Володимир Сергійчук Етнічні межі і державний кордон України



Сторінка1/35
Дата конвертації19.03.2016
Розмір8.19 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35


Володимир Сергійчук
Етнічні межі і державний кордон України

На великому архівному матеріалі доктор історичних наук Володимир Сергійчук досліджує, як століттями царська, а потім більшовицька Росія, панська Польща, АвстроУгорська монархія, боярська Румунія здійснювали експансію щодо України, загарбували її історичні землі, нищили культуру, душу, мову. І сьогодні окремі політичні сили наших сусідів, розраховуючи на економічні і політичні труднощі в Україні, прагнуть ставити перед нею територіальні претензії.

Книга розрахована на широкий загал студентів, викладачів, дипломатів, усіх тих, хто прагне бачити Україну багатою, великою, могутньою, повноправним членом європейської та світової спільноти народів.
2008

ВСТУП


Наша молода держава, підписавши Гельсінські угоди, свято дотримується принципу збереження післявоєнного устрою в Європі, цілісності територій і непорушності кордонів. У цьому, як відомо, запорука стабільності й миру.

Однак одразу ж після проголошення Україною Акта про державну незалежність певні політичні сили наших північних сусідів почали висувати територіальні претензії, намагаючись переглянути існуючі кордони, втручаючись у внутрішні справи чужої для них країни. Скажімо, досі Москвою не відмінено провокаційного рішення колишньої Верховної Ради РРФСР про російський статус Севастополя. Більше того, мер російської столиці Юрій Лужков оголошує Севастополь одинадцятою префектурою Москви.

Як не прикро, але одним з головних натхненників нинішніх російських експансіоністів донедавна виступав Нобелівський лауреат Олександр Солженіцин — той, хто ще вчора, перебуваючи на одних тюремних нарах сталінських гулагів разом з українськими націоналістами, підтримував їхню боротьбу за незалежну державу нашого народу, а в останні роки свого життя "ничтоже сумняшеся": "Подавляя в 1919–м Украйну, Ленин в утешение ее самолюбия, прирезал к ней несколько русских областей, никогда в истории не входивших в Украину: восточные и южные территории нынешней Украины. В 1954–м Хрущев, произвольным капризом сатрапа, "подарил" Украине еще и Крым" (Известия (Москва). — 1994. — 4 травня).

Подібну політику сповідував ще один російський антисталініст — професор Дмитро Волкогонов. Зокрема, жалкуючи за розвалом Радянського Союзу, він пояснював це не історичною закономірністю, а прорахунками Леніна. Бо той, мовляв, вдався до творення національно–територіальних одиниць замість губерній: "Под видом "интернационализма" и внешне именно в этой форме завершается процесс разрушения уникальных основ государства — губерний, способных до минимума ослабить национальные противоречия. Исторический пример США с их огромной многонациональностью показывает, что именно Штаты позволили возникнуть американскому народу. Советский народ "как новая историческая общность", что было торжественно провозглашено, не возник. События после августа 1991 года это подтвердили. Как только появились условия для действия центробежных националистических сил, союз, созданный Лениным и его соратниками, в одночасье рухнул. Межнациональные связи образований в виде республик оказались значительно более слабыми, нежели они были бы при наличии губерний. Ленинская система, возникнув, имела в своем фундаменте органические, раковые слабости.

Ленин следовал марксистской схеме, а не историческому опыту российской государственности" (Волкогонов Д. Семь вождей. — М., 1995. — Т. 1. — С. 128, 129).

Є спроби зазіхати на нашу територію і з боку окремих політиків інших сусідів України. Ось чому виникає потреба дати повну відповідь на всі питання, які постають як перед громадянами незалежної України, так і перед кожним, хто хоче справді розібратися в проблемі формування етнічної території Українського народу та історії встановлення державного кордону України з усіма сусідами.

За цих умов ми мусимо вказати, що за державним кордоном України внаслідок різних причин залишилися території, які освоювали й посідають донині українці суцільним етнографічним масивом, особливо в сільській місцевості. Критерієм для такого означення може бути передусім мова старшого покоління корінного населення, культурно–побутові, етнологічні прикмети, форми побуту, в окремих випадках і релігія.

Саме з цього виходили відомі дослідники Д. Багалій, С. Рудницький, С. Томашівський, М. Кордуба, В. Геринович, Т. Олесіюк, В. Кубійович, Л. Нідерле, Є. Карський, Ф. Максименко, Ф. Заставний та інші, визначаючи межі етнічного розселення українців протягом тривалого історичного періоду.

Один з них — академік Степан Рудницький — ось так писав про це ще 1910 року: "Ми, українці, земля, де живемо, зветься Україна, чи вона під Російською державою, чи під Австрійською, чи під Угорщиною. Бо хоч і ділять її кордони, хоч розірвана вона на шматки, але ж один народ, що її заселяє, з одною мовою, вдачею та звичаями. Та не тільки народ лічить українську територію в одну цілісність. Україна також з нинішніх оглядів мусить бути вважана за виразно зазначену одноцільну територію серед інших територій Європи. Навіть серед залежних держав мало таких, щоб могли зрівнятись з українською такою географічною особливістю" (Рудницький С. Коротка географія України. — К., 1910. — С. 6.).1

Треба наголосити, що і світ здавна чітко вирізняв межі українського розселення. Наприклад, 1540 року французький посол у Венеції Пелісьє, інформуючи свого короля про події в Туреччині, часто згадував славнозвісну султаншу Роксолану, зазначаючи при цьому її українське походження і підкреслюючи, що "мешкають ці руські від Карпатських гір до Борістена й Понта Евксінського" (Борщак І. Ідея соборної України в Європі в минулому. По невиданих документах і стародавніх працях. — Париж, 1923. — С. 5).

На карті Європи з 1571 року, яка зберігається в бібліотеці Ватикану, продовжує І. Борщак, є напис "Руссія — Русь", що покриває нинішню Галичину, Холмщину, Підляшшя і Полісся з містами: Любліном, Холмом, Перемишлем, Львовом, Коломиєю, а кордоном між Польщею та Руссю показано Віслу (там само. — С. 13).

1820 року французький генерал маркіз Габріель де Кастельно у своїй праці щодо українців визнавав, що "численна нація ця простягається від кордонів Орловщини до меж Угорщини і займає, майже без жадної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частини Курщини й Вороніжчини, всю Полтавщину, Черниговщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Мінщини, більшу частину Галичини — і все це населення без жадної різниці в звичаях і норовах…" (там само. — С. 19). А для професора Коллеж де Франс Роберта українці — це "нація в 13 міліонів мешканців, яка починається від Кубані і кінчається в Карпатах, від Одеси й Криму до Галичини. Вона простягається через Буковину аж до Північної Угорщини на комітати Мармарош, Унг і Берег… межують вони з валахами й уграми і є справжніми європейцями — в протилежність московцям, які монгольського походження, а вони походять від адріатичної групи народів" (там само. — С. 20).

"Істнує одна українська нація від Чорного моря до земель корони св. Стефана (Угорщина) з одною мовою і одного походження" — це слова видатного італійського історика Чезаре Канту (там само. — С. 20).

Наприкінці XIX ст. великий учений Елізе Реклю в своїй монументальній географії розміщує українську націю від Дону й Кубані аж до Вісли, Сяну й Карпат. Він, до речі, обурювався, що московські панславісти претендують на Галичину й Угорську Україну (там само. — С. 26).

На відмінність українського народу від росіян і поляків, вказує в своїй праці про соціалізм один з його вождів і комунар Бенуа Мальо, розміщуючи наш етнос на території "сучасної Великої України, Галичини, Буковини й Карпатської України" (там само. — С. 26).

Такого погляду дотримувався і ще один французький учений — де Бей, котрий додатково до цього відводив місця українського розселення й на Кубані (там само. — С. 26).

Природно, що значення соборної Української Держави для розвитку всієї Європи почали усвідомлювати ще більше в ході Першої світової війни. Відомий учений–географ, професор А. Пенк ось так тоді написав про Україну та українців: "Само ім’я пригадує ролю, яку відігравав цей край в часах наступу азійських народів на Європу. Він був границею європейства, а українці були сторожами європейської цивілізації. Що вони могли встоятися проти тих наступів, завдячують це своїй хоробрости й землі…

Карпати й Полісся, Дністер й Донець, а також Чорне море — це природні границі України. Зрештою, українці продісталися ще й поза ту границю аж по Волгу й підніжжя Кавказу" (Вільне слово (Зальцведель). — 1917. — 14 липня).

У своїй фундаментальній праці "Земля та її народи" німецький вчений Фрідріх фон Гельвальд твердить, що розселення українців "зовсім не обмежується басейном Дніпра, а йде далеко на захід у басейн Вісли й переходить за Буг, а на сході займає частину Донецького басейну; ця область розселення українського народу перейшла за горішній Дін, а по той бік Азовського моря поширилась до Кубані й на Кавказ…" (цит. за: Наше слово (Берестя). — 1943. — 24 вересня).

І Всеукраїнський національний конгрес, скликаний Центральною Радою в квітні 1917 року, заявляє про право нашого народу творити власну державність на всіх етнічних землях українців. А після цього Українська Національна Рада Петрограда, що була своєрідним дипломатичним представництвом Центральної Ради в столиці Російської імперії, подає до Тимчасового Уряду проект про об’єднання українських територій в соборну автономію: Київська, Подільська, Волинська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Херсонська, Катеринославська губернії, прилеглі частини Таврійської, Воронезької, Курської, Бесарабської (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України — ЦДАВОВУ: Фонд 1115. — Опис 1. — Справа 45. — Аркуш 25).

У цьому документі зазначається й таке: "Факультативне Київський з’їзд намітив і Кубанську область у зв’язку із заявленими в цьому смислі на з’їзді побажаннями з боку місцевих представників. Точні кордони Української області, згідно переважання українського населення, мають бути визначені обласним комісаром за згодою з Центр. Укр. Радою" (там само. — Арк. 25)

Це прагнення, підтримане резолюціями українських громад по всій території Російської імперії, знайшло своє вираження в ось таких рядках Третього Універсалу Центральної Ради, яким 20 листопада 1917 року проголошувалося утворення української держави: "До території Української Народної Республіки належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народної Республіки, як щодо прилучених частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і сумежних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді організованої волі народів" (Чотири Універсали. — К. — 1990. — С. 10).

Саме в таких межах і обстоювали українські дипломати територію УНР на мирних переговорах у Бересті наприкінці 1917—лютому 1918 року. Однак втілити в життя розмежування за етнографічним принципом, що відповідало нормам міжнародного права, українським дипломатам було дуже важко, враховуючи постійну окупацію нашої етнічної території чужими військами, а пізніше й повної втрати її Урядом УНР.

Проте справжні українські патріоти ніколи не мирилися з розшматуванням етнічного тіла нашого народу, вони постійно добивалися возз’єднання всіх українських земель у єдиний державний організм. Так, уже в квітні 1923 року на сторінках харківських "Вістей" В. Мазуренко ставив питання про повернення УСРР Калитвенського басейну з Донщини, оскільки про це йшлося в численних зверненнях тамтешнього населення (Вісті ВУЦВК. — 1923. — 28 квітня).

Один з відомих більшовиків Микола Скрипник висував перед Москвою вимогу "прилучити до української території: Вороніжську, Курську, Чорноморську, Озівську, Кубанську області і підпорядкувати ці землі урядові УСРР" (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. — Оп. 1. — Спр. 197. — Арк. 56).

А найбільш послідовні борці за Українську Самостійну Соборну Державу — українські націоналісти — взагалі ніколи й не думали про те, аби поступитися комусь навіть п’яддю рідної землі. З цією метою вони в роки Другої світової війни витворили Українську Повстанську Армію, яка довгі роки змагалася зі зброєю в руках за право нашого народу бути господарем на власній етнічній території.

Пропоноване дослідження, в якому використані праці багатьох згаданих науковців, матеріали нещодавно відкритих спецхранів Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ) і Центрального державного архіву вищих органів влади державного управління України та інших архівних установ значною мірою мають дати відповідь на поставлені питання.
ДОКУМЕНТИ
Пояснювальна записка про державні межі України

1918 рік
Державні межі Української Народньої Республіки

Пояснююча записка

Всяка держава має свою територію в певних межах. Бувають, одначе, часи, коли сі межі тимчасово зостаються невиясненими, а через те точно не установленими. Нині після великої війни й утворення нових держав, а разом розбиття на части держав, майже ні одна держава поки що не має своїх точно окреслених і твердо установлених меж. їх достаточно має утворити майбутній Мировий Конгрес Народів.

Україна уявляє собою суверенну демократичну республіку по двох основах: історично–юридичній на підставі державного самовизначення українського народу, згідно з принципами Декларацій президента Вільсона, але ж як і багато иньших держав, поки що не має твердо окреслених і установлених меж. Питання про них остаточно має бути вирішеним на Мировім Конгресі, на якім українськи представники повинні прибути з своєю заявою про державні межі Української Народньої Республіки.

В 1654 році Україна була суверенною народньою республікою й злучилася унією з Московією, що перейняла від неї після того ім’я Руси й Росії, зосталася на Переяславських умовах 1654 року про унію з самостійною державою, зв’язуючись тільки особою одного спільного царя, Україна тоді пійшла тільки під спільного царя, а більше ні під кого не йшла й ніякої влади великоруського народу або втручання його в життя українського народу не приймала і не визнавала.

Коли сталася Революція 1917 року і не стало царя з його владою над Україною, то вона стала ні під ким й по праву вернулася в своє попереднє державне правове становище, то й знову стала, як і була в 1654 році, суверенною народньою республікою. Претензії великоруських імперіалістів, централістів та асіміляторів на владу над Українським Народом ні в чим не основані і виникають тільки з егоїстичних мотивів да бажання коштами життя й розвитку Української народности піднести великоруську народність і імперіалістичні — великоруську державність. Так само ні чим не оснований й їх проект вирішити долю України на загальноросійських установчих зборах, бо як Московщина, позбавившись царя та його влади, відносно державних прав народу вернулася в стан 1613 року, коли обрала собі царя й передала йому верхову нараду, так й Україна, позбавившись царя та його влади, відносно державних прав народу вернулася в стан 1654 року, коли війшла під владу царя, спільного з Московщиною. Як великоруський, так і Український народ, кожен зокрема, повинен мати своє народне зібрання, на якому кожен народ вирішатиме вільно сам за себе.

Перенесення ж питання про Україну на загальноросійські установчі збори має сховану ціль поработити Український нарід й позбавити його волі вирішити самостійно питання за себе, бо Великоросів майже в (так в оригіналі — В. С.) рази більше Українців і таким чином на спільнім зібранні голос Українського Народу завше і неодмінно буде подавлений значною більшостью великоруського народу, який натурально рішатиме все на свою користь й як йому вигіднійше. Таким чином, вийшло б, що свою долю не вирішував би Український народ, а Великороси, яки все вирішали б за нього своєю більшостью, чим позбавили б Український народ всякої свободи і утворили б над ним свою опеку й владу з фактичним позбавленням політичних прав.

Через це Український нарід, вважаючи за собою право на свою державність та своє державне правове самовизначення, зараз же по революції принявся за підготовку організації, а потім й за організацію свойового державного апарату, щоб утворити свою владу, яка б виконувала на Україні державні функції в сфері законодавства, урядовання, служби. Після боротьби на сім грунті з початку з тимчасовим а потім з большевицьким російським урядом Україна утворила з 813 вибраних уповноважених свою Центральну Раду як найвищий тимчасовий державний орган з установними й законодатними правами, і, коли все найголовніше з державного апарату було підготовлено і організовано, то Центральна Рада 7–го Ноября 1917 року проголосила Україну в її дальнійшім істнуванні самостійною народньою республікою, вказавши на тім акті (III Універсал) межі Української Держави.

Се був офіціальний акт народнього політичного самоозначення який уявляв собою кристалізацію національної свідомости, через що його радо привітали скрізь по Україні постановами городів, земств, селян, військових частин й ріжних громадських організацій.

По обставинах того часу Центральна Рада міркувала, що колишня Російська імперія повинна негайно перетворитися в Федерацію держав, а через те в тім же акті 7–го ноября зазначала се й кликала російські народи до самовизначення й створення Федерації. Вона остілько вірила в можливість сього, що й територію України зазначила з огляду на майбутню федерацію, через що накреслила її в межах вужчих за розселення Українського народу, але ж, стоючи на етнографичнім прінціпі визначення меж, зауважила, що дійсні межі при остаточнім розмежуванні земель повинні бути установленими згодою заінтересованих держав, можуть бути й поширеними.

Теріторія Української Народньої Республіки в Універсалі 7–го Ноября 1917 р. назначена по прінціпу більшости Українського населення так: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігивщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму), а щодо частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини й сумежних губерній та областей, де більшисть населення українська, то в сіх місцях остаточно вирішення меж Української Народньої Республіки мало бути установленими по згоді урядів.

Російський Совітський Уряд погодився з сим актом й 4–го Декабря опублікованім в його офіціяльнім органі "Соб. Узакон и распоряж." од 19 декабря 1917 р. ч. 6, визнав Україну самостійною Народньою Республікою.

Далі обставини істнування і внутрішнього життя бувш.

Російської імперії так перемінилися, що вона розпалася на незалежни одна од другої частини, які ніяк не можна було покликати не тільки до утворення федеративного уряду, а взагалі до якогось єднання. Думку про федерацію треба було вже одкинути. А через це Центральна Рада, все–таки не зрікаючись ідеї про федерацію народів, залишала думку про утворення Російської федерації й 9 січня 1918 р. проголосила Україну Народньою Республіканською Державою.

Сі два акти народнього національно–політичного самоозначення українського народу відбудували стару Українську Державу на нових підставах з новими межами, які цілком одповідають декларації презідента Вільсона. Наслідками сього була повна організація Українського Державного апарату з усіма функціями державної влади, утворення міжнародних відносин і зв’язків України як суб’єкта міжнародного права й установлення з Української державности факту, який з свого боку вже сам по собі творить для Українського народу право на своє суверенне державне істнування.

Цілком зрозуміло, що межі суверенної держави не можуть бути такими, як і межі держави, яка уявляє собою федеральну частину союзного цілого. Український народ імперіалістичних й захватних завдань не має. На його думку, межі Української суверенної держави повинні бути визначеними й окресленими на підставі етнографічного прінципу з поправками, яких вимагають суверенність держави, географічні, економічні, комуникаційні, історичні і т. п. умови. Русла річок, колії залізниць, гори й долини простираються не відповідно племенним розселенням. Багато заводів й фабрик строїться так, що завод чи фабрика стоїть в районі розселення одної народности, яка обслуговує його, а землі, без якої завод не міг би працювати, лежить в районі другої народности, яка обробляє ту землю. Не можно провадити межі так, що дві станції залізної дороги стоятимуть в одній державі, одна в другій, три в третій. Так само справа стоїть й з річками. Не зручно межу провадити й так, що вона розріже село на части, а то й деяки будинки. Не можна одрізати іноплеменне населення од того цілого, з яким воно історично зрослося в один організм і має одно право, один уклад життя, однакові земельні й иньши відносини, давні торговельні, промислові і сільськогосподарські зв’язки й т. п. Такому населенню в іноплеменній для нього державі повинні бути забезпечені всі права меньшости на їх національні життя. Се відноситься наприклад, до Пиньщини, заселеної людністю українсько–білоруською переходового типу, до 4–х повітів Чернігивщини, заселених один великоруськими розкольниками, а 3 білорусами. Ся країна історично зрослася з Україною і уявляє частину її. За часів гетьмана Богдана Хмельницького вона була під владою полковника Івана Нечая. З другого боку, на східній межі України деякі місцевости залюднені Українцями майже на 70 процентів, але ж відділення їх з Донщини касувало б всяку можливість Донщині істнувати окремою державою. Безперечно, для основного етнографічного прінціпу державного розмежування треба додати корективи по вимогам вишеуказанних умов, що відповідає цілком декларації презідента Вільсона.

За часів навалу на Україну азіятів 1240 р. західна частина Галичини з частиною Волині та Буковини врятувалися од того лиха настильки, що за Данила Романовича перетворилася в окреме королівство. Одначе суверенною державою Галиційські землі довго бути не судилося, і після всяких перепетій вона стала частиною Австро–Угорської імперії. Коли ся імперія розвалилася і не стало влади цісаря, Галичина з усіма її етнографічно–теріторіальними частинами стала вільною землею, як землі польська, чеська, угорська, иньши. Галицький нарід на підставах історико–юридичних і самовизначення проголосив себе Західньою Народньою Республікою й організував для того потрібний державний апарат. Дальшим актом народів Східньої й Західньої України обидві вони, як єдиноплеменний Український Нарід, злучився в одну суверенну Українську Державу й виступають, як така, у внутрішньому житті й в міжнародних зносинах як один суб’єкт міжнародного права. Таким чином, нині межі цілощинної України повинні охоплювати й землі бувшої Австро–Угорської імперії, залюднені Українським народом.

Нема що й казати, що сі державні межі можна висказати тільки ідеально. В натурі вони повинні бути прокладеними особливими мішаними комісіями, які будуть утворені заінтересованими урядами. Комісіям треба надати буде уповноваження поступатися од ідеальної лінії в той чи інший бік, керуючись етнографичним принціпом як основою і коректуючи його вимогами політичними, економічними, географічними, комуникаційними і т. п. на підставі в той же час вимог міжнародної справедливости, панування якої тілько й зможе забезпечити народам вільне, спокійне життя.

Безперечно, що в справі теріторії і меж Української Народньої Республіки виникає питання про Крим, який III Універсалом 7–го ноября 1917 р. не було зараховано до України. Але ж сталося через те, що тоді Україна вважалася частиною майбутньої Російської Федерації, як й Крим теж мав бути федеративною частиною, і як така має обслуговувати Україну, як і Україна Крим. Нині, коли Україна уявляє з себе суверенну державу, Крим і Кубань з Чорноморщиною можуть уявляти з собою тільки федеративні частини України. Кубань і Чорноморщина в сим змислі вже виявили свою волю цілком виразно як краї, населені переважно людьми українського племені. Щодо Криму, то в ріжні часи він заявив в себе ріжно, але ж думка про федеративний чи автономний зв’язок теж виявлена.

По статистичним даним 1915 р. в Криму, що займав площу 22 243 кв. верств, або 2 357 000 десятин землі, проживає разом з приїзжими, яких дуже багато, 650 тисяч людности, з якої 325 тисяч, тобто 50 відсотків чи половина, проживає в городах. Такий процент виходить через величезну кількість приїзжих на якийсь час, бо середнє число горожан для всієї бувшої Росії доходить тільки до 14%.

З цієї людности в Криму Татари і взагалі магометане трохи збільше 200 000, тобто 31%. Українців 21%, Німців 5 і пів %, Руських, в яких зачислені майже і всі приїзжі 29%, і т. п.

Таким чином, абсолютної більшости не має ні одна народність, а відносні Татари з Турками (Татар 25 і пів, а Турків 5 і пів %) потом йдуть Українці, бо т. зв. руських як рубрику, що містить в собі проїзжих людей і людей всяких народностей, які по подданству вважають себе Руськими, в обрахунок брати не можна. Але же невелика кількість татар (170 000 душ) не може уявляти себе, як державний елемент нічого осередку (далі — незрозуміле слово. — В. С.) і зміцняючого. Що ж до майже такої ж самої кількости Українців, то вони собою зв’язують Крим з Україною. Розуміється, татари й иньши численні народности, не бувши державними, повинні мати повне забезпечення своїх національних й релігійних прав.

Крим самостійного фінансового і економічного життя не має і не може мати, майже все воно іде в найтіснішому зв’язку з Україною. Коли б той зв’язок було порвано, то, володіючи узьким Керч–Єнекальським проливом, Крим замикав би вихід всій торговлі Українського вугільного, хлібного і горнопромислового району, що вимагало б збудування особливих залізничиних доріг для виходу в море. Ці залізниці обрятували б Україну, а за все те транзітне значиння Кримських портів пропало б, і вони вмерли б. Доволі вказати на те, що за 1911 р. через ті порти перейшло звише 50 міліонів пудів хліба. Таким чином, як Крим потрібен Україні, так і Україна потрібна Кримові. Економічна залежність Криму від України яскраво проявляється ще в тім, що робітниками в Криму на полях, по садах, виноградниках і табачних плантаціях служать майже виключно заробітчане з України. Крим КерченЄнекальським проливом, через який спроектовано збудувати міст і залізницю, віддаляє Україну од Чорноморщини й Кубаньщини, які по тій будові матимуть через Крим безпосередній зв’язок з Україною.

До України повинні належати також Хотинський, Аккерманський і Ізмаїльський повіти, в яких більшість населення українська, а щодо молдавської людности, то її там зовсім мало.

Цей етнично–територіальний прінцип розмежування народів касує як всяку можливість захватів і імперіалізму, покладено в основу вищепоказаних меж Української Народньої Республіки з вищезазначеними корективами, під вимогами яких межа місьцями трохи ухиляється то в один, то в другий бік. Сей прінцип покладено в основу декларації президента, а через те і нижчевказані межі України одповідають вимогам декларації.

(Копія. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 1. — Спр. 56. — Арк. 18–24.)

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка