Володимир Щербаков Сім стихій



Сторінка13/14
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.78 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14
ТАЙФУН


Тайфун схожий на воронку. Чи на веретено. Звичайно, якщо спостерігати із супутника. Веретено урагану розкручується дедалі стрімкіше, втягуючи в свою орбіту тисячі тонн води, пилу, повітря. У центрі тайфуну його ядро. Ця вільна від хмар зона пониженого тиску так і називається — «око бурі». Хмари стягуються до нього швидкими нитками, але не можуть проникнути всередину, ніби алмазний мур відділяє їх від ядра. Обертання Землі відхиляє тайфун, він змушений описувати параболу. Помалу в центр урагану проникає клоччя туману: море, вивергнувши хвилі, ніби зітхання, поступово втишується. У кінцевому результаті тайфуни народжує Сонце. І, народжені Сонцем, вони, можливо, найкраще свідчення його невичерпної могутності. …Увечері 29 серпня тайфун пройшов через Японські острови, перекинув між Хонсю та Кюсю міст, знову вийшов на морські простори і просунувся до Берега Сонця. Його воронка була невеликою, близько двохсот кілометрів, але швидкість вітру біля ядра перевищувала все, що було відомо досі: ніхто не пам’ятав такого урагану. Тайфун нарекли «Глорія». Я знав, що спорудження третьої та четвертої стрічок поглиначів тепла ще не завершено. Забракло кількох місяців. Що тепер буде? Ми з Енно схилилися над картою. З точністю до години він позначив просування тайфуну в Японському морі. «Гондвана» знялася з якоря. Залишатися біля берега було небезпечно. Енно вів корабель на південь, аби розминутися з ураганом. Виходило: він зачепить нас краєм. «Що там відбувається?» — думав я щохвилини. Там — це в районі Сонцеграда… — Вирішено: всі покидають узбережжя, — надійшла звідти вість. За півгодини: — Евакуацію завершено. Старий одірвався від карти. Очі втомлені, лоб у глибоких зморшках, сиве розсипане волосся — наче зацькований звір… В очах те ж саме запитання: що буде? Відбивач, що збирає промені, понесе, зімне вітром. Він схожий на парус, на велетенського метелика. Хвиля, народжена ураганом, накинеться на берег, зруйнує все на своєму шляху, дійде до підніжжя сопок і заспокоїться. І зрине в море, залишивши пустельний, мертвий берег. Ось про що ми думали. Якби охолоджувачі були готові, тоді за лічені години, сьогодні чи завтра на світанку можна було б провести експеримент. Упіймати сонячні промені в пастку. А тепер? Без охолоджувачів Сонце спалить берег. Каменя на камені не залишиться. Це куди страшніше за тайфун. З двох стихій Ольмін вибрав би, звичайно ж, вітер. Але не Сонце. Небесний вогонь страшний, коли ним не управляти. Про Ольміна ніхто нічого не знав; наче герой давніх романів, він раптом щез. Ольмін залишився там! У цьому я був упевнений. Я сказав про це Енно. Енно подивився на мене так, ніби я в чомусь завинив. — Він залишився, ти розумієш? Він не відповідає на запити. Що він надумав? — Не знаю… не знаю. Здогад уже промайнув. Невже? Мені не вірилося, але я розумів, що це єдиний шанс. Він залишився для того, аби провести експеримент. Аби зловити сонячне тепло в пастку. Замість поглиначів — сам тайфун. Він хоче примусити його виконати роботу на експеримент: вітер миттю перемішає тепло і холод, допоможе першій космічній машині людини. Надлишок енергії розсіється в двохсоткілометровому кільці урагану. Вітер замінить охолоджувачі, які ще не готові. Стихія супроти стихії! Невдовзі це стало ясно всім. — Тайфун — велетенська теплова машина, — ось що передав Ольмін за кілька хвилин. — Він працюватиме разом з нами. «Разом з нами…» Ніби там був ще хтось. Ні, там з ним нікого не лишилося. Жодної живої душі. Він усіх відіслав подалі від Берега Сонця. Навіть Телегіна. Він не мав права ризикувати жодним життям. Жодним, окрім власного. Він усе знав наперед. Він готувався. І мовчав… Ще б пак, йому ж могли перешкодити. Вперше він нікому не сказав правду. Промовчав. І тепер він був там. А я? Я пішов у свою каюту і подумки розмовляв сам із собою: а я? ВТЕЧА


Навіть коли узбережжя таранять мусонні дощі, Ольховський напоготові: елі в ангарі, полетіти з «Гондвани» можна лише у крайньому випадку. Що вже казати про тайфун? — Тайфун — це серйозно, — майже лагідно прогув Ольховський, і я з готовністю кивнув. Я над усе намагався бути схожим на людину, яка усвідомлює небезпеку. На юті «Гондвани» справжній автопарк, елі стоять рядами, прості й універсальні, підводні й стратосферні, дальні й розвідувальні. Колекція, яку з любов’ю поповнює Енно, викликає справжню повагу до досягнень техніки, проте яка користь від цього зібрання, коли в кишені немає ключа від ангара? Ключ — це все. І якби він у мене був, я не пішов би до Ольховського і не тривожило б мене по дорозі передчуття, яке закономірно справдилося. — Що ви знаєте про тайфун? — запитав він. Запитання було надто риторичним, проте я чемно відповів: — Це ураган. Справжній ураган. Треба бути максимально зібраним і уважним. — Так, це правда. З тайфуном жарти кепські. Звичайний ураган середньої сили або справжній ураган, як ви зволили висловитися, порівняно з ним легкий бриз. Чи знаєте ви, скільки ядерних зарядів, кожен з яких утворює виїмку під водосховище, заховано в «Глорії»? — Ядерний еквівалент вражає уяву, я читав… — Тридцять тисяч крупних ядерних зарядів. Ось із чим треба порівнювати енергію найсильнішого з тайфунів. Це не так уже й мало і значно перевершує наше уявлення про явища, які можуть вражати нас. Як ви гадаєте? — Очевидно, — погодився я. Тепер я здогадався про тактику Ольховського: за розмовою час пролетить непомітно, а там буде видно. — А знаєте, скільки атомних зарядів у звичайній грозі? — запитав я в свою чергу. — Небагато, — відповів Ольховський. — Дев’яносто, — збрехав я. — Можливо, — поблажливо кинув мій візаві. — І все ж у дитинстві я не раз гуляв босоніж під час грози. — Діти-сміливий народ. Та що діти, і серед батьків іноді трапляються одчайдухи. Дехто саме в недостатньому вихованні вбачає коріння безвідповідальності. А втім, це окрема тема. — Відважні льотчики перетинали тайфун на літаках. Я бачив давні-предавні знімки. Уявіть собі древній літак, цю незграбну машину з алюмінію, в чорному вихорі урагану. І льотчика. Гадаю, тут потрібна найвища ступінь відповідальності, яку тільки можна собі уявити. Для сучасного еля це не проблема. Будь-хто з нас зробить це, не замислюючись, коли йдеться про життя іншої людини. Про справу, нарешті. — Ви маєте рацію, будь-який спосіб добрий, якщо він останній, вимушений. Я вважаю, Ольмін відмовився б поділитися місцем в елі. І хоч як би я чи ви його вмовляли, він не погодився б покинути Берег, якщо, звичайно, нам пощастило б його там розшукати. — Але спробувати варто. Це наш обов’язок. — Ще б пак! До нього вже надіслали два автоматичні терраплани з наказом евакуюватися. Давайте обмізкуємо, в яке саме місце на узбережжі направити автоматичний ель. Мені здається, він може перебувати неподалік від головної станції, наприклад, біля рефлектора. Як ви гадаєте? — Кажуть, він не озивається. Лише радіоавтомат передає зведення про експеримент. Від його імені. — Це деталі. — Думаю, можна намацати й те місце, де він сам. По лінії зв’язку. Певен, що знайду його швидко. Наші погляди зустрілися. До цього ми роздумували кожен про своє. Між нами раптом постала Валентина. Я не знаю, як це сталось. Але я пригадав про неї. І він так само. — Жарти геть, — різко сказав він. — Ель ви не одержите. І годі про це. — Мені потрібна машина! — твердо сказав я. — Навіщо? — запитав Ольховський суворо. — Допомогти Ольміну. Ви хоча б розумієте, що там відбувається? — Він божевільний! — Як ви смієте? — Машину ви не одержите! Поки тайфун не пройде між Берегом та «Гондваною». Припинимо цю розмову. * * *

На палубі було похмуро, сиро, слизько, скісний дощ періщив від тієї самої миті, як ми відійшли від берега. За спиною залишився гостинний причал маленького тихоокеанського острівця. У «Гондвани» починався новий тривалий маршрут: завтра небо проясниться, вітер ущухне, відкриється простір. А я? І тут я наштовхнувся на Енно. Він швидко йшов мені назустріч, поспішаючи, мабуть, заховатися від негоди в каюті. Я заступив йому шлях. — Енно, мені потрібен ель! — Ти говорив з Ольховським? — Про що з ним говорити? Звичайно. — Так… Але ж він за тебе не відповідає. Умовити не можна? — Ну що ти мене мордуєш, ніби сам не знаєш! У тебе є ключ чи ні? — Я його здав. — Авжеж, я й забув, що він відповідає за людей, а ти за машини, і тому так зручно тут улаштувалися. — Що ти верзеш? — Ходімо! — Я взяв його за рукав плаща і повів. Він слухняно йшов за мною, навіть не намагаючись звільнити руку. Ми підійшли до елів. Вони стояли, поблискуючи крутими випуклими боками. Над ними — перекинутий купол, схожий на велетенське збільшувальне скло, прихисток від негоди. Я вдарив кулаком по голубуватому прозорому пластику. Він спружинив і м’яко забринів. — Давай ключ, — сказав я Енно. — Я все візьму на себе. Він мовчав і сумно усміхався. Тоді я зрозумів, що ключа у нього справді немає. Ні при собі, ні в каюті. «Енно, Енно, — подумав я, — не так уже й часто я з тобою зустрічався, але встиг вигадати тебе від голови до п’ят, і зовсім ти, виявляється, не такий, яким видався мені того першого дня три роки тому, коли ми полювали на манту». Я відпустив його. Він пішов зсутулившись, потім озирнувся, зупинився, ніби про щось розмірковуючи, і знову підійшов до мене. …І ми разом довбали голубий пластик ломом, і гамселили його ногами, і підпалювали з допомогою старовинної паяльної лампи, яку він зберігав у своїй скриньці, і різали старовинним, що самозаточується, кинджалом і просто ножем. І, знесилівши, дряпали алмазом, поливали хімікаліями і знову гамселили ногами і гатили кулаком. А потім старий, захекавшись, приніс під плащем променевий пістолет, з чого я неабияк подивувався, і ми смалили по черзі, ніби по мішені, по вхідному блоку, а пластик, пружинячи, відступав і з м’яким співучим звуком повертався на місце, умить затягуючи рани та рубці. За чверть години я знемігся, і ми пішли геть, переможені, скорені, тихо, як відходять шлюпки від нічного причалу. Я болісно шукав вихід. Якщо зв’язатись з Нікітіним? За годину, од сили за дві він буде тут, на борту «Гондвани». Полетимо разом. Або ні… Краще я залишу його на деякий час тут. Але як здійснити цей простий план, коли навіть звичайний відеофон розміщений у каюті Ольховського? Друга установка в його помічника, проте скористатися нею без його відома теж не можна. А в тому, що згоди на прибуття еля не буде, я не мав сумнівів. В Ольховського незрадлива позиція: він вважав, що відповідає за мене. Переконати його в іншому я не міг. Він мав слушність. І як він зустріне Нікітіна, коли добиратися йому треба прямісінько через кільце тайфуна; а якщо його обігнути, то повітряна експедиція втратить сенс; згаяного на це часу вже не надолужиш. Хто-хто, а він збагне, що буде опісля… Доведеться дозволити Нікітіну зворотний політ. Або замість нього мені. Або нам обом. Ольховський був насторожі, й обійти його я не міг. Він дав мені зрозуміти, що ліміт нещасних випадків на «Гондвані» сповна вичерпаний. І я не міг заперечити. Моя безпека була зараз понад усе: я був гостем на «Гондвані». Абсурд: хіба я не міг розпорядитися собою? Про мене виявляли зворушливу турботу. За цим могло бути що завгодно: міркування про безпеку, страх відповідальності, нехіть сушити голову над чужими проблемами, тобто звичайна байдужість. Чи все це разом узяте? Голова стала важкою, я ладен був зненавидіти його, не маючи на це, між іншим, достатніх підстав. Лише через кілька хвилин я взяв себе в руки. Врешті так можна вигадати що завгодно — і повірити у вигадку самому. А потім озброїтися, наприклад, дезінтегратором чи мікропістолетом, на зразок того, яким так ловко пускають зайчик, коли треба поновити І колекцію експонатів у біологічному музеї. І пред’явити права людини, яка завжди і всюди може вільно беззастережно розпоряджатися собою, а отже, й іншими… Так виходило. Мене охопило заціпеніння. Я заплющив очі, навіть задрімав, проте все чув, найменші шерехи, чиюсь ходу за перебіркою, вловлював різноманітні сплески хвиль за бортом. «Гондвана» йшла повним ходом, відстань між судном і Берегом Сонця швидко збільшувалась. А я все ще лежав і намагався забутися: а що як уві сні станеться диво? Стихало, ніби вуха заклало ватою. Та зненацька я відчув: за дверима хтось стоїть. Так, я вловив кроки, але біля моєї каюти звук розтанув. Там хтось причаївся. Я лежав знеможений, і не міг чомусь поворухнути навіть пальцем. Проте все розумів. У голові проясніло. Чиєсь дихання… Можливо, це мені тільки здалося; проте хто там, за три кроки від мене? Двері почали помалу відчинятися. Лише після цього почувся легкий стукіт. Я дозволив зайти. Із-за портьєри в кімнату зайшла жінка. Я мовчки дивився на неї і спочатку не впізнавав. Обличчя її було знайоме, як обличчя актриси, котру бачив випадково у давньому кіно, але назва стрічки давно вивітрилася з пам’яті і без підказки годі було й сподіватися. Треба ж таке… Вона не без цікавості розглядала мене. Я підвівся і запропонував їй стілець. У моїй голові спалахнуло: Аїра! І це ім’я я вимовив уголос. Вона не відповіла, ніби мій здогад не мав для неї аніякісінького значення. — У мене до вас прохання, — спокійно сказала вона. — Друге прохання, — уточнив я, — перше мені вдалося виконати. Колись ви попросили мене розповісти про жінку із. зірок… — Так, — просто сказала вона, — це була я. — Тоді вам легко вдавалося змінювати… Змінювати зовнішність. — Це зовсім не важко. — Я слухаю вас. — У мене обмаль часу, аби розповісти вам з подробицями… — Шкода. У мене його скільки завгодно. — Отже, я можу сподіватися? — Звичайно. — Я вам вірю. Ви ж знаєте, що я працювала з Ольміним? І знаєте, заради чого я це робила. Так ось: ще ніколи йому не була так потрібна допомога, як зараз. — Я де знаю. Далі. — Ви зможете… — Допомогти йому? — Так. — Ні, поки не буде еля — ні. — Це дрібниці. — Ви дасте мені ель? — Якщо ви хочете йому допомогти. — Звичайно. Але ж ви не залишите мені свій ель? Тоді вам доведеться зустрітися з екіпажем цього славетного дредноута, і якщо колись вам пощастило чкурнути від мене, то тепер ситуація може скластися інакше. — Я дістану ель. — Мені потрібен магнітний ключ. — Гаразд. Чекайте на мене. Вона вислизнула з каюти, а я дивився, як повільно опускалася портьєра, потривожена хвилею повітря, що злетіла з того місця, де щойно стояла людина. Я знову ліг спати і почав розмірковувати. Маски було зірвано. Заради чого? Заради успіху нашої справи? Звичайно. Але не тільки… не тільки. Коли вона повернулася, відповідь у моїй голові майже склалася. Минуло навряд чи п’ять хвилин. Аїра простягнула мені руку, на її долоні лежав ключ з магнітним кодом від усіх елів на «Гондвані». Тонка тепла рука, на зап’ясті — зелений браслет. — Як це вам вдалося? — Це копія. Ключ залишився в Ольховського. — Ще краще. Вас підкинути до берега? Я уважно дивився в її темні прозорі очі. — Я сама, — сказала вона і раптом схаменулась. — У мене інші справи. Ось візьміть… тороїн. — Тороїн! Так це ваш подарунок нам. Ось воно що! Спасибі! Я вийшов на палубу. Пробрався до елів. Облюбував один з них, поплескав його по обшивці, як колись ковбої поплескували верхових коней. Тільки у мене для цього жесту були підстави іншого плану: тайфун над океаном — це не димок над вігвамом у преріях. Обшивка не пропускала звук, не озивалася на удари і поплескування — те, що потрібно. Аїра стояла за моєю спиною. Я махнув їй рукою і стрибнув на сходинку, яку мені послужливо підставив ель. І раптом я почув: врятуйте його! Любов. Стихія. Любов?.. Так. Знову ставши Аїрою, вона не опанувала себе. Не змогла… не змогла. Вона стояла на тому ж місці, а я вже був у машині й уже піднімався в повітря, а у вухах моїх звучало: — Врятуйте його! ІНТЕРЛЮДІЯ: ГАРМОНІСТ


Мабуть, усе ж варто було б здивуватися з того, як він несподівано з’явився. Чому зараз? Примха пам’яті? Я виразно побачив його обличчя, розкосі зелені очі, міцні вилиці, лоб у зморшках. Здається, він постаршав, мій гармоніст… Брови його ворухнулися, піднялися, з хвилину він уважно дивився на мене, потім відвів очі й зазирнув у скло еля, напівпрозоре відображення його обличчя виникло на тлі густих щільних хмар. Ураган ніс їх до берега, скло злегка дрижало, і я з цікавістю чекав, що ж буде далі. Я зовсім забув, що це всього-навсього гра уяви. «Хай грає, — подумав я, — давно його не чув. Куди це він раптом подівся з моєї пам’яті?» Він легко й швидко струснув головою, і пальці його забігали по ґудзичках. «Діді-рула-рула-рулла! Рула-рула-рулла-та!» Ель мчав крізь нагромадження чорних набряклих хмар, які шматував вітер. Повз віконце проносилися темні смуги туману. У скло вдарили пружні потоки вологого повітря, на ньому осідали краплини, потім їх здувало. Погляд гармоніста став веселим і безтурботним; він одразу ж висвітив його мужній вигляд, і я збагнув порухи його душі, які передавала мелодія. Про що була його пісня? Кришталево-прозорі, майже невагомі звуки виповнили ель передзвоном весняного капіжу, жебонінням ручаїв, пташиним лементом на світанні. Лагідно струменіла мелодія — і в ній чітко й одразу окреслився цей казковий світ, до якого моя пам’ять самотужки добулася б не швидко. Пробудження землі, далі — тема інших стихій: води, повітря, вогню. Жевріє багрово-червоний холодний вогонь, розгоряється, світліє. І ось спалахують омахи білого полум’я — як очищення. У ньому бурхлива сила сонця і пробудження землі. Віща мелодія схожа на заклинання: весна не піде назавжди, вогонь не згасне. Ось він, гармоніст. Русява чуприна, ставний, зеленоокий… Наші з ним думки були однаковими. І схожий був цей гармоніст чимось на мене. Як не заспівати, не заграти про стихії, коли вони завжди поряд: земля, вогонь, вода, повітря. І три інші — теж. Людина придивлялася до забарвлення небесної бані, до стрільчастих хмар, променів, стовпів та віяла спалахів, до кружал побіля Сонця і Місяця, до сяяння блискавок, заграв і до ледь помітного малюнка сонячних плям, до світлого й темного струмування течій, взнавала силу вітрів та вулканів… Проте лише сотні років тому пізнала, яка велика могуть стихій. Перебуваючи в одвічному русі й хвилюванні, атмосфера Землі у багато разів переважає по силі все, що створене руками. Потім збагнули зв’язок стихій: спалахи на Сонці пробуджували підземні струми, планета чутливо озивалася на ритми світила, оживали вулкани й океани, моря й дід. Звідси — нитка до п’ятої стихії, до життя. Адже й вона скорялася сонячним ритмам. Але є ще дві стихії: любов і розум. І хіба можна про них не сказати? Те, що він грав, схоже на скерцо Мусоргського, але було сильнішим і яскравішим: «Рула-рула-рулла! Рула-рулла-та!» Вони незнищенні: гадати про них, передвіщати, пророкувати, як кожна з них поведеться, так само важко, коли б ішлося про народження зірки, планети, туманності. На те вони й стихії. Грізні, неухильні, загадкові. І як не згадати про химерність шляхів, якими прямував у своєму розвитку розум, про метаморфози всієї планети під його впливом. Та якби тільки планети. Зірок, а отже, й цілих галактик! Ми прокладали сонячну магістраль, тягнули нитку до серця всесвіту, як називали світило древні. Ми не могли обійти його: невидимі нитки ще задовго до нас поєднали явища на Сонці і на планеті. Серце світу наче дзеркало: по ньому, ніби тіні, біжать плями, своєрідне відбиття планет. Тільки дзеркало це викривлене: лише нещодавно вдалося з’ясувати, як положення Юпітера, Сатурна з їх місяцями-супутниками, Нептуна, Венери, Землі, Марса, Меркурія та інших мандрівних тіл впливає на рисунок планет. Але якщо наша планета разом з іншими вже впливає на світило, то хіба залишиться осторонь розум, чиє пристановище на Землі? Ні, рано чи пізно він повернеться обличчям до цього сяючого дзеркала всіх і вся. Я бачив, знав: не здолати стихію бур та вітрів, якщо не вдасться вловити закони спалахів і плям. Земні тайфуни та бурі починаються вгорі, де є потоки заряджених часток-корпускул, що їх живлять. Але тоді вони подібні до сонячних плям — адже ті, у свою чергу, так само сонячні вихори. Плями на Сонці — це круговороти, воронки, їх нутро поглинає речовину, електрони, і тоді вони, як по трубі, піднімаються вище. У круговоротах намічаються магнітні полюси, конвекційні струми, дме електричний вітер, який підхопив і поніс би, наче порошинки, десятки земних куль. Речовина, яку несе вихор, піднімається й охолоджується, як і завжди відбувається таке при розширенні, з верхньої частини воронки виходить темний, охолоджений потік. Магнітне поле відкидає його по спіралях, що розширюються. У глибинах світила працює космічна машина, а фотосфера з плямами, що живиться нею, — відлуння цього руху всередині світила і поза ним від планет. Зашифрований рисунок, який довго не знали як прочитати. Причина усіх сонячних ураганів — всередині, але тяжіння планет накладає відбиток на всю картину їх розвитку. І колись за рисунком плям можна буде вирахувати розташування небесних тіл та визначити погоду. Сонце — це ще й чутливий прилад, що озивається на всі зміни зовнішніх полів. І сонячний пульс діє на нас, на наше життя, як багато явищ. Що земні вітри! Плями та їх супутники— спалахи, що іскряться, як запалювальні частинки на поверхні точильного круга — ось головні сили. І тепер нам не уникнути зіткнення з ними. Ми доторкнемося до серця всесвіту-Сонця. Ми почуємо його пульс. Ось чому я летів на елі до берега. Я б нізащо не повернув тепер назад. Грай, гармоністе! СЛОВА І СЕРЦЕ

Холодне скло еля. За ним вода, вода і хвилі… Мовби все повернулося навколо невидимої осі. Щез гармоніст. Несподіваний страх. Страшно дивитися на темну пагорбисту пустелю. На ній свинцевий наліт, під ним — байдужна глибінь. Зненацька ніби провал у свідомості. Занурення в пітьму й повільне повернення. Як тоді, влітку, на березі. Тривожне забуття, непритомність, біль, перед очима холодний туман. Ах, як стисло серце! Ковток повітря, ще один… І потім — відчуття лету. Знову життя. А за склом — вода, імлиста пелена, сірі крила бурі. Про що гуде вітер? Про казковий острів? Про наші сліди на піску, які він давно засипав? Я зрозумів: щось у мені змінилося. Спробував викликати в пам’яті гармоніста — і не зміг. Щось змінилося. Раптом. Цієї миті. І не варто шукати пояснення на мові слів. Розповісти про це могло б своєю нечутною мовою серце. ЧАС ДІЯТИ




Настав час діяти. Я поспішав. У відкритому морі тайфун підняв високу хвилю. Що ж буде, коли ураган увійде в зону мілководдя? Я чув, такі хвилі бувають завбільшки як п’ятнадцятиповерховий будинок. Біля берега рівень води спочатку почне поволі підніматися. Потім настане перелом. Рівень підскочить угору, спінена стіна обрушиться на суходіл, усе змітаючи на своєму шляху. Можливо, тільки вершина в’яза хвилину-дві стримітиме над потоком. Потім і цей в’яз біля підніжжя сопки змиє. Після таких ураганів очевидців, як правило, не залишається. Де ж Ольмін? Я увімкнув зв’язок. Пощастило! Він озвався зразу ж: — Це я. — Вилетів до вас, скоро буду. — Навіщо? — Допомагати вам. — Не встигнете, у вас — лічені хвилини. — Встигну. — Мій час вичерпався. Як ви допоможете? — Бачте… — І раптом я сказав йому про ту давню-предавню статтю, автором якої він був, і яка колись мене вразила. — Зв’язок закінчено, час вичерпано, — повторив Ольмін. Голос у нього був сухий, трохи надтріснутий. Я ледве впізнавав його. Між моїм елем і берегом ішов тайфун. Я випереджав його. Десь попереду, не так уже й далеко від мене, щосекунди вибухало десять атомних бомб — така сила стихії. Стихії, здавалося б найпростішої, але мені ще треба було подолати її. Тайфун ішов із швидкістю сто кілометрів на годину, я добре бачив його на екрані — чорне око бурі й білі, що розходилися від нього, смуги. Я увійшов у кільце тайфуну. Перетнув пояс хмар. У центрі кільця, в його ядрі, було ясно. Під натиском вихору шибки еля злегка дрижали, я чув, як щось шелестіло, мабуть, швидка течія повітря електризувала обшивку. Потім виникла вібрація, я погасив її, вдався до маневру: пірнув униз і піднявся знову. Ель нахилило. Я вирівняв його. Минула довга хвилина. І тоді над далеким невидимим берегом спалахнуло світло. Проміння його пролилося жовтим полум’ям, упало краплинами сяючої міді. Саме Сонце дихнуло теплом, і це дихання пронизало ураган, здійнявши срібну корону хвиль ще вище, зметнулося вгору пломеніючими квітами, вогнецвітним листям просто в сині розводи гарячого неба. У пам’яті відбився лише знімок цієї миті. Звершилося? По аварійному каналу зв’язку я прийняв з Берега Сонця радіограму. «Виміри за проектом «Берег Сонця» свідчать про збіг параметрів сонячного джгута з розрахованим. Загальний рівень енергії, що просочилася через рефлектор і пройшла до поглиначів, — не перевищує десять децибел. На випадок моєї загибелі система телеуправління здійснить запуск ракети з матеріалами досліджень. Ракета приводниться за межами зони, яку захопив тайфун. Координати (довгота, широта). Фізик-дослідник Ольмін». Звершилося. Я намагався уявити, що там відбулося. Чи має відбутися… Стіна води дійшла до затоки. Ольмш, маоуть, ще готував апаратуру. Потім спалахнув джгут. До цієї миті Ольмін нізащо не пішов би (про свою безпеку він повідомляє лише задля того, аби залишитися). Він іще мав час, проте він не поспішав. Кілька хвилин було потрібно для того, аби прочитати показання приладів. Потім передати радіограму. Вітер і вода, можливо, вже перекинули рефлектор, зібгали його наче аркуш паперу. А він ще хотів упевнитися, що тайфун замінив поглиначі, реєстрував температурне поле. Тоді почалася реакція атмосфери: у зв’язку з підвищенням температури повітряний вихор подужчав, потім… Кадр за кадром розгорталися в моїй уяві події. Вал обігнув мис, увійшов у зону мілководдя, піднявшись каламутним зеленим гребенем. Вітер жбурляв униз останні рештки того, що було створено, впорядковано. Вал накрив берег…
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка