не тіло стримувало, ні, із нього, змученого, виснаженого, воля до життя давно витекла, наче кровиця з тяжкопораненого. Щось інше. Митро ще не знав гаразд що. Лише здогадуватися починав, що людина — це не тільки кістки і м'язи, людина — це щось більше. І ночами, у якому-небудь хліві чи клуні, куди полонених заганяли, наче худобу, настирні думки, відганяючи жаданий сон, обсідали голову його. «Ну, добре, батько мій у громадянську, сам признавався, чимало крові людської пролив — і покараний, Нестірко — теж не святий, матка розказувала, — в'язав вузлик за вузликом у голові паленіючій Митро. — Чоловік у батьковій шкірянці — се теж зрозуміло, і небесний суд, і земний суд — жоден не виправдає. А де ж тих гріхів устигли набратися оці ось люди молоді, хлопчаки зелені, що гинуть, як мухи, встеляючи тілами юними узбіччя доріг? Або ті, кого ще там, на большакові, снаряд німецький, чи бомба, чи міна за одну мить перемелювали на криваве місиво, не розбираючи, де — грішник, де — праведник? Що комаха, що пташка, що звірина, що людяка — ціна життю їхньому однакова, раз — і нема, лише купа гною, на поживу черві земній. На усе — воля Божа, полюбляла казати його матір. А де ж тут, у лихолітньому млині цьому, — воля Його? Крутяться безупинно двоє жорен: спідник — земля, поверхник — небо. Невидимий хтось замість зерен у прогорницю ківшем людяк бідолашних сипле… А Бог — що, під мливо криваве, як мірошник у млині сільському над коритом, долоні підставляє?..» І сам лякався видив своїх страшних, сон рятівний кликав до себе, як там, у дорозі, — смерть. Уже лік дням страшним вони втратили, а полонених усе гнали і гнали на захід. І одного надвечір'я спекотного, коли здавалося, що сонце уже ніколи не опуститься за обрій, а так і висітиме — осколком розпаленим — у білому, як пустеля, небі, сказав собі Митро подумки: «Усе, сил моїх більше нема». А брів він крайнім у ряді. Саме озерце минали, лугове, береги — очеретами порослі, за очеретом водичка — як сон солодкий, як рай, що про нього мати йому, малому, розказувала, як у голодівку — кулешик, із першого житечка матір'ю зварений. Тіло, усе, до нігтя останнього, криком кричало: «Пити! Пити!..» Ковтнути водички прохолодної, а тоді — хоч і вмерти. Солдатик, що ледве волік ноги попереду Митра, де тільки й снага взялася, шарпонувся з колони, проломив тілом худим зелену очеретяну стіну. Стрекотнув автомат у руках німця, і солдатик упав — головою у воду. І заздрив йому Митро, що — хоч і мертвий — а водичку п'є… І тут згадався йому колодязь у дворі їхньому, у Пакулі, ще Нестором Семирозумом викопаний. Журавель над ним — наче ушула, що підпирає потріскане від спеки небо, аби на землю воно не впало. І стоїть біля цямриння вогкого мати з відром дерев'яним, води повним, а Митро повз двір бреде, загрібаючи ногами ватяними куряву гарячу, як присок. І шепоче Митро вустами пересохлими, ледь чутно шепоче: «Мамо, напитися дайте…» Але чує його мати і, відчинивши хвіртку, Із ліщини виплетену, на очкурі мотузяному виносить відро, води повне, на вулицю. А вже не має Митро сили до відра нахилитися, бо — упаде в куряву гарячу і помре. І піднімає мати відро дерев'яне, водички повне, перед себе, а у воді — листок вишневий плаває. І змочує Митро вуста свої пересохлі, один-єдиний ковточок робить, бо не можна йому зупинятися, мусить совати ногами неслухняними. Змочує він вуста пересохлі, а де й сили беруться, ніби усеньке відро, води повне, випив він. І вже не заздрить Митро солдатикові мертвому, що в озерце лугове голову закривавлену занурив. Уже він не про смерть думає, а — про життя. Тут і сонце червоне, розпечене пірнає нарешті за пруг, сутеніє, а колона полонених вповзає у містечко, розчахнене навпіл колією залізничною. Дак сеє мені сам Митро розказував, як ще він гомонів до людяк. Був я уже, каже, на волосок од смерті, жить уже не хотів, а хотів під кулю німецьку лягать. І тут наче наснилося мені, серед білого дня, у колоні полонених, що її супроводжували німецькі автоматники, на м'ясників схожі, із рукавами закасаними. Наче наснилося мені, гомонить, що бреду я повз дворище своє, а матір виносить відро, води повне, на вулицю і змочує вуста мені. Так я добрів до станції, інак би не добрів, із жистю молодою розпрощався б самохіть. А на станції, се в Перемишлі уже, є такеє містечко, загнали нас у вагони товарні і поварганили до Німеччини. І попав йон до південної Німеччини, що зветься Баварією. Я сам потім тую Баварію на пузі проповз, там мене і ранило, то я трохи знаю. І наших солдатиків, що до полону попали, доводилося мені визволять, наслухався і надивився. Наче сотворилося теє, про що у Святому Письмі сказано: земля розверзлася і люди з могил піднялися. Теперечки скрізь — дружба, дружба, звісно, людцям на одній планеті треба якось виживать, а не глотки перегризать одне одному, а тольки — сильно поганий німець до наших був тади, се я де хоч скажу, і самому Горбачу. Мо', і свої до своїх у таборах сибірських не луччі були, се теж правда. Супчик із води та брюкви, двісті грамиків хліба ось на таких харчах тримав німець солдатиків наших, а роботу примушував тяжку робить, каторжну роботу. Дак у робочих командах люди довго не витримували, мерли, як мухи. В один із таких таборів коло города Мюнхена і попав наш Митро. Се уже як повернувся Митро, після одіссеї страшкої, книга така є, не наша вона, а ще древні греки її придумали, дак жив йон трохи у матері своєї, Уляни Несторки, на хуторі Семирозумовім. А я тади учителював, у молодших класах, на курсах по війні вивчившись. А в ті ж роки так було заведено, що кожному учителю сільському — вулиця, і йон на тій вулиці — агітатор, наче політрук у війську. І я частюка до Митра Терпила забігав, балакали з ним, болєй, правда, за чаркою. Тади ж уже дозволили нам трохи роти одмикать, після розвінчення культу. Покуль знову гайку не загвинтили. Митро пройшов Крим, Рим і мідні труби, а я ще молодий був, жистю цікавився. Дак йон такі слова говорив, що у мене — волосся дибки, хоч уже ж наче трохи й дозволено зверху. І Гітлер, і Сталін, гомонить було, се два бандити, яких досі світ не бачив, я сеє ще в таборі німецькому пойняв. На вагах історії, мовляв, вони один одного не перетягнуть. А там, у таборі, різного люду було, із усієї землі, вважай. І йон людяк тих слухав і своєю головешкою розмислював: а за віщо ж люди тисячами гинуть? І пойняв я найголовніше, се йон, було, каже, Митро: ніхто тебе у цій веремії кривавій не порятує, ані Бог небесний, ані боги земні, тольки сам себе ти і можеш порятувать. Вовчий закон жисті я там, у таборі німецькому, уперше пойняв, се Митро мені каже. А я, було, слухаю та й думаю: «Не усе воно у тебе, Митре, так в'яжеться, як ти гомониш, про той вовчий закон». Бо сватали його тамочки, се я уже знав, і до руської визвольної армії, до власовців, і до табірної поліції, мужик йон був жилавий, виживалий, тольки ж нікуди йон не пристав. А якби вовчий лише закон сповідував, приліпився б і легшенько, у зграї, прожив… Дак се ж не секрет, що підходжував до мене Митро Терпило, як із Сибіру вернувся і в матері своєї проживав. Мо', наші жисті горьовані якось би і переплелися, але боялася я його. А через що боялася, бо холодом уже од нього віяло, таким холодом, що й сидіти коло нього було скумасно, не те що. Той холод і загнав його пізніше в ліси, подалєй од людяк. А у мене ж се хлоп'я підростало, од калічки мого, якого я на полі бою, у сорок першому, безногого, підібрала і виходила собі на горе, бо йон потім ще й лупив мене як Сидорову козу, милицями своїми, поки не згорів од денатурату. Дак хлоп'я моє щигликів на сильця ловило, у клітці дротяній яни жили. Як побачив Митро тую клітку, аж побілів із лиця. Дав йон червінця хлоп'яті моєму, птахів випустив на світ Божий, а клітку дротяную руками своїми сильними розламав і на купу гною біля хліва викинув. А тади і гомонить до мене: «Двадцять літ я птахом у клітці був і рвався із неї на волю, шкіру до крові обдираючи, а мене ловили і знову до клітки зачиняли. Од тих пір не можу я кліток видіти, страх і сум на мене наганяють…» А у мене язик слизький, я і гомоню до нього із дурної голови своєї: «Ой Митре, усі ми, людяки, по клітках своїх сидимо, од народження до смертоньки». Хіба не так я у халупині своїй усю жисть просиділа, світу поза Пакулем, окрім хіба базару мринського, не бачачи?» А йон злий зробився і питає у мене: «Одкуль ти сеє знаєш?!» А я і сама не відаю, одкуль, мо', і народилася із тими думками дурними. Тади йон зітхнув та й гомонить до мене: «Роками молодими пожертвував я, аби душею дозріти. Навколо кліток маленьких, у які нас від народження нашого посаджено, клітки великі, просторіші, видимі і невидимі, і нема їм числа, правду вуста твої кажуть. І людьми лише тоді стаємо ми, коли навчаємося і в клітках вільними буть. Але пташкам не дано сього зрозуміти, пташки — як діти малі, розумом кволі». Слухаю я усе сеє, головою киваю, а сама собі думаю: «Чогось ти, чоловіче, не договорюєш, у чомусь ти і собі не признаєшся. Бо усе живеє не розумом живе, а — нутром своїм. І ми, людяки, живі доти, доки із кліток своїх рвемося, хай і з малих кліток — у просторіші». Дак хлоп'я моє усе сеє чуло і болєй ніколи щигликів не ловило. А Митро ще трохи походив до мене та й перестав. Коли чую — уже його і в Пакулі нема, уже йон — у лісі, самітний, наче вовк-одинець. Щось у ньому надірвалося після тих його Сибірів багаторічних. Мо', і насправді розумом йон до небес піднявся, але душею став — як гітара без струн, се — правда, се я нутром своїм женським відчула. І постановив для себе Митро: буду тікать. Але з табору тікать — усе одно що руки на себе накласти, табір пильно охоронявся. А він — жити хотів, не вмерти. Напровесні сорок другого потрапив він до групи полонених, яку одібрали, із дужчих та молодших, будувати дорогу і дренажну каналізацію поблизу військового аеродрому. І пригнали їх у передгір'я Альп. Гори по той бік колючого дроту — як на картинці, вершини — у шапках снігових, а десь там, за горами, — нейтральна Швейцарія. Карту Європи він уже добре знав, розпитуючи французів та Югославіє, які були в таборі. Але гори хоч і близько, але до них ще треба дістатися, навколо — гола рівнина, і охорона — на кожному кроці. Уже й літо спливало, а Митро усе ще длубав каміння, яке привозили вузькоколійкою із кар'єру у горах. Одного вересневого дня з'явився на будівельному майданчику майстер із кар'єру і попросив у охорони п'ятьох полонених на допомогу — мотовоз зійшов із рейок. Серед тих п'ятьох з одним охоронцем — і Митро. Одразу за кар'єром — ліс. Майстер послав по жердини — мотовоз підважувать. Пиляли дерева в улоговині. На згіркові — німець з автоматом. Як почув Митро запах лісу, напружився, наче звір, випущений із клітки. Однесли жердини раз, ідуть вдруге. «Іншого такого випадку не буде, — подумав Митро. — Якщо не тепер, то уже — ніколи». І метнувся він у гущавину. Торохнув автомат на згірку, але дерева уже сховали його. Хоч сили слабі, серце трохи з грудей не вискочить, а біг і біг, аби одірватися від погоні. Сутеніло вже, ніч — порятунок, уночі його ніхто не шукатиме. Брів усю ніч, наштовхуючись на стовбури дерев, обдираючи шкіру об каміння. Удосвіта забовваніло в тумані, на схилі селище, біля нього — городи. Нарив картоплі, брюкви і знову — у ліс. День відсиджувався у гущавині, запальничка у нього була, напік картоплі. А як звечоріло, знову — ноги на плечі. Знав із розповідей: десь поблизу має бути дорога із Баварії до Швейцарії, треба її триматися, через гори йому не пройти. Через тиждень після втечі з'явилася надія — не спіймають. Якщо матиме сили — іти. А щоб мати сили, потрібні харчі. Уночі набрів на селище. У саду, біля крайньої хати, — будка, двері одчинені. Зайшов Митро до тої будки, став навпомацки шукать чогось їстивного. В одному кутку — ганчір'я якесь, в іншому — мішок із борошном. Тільки він той мішок розв'язав, аж силует мужчини у проймі відчинених дверей: «Хто тут?!» А він уже трохи розумів по-німецькому, біда навчила. І ще знав Митро: треба признаватися, бо можуть застрелити. І вже жінка з мисливською рушницею — у дверях, і промінь від ліхтаря — в очі. «Руський полонений я, — сказав Митро. — Утік із табору в Мосбурзі». Не з того табору він утік, але повертатися туди, звідки утік, не можна: заб'ють до смерті палицями. Німець скомандував: «Іди уперед!» Потеліпав. Ішли нічною вуличкою, господар будки і його жінка з мисливською рушницею у руках чигають на кожен порух, не втечеш. Звернули до якогось казенного дому. У домі — мужчина з емблемою поліцейського на рукаві. Прощай, коротка воля. І замкнули Митра у невеличкій, без вікон кімнатці, біля стіни — голий дерев'яний тапчан. Опустився на вичовгані тілами таких же, як він, нещасних дошки, наче в труну живим лягав. Поки брів лісами, думав: «Хай і сотні кілометрів до тої Швейцарії — сил стачить, повзтиме, котитиметься, а — не здасться». Тепер — повний параліч волі. Хай роблять з ним що хочуть. Найкраще, аби убили, ось тут, у цій комірчині, аби уже й світла дня не бачити. Але настав день, повели Митра на допит, і знову потвердив він поліцейському, що утік — із Мосбурга. Знав, що там — великий табір, пересильний, там можна загубитися. Залишав хоч якусь надію для себе. Доки людина жива, доти хоче жити. Ще одна таємниця людської істоти, яку відкривав. Посадовили його у коляску мотоцикла і одвезли кілометрів за двадцять п'ять, на станцію залізничну. А з тамтешньої військової комендатури, у супроводі солдата, в окремому купе, наче якусь поважну особу, відправили до Мосбурга. На прохідній пересильного табору — новий допит. І вирок: тринадцять діб строгого карцеру. Цементова яма з крихітним, заґратованим віконцем угорі. Холодно і вогко. Вранці — гарячий кип'яток і сто грамів глевкого хліба, в обід — півлітра супу із брюкви. Хочеш — живи, хочеш — здихай. І тут знову Митрові жити схотілося. Усупереч усьому. Усупереч нещасливій долі своїй. Вижити і — тікать. Знову. Ще раз. Хоч сто разів — ще. Поки не пощастить. Тепер він буде розумніший і обережніший. Набивши гулі. Якщо витримає організм тринадцять діб строгого карцеру. Організм витримав. Геть знесиленого, але — живого, його вивели з цементової ями. І направили до загальної зони. Дак було сеє якось що у піст, мо', у годі п'ятдесятому, се я ще меншенького свого на руках носила. І не спало воно, дитя моє, ночами, і мене мучило, і само змучилося. Уже я і мак розтирала у макітрі та водичкою з маком його напувала, а — не помагало. Дак узяла я яєць десяточок, курочки мої уже неслися, хоч і холоди ще трималися, під піччю кури мої зимували, у теплі та добрі, через те й неслися. Узяла я десяточок яєць, дитятко своє — на руки та й потьопала на хутір, до Уляни Несторки, аби синочка мого погляділа. Погляділа вона дитя моє, воно і заснуло на руках її одразу, і спало на лежанці між подушок як убите, наче за усі ночі безсонні відсипалося. А я не хотіла його розбурхувать і довгенько так в Уляни гуляла. Сидимо ми отакочки з нею, я — коло лежанки, до синочка свого прислухаючись, чи воно ще ж дихає, а Уляна Несторка — на лаві, коло столу, про те, про се гомонимо. Бачу, Уляна усе зирк та зирк у вікно, наче виглядає когось. «Мо', ви, тітко, у гості когось ждете?» — питаю. А вона й одказує: «Буде вість мені сьогодні важна, про синочка мого, про Митрика». А я молодайка ще була, тріпнула язиком своїм дурним: «І одкуль ви, тітко, усе знаєте, чи вам сорока на хвості приносить?» Спохмурніла Уляна з лиця, не любила, коли розпитували про знаттє її, та й мовить по хвилі: «Не я, молодице, знаю, душа моя материнська — знає». Воно, мо', й так, і нічого надлюдського у знатті її не було: коли дєткам моїм, як ще малі були, на хворобу йшлося, горенько завтрашнє я наперед, як у ренгені тому, душею проглядала. Аж і правда, брехонуло собача у дворі і переступив поріг хати мужчина незнайомий. Худющий такий, задрипаний, у шапці старенькій, солдатській, у куфайчині потріпаній, у штанах ватяних, валянки биті — їстоньки просять, передки дротом позав'язувані. Переступив йон поріг хати, обвів нас очима запаленими, мо', од безсоння, як у дитяти мого, та й мовить до господині, бо я ще ж — молодайка була: «Чи не ви будете Уляна на хвамілію Терпило?» — «Я», — одвічає та. «Дак се я — до вас». І як стояв коло порога, опустився на мостини, обіпершись спиною на одвірок, а клуночок, що на плечі був, на коліна собі поклав. «Вошивий я сильно, бабоньки, — каже, — не треба мене далєй, у світлицю, пускать». А Уляна так гостро на нього глянула і одвічає: «Аби в душі, людиночко, вошей не завелося, а на тілі — се не воші… Проходьте-бо». Од її погляду гострого йон трохи поскучнів, а далєй каже: «Ні, пан невеликий, посиджу і в порозі. Скоро я удома буду, одмиюся і тілом, і душею». І засміявся по тих словах. Але сміявся йон лицем тольки, а душа не сміялася, мо'. й не було у нього душі тої, душа — яна теж не у кожної людяки єстяка. Се я подумала тоді так, хоч ще й молодайка була. А домівка його і правда — уже покликувала близьким голосом, із Ловиня йон сам родом, що вище по Невклі. Не довго йон в Уляни пробув, бо хотів завидна до хутора Скиток добрести, там у нього родня. Як пішов собі той мужчина, і я стала збиратися, дитя своє укутувать. А Уляна сиділа на лаві, голову повісивши і руки на колінах склавши, печальна уся, як осінь пізня. Далєй і каже до самої себе, не до мене, наче й нема уже мене у хаті: «Ой, буде ще горенько, буде моєму Митрику од людяки сеї недоброї…» Аж так яно і получилося, але сеє уже трохи пізніш. А тади йон розказав усе, що знав про Митра, сина Уляниного. Спало дитятко моє сном глибоким, і я слухала його, наче кіно страшкеє дивилася. І хоч через войну тую проклятую скінчила я тольки два класи, а третій — коридор, пам'ять у мене од роду добра, і я переказую, слово в слово, як той гість Улянин гомонів: — Запізнався я з сином вашим Митром Терпилом у лазареті табірному, німецькому, узимку сорок третього року. Мене вагонеткою на роботах табірних потовкло, а його, глухого геть, із запаленням внутрішнім вух із берега ріки Ізар привезли, там наші хлопці береги укріпляли. Ходили за нами у лазареті лікарі французькі, теж військовополонені, добре ходили, і стали ми поправлятися. Як слух до Митра вернувся, так йон по гомонці моїй мене вирахував. «Ти, чоловіче, — питає якось, — рибку матнею не у річці Невклі ловив?» — «У Невклі, у Невклі! — киваю. — Тольки ж не матнею, а — вроджений рибалка, із дідів-прадідів. Ловинський я, а ти — одкуль?» — «А я, — каже, — із Пакуля. Хоч у Мрині учився, з Мрина мене до війська брали, а в Пакулі — матка живе». Дак ми поклялися, як хто з нас виживе у хвищі воєнній, родню іншого сповістить, як і що. Ось тольки тепер вертаюся я до кубла свого, одбучку одбувши у батька Сталіна за полон свій німецький, і забрів, про клятву пам'ятаючи. Тримали нас французи у лазареті, поки могли, а тади — що ж, треба у зону. Десь у квітні сорок третього зібрали нас у Мосбурзькому таборі чоловік, мо', з тисячу, загнали у товарні вагони і повезли на північ. Балачки між полонених — ближче до Польщі. Добре, думаємо. А у нас із Митром уже задумка була — тікать. Перекидають із табору в табір, і ось ми уже — в городі Штетіні. Тут нас переобмундирували у все чисте, ціле, хоч старе. А харчі — дуже погані. Ходимо по табору, наче тіні. Уже дехто і ногами не виплітає. А кожного дня приходять до нас офіцери, із власовської армії, такі ж, як ми, полонені недавні, тольки — уже вбрані, вгодовані, і агітують воювать із совітами. Я уже було, виголоднівши, і подумую. А Митро мені: «Не та
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка