Володимир Щербаков Сім стихій



Сторінка10/14
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.78 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

АЇРА


Їй важко пригадувалося, як було раніше, коли її звали Аїрою, коли жила в підземному палаці, де не чути гарячих вихорів, завивання піску, шелестіння пилових хмар. І важко забути те, що вигадала про себе тут, на Землі, нове своє ім’я: Ірина Стеклова. Проте іншого вибору не було: кожен має право на минуле, хоч би й вигадане. Як же без цього? Це й лишилось їй — відтоді, як побачила на своїй руці зелений браслет. Тричі прожити життя, щоразу освоюватися з новим, незнаним, потім розлучатися, наче з напівзабутою згадкою, а попереду — знову невідомість, незвіданість, завтрашнє… Хоч би скільки мала сили — все одно важко. Проте ніхто не смів навіть помишляти про іншу можливість — жодна з метаморфоз не повинна була вивести її за коло узвичаєних понять. Хоч які б сміливі шляхи народжувала її думка, завжди і повсюдно поряд з нею любов і гіркота розлучень, мрія і надія. Вона вимірювала майбутнє, хай поки що й туманне. Наче б лаштувалася до мандрівки в далеке селище, щоб попрощатися з тими, хто був їй колись близький. Вона ще не називала себе Аїрою. Історія її була простою: ось звідки вона — ось її домівка, і мати, і сестра її, і той, з ким цілувалася від пізнього вечора й до світання біля чужого ґанку. Образи вже розмивалися, наче далека минувшина, яка зненацька постає у пам’яті крізь непроникну пелену. Марила майбуттям. Воно мало звільна поглинути її увагу і змінити. Все життя її з дивовижними перетвореннями записане на зелених нитках браслета, їй лишалось тільки скорятися стародавнім велінням. Чиїм? В ім’я чого? Вона могла обирати друзів-товаришів, розмовляти й працювати з ними, мріяти, сподіватися, кохати. Але за цим стояла доля інших. У неї могла бути лише одна мета: не забути про них, коли настане час. І лише задля цього, загалом, вона перебувала тут, на Землі. Думала: востаннє вернеться до своїх, щоб попрощатися. І передчуття цього прощання тривожило її. Ніби в ній уже жило дві людини, і вона слухалася то одну, то іншу. Те, що відбулося, поставало перед нею то як справжня, достеменна минувшина, то як мрія, то як вигадка. Страждала від цього і водночас нагло й тяжко борсалася в споминах: що ж усе-таки було насправді? Невже не було того останнього вечора, коли вона прийшла до людей?.. Прийшла і побачила жінку, яка була їй за матір. Та прийняла її, і обдарувала ласкою, і пригорнула, і довго гомоніли вони, а потім знайшлася і сестра. З вікна виднілася річка: над темною чистою стрічкою неспішної води гнучке вербове віття, чорна вільха, за річкою здіймався пагорб, і всюди — і в домі теж — повітря з легким запахом диму та лугової трави. Вона повернулася б у ті місця… Якщо це не химерія. Дні її сколихнулися ваганнями: дві людини, які оселилися в ній, сотали її спокій. Потім одна з них повинна щезнути. А поки що… поки що порятунок лише у мріяннях. Ель проніс її на захід, далі повернув на північ. Унизу розкинувся лісовий океан, його прокреслювали світлі нитки доріг. Здається, там… Вона вела машину над самим лісом, щоб упізнати місця. Просіка, річка, стара вільха. Тут! Будинки над берегом. Вона посадила ель віддалік. Пішла пішки. Повітря темніло; насувалася хмара. Небо стало темно-ліловим. Спалахнули блискавиці; вони шаліли по всьому небокраю. Довкола простір, під берегом широка стрічка свинцево-жовтої води. З’явився страх. Проте йшла і йшла. Біля околиці отямилась: будинку, селища не впізнавала. Отже, вигадка? Періщив дощ — по воді, по траві, по калюжах. Вона побрела до еля. Отже, вигадка. Холодні краплі падали на відкриту шию, струмочки потекли за комір. Вона залізла в ель, вкрилася накидкою, заснула. А коли прокинулася, довго не могла збагнути, де вона і що з нею. Чужі будинки, чужі люди… На неї дивилися з цікавістю. Вона підняла ель у повітря, глянула на годинник і охнула: проспала мало не дві доби. Сон був погідний, думки проясніли. Вона навіяла собі все про себе, ось якого дійшла висновку. Хто вона? І друге «я» почало танути, маліти, як свічка: його зоставалося все менше й менше. Зникала друга людина, що жила в ній. І за її спиною ясніше й чіткіше проглядала інша. Ім’я їй Аїра. Вона опиралася спокусі повірити одразу: вигадка притягувала думки, наче магніт. Її ель ішов на схід, потім звернув з прямої дороги, ніби його теж підстерегли вагання. Стрибнув убік, пройшов над великою річкою від її джерел до самого гирла і знову подався на схід. Однак він повертався ще двічі, коли зустрічав річку, схожу на ту, яка ще не стерлася в пам’яті. Вона повернулася на Берег Сонця. * * *

І другого ж дня вилетіла до річки. Аїра знала тепер, що знайде браслет. Колись він був їй на заваді, тепер — вкрай потрібний. Вона не мала ні крихітних комп’ютерів, цих пам’ятливих співрозмовників, ні схожих на брошки та кулони напівпровідникових скляночок — апаратів відеозв’язку; браслет слугував їй за них і за багато що інше, чому поки що немає у нашій мові назв. Його не можна було втратити назавжди. В його зеленавих нитках завжди знайдеться трохи тепла та променів, щоб дати про себе знати. Досить лише захотіти його знайти. Не кожному це дано. Я не зміг би розшукати його і жоден з моїх знайомих — теж. Тільки вона, Аїра… Проте перший день минув намарне, мабуть, не там шукала. У бузкових сутінках пробиралася до еля через густі зарості папороті. Почула плюскіт, шарудіння, хтось чхнув і форкнув, як лошатко: борсук! Смугастий звір, не криючись, сапав і бовтався біля берега. Вискочила з води жаба — просто йому в пащеку. Аїра сполохала його. Він насторожився, підняв круглий поросячий п’ятачок і неквапом подався геть. Вона повернулася додому, і марилися їй обережна хода під вікном світлої травневої ночі і шум молодого листя. Вранці Аїра повернулася до сухого, зі зламаною вершиною в’яза. Звідси вона вилітала напередодні увечері. І знову пошук. Біля підніжжя в’яза зеленіла черемха. Погляд Аїри машинально ковзнув по сушині — стовбур в’яза видавався справжнім велетнем. На висоті десяти метрів від землі чорніє дупло, і там, у темряві, пищать пташата пугача. У просвітку поміж вітами черемхи видно нори — житло борсуків. Ліворуч шумить, гуляє річка… Вечір. Ранок. Новий день… Аїра повертає до берега і йде біля самої води. У неї тепер швидка пружна хода, вона ніби літає, і встигнути за нею нелегко. Над її головою пролетів пістрявий широкорот — птах з червоним дзьобом та морквяного кольору лапами, синьо-зеленим оперенням, дужими крилами з металевим полиском. Аїра здивовано стежила за ним: широкорот перелетів через річку, повернувся і зробив над нею коло. Пістрява франтувата птиця, можливо, вперше бачила тут людину. І людина була вражена не менше живою дивовижею. Попереду, в кедрівнику, збуджено пугукали пугачі, яких Аїра сполохала біля гнізда. Опівдні вона раптом пригадала своє колишнє ім’я: Ірина. На диво виразно постав у пам’яті і той день, і година, коли стояла вона на мосту з браслетом. Вона думала, браслет понесло вниз течією. Вона шукала його не там. Пригадала, впізнала міст, і це стало новим сигналом до пошуку. Виникло видіння: жінка з браслетом. Тут, тут… Аїра вибігла на міст. Унизу мчав холодний потік. Вона роздягнулася, на мить зупинилась. Підібгавши ноги, легко стрибнула вниз. Над самою головою витягнула руки, поклала на них голову і, ніби продовжуючи політ, полинула разом із стрімким глибоким струменем. Аїра пірнула, дістала дно пальцями, перевернула кілька каменів — валуни, позбавлені опори, покотилися вниз. Випливла на берег, розгублено висипала на землю жменю дрібних камінців. Браслета не було. Вона зігрілася під сонцем. Зайшла у воду знову, попливла вниз, за течією, пірнала, в глибокому, страхітливому вировищі зустріла зубатого тайменя, підняла округлу перловицю, проте перлину всередині не знайшла. Вона ще не вловлювала випромінювання, що йшло від браслета. Проте він був тут, вона це знала. Вона повернулася майже до самого мосту, знову кинулась у воду й почала шукати біля протилежного берега. І відчула, що долоні ніби потепліли. Як у дитячій грі, тепер було то тепло, то холодно. І зненацька гаряче! Новий сигнал. Тут! Вона пірнула востаннє, розгребла дрібне каміння, що вкрило вибоїну в гранітній підводній скелі, й дістала те, що шукала. Браслет. Обличчя її змінювалося, чітко проступали нові риси. Вона спроквола вийшла на міст, одягнулася. Стояла й дивилась, як б’ється внизу голуба холодна вода, через яку ледь просвічують світлі камені… Ірини Стеклової більше не було. Навіть зовні у ній не лишилося нічого такого, завдяки чому можна було б упізнати знайому. Хіба що надто вже пильний погляд вихопив би звідкись, із самої її глибини, майже невловну схожість з Іриною. Так ледь-ледь видніються камені на дні потоку, що досі біжить під тим же мостом. * * *

Я бачив, як вона нахилилася над озером, як знову ніби віднаходила себе, і хтозна, які думки роїлися в цей час у її голові. У свічаді води — важка хвиля волосся, уважні очі, браслет на тонкій руці. Чи ти це, Аїро? Над озером кружляє велика красива птиця-скопа. Тихо і ясно. Хмари сховалися за далекою сопкою. Птиця стрімко кидається вниз, зметнувши стовп бризок. І їй пощастило сьогодні: із здобиччю набирає вона висоту. Далі ніби завмирає у височині. І мокре пір’я її здиблюється, настовбурчується, і вмить птиця струшує з себе воду. На льоту. Під її темними крилами — райдуга. Ми обоє махаємо птиці рукою. Тільки Аїра не бачить мене. Я починав осмислювати хід подій. Не випадково Ірина Стеклова цікавилася проектом. Найкрасномовніше за все мені розповів про це її щоденник. Стурбований її тривалим зникненням, я, не обмовившись нікому жодним словом, пробрався — так, таємно! — пробрався у її дім і прочитав його, з першої сторінки до станньої. Багато про що я здогадався, тепер прояснилося все інше. Ми поквиталися: колись на «Гондвані» Аїра викрала запис, подарований мені Янковим… Те, що відбувалося у нас під боком і мало назву «Проект «Берег Сонця», було, по суті, першою спробою управляти випромінюванням зірок. Спробою багатообіцяючою. І не було кращого способу ознайомитися з проектом, ніж узяти в ньому безпосередню участь. Вона так і вчинила. Ще один крок — і принцип можна перенести на будь-яку іншу зірку, в іншому закутні всесвіту. Тоді, мабуть, неважко відвести згубні промені від далекої планети, повернути їй життя, історію, цивілізацію. Десь по сусідству, на іншій планеті, треба встановити концентратор, який збиратиме проміння, і рефлектор, який відводитиме його подалі, у всесвітнє безмежжя. Зірка одразу ж поблякне, світлові нитки протягнуться обіч від планети, обминуть її. Саме це вона й збагнула і почала з нами працювати. Але хто повірив би Ірині Стекловій, якби вона раптом заявила, що це єдиний і найшвидший спосіб подати допомогу іншій планеті? Адже істина завжди перемагає у боротьбі поглядів. Зате в Аїри було набагато більше шансів одразу переконати у своїй слушності. Так я уявляв тепер усе, що відбувалося. Аїра добре взнала нас. У неї для цього було багато часу. Вона працювала з нами поруч, краще й не придумаєш. Очевидно, відкинувши личину, вона залишила знання. У неї був щоденник, але я, хоч як би мені того хотілося, не зміг надрукувати його повністю: свідчення, інформація були всеосяжними. Її міркування про проект були цікаві і навіть мені дали багато чого нового. У неї була касета із записом того, що сталось у фітотроні. Вона мала всі ключі для подальших контактів. Як вона поведеться сьогодні, завтра, післязавтра? Гадати безглуздо. Хіба міг я тоді, на «Гондвані», передбачити, що стане з нею і взагалі, чи зустріну я її коли-небудь? Думаю, що це так само не вдалося б нікому. Проте натяк Енно щодо високого рівня розвитку цієї цивілізації, як з’ясувалося, справдився. Цей сьогоденний язичник, який повсякчас прагне звільнити людину від пут «технічного абсолюту» і повернути її бодай частково— у лоно природи, несподівано виявився провидцем. Недаремно ж навіть дикуни, яких він реконструював своєю уявою, часто-густо перевершували Колумбіє та Магелланів. Коли повірити йому, то виходило, що у них, мовляв, і пам’ять трохи краща, і руки трохи спритніші, якщо не в усіх, то принаймні у тих з них, кому можна б надати титул «первісний інженер» або «первісний землепроходець». …Усвідомлюю: жодні мої розмірковування не допоможуть до кінця пізнати Аїру та подібних до неї: надто вже не схожі вони на нас (не зовні, ясна річ). Вона, проте, не втрималася від спокуси, щоб того ж дня викупатися в озері… Поряд з нею вільна гладінь нагрітої сонцем води — колись-бо потрібна була вся пам’ять багатьох поколінь там, на її планеті, аби хоча б подумки відтворити такий же озерний ландшафт. З іншого берега я дивився, як вона пливла, як лягла на спину, допливши до середини, і відпочивала на воді, і від її рук розходилися м’які хвилі. Чи є людина, здатна передати все це словами?.. Хоча б у майбутньому чи в минулому? Дивна думка… Колись-бо, не так уже й давно, легше було знайти людину, яка була б з природою на «ти». Років так сто — сто п’ятдесят тому… Їй лишалося б тільки вгадати Аїру, передбачити її візит до нас. Потім узяти перо… Чому б і ні? Тоді багато фантазували. У мене запаморочилось у голові. Була довкола така світлінь і прозорість. І щось підказувала пам’ять. Може, мені все ж було легше, ніж цій жінці, яка купалася в озері? Чи ж згадувати?.. Стояла береза на березі юна, білотіла,
Береза глянула в воду — і злякано затріпотіла.
Бігти б їй, щоб коси од вітру гойдались.
І не змогла, і заплакала, а чому — і сама не знала.

Я підійшов до берези, що чиста така і біла,


Й ножа безжально всадив в молоде її тіло.
Спрагу соком втолив — кров’ю її живою.
І упав, і заснув. Береза шуміла над головою.

І снились мені утрати, і серце моє боліло,


І віття твоє, березо, із співчуттям тріпотіло…
З ножем у руках я прокинувсь — у злодія сон полохливий,
Голубішим небо могло б бути, а воно — як на зливу.

З БРОНЗОВОЇ ЕПОХИ У КОСМІЧНУ


Пригадую відчуття нерішучості й навіть збентеження, коли сказали, що Ольмін прийме мене. Збентеженість моя пояснювалася просто: колись я хотів стати тим, чим був він; однак мені це не вдалося, хоч яких докладав я старань. Виходить, справа в мені самому: інших причин годі й шукати. Я знав, що ми майже ровесники. Та ось він досяг… Правда, у нього був інститут, але, беручи це до уваги, я все ж не обманював себе: саме йому належать головні результати. Я досить добре розібрався в суті його праць. У них було саме те, що може вміститися в одній небуденній голові, проте ніколи не вміститься цілим або частинами — у кількох. Коли проект зароджувався і було вирахувано перші схеми реакторів, він запропонував використати потоки сонячних корпускул. Вони, доповнюючи конус, ніби ущільнювали його. І були тим підручним матеріалом, на який раптом пощастило натрапити. Залишалося знайти спосіб їх фокусування, щоб вони лягли в тіло конуса, утворили його стінки і разом з частками реакторів та прискорювачів склалися б у той самий хвилевід, по якому енергія від Сонця пішла б до планети. З цього виник цілий напрямок. Через рік схему реактора забракували: жодна земна установка не витримала б такого навантаження. Ольмін включив у робочий цикл зворотний зв’язок: перші порції сонячної енергії досягали Землі й вливалися в потік обмінної камери. Вони призводили до посилення нового, другого за рахунком, імпульсу. І цей імпульс був набагато потужніший за перший: він ніби увібрав у себе і земне й сонячне тепло. Конус окреслювався чіткіше. І тому злива фотонів з кожним імпульсом щедрішала. Перспектива поставала безмежна: це було схоже на самофокусування сонячних променів у порожнечі. Думаю, навіть фантазувати на цю тему вважалося сміховинним. І ось я маю з ним зустрітись… Прокинулася моя нікчемна гордість: усі ці та багато інших ідей тепер уже й для мене мали вигляд елементарний. Якийсь час я був певен, що цілком здатен на те ж саме… Проте я належав до іншого світу, отож мені навіть не випадало братися за таке. Хто — я? Журналіст. Репортер, як колись називали себе окремі представники нашого ремесла. І жодні автоматичні запам’ятовуючі пристрої, термопластичні записуючі прилади та авторедактори, що замінили автоматичне перо і друкарську машинку, не внесли чогось істотного в наше становище. Колись я зневажав власні прагнення. Чи, може, навпаки — знайшов себе знову. Хтозна… А Ольмін ніби здогадувався про хід моїх думок. Ми розмовляли не вперше, майже з годину; потім я зустрічався з ним ще разів зо два, але ці зустрічі тривали вже менше. Ніякої пози, анінайменшого натяку на зарозумілість. Опісля я сам собі зізнався: на його місці у мене так не вийшло б. Того першого дня я пересвідчився, що це через його статтю все в мене сталося інакше. Це вона обеззброїла мене тоді, коли я тільки-но взявся за опрацювання теорії відбивання хвиль від корпускул. Проте я не сказав йому цього. Я ніби передчував, що настане час, і це визнання стане мені в пригоді. Він зовсім не справляв враження холодного рафінованого інтелектуала: на вигляд чоловік цілком буденний. Хіба що у відповідях та репліках більше суворого тону, і тому мені здавалося, що цієї миті він не тільки тут, зі мною, а й ще десь, в іншому місці. На березі. В інституті. Біля реактора. І обличчя його, вираз іноді були такі, ніби він ось-ось скаже щось дуже важливе. Раптом засвітяться очі, я замовкну, і він мовчить: виявляється, думає про своє. Правда, цю його неуважливість із співрозмовником не одразу й помітиш. Але я теж у таких випадках умію маскуватися. Будь-яке запитання неважко запам’ятати, навіть не переймаючись його суттю, за хвилину повернутися до співрозмовника звідти, із своєї далечіні, і належно відповісти, розтлумачити… Він навіть жодного разу не збився: говорив твердо, неголосно, впевнено, ніби й справді невідступно тримався тільки мене й нашої балачки тут, у просторому кабінеті з невидимим склом, в якому не переломлюється світло. Він середнього зросту, під час розмови несподівано підводиться, ступає кілька кроків по кабінету, потім знову сідає в крісло; і саме в цей час найкраще видно, що він одночасно розмірковує і про своє. У нього яскрава каштанова чуприна, як у древнього кельта, досить живе обличчя. Важко здогадатися, що він знає все або майже все, що знає співрозмовник, і жодним запитанням його не захопиш зненацька. Проте це, очевидно, так. А може, я надто швидко повірив у нього. Я пробачив йому його успіхи, його злощасну статтю, кінець-кінцем його славу. Якось він поглянув на мене вже з цікавістю: здається, моє запитання до нього нарешті виявилося нестандартним. Проте взагалі я поводився так, щоб не видати себе: видовище вийшло б, мабуть, жалюгідне. Я вже розпізнав за його неспішними, навіть уповільненими жестами дивну енергію, майже одухотвореність. І що мене полонило, то саме те, що він аж ніяк не прагнув цього демонструвати. Йому приємно було приховувати це від інших. Дещо він спрощував. Навмисне, як мені подумалося. Я йшов назустріч його бажанням і в чомусь вносив свої поправки до його суджень. Коли розмова почалася про програми астрономічних та фізичних досліджень, пов’язаних з проектом, він розповідав про речі зовсім не якісь там складні. Хто скаже напевне, скільки саме дослідницьких станцій потрібно спорудити на Венері в наступному році чи скільки ракет послати для дослідження навколозоряного простору? Ясно, що чим більше засобів буде надано одним, тим менше їх залишиться для інших — арифметика простенька, задачка розв’язується елементарним відніманням. Але кому довірити цю єдину арифметичну дію? Тут він замовк і усміхнувся якимось своїм думкам. — А ви знаєте?.. — почав я і раптом виклав усе, що тільки знав про Аїру. Ольмін вислухав мене з таким виразом на обличчі, ніби й уявлення про все це не мав. І все ж це було не так. Та я здогадувався про інше… І коли навіть Ірина Стеклова щезла зовсім несподівано для нього, то він міг запідозрити що завгодно. Хтозна, чого це йому коштувало. І я раптом відчув себе незручно. «Ніби мало йому інших клопотів. Відволікати його від роботи просто не по-людяному, як ти цього не розумієш, дивак, — картав я себе. — Сама Аїра, мабуть, не захотіла б, щоб він знав правду. Його робота потрібніша. І їй теж!» Я замовк, не намагаючись вести далі цю туманну балачку. І помітив, що він ніби порадів з цього… Мені лишалося одне: старанно осмислити суть справи. Ольмін показав мені будівництво, його головні об’єкти, і помалу я почав дивитися на те, що відбувається, його очима — уважними, зіркими очима фізика, здатного замислитися над деякими явищами, що тільки видаються іноді простими. Магістральні тепловідводи на березі входили в тунелі й тягнулися на багато кілометрів морським дном — це я знав добре, проте без Ольміна я ніколи б так чітко не уявив, що ж відбувається там, під багатокілометровою товщею води. І як вдавалося нарощувати довжину цих велетенських удавів, тіла яких складалися з надпровідників, а луска і скелет — з найміцніших сплавів. Наче за помахом чарівної палички, конструкції опускалися в тунелі і там намертво з’єднувались у дуже простий спосіб. — Метод холодного зварювання один з найновіших, — розповідав Ольмін. — Його винайдено приблизно 2000 років тому. Тут немає ні суперечності, ні парадокса. Древні кельти відкрили спосіб з’єднання металів, що видався їм дуже легким: треба лише відшліфувати золоті пластинки і дуже міцно притиснути одну до одної. Метал чіпко з’єднувався. Через дві тисячі років стало відомо, що ця чудова властивість зумовлена особливостями атомної структури матеріалів. Поверхня матеріалів — це своєрідний магніт. Її атоми притягають сторонні молекули, що потрапили в їх силове поле. Молекули азоту, кисню, води під дією електричного поля атомів так спресовуються цим полем, що тиск у тоненькому суміжному газовому шарі доходить до тисячі атмосфер. Газовий панцир — одна з головних перешкод для зварювання. Замінимо в нашому невеличкому розмірковуванні молекули газу на атоми металу — сутність явищ у принципі залишиться тією ж, проте ефект буде інший: замість утвореної непотрібної броні відбудеться те, що ми називаємо холодним зварюванням. Я опускався в тунелі і бачив своїми очима, як, виблискуючи до болю в очах, відпливала вдалину, зникаючи за поворотами, металева стрічка. Її секції зварювались одна з одною. Метал добре передавав розсіяне тепло і вирівнював поле температур; і його нічим було замінити, коли йшлося справді про космічні масштаби. З епохи пізньої бронзи до нас дійшли круглі золоті коробочки (діаметр 38, висота 25 міліметрів), що зберігаються нині в Ірландському національному музеї в Дубліні. Після другого народження холодного методу (1948 рік) експерти знайшли на цих золотих реліквіях незаперечні сліди зварювання. Древні коробочки з нехитрими прикрасами, золото, туго скручене в круті вензелі… Можливо, було б справедливим видати патент на холодне зварювання їх геніальним творцям! — Навряд, — зауважив Ольмін і взявся розвивати свою думку далі. — Метод-бо надто вже простий. Хіба важко уявити собі древнього ювеліра, який у поетичній обстановці майже первісної хижі виготовляє прикраси для вождя племені й старанно озирається на всі боки: чи не підглядає хтось за його майстерною роботою? Одначе вперше зварювання було застосоване, мабуть, при виготовленні глиняних сосудів. Волога глина, віск, парафін, смоли, пластмаси легко склеюються, і для зварювання бронзової епохи вони набагато піддатливіші за метали. — Донний поглинач тепла — це не керамічна дрібничка! — сказав я. — Ви уважні до деталей, — зауважив він, і в цьому зауваженні мені вчувся підтекст. (Знову Аїра!) Не треба б втручатися… Який сенс від моєї розповіді про неї? Адже знав, знав, що він знайомий з Іриною… з Аїрою. Якщо тоді Ольмін не спромігся на жодне слово, аби мені відповісти, значить, вважав зайвим… мене, звичайно. «Час порозумнішати, Глібе, — подумав я. — І бути стриманішим. Давно час. Слухай і вчися…» (…Виявляється, зварювання на холоді полюбляє чисті метали, без окислів, без найменших слідів жиру, вологи та адсорбованих, прилиплих молекул газу. Під великим тиском поверхневий шар металу руйнується і частково розпливається. Оголюються, виступають на поверхню чисті, так звані ювенальні шари. У місцях їхнього контакту й відбувається з’єднання. Якщо, здавлюючи ці дві пластини, одночасно пересувати одну відносно другої, то виступи, де вони справді доторкаються, починають руйнуватися. Поверхневий шар зникає швидше, ніж від самого лише тиску, — відбувається зварювання зсувом, як його нині називають. Зварювання зсувом потребує тисків у багато разів менших). І я бачив, як механічні руки велетнів-кіберів робили все це, складаючи грандіозну споруду з труб, стрічок та металевих куль накопичувачів. Один з кіберів загинув. Я бачив на екрані, як підкосилися його механічні ноги від непосильного навантаження і сяючий левіафан упав вниз, на саме дно тунелю, а на нього завалилася ціла секція, зім’явши його блискучий кожух і прозорий ксіролевий купол програмного управління. Сталося це за три дні до катастрофи, коли мене не зраджує пам’ять. Саме з цього дня майже виключно перейшли на зварювання зсувом. Навантаження зменшилися, але виникла небезпека вібрацій, на яку спочатку не звертали уваги. А в цей час над Землею, на висоті тридцяти тисяч кілометрів, завершували монтаж кілець додаткових рефлекторів. Там ширяли в невагомості майже розумні електричні істоти, і я налаштувався до них у гості. Ольмін напучував мене: — Там усе значно простіше. Коли немає атмосфери, значить, до металу не прилипають молекули газу. «Панцира» немає. Немає окислів та вологи — ще одна перевага. Ось чому в космічному вакуумі працювати легше. Холодне зварювання може навіть стати небажаним супутником у космічних експедиціях і самочинно відбуватися там, де на це не сподіваються. Люди в скафандрах, металеві конструкції в дусі Уеллса, міцно скріплені болтами… Беруться відкрутити гайки на кришці якого-небудь місячного генератора — марні зусилля! Гайки приварилися до кришки. Болти скипілися з металом в одне. Холодне космічне зварювання! Тут, дивишся, шківи приварилися до осей — зварювання зсувом! — там на машину налипли якісь місячні самородки. Аврал: треба різати автогеном! Звичайно, цього не станеться: фахівці своєчасно розібралися в секретах маленьких золотих коробочок з Ірландського музею.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка