Володимир Щербаков Сім стихій



Сторінка4/14
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

СПІВАЮЧА ПІЩИНКА


Співаюча піщинка у долонях Валентини монотонним голосом полеко — оповідача з тихоокеанського острова — повідала легенду. …У надвечір’я над морем, що райдужно вигравало, над бірюзовим^ хмарами зійшла голуба зірка. Проміння її впало на солом’яну покрівлю нової хижі: багато днів споруджували її смуглявошкірі юнаки села, а темноокі дівчата сплітали циновки — дарунок молодим. І зірка сховалася на якийсь час у призахідній хмарині, щоб подрімати востаннє і затим рушити нічним небом. У сні нова покрівля сяяла їй, наче золото, і звучали пісні, яких заспівають завтра на честь Капуа, дівчини з долини вулканів, котра прийде в цю хижу. У Капуа був розкішний вінок, сплетений з живих квітів, на тонкій шиї дзвінке намисто, на грудях туга пов’язка, у неї моторні ноги й красиві руки, оповідала піщинка. Увечері в долину спускається юнак, він усміхається до зірки-покровительки. Звуть його Меа. Капуа жде його біля вогню, вона простягає руки й бере подарунок — сіть, повну різноколірних риб. Йому кортить розповісти про Капуа вголос, заспівати про неї пісень, аби передати, яка вона таємниче чарівлива в цьому колі світла від нічного вогню, який стрункий її силует; його він побачив ще здалеку, з гребеня гори, з її дужої спини, що лежить на шляху до лагуни. Дивовижний образ виринає в його пам’ятті. Пелє! Богиня вулканів! Недосяжна, висока, вогненно-поривна, чиє волосся — багряне хмаровиння, а тіло — гори й потоки лави. — Моє вітання тобі, Пелє! — вигукує Меа. — Мовчи, — шепоче Капуа, — ти глузуєш над богами. — Ні, я помилився, — відказує юнак, — ти затьмарила Пелє вродою! Пробач. — Ні, не судилося нам щастя, — укотре знічено шепоче Капуа, — ти надто зухвалий. Пелє не подарує нам цього. — Пелє спить, заспокойся. Проте у череві кратера зірка-покровителька вже помітила іскру, що розгорялася. Пелє почула… З глибоких надр гори, наповненої багровим вогнем, шугнули ядучі клуби диму. Спина гори здригнулася ніби в пропасниці. Стогоном озвався ліс на її гребені. З глибокої рани землі вихлюпнула лава. Вона перетворювала дерева і зелень у чорні скелети, прохолодні схили — в розжарену піч, хмари — на закривавлене шмаття. Меа і Капуа бігли що є сили, і під їхніми ногами диміла трава, а згори на їхні голови сипався гарячий попіл. Наосліп, навпомацки добігли вони до річки, й обпечені пальці доторкнулися до мокрого піску. Меа шукав пірогу і не знаходив її. Жар затоплював усе довкола, наче вода у повінь. Річка парувала, і Меа у розпачі задер голову, намагаючись знайти голубу зірку. Небо було чорне й димне. Але один-єдиний промінець усе ж пробився крізь хмари. Він посріблив обрій і висвітлив корму піроги, що розгойдувалася на хвилях. За мить до того, як рідкий вогонь підступив до самого берега, юнак і дівчина вскочили у човен і вдарили веслами. За ними лава вже перегородила річку, і крізь цю загату не просочилася жодна крапля води; але з водою, яка була в річці, вони дісталися до морського берега і повеслували до іншого острова шукати нову батьківщину. Через день зірка з’явилася на оксамитному вечірньому небі, на своєму звичайному місці. Тільки блиску у неї поменшало, бо вона зламала свій найяскравіший промінь, пробиваючись крізь хмаровища попелу й диму. Розгнівана Пелє побачила зірку і скинула її з неба. Зірка вдарилася об поверхню моря. Цівка білястого диму затріпотіла над водою і щезла. Перекидаючись, зірка котилась у синій воді й зупинилася лише тоді, коли зачепилася за край гострого рифу. Над нею розхитувалися коралові дерева з мереживним листям, а риби, виблискуючи тисячами барв, повільно плавали довкола, і в їхніх великих очах світилася допитливість. Хвилі заколисували зірку, що попала в немилість. Одного дня піднявся велетенський вал, із тих, що, підкотивши до берега, виростають вище за пальму. Він виніс зірку на берег і засипав її піском. Ніхто не знає, як довго пролежала вона так на березі. Нарешті на тому самому місці ясного сонячного дня під осяйним зором неба із землі проріс чарівний кущ з блискучим срібним листям. І на ньому раптом розпустилися тисячі білих пелюсток. Так народилася квітка Наупака. Але однієї пелюстки на ній усе ж таки бракує — тієї, яка колись була зоряним променем. Ось про що оповіла піщинка голосом полеко. Дивно, що я не чув цієї легенди до Валентини. Я знав, як полінезійці пояснювали світло й пітьму, течію річок та струмків, народження землі, піску і каміння, таємниці океанських безодень і кришталеве диво неба. У легендах мовиться, що острови Вавау, Тупаї, Мауруа, Путаї і Папаїті з’явилися з глибин після заклинань. Але що таке заклинання? Лише слово. Благання втомлених, що пройшли крізь усі страждання людей, яким, проте, стало відваги рушити на легких човнах в океан, назустріч незнаній долі. Голоси відчаю тих, хто помирав від спраги та спеки серед водної пустелі. Люті вигуки, звернені до неба. І ось, коли їх охопив відчай, коли вони втратили надію, а губи все ще шепотіли слова заклять, із моря постав острів, постала незвідана земля. Як було тут не піддатись омані й не повірити в те, що магія слів допомогла піднятися суходолу над водою! * * *

— Ти віриш в Атлантиду? — зненацька запитала Валентина. — Вірю. — Її знайдуть? — Знайдуть. Колись. І піднімуть на поверхню палац атлантів з позолоченим дахом. — А далі? — Не знати звідки з’явиться атлант і поцупить скарби з палацу. — Як це? — Та так. Потім знайдуть його сліди. — Сліди? — Авжеж. Сліди приведуть до берега. — І що? — Ну… побачать сліди. Біля самої води. Їх уже розмиє. Він зникне там… у морі. Як і належить атлантові. — А я все-таки вірю легендам, — сказала вона, і я зрозумів: вона вперто навертала мене до того, що не забувається, до казкового, ніби щось підозрюючи. — Фантастичні образи лише маскують істину, — підсумував я. — Може, так легше передавати історію з покоління в покоління. Валентина ствердно кивнула. Наш «Дельфін» мчав вечірньою гладінню втишеного моря. За нашою спиною танув темний гористий острів. На найвищій його вершині ще дотлівав червоний вогонь, хоча сонце давно зайшло. Який усе ж далекий шлях від легенди до фактів. Про це страшно подумати. Хто повірить в інопланетну історію, записану на камені? Зараз принаймні вона прозвучала б як казка… Я розповідав Валентині про інше. Довго збирав я по крихті різні свідчення про незвичайний кристал, що допомагав одержати сліпучо-яскравий промінь світла. Я був майже певен, що у міфах відбилася дійсність: хіба не могли тямковиті темношкірі люди випадково відкрити секрет когерентного променя? …Коли Варрунна, цей австралійський Одіссей, розповідав потім про сліпучий промінь, що вражає усе живе, мало хто вірив йому. Зате охоче вірили, що він побував у країні жаб, які під час повені очищали воду гарячими каменями і перетворювали на риб гілочки дерев. Вірили і в те, що є прозорі озера, на дні їх живуть карлики, потворні й сліпі, які ловлять рибу. Під час подорожі зустрівся Варрунна з чудернацькою людиною — без очей, з лобом у вигляді сокири. Ім’я його було Налу-юун-ду, жив він у лісі, був привітний і простий з подорожніми та мандрівниками, знав багато історій і мріяв про промінь, що стинав би дерева, як траву. Ця зустріч видавалася мені цікавою: Налу-юун-ду, судячи з описів, був схожий на людей, в яких висока спинка носа. Це — з більш вірогідних американських джерел. У країні мух та москітів Варрунна зустрів людей, яких назвав «короспинними»: тільки очі їхні було видно через отвори у корі, що покривала все тіло. Міфічний мандрівник так перелякався короспинних, що перетворився на дрофу й полетів геть. Варрунна знав секрет кришталевого магічного каменя — цей камінь називається Габбера і про нього часто згадується у міфах австралійців. Варрунна — із казки, час навіть реальних героїв перетворює у людей з легенд. І ніколи не могло відбутися багатьох дивовижних мандрівок цієї людини з казки. Вона народжена чутками, поголосом. Їй приписали незвичайні пригоди і химерні перетворення, чаклунську силу, поєднану з поведінкою аборигенів. Але у міфах є рядки, присвячені променям незнаної сили. І зовсім несхожі вони за стилем на нашу казку. «У далекому стійбищі жили люди племені Убун. Ніхто не смів до них наблизитися. Навіть на спільному святі племен, на великому бора, плем’я не спустилося з гір, вождь його спостерігав бора зосторонь. Півдня дорогії було від нього до того місця, де розташувались усі роди й племена на цьому великому святі Байамі. І було помічено, що, коли до стоянки підходив хтось незнайомий, вождь убунів виходив назустріч і спрямовував на нього промінь світла, який убивав на місці. Ніхто не знав, що це за світло, яке несе із собою смерть». Колись ця історія надихнула мене на пошуки. Але тепер я навіть гадки не мав вести їх далі. Нині мене захоплювали навдивовижу химерні легенди пра квіти, трави та дерева… Мені спало на думку дивне порівняння. Колись в Італії поблизу міста Аріції шумів священний гай Діани. Поряд синім свічадом відбивало сонце та пагорби озеро незвичайної краси. У священному гаю височіло дерево, навколо якого з ранку до пізньої ночі виходжував похмурий чоловік з оголеним мечем. Це був жрець і вбивця водночас. Суворий закон цього святилища проголошував: будь-хто, хто зуміє вбити жерця, посяде його місце. Жерцю святилища Діани було присвоєно титул царя. Цілісінький рік з дня в день, взимку і влітку, в дощ і в холоднечу цьому дивному цареві доводилося чатувати із занесеним мечем. Лише на мить приплющити стомлені повіки для нього означало б ризикувати життям. Якими б поважними не видавалися причини, що спонукали охороняти священне дерево, вони навряд чи могли бути важливішими за ті, що змушували мене та інших розмірковувати про позаземну флору. Є ТАКА ГРА: «ОБЕРЕЖНО УВІЙТИ…»


Як це було? Вона відчинила двері й увійшла, не мовивши жодного слова. Зупинилась ніби в задумі. Потім швидко зачинила двері, і ми з хвилину стояли обличчям до обличчя. Вона видавалася мені вищою, ніж була насправді. Я запитав: — Сооллі? Вугляний рисунок її сукні нагадував про сирену в сіро-голубій хвилі. Легко кружляло в голові, боліли скроні. Я щось говорив. Безмежна хвиля підхопила мене, якісь пружні теплі струмені й течії заволоділи мною. Рухи її долонь зняли біль у скронях. Я відчув ніжний доторк пальців. Каюта виповнилася духмяним теплом. Далі — провал у пам’яті. Хвиля ніби винесла мене на берег, але поруч я бачив її білий високий гребінь і ліниву спину сирени, що купалася. Вона без зусиль зливалася з хвилею, знову тягла мене з собою і відкривала мені зачаровані підводні квітники з асцидіями, де волосся її перетворювалося на підводні ліани на коралових брилах і де таїлися неквапливі істоти й риби. І знову потрапляв я на берег. Нарешті вона приборкала темну хвилю, і я звільнився від її дражливо-тривожних доторків. Вона вийшла з неї біла й прохолодна, у тонкій лусці морської наяди. Поряд спалахнули безбарвні холодні язики полум’я. Куди б я не ховався, який би не вигадував собі захисток, на сліпуче сяючому просторі мене знаходили потоки гарячих променів. Насправді ж було темно, і попелясте світло вечора вже згасло. Тоді я побачив у її волоссі зелену зірку. І — повернувся до реальності. Я сказав про зірку. Вона попросила: — Розкажи казку про жінку із зірок. Я почав говорити, спочатку затинаючись, далі все впевненіше, і вона підбадьорювала мене й квапила, мовби їй потрібно було знати це з усіма подробицями саме зараз, коли я замовкав, вона вимагала: — Далі! Потім я показав їй запис, і вона, задерши голову, з хвилину лежала нерухомо, затиснувши у руці касету. І раптом мовчки повернулася до мене, і лілові квіти на комірці сукні стали останніми прикметами реальності. Знову мовби провал. Вона обпекла мене і потягла у зачаклований простір. Знову поряд височіла хвиля, і я боровся з її рівномірним бігом, і плив з нею до берега, і знову відступав. Хвилини розтягувалися на години, мовби комусь дано наділяти інших здатністю прожити півжиття лише за одну ніч. Здається, я багато разів засинав на дивовижному березі й прокидався від спекоти. Очевидно, море висохло, бо прохолодна хвиля відкотилася і не поверталась, і губи мої так само висохли від спраги. Мені уявлялися пустеля і жовтий кущ, що не давав тіні. Повітря було сухе й обпалювало легені. Коли я скрикував, щось велике і прохолодне вкривало мене від пекучого світла. Я розумів: її присутність рятувала мене від спекоти, я дивувався з її рухів, поривчастих, крилатих, ніщо не нагадувало тепер про неквапливу сирену. Образ птиці, що ледве був позначився, вернувся, і я майже фізично відчував щільність оперення довгих просторих крил. Знову лілові квіти, темна сукня, блискучі туфлі з бантами, шелест потривоженого шовку, що застигав на її тілі. Вона покидала мене… Цієї миті я зібрав рештки сил. У голові прочахало від теплого липучого туману, і я ніяк не міг ясно почути свого запитання. Вона відчинила двері. Я на мить побачив її профіль і не впізнав його. Це була вже не Сооллі… Я вигукнув з несподіванки. Простягнувши руку, я встиг доторкнутися до рукава її сукні. Й одразу ж упав. Проте завважив: на її оголеному зап’ясті браслет, що сяє зеленим світлом. Браслет!.. Примарне видиво розтануло, тепер я знав, хто завітав до мене в гості. Швидше за нею! — Стій! — гукнув я. На палубі невдовзі все ожило. Я біг за нею. Відстань між нами майже не зменшувалася, проте скоро їй нікуди було б відступати: на стометровому просторі заховатися майже неможливо! І тоді я здогадався про її наміри. Віддалік, на кормі, стояло кілька елів. Ніби жуки з відшліфованими надкрилками, вони тільки й очікували на ту мить, коли їм дадуть команду злетіти… Вона тікала стрімко, але ніхто з нас, мабуть, не був упевнений, що їй пощастить заволодіти одним з елів. Навперейми нам вискочив голубий кібер, мій добрий знайомий. Можливо, він мріяв про те, коли його покличуть. Відстань між кібером, що біг, та Аїрою зменшилася до десятка кроків. Я гукнув: — Зупини її, падай під ноги! І тоді вона легко, не напружуючись, збільшила швидкість. В плавному стрибку їй вдалося втекти. Кібер гнався за нею і далі. Попереду малиново зблискували надкрилки елів. Дверцята одного з них розчинилися перед нею, вона стрибнула на сидіння. Я побачив її очі. Ель злетів. Кібер зачепився за його перильце механічними пальцями і, розгойдуючись, піднявся з ним у повітря. Він метлявся, наче паяц. — Тримайся! — гукнув я йому. — Поверни ель! Кібер розгойдувався дедалі сильніше. Ель рвонув угору, потім круто повернув над кормою «Гондвани» і, наче центрифуга, відкинув кібера. Той полетів у воду з двохсотметрової висоти. Ель блискавично набрав висоту і щез. Голубий кібер шубовснув у невисоку хвилю за кормою, здійнявши стовп бризок. Я підбіг до іншого еля. Дверцята зачинив уже в повітрі. Проте за хвилину я пересвідчився, що проґавив її. У тому напрямку, де розтанула її машина, радіогоризонт був чистий, а з іншого боку плюскотіли згасаючі перешкоди. Зорієнтуватися було неможливо. Навалилася втома, руки ледве корилися. Я повернувся назад і заходився шукати кібера. Він набрав у корпус води і ладен був уже піти на дно морське. Я витягнув його. У кабіні еля під ним набігла калюжка. Він молов несусвітні дурниці. * * *

У пам’яті збереглося і попелясто-сіре сутінкове світло, і яскрава зелена зірка, що заплуталась у волоссі. Швидко вихолов дотик від гарячих пальців. Втрачено, забуто слова. Химерний сон, після якого її слід пропав. Лишився запах парфумів біля узголів’я, хоча вона була вже хтозна-де. Ще пам’ятаю бляклі лілові квіти на гладіні шовку, важкі колючі пасемка її волосся. Сон, вигадка? Ні ж бо! На плечах її шелестів сніжно-білий накрохмалений комір, сукня вугільно-чорна, м’яка й тепла. Вона поринула в сутінки. Я не міг затримати її — вона щезла. Я впізнав її надто пізно. Аїра знала все наперед. Марно ворожити, коли вона бачила мене наскрізь, вивчала, ніби метелика на голці? Зелена зірка палахкотіла над її перламутрово сяючим коміром, і темні хвилі волосся раз у раз застували її. Вона наслала дивну дрімоту, так мені опісля видавалося. Зненацька приплив тепла, осяяння, ніби в півтемряві спалахнуло іскристе миготливе світло. Для чого це їй? Запитання пригадалося несподівано — воно дозволяло мені, поки вона була поряд. Воно ясно спливло в пам’яті, і я, як і до цього, не знаходив на нього відповіді… Думаю, «Гондвану» вона наздогнала на елі: таку невеличку розвагу вона залюбки могла собі дозволити. Але ж не я зрештою потрібен був їй. Хоча, може, саме і я? Адже я знав про неї. Так, були й інші… Однак я знав усе чи майже все. Дещо знали Ольховський та інші, але вони теж не мовчали, уникаючи безлічі запитань, і досить лише дати волю уяві… Уже зовсім розвиднилось. Я забрався в каюту і повалився на диван, не роздягаючись. Запитання і далі тривожило мене. Я знову ніби бачив підводний сад, був він тепер майже реальний, справжній морський сад на самому дні долини, осяяної зеленим світлом. Мабуть, Аїра передала мені частину вічних видінь, які назавжди лишились у її свідомості. Хто знає, скільки літ чи тисячоліть тривав той зачаклований стан, коли навкруги підводна півтемінь, і зачарований сад, і повільні хвилі на поверхні народжують ледь видимі полиски — тиша, нерухомість — і так віки, віки. Тепер я здогадувався, звідки видива — від неї; мовби так тільки вона й могла полегшити тягар спогадів, передавши частину з них мені. Зненацька прийшло прозріння, я схопився з диванчика. Дрімоту ніби рукою зняло. Тремтячими руками відкрив я стіл, висунув верхню шухляду… Що гарячковіше нишпорив я у пластиковій коробочці, то більше прояснювалася нехитра істина. Касети із записом, яку мені передав Янков, не було! Ось чому вона завітала до мене! Тепер я міг розповідати всю історію кому завгодно. Тільки хто повірить? Я міг описати її зовнішність, навіть деякі особливості характеру, міг розповісти про те, що бачив її двічі — біля фітотрона й тут, на «Гондвані». Міг розповісти, що вона звідти, із зірок. І що на борту космічного зонда доставлено зовсім не просту підводну квітку… Дивно звучали б мої слова. Найвірогідніше мою пам’ять просто розрядили б, звільнили від нав’язливих ідей, як іноді чинять у таких випадках. Хто розумніший — промовчав би. Але ж був ще Янков. Припустимо, їй потрібен був запис. Для чого — поки що неясно… Виходило ось що: вона мала б спробувати взяти касету в Янкова, він був ближче. А коли їй треба було конче подбати про те, щоб ніхто на Землі не знав про неї, то вона просто мусила викрасти ту янковську касету. «Ех, — подумав я, — адже саме цієї хвилини вона, можливо, вже там, у фітотроні, а я навіть Ямкова не попередив». Я негайно натиснув кнопку «МАГІТ». Я був просто зобов’язаний сказати йому про все раніше. А тепер пізно. «МАГІТ» — міжконтинентальний апарат голографічної інформації і телекомунікації — мовчав. Довга пауза, після якої вже марно на щось сподіватися. Сухе потріскування. Потім відеоканал запрацював. Дівчина усміхалась, але мовчала. Була вона вродлива, і шия струнка, і пальці тонкі, легенькі. Яскраві нігті й губи: приємна вишнева фарба на губах, здавалося, випромінювала сяєво, може, навіть люмінесціювала. Але що з того, коли на трасі казна-що діється. — Отже? — запитав я, дивлячись просто у вічі цьому засліплюючому манекенові з обличчям язичесьчої богині. — Буде зв’язок? Вона незворушно усміхнулася. Лише за півгодини я побачив його. Я вже звик до нього, хоча ми жодного разу не бачились по-справжньому: тільки зв’язок. Я одразу перейшов до діла. Він замислено дивився на мене і мовчав. Я здогадувався чому. «Тут нічого не вдієш», — мовби говорив вираз його спокійного обличчя. — Ніхто не знає, що сталося, вчора викрали фільм. — Чому ж ти мовчав? — Увечері мені сказали, що тебе немає. — Де ж я міг бути… — почав був я і затнувся. — Тебе не знайшли, от і все. Валентина шукала… «Ну що ж, тепер саме час знехтувати правилами контактів, — подумав я. — І надрукувати інтерв’ю, скажімо, з Ольховським. А потім надрукувати й спростування. Жарт, мовляв». Я спробував уявити себе на її місці. Незнайома планета. Інший світ. Навряд чи можна швидко пізнати його закони. За таких обставин будь-який контакт буде втручанням, разючим за своїми можливими наслідками. Контакти змінюють майбутнє. Епізод з інопланетянкою, набувши сили факту, може стати навіть поворотним пунктом розвитку, хто знає, хто передбачить, що буде через десять років, сто, двісті? Хоча, звичайно ж, давно відомо, що передбачати просто: треба тільки пам’ятати, що збуваються лише найбезглуздіші пророцтва. У цьому жарті є частка істини. Мабуть, Аїра знала не гірше від мене, що життя — це експеримент, який неможливо повторити. Весь наступний день я приречено жартував, заважав працювати іншим, але мовчав. Обнишпорив корабель. Шукав сліди її візиту. Безглуздо це виглядало. На палубі зіткнувся з Валентиною. — Бавитеся? — на «ви» звернулася вона до мене і з неприродним спокоєм пройшла мимо. «Маєш, — подумав я. — Тепер розкажи їй про жінку, яку вона напевне бачила біля твоєї каюти… чи навіть більше того. О, вона зразу повірить, що це була інопланетянка!» ІНТЕРЛЮДІЯ: ОКЕАН


Вісім тисяч років тому людство почало освоювати водні простори планети. П’ять тисячоліть тому воно пізнало парадокс колеса, і обрії суходолу одразу розширилися. Потрібні були тисячоліття, щоб рокітливий механічний птах підняв у повітря перших авіаторів, тисячолітній сон про політ став реальністю. Лише великі мудреці та провидці недавнього минулого звернули свій погляд до неба. Прагнення полинути в зоряну далечінь, в осяйні світи стало невгасимим, ніби сяйво самих зоряних світів. Про ракети, винайдені в сиву давнину, забули, потім їх винайшли двічі, однак примарні вогні ракетних фейєрверків і багрові хвости запалювальних стріл ще не розбурхували розум мрійників, і чарівник Жюль Берн відправив своїх героїв на Місяць з гарматного жерла. Всемогутні в усіх інших діяннях маги, чаклуни, веселі галасливі фокусники пильнували справи суто земні: жоден із уславлених чаклунів, софістів та пророків не прорік істини. І вуста астрологів не розтулилися, щоб проголосити: гряде доба ракетних вогнів, зоряних польотів! Таке минуле. А прийдешнє?.. Навдивовиж узгодженими виявилися терміни перших польотів у космос, розвитку космонавтики та назрівання проблем, що потребували втручання нової техніки. У їх числі — проблема океану. Вражало ось що: справжнє вивчення обох океанів — земного й зоряного — починалося майже водночас. Навіть зовні батискафи були схожі на перші супутники. Людина штурмувала водночас підступи до планет, височінь небесну й океанські глибини. Дві стихії одразу. Вода. Життя. Ось чому наш корабель ішов над найглибшими западинами та підводними хребтами, перетинав течії, вивчав кліматичні зони, вплив ізотопного складу води на рівновагу у велетенській природній лабораторії. Ми пройшли над величезними енергетичними станціями на дні океану. Станції були тими точками океану, де особливо відчувалося втручання людини. Однак це було нове серце планети, що повертало їй молодість. А колись еволюцію розглядали як пристосування організмів до підвищеного вмісту дейтерію — з дуже туманною перспективою. Адже легкий компонент протій швидше, ніж дейтерій, виносився в космос десь у горішніх шарах атмосфери. Будь-який найпростіший організм наділений здатністю прогнозувати майбутнє, він чутливо реагує на зміну умов. Будь-яке поліпшення умов призводить до кількісного зростання популяції. Життя може спалахнути так бурхливо, що споконвічна рівновага виявиться назавжди порушеною. Тоді океан почне бурхливо змінюватися. Проте як — цього ніхто не знав. Адже океан був і частиною планети, і частиною біосфери, і частиною космосу. Людина і стихія… Спершу — протиборство, потім — союз. А далі, далі?.. …Мені часто випадало залишатися на самоті. Сварку не відвернеш; Валентині нічого не можна було пояснити, поки вона сама не відчує правду. Я багато читав, проглядав зведення інформа, іноді дрімав у себе в каюті, гортав журнали з об’ємними ілюстраціями. «Ронг стиснув плечі Азоли. Її охопило досі незнане, гостре відчуття. Спочатку вона хотіла вивільнитися, але за хвилину її руки навіть через легкий скафандр відчувають тепло його рук, і вона стоїть незрушно з ним поруч, під мовчазними сяючими зорями. Вона думає про те, як багато в нього людського тепла й ніжності…» Я відкладав журнал і брав інший, потім повертався до океану. Ефемерна основа всього сущого: без різної дрібноти вимерла б колиска життя! Будь-яке дроблення збільшує поверхню. Замінивши подумки один великий рослинний організм безліччю дрібних, мікроскопічних, ми ніби істотно змінимо умови перебігу тих явищ та процесів, яким зобов’язане все живе на нашій планеті. Велика поверхня з однією й тією ж вагою — це використання сонячного світла й розчинених у морській воді мінеральних речовин. Цілком реальні фізичні величини в такому експерименті обертаються несподіваним наслідком; мікроскопічні водорості розмножуються із справді космічною швидкістю. Тільки обмежені ресурси мінеральної поживи не дають змоги «велетням-невидимкам» перефарбувати всю океанську поверхню на зелений колір. Не завжди втішають вони око кришталевою чистотою забарвлення: сніги Гренландії стають іноді багровими через силу-силенну червонуватих водоростей, оранжевого та жовтого відтінку надають вони й воді Червоного моря. Більші форми завойовують озера, протоки, моря… І хоча вони поступаються своїм мікроскопічним братам у швидкості зростання та розмноження, їхня навала має іноді справді глобальний характер. Нові умови, порушення рівноваги спричиняють вибуховоподібну ланцюгову реакцію. Вивчення таких ситуацій дало в руки людини ключ до багатств морських лугів. Кожен скерований «зелений вибух» — це мільйони тонн білка. Колись ботаніки звернули увагу на синьо-зелену водорость— спірулину, що іноді всуціль покриває водоймища у деяких районах Африки. Там цей вид водоростей з давніх-давен вживається населенням у їжу і продається на базарі. Ніхто не розводить спірулину, її збирають з поверхні води шматиною і висушують на гарячому піску. До доброго врожаю спірулини у воді має бути бікарбонат натрію. Скуштувавши якось смачної страви із спірулини, професор Леонард твердо повірив у те, що африканські племена харчуються саме тим, чим цивілізований світ буде харчуватися значно пізніше, скажімо, через сто років. * * *

…Тихими вечорами, коли спадала спека, я лягав на вигорілий брезент, що вкривав шлюпки, і дивився на небо. Там поступово проступали білі мережива сузір’їв. «Гондвану» накривала загадкова безмісячна ніч. Часто-густо за кораблем тягнувся вогненний слід. Світився планктон. На тралах, сітях, ловильнях спалахував холодний вогонь, що стікав на палубу разом з водою, Я мовчки спостерігав, як Енно допомагав Сооллі й Валентині. Незважаючи на те, що пошук вели автоматичними пристроями, чимало роботи лишалось і для них. Це була дуже морочлива робота! Сооллі шукала не нові види морських організмів — їхні окремі клітини. Знайти ж треба було клітини з числом поділок, більшим за сто. Одноклітинні істоти при кожному із своїх безконечних ділень неначе уникали загибелі. Знайти рідкісні аналоги таких «цеглинок життя» у тварин, побудова яких складна, важче, ніж виявити співаючу піщинку. Енно прагнув зробити колись так, щоб не тільки шельф, а й весь океан був життям. Що ж для цього потрібно? Виявляється, світло. На глибині десятків метрів вічна сутінь, ще нижче — непроглядна темінь. Та зелена піраміда — основа життя, про яку я вже казав — зовсім не така вже й висока. Ось якби доправити світло в середні й нижні шари води! Фотосинтез пробудив би нові горизонти. Однак промені поглинаються водою, і дуже швидко. Як же бути? І тоді всі разом ми пригадували про проект «Берег Сонця». Перші статті про нього були вже надруковані. Світло можна донести туди, у надра океану… По хвилеводах, по оптичних волокнах… …Це дивина — бачити Сооллі, розмовляти з нею, ані словом не обмовившись про її незвичайного двійника! Ні, не визнавала вона жодних інших пояснень загадки живого: події могли розвиватися лише так, як я бачив їх її очима на дні народження. І ніяк інакше. Не стихією було для неї життя, а колекцією цікавих, наполовину вивчених експонатів (серед яких був і я). Виходило, я грав з нею в піжмурки: жодного слова, жодного натяку на гостю, схожу на неї і все ж зовсім іншу. Я почувався незручно, проте розповісти їй правду не міг. І не міг після зустрічі з Аїрою пригадати її справжнє обличчя: мовби назавжди стерлося воно з пам’яті й ніколи не бачив я такого короткого фільму, який подарував мені Янков. Сооллі і вона — я тепер майже не міг їх роз’єднати, їхні образи злилися. …Якось Сооллі запитала про мене. І я був спантеличений. Хто я? Що я? Авжеж, я і сам себе про це запитую. Але відповісти на це… Я показав їй тих людей, з якими мені хотілося б бути після «Гондвани». Хай ці люди живуть лише в уяві. Якими я їх бачив, якими уявляв?.. Ось ці кадри. Околиця ялинового лісу, косогір і струмок. Надходила пора сірого присмеркового світла, внизу, на траві, під ногами було вже темно, відтінки зелені поблякли. Рівне матове світло неба висіло низько, як похмурого дня. Тихо. Темні зубці ялин торкалися неба. Їх безконечний ряд ліворуч зникав за пагорбом, праворуч збігав до струмка, а далі йшла вирубка. Перед самою стіною лісу — купа колод. Я зосередився й уявив людей, що сидять на колодах. Мені хотілося, щоб вони заспівали пісню для Сооллі. Я ще не знав, яка це буде пісня. І ось вона побачила їх такими, мовби вони були живі… Восьмеро чоловік сиділо на колодах, один стояв, тримаючись за стовбур самотньої берези, трохи осторонь від інших. Більше я не зміг би втримати в пам’яті: адже обличчя їхні мали бути справжніми, живими, а це нелегко — бачити всіх одразу. Той, що стояв коло берези, був молодий, високий, світловолосий, з худим обличчям і з ледь випнутими вилицями. У першому ряду сиділо троє, руки їхні лежали на колінах, на них були піджаки, темні косоворотки, чоботи. В одного в руці погасла цигарка. Вони дивилися просто на нас. За ними, вище, на колодах сиділо ще п’ятеро, їхні обличчя ледве виднілись у присмерку. Я почав пригадувати для них пісню. Це мала бути давня пісня, така, яку не часто почуєш. Можливо, та, що її колись проспівав мені дід. «Хай буде так, — подумав я, — адже Сооллі її не знає». І тоді один з тих, що сиділи, хлопець у кепці, з погаслою цигаркою в руці, неголосно почав: «Славнеє море, священний Байкал…» Він співав просто, як міг, але я просив його тягнути голосні звуки, аби передати дивовижну протяжність мелодії. Голос його зазвучав дзвінко й чисто. Сооллі бачила його сірі уважні очі, що пильно дивилися на неї. Вона здригнулась, я помітив це. Мені хотілося, щоб Сооллі почула звертання до вітру: «Гей, баргузин…» Але як передати це, як донести до неї незвичайні поєднання слів та звуків? Вони повинні проспівати це всі разом, не наголошуючи на думці, проспівати стиха, рівно й дзвінко. І голоси їхні раптом зазвучали. Пісня виводила навдивовижу протяжною. Я вибрав одного з тих, хто сидів попереду, щоб він на повен голос проспівав рядок, де так багато звуків «р», які передають тривогу, що вже минула: «В нетрях не рикнув зажерливий звір…» «Хай співає це місце голосніше», — подумав я. І він проспівав. У нього були ледь розкосі очі, міцні вилиці, запалі щоки. Він замовк, щоб слухати, як співають інші. Вони співали по черзі, не змовляючись, не киваючи один одному, обличчя їхні були нерухомі, а погляд зіркий і пронизливий. Третій із тих, що сиділи попереду, виділив звук «о» в рядку «Хлібом кормили…» І всі почуття, як мені здавалося, тільки й можна було передати, увиразнивши це «о». А той, що стояв коло берези, повинен був краще за інших знати, як звучить довге «а» і як народжується музика з незабутньо чарівливого чергування голосних у словах давньої-предавньої пісні. І коли пісня підійшла до кінця, я помітив, що обличчя їхні змінились. Я прочитав на них: «Ну ось, пісню проспівано, і нас тепер не стане — річ проста…» І помітив тонку посмішку. Мені стало незручно, бо вони ніби все знали, ніби вони й справді були живими. І в цьому теж — в усьому їхньому втіленні — був я. * * *

П’ята стихія… Хіба порівняєш з нею навіть океан! Життя скидалось на складний механізм, відрегульований із ювелірною ретельністю. Але дія його була все ж не зовсім ясною. У найтонших нитках молекул, що відповідали за спадковість, об’єднувалися всі види найпростіших рухів — електрика, хімічні взаємодії, механічний перенос. А на дослідницькому обрії завжди намічалося щось нове, невідоме… Отже, і нові елементи живого… Яким чином випадкові зіткнення — зустрічі атомів, що падають вертикально, проте з непомітними відхиленнями, і без яких природа нічого не створила б, яким чином ці зустрічі-зіткнення стали основою неба та Землі, самого життя, прорили безодню океану, заснували рух Сонця та Місяця?.. Ось головне запитання невмирущої поеми Лукреція. І відповідь на нього: «Елементи світу розташувалися за тим порядком, в якому ми їх бачимо, зовсім не внаслідок розуму та обмірковування: вони зовсім не зголошувалися між собою щодо свого руху, до якого спонукували одне одного; проте безконечні числом, рухаючись на тисячі ладів, з давніх-давен підвладні геть стороннім поштовхам, захоплені своєю власною вагою, вони наближалися одне до одного, з’єднувались одне з одним, при цьому виникало тисячі їхніх сполучень, і нарешті час, з’єднання і рух упорядковували їх — вони утворили великі маси. Так виник перший обрис Землі, морів, неба, живих істот». Прохолодного ранку, в один з останніх днів плавання, ми раптом ніби вочевидь побачили цю спрощену модель всесвіту, а на первозданний рух дуже скидалися пасма туману над морем і озвучена тканина білопінних хвиль. Частина друга


БІЛЯ БЕРЕГІВ ЗЕМЛІ

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка