Володимир Сергійчук Етнічні межі і державний кордон України



Сторінка9/35
Дата конвертації19.03.2016
Розмір8.19 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   35
Українська освітня справа на Східній Слобожанщині

1931 рік

Название района

Кол. укр. Нас.

в %

Кол.

школ

1 ст.

Кол. детей, охв. преп. на языке укр.

Кол. уч. раб. в укр. школах

Кол. ШКМ и ФЗС

Кол. изб–читален

Примечание

1. Алексеевский






















2. Богучарский

78,1

55

6361

137

2

7




3. Борисовский

70,3

37

5229

112

1

4




4. Буденновский

56,6

30

2500

63



1

В Буденновском ШК укр. язык введен как предмет

5. Бутурлиновский

58,7

41

5990

99

1

3




6. Вейделевский

63

27

5896

59



2

ШКМ укр. язык введен как предмет

7. Вел. Михайловский

53,5

22

1944

30



2

ШКМ укр. язык введен как предмет

8. Волоконовский

65

50

4600

114

1

3




9. Воробьевский

61,2

26

2500

54

1

2




10. Глушковский

63,8

23

2400

59

1

2




11. Грайворонский

97,5

66

5896

134

1

4




13. Каменский

99

46

3449

91

1

3

ШКМ частично украинизирована

14.Кантемировский

81,9

50

5000

114

3

4




15. Михайловский

97

43

4096

92

1

7




16. Никитовский

55,7

27

2105

48



1




17. Новокалитвенский

80,5

23

2260

50

1

6




18. Ольховатский

92

61

5000

115

4

15




19. Острогожский

70,6

30

3200

72

1

5




20. Павловский

79

43

5495

91

3

10




21 .Петропавловский

87

50

3444

90

1

5

ШКМ частично украинизирована

22. Подгоренский

93,4

47

4076

92

1

5




23. Ракитянский

58

30

4800

113



3




24. Ровенский

94,8

53

4180

98

1

4




25. Россошанский

92,5

60

4950

109

4

24

ШКМ укр.

26. Чернянский

57

516


1077


26


1


2

язык введен как предмет

ИТОГО




1050

105627

2275

34138







(Культурное строительство ЦЧО. Справочно–статистический материал и общая характеристика состояния народного образования. — Воронеж, 1931. — С. 229.)

Циркуляр про рішення ЦК ВКП(б) і РНК СРСР щодо припинення українізації на Далекому Сході, в Казахстані, Середній Азії, Центрально–Чорноземній області та інших регіонах

15 грудня 1932 року
Харьков ЦККП(б)У

Нац. ЦК, крайкомам и обкомам,

председателям СНК, край и облисполкомов.

Сообщается постановление ЦК ВКП(б) и СНК СССР от 15 декабря 1932 года:

"ЦК ВКП(б) и СНК СССР решительно осуждают выступления и предложения, исходящие от отдельных украинских товарищей, (об) обязательной украинизации целого ряда районов СССР (например, в ДВК, Казахстане, Средней Азии, ЦЧО и т. д.).

Подобные выступления могут только играть на руку тем буржуазно–националистическим элементам, которые, будучи изгнаны из Украины как вредные элементы, проникают во вновь украинизированные районы и ведут там разлагающую работу.

Поручить крайкому и крайисполкому ДВК, обкому и облисполкому ЦЧО, Казахстанскому крайкому и СНК немедленно приостановить дальнейшую украинизацию в районах, перевести все украинизированные газеты, печать и издания на русский язык и к осени 1933 года подготовить переход школ и преподавания на русский язык.

Секретарь ЦК ВКП(б) — Сталин

Председатель СНК СССР — Молотов

Верно: (підпис нерозбірливий)

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф.1. — Оп. 2а. — Спр. 5282. — Арк. 4.)


ПІВДЕННИЙ СХІД
На Південь від Донщини українська етнічна територія охоплює великі степові простори Північного Кавказу. Родючі землі цього регіону — Ставропілля, Кубань та Чорноморщина, або так званий Малиновий Клин — почали заселятися, в основному, наприкінці XVIII століття запорозькими козаками.

25 серпня (за старим стилем) 1792 року чорноморці пристали до Тмутаракані. Тут і виникло перше поселення запорожців, яке пізніше розростеться в станицю Таманську6.

На Кубань прийшли із старшиною 17201 козак, не враховуючи жінок та дітей. Спочатку обрали місця для осель, а потім уже жеребом призначено, кому й де саме селитися. Розташовуючись, чорноморці поділилися на 40 куренів, з яких потім створили 5 округ. 38 куреням дали старі запорозькі назви: Батуринський, Брюховецький, Васюринський, Верхнє–Стеблієвський, Дінський, Дядьківський, Джереліївський, Дерев’янківський, Іванівський, Іркліївський, Канівський, Кальниболотський, Кисляківський, Корсунський, Коренівський, Крилівський, Кущівський, Леушківський, Мишастівський, Медведівський, Менський, Нижче–Стебліївський, Незамаєвський, Пашківський, Переяславський, Пластунівський, Платніровський, Полтавський, Поповичевський, Рогівський, Сергіївський, Тимашівський, Титарівський, Уманський, Шкуринський та Щербинівський. Два нові курені назвали: Березанський та Катеринівський.

1794 року на Карасунському куті Кубані, де отаборився кіш, заснували місто Катеринодар. Спроби чорноморського козацтва відстояти свою назву цього поселення — Нова Січ, не дали позитивного результату.

Так, через вісім століть праправнуки київських князів, наголошує О. Болотенко, знову заселили колишню Тмутаракань. їхнє розселення зайняло значно ширші простори, ніж були межі колишнього руського князівства. Підсилювані постійно новими переселенцями з України, козаки на сході дійшли до ріки Єї, а в Ставропольщині — до річки Манич. На півдні вони не тільки перейшли річку Кубань, а й дісталися до гір Кавказу. У 1802 році, наприклад, на Бейсугу в межах Старої лінії було поселено 350 малоросійських козаків з Воронезької і 41 — з Полтавської губерній. 1803 року на Кубань перебралися 3277 малоросів–козаків так званого Катеринославського козацького війська, які заснували станиці: Темижбецьку, Казанську, Ладозьку і Тифліську, створивши Кавказький полк. У 1805 році на Лінію переселяються з того ж Катеринославського війська ще 229 малоросійських козаків" (Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. — Екатеринодар, 1910. — Т. I. — С. 188).

Українські козаки заснували також і багато інших станиць на Кубані з російськими назвами: Калузька, Рязанська, Тверська, Пензенська тощо (Болотенко О. Відповідь моїм опонентам 11 Кубанський край (Торонто). — 1951. — Ч. 3. — С. 11, 12).

Ось так, з нехоті цариці Катерини II до нащадків запорожців, з її бажання позбутися їх з непокірної України, як наголошує О. Болотенко, з’явилася можливість не тільки знову опанувати прастарі українські землі, а й поширити їх на Північний Кавказ.

У першій половині XIX ст. запорожці, котрі повернулися з Туреччини, розселяються вздовж Азовського моря від Бердянська до Єйська. Згодом ці регіони входять до складу Катеринославської губернії.

Треба наголосити, що на Кубань чорноморці принесли й деякі прикмети давнього січового ладу: Військову Раду, виборного кошового отамана та виборну військову старшину, свій суд, правда, дуже обмежений, своє духовенство, свої форми землеволодіння. Порядкувало військом, відповідно до "Порядка Общей Пользы", своєрідної військової конституції, "Войсковое Правительство": кошовий отаман, військовий суддя та військовий писар. До речі, цей документ був укладений 1794 року першим кошовим отаманом Чорноморського війська на Кубані Чепігою, військовим суддею Головатим та військовим писарем Котляревським.

Щоправда, на новому місці не довго були недоторканними козацькі права та привілеї. Харко Чепіга був першим і останнім виборним кошовим. Після його смерті Чорноморське військо більше не обирає кошового, а російський уряд призначає на цю посаду Антона Головатого. Її в 1797 році взагалі скасовують — відтепер російський уряд призначає "наказних" отаманів, які були лояльними до політики Москви7. Тоді ж наступник Катерини II — її син Павло І скасував посади військового судді й військового писаря, утворив для управління Військову Канцелярію (ще пізніше — "Войсковое Правление").

У 1830–х роках, у зв’язку із загостренням обстановки на Кавказі, російське самодержавство знову вирішує використати українців як гарматне м’ясо у своїх експансіоністських планах у цьому регіоні. Для вибудувань нових укріплених ліній необхідно було змобілізувати нові військові контингенти. Резерв для їх укомплектування царська влада бачила насамперед у середовищі української суспільності, яка жила мріями про повернення козацьких вольностей. Відтак у 1831— 1834 роках відновлюється переселенський потік українських козаків на Північний Кавказ, де вони мають воювати з горцями. Тих, хто вже відбув свою повинність, власті змушують залишатися на постійне прожиття в передгір’ях Кавказу, вдаючись навіть до примусу. Наприклад, два полки українських козаків (з Полтавщини й Чернігівщини) додому не відпустили, а поселили їх у Терщині в районі Владикавказу. Для нежонатих у 1834 році примусово привезено з України 500 дівчат, з котрими вони й побралися.

Процес українського наповнення теренів Північного Кавказу триває і в наступному десятиріччі. У 1846–1847 роках з Дону на Сунжу та Лабу перевезено 715 козацьких родин. Наступного року в Кубанський полк записалося для поселення на лінію 202 чоловіки й 161 жінка з "малороссов", 1849 — ще 250 українських родин, а в 1858 — 310 душ. Крім урядового, тобто добровільного й примусового переселення, сюди, як і на Чорноморію, тікали масово з України кріпаки.

Лінія поповнювалася також поголовним приписуванням у козаки цілого ряду сіл Ставропольської губернії зі зміною їх назви на станиці. Так, 1833 року утворено станиці: Новотроїцьку, Новоолександрівську, Росшеватську, Успенську, Новодонецьку, Новомалоросійську, Архангельську, Іллінську, Дмитрівську, Сенгіліївську, Каменобродську, Новомаріївську, Рождественську та Староарміївську. Року 1840 ще 36 ставропольських сіл переіменовано в козацькі станиці. У них також було багато українців, що потрапили сюди в першій половині XVIII століття.

На той час Катеринодар був переважно українським містом, про що свідчать записи наглядача місцевого парафіяльного училища Василя Золотаренка: "В Екатеринодаре всего 3600 домов, жителей более 10 тысяч. Сии последние суть казаки–малороссияне. Господствующий язык — малороссийский. Обычаи в Краснодаре общие малороссам".

Аби не допустити творення тут однонаціонального українського елементу, царська влада всіляко заохочувала переселення на Лінію різних етносів. Зокрема, тоді чимало прибуло людей з Дону, особливо старовірів, що тікали від царської та патріаршої влади. Наприклад, у 1858 році для заснування станиць Спокійної, Підгірної, Удобної, Передової, Ісправної й Сторожевої переселено 639 родин "анапців" (з походження українців), 570 родин старолінійців, 200 родин донських і 200 малоросійських козаків.

Перевага українців у колонізації Північного Кавказу, особливо на північ від річки Кубані, однак, проявлялася досить виразно, а це непокоїло царське самодержавство, яке прагнуло якомога швидше знівелювати в місцях нового оселення українського козацтва його звичаєві традиції та духовність. Саме здійснення цього завдання викликало рішення царських властей реорганізувати українське за національним складом Чорноморське козацьке військо в змішане Кубанське, включивши до його складу частини колишнього Кавказького лінійного козацького війська, яке формувалося з донців. Про такий намір свідчить лист головнокомандувача на Кавказі князя Барятинського до тодішнього військового міністра Російської імперії Мілютіна: МВ Черноморском войске, состоящем из малороссов и хранящем предания Запорожской Сечи, их отдельность принимает вид национальности и выражается нерасположением к инородцам, которых казаки недружелюбно называют москалями. Слияние Черноморского войска с Кавказским Линейным может действовать против этого, но чтоб это слияние проникло в самый быт казаков" (цит. за: Герасименко Б. Украинская культура на Кубани (машинопис)).

Як бачимо, план передбачав перемішати чорноморців з лінійцями, щоб остаточно знищити українську національну свідомість, по суті, на всіх теренах Північного Кавказу, тим паче, що чорноморців змушували переселитися за Кубань, де їх очікували збройні сутички з горцями. Спроби чорноморців випросити шляхом компромісів і поступок для збереження хоча б у назві пам’яті про Запорозьку Січ успіхів не мали: російському шовінізму не терпілося здійснити свою мрію про нищення всього українського.

Втілення таких мрій у життя не забарилося: 19 листопада 1860 року до Чорноморського війська приєднано західну частину Лінії (6 бригад) з наданням цілому війську нової назви: "Кубанське козаче військо". При цьому порядок адміністрації, який був у чорноморців, поширено і на лінійців. Із західної частини Лінійного війська створено маленьке "Терське козацьке військо", а деяка частина з нього приєднана до Ставропільщини з наверненням козаків у селян.

У відповідь на це 1861 року вибухнув бунт у станицях Щербинівській і Конелівській. Його підтримали й інші козаки, а також старшина. Повсталі "вимагали повернення назви Чорноморського війська, недоторканості чорноморської території, відміни переселення, а якщо все–таки будуть переселяти — відкласти переселення до кінця війни, і не переселяти станиці, а тільки окремі родини з станиць" (Козацьке слово (Краснодар). — 1992. — Ч. 1).

На жаль, тодішній наказний отаман Яків Кухаренко став на бік російського уряду проти своїх же козаків, відтак на землі адигів розпочали переселяти чорноморські родини: "Багатовікові степовики, чорноморці, виявились безпомічними в налагодженні господарства в лісовій зоні лівобережжя Кубані і берега Чорного моря. Знову масові смерті…" (там само).

Мабуть, саме тоді, після штучного перемішування чорноморців з лінійцями, настав психологічний злам українців Кубані. Так, дозволяли купувати садиби і землі у власність не тільки переселенцям за Кубань, а й тим, хто прибував на Північний Кавказ. Але прискореними темпами відбувалося зросійщення, будь–які спроби пробудження національної свідомості рішуче присікалися, а відтак історична пам’ять, козацькі ідеали поступово затуманювалися.

До 1910 року на Кубані нараховувалося 236 станиць. Хоч кожна з них, як пише О. Панченко, "уявляла з себе нібито маленьку землеробно–військову республіку, самостійну в своєму внутрішньому житті, але з приспаною українською культурно–національною свідомістю, з високими урядовцями й офіцерськими чинами, наставленими царським урядом" (Панченко О. Розгром українського відродження Кубані. — С. 32).

Але цей український регіон тримався за своє материнське: за переписом 1897 року "малорусская народность преобладает в Кубанской области. Коренное казачье население преимущественно говорит на малорусском языке (Ейский отдел — 93,6 %, Темрюкский отдел — 92,3 %, Екатеринодарский — 57,6% і т. д.) (Население Кубанской области. — Екатеринодар, 1906. — С. 570).

Ось як описує очевидець на початку XX століття побут та звичаї кубанців: "Кубанщина — переважно український край. Більша частина козаків вийшла із Запоріжжя, І тільки за Кубанню починається якась мішанина, бо там приписано до війська кілька тисяч селян, донських та азовських козаків і миколаївських солдатів. Кубанські козаки, колишні запорожці, до цього часу звуться чорноморцями, відрізняючись навіть найменням од козаків–лінійців, переселенців з Донщини та Московщини. Вони не забули рідної мови, рідних пісень, рідних звичаїв, тільки одіж чужу наділи та через військову службу багато дечого чужого навчилися. На правому березі Кубані, аж до Лаби, а саме в Катеринодарському, Єйському і почасти Кавказькому відділах, по всіх станицях лунає вкраїнська мова, панують українські звичаї, пісні, приказки, навіть українські вбрання. Тільки козаки, що відбувають службу, носять ту ж одіж, що й горяни, себто, бешмет, або жупан тонкого сукна, а в будень кубовий, поверх його черкеску, той же жупан, тільки без коміра із вирізом на грудях, а на голові папаху або високу шапку–кучму. Жінки ходять у тому ж вбранні, що й на Вкраїні. Дома козаки нічим не відрізняються від селян–хліборобів: вони працюють на полі і дома, ходять під хуру. В свято молодь гуляє на майдані або на вулиці, співають пісень, яких знає кожна українська дівчина. Де–не–де взимку збираються навіть на вечорниці, а по весні виспівують скрізь веснянки.

Отже, військова служба додала нового до життя кубанців. Молодь заздалегідь привчається до неї і часто на майдані показує свою умілість: тут юнаки бігають наввипередки верхи, стоячи в сідлі, хапають на бігу з землі шапку, стрибають на землю, а потім знову на коня і т. п.

По відділах Кавказькому, Баталпашинському, Лабинському и почасти Майкопському живуть уже козаки–лінійці. Це край змосковщений, бо там співають московські пісні, вживається московська мова, навіть одіж на козачках московська, тільки мужчини носять той же бешмет і ту ж черкеску, що й чорноморці. Отже, й по цих відділах багато українцівселян, що живуть понад Кубанню, а ще більше українців чужогородніх, що їх багато в кожному селі, в кожній станиці.

Ці переселенці не дають щезнути українській мові навіть по тих кутках Кубанщини, де живуть козаки–лінійці та горяни. Тим–то українець почуває себе рідним на Кубані: він знайде тут своїх земляків, побаче рідні звичаї, рідну одіж, почує рідні пісні, думки, казки, приказки. Правда, чужа московська школа і солдатські муштри разом з фабриками та заводами калічать мову в кубанського вкраїнця, додають до його звичаїв багато чужого, нерідного, але ж до якого часу кубанський селянин, вертаючись з солдатів або з фабрики до себе на село, забуває московську науку для своєї батьківщини, бо старі люди, а надто жінки та дітвора, не знають іншої мови, як українська, не співають інших пісень, не розказують інших казок, як українських" (Сергійчук В. Вказ. праця. — С. 56–58).

З початку XX століття на Північному Кавказі починають виникати українські організації на зразок Русько–Української "Просвіти" в Катеринодарі. Усвідомлюючи свій кровний зв’язок з матір’ю–Україною, значна частина тутешнього населення прагне в 1917 році возз’єднатися з нею на федеративних засадах. Наприклад, зібрання жителів села Успенки 2 травня 1917 року одноголосно ухвалило відкрити філію Армавірської "Просвіти", вітати і підтримувати усіма засобами Українську Центральну Раду як виразника волі та бажань українського народу (ЦДАВОВУ: Ф. 1115. — Оп. 1. — Спр. 12. — Арк. 2).

Відкриваючи Кубанський Військовий з’їзд у жовтні 1917 року, його голова Микола Рябовіл звернувся до козаків–росіян: "Братья казаки–линейцы!

Я уверен, что вы не осудите, а поймете сердцами вашими те чувства, какие наполняют душу мою… да разве только мою? Души всех казаков–черноморцев в настоящую минуту… разрешите приветствовать послов матери–Украины языком отцов, дедов и прадедов наших…

(Крики: просимо, просимо).

Дорогі гості! Мачуха–доля одірвала дідів наших запорожців от матернього лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без материнського догляду.

Царі робили все, щоб вибити з голов наших, з душ наших пам’ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України — своїми руками задавили ту волю, щоб ми шашки свої полоскали в крові матері (голоси з місць: "Не діждали б! Не діждали б!".

Та не діждали вони б цього ніколи!

Не діждали б, бо хоч душі наші царі понівечили, та не вбили… І ми — діти — руки на матір не підняли б!

Та минула лиха години. І прийшла воля, і ми ожили.

Ожили, і як вірні діти матері своєї ідемо тими шляхами, якими указала вона. Ідемо туди, де зарить уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів… (оплески). "Ідемо, і нас не звертають на свої стежки ні централісти всяких проб, ні авантюристи всяких марок, ні спасителі отечества од волі… Не завернуть, бо нам з ними не по дорозі…" (Наука і суспільство. — 1993. — № 1 — С. 29).

Четвертого січня 1918 року загальні збори представників 29 зареєстрованих організацій Новоросійська ухвалили таку резолюцію: "Ми, представники політичних, національних, громадських, професійних організацій м. Новоросійська, зібравшися по заклику Чорноморської Української Ради… задля всебічного обговорення прийшли до такого висновку: беручи до уваги, що українська демократія зробила до того почин проголошенням Української Народної Республіки й оголошення III Універсалу, під яким ми цілковито підписуємося, що Чорноморська губернія економічно, етнографічно, культурно і навіть географічно неминуче тягне до України, постановили: а) просити Українську Центральну Раду про приєднання і включення Нашого Краю в Українську Народню Республіку; б) запропонувати на обговорення для підтримки цю резолюцію в найкоротшому часі Губернському з’їздові представників Чорноморської губ.; в) довести про ці рішення до відома Кубанський Військовий Уряд, який безсумнівно поділяє велику думку об’єднання в одну цілу й міцну державу, прийняв би подібне питання і відносно спорідненого і близького нам Кубанського Краю; г) просити Генеральний Секретаріат УНР взяти на увагу цю резолюцію, не відмовити нам в допомозі та підтримці… д) доручити Чорноморській Раді надіслати копії резолюції Українській Центральній Раді, Генеральному Секретаріатові, Кубанському Військовому Урядові, Кубанській Законодавчій Раді… і всім, кому буде потрібно" (Сулятицький П. Нариси з історії революції на Кубані 11 Український інститут громадознавства в Празі. — Прага, 1925. — Т. І. — С. 132).

Лінію на злуку з єдинокровним кубанським козацтвом підтримував і український уряд. Так, Рада Народних Міністрів УНР, обговорюючи 14 лютого 1918 року питання про укладення миру з Радянською Росією в Бересті (Бресті), підготувала такий проект: "Сторони, що умовляються, визначають такі границі… включаючи частину Кубані, частину Ростовського округа, Таганрозький округ, Чорноморську і Ставропільську губернії…" (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. — Оп.1. — Спр. 5. — Арк. 25 зв.).

Цю лінію продовжував і уряд гетьмана Скоропадського. Влаштувавши 3 червня 1918 року прийом на честь офіційної делегації Кубанського краю, останній сказав: "Я дуже радий, що в особі вас, кубанські козаки, можу вітати нащадків славного запорозького війська, котрі у своїй невпинній боротьбі за волю України примушені були з бурхливого Дніпра перейти до Кавказьких гір, де все–таки, не дивлячися на різні перешкоди життя, лишилися вірними синами рідної неньки–У країни. З огляду на це я сподіваюсь, що й тепер славні кубанці підуть разом з молодою Українською Державою, щоб здійснити ті гарячі мрії, котрі являлись керовничою зіркою для наших батьків" (Наука і суспільство. —1993. — № 1. — С. 29).

Перебуваючи проїздом у Ростові–на–Дону, делегація Кубанської області на чолі з відомим громадським діячем Чорномор’я Левицьким заявила, що мета поїздки до Києва — "ведення переговорів з Українським урядом про приєднання Кубані до України" (Волна (Керч), 1918. — 3 липня).

Українці мали подати військову допомогу Кубані. В другій половині жовтня 1918 року кубанський крайовий уряд послав до Києва делегацію для укладення договору про "якнайтісніше зближення" з Україною, зокрема про воєнну конвенцію.

Неофіційно йшлося і про умови державного об’єднання України і Кубані. Того ж року, в середині листопада, між ними було підписано угоди про взаємні банківські операції, залізничну конвенцію, мореплавство, поштово–телеграфні, торговельні, консульські стосунки.

Справді, "на Кубань гетьманський уряд дивився як на частину української землі, яка раніше чи пізніше має бути прилученою до України, або як автономний край, або хоча б на федеративних основах… Покійний Рябовіл (на прийомі в СкоропадськогоВ. С.) відповів, що Кубань хоче жити в цілковитому єднанні з Україною…

Настрої кубанських діячів–українців цілком відповідали нашим планам. На Кубані велася агітація за приєднання до України, і наше міністерство закордонних справ піддержувало цю агітацію морально і матеріально" (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — С. 294).

Ми умовились, з українськими делегатами Кубані, пише далі Д. Дорошенко, що з України буде вислано на допомогу дивізію генерала Натієва, з чим погодився і гетьман. Тим часом на Кубані вибухнуло б повстання і за його допомогою можна було б очистити край від більшовиків. Йшлося про те, аби випередити білогвардійців генерала Алексеева, захопити Катеринодар, і тоді вже проголосити приєднання Кубані до України. На цю пропозицію погодилися й німці. "Але справа розбилася через саботаж, чи вірніше зраду одного з високих урядовців українського міністерства війни: очевидячки, бувши в стосунках з Алексєєвим і сприяючи його інтересам, цей пан умисне затягав цілу справу, не вважаючи на виразні накази Гетьмана й військового міністра, зволікав під різними протестами початок операції, а тим часом Алексеев швиденько вирушив у похід, захопив Катеринодар і скорим маршем посувався до Новоросійська. Тоді німці заявили, що вже пізно, і що вони не можуть допустити збройної сутички між українцями й добровольцями: вони, як звичайно, у відносинах до нас вели подвійну гру в цілій цій історії, окрім українського генерала з німецьким прізвищем, правдоподібно, брали участь німецькі військові кола, що почали якусь особливу політику загравання з армією російських добровольців" (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — С. 295).

Та мрії про остаточне об’єднання Кубані з Україною були поховані наступом Добровольчої армії генерала Денікіна. Наприкінці січня 1919 року його вояки захопили в Донбасі посланця України до Катеринодара — полковника Боржинського, який саме повертався до Києва, і розстріляли за "зраду єдиній і неділимій Росії" (Наука і суспільство. — 1993, № 1. — С. 29, 30).

Чому ж те козацтво, яке ще не забуло, що воно вийшло з дніпровських країв, прадіди якого колись стояли на сторожі рідної землі, захищали волю всього нашого народу, не піднялося дружно за возз’єднання зі своєю матір’ю–Україною?

Головною причиною цього, на наш погляд, стало те, що нащадки запорожців на Північному Кавказі, насамперед їхні провідники, після лютого 1917 року почали шукати способів захисту своїх так званих козачих прав у пореволюційній Росії, а не згадали про своє етнічне коріння. Крім того, поборникам "єдиної і неділимої" вдалося втягнути в процес реставрації імперії й козацьку збройну силу, в тому числі й нащадків запорожців.

Але представники України не втрачали надії на зближення в майбутньому, хоч і там з’явилися настрої самостійного розвитку. Після того, як у лютому 1919 року в Одесі підписується спільний момерандум України, Дону, Кубані та Білорусі (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 146. — Арк. 17–20), на мирових переговорах у Парижі делегація УНР всіляко підтримувала Кубань. Зокрема, радник української делегації Шелухин зазначив 24 жовтня 1919 року: "Моїми заходами я досяг того, що представники Кубані увійшли в склад союза і остання нота проти імперіалістів і за необхідність визнання нових держав, в тім числі України і Кубані. Мало того, цю ноту було доручено скласти мені і представнику Кубані" (там само: Ф. 3696. — Оп. 1. — Спр. 196. — Арк. 32).

Що стосується входження Кубані до складу України, то всі українські політичні сили виступали за добровільне волевиявлення. Скажімо, члени Головної Ради Української партії соціалістів–федералістів, що перебували за кордоном, на своїй конференції 28–31 травня 1920 року у Відні ухвалили: "Питання про долю рідних наших земель Кубані повинно вирішити саме населення цих українських земель під контролем Ліги народів та за допомогою Європейських держав" (Воля. — 1920. — 12 червня — С. 313).

У квітні 1920 року в Тифлісі відбувалися переговори між Кубанською Надзвичайною місією в Закавказзі й Українською Дипломатичною місією на Кавказі "для встановлення тісних зв’язків між Україною та Кубанню в обопільних інтересах обох держав".

Однак за вказівкою заступника голови Кубанського крайового уряду Білашова підписання цього договору, в якому кубанці представляли себе самостійними від України, відкладалося (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 3. — Спр. 49. — Арк. 112–114зв.).

Очевидно, тут відігравала особливу роль тенденція серед деяких старшинських чинів Кубані, так званої окремішності тамтешнього населення: "Ми не українці і не росіяни, ми — кубанці".

Проте, як зазначав Голова Української Дипломатичної місії на Кавказі Іван Красковський, "тенденції до відокремлення Кубані від України живуть тільки серед козакомансько–русофільських елементів Кубані, народ же Кубані — українці і горці — воліють до повного з’єднання з Україною". Так, заступник голови Кубанської Крайової Ради, представник кубанських горців Султан Шахін–Гірей, "людина дуже популярна як на Кубані, так і серед всіх горців і абхазців", офіційно заявив Кубанському Правительству в Тифлісі, що не може повністю підписати декларації його із заявою про кубанську самостійність, тому що "тільки повне єднання з Україною відповідає справжнім інтересам Кубані і Кубанських горців зокрема" (там само).

Пояснення цього треба шукати в тому, наголошував той же Красковський, що "горське населення Кавказу, яке научене гірким досвідом останніх подій на Кубані, не вірить в політичну силу і твердість напрямку політики самостійної Кубані і бажає, як це мені заявив колишній міністр закордонних справ Горської Республіки і один з сучасних (1921 р. — В. С.) одповідних керівників горської політики Гайдар Бамат, тісного військового політичного союзу безпосередньо з Україною з умовою тільки, щоб Україна дала можливість горцям виходу до Чорного моря з Туапсе, що з свого боку рахую не тільки зовсім законним, і корисним для України, тому що таким способом горці ще іше зв’яжуться з Україною" (там само. — Арк. 170–171 зв.).

Зрозуміло, що більшовицька окупація не дала можливості здійснити тоді плани про з’єднання Малинового Клину з Україною. Уряд Леніна не тільки цього не бажав, а й узагалі "заборонив діяльність українських лівих політичних партій на Кубані. То тільки на словах більшовики проголошували право на самовизначення. Щоправда, спочатку вони вдавали, що підтримують національне відродження українців Кубані. Ось слова з офіційного документа, де мовиться, зокрема, про заходи щодо українізації на Північному Кавказі: "За два роки до денікінських днів у деяких округах краю, особливо на Кубані, було чимало українських шкіл. Але коли Денікін узяв владу до своїх рук, зразу ж було страчено чотирьох козаків–учителів за українізацію шкіл і т. ін. (Денікінці підступно вбили і славного українського патріота Кубані М. С. Рябовола — В. С.).

Після такого вчинку Денікіна з українцями український рух на Північному Кавказі було ліквідовано, загнано в підпілля. Українські школи скасовано, а також бібліотеки палили та різними іншими заходами знищували.

Отак Денікін вирішував національне питання — мотузками та нагаями. З приходом Радянської влади українці знову почали ворушитися, почали будувати школи і т. ін., але треба сказати, що взагалі хлібороби та учительство спочатку до української роботи ставилися нерішуче, позаяк несвідомі люди боялися того, аби Радянська влада не поступила так, як Денікін.

І тільки після XII з’їзду РКП(б) робота по лінії освіти поширилась. Але, на жаль, до цього року (1926–го) не було керівного Центру, і тому робота мала великі хиби. Розгорталася стихійно, і через це було чимало різних непорозумінь. У цей час, коли при окружних комітетах РКП є українські секції, а також утворено крайове українське бюро при Північно–Кавказькому крайкомі партії, робота приймає доцільно плановий характер.

…Організовано в Краснодарі українську газету Союзу пролетарських та селянських письменників "СУМ" і т. ін. Намічено організувати лікнепів — 162, кутків при хатах–читальнях— 101.



Зараз кілька слів про ставлення самого населення до українізації. Є чимала частина хліборобів, які цілком розуміють, що навчати дітей на рідній мові легше, ніж на будь–якій іншій. Наприклад, в одній станиці Кубанської округи на загальних зборах разом з радою ухвалили перевести навчання в школі на рідну українську мову, а потім зняли вивіску Станради, затерли написане на російській, написали на українській мові, така–то Станрада.

Друга частина населення ставиться до української школи неохоче через те, що у станичних радах і інших установах діловодство ведеться російською.

На шкільній роботі дуже відбивається непристосованість до Кубані українських підручників, особливо для молодших груп.

Крім того, взагалі роботу серед українців на Північному Кавказі дуже гальмує відсутність гарних партійних та освітніх робітників. За останній рік кілька десятків учителів приїхали з України, але їх не досить" (ЦДАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 2. — Спр. 3146. — Арк. — 15–18).

У цьому документі, підготовленому завідуючим Українським відділом Північно–Кавказького Крайкому ВКП(б) Феодосієм Чапалою (в 30–х роках розстріляно ОДПУ за український націоналізм), не згадується, на жаль, що в боротьбі проти українців Малинового Клину методами Денікіна послуговувалися й більшовики. Так, 9 вересня 1918 року, захопивши Туапсе, вони заарештували активного члена місцевої Української громади Данила Міщенка. Його вивели до моря і там штрикали шаблями в живіт, розрубали обличчя й перетяли горло. Саме помешкання Української громади і драматичного гуртка було зруйноване: стіни обдерто, декорації знищено, меблі розтрощено. Громада розпалася, а відтак в місті завмерло й українське життя.

У подібному становищі опинилися українські громади в станицях Тимашівська, Слов’янська та інших (Чорноморець. — 1918. —Ч. 6).

Однак більшовицька влада не змогла ні тоді, ні в 20–х роках спрямувати розвиток української духовності на Північному Кавказі в бажане для неї русло. Такі постаті українського національного відродження, як Микола Міхновський, котрий опинився в той час на Кубані, продовжували боротися за краще майбутнє рідного народу. Той, кого з початку XX ст. називали батьком українського націоналізму, вчителюючи до 1924 року в станиці Полтавській, "чулим і одночасно твердим, переконливим і одночасно наказуючим голосом закликав… студентів віддати всі сили ідеї національного відродження… Затаївши віддих, з напруженою увагою слухали студенти ці віщі слова, які падали, немов життєдайна волога, на засохлий родючий грунт" (Визначні постаті Визвольної боротьби України. — Стрий, 1992. — С. 81).

Будучи завідуючим педтехнікумом у станиці Полтавській, Міхновський послідовно проводив курс на повну українізацію цього навчального закладу, чим до краю загострив свої відносини з місцевими російськими шовіністами. Наприклад, 18 квітня 1923 року інспектор Слов’янського районного відділу національних меншин Чекуров у виступі перед викладачами й студентським активом заявив, що Кубань не належить Україні, а Росії, а українська освіта "викличе національну свідомість українських мас, а вона у свою чергу підніме їх на боротьбу, а та приведе до крові. Тому краще відмовитися від української освіти й злитися з російською культурою, а українську мову закинути" (Турченко Ф. Микола Міхновський на Кубані 11 Пам'ятки України. — 2005. — Ч. З–4. — С. 103).

Незважаючи на обурення присутніх викладачів і студентів виступом Чекурова, той наступного дня поставив питання про припинення українізації шкіл на засідання місцевої станичної ради. Її голова Жадьков ось так змальовував жахливу перспективу, яка чекає прихильників українізації: "1) Буде поданий поїзд і всіх викладачів–українців вивезуть туди, куди раніше возили нас; 2) Українізація призведе до того, що привезуть гармати для розгрому Полтавської станиці; 3) Може, я й піду, але я зроблю все, щоб врятувати країну від небезпечної українізації" (там само. — С. 103, 104).

Масові прояви духовного відродження українства Північного Кавказу, як і хвиля козацьких повстань на початку 20–х років, змусили більшовицьку владу йти на певні поступки щодо розвитку національної культури. І досить швидко російські більшовики переконалися, що українське населення цього регіону повірило в багатообіцяючі гасла про право вчитися рідною мовою, висувати на керівні пости місцевих вихідців… Про це, зокрема, засвідчили порівняльні дані переписів 1920 і 1923 років, які однозначно ствердили про повернення українців Північного Кавказу до рідного народу. Особливо характерними ці показники були по містах указаного регіону. Скажімо, в Катеринодарі 1920 року до українства призналися 17.261 українець, а через два роки — вже 48.037. У документах обох вказаних переписів до росіян призналося менше від загальної кількості українців — відповідно 12.897 і 40.

Ще більш вражаюча картина з поверненням до українства в інших містах Кубані: в Новоросійську (127 і 10.275), Єйську (32 і 12.431), Темрюку (46 і 7.314), Анапі (1.649 і 5.054), Туапсе (17 і 1.820), Сочі (110 і 1.351), Армавірі (363 і 12.318), Кропоткіні (154 і 10.287), станиці Тихорєцькій (8 і 4.805).

Якщо ж підсумувати дані в цілому по містах Кубансько–Чорноморської області, то виявиться: в 1920 році в них призналися до українства лише 33. 312 жителів (6,5 відсотка до загальної кількості населення), а в 1923 таких уже було 155.215 (32,2) (Макаренко П. З життя на Кубані під комуністичною владою (1920–1926 рр.). — С. 92).

Особливо промовистими на користь українства були дані перепису 1926 року. У цілому по Кубані тоді нараховувалося 915.450 українців, а на Північному Кавказі — 3.106.852. А в заснованих запорозькими козаками–переселенцями населених пунктах українство залишалося переважаючим етносом: станиця Батуринська нараховувала тоді 7.086 жителів, з яких 5.034 були українцями), Березанська (відповідно 10.885, 9.297), Брюховецька (12.466, 9.698), Васюринська (10.443, 9.142), Вищестебліївська (3.251, 2.400), Дінська (12.525, 10.316), Дядьківська (7.324, 6.665), Іванівська (14.209, 12.983), Іркліївська (6.473, 5.884), Канівська (17.248, 13.878), Кальниболотська (10.998, 8.606), Катерининська (13.391, 11.824), Кисляківська (13.112, 11.416), Конелівська (8.712, 7.824), Коренівська (15.548, 9.313), Крилівська (9.427, 8.146), Кущівська (11.865, 9.364), Медведівська (18.146, 15.222), Незамаївська (12.133, 10.150), Пашківська (18.000, 14.166), Переяславська (8.781, 7.552), Пластунівська (12.375, 10.528), Платнирівська (13.925, 11.628), Полтавська (14.306, 10.985), Поповичівська (10.715, 7.762), Рогівська (12.475, 10.806), Сергіївська (4.714, 4.127), Стародерев’янківська (7.230, 6.529), Староджереліївська (5.413, 5.158), Старокорсунська (12.273, 10.477), Старолеушківська (6.521, 5.857), Староменська (22.604, 19.736), Старомишастівська (9.826, 8.171), Старонижчестебліївська (12.273, 11.356), Старотитарівська (9536, 8.552), Старощербинівська (17.001, 14.453), Тимашевська (12.112, 8.961), Уманська (20.727, 17.008 українців), Шкуринська (9.749, 8.864).

Це свідчило про одне: якою жорстокою й надзвичайно кривавою не була в 1918–1921 роках боротьба з білогвардійцями й більшовиками, як вони не гальмували українізацію на Кубані, але не змогли припинити цього природного процесу.8 Однак зрозумівши, що українізація набуває дедалі більш стихійного розвитку, більшовики вирішують узяти цей процес до своїх рук, аби зовсім не втратити контроль над ним.

Навесні 1925 року в Краснодарі відбулася перша крайова українська партійна нарада, яка, по суті, поклала початок організованої роботи серед українського населення Північного Кавказу передусім на Кубані. Тоді ж було порушено питання про те, аби безплатний додаток "Советский станичник" почав поволі українізуватися. Але цьому процесові перешкоджали не хто інший, як зросійщені інтелігенти з числа українців, котрі перелякалися українізації. Це вони заявили, що не можна "хахлацькою мовою портіть газету". Більше того, чулися голоси і такого спрямування, як "Долой хахлацьку газету, потому что украинцев нету". Але тоді обізвалися справжні кубанські хлібороби, що зразу написали до газети, відверто заявивши: "Що ми — росіяни, це ви, інтелігенти, брешете, бо ми—українці й українська газета не тільки по мові, а й по духу зрозуміла нам. Нам краще вивчати сотню—дві незрозумілих нових українських слів, ніж вивчати російську мову".

До цієї основної думки стали приєднуватись хлібороби багатьох станиць, і українство Кубані взяло гору. Більше того, це поставило гостро питання перед українською секцією крайкому ВКП(б) про створення окремої української газети, яка б обслуговувала усіх українців Північного Кавказу.

І з 1926 року такий часопис — "Червона газета" — побачив світ. Починала газета з одного працівника і 35 примірників платного тиражу. Через рік вона, будучи на той час першою і єдиною українською газетою в РСФРР, вже мала сталий редакційний апарат і понад 200 сільських кореспондентів. Вона й виховала свого читача, здобувши авторитет і повагу серед широких українських мас Північного Кавказу, котрі до цього не мали можливості знайомитися з рідним друкованим словом (Вісті ВУЦВК. — 1927. — 16 квітня).

Північнокавказький крайком більшовицької партії змушений був у листопаді 1926 року ухвалити спеціальну постанову щодо українізації: "Визнати за потрібне скласти комісію для вивчення справи з переведенням діловодства радапарату на українську мову. Доручити Крайбюро українських партсекцій організувати в Ростові українську газету для обслуговування всіх округ краю. Там, де переважає українське населення, вести роботу серед КСМ, безпартійної молоді і жінок переважно рідною мовою. Вжити заходи до українізації піонерроботи. Зав. хат. читальнями в станицях, де більшість населення становлять українці, повинні використовувати українську мову. В округах і районах треба зробити перехід до викладання в школах рідною українською мовою населення, школи українізувати тоді, коли є на те згода батьків учнів" (Цит. за: Тризуб. — 1926. — Ч. 19. — С. 16).

Усе це впливало на свідомість кубанських українців, спонукало їх до тісного зв’язку з батьківською землею через приєднання у формі автономії. Мовляв, "чого нам під Москвою перебувати? Взяли б і приєдналися до України. Тут же зовсім близенько, Озівське море — і Україна. Волимо під Україну, але з однією умовою, аби Кубань не обернулася в звичайну округу. Ну, коли хочете, на засадах федерації, навіть, правильніше, конфедерації, на це свідоме козацтво піде" (там само. — 1927. — 3 травня).

За даними Кубанського окружного відділу народної освіти в 1925 році україномовного населення тут налічувалося 900 тисяч чоловік. Серед жителів Краснодара 50 тисяч — третина — розмовляли українською. Відповідно була кількість українських шкіл І ступеня — 150, з 14 тисячами учнів і 320 вчителями. Наприкінці двадцятих на Кубані загалом налічувалося 240 українських шкіл. В станиці Полтавській діяв Український педтехнікум, де навчалося 300 студентів.

Ще влітку 1920 року, завдяки енергійним заходам українського профессора О. Багрія з Самари в Катеринодарі створюється Кубанський університет, кістяк викладацького складу якого становили вихідці з України. Пізніше з нього виділився медичний інститут, де в середині двадцятих вчилося понад 1000 студентів, половина з них — "козацькі діти", тобто українці.

Перша на Кубані українська газета — "Чорноморець" — виходила з 1917 року в Новоросійську за редакцією Олеся Досвітнього. Пізніше в Катеринодарі з’являється орган Кубанської крайової Ради "Кубанський край".

У двадцяті роки українське слово несла також художня самодіяльність. Зокрема, хорові гуртки виконували українські пісні і, як висловлювалося місцеве чиновництво, "жили переважно старим і "малоросійським" репертуаром". Тож не дивно, що запрошений у березні 1926 року до Краснодара — виступити на II з’їзді Рад Кубані — хор Сергіївської станиці прикрасив свій концерт піснею "Ще не вмерла Україна" (ЦДАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 2. — Спр. 3146. — Арк. 19).

У Кубанському окрузі працювало на той час понад 300 українських шкіл, 53 гуртки української мови, а в самому Краснодарі останніх — 30. На українському відділі робітфаку навчалося близько сотні осіб, українському відділенні педтехнікуму — 70, у педтехнікумі станиці Полтавської — 300 і на українському відділенні Кубанської радпартшколи — 60. Кубанський радіоцентр 40 відсотків своїх програм транслював українською мовою. Проте станом на середину 1930 року жоден з 12 визначених для українізації районів не виконав свого завдання. Станичні ради, які вели діловодство українською мовою, були поодинокими. Усі хати–читальні тих районів, що українізовувалися, одержували газети і літературу рідною для місцевого населення мовою в дуже обмеженій кількості. Масова робота тут здійснювалася, як правило, російською. Формально ставилися до українізації різні окружні організації. Наприклад, поштовики заявляли, що немає команди зверху (Вісті ВУЦВК. — 1930. — 20 липня).

Уже з кінця 1929 року, тобто з початком колективізації, місцева преса регулярно реєструвала випадки відмови працівників освіти послуговуватися українською. "На русском языке лучше заниматься, он более нужен" (ст. Канівська); "украинизация это ненужная для нас роскошь" (ст. Спокійна). У станиці Раєвській місцева влада не виділяла школі належних коштів через те, що вона була українізована. У станиці Старощербинівській завідувач школи агітував проти утворення в школі 5 українського класу. У станицях Новоменській і Мінгрельскій начальство відмовляло, незважаючи на вимоги батьків і учнів, в українізації старших класів школи.

У станиці Андріївській звільняли з посад учителів, які володіли українською мовою, а призначали таких, що нею не послуговувалися. У школі села Ново–Кубанського на другий рік навчання перейшли з української мови на російську, всупереч волі місцевого населення.

По всьому краї уперто не виконувалися розпорядження відповідної влади про те, що по школах, де українців не менше 30%, мусить викладатися українознавство. Ще рік тому Наркомос зробив розпорядження, щоб на всіх відділах Кубанського педінституту вчили українській мови, але місцева влада так цього і не виконала.

Подібне ж творилося і на інших ділянках місцевого життя. У станицях Новомишастівській відмовилися поповнювати бібліотеку українськими книжками, в Краснодарі центральна бібліотека імені Пушкіна, яка щомісяця безплатно діставала українські книжки, просто стала ховати їх. По хатах–читальнях, ігноруючи бажання відвідувачів, відмовлялися передплачувати українські часописи, а місцями агітували навіть проти приватної передплати їх.

У станиці Кореньовській не бажали розмовляти з населенням українською мовою, а в станраді Новомишастівський голова виконкому не приймав заяв, писаних українською мовою, і т. д., і т. д. (Тризуб. — 1929. — Ч. 42. — С. 9).

Та все–ж дезросійщення краю здійснювалася силами самого населення, що далі, то все глибше й ширше, і люди поза начальством самі собі давали раду. На відсутність українських театру та клубів населення Кубані відповіло організацією численних українських аматорських труп, хорів, оркестрів. Майже в кожній станиці існував драматичний гурток; в Краснодарі їх налічувалося близько 10.

Між іншим, помітне надзвичайне зацікавлення бандурою. Було створено кілька гуртків бандуристів, а при Краснодарській консерваторії організували клас гри на цьому інструменті. Один з таких гуртків протягом 8 місяців у 1928 році дав по станицях і селах краю з великим успіхом понад 200 концертів.

Відсутність українських бібліотек компенсувалась зростом купівлі української книжки, часто–густо в складчину (там само).

Дуже захопилася українізацією молодь. У станиці Полтавській студенти педтехнікуму організовували український лікпункт і пропустили через нього близько 600 неграмотних, у цьому напрямі працювали у багатьох станицях старші учні місцевих шкіл; вони ж організовували стінні українські газети та групи сількорів і скрізь, де тільки провадилася національно–культурна праця, брали в ній найдіяльнішу участь (там само).

За ухвалою крайової влади в липні 1931 року в Краснодарі почав організовуватися Північно–Кавказький Український, науково–дослідний інститут. Через півроку він уже приступив до виконання планових тем з чотирьох напрямів — економіки, історії та етнографії, літератури та мистецтва, мовно–культурного будівництва.

Результати праці 5 штатних і 21 позаштатного науковців за І квартал 1932 року, наприклад, були підсумовані в першому збірнику, до якого, зокрема, увійшли статті: "Нариси історіографії Кубанщини", "Мова крайової газети", "Мова районних українських газет", "Місто Краснодар — як осередок пролетарської культури українських районів Північного Кавказу" тощо (Вісті. — 1932. — 15 червня).

Одну з бригад вказаного інституту відрядили до станиці Полтавської з метою вивчення досвіду українізації партійного та радянського апарату, щоб поширити його в інших українських районах. Лінгвістична експедиція мовно–культурного сектору мала за завдання протягом 2 і 3 кварталів 1932 року дослідити межі поширення української мови на Північному Кавказі.

Крім того, науковий колектив інституту готував підручники з української мови і літератури, суспільствознавства.

Крайові власті подбали і про матеріальну базу українського наукового закладу. Йому передали Краснодарський історичний Темрюцький і Таманський музеї, допомогли придбати бібліотеку, в якій нараховувалося 8 тисяч книг (там само).

З неволі, пише П. Сулятицький — пішов московський уряд і компартія на українізацію Кубані, і зараз вони самі добре не знають, як їм далі бути в цьому "проклятому питанні": не допомагати українізації, поборювати її — зле, помагати — лихо, а зовсім не звертати на неї уваги, то ще гірше. Раніше говорилося, що українізація — це, власне, лише метода підходу партії до мас і є частиною їх геніального винаходу класової національної політики. А тепер чуємо, що українізація — стихійний процес і що вона "не тільки метода підходу партії до трудових хліборобських мас, вона ставиться ширше, її потрібно використати як методу прискорення культурного розвитку українського населення краю" ("Червона газета". — 1929. — Ч. 13).

Спочатку твердили, що українізацією цікавляться лише незаможні, то головним чином не козаки, т. з. іногородні, а тепер із жахом констатують, що стихія заливає і куркулів–козаків, і буржуїв–іногородніх, і їх обвинувачується в усіх гріхах українського шовінізму і націоналізму. Не вільні від тих обвинувачень і середняки. Це все загрожує перспективами об’єднання населення, а кому від такого об’єднання буде лихо, цього доводити не треба. Через те зараз уже лунають заклики "активно провадити жорстоку боротьбу з класовим ворогом, хоч би він був тричі українцем" (там само).

1929 року, продовжував П. Сулятицький, надзвичайно жваво і піднесено пройшли Шевченківські дні. Не було станиці, не було села, взагалі скільки–небудь залюдненого пункту, де б урочисто не святкувалися ці дні, збираючи на концерти, вистави, реферати, академії сотні і тисячі люду. Не обійшлося, звичайно, без інцидентів. Наприклад, в Павловській, коли при перших згуках "Заповіту" весь зал піднялися, секретар партосередку, голова стансовіту, секретар нарсуду і члени райвиконкому, не скинувши шапок, на вимогу присутніх встати, відповідали: "Вы украинцы, ну и стойте"…

Подаючи цей факт, "Червона Газета" глибокодумно і багатозначно додала від себе: "отакі чудаки".

Уже тоді в практику увійшли нічні виклики професорів і учителів–українців, начеплювання різноманітних ярликів, інкримінування безглуздих звинувачень. Але повних обертів цей процес набирає 1932 року, коли ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалили постанову "Про припинення українізації".

Підписана Сталіним і Молотовим ухвала вимагала "негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів "українських" районів, а також усі існуючі газети і журнали з української мови на російську як більш зрозумілу для кубанців, підготувати і до осені перевести викладання у школах на російську мову" (Терещенко О. Українське відродження на дні Росії // Схід (Донецьк). — 1998. —№6. — С. 70).

Крайком і крайвиконком зобов’язували "терміново перевірити і поліпшити склад працівників шкіл в "українських" районах". Одразу ж було припинено діяльність видавництв "Червоний прапор" і "Радянський станичник", Краснодарська філія Державного видавництва України з її представництвами на Кубані, Північному Кавказі зупинила розповсюдження української літератури і української періодики. Відтак місцеве населення змушене було читати лише російськомовні видання.

Успіхові зросійщення сприяли заходи на зразок тих, що практикувалися тоді в гітлерівській Німеччині: українські школи та культурно–освітні установи повсюдно ліквідовувалися, у людних місцях палили українські книжки з хат–читалень: тих, хто поширював українське слово, знищували або висилали до сибірських концтаборів, — така доля спіткала, зокрема, півтори тисячі вчителів.

Великих втрат українське населення Кубані зазнало під час Голодомору, що набрав розмаху вслід за насильницькою колективізацією селянських господарств. Загони Червоної армії та ОДПУ оточували щільним кільцем козацькі станиці, не випускаючи з них людей — тобто прирікали їх на вимирання, оскільки хліб і худобу заздалегідь було забрано.

Внаслідок таких заходів більшовицької влади половину українського козацтва Кубані заморили голодною смертю. Населення національно найсвідоміших станиць поголовно вивезли до Сибіру, вселивши на козацькі обійстя, здебільшого, ветеранів Червоної армії й ОДПУ. Знищували навіть назви станиць — їх змінювали, аби ніхто і здогадатися не міг, що тут жили нащадки українського козацтва. Так, станицю Полтавську почали іменувати Красноармійською, Уманську — Ленінградською (там само. — С. 71).

Крім того, десятки тисяч кубанських українців були закатовані в підвалах місцевих відділів ОДПУ–НКВС.

Усе це боляче вдарило по українській людності Кубані, спричинивши занепад національного життя на довгі роки.

Власне, до Малинового Клину слід віднести і українські поселення Північного Кавказу на території Терського козацького війська. Як ставилося тутешнє козацтво до України, свідчить лист голови Великого його кола Губорєва з Владикавказу 16 листопада 1920 року, звернений до уряду УНР: "Терское и Кубанское войска тесно связаны с Украиной кровным родством. Многія станицы Терского войска еще только с 1864 г. переселены из Черниговщины и Полтавщини.

Теперь наше искренное желание сблизиться с родной Украиной й поддерживать друг друга" (ЦДАВОВУ: Ф. 1429. — Оп. 2. — Спр. 35. — Арк. 7474 зв.).

Крім Малинового Клину — суцільної етнічної території на Північному Кавказі, слід згадати і про окремі оазиси українців у цьому регіоні. Зокрема, такий район, як Мугань у Закавказзі. Там у 1917—1920 роках проживало близько 20 тисяч українців.

В Абхазії наші співвітчизники тоді жили в таких суціль українських селах: Спасівка, Стара Чернігівка, Нова Чернігівка, Полтавка, Володимирівка, Петропавлівка, Бомбори, Веселе, Іванівка, Олексіївка. В сусідстві з іншими етносами у великій кількості населяли українці Бакланівку, Дранди, Миколаївку, Псхулати; жили українці в інших населених пунктах, зокрема в Сухумі, Гудауті, Гаграх. До речі, 105 родин з цих місць свого часу зареєструвалися як громадяни Української Народної Республіки… (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 3. — Спр. 50. — Арк. 16).

Властиво український етнографічний кордон на Північному Кавказі прибережною смугою підходить аж під Сухум–Кале. В другій половині XIX ст. це узбережжя заселили родини запорожців, що повернулися з Туреччини в 1808 році, та згодом із Задунайської Січі в 1852. Вони, до речі, були засновниками Анапи, Новоросійського, Естонського, Володимирського, Анастасьєвського, Туапсе, Геленджика, Пластунського, Сочі, Адлера, Пиленкова, Гагр, монастирів у Новому Афоні та "Дандри" (Іванис В. Кубанщина в концепції Північного Кавказу // Нові дні (Торонто). — 1968. — Ч. 216. — С. 4, 5).

Відродження української національної самосвідомості тут, як і творення державності на Кубані, Чорноморщині, Терщині, звичайно, прискорило 6 у майбутньому зближення Малинового Клину з Україною. Цього не могли допустити великодержавні російські шовіністи — як білого, так і червоного забарвлення. Вони нищили все українське весь час. Лише в останні роки тут починає відроджуватися український дух. Зокрема, для координації діяльності українських організацій Кубані утворено Чорноморську Козацьку Раду, яку очолив головний отаман Пилипенко. Сучасне кубанське козацтво прагне мати добрі зв’язки з матір’ю–Україною.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   35


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка