Володимир Щербаков Сім стихій



Сторінка11/14
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.78 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14
КАТАСТРОФА


Увечері напередодні катастрофи іоноліт доставив мене з орбіти на одну із станцій Приозер’я. Прокинувся я рано й одразу ж вилетів на Берег Сонця. По дорозі дізнався про те, що сталося. — Море прорвало склепіння тунелю, — лаконічно сповістили мене. Я знав, яких зусиль коштувало прокласти під морським дном цей третій тунель. Там всуціль скелі, ледь прикриті осадовими породами. Підходи до тунелю починалися біля лінії старих металургійних басейнів, де після припливу накопичувалася морська вода — потім вона поступово витікала крізь фільтри, що збирали уран, золото, платину, миш’як. Один з басейнів висадили в повітря і на його місці спорудили майданчик. Звідси тунель стартував два роки тому. Його жерло було схоже на кратер вулкана, я пам’ятаю давні знімки. Він ішов похило вниз, пробиваючи собі шлях крізь шельфову ділянку, а його вихідна чаша могла б повністю поглинути невеликий острів, якби він раптом опустився на дно, наче казковий град Кітеж. Два роки роботи захопили людей, які твердо повірили в те, що фантастичнішої мрії вони ще не втілювали в життя. Я сам пережив це відчуття: проект вражав. Мені здавалося, нічого визначнішого для всіх нас не робилося відтоді, як запустили штучне серце планети — дейтерієво-водневі станції на океанському дні. І ось маєш… Сталося справжнє лихо… Що буде з проектом, якщо тунель затопить. Не так-бо просто відкачати потім мільярди кубометрів води. Я вже не кажу про те, що споруда стане зовсім непридатною. Тоді, мабуть, буде легше прорити новий тунель, ніж відновити дотеперішній. Отже, ще два роки, ну, рік… Я переймався тепер не лише долею проекту. Вболівав і за Ольміна. І ще одна людина нетерпляче чекала завершення робіт. Усі сподіванки Аїри пов’язані з можливістю управляти випромінюванням зірок. …Я вмикав екран кожні п’ять хвилин і намагався бодай вгадати контури споруди, захованої так глибоко, що проникаюче випромінювання передавачів інформу ледве досягало нижніх горизонтів. З цієї невиразної картини тільки й можна було зрозуміти, що водоспад розширював русло і потік набирав потугу на очах. Я спостерігав перші спроби визначити масштаби катастрофи. Дві автоматичні морські черепахи, оперезані багатотонними кільцями баласту (щоб не втягнуло всередину!) наблизилися до прорану й зробили рекогносціювання. За ними почала підтягуватися техніка. Проте все відбувалося страшенно повільно. За годину польоту на елі я неабияк нанервувався. Я бачив, як від берега відійшов транспорт, навантажений велетенськими бетонними блоками та загороджувальними фермами. Як я дізнався пізніше, на березі досі ще не уявляли всієї небезпеки. — Частково розмите склепіння третього тунелю, — монотонно повторювала незворушна дівиця інформу у відповідь на мої запитання, — техніка поспішає до місця катастрофи. Черговий оператор поранений. Інших надзвичайних випадків не помічено. Я зв’язався з інститутом, проте Ольміна не застав. Там навіть не завдавали собі клопоту відповісти мені, де він зараз. Я ледве пробився до Телегіна. Він кинув на мене крижаний погляд, його темні очі були непроникні. — Прилетите на місце, дізнаєтеся самі… — пробурмотів він і вимкнув зв’язок. Я насварився кулаком. У мене лишалося десять хвилин польоту. Ель обігнув сопку й увірвався в останній виярок перед узвишшям: за низьким перевалом був Берег Сонця. Проте третій тунель був далі. А те місце, де розгорталися головні події, — це шельф біля самого материкового схилу. Я вирішив сісти на берег, замінити машину. На універсальному елі можна було б підібратися до прорану. Мені трапилася чиясь непогана посудина. Я спікірував на неї, наче кібець: залишив свій ель — свічкою вгору. Викликав чергового. Боже, чого коштувало добитися від нього бодай кількох слів! (Ніхто всерйоз не сприймав мої шанси у цій грі. Більше того, я був зайвим.) — Так, там люди… — похмуро відповів він. — Ситуація нестандартна. Керує Микола Карін. — Карін! — вигукнув я. Я добре знав молодого інженера з Болгарії. До того ж він був ще й режисером. Це він розповів мені, як під час першої кінозйомки в його житті, коли він ще й не помишляв про остаточний вибір жанру, чарівна Соня Беланова переконала його. Ні, не словами. Знімався епізод: Він і Вона. За хвилину вони мають розлучитися. Вони щось ще казали одне одному. Між ними прозорий шлюз орбітальної станції. Слів уже не чути: видно тільки її обличчя. Вона усміхається, намагається щось сказати… плаче. У цю мить на її лоб спадає пасемце волосся. Ще трохи, і Вона заплющить очі, тоді прощай стрічка, зйомку доведеться повторити. Однак дві орбітальні станції розійдуться за хвилину-дві. Дубль можливий лише в принципі: зйомка у космосі! Карін показав на мигах: Соню, волосся заважає. І тієї ж миті помітив на її руці обручку, якої за сценарієм не повинно бути. «Обручка!» — вигукнув він у відчаї. І побачив: Беланова знімає обручку, причому за кадром, а рукою, що звільнилась, поправляє волосся — й увесь цей час грає… Та ще як! Її обличчя примусило його тоді повірити в диво перевтілення. І це було найсильніше враження, яке коли-небудь справляло на нього мистецтво. Карін там… біля тунелю. — Що з ним? — вигукнув я, увімкнувши зв’язок. — Почувається чудово, — відповів черговий і по хвилі додав: — Очевидно, на відміну від вас. Що зі мною? Занадто схвильований? Такий день… просто день такий. Черговий доповів про мене Телегіну. Телегін — це машина, яку винайшов Ольмін. Точніше, десь знайшов. Машина майже невмолимо точна, як інтегральне рівняння. Жартома казали, що Ольмін ніколи не буває вдоволений собою, за винятком хіба що тих небагатьох випадків, коли доручає справу Телегіну. Той завжди діє в дусі Ольміна. І це в нього виходить нібито краще, ніж у самого шефа. Телегін вийшов на зв’язок. Запитав, які в мене наміри. Я відповів загальними фразами, запитав про Каріна. Що там відбувається?.. На мої запитання Телегін відповідав коротко, кілька скупих, скоромовкою мовлених фраз, нічого не прояснювали. Я сушив собі голову: що він збирається робити? І взагалі як справи на третій ділянці? Настав час, коли я почав сумніватися в Телегіні: а раптом він і сам уявляє становище не досить чітко? Я вирішив на свій страх і ризик: туди, швидше… Вода була спокійна, прозора. За кілометр від берега ще ніщо не наштовхувало на думку про катастрофу. Я вів машину над самим дном. Лише сірий пісок без рослинності, купи каміння та сліди підводних бульдозерів нагадували про те, що кілька місяців тому тут прокладали тунель. Далі, я знав, склепіння його переходило у велетенський підводний зал, де стрічки охолоджувача віддавали тепло. З цього залу чи камери, як його називали, розігріта вода йшла по іншому тунелю в океан. На її шляху були шлюзи, контрольні стулки, вимірювачі, сигналізатори: все це для того, щоб стежити за температурою кожного кубометра, за коливаннями на соті частки градуса. Артерія несла потік рівнозначний великій річці. Тунель надійно ізолював його від океану — до пори до часу, звичайно. Поступово розширюючись, артерія перетворювалася на підводний канал, такий широкий, що швидкість води уповільнювалася. Звідси починалася повільна течія. Якби тепло переносилося постійно відкритим струменем — не уникнути б розмиву грунту. Окрім того, утворилася б мертва зона, шторми й природні течії виносили б нагріту воду без контролю у будь-якому напрямку, і це порушило б природні умови в усьому районі. Такий був проект. Поки що тунелі були порожні. У залі встановлювали апаратуру охолоджувача. Під морським дном повільно рухався водяний кріт. За ним інша машина — морський змій — тягнула низькотемпературний трубопровід. Вони майже досягнули мети, коли вода прорвалася до залу теплообмінників. Припускали, що легкий підземний поштовх призвів до резонансу конструкції. Два монтажних кільця, кожне діаметром у добру сотню метрів, розійшлися на якихось три-чотири міліметри. У цей зазор тиск увігнав пружне широке лезо щільної солоної води. Удар припав на основу конструкції, й одне з кілець почало втрачати стійкість. Грунт розмило, і в проран утягувалися нові й нові маси води. Ось і все, про що я дізнався, поки ель ніс мене вперед, туди, де загін морських черепах безпомічно кружляв над спорудою. На моєму екрані було видно, як механічні тварини торкалися лапами дна, спливали, несли в лапах якісь видовжені предмети, падали каменем униз і спливали знову й кружеляли без мети. Ось уже чверть години одне й те ж: незворушний спокійний рух черепах, незграбні курбети, марна метушня. Я не міг збагнути, що ж там відбувається. Побачив водолаза, він мовби диригував цими безликими створіннями. Потім водолаз зник, і на підводний пагорб виповз бульдозер, покрутився і пропав з кадру. Сіра півсутінь. Заблуканий промінь прожектора. Тіні черепах. Тиша. Тривога. Дно поступово опускалося. Піді мною був шельф. Ель ішов так низько над грунтом, що за ним піднімалася хмарка каламуті. Наполохано сахалися риби. Один раз я потрапив просто у кальмарів. Вони давали мені дорогу знехотя, зайняті якимись своїми справами. Мене засікли з берега. На екрані я побачив втомлене, зле обличчя Телегіна. Я не одразу впізнав його. — Повертайтеся! — наказав він. — Ви ввійшли в небезпечну зону. — Знаю, — м’яко сказав я і вимкнув екран. Я не хотів, щоб пояснення, яке затягнеться, відволікало його від діла. А повернутися не міг. За кілька хвилин я вивів ель до черепахового стада. Поблизу все виглядало не так, як на екрані. Море навколо мого еля кипіло. З дна вихоплювалися велетенські бульбашки, це було схоже на виверження. Черепахи підстрибували над вируючим дном. Одна з них зачепилася за ель, і я почув глухе скрипіння її лапи, що бгала обшивку. Я відійшов убік, в ель просочилася вода. Потім за панеллю управління я побачив прозорий тремтливий потічок, він прилипав до стіни й збігав під ноги. Почувся клекіт. «Як у казані, — подумав я. — Де ж це Карін?» Цієї миті переді мною постала майже фантастична картина. По дну повзла махина бульдозера. Перед машиною виросла гора піску; ось бульдозер видерся на пагорб, і струмені повітря почали розкидати його здобич. Камені розліталися вгору, наче піщинки, і падали за сто метрів від бурхаючого підводного кратера, однак автомат неухильно вів п’ятисоттонну машину просто туди… Вирвалася велетенська срібна хмара, серед повітряних мас мелькали дошки, металеві листи, обривки кабеля. За хвилину я побачив, як бульдозер хитнувся, його плоский ніс трохи задерся, завмер і раптом пішов, пішов… вище… вище… Машина перевернулася. Гусениці все ще шалено крутилися, наче незнане чудовисько боронилося від ворогів, але це було лише безпомічне борсання. Тривожно замиготіли його червоні очі. Підпливли дві черепахи. Спробували трохи підняти махину. Марно. Їм не вдалося навіть зворухнути його масивне тіло. Кілька хвилин черепахи кружляли навколо — повільно й безладно. Потім рушили геть. Це було найкраще з того, що вони могли зробити. Наче зачарований, дивився я на цей страшний шарварок. Зрідка то тут, то там пробігали промені прожекторів, їх світло вихоплювало з брудно-сірої води механічні лапи черепах, їх панцирі, що тьмаво відсвічували, їх ношу-прямокутні бетонні блоки, за якими вони віддалік від мене опускалися на дно. Там стояв гуркіт. Це скидали з транспортера бетон просто в воду. Один раз я з подивом помітив поряд смугасту рибину. Вона потрапила в промінь прожектора і заметлялася, втрачаючи рівновагу. На її боці я побачив біло-рожеву подряпину. Риба попала під фонтан бульбашок, її підхопило, перевернуло й пожбурило вгору. За сто метрів від мого еля з’явився водолаз. Він був у легкому сріблястому костюмі, що знімає тиск. Рукави його оснащені штучними м’язами, проте, незважаючи на це, людина виглядала стрункою, навіть граціозною серед усіх незграбних створінь, підвладних її волі. Я повільно наближався до неї. Це був Карін. Він якось по-чудернацьки замахав руками. Я не зрозумів його. Ель плив де нього. І нараз піді мною почало підніматися дно. На моїх очах виростав пагорб. Біля підніжжя його стояв Карін і махав руками, ніби намагаючись відіпхнути мене разом з елем. А я ніяк не міг дотямити, чого ж він від мене хоче. Я був радий, що він живий-здоровий. Мене гойднуло. Я вже здогадався, проте запізно. Якби я увімкнув екран раніше… З вершини пагорба зірвалися гуркітливі струмені повітря. Ель нахилився. Мене викинуло з сидіння, і я покотився до дверцят. За склом сіра імла, перемежована спалахами прожекторів. Велетенські бульбашки лускалися й вирували, наче в окропі. Обшивка дрижала. Я тримався за ручку і чекав того головного удару, який повинен був неминуче статися, тільки-но ель опиниться над самою вершиною пагорба. І він стався. Ель підскочив угору одразу метрів на двадцять. Я покотився по боковій стінці кабіни, бо ель перевернуло й зім’яло. Між краями дверцят і обшивкою утворилася широка щілина, в яку ринув потік води. Я ще здивувався, що машину не так уже й швидко заповнювала вода, і що сам я поки що цілий… Ель був некерований. Я став його полоненим. Надія на автоматику згасла одразу ж: по-перше, машина цього класу споруджувалася за найбільш спрощеними схемами, по-друге, ситуація була надто складна. Навіть мені зараз було не під силу розібратися, що робити, якби раптом я виявився спроможним управляти: лягати на грунт під захист неповоротких, проте надійних черепах, що якось уже, мабуть, з гріхом пополам визволили б мене, чи підніматися, чи спливати. Я віддавав перевагу останньому: навряд чи мені пощастило б своєчасно надіти водолазний костюм, ель швидко наповнився б, і тоді мені кінець, незважаючи на зусилля черепах. Ель помалу спливав, і тиск поступово падав, і я міг би вибратися з кабіни сам, без сторонньої допомоги, якби вдалося досягнути п’ятнадцятиметрової глибини. Мені навіть не знадобився б костюм. Якимось дивом я підтягнув тіло до панелі управління. Мене знову пожбурило в куток, та все ж після другої спроби я дістав до ручки. Дав повний хід. Ель спливав. Двигун ще працював. Глибина щосекунди зменшувалася, проте й кабіну дедалі швидше наповнювала вода. Я звівся і ледве втримував рівновагу. Машиною кидало й крутило, наче у вирі. Вода, що заповнила кабіну, демпфірувала поштовхи, і поки що я тримався. Тепер я, мабуть, не зміг би навіть знайти рятувальний костюм, не те, щоб надіти його. Я знав: має настати такий момент, коли, долаючи опір, я відкрию (чи виламаю) дверцята і, вчепившись за ввід зовнішньої антени, попливу до сонця. Теоретично я міг би дочекатися, поки машина сама підніме мене, але при цьому я втрачав мить-дві. Мій підводний полон тривав би й після того, як я опинився б нагорі. Там, на поверхні моря, я був би замкнений у кабіні, й останніх моїх зусиль, можливо, забракло б, щоб вийти назовні, на волю. «Треба будь-що негайно відчинити дверцята», — думав я. Моя рука відчувала метал полірованої ручки, вода доходила до плечей. Я тримався так, щоб можна було дихати. Від різкого перепаду тиску в голові починало густи. «Швидше, — квапив я машину, — вгору, вгору! Ось зараз долічу до тридцяти і смикну ручку, — вирішив я, — раніше не можна — розчавить. Один, два… вісім… шістнадцять…» Я вдихнув востаннє. Повітря з еля вийшло, і тільки під золотавою пластикозою стелею лишився невеликий пухир, але до нього я не зміг би дотягнутися. Я уповільнив дихання, заплющив очі й лічив далі. Двадцять… двадцять три… двадцять вісім… Пора! Я рвонув ручку. І зрозумів, що двері заклинило. Зібганий метал чинив опір. Кілька разів я пробував потермосити металевий лист, ніби це була тварина, здатна озватися на ласку. «Ну ж бо, — бурмотів я, — давай-но, відчиняйся!» Дихання у мене вистачило б на три-чотири хвилини. Але я не поспішав робити останній ривок, коли напружуються всі м’язи, коли тільки в один порив людина вкладає все, на що спроможна. Всі сили. І все вміння. Я лише поступово готувався до цього. Я знайшов точку опори для ніг. Сидіння, як виявилося, для цього досить міцне. Моє праве плече й рука мали діяти, як таран. Усе залежало від того, наскільки я зумію скоординувати рухи тіла, ніг і плеча. Ніби три пружини, складені разом, вони повинні різко розпрямитися. Три поштовхи мають злитися воєдино, тоді й станеться щось схоже на постріл, який і виб’є двері. Я в цьому був майже певен. Іншого виходу не було. Проте, якщо пружина виявиться слабкою, тоді… Сон, непритомність — і навряд чи черепахи мене виловлять. Ніхто просто не знає, в якому становищі я опинився. Я готувався до останнього стрибка. Проте в мене не повинно було лишитися бодай крихти сумніву в успіхові. Впевненість подвоює сили. І я переконав себе. На це стало хвилини. Отже, у мене їх лишалося ще дві-три… Проте на останній хвилині ривок вийшов би слабшим, значить, треба рахувати до шістдесяти, не більше. Я готувався, намагався відчути кожен м’яз, навіть клітину свого тіла. Так, нарешті… Я різко випростався. Це був страшний удар, від якого вмить заніміло плече. Дверцята озвалися глухим звуком. Вони піддалися, вигнулись. Тепер я міг просунути назовні руку! Але сам вийти ще не міг. Пауза. Півхвилини. Ще удар. Майже такої самої сили. Я задихався. У голові паморочилось. Здається, я ковтнув води. Але дверцята розчинились. Я повільно, обережно виплив. Що не кажи, а зараз я діяв за законами механіки й фізики, як черепахи. У моєму розпорядженні було кілька секунд і жодного зайвого руху. Ель піднімав мене. Внизу гуркотіла лавина. Там, як і досі, металися промені прожекторів, наче блискавки в грозовій хмарі. Вода здавалася світлою, тиск не розплющив мене, отже, ми були десь близько до поверхні. «Мабуть, не більше десяти метрів, — вирішив я. — Шість секунд — і ми спливемо». І тоді я раптом зрозумів, що наступної секунди знепритомнію. Ель ішов повільно, щось було негаразд з його механізмом, знівеченим підводною катастрофою. У мене потемніло в очах, запекли скроні. І цієї ж миті ми випірнули на поверхню. Коли я вдихнув повітря, відчув у грудях біль. Якась пелена заслала очі. Потім стало легше… Зовсім легко. Довкола море, ясний обрій, привілля. Лише неподалік, за півкілометра від мене здіймалася жива вода,^ і райдуга на три кольори бляклою смугою коливалася над її схилами. «Як далеко нас віднесло! — подумалося мені. — Можливо, це течія… Ні, мабуть, машина йшла похило вгору. Отже, я пробув під водою трохи довше, ніж мені було можна». * * *

Я помітив океанський лайнер, що прямував до берега. Думаю, це був той самий лайнер, який скидав над прораном блоки. Його обриси швидко танули. Там, на обрії, небо було жовтаве, а над головою синіли щільні хмари, і повітря здавалося прозорим, колючим, якимось електричним. Мій ель пішов на дно; двигун його, чхнувши, раптом зупинився. Ніби втомившись, машина лягла на бік і почала тихо занурюватись. Я нахилив голову, обережно розплющив очі й дивився, як вона описувала спіраль і дедалі зменшувалася. Піді мною була чиста прохолодна вода. Я поплив у той бік, де мав бути берег і де хвилину тому виднівся лайнер. Відстані я не боявся. Після всього, що трапилось, я був готовий до чого завгодно, мені лише не хотілося, Щоб мене шукали, і знайшли, і, наче школяра, що завинив, посадили б нарешті в рятувальний ель, і, обігрівши, виявивши ласку й покартавши, доправили б на берег. Я швидше відчув, ніж побачив, невиразну, довгасту тінь у воді. Вона ковзала попереду, на глибині приблизно двадцяти метрів. Вона зникла й вигулькнула знову: ось плавно віддалилася, граційно вигнувшись. Сіре, гнучке тіло. Це була акула. Я пильно спостерігав. Вона описувала широке коло. Хто знає, що привабило її сюди. Може, пухирі, що клекотіли над тунелем. Або ж моя безпомічність. Нічого тут не вдієш. Я плив далі, став лиш уважнішим. Така зустріч мені зовсім не потрібна. Було щось принизливе в тому, що я зараз її боявся. Сутичка була б надто нерівною, і в мене не залишилося жодних ілюзій, коли ця жива торпеда почала круто завертати до мене після кожного заходу. Так, це моя персона привернула її увагу. Я уявив собі, як після шостого чи сьомого кола вона прослизне піді мною, показавши біле черево, і що з цього вийде. У кишені мого піджака дивом уцілів кишеньковий комп’ютер з пам’яттю, щось на зразок записника. На його панелі після кожного звертання до блока пам’яті вискакують такі симпатичні жовті цифри та надписи, приміром: «Ви переплутали адресу й час події, перевірте ще раз!» Чи не спокусить акулу цей надзвичайно розумний прилад, і чи не сприйме вона його за бажаний делікатес? І я всерйоз, не задля забавки, поліз до кишені, дістав комп’ютер і тільки тоді отямився… Так, це прийшов страх. Після кожного її маневру я повертався так, щоб опинитися до неї обличчям. А вона підкрадалася до мене все ближче й ближче. Залишалася одна надія на порятунок: не показувати їй, що я її боюся. І вдавати, ніби я купаюся з власної волі. Слабенька втіха. Так, здається, написано у давніх морських книжках про правила вимушеного етикету під час непередбачуваних зустрічей такого роду. Я заздрив легкості, з якою рибина, схожа на сильну, розумну машину, ковзала в глибині. Жодне творіння рук людських не дорівняється до неї. Я увімкнув комп’ютер, щоб він світився й миготів, і витягнув руку. Акула йшла просто на мене. Нас розділяло десять метрів, не більше. Це був її останній захід. Я здогадався, збагнув: противник рухався сміливо й рішуче, всі вагання, які тільки можна приписати цій диво-машині, відкинуто. Її механічний мозок точно розрахував траєкторію. І тоді я побачив несподіване видовище. З прозорої води, світло-сірої, пронизаної жовтуватим світлом, з самих глибин до нас нагору піднімалася велетенська біла брила. Якесь безформне тіло. Я відчув рух води, її пружний тиск. За три метри від мене акула повернула назад, злякалася. І нараз із води вистрибнула крижина, справжній айсберг. З неї стікали дзвінкі струмені, вона матово відбивала світло неба, її краї круто опускалися вниз, і прямовисна стіна льоду здавалася безконечною. Я перестав розуміти те, що відбувалося. Махнув на все рукою і подряпався на цей айсберг, вибиваючи заглиблення моїм комп’ютером. Там, нагорі, було прохолодно, але значно сухіше. Ніколи раніше я не захоплювався альпінізмом, зате тепер добре розумів почуття справжніх спортсменів: нелегко їм у дорозі, проте як здорово вмоститися десь у затишному куточку, на крижаній вершині, і після всіх хвилювань лінькувато споглядати оповиті легким серпанком краєвиди. …Наді мною у бік берега пролетіла зграя крилатих кіберів. СТРАТЕГІЯ ПОШУКУ


На айсберг опустився ель, підібрав мене і, замерзлого, невеселого, висадив у парку перед старовинним палацом. Уночі кімната, в якій мене оселили, наповнилася теплом, синіми, що потріскували, іскрами. Мене лікували у сні. Вранці я почувався краще, проте руки й ноги були дерев’яні, для повного видужання чогось іще бракувало. Справдилися побоювання: мене вирішили тут затримати, в цьому вмістилищі гармонії і древньої, напівзабутої краси. За мною наглядали, наче за малою дитиною. Кілька днів благородного дозвілля було забезпечено: мені заборонили працювати. На третій день опосіла тоскнота, і я почав нарікати. Нагляд за мною посилили. Я попався, наче школяр, при спробі дати драла. Якби можна було оселитися десь у лісовій хатині, в одинокому домі, куди йдеш-ідеш і дорозі кінця-краю немає! Забрести туди й помацати руками зруб з колод, висушений сонцем, а потім зайти. А тут, за скляною стіною великої зали, наче у рамі, красувалися сліпучі хмари й море. «Ну що тобі треба? — подумав я. — Як далі житимеш? Якесь відчуття буденності та безнадії охопило мене: вже тисячу разів я допитувався у себе про те ж саме, а дні й роки мовчки й стрімко оминали мене. Інше «я» змушувало мене страждати від безсоння під південними зірками, вдихати нічні запахи і терпко роздумувати, і страждати — це «я» було байдужим до ясних ліній сонячного живопису. Чи можна собі уявити в цьому залі прощання князя Андрія Волконського з маленькою княжною? І як прозвучали б ці два незабутніх слова: «Андре, вже?» — тут, серед цієї пишноти, у просторі, окресленому високими площинами стін і квадратом матової стелі? Тут, біля казкового берега, який у ті давні часи напевне здавався недосяжним. Або неіснуючим. Як прозвучало б це просте запитання французькою? З великого старовинного роману, заселеного сотнями майже живих людей? Ні. Тут міг би відбутися балс— свято для тих, хто, як і швидкоока Наталя, потрапив би сюди вперше. Тут могли б шелестіти ошатні сукні, пахтіти шовки, сяяти очі молодих і ковзати по оголених плечах колючі погляди стариків. Але тут неможливо уявити жінку, яка вимовила таке коротеньке запитання. У парку був покинутий, засипаний віджилим листям і деревним мотлохом закутень, в який я забивався, щоб понудьгувати й покуняти у затінку лікарняних тополь. Якось підійшов чоловік у піжамі, і ми довго говорили. Ніколи не доводилося мені — ні до, ні опісля — почути різкішу оцінку проекту «Берег Сонця». — Зрозумійте, це утопія найчистішої води, — повторював він так упевнено, що я напружував всю увагу? намагаючись вловити суть його доказів. — Але є розрахунки, — заперечував я. — Ці розрахунки непереконливі. Нічого доброго від них не діждеш. Пригадайте, скільки невдач зазнала наука за час свого розвитку. Глухі кути неминучі. Ми на них вчимося. У нього був високий лоб, рідке сиве волосся і темні, «обпалені пристрастю і думкою» очі. Він довго просторікував про людину й людство, і нитка його розмірковувань вислизала від мене: він возвеличував античну культуру, висипав, як з рогу достатку оберемок заяложених афоризмів і висловів древніх філософів. Жести його були такі енергійні, що я не міг йому заперечити. Це було войовниче несприйняття другої природи, яку людина створила власноруч. Він старанно одмежував людину, подумки мовби очищав її від технічних домішок. — Пригадайте, — казав він, — крилатий вислів сторічної давнини: якщо війна — продовження дипломатії, то автомобілізм — продовження війни, тільки іншими засобами. Пригадайте і скажіть: хіба всі дороги й магістралі будь-якого типу менш безпечні за діючі вулкани? Хіба можна коли-небудь точно з’ясувати причину аварії і катастрофи? І хіба будь-які технічні нововведення не завдають людині стільки ж прикростей, скільки вона має від них і переваг? Пригадайте, ще в древньому Вавілоні за забруднення річки карали стратою. І, незважаючи на всі щонайсуворіші закони, на місці багатьох класичних першовитоків цивілізації, де заступи археологів відкопують руїни палаців, прекрасні скульптури, чудові сосуди, лежать нині випалені сонцем пустелі. — Тоді що ж ви пропонуєте? — запитав я. — Людині треба пильніше вдивитися в саму себе. Пригадайте давню істину: пізнай себе! — Але чи можна пізнати себе, не проникаючи дедалі глибше в те, що нас оточує, не вивчаючи будову світу й дивовижні механізми природи? Одне слово, нічого не змінюючи довкола? — Можливо, і потрібно. Ми вже зрушили з місця велетенські кісточки доміно. Час зупинитися. Нам дедалі важче передбачити наслідки змін. Може, завтра нас з вами не стане. — Я цього не боюся. — Ви ошукуєте і мене і себе! — із запалом вигукнув він. — Аніскільки. Я пізнав себе. Він розгублено помовчав і гостро подивився на мене, проте, не помітивши на моєму обличчі ані натяку на іронію, нібито заспокоївся. З цієї хвилини його здолала страшенна апатія. Він вичерпався, так і не знайшовши в мені спільника. Наступного дня він явно уникав мене. А я подумав, що загалом він говорить досить безневинні речі: все одно це нездійсненне. А якби раптом… що буде, якби всі вважали й діяли так само? Чи не повернулося б людство знову до витоків цивілізації? Але ні, кісточки доміно справді падають. І в цьому русі — і тільки в ньому — запорука майбуття. Треба пильніше вдивлятися вдалину і в глиб всесвіту. Він же собі сам суперечив, згадував я, хіба не поховали піски пам’ятки Месопотамії, дарма що за забруднення річки карали тоді стратою? Потім почала підкрадатися непідробна зелена нудьга, я зв’язався з Андрієм Нікітіним і попросив виручити. Він опустився на елі просто посеред парку, вжахнувши моїх піклувальників та піклувальниць, і викрав мене серед білого дня. — Куди тебе? — запитав він. — До міста? На берег? — На берег. За чверть години я був у цьому благословенному місці. Там неголосно гули машини й під поверхнею моря йшла безперервна робота: підводні велетні прокладали шахти й тунелі, наче мурахи перетягували неймовірні вантажі і забудовували дно на зразок фантастичного позаземного міста. Телегін висварив мене. Але і я не виправдовувався, я розумів, що завдав клопоту і винен в усьому. Айсберг… пригадав я… Айсберг. Що це було? — Ми заморозили тунель і сусідню ділянку дна. Вода замерзла. Стало сухо. Ось і все. Потім тунель підремонтували. — Здорово придумали. — Ідея Ольміна. Подали рідкий газ і заморозили всю аварійну дільницю. Невеличка крижинка спливла, і ви встигли на ній покататися. Телегін був задоволений враженням, яке справили його слова, настрій його покращав, і ми розговорилися. Мені запам’яталися його слова про успіх і стратегію пошуку. — Успіх… успіх приходить несподівано. Випадок допоміг колись Рентгену відкрити промені, названі його іменем. Помилкові розмірковування наштовхнули Беккереля на відкриття радіоактивності. Рідкісний збіг обставин — і Флемінг виявляє цілющі властивості пеніциліну. Проте знаєте, на мій погляд, владу випадку можна здолати, чи принаймні звести його вплив до мінімуму. Я навіть гадаю, що можна говорити про стратегію успіху. О, це вже зовсім особлива лінія поведінки дослідника. Або ж великого колективу. Шлях людської мислі нелегкий. Оберніться назад, погляньте в минуле… Рентгенові промені могли відкрити набагато раніше, ніж про них повідомив Рентген. Одразу за відкриттям Фарадея міг початися цілий каскад винаходів, що випередили б досліди Едісона, Тесли, Герца, Нортона, Марконі, Попова, Котельникова, Кобзарєва. Ймовірність появи радіолокації, наприклад, зовсім не дорівнювала нулеві ще наприкінці дев’ятнадцятого століття. А багато наступних відкриттів та винаходів відбулися із запізненням тому, що увага й зусилля дослідників витрачалися неоптимально. Певен, знаю: потрібна стратегія пошуку. Припустимо, що поставлене завдання може бути вирішене кількома способами, шляхами взаємно обумовленими. Іншими словами, успіх в освоєнні одного шляху аж ніяк не полегшує освоєння інших. Як бути? Найперше, треба оцінити ступінь складності… І постаратися зробити це найточніше. Ми попередньо маємо уявити собі ці можливі шляхи розв’язання. І хоч як дивно, може, це прозвучить, на найважчому шляху треба докласти найменших зусиль, а на інших, порівняно легких, зусилля повинні бути найбільші. Важливо, щоб дослідження провадилися все-таки водночас в усіх можливих напрямках. Жоден із шляхів не можна обійти увагою. Тільки ступінь цієї уваги має бути обернено пропорційний складності шляху. Це перший закон успіху. Другий закон простіший. Є проекти, втілення яких немислиме без паралельного вирішення кількох проблем. Це наш проект… проблеми прискорення часток, ефективного поглинання енергії, біології. І тут уже чинити треба інакше: що складніша проблема, то більше зусиль та уваги треба приділити її розв’язанню. — Але кожна з проблем підлягає все ж першому закону? — Так, вирішуючи її, треба застосовувати перший закон. Знайти незалежні шляхи. Далі ясно… — А коли йдеться про одну людину? Уявіть собі на мить ученого-самітника, скажімо, теоретика. Приклад трохи абстрактний, але все ж це можлива модель. — Закон індивідуального успіху? Ось він: найбільші зусилля доречні там, де все сприяє вирішенню проблеми. — Отже, перешкод треба уникати? — Ні, це не так. Перешкоди неминучі на будь-якому шляху… Треба правильно обирати шлях пошуку. Це вигідно всім. Але вибір напрямків — теж проблема. Кому її доручити? Наслідків буде досягнуто на будь-якому шляху. Але треба інше-якнайшвидше одержання вирішень. Минуле легко поцінувати. А перед нами — майбутнє. Для мене це майбутнє — наш проект.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка