Володимир Сергійчук Етнічні межі і державний кордон України



Сторінка3/35
Дата конвертації19.03.2016
Розмір8.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35

Усе це змушує повернутися до історичних фактів, що стосуються освоєння Дикого Поля в межах Слобожанщини. Що передусім треба зауважити? Звичайно, варто нагадати, що тут розселялися предки українців — сіверяни. Курщина, скажімо, ще за князя Олега підпорядковувалася Києву, виплачуючи йому данину (ЦДАВОВУ: Ф. 2607. — Оп. 1. — Спр/44. — Арк. 18 зв.).

А коли йдеться про пізніші часи, на які припадає освоєння запустілої після нашестя степової орди землі, то необхідно зазначити те, що першопрохідцем у цих місцях був український князь Дмитро Іванович Вишневецький, котрий уже 1559 року поставив тут заслін безкарним грабіжницьким походам кримської орди на землі Московської держави. Разом з козаками–запорожцями "месяца февраля отпустил царь и великий князь воєводу своего князя Дмитрия Ивановича Вишневецкого на Донец, а велел ему приходить на Крымские улусы, суд а по–Делав…" (Полное собрание Русских летописей. — М., 1965. —Т. XIII. — С. 315).

І саме тут, на території майбутньої Слобожанщини, відбуваються його перші сутички з ордою: "Побил крымцов на Яйдаре близко Азова; было их полтретьяста человек, а хотели йти под казанские места войною… Да шел Мишка Черкашенин ко князю Дмитрею же и побил крымцев вверх Донца Северского й четырех языков крымских ко государю прислал" (там само. — С. 318).

Використання українського козацтва на цих землях в інтересах Москви відбувається і пізніше. Так, 1582 року царською грамотою дозволяється відпустити з Путивля в поле 45 черкас, тобто козаків (Багалей Д. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства. — М., 1887. — С. 149).

1589 року прийшли на Донець запорожці на чолі з отаманом Матвієм Федоровичем (там само. — С. 149). Тоді ж тут діяли черкаські отамани Яків Лисий, Агей Мартинович (там само. — С. 150). А 1593 року "велено черкасам запорожским гетману Криштопу Косицкому і всем атаманам і черкасам бить на Донце на шляхах і за царем итти… промишляти" проти кримських татар (там само. — С. 151).

Тобто вже в другій половині XVI ст. українське козацтво бере фактично діяльну участь не тільки в захисті Дикого поля від татарських набігів, айв освоєнні цієї території, створюючи тут спершу тимчасові укріплення, які потім перетворюватимуться в постійні пункти колонізації. Зокрема, 1599 року Валуйки заселяють "лутчими черкасами", котрі вже прижилися в Осколі (Багалей Д. Материалы для колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской й Воронежской губерний. — Харьков, 1890. — С. 1).

Москва продовжувала регулярно виплачувати жалування українським козакам, бо на цей час південні рубежі держави продовжували залишатися по суті мало захищеними. Звичайно, не могли забезпечити повністю оборону кордонів і ті поселення на межі Дикого поля, в яких переважали вихідці з України. У зв’язку з цим московський уряд послав своїх представників до Черкас за допомогою проти очікуваного походу кримської орди. І треба сказати, що українське козацтво відгукнулося— з розповідей московських посланців довідуємося: "…B городе Черкасах были и сказывали де им запорожские черкасы Иван Иржищевский с товарищи, что в нынешнем де государь во 144–м (1636 — В. С.) перед Благовещенье днем пошло де их запорожских казаков из литовских городов к Белугороду под татарский шлях о дву конь тысячи з две для тово ведома де им учинилось от их сторож, что татаровя де идут в Москву государство войной многие люди" (Центральний державний архів древніх актів Росії: Ф. Розрядний приказ. — Бєлгородський стіл. — Стовпець 64. — Арк. 295).

Переселенцям, крім боротьби з татарами, доручалося також не допускати проходу "воровскіх людей", котрі приводилися польськими прикордонними шляхтичами. Так, у квітні 1640 року чугуївські козаки на чолі з Яцьком Остряницею побили розбійників шляхтича Русановича з Балаклеї (Інститут історії України НАНУ: Наук, архів. — Оп. 4. — Спр. 6. — Арк. 4).

Важливу роль відігравали українці і в забезпеченні московської армії боєприпасами, зокрема селітрою, яка необхідна була для виготовлення пороху. В грудні 1633 року Михайло Федорович видав спеціальну грамоту, якою бєлгородському воєводі П. Пожарському доручалося "бирючем прокликать в торговие дни не по один день: которые белгородцы і черкасы умеют варить селитру, а те б нам послужили в Бєлгороде, и в Белгородском уезде и на Чугуеве для селитряного варенья места отыскивали, и ты о тех людей допросил подлинно, в которых местах й далеколь от Бєлгорода и от Чугуєва кому селитру варить, и как кому где для селитрянаго варенья строяться, и как кому в котором месте от воинских людей оберегаться, и по колько пуд селитры, кто с какой варницы в нашу казну учнет давать, и в какову цену, и с которого срока кто в которых местах учнет варить селитру?" (Акты Московского государства. — СПб., 1894. — Т. II. — С. 100).

Заклики залучати українців до виготовлення селітри зустрічаємо в документах і пізніше. Так, 1647 року це доручалося брянському воєводі Звенигородському (Державна публічна бібліотека Росії в Санкт–Петербурзі: Рук. відділ: Ф. 532. — Спр. 755. — Арк. 1).

Крім тих переселенців, які перейшли з гетьманом Яцьком Остряницею за польський рубіж, з початком 1640 року до Чугуєва з’являється ще 46 українських родин, і місцевий воєвода П. Щетинін їм "указал служить государеву службу" (Центральний архів древніх актів Росії: Ф. Розрядний приказ. — Помісний стіл. — Стовп 21. — Арк. 322).

Ця служба, звичайно, передусім передбачала охорону від татар. І такі дії українців на чолі з гетьманом Яцьком Остряницею та сотниками Гаврилом Розою, Онопрієм Пановим, Богданом Матюшенком, Прокопом Безпанцевим, Дем’яном Бутом, Гаврилом Гавронським та Іваном Службистовим бачимо в останні дні травня 1640 року: "на Муравской Сокме на Вилках" зійшлися вони з п’ятьма тисячами кримських татар, котрі поверталися з Московщини, і побили їх у кривавому бою (там само: Посольський приказ. — ЗРП. — Кн. 63. — Арк. 255, 256).

Значна кількість українських козаків переходила на царську службу вже після того, як вони побували на Дону. Так, у листопаді 1640 року до Валуйок прибули Григорій Семенюк та Мартьяненко з чотирма козаками, котрі перед цим "служили четыре годы в Озове" (там само: Ф. Розрядний приказ. — Бєлгородський стіл. — Стовп. 140 — Арк. 734).

Тоді ж до Чугуєва прибули 20 черкас, котрі до цього перебували на турецькій каторзі (там само. — Стовп. 133. — Арк. 76).

З таких бувалих воїнів царський уряд намагався формувати стрілецькі частини. Є відомості про взяття 1647 року на цю службу в Москву 34 валуйських черкас на чолі з отаманом Лук’яном Степановим, котрі перед цим були на Дону (там само. — Стовп. 231. — Арк. 278).

Про кількість українських козаків, які стояли на охороні південних рубежів Московської держави, за 1647 рік маємо такі дані. В Усерді їх було: отаман — 1, осавул — 1, десятників і рядових—184 чоловіки; в Яблонові і на Корочі: отаман — 1, осавул — 1, сотників — 4, десятників і рядових — 453; в Курську: отаманів — 4, сотників — 9, осавулів — 6, рядових—267; у Воронежі: отаманів — 4, сотників — 3, осавулів — 2, рядових — 166. Усього 1116 чоловік (там само. — Стовп. 140. — Арк. 481–484).

1644 року у Валуйках їх налічувалося 79 чоловік (там само. — Стовп. 168. — Арк. 188).

Важливо наголосити й те, що на нових землях козаки намагалися зберігати свої порядки і військові звичаї. Зокрема, за ними залишалося право вибору своєї старшини. Так, кромські українці обрали собі за отамана в 1640 році Лук яна Филипова. Правда, без дозволу царя місцевий воєвода навіть боявся прийняти в нього відставку (там само. — Стовп. 140. — Арк. 446).

Царський уряд розселяв і тих козаків, котрі вже раніше поселялися на неосвоєних землях. Так, у січні 1640 року воронезькому воєводі Вельямінову доручалося дати 140 "воронежским черкасам наше хлебное жалованье всем на лицо с порукою, что им в селе в Костенках на вечное житье строитца и указную свою землю пахать и хлеб сеять" (там само. — Приказний стіл. Стовп. 129. — Арк. 347).

Такі дії царської адміністрації не завжди знаходили підтримку українських козаків. Скажімо, коли чутуєвський воєвода П. Щетинін вибирав "ис черкас на осмотре в станичную службу", то говорили "сотники Гаврила Россоха на сотник Онопрей Попов з большим шюмом, что я (Щетинін — В. С.) у них выбираю в станицу добрых людей, а их разрозниваю волю… нас черкас в станицы пишешь неволею, мы де неволю служить не охочи" (там само: Ф. Розрядний приказ. — Бєлгородський стіл. — Стовп. 133. — Арк. 233).

1647 року в "прибавку казачьему войску" на Дон, зокрема з Оскола, прибули: "Олешка Иванов Мошкин, Мишка Яковлев Черкашенин, Левка Михайлов сын Черкашенин, Ивашко Прокофьев сын Черкашенин, Лукашка Абрамов сын Черкашенин, Васько Селуянов сын Крывопасов, Ивашко Васильєв сын Капустки, Макарко Родионов сын Кривоносов…" З Путивля дісталися: "Ондрюшка Черниговец, Куприн Черкасов". Крім того, були й "черкасы без записей: десятник Лазарь Жиляев, Савинко Затолокин, Молофей Затолокин, Антонко Лобынцов, Иван Зеленский…". Жалування дано 80 черкасам по З карбованці, а 20 — по 4 (Русская историческая библиотека. СПб., 1909. — Т. 26. — С. 594648).

Уже цей перелік прізвищ з російських документів дає підставу говорити про те, хто ж насправді заселяв Слобожанщину.

Треба сказати, що в багатьох випадках для московських воєвод було несподіванкою розселення українських уходників на тих землях, які вони вважали неосвоєними. Так, коли 1646 року князь Хилков приїхав в урочище Валки, щоб оглянути, де краще збудувати новий город, до нього з’явилося кілька українців–пасічників, що жили по своїх посілостях на Мжі й інших річках. Вони розповіли, що в згаданій місцевості, тобто поблизу Валок, таких пасік буде з 150 і що на кожній з них живе, як правило, по 5–6 чоловік (Сборник Харьковского историко–филологического общества. — Т. 16. — С. 27).

Проведене московськими урядниками слідство засвідчило, що в навколишній місцевості "литовские люди" побудували пасіки на річках Братениці, Рабині, Мерлу, Мерчику — всього більш як триста (Овчаренко Є. Земельна власність у Слобідській Україні XVII–XVIII ст. // Записки історико–філологічного відділу ВУАН. — К., 1927. — Кн. XI. — С. 7, 6).

І як тільки "черкасів" спробували виселити — вони пригрозили, взявшись до зброї: "…и городу Можевскому и караульному не стоять" (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Руси. — СПб., 1861. — Т. III. — С. 182).

Невдоволення українського населення умовами Зборівського договору 1649 року викликало нову хвилю його еміграції в межі Московської держави, де були готові до цього. Більше того, закликаючи українське козацтво заселяти Дике Поле, московський уряд намагався при цьому розпорошувати його, аби компактне військо не стало якоюсь небезпечною силою у внутрішніх відносинах його держави. Вже, скажімо, 1649 року прикордонним воєводам рекомендувалося козаків одружених і сімейних відсилати невеликими партіями на службу в "українські" міста від кримської сторони, а одиноких відправляти на Дон, а з боку Литви (тобто України. — В. С.) нікого не лишати, щоб не було "ссоры".

Після Берестецької битви інструкція була такою: розсилати емігрантів на постійне життя невеликими партіями, а коли б приходили великими групами — висилати на Волгу, до Симбірська й інших міст, а в прикордонній смузі не лишати. Більше того, цар пропонував тоді гетьманові, замість прийняття під свою оборону й подання допомоги в боротьбі проти Речі Посполитої, перейти з усім Військом Запорозьким на московську територію й оселитися на Дону поряд з Військом Донським (Грушевський М. Історія України–Руси. — Т. IX. — С. 1226).

Але Москві не завжди вдавалося розпорошувати українське козацтво, бо бачимо, як компактно оселилися чернігівські козаки 1652 року на берегах Тихої Сосни, утворюючи таким чином Острогозький полк. Подібне було із заселенням усієї Слобідської України, де утворюються з українського козацтва Сумський, Охтирський, Харківський та Ізюмський полки (Багалій Д. Історія Слобідської України. — Харків, 1918. — С. 26).

Процес переселення на неосвоєні землі Дикого Поля особливо набуває великого розмаху після Переяславської ради. У березні 1654 року на заклик прикордонної адміністрації в містечко Чернавськ прибули "будники черкасы по отписке Григорья Караулова — сто человек с женами и з детьми, да которых в росписи имян нет и тех, государь, будников объявилось на смотре сорок восемь человек" (там само. — С. 2635).

Запрошуючи "лутчих людей", тобто кваліфікованих спеціалістів, московська адміністрація вимагала від них, аби вони переходили на нове місце "со всем, что у них есть с лошадьми и с коровы" (ЦДАДА Росії: Ф. Розрядний приказ. — Додатковий відділ. Стовп. 2. — Арк. 91).

Наголошуємо, що Богдан Хмельницький, і особливо це проявляється в останні роки його життя, був противником переходу козацтва на службу до московського царя. Так, навесні 1656 року він навіть збирався, за словами І. Виговського, йти на Слобожанщину, аби тих "козаків, що порозходилися з козацьких городів та оселилися понад Пслом… половину вирубати, а решту взяти з собою: з того йому ще прибуде військо — з тисяч десять або й більше" (Грушевський М. Історія України–Руси. — Т. IX. — С. 1213).

Протягом тривалого часу українське козацтво, як бачимо, відігравало важливу роль не тільки в обороні південних рубежів Московської держави, а й в освоєнні для неї нових територій. Саме завдяки українському козацтву свої кордони від Путивля, де вони були в середині XVI ст., Москва змогла просунути до середини XVII ст. на південь аж до Вольностей Війська Запорозького.

Хто освоював Слобожанщину, переконливо свідчить перепис Харкова 1655 року: тоді тут мешкало 587 сімей — і всі козацькі (Альбовский Е. Харьковские козаки. Вторая половина XVII ст. СПб., 1914. — С. 237–247).

І коли в період "Руїни" царська адміністрація починає по–справжньому колонізувати Лівобережну Україну, розриваючи тісні відносини Гетьманщини із Слобожанщиною, то козацька старшина прагне протистояти цьому процесові досить своєрідними методами — починає скуповувати землі, захоплені тут московськими людьми. Так, землі Славгородка закупив 1686 року охтирський полковник Іван Перехрест. Землі Пушкарського біля Краснопілля придбав у дітей боярських сумський полковник Герасим Кондратьєв. Землі самого Краснопілля купили в дітей боярських козаки–українці, що поступово заселяли місто. До козацьких рук переходять тоді землі Охтирки, Недригайлова тощо (Овчаренко Є. Вказ. праця. — С. 62).

Українська колонізація прикордонних земель Московської держави, заселених колись "черкасами", посилюється з початком гетьманування Івана Мазепи. Підтримуємо думку професора Олександра Оглоблина, що це була свідома колонізація гетьмана та його однодумців — у Путивльському, Рильському, Севському та Козельському повітах шляхом "пожалувань", "скупки", "заїмок" тощо, тільки Мазепа мав 49 сіл, селищ і слобід, в яких налічувалося 5136 селянських і 968 дворів так званих "вольних черкас" (Оглоблин В. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью–Йорк, 1960. — С. 64).

Треба сказати, що цю політику Мазепи досить швидко зрозумів Петро І, а тому все робив, аби перешкодити економічному зближенню Слобожанщини з Лівобережною Україною, не допустити нової хвилі українців на неосвоєні землі.

Так, коли, повертаючись з другого Азовського походу, під час стоянки на річці Білій князь Б. Куракін висловив Петру І своє захоплення навколишньою місцевістю, то у відповідь на це цар сказав: "Дарю тебе, как свояку, и сыну твоєму Александру, как крестнику, все это место, которому после ты сам определишь границы" (Восемнадцатый век. Исторический сборник. — М., 1909. — Т. II. — С. 487).

Сам князь заснував тут лише слободу Білокуракіно, а вже його син хрещеник Петра І — проявив більше енергії в справі колонізації дарованої землі. Він перевіз багато селян з Вороніжчини, Чернігівщини, Київщини, Полтавщини, котрих оселив у незайманому степу (Савков К. Селяни українських вотчин кн. Куракіних наприкінці XVIII ст. 11 Записки ІФВ ВУАН. — К., 1928. — Кн. XIX. — С. 132).

До речі, зовсім не випадково, що тут, на Старобільщині, й надалі українці переважали. Так, за даними 1920 року, з 174.359 жителів Старобільського повіту 155.000 становили саме українці (ЦДАВОВУ: Ф. 5. — Оп. 2. — Спр. 331. — Арк. 9).

Про те, що Мазепа мав широкі плани щодо Слобожанщини, свідчать хоча б слова Петра І після Полтавської битви 1709 року: український гетьман повинен бути "великим князем і мати під своєю владою козаків донських, запорозьких і Волинь, і всі козацькі роди, що по цій стороні Волги". До речі, спробою поширити гетьманський "регімент" на Слобідську Україну Мазепа займався ще 1680–81 року за дорученням І. Самойловича. Однак і тоді, і пізніше московський уряд рішуче відмовився передати слобідські козацькі полки під владу гетьмана (Оглоблин О. Вказ. праця. — С. 17).

Щоправда, у XVIII ст. всі міста, крім Оскола, були підпорядковані Києву. Зокрема, до Київської губернії були віднесені Бєлгород, Брянськ, Трубчевськ, Курськ, Сівськ, Путивль, Рильськ, Лівни, Карачев, Орел, Кроми, Новосіль, Короча, Белєв, Мценськ, Старий Оскол, Обоянь, Хотмижськ, Карпів, Яблунів (Клочков М Население России при Петре Великом по переписям того времени. — СПб., 1911. — Т. I. — С. 50, 51).

Зрештою, в 40–х роках XVIII ст. слобідські полки формально звітують канцелярії Гетьманщини, що засвідчує в січні 1742 р. "Генеральная Перечневая табель Малоросійских й Слободских полков…" про присягу Єлизаветі. З цього документа, зокрема, довідуємося, що в найбільшому слобідському полку — Острогозькому — великоросіян "рядових і разного званія людей" 444. У той же час українців — 2242 особи (Національна бібліотека України імені В. Вернадського — НБУ // Інститут Рукописів: Ф. 1. — Спр. 57938. — Арк. 1).

А відомий російський астроном Яків Брюс на підготовленій ним 1699 року мапі українські землі зобразив від Смоленська до Дону, включно з Острогозьким і Воронезьким полками (Люта Т. Україна на старожитних мапах // Пам’ятки України. — 1996. — Ч. 2. — С. 64).

Авторитетний російський дослідник Олександр Клаус у своїй фундаментальній праці "Наши колонии. Опыты и материалы по истории й статистике иностранной колонизации в России" (СПб., 1869. Вып. 1. — С. 4, 5) змушений був заявити: "Нынешняя Харьковская и южная часть Воронежской губернии входили в состав особого наместничества, переименованного в 1796 году в Слободскую Украину. Здесь, в слободах, по системе Дона и Донца, водворялись казаки — выходцы из Заднепровской, в это время польской Украины. Русское оседлое население было весьма редкое даже в большей части нынешней Саратовской губернии. Оно ограничивалось главнейше правым берегом Волги и отчасти линиям побочных рек, впадающих в нее и Дон…".

Мабуть, саме таке співвідношення населення Слобожанщини спричинилось до більш–менш стійкого балансу українців. Тут аж до кінця XIX ст. (перепис 1897 року це свідчив) з 2.492.316 жителів Харківської губернії українців було 2.099.411. У Воронезькій губернії з 1.967.054 вони становили майже половину — 854.093, у Курській — 523.277 із загальної кількості 1.604.515. В Острогозькому повіті, скажімо, тоді мешкало 90 відсотків українців, Богучарському — 80, Бірюченському — 70, Грайворонському — 60.

Згідно з цим переписом рідною мовою українську визнали в Білгородському повіті 18.373 чоловіків і 18.629 жінок, Грайворонському відповідно 52.337 і 52.169, Корочанському — 26.684 і 27.874, Новооскольському — 40.921 і 39.593, Путивльському — 41.974 і 44.235, Рильському — 25.063 і 25.862, Суджанському — 36.285 і 35.726. Абсолютна перевага українства виявилася в Грайворонському, Новооскольському й Путивльському повітах (Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Курская губерния. — М., 1904. — Т. XX. — С. 102).

Тож цілком закономірним є той факт, що після Лютневої революції 1917 року на цих землях починається процес широких державотворчих українських змагань.

Скажімо, 25 травня 1917 року в Острогозькому відбувся перший український з’їзд повіту, на який прибули представники 15 волостей, товариства "Просвіта", що існувало тут з 1916 року, кооперативів тощо. На з’їзді, за свідченням А. Животка, було ухвалено:

"1. Зв’язатися з Харковом, як центром усієї Слобожанщини.

2. Негайно приступити до підготовки українізації народних шкіл шляхом організації курсів, впливу на земство тощо.

3. Признати український жовто–блакитний прапор та ін.". Тоді ж було обрано Українську повітову Раду, якій доручалося втілювати намічене в життя. А на другий день відбувся маніфестаційний похід містом, у якому взяла участь велика кількість мешканців Острогозька.

Пізніше, 26 серпня, спільно з делегатами Валуйківського повіту, в Острогозьку відбувається Національний з’їзд цих двох українських регіонів. На ньому ухвалюється таке звернення до Тимчасового уряду та Української Центральної Ради: "Заслухавши доповідь про організацію крайового органу власти на Україні лише для п’яти губерній, Український з’їзд частини Вороніжчини і селянський з’їзд Острогозького повіту на Вороніжчині, визнаючи себе українцями, робить заяву Центральній Раді і Російському Тимчасовому Правительству, що поділення України і непризнания Слобожанщини є шлях контрреволюційний, протестує і домагається, аби українська частина Слобожанщини була прилучена до автономної України". Так свідчила місцева преса.

Уже перший день надзвичайної сесії земського зібрання, 17 грудня 1917 року, був повністю присвячений питанню про приєднання Валуйківського повіту до України. Можливість і навіть необхідність цього приєднання ніким не заперечувалась, бо, як повідомлялося в місцевій пресі, "в силу ряду етнографічних, економічних і територіальних причин заперечувати тяжіння частини Валуйського повіту до України не доводиться". Розбіжності виникали лише в питанні, якими способами здійснювати це приєднання. Частина гласних і представники Центральної Ради, спираючись на Закон Тимчасового Уряду, що дозволяв земському зібранню самостійно, без опиту населення, визначати приналежність повіту до того чи іншого державного цілого, пропонували негайно ж, шляхом опиту гласних і ухваленням відповідної постанови, вирішити це питання і про її прийняття повідомити Українську Центральну Раду.

Інша, більша частина гласних, вважаючи, що земське зібрання не вправі бути виразником волі народу в питанні приєднання і думаючи, що розв’язання цієї проблеми зібранням є посяганням на волю народу, пропонували остаточне вирішення її передати на плебісцит.

Після гарячих дискусій було запропоновано дві резолюції:

"1) Заслухавши доповідь Управи про приєднання Валуйського повіту до Української Народної Республіки, Валуйське земське зібрання надзвичайної сесії 17 грудня 1917 року з метою забезпечення нормального плину життя повіту (аж до остаточного розв’язання національного питання Всеросійськими Установчими зборами) визнало бажаним приєднання Валуйського повіту до Української Народної Республіки, про що клопотатися перед Центральною Радою".

Більшістю голосів було ухвалено другу резолюцію: "В громадянській війні між Українською Центральною Радою і радою народних комісарів Валуйський повіт повинен зайняти позицію нейтралітету. Єдина війна, в якій повіт може взяти участь, буде війна на захист Всеросійських установчих зборів. Питання про приєднання Валуйського повіту до України має бути вирішене шляхом організованого опиту (плебісциту) всього населення повіту" (Валуйская народная земская газета. — 1917. — 21 грудня)..

Остаточним строком проведення плебісциту земське зібрання визначило 20 лютого 1918 року. У випадку, якщо в опитуванні візьме участь менше половини населення, то його належало повторити через два тижні (там само).

Але вступ більшовицьких військ унеможливив проведення плебісциту, хоч питання про приєднання цих територій до України продовжувало залишатися на порядку денному.

Необхідно зазначити, що про свою кровну спорідненість з Україною заявляли і моряки Чорноморського флоту — вихідці зі Східної Слобожанщини. Так, 15 грудня 1917 року окружна флотська комісія по виборах до Українських Установчих Зборів зверталася до всіх військових частин і заводського комітету Севастопольського порту надати списки громадян–військовослужбовців, які проживали раніше на території Грайворонського, Путивльського та Новооскольського повітів Курської губернії та Острогозького, Валуйського, Бірюцького та Богучарського — Воронезької (Російський державний архів військово–морського флоту: Ф. 183. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 1 — 8).

Процес українізації Вороніжчини, Курщини особливо посилився після того, як влітку 1918 року українська делегація оголосила свої пропозиції про розмежування з РСФРР: зокрема, На території Курської губернії від Онешковичів — Орлі на схід на Амон, Софронівку, річку Свапу, а далі нею і Сеймом до Глушкова, на Гущино, Лук’янівку, Старий Оскол і Петропавлівське. В межах Воронезької губернії: на Шаталівку, Ріпівку, Колбино до Дону поверх Коротояку, далі Доном на Ліски, Маслівку, потім Шестаково, Нижню Кислю, Козлівку, Бутурлинівку, Василівку (Водяне), Банну і до східного кордону Воронезької губернії, де вже починалася територія Війська Донського (Дорошенко Д. Ілюстрована історія України. 1917–1923. — Ужгород, 1930. і Т. II. — С. 168, 169).

Ще більше посилюється цей процес з прийняттям 2 липня 1918 року Закону про громадянство в Українській Державі. Українські консули на території радянської Росії були буквально завалені проханнями про видачу українських паспортів, усі маршрутні поїзди з Росії до України були переповнені пасажирами, що вирішили повернутися на землю батьків (там само. — С. 161).

Однак російська делегація не приймала цієї пропозиції. Переговори, які затяглися аж до осені 1918 року, як і слід було чекати, провалилися, оскільки, визнавав Християн Раковський пізніше, Ленін пояснював йому, що "більшовики мусять вести переговори з Україною, бо до того зобов’язалися в Берестейському договорі. Одначе переговорів не треба трактувати поважно, бо все воно переходове та проминаюче" (Діло (Львів). — 1925. — Ч. 27).

А тим часом уряд Радянської Росії, як доповідав голова української делегації С. Шелухін, "послав по прикордонному районові узброєних агітаторів та ватаги червоної армії з кулеметами і, погрожуючи шляхом терору, став вимагати голосувати за Росію й під владу Совітського уряду. Неслухняних били, розстрілювали, сажали по тюрмах, залякували погрозами" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 3. — Спр. 7. — Арк. 3).

Зрештою, це і призвело до того, що переговори в жовтні були припинені. Тодішній міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенко так згодом оцінив ставлення Москви до українсько–російських переговорів: більшовики, мовляв, дивилися "на справу заключения миру з Україною, як на комедію, котру треба по змозі затягти, щоб подивитись, що з цього всього вийде, і вже по тому використати ситуацію для себе вповне" (Дорошенко Д Мої спомини про недавнє минуле. — Мюнхен, 1969. — С. 292).

Визначений Берестейським договором кордон на Слобожанщині не зміг утвердитися й тому, що більшовики, ввійшовши в переговори з Німецькою Радою в Харкові на початку грудня 1918 року, добилися того, що окупаційна армія почала поступово відходити, пускаючи червоноармійські підрозділи скрізь, де це їм було потрібно.

Як підкреслювалося на III з’їзді КП(б)У в березні 1919 року, пнімецькі війська, які стримували кордони, відступаючи потроху, очищали кордон, даючи можливість просуватися нашим (більшовицьким — В. С.) військам" (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 15. — Арк. 16).

На такий крок більшовиків штовхало розуміння того, "що революція на Україні не може перемогти самостійно, і відновлення радянської влади на Україні може відбутися тільки шляхом втручання російської радянської федеративної республіки, точно так же, як це відновлення радянської влади може зараз відбутися на Дону" (там само. — Арк. 27).

Але бажання українського населення, що опинилося поза межами державного кордону України, про приєднання до неї, виразно проявлялося і пізніше. Так, 1920 року за входження до України однозначно висловилися з’їзди Рад Коров’яківської та Кульбаківської волостей Рильського повіту Курської губернії, Нововознесенської, Успенської, Грайворонської волостей Путивльського повіту та багатьох інших (там само: Ф. 5. — Оп. 1. — Спр. 320. — Арк. 39, 321, 13, 53).

Виявлені документи 1920 року свідчать, що спільною постановою Новооскольського, Корочанського та Бєлгородського повітових виконкомів, на території яких мешкало майже 650 тисяч чоловік, зазначалося: "Ще в 19171918 роках місцеве населення одностайно висловилося на користь приєднання до Харківської губернії і тільки німецька окупація України перервала подальше здійснення цього народного бажання" (там само. — Спр. 320. — Арк. 39).

Однак тоді це питання не вирішувалося. Його знову порушив уряд радянської України в 1922 році. Враховуючи те, що й тоді в Курській і Воронезькій губерніях мешкало понад 1.704 тисячі українців, пропонувалося прикордонні райони їх передати до УСРР. Для розгляду представленого проекту Союзний ЦВК створив паритетну комісію, до складу якої ввійшли по два представники від УСРР, РСФРР та БСРР, очолювану головою ЦВК Білорусії Червяковим. Однак досягти згоди з делегацією РСФРР не вдалося, бо її члени всіляко перешкоджали прийняттю проекту УСРР. У своїй доповідній Політбюро ЦК КП(б)У член Союзної паритетної комісії від України А. Буценко писав: "Перш за все, це було помітно по поведінці представників РСФРР на засіданні Союзної Паритетної комісії, як то: явне небажання розглядати проект УСРР, зухвальний тон, демонстративне залишення представниками Курської і Воронізької губерній залу засідань, посилання на недостатню підготовку до розгляду проекту УРСР, в той же час як представники РСФРР мали на руках цілком опрацьовані Курським і Воронізьким губвиконкомами доповідні записки…" (ЦДАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 2524. — Арк. 12 зв.).

І лише рішенням Політбюро ЦК РКП(б) до складу України в межах Слобожанщини передано Криничанську волость Суджанського повіту і південну частину Муромської волості Курської губернії, а також Троїцьку волость і частину Уразівської волості Валуйківського повіту Воронезької губернії (там само. — Арк. 11).

Звичайно, це не могло справедливо вирішити питання про розмежування, яке спиралося б на етнографічний принцип та економічну доцільність. І тому ЦК КП(б)У у травні 1927 року знову ставить питання про передачу УСРР території РСФРР, де компактно проживало українське населення (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 32). Проте численні звернення українського уряду не дали результату. Ніхто в Москві не звертав уваги і ось на таку заяву, яку підписали на загальних зборах мешканці іншого, Красноярського району Валуйківського повіту від 25 січня 1925 року: "Ніхто нас не запитував про бажання до України чи Московщини, а судьбу нашу вирішували о прилученні до України руськи різних руських губерній, котрі скрізь служать по учрежденіях, і вони стараються, щоб к Московщині приєднатися, і так вирішили.

Ми, громадяни, просимо о визволенні нас від Московщини і прилученні до рідної матері — України… Хай наші діти будуть вільними Українцями. Хай вони розвиваються на своїй рідній мові" (Сергійчук В. Українці в імперії. — К, 1992. — С. 31).

Уже тоді місцева російська адміністрація всіляко перешкоджала процесові українізації на Слобожанщині. Так, у березні 1925 року Президія Всеросійського ЦВК запропонувала Курському губвиконкому перевести в районах з українським населенням школи на українську мову, а також тамтешні лікнепи та хати–читальні, українізувати школи селянської молоді, організувати педтехнікуми для підготовки вчителів–українців, відкрити в бібліотеках відділи української книжки, виділити по одному району в повітах з переважним українським населенням для негайного переведення в них на українську мову діловодства та всього радянського адміністративного і судового апарату тощо. Чотири рази звертався Відділ Національностей ЦВК і Секретаріату Всеросійського ЦВК до губвиконкому щодо вжиття заходів, а відповіді так і не дістав. Тільки через рік вона надійшла з Курська до Москви: "Робота серед нацменів просувається вперед, розроблено перспективний план роботи в справі українізації на 3–річний період" (там само. — С. 32).

Але не робилося майже нічого. І тому нарком освіти України М. Скрипник змушений був констатувати: "У серпні 1925 року в Курській губернії з 844 лікпунктів, 82 хат–читалень, 19 бібліотек не було жодної української. У 1926 році українізованих хат–читалень було 1, а лікпунктів — всього 2.

У Грайворонськім повіті, де українців за мовою 95 відсотків, лише в 4 школах першого ступеня українізовано першу групу. Там також є лише одна українська хата–читальня, при тім знята з бюджету, і тільки в одному педтехнікумі українська мова викладається як предмет, а всі інші предмети — російською мовою. Як обговорювалось питання про українізацію шкіл в цьому повіті? Президія ЦВК після значної дискусії щодо заходів українізації ухвалила: "…без корінного ламання та наявності витрат колосальних сум, що далеко перевершують фонд зарплати, а він і без отого має домінуюче значення в бюджеті, цих заходів зробити не можна".

У бібліотеках немає української книжки, у школах майже зовсім немає українських підручників. У Білгородському повіті українізовані школи не могли в 1927 році працювати, бо не було коштів на придбання українських підручників. У Воронезькій губернії картина така сама, хоча там українських шкіл у кілька разів більше, як на Курщині, а проте і ця кількість, безумовно, недостатня. Посилання на відсутність учителів та підручників, безумовно, не виправдовують наявного стану. У Воронезькім робфаці викладання української мови, як одного з предметів, уже в 1927/28 році припинилося, і робфак знову не міг давати потрібних кадрів учителів з українського населення для дальшої праці в українських школах губернії. На Курщині утворено в Грайвороні Український педагогічний технікум у 1925/28 році, але негайно ж по організації такого технікуму припинено викладання української мови та українознавства, те ж саме в Бєлгородськім і Суджанськім повітах, а вся українізація Грайворонського технікуму була зведена до того, щоб у нім викладали українську мову як український предмет" (там само. — С. 32, 33).

Аби заспокоїти ЦК КП(б)У та українське населення Східної Слобожанщини, їм з Москви пообіцяли і почали дещо робити для розвитку рідної культури та освіти. Ця робота посилилася наприкінці 20–х років. Наприклад, якщо в 1927 році на території зазначених областей, які тоді об’єднувалися в Центрально–Чорноземну, нараховувалось 468 початкових шкіл, то вже в 1931–1378. На цю дату шкіл неповно–середніх та фабрично–заводських українізували вже 51, у 8 українських педтехнікумах навчалося тисячу студентів, у Воронезькому державному університеті готували викладачів української мови та літератури.

Крім того, в 1931 році в Східній Слобожанщині видавалося 13 районних газет українською мовою, зокрема: "Шлях комуни" (Алєксєєвка), "Ленінським шляхом" (Калач), "Прапор комуни" (Кантемирівка), "Без межі" (Кореневе), "Колгоспна будова" (Михайлівка), "Промінь комуни" (Павлівськ), а також обласна "За письменність колективіста" (Воронеж).

Широкі плани намічалися в справі українізації і на майбутнє. Цей процес мав захопити Богучарський сільськогосподарський технікум, Калачівський зоотехнічний, Кантемирівський яєшно–птахарський, Корочанський сільськогосподарський, Острогозький ветеринарний, Росошанський птахопромисловий, Росошанський медичний, Богучарський радгоспуч, Павлівську й Острогозьку радпартшколи, Павлівський робфак, Павлівську школу ФЗН, з 1932 року мав відкритися Бєлгородський український агропедінститут…

Повній українізації підлягали 26 районів, де українське населення становило абсолютну більшість, а там, де його було менше половини, — Бєлгородський, Бєловський, Большетроїцький, Борисоглібський, Валуйський, Весело–Лопатинський, Верхньомамонський, Воронцовський, Єлань–Коленовський, Кореневський, Коротояцький, Лискинський, Корочанський, Лосівський, Новохоперський, Новооскольський, Пісківський, Прохорівський, Ріп’ївський, Скороднянський, Старооскольський, Суджанський, Томарівський, Талівський, Уразівський, Шебекинський — частково (Культурное строительство ЦЧО. — Воронеж, 1931. — С. 226229).

Подібні плани складалися до того часу, поки дозволяла Москва. Але після того, як 15 грудня 1932 року ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР ухвалили постанову про припинення українізації Центрально–Чорноземної області, Казахстану, Поволжя, Далекого Сходу, засоби масової інформації негайно переводилися скрізь з української на російську мову, азі вересня 1933 року діти українців за межами УСРР уже прийшли не в українські школи (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 2а. — Спр. 5282. — Арк. 4).

Як почувалися після того українці там, свідчить хоч такий ось документ:

"Украинский отдел по делам национальностей доводит до сведения, что в воскресенье 27–го октября была закрыта Украинская Воронежская Громада. Послужило закрытием Указанной Громады, как вредная организация для Советской власти.



При обыске и рассмотрении документов обнаружена агитационная литература право–эсеровская, Киевской Центральной Рады, а также портреты профессора Грушевского й других врагов Советской власти. Члены указанной громады были монархисты, правые эсеры, а также пана ясновельможного Скоропадского, консул г. Ярославль, активний работник и организатор этой шайки, др. под этим. Указанным отделом была громада конфискована как литература, а также деньги 1565 руб. 82 коп. Прошу обратить серьезное внимание Советской власти на такие организации подобно громаде и др. Я считаю, в свободной стране всего мира, как Россия, недопустимы такие организации, замаскированные под видом культурно–просветительской цели, также под национальным флагом. Это есть враги Советской власти, это есть враги, предатели рабоче–крестьянской Революции, это есть враги социализма.

Зав. Укр. отделом Москаленко" (Цит. за: Сергійчук В. Українці в імперії. — С. 33).

I коли серед українців з’являлися ось такі, як Москаленко, то чи ж треба дивуватися, чому наш етнос не мав своїх прав на батьківській землі в Слобожанщині.

Однак, незважаючи на духовний і фізичний геноцид, українство продовжує проявлятися у вказаному регіоні аж донині. Російські дослідники змушені визнати, що й досі в таких районах Курщини, як Суджанський, Обоянський, Глушковський, Льговський, Хомутовський, Рильський і Коренівський вкорінені українські традиції весільного ритуалу (Ларина Л. Лексические украинизмы в курском свадебном обряде // Материалы для изучения сельских поселений России. Доклады и сообщения третьей научно–практической конференции "Центральночерноземная деревня: история и современность". Воронеж, декабрь 1994 г. — М., 1994. — Часть I. Язык и культура. — С. 1517).

Подібне і на Донщині, котра прилягає на сході до державного кордону України. Початок стійкого заселення нижньодонських степів покладено 1570 року, коли п’ять тисяч запорожців, повертаючись з походу на Астрахань, зупинилися неподалік турецької фортеці Азова і заснували там поселення Черкаськ. Ця місцевість їм уже була добре відома, бо наприкінці 50–х – початку 60–х років XVI ст. українські козаки під проводом князя Вишневецького пробували взяти штурмом Азов. Сліди князя Вишневецького збереглися і в місцевостях нинішньої Ростовської області, де протікає Сіверський Донець, — в пам’ять про першого організатора Запорозької Січі його ім’я носять донські хутори: Верхній Вишневецький і Нижній Вишневецький (там само. — С. 69)2

Але важливо наголосити, що всі свої українські традиції запорожці повністю переносять на береги Дону. Скажімо, свою нову столицю — Черкаськ вони розбудовують за таким же планом, як і Запорозька Січ. За зразком останньої, яка була на той час на Хортиці, запорожці обрали для облаштування свого центру на Дону Лисячий острів. Крім того, як і в Запорозькій Січі, всередині укріплення розміщувалися курені, так і тут "в самом нутре города находилось шесть станиц" — перша і друга Черкаські, Середня, Павлівська, Прибилянська і Дурнівська. Інші потім влаштовувалися поза межами укріплення. Але найголовніше те, що спочатку їхній устрій і побут зовсім не відрізнявся від звичаїв дніпровських низовиків3.

З часом донському козацтву, на відміну від запорозького, було дозволено одружуватися. Здійснюючи набіги на турків, татар, кумиків, черкесів тощо, донці забирали в полон велику кількість жінок. Вони з ними сходилися, відтак почався процес творення нового покоління донського козацтва, яке вбирало в себе, природно, риси тих народів, кров яких тепер також текла і в його жилах. До речі, навіть під час так званого Азовського сидіння донського козацтва в 1642 році серед 1400 озброєних чоловіків було також 800 хоробрих жінок (Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. — Екатеринодар, 1910. — Т. I. — С. 464).

Отже, уже в другій половині XVI ст. українське козацтво бере фактично діяльну участь не тільки в захисті Дикого поля від татарських набігів, айв освоєнні цієї території, особливо в пониззі Дону (ма живут не в одном месте"), зводячи тут спершу тимчасові укріплення, які потім перетворюватимуться в постійні пункти колонізації. Але необхідно наголосити, що в пониззі Дону головною колонізаційною силою стало саме українське козацтво, яке заснувало найдавніші козацькі укріплення: Нижні Роздори, Верхні Роздори, Черкаський, Манич. І саме низовики перебрали на себе роль "головного війська" Дону. Вихідці з рязанського пограниччя Московської держави спільно з тюркськими елементами освоювали Середнє Подання (Українське козацтво. Мала енциклопедія. — С. 137).

Незважаючи на спроби Москви повністю підпорядкувати собі те українське козацтво, яке осіло на Дону, воно, будучи в кровному зв’язку із запорожцями, постійно перебувало в тісному контакті зі своїми побратимами на Дніпрі, здійснюючи регулярно спільні походи проти турків і татар. Скажімо, навесні 1621 року відбувся спільний похід 1300 донців і 400 запорожців "за Чорне море" на місто Різу. Навесні 1625 року, як відомо, під Трапезундом промишляли 10 тисяч запорожців і 2 тисячі донців. А навесні 1627 року запорожці і донці "на море ходили и городы турского воевали; и приходили близко к самому Царягорода; многие городы взяли; села и деревни пожгли, а людей побили; и с Азовом воевались" (Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. — М., 1953. — Т. I. — С. 74).

Саме такі регулярні вилазки запорожців спільно з донцями завдавали значної шкоди Туреччині, поступово зміцнюючи позиції Московської держави в Північному Причорномор’ї. І провідну роль у подальшому формуванні Донського козацького війська продовжували відігравати саме українські козаки, про що є велика кількість архівних документів. Зокрема, запорозький старшина Олексій Шафран свідчив з цього приводу в Посольському Приказі Московської держави в 1626 році: "…Живет де он, Олеша, на Дону 18 лет; а иные его товарыщи живут по 5–ти и по 6–ти; а всех де их на Дону есть с 1000 человек. А в Запорогах де донских казаков также много: мало не в полы того, сколько их. Только живут переходя: они ходят на Дон, а з Дону казаки к ним, и живут сколько где хто хочет. А повелось де у них то с донскими казаками изстари, что меж себя сходятця и живут вместе в одних куренях" (там само. — С. 70).

Важливим свідченням у розповіді Олексія Шафрана є те, що запорозькі козаки, перебравшись на Дон, продовжували мати за свій релігійний центр Київ, куди вони постійно приїжджали, щоб матеріально підтримувати українську православну церкву: "А з Дону де он поехал был с товарыщи в Киев для того, что в Киеве не бывал давно. А се они оброчники (хотели) обложить в Киеве соборной церкви образы и кадило устроить серебряно, и их отпустили войском и серебра с ними на тот оклад послали 10 фунтов" (там само. — С. 70).

Поповнення донського козацтва за рахунок українців продовжується і в наступні роки. Так, донський військовий отаман Михайло Татарин свідчив у Москві 1638 року, що "всех де донских атаманов и казаков ныне будет з 10 000 человек, опричь запорозских черкас. А запорозских черкас у них в Азове и на Дону з 10 000 человек; и ныне к ним в Азов запорозские черкасы идут безпрестанно многие люди" (там само. — С. 203).

На підтвердження цього Татарин додав: коли "они, Михайло с товарыщи, шли из Азова к государю… на Донце де на Северском встретили они запорожских черкас, человек с 50, идут рекою Донцом в стругах на низ, а берегом гонят черкасы ж 5 человек лошадей з 12, а сказали им, что они идут к ним в Азов (там само. — С. 204).

Зрозуміло, що царський уряд намагався не допустити власне українського впливу на розвиток Донського козацького війська, тому московські дипломати допитувалися в представників його старшини, чи не ведуть самостійницької політики запорожці, перебуваючи на Дону. На уточнююче запитання з цього приводу Михайло Татарин сказав: "от запорожских Черкас никакова дурна и роздратья не чают, и во всем де они им по ся места были послушны" (там само. — С. 204).

Щоправда, військовий отаман Татарин також зазначив, що 1638 року була спроба частини запорожців відособитися від донців: "…в филипов пост тех запорожских черкас атаман Матьяш учал было бунтовать, и Войска было слушать не учали, и учали у них прошать города в Азове особного и наряду, и хотел было он владеть и жить особно. И они де, атаманы и казаки, поговоря между себя, за то того черкаского атамана Матьяша убили поленьем до смерти и вкинули в Дон. И после де того запорожские черкасы им во всем послушны по–прежнему; а будет де они вперед похотять владеть собою, и им де Войском молчать не будут, и с ними управятца" (там само. — С. 204).

З огляду на українське походження і постійне бойове побратимство із запорожцями донці завжди намагалися бути у вирі подій на Наддніпрянщині, особливо ж, коли це стосувалося боротьби проти польської шляхти. У розпал козацько–селянського повстання в 1638 році, наприклад, московські інформатори доносили, що "з Дону де казаки запорожские пришли к ним же, запорожским казаком, в сход" (там само. — С. 214).

Тож не дивно, коли поставала потреба підтримати донців, то запорожці завжди готові були прийти на виручку. Наприклад, коли у тому ж 1638 році турки заповіли похід на володіння донців, то українське козацтво одразу ж відгукнулося: "И ныне де в Азове и во всех казачьих городкех казаков и запорожских черкас добре много" (там само. — С. 218).

Чимало додалося українців на Дону і під час так званого "Азовського сидіння" в 1641 році, "которые пришли к ним же из Литвы и из Запорог черкасы" (там само. — С. 328).

Наприкінці 1637 року, наприклад, на проживання до Азова прибуло 700 запорожців, у березні 1638 до них приєдналося ще 2500 (Из истории Дона. С. 24).

Про те, що важливою передумовою творення Війська Донського, хоч воно вже й пішло "за жалованье "на службу до московського царя, і далі залишалося українське козацтво, свідчить той факт, що провідниками донців найчастіше тоді обиралися представники Запорожжя. Скажімо, 1640 року посаду військового отамана обіймає колишній запорозький старшина Гунька Черкашенін (там само. — С. 311).

Богдан Хмельницький також враховував українські корені низового донського козацтва, коли піднімав народні маси на війну проти Речі Посполитої: на випадок невдачі він сподівався знайти притулок саме в середовищі цих побратимів запорожців — "когда мне будет очень тяжело пойду на Дон" (Воссоединение Украины с Россией. — М., 1954. — Т. II. — С. 70).

На початку великого повстання 1648 року гетьман відправив своїх послів на Дон з метою заручитися підтримкою Війська Донського. Однак його Круг відмовив українському козацтву в збройному виступі, посилаючись на відсутність дозволу царя. Водночас окремі донці могли самостійно йти в Україну на допомогу Хмельницькому: "Да гетман же и Войско Запороское посылали послов своїх на Дон х козаком Михайла Войтова с товарыщи и писали к ним, чтоб они, донские козаки, шли к ним помагать на ляхов, так же, как и они им помогают. И донские козаки к Запороскому войску на помочь быти хотели. А которые люди Запороского Войска и Белой Руси были на Дону и те з Дону к гетману пришли, а достальные хотели быть з донскими козаки" (там само. — С. 160).

Окремі збройні відділи донців справді з’явилися в армії Богдана Хмельницького, але це не була та підмога, яка могла б замінити татарську кінноту. Більше того, коли кримські татари були в поході проти Польщі разом з козаками, донці, не послухавшись гетьманської просьби, спустошили Крим, що викликало великий гнів хана. Така позиція єдиновірного православного московського царя, зрозуміло, викликала негативну реакцію українського суспільства. Гетьман Хмельницький змушений був різко виговорювати московському послові Григорію Неронову: "И он, гетман, на донских казаков крымскому царю помочь учинить хочет, чтоб донских казаков впредь не было для того, что те донские казаки делают, забыв бога и православную християнскую веру, помочи им не учинили, а крымского царя с ним, гетманом, ссаривают, чтоб им крымский царь впредь помоч не чинил. Да и царское величество помочи им ратными людьми не подал и за християнскую веру не вступился. А будет де царское величество ево, гетмана, и Запорожского Войска не пожалует, а учнет за тех донских казаков стоять и вспоможенья им чинить, и он де будет и царского величества на украинные городы с крымским царем вместе наступать. И говорил такие речи сердито гораздо" (там само. — С. 270).

До речі, не дозволив московський цар прийти донцям з організованою допомогою і наступного, 1649 року, хоч знову на Дону побували українські посли. Це, а також відмова донців утриматися від походів проти кримських татар, які в той час були союзниками Хмельницького, означало, що за вісімдесят років з початку служби московському цареві українська духовність у середовищі донців змінила орієнтири, втративши зв’язок з долею колись рідного їм народу. Зрештою, Москві вдалося, повністю підпорядкувавши собі Військо Донське, розірвати той живий зв’язок, що міг викликати зовом предків це вишколене на українських традиціях військо з берегів Дону на береги Дніпра. Він, щоправда, проявився тоді, коли Богдан Хмельницький відрядив свій корпус на допомогу кримському ханові в його поході проти донців — до українського гетьмана одразу ж прибули посланці з Дону, прохаючи зупинити цю акцію. Зрештою, Богдан Хмельницький схилився до цього, оскільки не хотів проливати й української крові: "что на Дану в казачьих городках с козаком вместе живут черкасов много запорозских козаков" (там само. — С. 332).

Заборонивши донцям іти допомагати своїм кровним братам по зброї, а колись і по духу, московський цар улітку 1649 року розіслав своїм прикордонним воєводам грамоти, якими санкціонував приймати всіх українців, які захочуть переселитися під його опіку, у тому числі й на Дон: "И которые похотят итти на Дон… отпускать их и давать им прохожие грамоты, а в прохожих памятях писать, что те черкасы отпущены на Дон по твоему государеву указу, и воеводы в городех пропускали на Дон без задержанья" (там само. — С. 227).

Тобто в Москві тоді намагалися відтягнути живу силу з України, зміцнюючи нею ті свої форпости, які вже були створені на межі Дикого поля і в пониззі Дону насамперед українським козацтвом. Отже, замість дієвої збройної допомоги в період національної революції в середині XVII століття московський цар, навпаки, збільшував за рахунок українського населення свої окраїнні території, в тому числі й у пониззях Дону.

Після Переяславської ради 1654 року московський цар уже намагався повністю контролювати дії всіх козацьких формувань, тому Військо Донське остаточно втратило автономію, тим паче в контактах із представниками Української держави. Руїна, що призвела до обезлюднення Правобережної України, насамперед підштовхнула частину її населення до переселення на Дон. Тож і в подальшому українське козацтво продовжувало освоювати територію сучасної Ростовської області Росії. Скажімо, сюди поширювалися межі Кальміуської паланки Війська Запорозького.

А коли після взяття за участю українського козацтва турецької фортеці Азов московський цар Петро І розпочав колонізацію азовського узбережжя, де засновується стратегічне місто Таганрог, то на звільнені османами землі спрямовуються переселенські потоки з України. Поряд з організованими переселенцями з’являється значна маса й неорганізованих. Вихідцями із Запорожжя, скажімо, були самовільно засновані поблизу Таганрога три великі поселення: Миколаївка, Покровське і Троїцьке. Раніше у такий же спосіб вони заснували Кагальник у гирлі Дону (Дон и степное Предкавказье. Заселение и хозяйство. — Ростов, 1977. — С. 37).

Українські колонізаційні процеси поширилися і далі до Дону, особливо вони посилюються з початком XVIII століття. В одному з досліджень щодо заснування Новочеркаська як від тепер нової столиці Війська Донського на правому, високому березі річки, що весною під час повені часто заливала Черкаськ, наголошується, що "занимаемые оконечности этого города еще в XVIII стол, были заняты старшинскими хуторами, населенными малороссами" (Сулин К. Материалы к истории заселения Черкасского округа. — Новочеркасск, 1909. — С. 2).

Те саме можна сказати і про заселення територій, які були підпорядковані станиці Гнилівській. Наприклад, під 1747 роком там згадується "поселение малороссиян на Гнилой рыбачьей тоне" (там само. — С. 18).

Навколишні хутори також, як правило, населені на той час були українцями. Наприклад, у Недвигівському в 1801 році нараховувалося "дворов 117, муже, пола 316 и женск. пола 276 душ малороссиян" (там само. — С. 21).

Такі хутори станиці Єлисаветовської, як Усть–Койсугський, Сенявський, Рогожинський, Ханженківський, Дюжиківський, Лук'янівський, Семенівський також були заселені українцями (там само. — С. 2326).

При заснуванні Ростова в населених пунктах, які приписувалися до фортеці Димитрія Ростовського, її будівничий Олександр Рігельман нарахував 50 дворів українських біля неї самої, в селі Кам’яний Брід — 4, уВуєтскайськомустані — 162 (усього — 247), Вроговському — 4, Гнилівському — 104 (усього — 161) (Ведомость и географическое описание крепости святого Димитрия Ростовского с принадлежащими и прикосновенными к ней местами. — Ростов на Дону, б/д. — С. 1618).

Але якщо в 1763 році було приписано до Ростовської фортеці 551 українця, то через 5 років їх уже було тут майже 3000 (Дон и степное Предкавказье. Заселение и хозяйство. — Ростов, 1977/ — С. 37).

За даними четвертої ревізії Російської імперії на Дону і в Приазов’ї проживало 26.758 вихідців з України, а під час проведення п’ятої їхня кількість збільшилася вже до 58 тисяч. За період з 1778 по 1796 рік тільки поблизу Таганрога українці заснували 55 слобід і хуторів (там само. — С. 38).

Зрозуміло, що таке постійне колонізаційне спрямування українців на Донщину збільшувало їхню загальну кількість у цьому регіоні. Багато з них, незважаючи на відсутність рідної школи, зросійщинецьку роль московської православної церкви, продовжували зберігати вірність українству, материнській мові. Згідно з переписом 1897 року в Донській області 365.821 чоловік і 352.618 жінок назвали рідною мовою українську (Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. — Область Войска Донского. СПб, 1905. — С. 82).

І якщо в Черкаському, Донецькому, 1–му і 2–му Донських, Усть–Медведицькому та Хоперському округах переважали кількісно великороси, то в Ростовському, Сальському і Таганрозькому абсолютну більшість становили ті, хто визнав за рідну мову українську (відповідно чоловіків і жінок: 58.998 і 56.931; 11.792 і 10.088; 127.796 і 122.186) (там само. — С. 8498).

Але ця українська людність не була вже основою тих славетних козацьких формувань, які прийшли на Дон із Запорожжя. Це вже був розкозачений український елемент, який поступово розпорошувався в конгломераті різних народів, які Російська імперія перемішувала на території Війська Донського. Відтак на Дону більшість козаків розмовляла по–російськи. Новопоселенці–українці по станицях, наслідуючи старожилів–козаків, також намагалися швиденько позбутися "хахлацької" мови. У Донській області було досить великих міст, у яких панівна російська мова реп’яхом чіплялася до кожного малороса. Всякі Панченки, Ярошенки, Литвиненки, Пустовойти та їм подібні, як виражається О. Болотенко, залюбки цвенькали по–московському, підкреслюючи свою руськість, мешкаючи в Ростові–на–Дону.

У подальшому українське козацтво продовжує освоювати територію сучасної Ростовської області Росії. Скажімо, сюди поширювалися межі кальміуської паланки Війська Запорозького. У першій половині XIX ст. запорожці, котрі повернулися з Туреччини, розселяються вздовж Азовського моря від Бердянська до Єйська. Згодом ці регіони входять до складу Катеринославської губернії. 1883 року Олександр III вольовим рішенням передає українські землі на схід від Маріуполя й Луганська Війську Донському (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 186. — Арк. 105).

Але після Лютневої революції 1917 року українське населення Донщини потягнулося до возз’єднання з батьківщиною. Численні збори, конференції висловлювалися за те, щоб жити спільно з братами–українцями. Все це враховувалося і під час підписання Берестейської угоди в лютому 1918 року, якою до складу Української Народної Республіки включалися Ростовський, Таганрозький і Шахтинський округи. В них після вигнання за допомогою німців більшовиків урядували комісари УНР.

Але розгортання процесу національного відродження на Північному Кавказі лякало російських шовіністів. Особливо їх стривожила ситуація в частині колишньої Катеринославської губернії, яку 1883 року цар Олександр III всупереч волі місцевого українського населення, аби "позбавити права жити там жидам і не видавати про се обмеження нового закону, прилучив сей округ до Донщини, де жидам жити заборонено" (цит. за: Сергійчук В. Неусвідомлення України. Ставлення світу до української державності: погляд у 1917—1921 роки з аналізом сьогодення. — Львів, 2002. — С. 191).

Місцеве українське населення Таганрозького і Ростовського округів ставило питання про повернення цих територій до складу України, висилаючи свої депутації до Центральної Ради в Києві. Зрозуміло, що це аж ніяк не входило в плани реакційних російських політиків, які опинилися восени 1917 року на Дону. Агресивність поборників відновлення монархії, млявість місцевих українців, що організувалися в "Комітет" і "Просвіту", які навіть не спромоглися на доладне приміщення, де можна було б зібратися, невдача з українізацією 187–го полку, солдати якого після більшовицького перевороту в Петрограді взагалі розійшлися, була на руку Отаману війська Донського, який увів свої частини на територію, підвладну Центральній Раді, і 2 листопада 1917 року видав постанову, що обмежувала в правах, загрожувала повним розладом промисловості й транспорту Донбасу. Багато українців почали звертатися до Центральної Ради по допомогу. Переговори генерального секретаря праці вже проголошеної на той час УНР Порша з членом Військового уряду Дону Поляковим не заспокоїли українське населення. Воно знову ставить питання про приєднання до України. Скажімо, українці міста Дмитрівська на Донщині, зібрані на загальних зборах "Українською громадою" 19 листопада, просили "Центральну Раду в Київі порозумітися або безпосередньо з казацькою Республікою на Доні, або за посередництвом Ради Народів у Київі, щоби при установленні границь автономних республік, що увійдуть в склад Федеративної Росії, наша Таганрозька округа О(бласті) В(ійська) Д(онського) назад була прилучена до Катеринославщини, а разом з нею ввійшла в склад Української Народної Республики4, бо тільки тоді не буде насильства над нашими національними чувствами (поділу України в межах Федеративної Росії); а се утворює шлях до мирного співжиття народів і улекшить борьбу покривджених суспільних класів за соціалізм" (ЦДАВОВУ: Ф. 1115. — Оп. 1. — Спр. 47. — Арк. 5).

На таку саму позицію стали 80 делегатів від волосних комітетів, робітничих, українських культурно–просвітних і політичних організацій Таганрозького округу, які на початку грудня 1917 року віддали за подібну резолюцію 78 голосів (Інститут рукописів Національної Бібліотеки України імені В. Вернадського: Ф. XI. — Спр. 3305. — Арк. 2 зв.).

І це незважаючи на те, що в серпні 1917 року на "Государственном Совещании" в Москві Донський отаман генерал Каледін від імені 12 козацьких військ між іншим заявив: "Россия должна быть единой, всяким сепаратным стремлениям должен быть поставлен предел в самом зародыше".

Наприкінці квітня 1918 року армія Денікіна прибула на Дон і розташувалася в станицях Єгорлицькій та Мечетинській. У цей час німці вже зайняли Ростов, Аксай і станицю Ольгинську, відділяючись від армії Денікіна лише станицею Кагальницькою. Чутки про підхід німецьких військ на Кубані й Дону спричинили стихійні протибільшовицькі повстання козаків, 6 станиць Таманського півострова самі вигнали прихильників Леніна і попросили допомоги, бодай амуніцією, у німців. У мінераловодській групі повстали козаки під проводом військового старшини Андрія Шкури, що називав себе Шкуро.

На Дону, який був ближче до німецько–більшовицького фронту, щоденно вибухали все нові й нові повстання козаків. Спочатку, до речі, тамтешні повстанці пробували творити місцеву владу, але швидко дійшло до відновлення центральної влади для всього Війська Донського5. 28 квітня 1918 року в станиці Старочеркаській зійшовся "Круг спасения Дона", що обрав Військовим Отаманом генерала Краснова й ухвалив Конституцію незалежної, суверенної держави: "Всевеликого Войська Донського". Фактично ж отаман Краснов через "самостійність" Дону прямував до творення "Єдиної Росії" з певною модернізацією її, як він сам про це напише пізніше у спогадах.

А гетьман Скоропадський у середині 1918 року поступився вказаними територіями Війську Донському, сподіваючись на його підтримку в антибільшовицькій боротьбі. Проте це була велика помилка, що виявилося дуже швидко.

До речі, з виступу головного отамана Війська Донського на кругу 30 серпня 1918 року можна судити, що до цього рішення гетьмана Скоропадського підштовхнув німецький уряд, оскільки перед ним Дон брав зобов’язання не підняти зброї проти Берліна, якщо той допоможе "в єднанні нас самостійною державою і прилученні до Донщини Таганрозької та Донської округ" (Відродження. — 1918. — Ч. 126).

Активний учасник підписання цього договору — міністр закордонних справ Української Держави Д. Дорошенко вищезазначений крок свого Уряду пояснював таким чином:

"Ми вважали, що мати українську іреденту на Дону і тим, перш за все, розбудити національну українську свідомість серед зовсім несвідомого тоді там українського населення — буде краще, ніж мати в себе донську і тим самим російську іреденту… Погоджуючись на те, що промисловий Таганрізький район залишався за донськими козаками, ми виговорили, що господарське життя цього району повинно підпорядковуватись центральному промисловому органу в Харкові" (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — С. 293).

У листі до нього посол Української Держави в Болгарії О. Шульгин також вважав, що "комбінація з Доном не погана. Я з Вами цілком погоджуюся. Краще мати доброго сусіда, ніж лишній шматок землі" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 3. — Спр. 2. — Арк. 11 зв.).

Зрештою, для тодішніх українських політиків загроза впливу Москви над Північним Кавказом переважала територіальний інтерес. Так, МЗС України 8 серпня 1918 року стверджував: "Не менш важною, коли не важнійшою, це донська справа, а радше справа Південно–Східного союзу: Донщина, Кубанщина, Чорноморщина, Астраханщина, Підкавказзя, лежать на межах культурних країн з країнами некультурними (природними). Іменно ці землі лежать на великому шляху з Європи до Центральної Азії: до Персії і Туркестану, до земель, природні багатства котрих великі, але ще й досі не використані.

Віддавати ці землі під безпосередній політичний вплив Московщини було б рівнозначним із замкненням собі в майбутньому дверей до Центрально–Азійського Сезаму" (там само: Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 15. — Арк. 24).

Довідавшись про цю попередню згоду, Український Національний Союз ухвалив резолюцію, в якій заявив, що "українське громадянство та народ ніколи не примиряться з фактом відокремлення та поневолення українського народу на Донщині" (Робітнича газета (Київ). — 1918. — 6 вересня).

"Це ми вплинули на Україну, — заявив Раковський кореспонденту газети "Донской край". — Приблизно четверта частина наших засідань мирної конференції була присвячена питанню про Донецький басейн. Ми наполягли на тому, що ці округи — російські землі, а Україна на них не має прав. Адже Україна тільки тоді визнала Донську республіку, коли побачила, що ми підтримуємо Дон…" (цит. за: Часовой (Новочеркасск). — 1918. — 28 августа).

Водночас треба зазначити, що уряд Леніна не визнавав за Україною права на особливу угоду з Доном і наполягав "на своїй участі у визначенні державної межи України не тільки з півночі, але й з сходу і з півдня" (там само: Ф. 3766. — Оп. 2. — Спр. 14а. — Арк. 1).

Цей висновок Українська мирова делегація визнала "за цілком безпідставний і бачила в нім неможливі до полагодження логичні суперечности" (там само. — Арк. 1).

При цьому, зокрема, підкреслювалося: "…Поки Донщина, Крим, Кавказ тощо формувалися по типу совітських республік та держались зв’язку з центральною владою совітської федерації, доти в цих країнах мав силу суверенітет Совітської республіки і доти Російська делегація мала право говорити з Українською делегацією про межи, що відділяють Україну від тих земель.

Що коли Донщина відокремилась від Совітської Республіки як суверенна держава, на території якої скасувалася влада робочих і селянських совітів, то разом з тим зникли всякі розумні підстави для продовження переговорів України з Росією про межи з боку Донщини, бо вже там Совітська влада перестала бути сусідом України" (там само. — Арк. 2).

Крім того, з боку України було зроблено й таку заяву на підтримку державності донського козацтва: "Українська Мирова Делегація знайшла, що Всевелике Військо Донське, зорганізувавши всі елементи суверенної Держави, об’явило себе суверенною республікою Всевеликого Війська Донського.

Українська Держава, признаючи за народами право на самовизначення і вважаючи на факти, 8 августа 1918 року визнала Республіку Всевеликого Війська Донського за суверенну Державу і склала з нею як суб’єктом міжнародного права договір про обопільні державні межі" (НБУ//ІР: Ф. ХІ. — Спр. 2480. —Арк. 1).

Договором між УСРР і РРФСР від 28 грудня 1920 року Таганрозький і Шахтинський округи поверталися Україні, в зв’язку з чим вона мала відмовитися від чотирьох північніх повітів Чернігівської губернії (ЦДАВОВУ: Ф. 4. — Оп. 1. — Спр. 628. — Арк. 108).

Ось чому значна частина сучасної Донщини після війни 1920 року перебувала в складі України, зокрема Шахтинський і Таганрозький округи, але не Ростовський.

Тоді ж уряд УСРР порушив питання про приєднання до України суміжних районів РРФСР, де проживали компактно українці. Однак реакція російської сторони виявилася досить своєрідною: в Ростові почали кампанію — як у пресі, так і усну — за перехід Таганрозького і Шахтинського округів до Північно–Кавказького краю. Члени Південно–Східного крайкому РКП(б) Мікоян, Ейсмонт, Колотилов підготували навіть спеціальну записку, яку Сталін розпорядився розіслати всім членам і кандидатам у члени ЦК і президії ЦКК. У ній свідомо фальсифікувалися як історичні аспекти проблеми, так і кількість українців у цьому регіоні. Зокрема, вказувалося, що в Таганрозькому окрузі за переписом 1923 року їх усього третина, хоч насправді ця цифра становила в шести районах від 51 відсотка до 92 (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Арк. 70—72, 78).

Зрештою, російськими більшовиками в основу розмежування було взято не національну ознаку, а вказівку Леніна, що "соціалізм не може бути побудований на адміністративному економічному поділові, встановленому в минулому, і що, нарешті, час узятися за створення "доцільно побудованих адміністративних економічних районів" (там само. — Арк. 72).

Розмежування відбулося за таким рішенням: до Російської Федеративної Республіки відійшли нижчезазначені частини території Української Соціалістичної Республіки:

"а) Федорівський, Миколаївський (з м. Таганрогом), Матвієво–Курганський, Советинський, Голодаївський райони й східна частина Катерининського району Таганрозької округи на Донеччині;

б) Глибочинський, Ленінський, Кам’янський, Усть–Калитвенський, Владимирський, Сулинський, Шахтинський (з м. Шахти) райони і частини території Сорокинського й Олексіївського районів Шахтинської округи на Донеччині".

Лінія кордону визначилася в зв’язку з цим так:

"Сорокинський район рікою Північним Дінцем розділяється на дві частини, з них північна — до РРФСР, а південна лишається в межах УСРР, далі кордон іде по ріці Північний Донець аж до впадіння в неї ріки В. Кам’янки. Станція Гундаревська в установлених межах землекористування відходить до РСФРР з тим, що, встановлюючи заоколишній кордон землекористування ст. Гундаревської, Рудні не входять у внутрішню смугу й лишаються за УСРР. Далі кордон іде по р. Кам’янці з тим, що хутори Н. Шеверів і Площаково відходить до РСФРР, а хутори Власово і Королево не лишаються за УСРР з тим, що землекористування всіх цих хуторів лишається без зміни до переведення землевпорядуючих робіт. Далі кордон іде між землекористуваннями радгоспу "Червона Могила" (колишнє Провалля) і хутором Ковалево, Платово й Гуково, звідти іде по межі С. Криничній (колишнє Бірюково), займаючи хутір Добридень, себто по кордону Шарапівського району.

Далі, проходячи по території Олексіївського району й залишаючи в межах УСРР землекористування ст. Остахової й хуторів Н.–Єфремівського, Н.–Олександрівського й Н. Тузловського, кордон доходить до Таганрозької округи й, проходячи по старому округовому кордону Шахтинської й Таганрозької округ на протязі 5–х верств, іде в напрямку річки Тузлов по районних кордонах між Голодаївським і Дмитрівським районами до ріки Міус. Далі кордон іде по ріці Міус по кордонах землекористування між селами Маринівкою, Григорівкою й Голодаївкою так, що с. Голодаївка відходить до РСФРР.

Проходячи далі по кордону землекористування німецьких колоній Бушлерівки, Марієнгам, Густав Фелод, з тим, що ці колонії відходять до РСФРР, кордон іде по Амвросіївському районованому кордону до річки Середній Єланчик. Далі кордон установлюється по землекористуваннях села Покрова–Кирилівки, хх. Катеринівського, Слюсарево до балки Грузький Єланчик, залишаючи північно–західну частину Катерининського району в межах УСРР. Далі кордон іде по балці Грузький Єланчик аж до кордону Маріупольської округи" (ЦДАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 2. — Спр. 3145. — Арк. 146, 147).

УСРР змогла в тих умовах вимагати тільки такого.

11 листопада 1925 року на засіданні Великої Президії ВУЦВК було ухвалено звернутися до Союзної Ради Національностей з проханням "утворити спеціальну комісію для розгляду тих численних заяв, які надходять від українського селянства й робітництва, що мешкають на терені РСФРР у суміжних з УСРР районах, вважаючи необхідним, аби представники УСРР, що увіходять до складу Ради Національностей, взяли участь у роботі цієї комісії" (там само. — Арк. 175).

Ще один документ: "Заслухавши інформацію представників ВУЦВК в Паритетній комісії щодо вирішення спірних питань у встановленні кордонів між УСРР і Північно–Кавказьким краєм, Мала Президія ВУЦВКу 15 грудня 1925 року постановила:

"Доручити представникам ВУЦВК, щоб на черговому засіданні Паритетної комісії вони обстоювали питання про передачу УСРР лікарні Гордона, яка мусить обслуговувати пролетаріят Донбасу.

Маючи на увазі домагання населення й місцевої влади станції Чертково щодо приєднання їх до Старобільської округи, настоювати в Комісії по районуванню при ЦВК СРСР та приєднання цієї території до меж УСРР.

Доручити представникам ВУЦВКу обстоювати питання про перенесення Морського технікуму з Таганрога до Маріуполя" (там само. — Арк. 181).

На підставі Постанови РНК УСРР від 1/ХІІ–25 р. секретаріатові ЦАТК в терміновому порядку доручалося проробити й внести на розгляд комісії питання щодо приєднання станції Чертково й суміжної з нею території Мілеровської округи Північно–Кавказького краю, а також проект щодо врегулювання кордону на підставі клопотань від українського населення зазначеної території (там само. — Спр. 3152. — Арк. 216).

7 вересня 1925 року ЦАТК при ВУЦВКу винесла таке рішення: "Визнати, що існуючий державний кордон поміж УСРР й Північно–Кавказькою країною РСФРР в районі ст. Чертково (Південно–Східна залізниця) цілком штучний, розподіляючи одноцільну в економічному та етнографічному відношенні територію, яка тяготіє до х. Мілового Старобільської округи, викликає тим самим ненормальні явища, які дискредитують місцеві органи влади перед населенням. А тому просити Президію ВУЦВКу підняти перед ЦВК СРСР клопотання про приєднання Леоно–Калитвенської волості Північно–Кавказької країни РСФРР до складу Стрільцівського району Старобільської округи УСРР" (там само. — Арк. 249).

Та на це в Москві не зважили. І не допомогло пізніше звернення до Політбюро ЦК ВКП(б) керівників УРСР навіть за участю Лазаря Кагановича, котрий у другій половині 20–х років був Генеральним секретарем ЦК КП(б)У (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 32).

А коли під час зустрічі з українськими письменниками в лютому 1929 року Сталіна запитали: "Чому до України не приєднають декілька повітів Курської та Воронежської губерній?", той відповів: "Для нас кордони в межах СРСР не мають значіння, питання це стояло кілька років, але ми до нього ставимося дуже обережно. Західня буржуазія в своїй пресі і так натякає, що ми дуже часто міняємо кордони" (Вісті ВУЦВК. — 1929. — 23 лютого.).

Тобто в двадцятих роках XX ст. уряд УСРР нічого не добився, навпаки, на південному сході Україна втратила ще два округи — Таганрозький і Шахтинський.

Зрозуміло, національного фактору при такому зміні кордону російські більшовики не враховували. У той же час, коли взяти до уваги перепис населення 1926 року, то тільки в центрах сільських рад Таганрозького округу українське населення було в абсолютній більшості: Голодаївка (5.536 мешканців, 5.130 українців), Денисово–Олексіївка (645, 637), Лисогорка (2.067, 2.050), Мілерово (1.093, 1.077), Новоспасівка (1.015, 1.009), Російське (830 росіян), Кам’янотузлівське (199, 287), Ясинівка (296, 291), Олександрівка (2.067, 1.737), Олексіївна (2.116, 1.971), Анастасіївка (3.248, 3.162), Великий Кірсан (1.965, 1.929), Демидівський (212, 192), Кам’яноандріанівський (432, 423), Латонівка (2.040, 2.007), Матвіїв Курган (3.001, 2.651), Милість–Куракино (1.884, 1.858), Новоселівка (652, 647), Новомиколаївка (405, 391), Петровське (556, 490), Полтавське (304, 286), Ряжене (1.286, 1.236), Відрубне (269, 258), Велика Неклинівка (1.023, 1.023), Варенівка (2.735, 2.699), Веселе (485,479), Іванівка (1.141, 1.112), Лакедемонівка (2.057, 2.027), Лотошниківське (164, 162), Мар’ївка (1.018, 999), Мокросарматське (469, 464), Миколаївка (5.266, 5.188), Нікольський (280, росіян 192, українців 88), Новобесергенівка (739,722), Носове (1.664, 1.579), Відрадненський (260, 255), Покровське (7.093, 6.651), Самбек (2.742, 2.720), Троїцьке (5.360, 5.284), Великокрепіно (4.540, 4.331), Виділ (443, 443), Генеральський міст (1.797, 1.724), Камишівка (296, росіян 271, українців 25), Каршино–Іванівське (292, 282), Каршино–Аненське (586, 580), Красносілля (146, 146), Петровське (938, 878), Платово–Іванівка (858, 842), Совет (973, 854), Васильєво–Ханженівка (967, 958), Весело–Вознесенське (3.788, 3.689), Григор’ївка (1.125, 1.103), Катеринівка (2.248, 2.178), Єфремівка (1.351, 1347), Мало–Кирсанівське (2.412, 2.412), Наталівка (2.438, 2.390), Федорівка (3.087, 2.712).

Що стосується Шахтинсько–Донецького округу, то тут у Вешенському, Казанському, Мєшковському, Тарасовському було мало українців, але вже у Кашарському, Криворізькому, Леоно–Калитвенському, Мальчевсько–Полненському вони переважали.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка