Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка9/24
Дата конвертації20.02.2016
Розмір6.46 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24

із совітами ти воюватимеш, форму власовську нап'яливши, як — із людьми своїми». Воно і так, згоджуюся. А се уже ми про Сталінград почули кой що. Коли ж се у травні сорок третього заганяють нас у трюм пароплава. Світло — тільки крізь люк цідиться, а над ним — вартовий з автоматом. Нас — чоловік до тисячі, і охорони — із сотню. До вбиральні виводять на палубу, один раз на день, по черзі. А серед охорони — словаки були, вони нам дещо розказували. Кінечний пункт призначення — північ Норвегії, Норвік. Ну, думаємо, там нам жаба і циці дасть. Треба тікать, думаємо. А як утечеш — із коробки залізної, що по воді пливе? Тільки у море вийшли, аж тут — англійські літаки налетіли. Ну, тут уже нам могила братська, у труні залізній, на дні морському запахла. Коли ж забахкали зенітки, затріщали кулемети — одігнали англійця. І припливли ми у город Осло. У городі Осло перегнали нас знову у товарняк, видали сухі харчі на три дні: цеглинка хліба і маргарин — для кожного і ящичок повидла — на весь вагон. Поїзд рушив, двері закриті, пітьма, нічого не бачимо, куди везуть, що там довкола. А ми з Митром уже ж один одного тримаємося. Притулилися в кутку вагона, коло передньої стінки, ближче до бокового люка. А в люкові — щілинка, ось до неї і припав Митро. Тоді й шепоче мені: «Обрив, валуни, сосни, унизу — вода…» Чую — у нього уже й голос тремтить, йон — наче вовк, коли ліс бачив — і шерсть настовбурчувалася. І — рішилися ми. А сказать про задумку нікому не можна, багато хто буде проти, боялися, німець сильно за втікачів мстився тим, хто лишався. Митро на такий випадок ножика беріг. І почали ми тим ножиком дошку пилять. Поспішали, бо тольки й нашого — що ніч одна. А там — привезуть, заженуть у шахти, одтуль уже не втечеш. Проламали ми дошку, вибралися на буфер. А ніч — наче осінній день у нас, білими там ночі звуться. Праворуч — гора, заросла лісом, ліворуч — провалля, вода на дні блискає. Униз стрибнеш — кісток не збереш, у бік гори — об валуни та скелі розіб'єшся. Видима смерть страшка, треба, думаю собі, у вагон вертатися, а там — що буде. Але Митро ваш — заводний, його б уже ніщо і ніхто не стримав. Стрибнув йон на скелю прямо, ну, і я, перехрестившись, тут уже й Бога згадаєш, за ним. Побилися ми сильно, у кровищі обоє, у нього із щоки шкіру камінням зчухрало, у мене — коліно поранете, але — живі. Поїзд покотив собі, без нас. Розірвали ми сорочку його нижню, чисту, на клапті, перев'язали один одного і — рушили. Подалі від колії, бо може бути погоня. Страх нас гнав, що казати, і спрага жисті. Як не ведеться людяці, а жить вона хоче. Тольки і є в людяці — бажання жить, а болєй — нічого нема. Сеє я на собі познав. Видерлися по схилу крутому на гору, рівнина, плато зветься по-їхньому, ліс, моху по коліна. Тут і сонце зійшло. Митро й запитує: «У тебе, Пантелію, скільки було з географії?» — «Десять із плюсом…» — кажу. Бо я усі береги Невклі навколо Ловиня навпомацки знав, де яка риба водиться, линів під лозами руками вибирав, а яка ще географія мені треба була? Мій дід по матері усю жисть свою хрестиком розписувався, а рибу жидкам у Мрин возами возив, кам'яницю, єдину на весь Ловинь, вимурував, під сільпо її реквізували, як усе сеє почалося, а нам — хибарку у кручах дали. Я два годики до школи походив, а далєй ото — голодуха, половина класу нашого перемерло, я на рибі та жабах вижив, болєй — порога шкільного не переступав. Але Митро — таки вченіший, та й знали уже ми, що треба на схід нам прошкувать, там — Швеція, а Швеція у війну не ув'язувалася, і нашим, і вашим — така у неї політика була. А на сході, доки й сонця, пасьма гірські, наче мури неприступні, і вершини у снігових шапках, як тії вежі із бійницями ущелин. Забрели ми в глибину лісу, лягли відпочить та й заснули — із сил геть вибилися. Підвечір прокинулися — треба пішкувать, на пасьма ті дертися, ніхто за нами на авто не приїде, ніхто на руках не понесе. Я уже й не радий, що — утік із поїзда, коліно болить, геть духом підупав, але назад ходу — нема. Митро — той, як живчик, хоч теж — побитий увесь, із лиця — глянуть страшко, розпухло, закривавилося: «Вставай і воруши ногами, мать твою! Здохнуть — то найлегше на цьому світі, важче — жить…» Воно і так. Поплелися ми, з гори на гору, з долини в долину. А воно ж і їсти щось треба. В одному хуторці над озером розжилися трохи картоплі, погріб не був замкнений. Якось уночі чуємо — дзвіночки калатають у лісі. Аж то — вівці. Митро каже: «Спіймаємо хоч одну — порятовані». Стали ми за тими вівцями між кущів та дерев ганятися, а вони — здичавіли, та й сил у нас — катма. Так і не зловили. Рішилися ми до людей заходити, іншого виходу нема, подохнемо. Та се ж уже — не Німеччина. Але людяки тамтешні тоді теж сильно бідували. Наллють чашечку бурди, кофей у них вона зветься, сунуть шматок сухарика, галети по-їхньому, і все пригощення. Се для нас — як собаці муха, а мусиш дякувать і далєй по горах, як по хвилях кам'яних, плентатися. Одного дня вийшли на грунтівку. сліди коліс, дріт — по верхівках дерев. Небезпечно, але — бредемо, поруч — ліс, коли що — сховаємося. Аж раптом з-за повороту — чоловік п'ять, на велосипедах. Нам уже тікать пізно. Під'їжджають, запитують: «Ви — хто?» — «Німці…» — відповідаємо. Поглянули вони один на одного, усміхнулися: «Ні, ви — не німці». Мусили признаватися. Так і так, полонені ми, руські солдати, втекли од німців. Вони нас швиденько — у кущі: «Наці можуть їхати дорогою, на дорогах вам з'являтися не можна». А норвежці німця теж недолюблювали. Один каже: «Я у Москві у футбола до війни гуляв». А вони їхали кудись на роботу. Дак були у них Сидори у пакетах — віддали нам… Довго усе розказувать, та коротко слухать. Плелися ми по Норвегії болєй місяця. Якось зустріли у лісі норвежця, він перелякався, але ми призналися — хто, повеселішав. «Кордон із Швецією далеко?» — запитуємо. «Річка, дорога, кордон…» — тольки ці слова ми й змогли пойнять. І правда, через добу підійшли ми до річки, залізний міст від берега до берега, на мосту — солдат із автоматом. Побрели вздовж берега, лісом, річка гірська, бурхлива, піною холодною бризкає. Що робить? А в березі — колоди, складені. А, махає рукою Митро, була не була, скольки тої жисті… А куди діваться? Дочекалися ми сутінок, осідлали по колоді і — через річку. Сяк-так перепливли. Уже ж ми ніби — у Швеції, уже ж ніби — порятовані од німця, а самі собі не віримо. Забрели в гущавину, розпалили вогнище, одяг висушили, обігрілися після купання крижаного. Бредемо далі, лісами, боїмося на люди з'являтися. А ковбик — свого вимагає, жрачки. Бачимо: на галявині — два будинки, людей не видко, ознак жисті — нема. Після стількох тижнів походеньок по лісах у людяки уже, як у звіра, чуття пробуджується, уже вона не розумом живе, а — нутром своїм. Підходимо ближчей — двері каменем прикладені. Всередині — двоповерхові нари. Біля вікна — столик, а на столику — конверт, на конверті — марка, а на марці написано: «Сверіге». Швеція тобто. Ми наче божевільні поробилися: і танцюємо, і співаємо, і плачемо. Бо се ж ми уже у Швеції таки, а Швеція полонених німцям не видає, сеє ми знали. Ну, а далєй — що? Наступного дня, після дощу, геть мокрі, ідемо лісовою просікою, уже — не ховаючись, голосно розмовляємо. Коли назустріч — група солдат, офіцер з ними. «Хто ви?» Розказуємо, «їсти хочете?» Ще б — не хотіли. Солдати дістають пакети з їжею, віддають нам. Тут ми уперше за два роки полону наїлися. Посадовили нас у вантажну машину, везли кілометрів із сотню. Селище, поліцейська дільниця. Окремо — фінський домик, з опаленням. Черговий солдат розтопив грубку, приніс нам перини, ковдри, просушив нашу одяганку. Назавтра приносять нам кошик, плетений із лози, а в ньому — повно всіляких наїдків. Тут ми дитинство, паску згадали, у такому кошику колися наші матки до церкви паску носили святити. Уже познєй дізналися ми, що шведи зацікавлені були побільше харчів нам принести, посольство наше оплачувать мало. Звідти у льогковій машині, як начальників яких, повезли нас у город Карлсбад. Тижнів три ми прожили в тамтешній тюрмі. Але в тюрмі нам було як у санаторію. Приїхав чоловік із нашого посольства, записав нас. Швець прийшов із готовими костюмами, підігнав нам по росту і кольору. «Осе, — кажу до Митра, — і є той комунізм, про який батько Сталін нам розказував». А Митро до мене: «Тюрма є тюрма». Я ж би і вік у тюрмі такій жив, і нікуди б уже не рвався. Коли викликають нас до канцелярії, там уже лежать наші нові костюми і усяка одяганка, з ніг до голови. Я ніколи в такому добренному не ходив і уже ніколи не ходитиму. І одвезли нас у супроводі поліцейськоі 0 у лісне селище, там бараки фінські стояли, кухня, лазня. Там ми стали жить-поживать, а робота наша була — будувать дорогу. А далєй я коротко розкажу, як із Митром вашим получилося. Бо я усього того був свідком і, можна сказать, тормозом. Бо хотів, аби було Митрові як луччей, а не як хужей. «Митре, — усе йому було торочу, — не твори твореників, бо й дівці голову закрутиш, і свою жисть на ніщо переведеш». Але йон уже нікого не чув, себе тольки чув. Діло, звісно, молоде, проте і замолоду треба себе у вузді тримать. Мені вона теж підморгувала, поки у них із Митром на серйозне не зайшлося, але я замкнув себе на усі сім замків, бо знав: доведеться нам скоро у свій хлів вертатися і там за все звітувать. Одне слово, на роботу ми ходили через ліс, кілометрів за три, а у лісі — селянська садиба, хутір по-нашому. І тая Ельса там проживала, з матір'ю. Батько її перед війною помер, по господарству допомагав їм найнятий мужчина. І була тая Ельса не така щоб розкрасуня, вони там усі. баби, високі й худі, наче вільхи на болоті. Мо', сеє од землі залежить — тамочки самі гори, ліси та озера. А з лиця — нічого, очі, як у відьми, здорові і зеленющі. Він із нею на танцях знюхався, по суботах і неділях танцювали ми на дощатому майданчику. Ну, і я ж — туточки. Дак сперва удвох її проводжали через ліс. Тади бачу, що я уже — третій зайвий. То я і відколовся, робіть, думаю, що хочете. А воно звісно — природа, білі ночі, кров молода грає і все таке інше. Ну, і доходилися — уже йон там, на хуторі, підночовує. Я уже не сварю його, а сміюся: «Погуляй, хлопче, пожируй, война усе спише…» А Митро мені сердито так: «Ні, Пантелію, у нас не жирування, як тобі думається, а — любов до гробової дошки…» Уже, в голові мені крутиться, тешуть вашій любові гробову дошку. А я прочув, що нам у Союз, до батька Сталіна, доріжку стелють. Се уже біля годика ми у Швеції. Митро — той до всього приглядається, порядки місцеві нахвалює, мовляв, і партій багато, і жодна з них одна одну не вбиває, не ріже, і вибори вільні, і жисть луччей, як небо од землі — їхня жисть од нашої. Уже в його голові крутиться думка залишитися у Швеції, коло Ельсочки своєї. А я йому і гомоню, як ще мене дід мій навчав: «Ні в що, хлопче, сильно не влюбляйся, бо розлюблять доведеться». Аж так і получилося. Коли сеє усе заворушилося, ходили вони з Ельсою до представника шведського уряду, йон там, у пансіонаті нашому, коло військовополонених перебував. А той і сказав Митрові через перекладача: «Якби ваше посольство не знало, що ви — у Швеції, могли б ви залишитися. Але посольством ви записані і ми зобов'язані відправити вас у Союз. Такий у нас договір з вашими властями підписаний». Тут уже зовсім поскучнішав Митро. Розказує мені і трохи не плаче. І в Ельси — сльози в очах її зелених. Тікати — а куди тікать, у сусідніх Норвегії і Фінляндії ще німці, се ще ж война не скінчилася, ще — сорок четвертий рік. На початку осені оголосили нам про день відправки. Перед цим днем зібралися ми усі на танцмайданчику, шведів багато прийшло, дякували господарям за допомогу та милосердя. І Митро пташкою сумною наспівує. Я болєй мовчав, бо уже жистю навчений, твій друг нерозлучний тебе ж і продасть завтра. Уранці підігнали до пансіонату автобус. І шведи, прийшли — проводжать. Митро із Ельсою взялися за руки — трактором не розірвать. Але жисть є жисть, вона — сильніша од трактора. «Пиши і вертайся!» — гукає Ельса. «Тольки война скінчиться — повернуся!» — се Митро їй. А йон усе надіявся, що після войни у нас жисть буде інша. По молодості своїй. Я ж трохи старший роками, а може — битіший. Мою родню так колотили в колективізацію, що половина — досюль по Сибірах. «Повернешся, — думаю, — як рак свисне». Аж так яно і полупилося. Завели нас на пароплав, прощай, Швеція, прощай, Ельса, курс — Фінляндія, через порт Турку. А там — повантажили у товарні вагони. Привезли нас під город Виборг, поїзд зупинився у лісі. Відчиняються двері вагонів, бачимо — ми оточені солдатами НКВД. У солдат — автомати і гвинтівки із штиками, на нас дивляться солдати, як Ленін на буржуазію… Вишикували біля колій і оголошують: «Далі дороги нема, підете пішки!» Погнали нас через ліс, з боків — охорона, вівчарки. Ось так зустріла нас Родіна-мать. У вагонах залишилися чемодани з речами, багато хто велосипеди віз — усе теє ми тольки й бачили. Я сукна добренного синього аршин десять прикупив був, хрому чобітного пар на три, білизни баєвої — на весь вік би мені хопило, у Швеції нам трохи ж платили, лісапета німецька, майже нова, швед один мені подарував… Нічого з того добра мені не дісталося. У Виборзі загнали нас у якісь цегляні склади, навколо — колючий дріт. Знову ми — у таборі, тольки уже нашому, совітському. Кожен день і ніч смерш працює — викликає на допити. Одне слово, кидають нас на будівництво газопроводу Саратов — Москва. Намети в голому полі, маленька грубка посередині, під ранок одежа примерзала до нар, отака жисть у нас пішла. І тут уже наші з Митром дороги житейські у різні боки покотилися. Перестав йон нашу дружбу празнувать, а заприятелював із одним карелофіном, на хвамілію Богданов. Той ще у фінську до полону попав, а тади якось що фіни його відпустили. Задружив Митро з тим карелофіном, а од мене уже, бачу, носа верне. Воно й добре для мене, менше мене погодєй тягали. Се вже десь під весну сорок п'ятого — переполох серед начальства: двоє втекло з будівництва. Коли дізнаємося — Митро і той його новий дружок, Богданов. Десь через тижнів три збирають нас перед роботою і оголошують: «Терпило і Богданов спіймані на совітсько-фінському кордоні і розстріляні як зрадники Родіни. Так буде з кожним…» Тут нам довіри ще менєй стало, а тади усім, хто у Швеції побував, — по п'ять годочків таборів, трах-тарах!» Дак я осе тольки вертаюся. А Митра вашого давно і кісточки зогнили у землі московській. Поминайте, тітко Уляна, душу його невгомонну, хай-бо я на хоч на тому світі заспокоїться. Якщо є йон, той світ. Бо такси: блядство, звиняйте, скрозь, усе так перемішалося, що уже й не знаєш, на якому ти світі і де тоє пекло — на небі чи у нас, на земельці родній… Мо', і болєй би йон гомонів, але підвелася Уляна Несторка із лавки, глянула на Пантелія рентгеном очищ своїх і каже: «Ходи, людяко, дорогою, яку тобі доля простелила. А сина мого не хорони заранєй, бо йон — живий і довго ще землю топтатиме, на горе і радість собі…» Дак йон геть оторопів, підвівся з мостин та й вислизнув мовчки за двері. А песик Улянин у дворі так кидався на нього, так кидався, думала я — порве. Але ворухнула Уляна вустами полотняними: «Бог йому — судія…» — і песик у будку сховався. Болєй того дня я і словечка од неї не чула, наче замкнуло вуста її. Сиділа на тлі стіни білої — наче ікона німа. І снилося Митрові із ночі в ніч: озеро в горах, залите місячним світлом, наче живе срібло у долонях із каменю, на крутих берегах — темно-зелені вежі ялин, по той бік озера, висвітлена Місяцем, стоїть Ельса у довгій білій сорочці і, простягти руки, кличе до себе. Митра сковує страх — перед безоднею, яка їх розділяє. Нарешті він зважується, ступає у мілководдя і — диво дивне! — іде по воді, як по кризі, невідома сила тримає його. Ельса все ближче і ближче… Але жодної ночі не щастило йому торкнутися випростаних назустріч рук Ельси. Десь на середині озера Митра обкутував білий, непроглядний туман, що оболоком скочувався із гір, щасливе видиво по той бік сріблястого дзеркала тануло, зникало, разом із скелястими берегами. «Ельса! Ельса!» — гукав він розпачливо, але голос губився у клоччях туману. Митро шпортав у крижану, із гір, воду і прокидався — у наскрізь промерзлім брезентовім наметі. І було на будівництві газопроводу люду усякого, і було багато такого люду, що уже звідав в'язниць, таборів та заслань. І було серед них багато людей вельми вчених. Суворі і мовчазні, вони уже нікому і нічому не вірили. Але розповідав Митро про втечу свою із полону німецького, про життя-буття у Швеції, про Ельсу розповідав — і відтавали душі їхні перед щирістю Митровою. І гортав Митро сторінки життів трудних, жадібно вчитуючись. І відкривалось йому, що Країна Рад, оспівана поетами продажними чи легковірними, — то суцільний табір, огороджений колючим дротом. І дізнавався він від бувальців, що в Сибіру, у Заполяр'ї, десятки мільйонів безневинно вмирають повільною смертю, від холоду і голоду. І все більше почувався він звіром молодим у клітці залізній. А клітка обіцялася ще тіснішою стати. Будівництво газопроводу контролювали енкаведисти. Щоночі когось викликали на розмови. Настав час і для Митра. Розказував Митро історію життя свого щиро, як на духу, та й не мав чого приховувати. Усе, що з ним відбувалося досі, відбувалося не з його волі. Він був лише камінчиком, що його котив по дну бурхливий гірський потік. Вислухав енкаведист про табір німецький, про Швецію, про Ельсу, а тоді і каже: «Послухай-но, хлопче, що я тобі тепер пораджу. А раджу тобі тільки тому, що бачу щирість твою і молодість твою. Я ж теж — людина, хоч і при погонах, і зайвого гріха на душу брати не хочу. Замкни рота свого говіркого на сто замків і жодного слова нікому — про порядки шведські і про життя своє там. Бо дуже швидко потрапиш ти туди, де Макар і телят не пасе…» Отаке сказав у розмові нічній Митрові енкаведист, і морозом сибірським повіяло у душу його. А вже мав Митро товариша, якому довіряв. Разом працювали вони на трасі, в одному наметі жили. Звали його — Володимир, на прізвище — Богданов, карелофін сам, фінського полону звідав. І вже була між ними не одна відверта розмова про те, щоб — тікати. Поки не пізно, поки клітка не зачинилася, поки руки не в лещатах. Богданов запевняв, що проведе через Фінляндію, він тамтешні місця знає. А якщо, не приведи Боже, і загребуть їх по той бік кордону, то фіни перебіжчиків не повертають. А йти через Фінляндію краще взимку, на лижах, бо там — озер багато, як скресне крига, доведеться брести в обхід, болотами. І довірився йому Митро. І не стали вони тепла дожидатися, а зібрали трохи харчів — та й ноги на плечі. Де пішки, де на попутках та поїздах, «зайцями», добралися до Петрозаводська. У Петрозаводську пересіли на поїзд, що ішов на Сортавалу. Тут уже людей у вагонах було менше, і здалося Митрові, що за ними — стежать. Інстинкт звіра, якого переслідують, знову пробуджувався у ньому. Вистрибнули з вагона, не доїжджаючи Сортавали, на якійсь глухій станції, коли поїзд уже рушив. Слідом не стрибнув ніхто. Попішкували вздовж залізниці. Невдовзі — бокова дорога, стрілка, на дощечці — напис. Богданов прочитав і каже: «Звертаймо, село — фінське, отже — близько кордон». Брели вздовж дороги, через ліс, по коліна в снігу. Надибали в лісі залишений людьми дім. На горищі трапилася карта, справді, кордон близько. Стіни обшиті струганими дошками, поробили з тих дощок собі лижі. Щойно стемніло, рушили. Сніг глибокий, сипкий, що з лижами, що без лиж. іти важко. Нарешті кордон. Глибочезний рів, засипаний снігом. Поки переправлялися через ту снігову ріку, геть обмокли. Мороз швидко скував одежу. «Подохнемо, якщо не обсушимося. Трохи одійдемо від кордону і попросимося в якийсь дім, тут люди — добрі, я — знаю», — запевнив Богданов. А вже розвидніло. Підійшли до будинку, з димаря якого вився димок. Переступили поріг — рятівним теплом дихнуло. Поспівчувала жінка, допомогла стягти задубілу одежу, розвісила біля грубки, аби сушилася. Коли заходить фінський солдат із бідончиком у руці, на ремені — пістолет. По молоко для офіцерів. І запитує солдат: «А це що за люди?» — «Ми втекли із Союзу», — заспішив Богданов. «Це добре, що ви втекли, — закивав солдат. — Ми вам допоможемо. Все одно ви мусите звернутися до нашої влади. Підете зі мною». Натягли вони вогкуватий ще одяг, поплентали. Солдат попереду, з бідончиком молока. Ще — ліс рятівний, засніжений поруч, старі ялини — наче стоги біло-зелені в лугах Муравських над Невклею, ще — воля. «Перекинутися на зайчика із віршика, якого вивчали у школі, і сховатися за ялиною, чкурнути у глибину лісу… — тоскно зробилося Митрові, душа віщувала. — Солдат несе молоко на випростаній руці, боїться розхлюпати, не побіжить притьма, хіба що за пістолет ухопиться. Можна і пістолета одібрать. Але куди утечеш серед білого дня, у лісі прикордонному? З одного боку — одні вовки, з іншого — другі». А вже стежка вивела на широку галявину, а на галявині — повно військових і дім казенний. Доповів солдат офіцерам про утікачів із Союзу, ті усе записали, тоді й мовить старший: «Погостюєте у нас, поки ваша справа вирішуватиметься». Проте дивні то були гостини — у крихітній кімнатці із заґратованим вікном, і двері, залізом оббиті, — на замку. І сказав Митро товаришеві своєму: «Довірився я тобі, бо присягався, що знаєш тутешні порядки. А ти привів нас у пастку до людоловів». І більш нічого не сказав він за весь день довгий, думав. Принесли їм обід ситний і вечерю принесли, вранці кавою з галетами напоїли, і після кожного підхарчівку оживав товариш Митрів, надією тішився: «Бач, люди тут культурні, сознательні, Захід, одне слово, розберуться і відпустять на всі чотири вітри, через якусь тижняку коло своєї Ельси бока грітимеш». А як посмакували кавою з галетами, одчинилися навстіж двері кімнатки, переступив поріг офіцер, за його спиною — солдати муром неприступним. І сказав офіцер ламаною російською мовою, що наказано їм повернути утікачів у Союз, так влада постановила згідно законів фінських. Загукав Богданов, що вони просять у Фінляндії політичного притулку, а Митро, як пташка, на світло вікна кинувся, б'ючись грудьми об грати залізні. Солдати вхопили їх, пов'язали руки, винесли на подвір'я і кинули до саней, наче мішки із збіжжям. І поковзали сани у бік кордону, назустріч неволі. Сіявся сніжок із небес березневих у просвітках, уже вагітних скорою весною. Сіявся сніжок і танув на обличчях бранців. Радів йому Митро, бо краплі талого снігу на щоках скрадували сльози. Од безсилля плакав Митро, од недолі гіркої. І прощався він з Ельсою своєю навік, душа так казала. А вже він на душу здобувся… А на кордоні, біля шлагбаума, чекали на них автоматники із зірками червоними на засніжених шапках. Опустився шлагбаум, зачинилася клітка. Господи, що ти чиниш зі мною?! Бо я уже із Богом розмовляв, як із людякой якою, а Бог — мовчав до мене. Сеє усе, що й досі зі мною діється, почалося там, у засніженому лісі фінському, я добре пам'ятаю. Ніби нікого з людяк навколо мене не стало, тольки один я у світі, і десь тамочки, наді мною, у небесах непрозірних — німий Бог. Привели нас на заставу, допитують, я — наче у сні якому, бачу — червоні, як ковбаси, щойно начинені, губи офіцера ворушаться, а чуть його — не чую і не хочу чуть. «Ти що, псина погана, шпіон фашистський, оглох?! — зіпає. — Так я тобі зараз вуха прочищу! Хто, звідки, коли і як перейшов кордон?!» А я тольки посміхаюся, бо уже він для мене — наче комашина, що біля вуха дзижчить, уже він для мене — ніхто. Я довго ще не розумів сам себе, не тямив гаразд, що діється зі мною. Ніби у разних світах ми почали жити, я і людці довколо мене. Ніби я з іншої планети на Землю прилетів, де усе — інше. І нині — сам по собі. А десь там, на небесах, — той, хто мене послав. Тольки забув йон про мене. А може — якась технічна неполадка і — зв'язок перервався. Завели нас на відкриту платформу, залізничну, потарабанили у тую саму Сортавалу, до якої ми не доїхали ранєй. Вітрище морозний, пронизливий аж підсвистує, автоматники навколо — у кожушках, а на нас — куфайчини діряві. Але мене холод майже не доймає. Уже я — нечутливий зробився. До всього. До холоду, до болю, до горя, до радощів, яких так мало звідав у житті. Одна-єдина мисля наче стержень сталевий у мені: хай поки що ваша узяла, все одно я утечу од вас. Щось у мені звірине прокинулося, од того звіра, якого, скільки не годуй, а йон — у ліс дивиться. Мене, правда, ніхто не підгодовував, а тольки у клітку садовили, припинали ланцюгом. У Сортавалі дружка свого я назавжди втеряв, по різних кам'яницях нас розсадили. Але я уже дружків не потребував, і — нікого. Відтоді я лише чуттю своєму звіриному довірявся. Болєй — нікому і нічому. Із Сортавали повезли мене у город Петрозаводськ у «столипінському», із заґратованими вікнами вагоні. Там уже — справжня тюрма і справжнє слідство. Там я дізнався, що війна з німцем закінчилася. Колишні розвідники сказали, з якими я в одній камері сидів. Вони знали азбуку Морзе, перестукувалися з іншими камерами. Під час фінської війни вони ходили у глибокий тил, мали нагороди. Десь там, у тилу, фіни їх оточили, примусили здатися, засудили до нежиттєвого ув'язнення, тепер ось передали у Союз, їх чекав трибунал — за зраду Батьківщини… Не знаю, скількома роками таборів віддячила їм Батьківщина, бо скоро мене повезли до Ленінграда, у в'язню, що звалася «Кресты». Наче у насмішку над хрестом Господнім. На якому Сина його розп'яли, тепер — людей розпинали. А на початку літа «привітала» мене Москва зореносна. «Вороном» чорним, у якому везли мене зі станції у знамениту Луб'янку. Я міг пишатися — вони сприймали мене всерйоз. На Луб'янці вкинули до кам'яного мішка — бокс, метр на метр. У коридорі — сичання, наче втрапив я до гадючника якогось. Раптом — скрик жінки, болісний, відчайний, і — обірвався. Аж невдовзі приходять і по мене, відчиняють залізні двері: «Виходь!» Ведуть по коридору, вистеленому доріжками, через кожен десяток метрів — повороти, то в один бік, то в інший, лабіринт, гра така єсть, у газетах друкується, на останній сторінці. Дитяча гра. А хіба ми, дорослі, не ті ж діти, тольки ігри у нас — смертю пахнуть… Перед кожним поворотом охоронник сичить, як гадюка, — подає сигнал. Якщо назустріч ведуть такого ж, як я, в'язня, команда: «Обличчям до стіни!» Після першого допиту на Луб'янці — перевезли мене до Бутирської тюрми. Докумекали, мабуть, Ідо — ранг не той, не для Луб'янки. Туї уже в камері — чоловік із двісті, а розрахована — на півста, ноги поставити ніде. Усе моє слідство — спочатку, викликають майже кожного дня. Найперше звинувачення — добровільно здався у полон. Я спробував заперечувати, цілі армії здавалися німцям, хіба в тому вина — молодого, необстріляного, ненавченого солдата? Нас залишили, як кошенят у лісі, напризволяще. А слідчий мені: «Треба було застрелитися!» — «Чому ж, — думаю, — ти, пика розпасена, не застрелився, коли німці до Москви доходили?..» Друге звинувачення: тікав із Союзу. Чому? «Бо я незадоволений політикою Сталіна, існуючим ладом». Ріжу правду-матку, не хочу нерозумного дурника із себе корчити. Уже я нічого не приховував, уже я їх не боявся, вовків у погонах, уже я нікого не боявся. Уже я не боявся самого Бога, хоч матка усе дєтство навчала боятися. Не боявся я навіть Бога, бо він — мовчав до мене. Як і до усіх інших людців, ним сотворених і кинутих напризволяще, на муки страшкі. Іноді, в хвилину розпачу і безнадії, я дулі Йому сукав з кутка тюремної камери чи з-під нар смердючих: «На, вкуси!.. Покарай мене ще більше. Як ще ти можеш мене покарати?!» А Він — все одно мовчав у безсиллі своєму. Тольки снився мені ночами — схожий на Сталіна, у мундирі з погонами енкаведиста. А бородища довга, як хмара, на півнеба. Ікона така на покуті матчиної хати висіла, Бог-бородань, над головою — німб трикутний, золотий, голова прилизана, як у купчика. На долоні свої я дивився. Лінії долі — як рядки вироку. По них матка моя гадала. Хто прирік мене на муки сії і за віщо? Бог мовчав, але — не мовчав слідчий на допитах. «З ким ви мали зв'язки у Швеції?» — «З дівчиною, яку любив і люблю досі». Ось і все. Суд. Трибунал Московського військового округу, за столом — полковники і майори, очі горять, як у вовків, що беззахисну вівцю перед собою бачать. Суд тривав десять хвилин, і я одержав десять років виправно-трудових таборів. У серпні сорок п'ятого переводять мене до пересильної в'язниці «Красная Пресня». В'язниця — ремонтується. І мене залишають при тюрмі, у формулярі я пишуся як штукатур-маляр. Виводять на роботу — на риштовку на рівні четвертого поверху. Навколо в'язниці — цегляна стіна, колючий дріт під струмом, через кожен крок — вартові з автоматами. Звідси не втечеш. А по той бік в'язничної стіни — панорама Москви. Літо, квітуча природа, вільні, хай і відносно, люди на вулицях, думки про Швецію, про Ельсу… Ні, не буду я розма-льовувать їхню тюрму, швидше — у табір і — тікать. По обіді на роботу я не вийшов. Бригадир доповів начальству. Назавтра викликає мене опер-майор: «Чому не виходиш на роботу?!» — «У вироці моєму — десять років виправно-трудових таборів, а не тюрми, відповідаю. — Не маєте права тримати мене у цих стінах». У майора аж піна виступила біля рота, як у скаженого пса: «Ти знаєш, де знаходишся? Ти — у повній нашій владі, ми примусимо тебе працювати там, де нам потрібно! А ні, то влаштуємо таке, що зовсім зникнеш, наче й не було тебе ніколи на землі!» Довго він так горлопанив. Але від роботи в тюрмі я навідріз відмовився. Натискає майор кнопку, заходить наглядач: «Одвести у бокс!» А я — посміхаюся. Бо мене уже нічим не доймеш, нічим не залякаєш. І жити чи не жити — мені байдуже. Поставили мене у цегляний мішок, лягти нема як, тільки стоять або навпочіпки присісти. Стою у боксі добу, другу. На третю добу — відмовляюся від їжі. На п'яту — грюкаю у двері боксу, вимагаю лікаря. Опухли ноги. Лікаря нема. На сьомий день, чую, метушня в коридорі, багато людей. Коли ж клацає замок, у проймі дверей з'являється наглядач: «На етап, у табір! Там тебе вилікують!..» Гірше, аніж у цій коробці, не буде, думаю, а чи буде краще — побачимо. У вагони і — ту-ту, назустріч зимі сибірській. Через усю Росію. Привезли на Урал, у город Соликамськ. Там загнали на баржу. Куди пливемо, ніхто не каже. Багато молодняку, москвичі. Уже відчалювали, коли до трюму вкинули четвірку дівчат, теж засуджених до таборів. Що тільки з ними блатні не виробляли, як тільки не знущалися!.. Господи, якби ти не осліп і не оглух до людей, ти посивів би з горя людського, як я — за ту мандрівку, у трюмі баржі… Там — уперше — прокляв я Бога. Дак ніколи Митро нічого сього не розказував. Ані матці родній, ані кому іншому. Се ще йон у Пакулі був, і випало нам удвох корівок хуторських пасти. Корови попід лісом пасуться, а ми з ним отакочки на дереві, зваленому буревієм, сидимо. А я не можу, щоб коло людяки буть і ні слова гомонки. І день довгий-довгий, літній день. Я і мовлю до нього: «Хоч би ти, Митро, розказав, як тобі у краях далеких велося, таки ж світу білого ти побачив. Бо сидиш коло молодиці пень пнем». Ион довго мовчав, наче й не чув гомонки моєї, тади озвався: «Не білого світу набачився я, а — чорного. А велося мені, як усім людям там ведеться, ні луччей, ні хужей». Я ж примокталася, наче п'явка: «А може, ти, Митро, такочки властей налякався, що зайвого слова боїшся вимовити?» — «Ні, молодице, — одказує по хвилі, — нікого і нічого я уже не боюся. А боюся тольки — самого себе…» Та й умовк. І болєй за увесь день жодного словечка з нього не витягла. Наче онімів чоловік. А скоро ж ото подався йон у ліси Синявські лісником. Мо', з год се минуло, мо', і два, наші годи, наче спиці у колесі, мерехтять, приходить до мене під храм зовиця моя. А вона — із Грибової Рудні сама. «Як бо тамочки мій сусід колишній поживає?» — питаю. «Митро Терпило? Не знаю, що тобі і сказать, — се зовиця до мене. — Бо йон — одлюдник великий. Тольки й бачимо, як коли-не-коли у лавку сельську причелепає. Торбу того-сього на плечі, і знову його місяцями не видко. Бо живе йон у лісі, коло болота торф'яного, сторожка там здавна. Розбудував її, піч вимурував, сам собі пан, нікого не хоче ні чуть, ні бачить, як і гомонить з ким, то хіба що з деревами та вовками. Улітку пололи ми посадки в лісництві, то молодиці вже коло нього і так, і сяк, а йон тольки буркне, де там і що полоть, а болєй — ні слова з вуст. Мо', йому в умі що повреділося од пережиттів великих». Дак що ви, люди добрі, дивуєтеся, коли сам Андрон Мохнач не міг Митра розговорить? А той і деревину суху розговорить, як для історії його треба. Се ще Пакуль був і Андрон коло музею сельського заходжувався. А вже перебудова сяя почалася, і язики людям розв'язалися. Поїхав Андрон Мохнач машиною по торф для школи у Грибову Рудню і в лісництво, до Митра, заїхав. Заходить Андрон у лісництво, се йон сам потім розказував, а Митро Терпило сидить на ґанку сторожки своєї і лосеня маленьке із рук годує. А на плечі у нього — білочка, рафінад гризе. А по дворищу, як по лугу, козулі бродять. Ну і почав Андрон давити, щоб Митро Терпило про жисть свою трудну розказав, для історії сельської, для Книги днів. Дак йон довго мовчав, наче не до нього мовиться, тади розсміявся сміхом зимним та й каже: «Смішні ви, люди. Ловите вітер у пригорщі…» Підвівся і похилитав попід лісом. І лосеня за ним, і козулі — вервечкою, і білочка по верхів'ях дерев пострибала. І зник у шалині. А Мохнач — ні в сих ні в тих… А вже як сеє усе полупилося, із Митром, ще ніхто нічого не знав. Уляна Несторка, се ще Пакуль був, і Уляна була, гомонить до правнука свого, до Опанаса Терпила: «Уже душа моя душу синочка мого Митра не чує, не квилить вона до мене горестями своїми». Сама баба Уляна уже на ладан дихала, а — поїдь та поїдь у лісництво. Се в останнє літо перед Чорнобилем було. А перед тим у Краї дощі не випадали, сушило страшко, і болота торф'яні горіли, мла над Невклею і лугами висіла. А тади якось що випали дощі і пожежі на торф'яниках загасили. Се ж Опанас бухгалтером у колгоспі робив, а я — шоферував при конторі. Дак він і каже: «Поїдьмо, бо вже мене баба Уляна замучила». І покотили ми так по обіді у Грибову Рудню. А вже у Грибовій Рудні прочули, що лісник пропав, наче крозь землю провалився. Так гомоніли, аж так воно і було. Познєй одна людяка лиственська призналася, що тої ночі з берега Синявки бачила, як Митро брів по болоту, наче сновида, і раптом — зник. А ніч була місячна. Раніш тая людяка мовчала, бо приїздила на луги по сіно колгоспне. Ну, так ми з Опанасом дільничного міліціонера прихопили і — в лісництво. Усе там було, наче Митро щойно вийшов і ось-ось повернеться. На столі, біля вікна одчиненого, — кухоль з недопитим чаєм, авторучка і зошит шкільний, грубий, у твердій палітурці. Уже як міліція своє зробила, зошит той разом з речами Митровими Опанасові передали. Дак на палітурці того зшитка, я його у своїх руках тримав, було написано Митром: «Мої письма до Ельси». А нижче — хвамілія тої дєвки його, городок називався — язик поламаєш. І країна — Швеція. Отого зошита Опанас познєй і передав Андрону Мохначу, для сельського музею. А вже Андрон Мохнач, коли посольство шведське в Україні відкрилося, возив машиною картоплю до Києва продавать, думав, що там — дорожчей, зайшов у посольство і все чисто розказав. Се якось під зиму було, а навесні приходить йому лист, на папері добренному, гербовому, із шведського посольства. І пишеться у тому листі, що знайшли у Швеції Ельсу, яку пакульський Митро Терпило любив, тольки нема уже її серед живих, померла такого-то року, місяця і дня. А се той же рік, місяць і день, одне в одне, що їх Опанас вирізьбив на хресті дерев'яному, в пам'ять про Митра Терпила на Вишневій горі поставленого, хоч тіла його не знайшли. Хто як хоче, так хай сеє усе і понімає. А я поні маю, що їм судилося разом буть, а тольки врем'я таке випало, жорстке, як тертушка, врем'я. Об теє врем'я і кривавилися вони усю жисть свою. Земну. А мо', на тому світі їм щось лучченьке винагородиться. Тольки я ні в що сеє не вірю, у що матері наші вірили, а тепер і нас у радійо начальники перелицьовані агітують. Дак писалося ще у тому листі із посольства, що живе у Швеції син Ельси, сорок четвертого року народження, батьком якого покійна Ельса усю жисть свою називала солдата з України Митра, і що той син її має намір невдовзі відвідати Україну і село Пакуль. Але не було уже Пакуля нашого… Тольки й зосталося у мене людського, Ельсо, що пам'ять про тебе. Броджу лісами нашими і розмовляю з деревами, як із тобою. І все здається мені, що ти ось-ось вийдеш з-за кущів на лісову стежку і підеш назустріч мені, як то бувало багато разів у лісі коло дому твого, куди я приходив на побачення з тобою. Або здасться мені, що твоє біле плаття мелькнуло на просіці, за соснами зеленими, біжу, аж перекидаюся, як хлопчик, покуль не впаду у траву і не заплачу гірко. Знаю, що жисть є жисть, що не могла ти мене ждати стольки годів, і ще після другої втечі своєї з табору, заарканений властями, мислено попрощався з тобою і побажав щастя. Випущений нарешті з клітки меншої до клітки просторішої, знайшов у собі сили не озиватися до тебе навіть письмецом, не ламати жисті твоєї вдруге, хоч і лишався самітником. А тепер ось, на схилі літ, знову здурів, думаю про тебе день і ніч, пишу до тебе, хоч і знаю, що пишу — для грубки. Дак тягну я лямку за Уралом, на лісоповалі, і рік, і два, уже геть доходягою став, кістки та шкіра. Рятувало, що час од часу начальство брало мене ремонтувати свої квартири, тут уже я трохи вбирався в тіло. А тольки ноги совають, вертався до думок про втечу. Утекти на той світ — легше легшого, щодня і щоночі дорога відкрита, були такі, що не витримували, ішли на дріт колючий, на охоронців — і їх пристрелювали, людська жисть там і шеляга не вартувала. Мені ж не на той світ хотілося, а — до Ельси своєї. Край навколо дикий, ліси і болота несходимі, з людських поселень — самі табори. Як хто й тікав, через день-два привозили мертве тіло, клали перед ворітьми табору, для пострашки. Одного дня послали мене на далекий лісоповал, кілометрів із десяток від табору. Уже на осінь повернуло. Ми з товаришем моїм, адигейцем, колишнім лейтенантом розвідки на фронті, зносили гілля, щоб потім — палити. А вже у мене з Леонідом були розмови про втечу, хоч я після невдалого переходу фінського кордону лише на себе покладався. Але ми так домовлялися: втечемо з табору, а там — на різні боки, як кому поталанить. Я все більше ставав схожим на вовка-одинака, таким мене жисть робила. Самотній вовк — найстрашніший вовк, сам собі йон — у тяготу. Я знав, що такого випадку може довго не трапитися, а Ельса у Швеції не чекатиме мене вічно. Адигеєць теж рішився, на горе собі. А може — і на добро, як так животіти, як ми в таборі животіли, то луччей умерти одразу, од кулі. І ми складали гілля біля забороненої смуги, переступати яку нам не дозволялося. Наприкінці дня, уже сутеніти починало, його підпалили. Дим встелив заборонену смугу густою пеленою. І ми з адигейцем непомітно перейшли її. Не встигли пробігти якихось ста метрів, як навздогін — голос бригадира, що кликав нас. А потім — два сигнальні постріли. Тольки ж ми уже дух волі відчули. Лише той, хто роками в тюрмі або таборі гнив, пойме, що се таке. Ішли ми лісами. Третього дня повалив мокрий сніг, зима там рання. Пробиратися крізь лісову гущавину ставало все важче. Я знав, що нас розшукують, і — боявся доріг. Але адигеєць мій геть вибився із сил, переконати його було важко. І одної ночі ми вийшли на лісову дорогу. Не довго йшли. Темінь, випростаної руки не видко. Раптом із темряви: «Стій! Хто іде?!» І чути, як послали патрон у патронник. Нас тут піджидали, ми наскочили на пост. Інстинкт жисті у мене виробився, як у гнаного усіма вовка, тіло напружилося і кинуло саме себе убік, за дерева. Розумом я ще не встиг нічого збагнути. Я випередив постріл на якусь долю секунди. Товариш мій, адигеєць, Леонідом звався, не випередив. Хоч і фронтовик, розвідник. А може, мене Бог беріг. А може — Сатана. А може — Ельса. Не знаю, та й не хочу знати. І Бог, і Сатана — вони уже давно для мене на одне лице. Одну роботу роблять, тольки інакше її називають. Пробігши метрів з десяток, я упав у болото. Здогадувався, що вони — на звук стрілятимуть. Тихо, тольки сніг шерехтить об гілля дерев. Переповз болото, сховався у ялиннику. Весь мокрий, у болотній твані, а під ранок — мороз. Весь день ішов, пританцьовуючи, аби не замерзнути. Надвечір побачив на узліссі пастухів, що палили вогнище. Скоро вони корів своїх погнали, а вогнище залишили — дотлівати. Беру вугілля, у глибині лісу розводжу вогонь. Знаю, що мене — шукають, але ж — не замерзати. Роздягся, розвісив навколо вогнища одежу, підсушив. Уже луччей. Бреду тайгою, день, два, три, і ось — річка Кама. І тут я дурницю впоров. Пішов супроти течії, а мені треба було — за течією. Брів тайгою, поки не побачив між дерев солдат із вівчарками. Табір. Заліг, а уночі — побрів назад. Набрів на лісову хатину, біля неї у березі — човен. Так я переплив через річку Каму, а там, невдовзі, і Соликамськ. Тут уже — залізниця. На одному з полустанків стоїть поїзд, порожняк. Залажу у залізну коробку вантажного вагона, присів у кутку. Поїзд рушив у бік городка Кизель. Незчувся, як задрімав. Вовк, коли його женуть по лісах, час од часу забирається в кущі, аби перепочити. А я все ж людина. Протер очі — поїзд стоїть, а якийсь чолов'яга сліпить мене променем ліхтаря і кричить із темряви: «Вилазь!» Я ковзнув ящіркою по днищу вагона, тоді — через борт і — на той бік поїзда. Постріл. Це уже серйозно. Завмер, бо він на звук стрілятиме. Чую — пішов вздовж вагона. Я — у ліс, пливу по глибокому снігу, як по воді. На узліссі, за деревами, зупинився. Оперативник, з тих, що перевіряють поїзди, висвічує мій слід, але брести до лісу не поспішає. Я побрів вздовж залізничного полотна, згодом вибрався на дорогу і, як у тій пісні пеється, — по шпалах. Але далеко по шпалах не зайдеш, безкінечні російські простори — не для збитих до крові ніг виснаженого табірника. Я знову і знову примощувався на попутні вантажні поїзді. І так наблизився до города, що зветься Перм. Город Перм я мав обійти довкруж, лісами, бо там таких, як я, мордовороти у формі піджидають. Зійшов я з поїзда на одній із невеличких станцій, іду вздовж перону. Назустріч — міліціонер: «Ваші документи?» Так уже велося. Така уже планида моя нещаслива. Міг же поїзд трохи припізнитися. Міг і я декількома хвилинами пізніше зіскочити з буфера. Міг міліціонер забрести до якоїсь пивниці, аби вихилити кухоль пива, — йон відбув зміну і простував додому уже без зброї. Але так треба було, щоб наші стежки перетнулися. Кому треба? А може, світом правує сліпа випадковість — і болєй нічого? «Іду, — кажу міліціонерові, — у Перм по документи». — «Ідіть за мною!» На коліях стояло декілька вантажних поїздів. Я головою збиваю мільтона з ніг і — під вагони. Загубив шапку, але виковзнув на інший бік колій. І через поле — у село. Знаю, що буде погоня, треба ховатися. Слід за мною по снігу — хужей вівчарки. Забігаю в один із дворів, на дверях дому і хлівця — замки. По стіні видряпуюся на горище, зариваюсь у сіно. Ненадовго. Чую, у дворі — знайомий чоловічий голос: «До вас ніхто не забігав?» — «Я не була удома, — жінка, відповідає. — Усе замкнено. Гляньте на горищі, у сіні». Я прориваю стріху, стрибаю на задвірки, біжу городами. Міліціонер — за мною, уже з наганом: «Стій! Стрілять буду!» І стріляє, поки що — над головою. Діватися нема куди, друга куля пронизує рукав куфайки. І приводить мене мільтон на станцію. На першому допиті брешу, що на думку спаде. Направляють до пермської в'язниці. Сиджу місяць — ніхто не викликає. Обурююся: «За що мене незаконно тримаєте в каталажці?!» Аж приходить і моя черга. Заводять до кімнати, за столом — сивий мужчина у цивільному. Я вітаюся. Співчутливо запитує, як почуваюся. Знову обурююсь, мовляв, тримають у тюрмі, а за які гріхи — знати не знав. Йон мовчки вислуховує, по тому відкриває «дєло»: «Тут ось є фотографія, можеш упізнати цю людину?» Дивлюся — моя фотографія. Ну, я усе зрозумів. «Розказуй синок усе як на духу…» — се до мене той мужчина в цивільному. Давно до мене ніхто так не звертався. Я і розкис трохи. А раптом, думаю, щось поможеться од моєї щирості. Розказую усю жисть свою горісну, про Ельсу розказую. «Російський цар Петро Перший був на шведці жонатий, хіба від цього Росії було гірше?» — це я так кажу, до тої людяки у цивільному. Йон тольки усміхається і усе записує. Одне слово, дурний Митро розколюється, душею відтанувши на якусь часину, а контора — пише, їй тольки цього і треба. Підписую свідчення, на щось лучче сподіваючись. А назавтра везуть мене туди, одкуль я тікав. По етапу. Для початку — у город Солікамськ. Тюрма — у колишній церкві, холод і голод неймовірні, середина зими. Трясемося у лахмітті своєму, люди мруть щодня, як мухи. А угорі над нами — Боги, на стінах мальовані, фарба вилиняла од випарів людських, але ще трохи видко. Богоматір із дитям — такими печальними очима на нас зирить. Ну, думаю, сяя помогла б людцям, якби могла, якби силу хоч якусь мала. Бог — йон суворий, йон — судія, йон за гріхи карає. А женське серце — як віск, одходчиве. А не помагає людцям Матір Божа, тольки дивиться печально на муки людяцькі, отже, немає у неї сил, щоб помоіти, або є над нею старші, які вирішують. Воно і в таборі — не усі начальники звірі. Друге і б'є тебе, а по очах бачиш — співчуває, тольки робота у нього така — звіром буть. Увесь світ земний для людяк — се табір виправно-трудовий, у планетарних масштабах. Нас посилають сюди на перековку голів і задниць, як один опер полюбляв казать. Хто посилає, звідки, за які гріхи — сього не знаю. Сього людині не дано знать. Щодо табору всеземного — се я уже познєй розкумекав. Коли неволя тяжка тіло і душу висушила. Коли я став схожий на тараню, яка не гниє, але й не живе. А болєй усього, що боги і наші надії на них — хвантазії людяцькі і гальки. Аби не почуватися такими самотніми і нікудишніми у світі. До таких думок тверезих дійшов я ще у церкві-тюрмі, замерзаючи на кам'яній долівці між вкритих памороззю стін під богами мальованими… Наприкінці місяця лютого викликають мене на прохідну. Заходжу. Стоїть начальник конвою табору, з якого я утік, і два солдати з ним. «Ну що, Терпило, не вдалося?» — запитує начальник конвою. «Не вдалося…» — зітхаю. «Наступного разу, якщо тікатимеш, я сам тебе з оцього ось нагана кокну». — «Спробував, а тепер — і десятому закажу, щоб не намилювався». А сам про себе думаю: все одно — тікатиму, допоки й сил моїх, хоч на денці. Везуть на вантажній машині борошно, і мене посадовили на мішки, накривши брезентом. Попереду, біля кабіни, — два атоматники. Вітер з тайги волей пахне, але з мене — очей не зводять. Уночі заїхали до якогось селища зігрітися. Один із конвоїрів запитує: «Розкажи, Терпило, кудою ти тікав, я місяць у засадах мерз, товаришу твоєму, адигейцю, кулю у голову всадив, а ти — наче крізь землю провалився». Лучче б, думаю, я крізь землю провалився, до чортів у пекло, аніж до вас у руки. «Дорогами ішов, як усі люди», — відповідаю, не відкриваючи маршруту. Ще згодиться. Привозять мене у табір, скорий суд — десять років додають. Прощай, воля, прощай, Ельса… Дак се ж не було уже нашого Пакуля, а зробився із Пакуля — Пакулець, ні сеє, ні теє, за річкою Галицею, на неудобах. І стали ми віку свого доживать, у домах казенних, на один копил зліплених, вишикуваних по шнурку, наче солдатики на плацу. Віку доживать хто годками старший, молодші ж розбіглися по Краї, наче мишенята з розореного гнізда. Дак сидимо ми на лавці коло клубу сельського, перебираємо нашу горькую жистечку по днях, як по зерняті, пеємо та плачемо, плачемо та пеємо. Аж іде мимо Андрон Мохнач та й розказує: «Тольки що подзвонило із Мрина начальство високе. Іде до нас у Пакулець син Митра Терпила, у войну німецьку із шведкою прижитий. Проживає йон у Швеції, а прибув до нас у Край, бо хоче на могилі батька свого побувать. Тольки ж знать йон не знає, що нема ні Пакуля, ні могили батькової. А що йому гомоніти, як заявиться, я й сам не придумаю». Ми й кажемо: «Гомоні так, як воно єстяка, про Пакуль наш, бо сеє увесь світ знає. А про могилу батька його. Митра Терпила, правдоньки не гомоні. Могилка його є, на горі Вишневій, і хрест на могилці, а крозь землю не прогляне йон. чи там кісточки батькові». Аж другого дня приїздить йон машиною чудною, ми таких ще й не бачили, схожа яна на «бобик» колгоспний, тольки верх у неї — залізний, наче домик на колесах, машина тая. Йон на ній із самої Швеції через усю Свропу пиляв. І перекладачка з ним, із посольства шведського, худе та синє, як курча магазинне. Як вийшов йон із машини, ми усі аж ойкнули: викапаний Митро, тольки удітий не по-нашому. Хліб-сіль йому піднесли, так начальство наказало, а тади повели до колгоспної їдальні — потчувать. Я там не була, мед-пиво не пила, а розказували, хто був, що плакав йон сильно, про батька розпитуючи. Бо йон тольки і знав про батька, що з материних гомонок, та на фотці бачив, вони у фотографа знялися, перед Митровим самим від'їздом. А сина їхнього ще ж тади і на світі не було. Бачив я тоє фотко, син Митрів привіз. Стоять вони коло ялини, за руки узявшись. Дак Митро наш — красивенний мужчина, йон і з годами, після усього, що пережив, такий був, а Ельса — дєвка як дєвка, наші не хужей. А так уже Митрові велося, що йон до неї серцем прилип. А як народився у Ельси синок, вона вже думала, що нема Ми гра живого на світі, і назвала сина Митром, на честь батька його, так у них там ведеться. А на хвамілії йон був материній, така хвамілія, що я і не вимовлю, язик ламається. Так що Митро наче з того світу того дня до нас об'явився, вилитий батько, тольки що по нашому ані словечка йон не кумекав, через перекладачку ми гомоніли. І хотів йон сильно на могилу до батька з'їздити. Я ж мовчав, що там тольки горбик насипано і хрест я поставив, а тіло батькове у торфовищі зотліло. Се вже Пакуля не було, се уже Зона Пакуль наш ковтнула. Дак сіли ми у домик його на колесах і покотили — через місі мринський. А голова пообіцяв надвечір машину свою у Мрин по мене прислать, я тади бухгалтерував у колгоспі. А машина у Митра, сина Митрового, така, що там і ліжко, і кухонька, і все що хочеш, я дивився на все теє і дивувався, як люди уміють жить. Дак по дорозі йон і розказував про матір свою, як вона довго Митра чекала, хоч вісточки од нього, хоч писемца. Але не було нічого, і в годі п'ятдесятому одружилася з чоловіком, який по господарству їй помагав, жисть є жисть. А померла яна од хвороби у тому ж годі. Ідо й Митро загинув, коли б не день у день, так я прикидав. Щось воно таки є над нами, чого ми не докумекуємо. До останнього дня свого Ельса Митра свого пам'ятала, помираючи, наказала синові навідать батькову могилу чи живого знайти, якщо він живий ще. А се уже кордони відкривалися, уже не було того, що ранєй було. Вона про Митра тольки й знала, як звать, та хвамілію і що у городі Мрині до війни йон навчався. А се уже як стало посольство шведське в Україні, синок її через посольство усе розузнав. Приїхали ми того дня у Пакуль наш осиротілий, без людяк, на гору Вишневу зійшли. Опустивсь йон на коліна коло хреста, в пам'ять про Митра Терпила мною поставленого, ще як Пакуль був, молився і землю цілував. І плакав, наче дитя малеє, се — правда. А тади дістав коробочку, на портсигар схожу, і земельку з неї по могилі розсипав. Се, через перекладачку мовить, шведська земля, із могили матері моєї. І нашої, пакульської, землі, з радіонуклідами чорнобильськими, у тую коробочку набрав. Ельса, матка його, заповіла так зробити, коли помирала. І йон усе тес сповнив. Був день хмарний, осінній уже. А як усе сеє йон зробив, наче хто розвів хмаровиння, сонечко виглянуло, осяяло шпиль гори Вишневої, усміхнулося лагідно та печально. Ні в що сеє я не вірю, бо учобу пройшов жисті колишньої, але — так було… А після суду відправляють мене у найдальший табір, штрафний. У таборі — самі блатні, злодії та убивці. Кого на багато літ засуджено. Робота — у лісі, на повне виснаження. Поки ноги ще трохи носять, думаю, треба тікать, потім пізно буде. Обережно розпитую: за минулий рочок було п'ять втеч, усіх утікачів постріляли. А мені уже — один чорт, застрелять — то й луччей. Я уже стольки смертей набачився, що смерть для мене і дотепер реальніша за жисть. Бо що такеє — жисть? Спалах сірника на вітрі. Засвітилася вона — і погасла, наче й не було, тольки пітьма навколо ще густіша, непроглядніша. А в смерті ми — вічні. Почав я розмірковувать, як диму і одсюль дать. Зона не освітлюється. Улітку — білі ночі, усі інші місяці по кутках зони горять вогнища. Навколо табору — частокіл із височезних колод, метрів через три — ще один. Між ними бігають злющі вівчарки. Запасся я вірьовками і палицями, щоб драбинку зв'язать, чекаю випадку. В одну з останніх серпневих ночей найшла велика хмара, зробилося темно, полив дощака. Вогнищ ще не палили. Ну ось, думаю, він, випадок, або тепер, або уже ніколи. Підповз я до частоколу, зв'язав драбинку, накинув на палі, переліз. Пси у будках, така негідь. Перебрався і через другу стіну. Навколо табору — болота, містки з колод, аби караул міг пройти. Переповз через місток, приліг за пнем. Чую, голос із сторожової вежі: «Хто іде?!» Зміна караулу. Топають караульні по містку, із гвинтівками, зовсім близько од мене. Ворухнуся — стрілятимуть на звук, капець мені. Дощ рятує, ллє як із відра. Пройшли — повзу далєй. А далєй, за болотом, — річка. По ній ми сплавляли колоди. Вірьовки — зі мною. Спеленав я дві колоди, вчепився у них, і — неси мене, течія. Неси у далеч далеку, геть від тюремників моїх. Усеньку ніч я так плив, а як стало світать, підгріб до берега. Піднявся у гори, видерся на шпиль. Сходило сонце. Далеко внизу, по той бік ріки, — мій табір, коростявим лишаєм на тілі землі, серед лісів зелених. Я просив планиду свою гірку, уже не Бога, зневірився я у Богові, ніколи не повертати мене до тої страшної кошари. Луччей узяти жисть мою молоду. Невідомо ким і навіщо мені даровану. Хіба я просився у когось у сюю круговерть земну, у сюю муку? Де моя заява про сеє, у яких бомагах, у яких домах казенних неба чи землі? Нема такої заяви, ніде в світі і поза світом. Пливли над горами ключі диких птахів, у тепліші краї пливли. «Гусята, візьміть мене на крилята!» — гукав я, наче в казці, яку часто матір моя розказувала, як був я ще малий. Тольки ж казка є казка, а жисть є жисть. У різних світах вони, казка і жисть, ніде тії світи не перетинаються. Сеє я уже добре знав. І поплуганився, ранячи ноги об каміння, навздогін вервечкам пташиним… Найважче було — добрести до перших селищ людських. Там уже — грядки коло хат, щось знайдеться пожелібать, осінь таки ж. Але до тих грядок — сотні верст тайги безлюдної. Ягоди, дика цибуля, сяка-така травиця — ось мої вітаміни і калорії впродовж мандрів через тайгу. Ще — кедрові горіхи. Якщо таланило знаходити їх під деревами, залишки од обідів птахів та білок. Видиратися на дерева, де шишок — повно, я уже не мав сили. Страшко і згадувать зараз те моє змагання із тайгою. Із солодким бажанням залягти де-небудь під кущами, заритися у суху траву, у мох, як смертельно поранений звір, і — здохнути. Але змушуєш себе звестися і, виплітаючи ногами бублики, брести, брести… Не думаючи уже ні про Ідо, навіть — про Ельсу, навіть — про волю. Бо і думка вимагає зусиль. А в тобі усе зосереджене на одному — одійти далі від табору. Де тебе уже не шукатимуть із вівчарками. Де ти можеш вирити із землі якусь картоплину і згризти хоч сирою. Біля перших селищ людських я справді трохи прийшов до тями, трохи підгодувався. Морозів ще не було, ще тільки заходжувалося на зиму. Далі мені стелився знайомий маршрут, по залізниці. Товарняки, що везли вугілля, котилися майже без зупинок, їм була зелена вулиця, з товарняками — і мені. Наблизившись до Пермі, біля якої минулого разу втрапив до рук мільтона, обійшов її лісами. І знову — поїзди. Одної ночі зупиняється товарняк на великій станції. Читаю: Москва, Курський вокзал. З Москви треба вибиратися якнайшвидше, тут мене загребуть. А куди? І вирішую я узяти курс на рідні місця. Від'їстися, відлежатися, скинути із себе табірне лахміття. А може, якщо поталанить, здобутися на якісь документики. Тут я уперше відчув, що утік із маленької клітку у просторішу, і тільки. Метро уже не ходить. Брести через нічну Москву — мільтони запримітять. Перекантував ніч у якомусь під'їзді, неподалік вокзалу, дочекався шостої години. Нема п'яти копійок на метро, попросив у мужика, що поспішав на роботу. Не встиг розмінять, кажу, сотенної. Він зирнув на мене, посміхнувся, але п'ятак — дав. Доїхав я до Київського вокзалу. Виходжу на перон, стоїть поїзд Москва — Мінеральні Води, повно міліції. Ховаюся за газетним кіоском. Посадка закінчилася, усіх, хто без білетів, женуть із перону, мільтони стають на приступки вагонів, дають сигнал машиністу. Тільки-но поїзд рушив, я — стрілою — на тендер паровоза, у вугілля. І довіз мене поїзд до станції Навля. А тут уже і ліси наші, родні, і вітер болотом Замглай пахне. І побрів я лісами-лугами назустріч тому вітру пахучому… Я знав, що на мене оголошено всесоюзний розшук. Отже, з'являтися в Пакулі — все одно що живцем у могилу лягать. Але хотілося матір родну побачити, якщо жива ще, та й хто мені, окрім родні, поможе? Вовча година, вовча країна, кожен боїться. І тут згадав я, на горе своє, на своє безталання, товариша, з яким половину Європи перебрів, із полону німецького тікаючи. Звали його — Пантелій, а родом він — із села Ловинь, над Невклею, крайня хата од ріки. Це все я добре пам'ятав, бо домовлялися з ним, хто живим залишиться, родні розказать. Се уже зима була, морози, Невкля замерзла. І побрів я через ліси Сіверські. повз болото Замглай — у бік Ловиня. А раптом, думаю, планида товариша мого давнього — лучча і він уже — удома, коло сім'ї своєї. Перебрався я через Невклю, заліг у копиці сіна, біля крайньої хатини. Уранці дивлюся — виходить із хатини молодиця з дійницею, до хліва чеберяє, а невдовзі — і мужик. Наче він, хоч скольки ж годків минуло. Відгодований, у кожушку, сукном потягнутому. Непогано, думаю, тобі, чоловіче, живеться, луччей, аніж мені. Коли ж узяв він вила, постилку, прямує до копиці по сіно для корови. Тут я вже підводжуся, питаю навстріч: «Се-бо ти, Пантелію, товаришу мій, чи не ти?» Аж він таки. Спершу настовбурчив на мене вила, а далєй — признався і мене признав. Завів мене до хатини своєї, матка його стара на печі і жонка, болєй нікого. Жонка супчику миску на стіл поставила, сальця нарізала. Бачить він, що я хапаю, наче пес бездомний, став розпитувать. Ну, я трохи розказав про себе, як житуха моя склалася після повернення із Швеції. Чого не розказав, він сам здогадався, вушлий був. Так і так, кажу, не випадає мені теперечки морду свою показувать у Пакулі, а хочу матку родну побачить, бо уже десять годочків як не стрічалися, не знаю, чи й жива вона, то запряжи коника колгоспного та поїдь до Пакуля, одкуль я родом, привези Уляну Несторку, шептуху, наче стару твою поглядіти. Жива твоя матка була, годочків зо три тому, я її провідував, як вертався з таборів, се Пантелій до мене, а тепер — і не знаю, кладовщиком у рибартілі нашій роблю, не до роз'їздів. І далєй так йон гомонить: «Усе виконаю, про що просиш, бо нас планида гірка побратала навік. Залазь на піч, одсипайся, аби менєй тебе хто бачив. А надвечір матка твоя тута буде, якщо яна ще землю топче, а не на небесах нас виглядає…» Так я і зробив, як йон, товариш мій по нещастю, радив. Переодягся у його спіднє та й на черінь гарячий, сибірський холод із кісток виганять. Тіло, тепло відчувши, розтануло, наче віск, і в сні глибокому я забувся. Мо', і три дні, три ночі проспав би. Але прокинувся, бо за плече мене торсали. Лупнув очима, уже ніч у шибки зирить, гасова лампа горить під стелею, над столом, за столом побратим мій, Пантелій, з мільтоном чаркують і сальцем з капусточкою квашеною закусують, а на лежанці, над головою моєю двоє солдат з автоматами — як стовпи, стелю підпирають, сміються: «Ну й спеціаліст ти, Митро Терпило, дрихнуть. Одіспишся на нарах тюремних, давно тебе піджидають…» Куди мені діватися? Як уже я вбрався у дрантя своє, Пантелій і каже з-за столу: «Звині, братуха, що так получилося. Однак тебе зацапали б, патрет твій по усіх міліціях красується. А я уже од пуза баланди тюремної нахлебтався, пожить трохи хочу, коло жонки молодої…» А йон конячку запріг уранні і не в Пакуль, до матки моєї, а через Невклю замерзлу, до Мньова поїхав, властям на мене доніс. Я ж тольки й сказав, уже поріг переступаючи: «Вовк із лісів Сіверських — братуха тобі, Пантелій, йон тобі за мене оддякує…» Так сказав, що в голову прийшло, сказав од обиди великої на людей, що заганяли мене у глухий кут, як сірого. Мо', хвилина така випала. А мо' — матір моя наврочила йому і без мого казання. Вона се уміє, люди знають. Тольки ж недовго Пантелій коло жонки молодої жирував. Тої ж таки зими пішов він у село Смоляж на храм, вертався, п'янющий, повз болото Замглай, тамочки його вовча тічка і запопала, саму одежину, закривавлену, і знайшли, хоронити не було чого. А мені родна власть — двадцять п'ять годочків колонії строгого режиму припаяла. За контрреволюційний саботаж — так було у вироку записано. І почав я свій шлях горісний, клубок жисті своєї розпроклятої розмотувати спочатку. Після блукань довгих колами табірного пекла втрапив аж на Колиму, у шахти тамтешні. У шахті — ніч непроглядна, і з шахти виводять — ніч, годами світу сонячного не бачив. Одтуль уже не втекти було, тисячі кілометрів тундри і тайги навколо, у самій зоні охоронці мали право приміняти зброю, підписку про сеє узяли від нас. Там би мені жаба й циці дала, коли б кремлівський «батько народів» не здох. А як здох йон і до Колими докотилося, послабка нам трохи була, у фашистюг табірних із кокардами на шапках бадьору поменшало. Рішивсь я боротися за жисть свою. Одного дня заявляю, що не спущуся більше у шахту, одержую нагороду — десять діб карцеру. Відбув — знову про те ж саме заявляю. Вимагаю перевести мене до іншого табору, у мене, мовляв, стаття політична. Ще десять діб каземату. Вийшов з карцеру — сама тінь од мене. Викликає начальник дільниці: «Або у шахту спускайся, або — пристрелю!» — «Стріляй, — кажу, — у шахті мені однако помирать, то легшей — од кулі». Він схопився було за нагана, але уже — час не той. І робив я годки останні біля транспортної стрічки, на вугільному складі. І тут уже я став болєй думать над жистю людяцькою і над своєю планидою. Став я болєй із людьми головастими розмовлять, а там і таких доста траплялося. Були такі, що з двадцятих годків по тюрмах і таборах маялися за ніщо, тольки за те, що клепку в голові од народження мали і совістю не підторговували. Та й сам я уже доста набачився, ходячи по муках земних, по зав'язку. На очах моїх людина людину мучила хужей звіра лютого, на моїх очах люди самі собі віку вкорочували, аби не мучитися болєй, одне одному ноги дошками перебивали, аби до лазарету лягти і спочити трохи. Усього я надивився і наслухався, що розказать і згадать нині страшко, що і в сні кошмарному не насниться. Але усе те — біль і горе мурахів земних. І спромігся я розумом своїм над мурашником земним піднятися, і, споглядаючи одтуль кривавицю земну, ворушити клепками своїми став. І робив зі мною коло транспортної стрічки попик старенький. У тридцятих годах, коли церкви розкасировували, властям він не змовчав, од тих пір по нарах качався. Запримітив він, що я по сухарикові збираю у матрац свій, як тая білочка — гриби та горішки в дупло, про зиму дбаючи, і запитує якось: «Що, Митре, знову п'яти гостриш?..» А вже він знав біографію мою геройську… Промовчав я, бо уже навчився нікому і нічому не довірять. Тольки ж попик не відставав од мене: «Куди, Митре, тікатимеш? Нема куди людині земній тікать. Хіба що з малої клітки — до більшої, і тільки. Свобода — у душі людській, а не в ногах». Думка ж про втечу в мені тліла, се правда. Поселюся, намислив я, у тайзі, скитником, одлюдьком. Уже тоді таке в мені наривом наривало. Воно пізніш, коли додому повернувся, здійснилося. Добре, думаю, попу казать, як із нього уже труха сиплеться, а я ще — жить хочу, вільним вітром дихать, попереду ж — двадцять п'ять годків каторги лютої. Але питяннячко його гостряком у голові засіло. І розказував мені попик, скольки люду і якого більшовицьким режимом побито-погноєно, на десятки мільйонів рахунок його страшний був. А я йому — своє розказував, побачене і почуте. І був наш розказ спільний кров'ю і муками людськими на полотні часу вишитий. Тади я запитую: «Отче, а де ж хвалений Бог ваш, він що — осліп і оглух? Чи, може, Бої, як погана господиня жменю насіння на грядку, сипнув нас на Землю і жде, що з того виросте?» — «Бог усе бачить і чує, але карає він руками більшовицькими людей за гріхи. Бо від слова Божого люди відступилися, церкви святі поруйнували». І не приймала душа моя Бога жорстокого, хоч я і старався з усіх сил. І чесався язик мій далєй: «Отче, а може, усі ми — давно у пеклі, що його на іконах мальовано? Висіла одна з ікон таких у церкві нашій пакульській. Печери, в яких чорти грішників мучать, а між ними — переходи, по яких людців голих женуть. Якби карту таборів і в'язниць, крізь які тольки я пройшов, намалювать, ото й було б воно, пекло іконне. Хіба що форма у чортів інакша, енкаведистська та есесівська…» — «Щось є у твоїй, Митре, фантазії, — попик признався. — Але не було ще другого пришестя і Суду страшного. Попереду усе те». — «А мо', скорий суд трійок і є той Суд страшний? — не вгамовувався я. — Мо', Бог твій милостивий, аби ручок своїх білих, іконних, не бруднити, усе теє їм доручив?» Тут попик жалісливо так на мене поглянув і каже: «Вихолола душа твоя, Митре, на вітрах сибірських, не встигши пір'ячком обрости…» І болєй ми з ним не гомоніли, цуратися мене став. А одного досвітка не підвівся він із нар по команді. До нього, а попик — мертвий. Легку смерть йому Бог послав, у сні, після усіх мук земних. Тольки й милості Його. Але така радість і просвітління на мертвім лиці попика проступили, що я — позаздрив… Ну, а я ще багато ночей по нарах своїх качався. Поки не став писать угору про пересуд. Уже се часи такі настали, що до наших волань із пекла з

много прислухалися. І прийшов папір казенний од прокурора: «Вашу справу направлено на розгляд Норильського народного суду». Ще декілька місяців довгих спливло, і звільнили мене з-під варти. Але тепер уже я сам не поспішав на так звану волю, у світ людей брехливий. Зерна, посіяні покійним попиком, таки проросли в мені. Покуль тіло моє спеленуте було тюремними путами, ніщо не тяжіло над моїм глуздом: вільний був на чорне казати — чорне, на біле — біле. У тюрмі, у таборі, хоч і там повно енкаведистських нишкавок, є своя перевага — свобода духу. Принаймні ніхто не примушував мене брехати, як це узвичаєно було у повсякденному житті законопослушного радянського обивателя. І я ще з рік працював у таборі як вільнонайманий. Можливо, то була втома — душі і тіла. Є межа витривалості людини, як і межа витривалості металу. Навіть сталева пластинка пружинить, відповідає силою на силу до певної межі, а потім — ламається. Можливо, я теж зламався. Не знаю. Був, правда, ще один спалах, саме того, останнього на Колимі, року. Я раптом загорівся божевільною, бо реально нездійсненною, ідеєю — перебратися — на Аляску. На карті це було — зовсім близько. Якщо не зважати на тундру, кордони, океанську протоку…Уже не Ельса покликувала мене, я розумів, що в Ельси, якщо вона досі жива, своя жисть і місця мені у ній немає. І не політика під'юджувала, я завжди був далекий від політики, не мав особливих ілюзій щодо світів по цей чи по той бік залізного занавісу. Просто мені не хотілося повертатись у світ, де я змушений буду, хочу того чи ні. брехати разом з усіма. Заплативши таку велику ціну, кращими десятиліттями жисті своєї, за право — бути чесним. Я запасався харчами і тренувавсь на лижах. Готуючись до великої і небезпечної мандрівки через засніжені північні простори. І одного дня, коли я, вибравшись за табірне селище, ковзав на лижах по сніговій пустелі, здійснився сон, що наснився мені ще до війни у материній хаті, у нашому Пакулі. Птах злетів до мене із сяючих небес, і сам я став птахом… Птахом у клітці земній. Але хто це пойме і кому це потрібно? Прощай, Ельсо. І — до зустрічі, Ельсо, на тім світі. Якого — нема. Дак йон, Митро, частюка такеє все балакав, що годі було нам, сірим, пойнять. Наче ж йон, як і ми, простаки, пакульський гнойок ногами місив, а в казані Митровім, що на плечах, чуднеє щось варилося, се правда. Тольки матір, Уляна Несторка, його розуміла, а йон — матір свою. Сиджу, було, за куделею в хатині її, слухаю їхню гомонку, а нічого не чую, наче глуха й дурна. Бо гомоніли вони, ніби мливо крізь сито густе сіяли: остюки слів — у ситі, а борошенце — туманом навкіл. Якось зайшов до Уляни правнук її, синок Опанасів, із книгою шкільною, з географії тая книга, а в ній — карта. Довго роздивлявся карту Митро, далєй і каже, хитаючи головою, білою, як сніг, хоч літами ще — козак козаком: «Де тольки не носила мене лиха година — од краю до краю землі…» Тут Уляна й запитує усміхнене: «А як дійшов ти, синку, до краю землі, що побачив? Чи правда-бо, що тамочки небо на землю опирається, як покрівля хати — на зруб? І що баби тамтешні, білизну у воді полощучи, на небо, як на припічок, прачі кладуть? Сеє ще баба моя розказувала, хоч далєй Мрина не була ніколи. А через що інтересуюся, бо колися, як була я ще дівкою, поїхали ми з батьком моїм навколо світу видимого — продавать горілки. На теплиць рушили, а з Сівера повз гору Холодну повернулися. Тольки ніде я краю землі не бачила…» Довго мовчав на сеє Митро, тади і каже, похмуренно так: «За краєм землі океан із кровиці людської плететься, а над океаном тим — туман червоний, болєй — нічого…» Дак усміх на лиці Уляни Несторки блимнув і згас, наче каганець, коли гас вигоряє, і очима вона зажурилася. А Митро підвівся з лави, накинув куфайку на плечі і почовгав до дверей, махру у люльку натоптуючи, бо йон тади люлькою димів, як паровоз. Уляна ж тольки й сказала: «Син мій — наче горіх волоський, морозом виморожений у зиму лютую. Як і проросте йон пагоном живим — то від кореня роду нашого живучого…» Дак се ще Митро родався із нами, пакульцями, ще йон у Синявські ліси од світу людяцького не сховався. Але кріпко муторно йому велося. Бо не умів йон, як ми, сіряки, одним деньком жити: під широким листочком рукав постелю, другим накриюся — та й по тім. Болєсть душі його сильно мучила, і не було ліків од неї на сьому світі. Тади Савка, піп, у церкві пакульській служив, няхай йому там легенько згадається, любив горілочку, царствіє йому небеснеє. Дак Митро до того Савки навідуватися став, до хрипоти, до крику про божественне яни сперечалися, я усе теє чула, бо коло церкви хатина моя стояла, а город — під саму квартеру попову. А одного дня так наковталися у лавці сільській казенки, що обоє з Низу на Гору повзли, а ще ж — гололедиця. І болєй Митро до попа Савки не ходив, наче дорогу забув. А тади якось забрів йон до мене, тверезий, як скло, і гомонить: «Одкрийтеся, бабо, що ви про сей і той світ знаєте, такеє, чого інші не знають, або зробіть так, щоб я душею осліп і оглух і ні про що не допитувався». А се ж мене за шептуху у Пакулі мали. І правдонька, гляділа я трохи людяк, хто приходив, але так, аби прокормитися на старість. «Твоя матка, — одказую, — болєй мого знає, питай у неї». — «У моєї матки, — се уже Митро до мене, — білі боги — більмаками на очах її, болєй нічого вона знати і чуть не хоче. А я, скольки горестей людських звідав і набачився за жисть свою, ніколи не видів, щоб вони хоч пальчиком іконним ворухнули задля людяк нещасних. І розувірився я в богах білих. Покажіть, бабо, мені богів чорних, хочу я з ними побалакать одверто і про усе розпитать». Давай я викручуватися як можу, бачу ж бо, то не одстане. пече йому душу печія пекуча: «Теперечки, Митре, і чорних богів — наче корова язиком злизала. Людська колотнеча у сиру земельку загнала їх. А в старину, як була я ще пуддєвкою, пройти не можна було у лісі за русалками…» — «А ви, бабо, самі тих русалок стрічали?» — як із ножакою до горла. «Сама не стрічала, а матка моя — розказувала…» А що, брехать я людині буду, коли я тих русалок, водяників і ніякого іншого чортовиння в очі не бачила, а тольки змалечку самого дирку в голові розказами про них прогризали мені. Як зіпне Митро на мене, наче се я винна у всесвітньому, звиняйте, бардакові: «Ніхто їх не бачив, ні білих богів, ні чорних, ні янголів, ні чортів рогатих! А усе сеє — тольки вигадки і брехні людські, од страху перед чорнотою вічною і пустинею безкінечною!» Хряснув дверми і погойдався стежкою через городи, і болєй я його в хаті своїй не бачила. Дак се ж, люди добрі, тольки вдуматися: як нічого над нами і в коробках наших тілесних нема, то що ж воно є? Товчок людський кривавий — і тольки. То нащо усе сеє — жисть нащо? Нащо мук несусвітніх стольки на балабусі земній — од мурахи, чоботом знічев'я розчавленій, до людяки, розтерзаної іншою людякою, що хужей звіра лютого буває? А коли уже такеє у голові Митровій скабкою засіло, живим у землю лягай тольки, куди ще? Бо жити з такою болячкою не можна і померти — не можна, страшка смерть — без надії на життя душі вічне. Як заходився я будуватися, згадав про Митра, що йон у Синявських лісах хазяїнує. Одчинять чи не одчинять, а треба стукатися, таки ж наша людяка, пакульська. Узяв я сього-того, запріг конячку у сани та й поїхав через село Коршаки у Грибову Рудню, наче се на розвідку. Митро, правда, і гомонить: «Так я не можу ні сіло ні впало, хоч ти і земляк мій. А як прийдеш хоч тижнів на два ліс розчищать, щось придумаємо». Дістав я на радощах гостинця свого, зайшли до хатини. Була зі мною літрова пляшка перваку, міцного, як вогонь. Митро чарку-другу випив і все, а я добренно нажлуктився, назад, до Пакуля, конячка сама собою віжкувала. Хата в Митра простора, тепла, з дубового бруса складена, на моху, а тольки ж пустка пусткою, людським теплом не зігріта. Як уже винили, я й питаю: «Як ти, Митре, отак у самотині жити можеш? І се ж не день, і не два, і не год. А йон мені і одвічає: «Я — не живу, я — думаю». — «Про що ж ти думаєш?» — «Думаю, навіщо живу…» — «І до чого ж такого ти додумався?"» — чешеться язик мій. «Ні до чого не додумався, — каже сердито. — Бо усе думання людське — тольки мливо словесне, туман одвічний. Головного ми не знаємо і ніколи, мабуть, не знатимемо, а бредемо по колу, наче коні у приводі…» — «А що ж се воно таке — головне?» — не одлипаю од нього. Тут Митро підвівся з-за столу, і холодом од нього війнуло: «їхати тобі, чоловіче, врем'я прийшло, дорога неблизька, а ти — ще й ковтнутий добре». Вийшли ми з хати, а вже споночіло, зірок на небі висипало як вогнів на ялинці новорічній, що в телевізорі показують, і сніжок попід лісом — наче хто пригорщами зорі сіяв. А мене, коли добряче вип'ю, на любомудрства усілякі тягне. Дивлюся на зірки небесні та й кажу: «1 що воно тамочки, над нами, коли б то знаттє?!» — «Нічого там нема, — се Митро до мене. — Коли і є хоч щось у світі, окрім м'ясива, то усе воно — у душах наших, туди дивися…» А тади ото, мо', за годик-два опісля пожеж великих на торф'яних болотах прокотилося по язиках людей пакульських — нема уже Митра Терпила, земля вогняна навіки ковтнула… «Господи, якщо ти є, якщо здатен ще почути поклик до тебе мурахи земної, якщо хоч щось є у Всесвіті, окрім наших хвантазій дурних, окрім нашої товканини кривавої на току земному, візьми жисть мою нікудишню хоч сьої ж хвилини, — молився Митро Терпило денно і нощно. — Аби не спопеляв я мозок свій сумнівами болючими і здогадами дурними. Не прошу утіхи райської і солодкого забуття не прошу, пекла вогняного прошу. Хай земля провалиться піді мною і в обійми чортяк рогатих я втраплю, у казані із смолою, як на іконі в церкві пакульській намальовано, кипітиму вічно, до Страшного суду і далєй, за сумніви свої, невірство і сліпоту душевну. Аби тольки знать — щось та є. Чи Бог, чи Сатана, чи розум всесвітній, чи інопланетяни… Бо як нема нічого, то й жисті мені не треба. Нащо вона, сяя жисть, — у порожній хаті світу земного?» Була суша велика в Краї, од майських празників до Петра і Павла суша була, ані краплі дощу не впало на землю спраглу. І горіло болото Замглай, і болото Чортове, і болота навколо лісів Синявських горіли. Дим стелився над Краєм стягами жалобними, ночами ж — небеса багряно тліли. А після Петра і Павла, на молодику, упали дощі великі, леї справжні, і погас вогонь на землі, і погас вогонь у дзеркалі небеснім. Уже був Місяць-повня, дозріле літо котилося до осені. Спочиваючи опісля дня трудного, сидів Митро Терпило на лаві коло лісництва, дивився на Місяць, кругловидий, як решето, а Місяць — на Митра дивився. І розмовляли вони — без слів, як уже багато літ між ними велося. І були для Митра небеса, земля і все суще — велетенським, на весь світ видимим знаком запитання, і більш нічого для нього не було у світі. Хоч туманець сизів над болотом, між темно-зелених рукавів лісу, про мудре і вічне гомоніли між купиння жаби, а за пасмом дубів срібнолистих ячали лебеді, полощучись у річці Студениці. І ще тільки Ельса, окрім пекучого знака запитання, була в душі його. І розказував Митро Місяцеві про Ельсу, і Місяць слухав співчутливо. І не хотілося Митрові іти до хати, хоч уже час пізній, а завтра — день, повний клопотів. Бо в хаті не було кому його слухать і співчувать. Тоді і з'явилася Ельса — на узліссі, по той бік болота, уся в білому, довге, світле волосся пасмами туману спадало на плечі. Такою вона приходила до нього на побачення у лісах далекої, уже такої нереальної, ніби наснилася, Швеції. Ельса стояла на згірку, край лісу, юна, висока, струнка, зіткана з місячних променів і туману. «Довго ж ти ішов до мене, — сказала Ельса беззвучно, Митро почув її — душею. — Але нарешті наш час настав». Митро схопився і пішов на той поклик, навпрошки, через болото, як сновида, із широко розплющеними очима, які бачили лише її, Ельсу, на згірку край лісу. Пішов по згарищу, яке серед дня ще курилося, бо вогонь причаївся од дощів у торф'яних товщах. І коли вже він перебредав болото, коли вже руки простягав до білої куделиці з місячного сяєва і туману, згарище розверзлося під ним і ковтнуло пащекою вогняною. І збулося, про що Бога молив, аби повірити в існування Його: крізь пласти земні падав Митро у віхолу пекельну… Бо ж побачив Господь, світ сотворивши і усе живе в світі: добре воно.  

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка