Володимир Щербаков Сім стихій



Сторінка9/14
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.78 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Частина третя
НЕБЕСНИЙ ВОГОНЬ


БЕРЕГ СОНЦЯ


Дорога від причалу прямувала у сопки. Там пломеніли їх круті боки, охоплені надвечірнім вогнем. І все там золотавіло і сяяло, наче рубінове скло: радіомаяки, ангари, куполи, обсерваторії, міст, що ступив через падину. Небо яріло. Над дорогою розтинали повітря вантажні терраплани, пурхали елі, по асфальту повзли мобілі. Біля самого узбіччя простував чоловік. Він не поспішав. Ніс почуття, подібне до того, з яким мандрівник вертається нарешті до рідної домівки. А вдома не квапляться. Він вирішив дійти шляхом до повороту на перевал і піднятися на мис — звідти видно всю затоку. Хотілося втоми. Тільки вже не від роботи, не від суперечок і всіляких з’ясовувань, просто від ходьби. За його спиною, у бухті, стояли морські транспорт, у їх трюмах — вантажі для Берега Сонця. На борту одного з них і прибув фізик-дослідник Олександр Ольмін. Цілий рік він провів на заводах, де складали блоки реакторів, лічив дні, коли повернеться сюди. — Я не полечу, — категорично заявив він дівчині, яка зустріла його біля еля. — Дякую, але я піду пішки. — Цей ель — справжній ліфт, — умовляла його дівчина. — Дві хвилини, і ми вдома, — при цих словах дівчина чомусь зніяковіла, проте Ольмін цього чи не помітив, чи вдав, що не помітив. Дівчина була настирливою. Він таки сів у крісло. Але тієї миті, коли дівчина натиснула кнопку автопуску І машина повинна була здійнятися вгору, щоб перемахнути через сопку, Ольмін несподівано легко, спритно зіскочив на майданчик. А ель тим часом швидко набирав висоту. Чого ж йому хотілося?.. Похлюпотітись у потічку. Видершись на сопку, надивитися звідти, як виглядає нині Берег Сонця. Збігти вниз. От і все. Поки ель, ніби розмірковуючи, кружляв над долиною, а потім кудись щез, він дістався до потічка. Потічок бурмотів про засушливе літо, його обмілілі струмені були неживі. Лише раз, на перекаті, висвітлилася срібляста нитка, ніби хтось під водою натягнув і відпустив струну, — риба. Біля сірого теплого каміння цвіли іриси. Зі схилу сопки помалу відкривався простір над морем, і все там видавалося далеким і нерухомим. Над бухтою висіла бабка. Ольміну кортіло поквапити її, побачити, як опуститься на причал її, мабуть, нелегка ноша. Проте бабка байдуже зблискувала крильми. А рухатись її примушувала, здавалося, лише сила уяви спостерігача, а не мотор, захований у пластмасовому тілі. Бабка наблизилась до причалу і перетворилася на звичайний літаючий кран. На колишньому її місці висіла вже інша бабка, їх було багато, і кожна по-своєму поспішала — перенести частину вантажу на берег, щоб кораблі мали можливість підійти до порівняно мілководного причалу, де на них чекали великорукі велети — портальні крани. …На. крутосхилі пласкі камінці висковзували з-під ніг, стрибали коричневими жабами, розбігаючись навсібіч і вниз. Ольмін зупинився — звук не пропав. За сотню метрів від нього камінці вистрибували так само. Він уповільнив ходу, потім повернув, заховався за кущ кедрового стелюха. Трохи постояв. Ну, звичайно! Та сама дівчина, Іра. — Іро! — Ольмін вийшов їй назустріч. Йому раптом стало незручно, що через нього вона, піднявшись сюди, розшукує його. Можливо, навіть хвилюється. — Олександре Валентиновичу! Я ж відповідаю… Адже сюди із заповідника тигри приходять. Її обличчя було розгублене; в руках чи то хустка, чи косинка, волосся перехоплене широкою стрічкою, на ногах якісь спортивні тапочки. Одне слово, з нею можна було перевалити через сопку коли не за годину, то за півтори-дві. — Гаразд, — сказав Ольмін. — Я не серджусь. А ви?.. Тоді ходімо разом. Це вам. — Він простягнув їй букет ірисів. На згадку про тигрів він мало не засміявся, проте стримався, залишаючись серйозним, бо вже таку мав вдачу. …Берег Сонця. На воді, наче пізні метелики, витанцьовували яхти, — вітрила їх були розкриті. Заграва перших вогнів… Берег широкої мілководної затоки світився, ніби виріс із морської піни, що застигла тисячами зірок-вогників. Сюди сходилися шляхи узбережжя. — У нас навіть у шкільних творах слово «Сонце» пишуть з великої літери. Бачите, скільки вже зробили?.. Вона розповідала про те, що відбулося тут за його відсутності, вона просто квапилася повідомити йому про все сама. До берега пролягли стрічки морських поглиначів, проте половину з них ще не завершено. Рефлектор готовий. Вона показала рукою: там червоніла пляма — відблиск заграви в округлому дзеркалі. І знову на її обличчі промайнула ніяковість, як дві години тому, коли зустрічала його біля еля: адже хто-хто, а він знав про це й так, без її пояснень. Він був одним з тих, хто довів, що сонячне світло можна зібрати й послати до Землі. Планета одержує мізерну частину тепла, і жодні наземні геліоустановки тут не допоможуть: майже все випромінювання витікає у простір, розбігається по безконечних радіусах. Отже, хай промені зчепляться у світловий джгут; так зчіплюються промені лазерів. Для цього Сонце повинно освітити пучком елементарних часток, який правитиме за космічне дзеркало, за екран, що накопичує тепло, не даючи йому розсіюватись. Усе, що потрапить у конус, прийде до планети, частки, ніби маленькі лінзи, посилатимуть фотони лише в одному напрямку — до Землі. Джгут сонячних променів — найкращий подарунок планеті, надра якої усе ж вичерпні. Схоже це на те, коли б до хмари піднесли велетенську воронку, і дощ, що потрапив у неї, відвели по трубі на висохлі поля, в обмілілі річки та озера, туди, де вологи зовсім мало. Як просто, розмірковувала вона, проте лише на перший погляд… Фотони відштовхують частки, розсипають конус, хвилевід руйнується. Світло знову ніби розсіюється у просторі. Ольмін довів: ні, не розсіюється. Тяжіння Сонця управляє частками, притягає їх. Треба тільки розігнати їх ще на Землі та своєчасно змінювати напрямок бомбардування. Правда, світловід лише віддалено скидатиметься на конус, однак фотони опиняться у пастці. Енергії буде навіть забагато, адже десятимільярдна частина сонячного диска здатна дати більше тепла, ніж одержує Земля зараз. Отже, треба правильно вибрати потужність та форму пучка елементарних часток, що управляє енергією, а надлишок променів вловити дзеркалом і відправити в атмосферу, в космос чи розсіяти в морському просторі. Були Земля Королеви Мод, Берег Принца Олафа, Берег Принцеси Марти, Земля Г ранта. Нині був Берег Сонця. «Навдивовижу пощастило, — думала Ірина Стеклова, — познайомилася сьогодні з Ольміним, якого знала лише з фотокарток; хотіла у нього про щось запитати, ага… ось…» — У нас уже є дейтерієве сонце. В океанах ще багато важкої води, її вистачить надовго. Значить, проект «Берег Сонця» на майбутнє? — Не можна збіднювати океан, — відповів Ольмін. — Збіднювати? — Дейтерій потрібний всьому живому. Так само, як і мікроелементи. — Я цього не знала, — збентежилася Стеклова. — Про це своєчасно попередили біологи. Є такий корабель «Гондвана», ось уже кілька років він вивчає всі моря планети… Його кожен дельфін знає. — «Гондвана»… — спробувала пригадати Стеклова, — «Гондвана»… Ні. Дослідницьких кораблів так багато, що всіх не запам’ятаєш. — У «Гондвани» свій почерк: загальні проблеми, прогнозування майбутнього. Ми з нею ще зустрінемось. У нас, на Березі Сонця. …Десь поряд шуміла вода. Стеклова раптом зрозуміла, що заблукала й не зможе знайти ель. Він лишився тут, на схилі, але вона так поспішала, що не запримітила жодного орієнтира. І цього джерела не було. Вони підійшли до нього: у воронці витанцьовували піщинки, струмінь витікав з неї і спадав на плоский камінь. На цьому місці утворилося заглиблення. — Ну от, забула, де ель, — сказала вона, — а він же тут… недалеко. Ольмін нахилився над джерелом. Його каштанова чуприна впала на лоба, одне пасемко попало у воду, він пив і ніби милувався водою. Його очі здавалися втомленими, він був простий і зрозумілий. Зовсім не такий, як на фото. Він відірвався від води, сказав: — Без еля краще. Дійдемо. Три кілометри — пусте. Знову нахилився над струмком, розстебнув комір, умився. Вона помітила, які точні, ощадливі його рухи, жодної краплі води не попало на сорочку. І було приємно дивитися, як цей зморений чоловік умивався. Він підвівся. Вона присіла над заглибленням і доторкнулася до води кінчиками пальців. — Холоднюща! — сказав Ольмін весело. — Так люблю воду!.. — поволі мовила Стеклова. — Давно тут? — Недавно. Року немає. — Ви що ж, думали, що я заблуджуся? — Ні, — спокійно сказала Стеклова. — Просто захотіла вас зустріти. їй здалося, що він зніяковів. Це не пов’язувалося з його виглядом, з тим, що вона знала про нього з розповідей. …Падина зустріла їх колючими заростями аралії. Ірина пошкодувала, що вони пішли навпростець: ліворуч пролягала дорога, і по ній можна було дійти до місця, здолавши якихось два зайвих кілометри. Її налякали птахи, що випурхнули з-під ніг. У них було темно-червоне пір’я на крилах, і злетіли вони так шумно, що вона не розчула Ольміна. — Фазани! — сказав він. — Злякалися? Вона кивнула. Зарості несподівано скінчилися. Попереду була стежка, далі виднілася широка дорога для туристів. Ольмін зупинився. Прозора вечірня блакить викликала настрій, збагнути якого ще й сам не міг. Подумав: таку ж мить, таке ж прояснення в душі вже мав. І дуже близьким стало раптом небо і вогні в долині. А як дихалося! Вбирав у груди повітря — і його «я» ніби розчинилось у цьому просторі, що нараз втратив свою відмежованість. І хоча за хвилю піднесення минулося, проте в пам’яті лишилося назавжди. «Неймовірно все це», — подумав він. Схоже, що супутниця його нічого не помітила. «Що ж це таке? — подумав Ольмін. — В чому тут секрет?.. Може, в мені самому? Навіщо все-таки вона мене зустрічала?..» Він був певен, що добереться до Сонцеграда сам. Обов’язково пішки. Йому подобалося бродити по сопках, по лісах, по тайзі, і не тому, що звик. Тільки так ось приходили дуже рідкісні хвилини прозорості, незвичайної ясності. Коли було минулого разу? — пригадував він. — Ага, ось коли — років три тому, коли він тиждень жив у товариша, за містом… Далеко звідси. Там були пагорби, і духмяне сіно, і темне небо. Спалахи блискавиць у кінці липня… Вперше в своєму житті бачив ці спалахи. А вночі, пізно, коли спати не хотілося, він вийшов на ґанок, побачив високе, якось особливо розпросторене небо, вловив невимовно п’янкі пахощі трав і свіжого сіна — і хвилина настала. * * *

У Сонцеграді було видно, наче вдень. Центральний тротуар збігав по головній вулиці до моря. А пляж освітлений червонуватим промінням штучного сонця: там ще засмагали, сміялися, біля скель палахкотіли багаття, вдалині бовваніли яхти, серфери, човни. Катери й морські елі перетинали місячну доріжку, яка ніби продовжувала головну вулицю. Ольмін і Стеклова стали на тротуар і незчулись, як потрапили на пляж — стрічка винесла їх просто на берег. Тут Ольміна хтось упізнав. Потім до них підійшли ще п’ятеро. Ольмін побачив знайомі обличчя. Його посадили біля багаття, а Ірина, яку ніхто не помітив, стала за його спиною. Минуло хвилин з п’ять, і він схаменувся, згадав про неї. Вона вже прямувала до рухомого тротуару. Ольмін перепинив її, повернув, сказав: — Давайте знайомитися по-справжньому! Вона засміялася. Пішли купатися, одразу чоловік двадцять. Вода була прохолодна, чиста, м’яка. Розпливлися по бухті, пірнали; потім довго грілися біля багаття. Додому не хотілося. Там було нудно, незатишно. В Ірини виявився при собі тороїн — річ рідкісна, дивовижна. Ольмін ковтнув тридцять крапель оліїстої рідини, розведеної в підігрітій морській воді, і ліг на спину. За десять хвилин його легені могли вдихати замість повітря морську воду й добувати з неї кисень. Він завважив: у свідомості сталося мовби розмежування, він бачив тепер не весь пляж, а тільки те, що хотів бачити. Навіть голоси звучали вибірково — як і до кого прислухаєшся — перетворення відбулося. Він побіг до скель, пірнув і довго залишався під водою. На п’ятнадцятиметровій глибині панували сутінки, ні риб, ні морських зірок, і тільки довгі стрічки водоростей, схожі на ліани, перетинали напівтемряву. З ним помандрували під воду ще троє чи четверо; згори, зі скелі, їм кинули люмінісцентну кулю. Вона лягла на грунт і освітила пісок, камені, з’явився навіть підводний обрій. Від холодних яскравих променів рибини сахнулись, але невдовзі почали повертатися — сторожко, боком. На очі потрапляли мідії, устриці, гребінці, катирії, рубінові афаластеріаси, пурпурові асцидії, зеленаво-руді морські їжаки. За чверть години Ольмін випірнув, розпростерся біля урізу води долілиць і обережно, ніби пробуючи на смак, вдихав повітря. Легені звільнялися від води. Кілька різких рухів, глибокий вдих — і він остаточно перейшов у світ надводний, з його розрідженістю, пахучими вітрами, небесною порожнявою. Підводна прогулянка зняла втому: очі позіркішали, стали меткими, все довкола забарвилось у чисті глибокі тони. Він із задоволенням пішов до багаття, до людей і почав свою розповідь. Небо над берегом дедалі вищало… Голоси звучали глухіше, тихше… Самотня хвиля накотилася на берег. ЕЛЬ НАД РІЧКОЮ





Астрофізична лабораторія Сонцеграда. Малий зал. Півсутінь. Тиша. …Пильно вдивлялась Ірина в узори сузір’їв. Ми стояли під синім куполом з напівпрозорого скла. По ньому повзли іскри різного розжарювання та яскравості. Непомітно для ока, так, як рухаються світила на вільному небі. В ясну годину положення їх збігалося з рухом справжніх зірок, і тоді об’єкти та їх копії на склі не можна було розділити. — Велика Ведмедиця, Волосся Вероніки, поряд Малий Лев, — називав Ольмін сузір’я, — Рись, Гончі Пси… А ось цікава туманність, але видно її лише в оптичний підсилювач. Тут же, неподалік, два радіопульсари. Купол обертається за командою, і зірки обох півкуль можна спостерігати будь-якої пори року. А ось телескоп та автоматична камера для фотографування ділянок небесної сфери. — Значить, це просто дуже добрий фотознімок — всі ці сузір’я й туманності? — запитала Ірина. — Так. Точна копія неба. Але зорієнтуватися в ній непросто. Її треба вивчати так само старанно, як і саме небо. — А де Близнята? — запитав я. Світна стрілка вказала на сузір’я, Я пригадав п’ять яскравих плямок в атласі… на «Гондвані». — Ось вони… Ірина потерла долонею щоку, прикрила очі й опустила голову, мовби небесні вогні, якими так жваво цікавилася ще хвилину тому, нараз поблякли для неї. Я обійшов навколо телескопа й опинився ліворуч від неї. Мені здалося: вона вмить відвела свій погляд від купола. Так, я ладен був заприсягнутися, що, поки стояв за її спиною, вона вивчала, який вигляд мають Близнята ясної ночі. Я крадькома спостерігав за нею. У півтемряві важко було роздивитися вираз її обличчя. — Тут жарко, — раптом сказала вона й швидко рушила до виходу. «Що це зі мною? — подумав я. — Тут справді мало повітря, паморочиться в голові». І пішов слідом. Ольмін за нами. Ми опинилися в іншій залі. Тут усе стало на свої місця, і невиразний здогад полишив мене. А розповідь про Близнят перервалася. Ольмін покликав робота: — Наведи лад, перевір кондиціонер. Доповіси. — Готово, — вкотився кібер за хвилину. — Відхилення незначне. Полагоджено. — Я покажу корабель, — сказав Ольмін. — Точніше, його траєкторію. Ми повернулися під купол. Задля жарту Ольмін поміняв місцями сузір’я, примусив Ведмедицю блукати вподовж небесного екватора, а Малого Пса — ганятися за Китом, Дельфіном і Журавлем. Ірина усміхнулася, коли порівняла назви сузір’їв, що взяли участь у цьому експромті. Невидимий помічник відновив розташування зірок, повернув увесь небесний звіринець на своє місце і повідомив координати корабля. — Корабель… он та жовта рисочка. Зображення умовне, звичайно. …Задовго до старту із Землі послали промінь. За дзеркало правило озеро, його поверхня на мить набрала форми параболоїда. Скута стихія електромагнітного урагану вирвалася на простір. Промінь пробив тунель, по ньому, мов човник, біг, ковзав космічний снаряд. Минуло кілька місяців — і він досягнув таких меж, де від випромінювання, надісланого колись із Землі, залишилися тільки сліди. Промінь розсипався, розпався, втомившись від відстані, яку здолав, кванти розсіялись, і корабель почав гальмувати. Попереду на нього чекали планети. Навряд чи хтось зміг би точніше виконати маневр, аніж звичайний робот, не схожий, до речі, ні на машину, ні на людину: його щупальці обплутували корабель, але були невидимі, його електричне серце й мозок віщували майбутнє. З борту передано об’ємні фото, спектрограми. Перші планети на його шляху… Брили сліпучого льоду. Чорні скелі. Бездонні провалля. — Шкода, — сказав я, коли купол згас, — схоже, що умови для життя там не дуже сприятливі. — Найближча планета мертва, — кивнув Ольмін, — ми знали про це й раніше. Прикро, що досі не можна шукати супутники зірок із Землі! Якби у нас був атлас найближчих планет, ми могли б діяти майже напевне. Що не кажіть, а життя в цілому схоже на плісняву: і тепла й вологи потрібно в міру, та й сонечко щоб не світило надто яскраво, інакше всілякі неприємності з корпускулами… І пліснявою цією обростають крихітні кульки — просто порошинки порівняно із світилами. Їх не знайде жоден земний радіоприлад — хіба що наштовхнеться корабель. Ось чому ми боремося за швидкість. Швидшу за світло. Ще, ще швидшу… — І це тільки один із близьких світів: п’ятнадцять планет і дев’ятнадцять супутників. Але дайте час — корабель відлетить ще далі, до нових незнаних світів! — додав я. Неважко було простежити шлях земного посланця подумки. П’ятнадцять планет — п’ятнадцять станцій. На другому витку спіралі корабель виконає ледь помітний маневр — від нього відділиться радіозонд. Перлинне тіло зонда пірне вниз, у сутінки планети. Корабель підніметься на двох променях, ніби на ходулях, і, здійнявшись, помчить до наступної планети. Це був короткий і тому зручний маршрут. Тут легко відпрацювати всі системи нового корабля. Щоб невдовзі послати небачений екіпаж у справжній пошук — до планет Близнят, до подвійних зірок. Швидкість важить більше, ніж час. * * *

Одного разу після того, як зайшло сонце, я помітив на обрії чорну цятку, що рухалась. Ель ішов з граничною швидкістю. Знизився він на околиці Сонцеграда, виріс просто на очах і пірнув майже вертикально вниз. «Хвацько, — подумав я, — хто ж це так веде машину?..» Просто збіглося: рано-вранці я бачив зліт. Той самий ель. Темно-вишневий. Піднявся свічкою, постояв і рвонув уздовж берега. Невдовзі повернув, знизився, щез. Пригадавши цей епізод наступного дня, я чомусь замислився: кого можна уявити в цій машині? Ну, припустимо, такий чоловік як Енно, він міг би опинитися там? Навряд. Гасати манівцями лише задля прогулянки? Ніколи. Його можна відшукати з дельтапланом на Гімалаях, на шлюпці біля льодового арктичного бар’єра, на айсберзі, проте машину він водить по прямій. А що як Ольмін?.. Ні. Його взагалі важко застати зараз у повітрі: робота, кажуть, навіть по ночах сидить, треба б перевірити, обережно урезонити. Андрій Нікітін, мій двійник, ось хто такий недбалий з елем! Проте він зараз далеко: не пощастило, скніє в редакції, сердега. Значить, я. Ось кого можна було б застати в кабіні. Мене. Але це не я. Отже… Ще разів зо три на світанку я бачив вишневий ель. І ось якось увечері вже спантеличений спостерігав я його карколомні стрибки. Згодом збагнув, що власник його вилітав, по-суті, двічі. Вранці, повертаючись за годину-дві. І ввечері. Дві прогулянки на день. Я підстеріг його. На малій висоті полетів слідом. Усміхнувся, нічого собі: слідом! Адже в повітрі лижні не залишається. Йшов у межах видимості. Він перевалив сопку, заклав віраж, упав. Тільки його й бачили. Я теж вийшов на перевал. Лівобіч, поавобіч… Немає еля. Повернувся в низину і став чекати. За півтори години він повернувся, промчав над головою. І знову я за ним. Підлетіли до Сонцеграда. Він круто пішов на посадку. Я встиг помітити його сховище. Ірина Стеклова. Це була вона, я недопитливий, проте факт зацікавив мене. Мені лишалося пробути в Сонцеграді не так уже й довго, я мушу повернутись у своє місто. Хоча б на деякий час. Робота була майже завершена, і я міг знайти заняття для душі. Як і більшість тих, хто приїхав сюди, в Сонцеград, Ірина швидко призвичаїлася. За один рік вони встигли багато чого. Я заздрив їм… Іноді я запитував себе: чи, бува, не з того вона перелітного племені, що не засиджується на одному місці, і чи не зустрічав я її раніше, десь на Півночі, наприклад, або в Середній Азії? Риси обличчя нібито знайомі, але розпитати її я чомусь не наважувався. Навдивовижу мінливе в неї обличчя, його вираз не так просто розгадати. Тільки Ольміну вона виказувала свою увагу, і тому я поважав її ще більше; вона, як це невдовзі мені стало ясно, цікавилася тільки ділом. Пригадую неоковирне, наївне порівняння з раннього репортажу одного мого колеги: «її серце билося в унісон з ритмом небаченої будови…» Так ось, її серце справді «билося в унісон», тут уже нічого не вдієш. До кого ж це Ірина навідувалася, куди, навіщо? Ні ж бо, це не звичайні прогулянки, мене круг пальця не обведеш. Якби у мене виникла хоча б найменша підозра, що це стосувалося її особисто і ще когось, так само особисто, я б не марнував часу на здогади. Мені з самого початку вся ця історія не сподобалася. Я навіть відчував… ні, не буду перебільшувати роль інтуїції: це згодом, уже значно згодом я втішав себе надією, що зможу їй допомогти. І ось найперша пригода… За спиною мій ель, попереду, за двісті кроків — її вишнева машина. Помітила вона мене чи ні? Навряд. Я ведуся обачно. Праворуч річка, я йду не самим берегом, а там, де камінний розсип поступається місцем вільшанику. Пірнув у кущі — і немає тебе. Про всяк випадок. А вона попереду. Іноді я чую, як порипують камінці під її ногами. Вона зупинилася, зняла туфлі й зайшла у воду. І бреде по коліна у воді, течія тут досить спокійна, не така, як вище, біля порога, де перекинуто міст. Тут є риба: харіус, рідше — форель. Я сам разів два закидав вудочку. Місця ходжені. Не раз бував на цій річці й чудово знаю повадки форелі. Вона тримається біля великих каменів, туди й треба закидати гачок з черв’яком, мухою чи ікринкою. Але місця для лову відведені не тут. Значно вище. Ірину цікавить не форель, і я ніяк не можу взяти до тями, що саме. Місце пустельне, дике. Ось вона повернула назад, я ховаюся. Далі все ясно: повертається до Сонцеграда. Вона проходить від мене за тридцять кроків. Обличчя серйозне, зосереджене. Робити мені більше нічого, я бреду до свого еля. Я проґавив момент і порадів би навіть з випадкового здогаду… Її зникнення занепокоїло мене. Навіть налякало. Ніхто, виявляється, не знає про її поїздки до річки. Проте навіть я не знав, що вона там робила. І чим це могло скінчитися. Зайве говорити, що я обнишпорив усе довкола. Я був стривожений. Її шукали… Хвилювались. Я раптом зрозумів, що пошуки ці безглузді. Нарешті здогадався. Мені почало розвиднюватися. І лише задля того, аби пересвідчитися в цьому, заспокоїти і самого себе й інших, я знайшов її щоденник. Останні рядки щоденника підтвердили мій здогад… ІЗ ЩОДЕННИКА ІРИНИ СТЕКЛОВОЇ


27 червня. Запитала в Телегіна (він зараз заступає Ольміна): чи правда, що ракети зможуть літати без пального? Він сказав: ні, згорять, надто багато енергії. «У плані мрії, звичайно, зможуть». Сонце перетворює у випромінювання чотири мільйони тонн речовини щоденно. Посилатимемо ракети — в галактику. Поки що ми не можемо протягнути до нього тонкі ниті часток, щоб відбирати фотони невеличкими порціями. 9 липня. Зустрічала Ольміна. Прибули випромінювачі часток, прискорювачі, реактори, прилади. У бухті кілька гігантських транспортів, через мілководдя не можуть підійти до причалу, їх розвантажують літаючими кранами. 17 липня. Ми почали до нього заходити. Якщо він зайнятий — читали його книжки. Вчора було чоловік десять. Він говорив щось веселе, потім Блока читав, і все доречно. Читав без патетики. Зовсім незрозуміло, чому впливало, у мене так не вийшло б-чого не вмію, того не вмію. Він був у простацькій сорочці, у манжеті ґудзика немає, то він потихеньку шпилькою заколов, йому вже, мабуть, за сорок, обличчя втомлене, а він читав: «О весно, без кінця і краю — без кінця і краю мріє!» 29 липня. Анічогісінько я не розуміла досі, тобто знала, що до Сонця підніметься конус і що промені пройдуть усередині, як у хвилеводі, і впадуть на рефлектор. А стінки конуса не дадуть променям розбігтися. Оце й усе. Рівень знань приблизно сторічної давнини (до того ж рівень белетристики; здається, було таке оповідання чи роман, його потім, набагато пізніше, переказували у пресі — звідти здебільшого і мої пізнання, на жаль, про все, що стосується «фізики»). Зате як просто, Ірко, чи не правда? 12 серпня. Любий Олександре Валентиновичу, ви такий же, як усі, в усьому, окрім того, що у вас є найголовніше — ваше покликання. Правда, це немало. 14 серпня. Іноді я підходжу до дзеркала. А переді мною на весь зріст висока жінка з темно-карими очима. І дивиться на мене, дивиться. Мовби про щось хоче запитати — і не наважується. На вигляд їй двадцять п’ять (а насправді більше). Вона дивиться, дивиться, та враз і усміхнеться. А я насварюся на неї пальцем і відійду од дзеркала. Ні вже, хай краще все буде, як було досі. 17 серпня. Ти вважала, що твоя справа — рефлектор, поглиначі, приймальна частина. Для решти є Ольмін, Телегін, Караханов. Ти боялася їм заважати розпитуваннями та порадами? А Олександр Валентинович Ольмін, котрий розв’язував проблему упакування часток у конусі, виходить, працював на заводі просто з цікавості? Чи ознайомлювався з конструкцією морських поглиначів просто для годиться? Таж розкрий очі, Ірко: він знає про приймальну апаратуру більше за тебе! Він перевірив розрахунки. Але якби я все-таки знала, навіщо це йому! Адже він не має сумнівів, він вірить мені. Так він каже. А каже він тільки правду. 25 серпня. Ну й про що я дізналася ще? Що конус формуватимуть кілька хвилин, бо часткам треба подолати відстань до Сонця, і що він не буде суцільним? Але тоді що це за конус?.. Що частки повинні випускатися імпульсами?.. Проте коротшими за одну мільярдну секунди імпульси сформувати просто неможливо: техніка не дозволяє. І Сонце випалить усе живе на планеті. Вихід один: послати до Сонця дуже вузький конус. Але енергія навіть одної мільярдної частини сонячного диска у багато разів перевищує енергію, яку дають усі електростанції планети. При куті конуса у шість сотих кутової секунди саме захоплено мільярдну частину. Випарується і грунт, і берег, і сопка разом з установками. Ось навіщо потрібен рефлектор і поглиначі, що відводять тепло у море, а краще б — в океан. І ще: помилка на соту частку кутової секунди неприпустима. НОТАТКИ НА ПОЛЯХ. Ти вивчала теодоліт, Ірко. Цей досить точний, як на твої уявлення, прилад, дає похибку на цілу кутову секунду. Шанобливо постався до світила, Ірко. ВИСНОВОК. Це перший проект, коли потрібно всіма засобами позбуватися зайвої дармової енергії. Помилка смертельна. 28 серпня. Один із транспортних кораблів доставив на Берег Сонця екіпаж японського рефрижераторного судна, яке постраждало від шторму. Капітан Атара дістав фотокартки, розповів про себе, про сім’ю, про шхуну, на якій плавав раніше. — Знаєте, що пишуть іноді в газетах про проект? — запитав Атара. — Ви відберете у Сонця частину енергії, і сонячних днів стане менше. — Це не так, — сказав Ольмін. — На експеримент потрібно кілька хвилин. — Все одно, — сказав Атара. — Проте енергія не зникає, ви знаєте. — Не зовсім розумію. — Ми посилаємо енергію назад, у космос, до Сонця, відбиваємо її. Меншу частину відводимо у море. — Виходить, наші моря стануть теплішими?? — Зовсім ненабагато. Колись — так. — І все-таки… Атара замислився. Розмова не залишала начебто жодних сумнівів, і все ж він дивився на Ольміна уважно й запитливо, ніби сподівався якось дізнатися ще про щось. Перехопивши цей погляд, Ольмін зумів так само, без слів, ледь помітним жестом відповісти: «Не хвилюйтеся». — А чи не занадто потепліє на Землі? — запитав Атара. — Тепло можна переправити хоч на Марс. Можливо, колись приймачі встановлять і на кораблях. І тепло, і холод, коли треба, і хід судну. А вночі — накопичувачі, акумулятори. Енергія допоможе зберегти льодовики. — А хмарність? — Сонячний джгут пробиває хмари, туман, град. 29 серпня. Сьогодні були в тайзі. Чоловік вісім наших. Коли я зупинилася під старим кедром, мені здалося, що у вітах причаїлася рись, що жде вона мене, вичікує. …Видиралися по крутосхилу, зарослому ліщиною, збирали ягоди, сміялися. Пила воду з потічка, пригадала, як зустрічала Ольміна. Мені подарували перлину. Знайшли її на тайговій річці у мушлі перловиці. 19 жовтня. Перегортала давній-предавній журнал. В одній статті автор пригадує способи використання сонячної енергії. Про піроліз пише цілком серйозно. Це суха перегонка, одержання деревного вугілля. Енергетичні плантації… Звучить, як обіцянка. А це всього-на-всього «вирощування дерев». Деревина — паливо. У первісної людини з «енергетичними плантаціями» все складалося набагато краще. Вона ж винайшла й економічний реактор — вогнище. Фотосинтез, що регулюється, — уже дещо. Одержували водень. На дослідних станціях. Що ще? Бактеріальна переробка. Синьо-зелені водорості. Продукти — метан, той же водень… Жарт. Із Свіфта. «…Протягом восьми років він розробляв проект видобування сонячних променів з огірків. Добуті промені він має намір помістити в герметичні слоїки, аби потім користуватися ними для зігрівання повітря в холодну дощову погоду». Енергетичний басейн. Пристрій: бетонна чаша, глибина один-два метри, наповнюється пошарово, спочатку формують придонний шар — тут тримається підсолена і тому важка вода. Зверху-прісна. Конвекційних потоків немає. Тепло збирається на дні. Відводиться до машини. Океани — природний колектор енергії. У тропіках різниця температур між поверхневими та глибинними шарами досягає двадцяти градусів. Інший спосіб: геліогідростанції. Давхат Сальвах — це затока, що вклинюється в узбережжя Саудовської Аравії. Її відділили греблею від моря. Рівень води в ньому за чотири роки впав на 15 метрів. У греблі змонтовано турбіни. Сонячні автомобілі. Геліоархітектура… Комусь спало на думку щасливе запитання: навіщо це архітектори вибудовують скляні коробки, що поглинають сонце, а інженери устатковують їх дорогими кондиціонерами, що відбирають це тепло з величезними втратами? Чи не краще вирощувати сади — на дахах, на широких карнизах та на положистих стінах, підбираючи «теплову сорочку» для будинків з підходящих сортів? Сади зменшують зустрічні теплові потоки, що за своєю інтенсивністю схожі на міграції лемінгів. Вуглекислота — продукт обміну — теж використовується: рослини швидше тягнуться вгору, а довгі промови й доповіді на конференціях незалежно від змісту тільки сприяють цьому, бо завжди дають двоокис вуглецю. 2 грудня. Непостійний, як сонячне світло. Звідки це? Не пригадую. Покладатися на світло можна не завжди. Але є проблеми, котрі краще розв’язувати так, як підказує природа. В Африці знайшли верескові ліси: дерева заввишки п’ятнадцять метрів ведуть свій родовід від кущиків, що ледве досягають коліна (верескові пустощі де-не-де на Півночі типові). Чи не винне в цьому Сонце? Чи випадково, що велетенський вереск знайдено високо в горах — там, де світло діє і яскравіше й сильніше? Ось виписка з однієї праці: «Світлова обробка насіння рослин пришвидшує його схожість та ріст ростків. Втручаючись в інтимне життя клітини (тисячі разів прострілюючи листок чи пилкове зерно), кванти світла впливають на фундаментальні процеси у ній. Вони стимулюють формування мембранної (плівкової) системи тих часток клітини — хлоропластів та мітохондрій, в яких відбуваються енергетичні процеси; вони посилюють активність ферментів — каталізаторів хімічних реакцій. Проте найважливіше — світло-імпульсне опромінення впливає на синтез білків та нуклеїнових кислот, на хромосоми і гени, що відповідають за спадковість». Супутники та сонячні батареї… Радіохвилі переносять енергію, яку прийняли, на Землю. Вага таких станцій — тисячі тонн. Дають же вони тисячі мегават. Це перший крок на шляху розширення ресурсів: людину вже не задовольняє та частка променів, що самі по собі потрапляють на планету. Супутники — це її високо підняті долоні, що ловлять світло. Радіолінії-це нерви й артерії, по яких струмує кров, тепло, енергія. І ось Проект. І Сонцеград на березі океану. Новий крок у грядуще. Поки що не крок. Не надто захоплюйся, Ірино. Спроба. Проте це не лише тепло, світло. Не лише рука планети, що розпростерлася до самого світила. Чи можна управляти світлом зірок? Ось у чому суть. Управляти зірками… 14 грудня. Сніг. Морозяно. Ходили на лижах. Шукали під снігом брусницю. Сонце низьке, біле. Довкола снігова напівтемрява, іній, голубуваті шапки ялин, світіння кристалів, колюче повітря, слизький лід на сучках, чорні струмені холодної, що не замерзла води, сліди зайців та лисиць, багаття біля прогулянкових єлей, димчасто-прозорі траєкторії лайнерів, перші лавини на крутих схилах у заповіднику, останні острівці зелені біля теплого джерела. Розкуйовджений кущ з новою травою під ним, засніжений, мальовничий, ніби старий чаклун, причаївся біля лижні. Дзвінка луна в долині. 3 лютого. Ось і минув ще один мій рік. Тут минув. У Сонцеграді. Я тепер не так спрагло накидаюся на книжки. Нудьгую? Скільки у мене ще днів попереду? Не знаю… не знаю… 26 березня. Сон. Начеб я все пригадала. 27 березня. Мені знову кепсько і нічого з цим не вдієш, така вже я. Що ж буде далі?.. Пішли увечері до Олександра Валентиновича. Кілька чоловік. Частував тайговим чаєм з брусницею. Казав, що залишилося небагато. Невдовзі запустимо установку. Залишилося небагато — що це означає для мене?.. Розповів про запуск дальнього корабля. Це вже другий цього року. Відпрацьовуються нові системи. Сказав: невдовзі політ до Близнят. Невдовзі політ. Тепліше і світліше мені, бідному звіряткові. 4 квітня. Сонце пече. Останні бурульки. Весна. Тепер уже назавжди… Я не боюся спогадів. Хай повториться знову, я не відмовлюся від жодного із днів. Пора: невдовзі політ. Я дізналася багато про що. Тільки так я і могла про все дізнатися. І не інакше. Не було у мене іншого шляху до них. 19 квітня. Ми були на станції стеження: там знають про політ усе; там зірки, як справжні, там небо, планети, що рухаються, сліди комет… Було важко. Я знову збагнула багато чого з того, що мені потрібно зараз. З нами був журналіст, Гліб. 6 травня. Пора. Мені сняться дивні сни. Я знаю, що знайду… там, у річці. І сьогодні легше, ніж учора. Знову молоде, співуче тіло. Пригадала своє колишнє ім’я. ДВОХСОТЕ ПОКОЛІННЯ


Кілька днів тривоги, безсоння, хвилювань. Я шукав Ірину… Все ж шукав. Серце ні-ні та й давало про себе знати. Вранці я відчував легкий щемливий біль. Щодень я довго купався — і мимоволі звик до цього. Пам’ятне мені озеро з торфованою темною водою, вологе коріння, що обплутувало крутий берег, острів з поваленою вітром ялицею, збрижений вид перевернутого сонця. Іноді я подавався до моря і не виходив з води по дві-три години підряд. Шкіра моя вкрилася кристаликами солі, і мені здавалося, що завдяки цьому недуга відпустить мене. Проте страхи — тінь серцевого болю — приходили до мене. Я боявся за Ірину, за друзів, ловив себе на думці, що поступово, але певно забуваю її… Валентину. Ні, не обличчя — слова, голос, відтінки її шкіри, колір туфлів. Якось я піднявся вгору за течією безіменного потічка. Йшов довго-довго. Сонце скотилося до моря, яке раптом відкрилося з висоти перевалу. Тут потічок майже висох: від нього залишився чистий струмінь, що вибив у камені ванну. Я роздягнувся і брьохнувся у воду. Мене обпекло, проте було приємно. Я занурився з головою, вискочив на плоский камінь, розтер шкіру долонями. А далі знову пірнув у крижану купіль. Потім жадібно ловив останні промені, і мені не хотілося йти звідси. Я одягнувся й присів. Виярок, в якому я залишив ель, здавалося, наповнився синявою. Тільки найвищі дерева піднімали зелені голови, переймаючи стовпи надвечірнього світла так само старанно, як і я. Почувався легко, джерело було не лише кришталево чисте, але, схоже на все, й цілюще. Сонце розплющилося і заховалось. Неподалік почулися голоси. Вище і трохи збоку… Там потріскувало багаття; підійшовши ближче на звук, я побачив жарини в камінному вогнищі, і рівне полум’я, і стовп диму, а трохи далі від багаття — молоді обличчя, і закіптюжені, темні від сажі та попелу руки, і хлопчина з гітарою… Боже мій, що він співав! «Обережніше, друже, ще ніхто з нас тут не був — на незнаній землі Мадагаскар!» Кіплінг. Подумати тільки. Їх було шестеро. І вони не помітили мене. А я не хотів виходити до них із заростів стелюха: хай уже самі по собі, що мені до Кіплінга. Звичайно, я міг їм розповісти про те, що почав любити старі речі: порцеляну, на якій стерся малюнок, книжки в запилених обкладинках, прані-препрані носовички, вилинялі сорочки й старомодні краватки. Можливо, ми знайшли б спільну мову. Я подумав про двохсоте покоління. Шість-сім тисяч років тому люди залишили перші пам’ятки культури, що збереглися до наших днів. Хай на кожне покоління припадає тридцять з невеличким лишком років. Тоді й виходить ця цифра — дуже цікава, адже двісті поколінь не так уже й багато. Навіть мало. Ми звикли мислити астрономічними категоріями, а слово «еволюція» асоціюється з процесами мало не геологічними, які тривають мільйони років. А тут всього-на-всього двійка з двома нулями — цілу віть родовідного дерева можна вмістити на одній-єдиній сторінці. Проте я був ближче до покоління попереднього, від джерел цивілізації до нього сто дев’яносто дев’ять народжень і смертей. З іншого боку, нас начебто ніщо не розділяло. Хотів би я все ж дізнатися, чим дихає двохсоте покоління, яке вже належить саме собі. Ось це й утримувало мене від того, аби одразу пристати до веселої ватаги біля багаття. Один з них бродив, збираючи сучки, галуззя, сірі від дощів корчаги. Він пройшов за три кроки від мене, але не помітив. Був він високий і худий. У гітариста округле, широке, світле обличчя, тонкий рот, випуклі очі, в’юнке волосся кольору стиглого вівса. Погляд був серйозний, зосереджений, і це довго збивало мене з пантелику, я вважав, що простенькі пісні — це і є він сам… Лише згодом я помітив перехід: кілька хвилин він ніби вживався в пісню — в мелодію і слова, мовчав, розмірковував, склавши руки, стуливши брови. Та ось брав гітару, стискав її, і від цієї миті рухи його були сильні, швидкі, впевнені, а голос ясний, чистий, дзвінкий. І все ж це була гра. Але не він сам. Третій був темноволосий, зеленоокий, з обличчям, виточеним із світлої бронзи, з тонкими пальцями — вони стискали коліна… Їх огортала півсутінь: вечірнє світло слабшало з кожною хвилиною, і багаття теж згасало. До вогню підійшов перший і кинув оберемок хмизу. Дим, полум’я, світло. Я побачив трьох дівчат. Двоє з них неуважно слухали, одна дивилася, як витанцьовували над вогнем іскри, і думала про своє. Я придивився, обличчя видалося дуже знайомим. Темні розкосі очі, тюркські вилиці, тонкі брови врозліт: Сілліеме! Це була вона. Втілення спокою й незворушності; вона скидалася на скульптуру. Тільки очі робили обличчя живим-зараз вони були схожі на прорізи в масці. І раптом поривчастий, різкий рух, помах рукою в такт мелодії, сміх, білозуба радість — і я впізнав її остаточно, такою вона була на Півночі, коли я з нею познайомився. Тоді їй було дев’ятнадцять, отже, тепер тільки двадцять два. Але тоді вона здавалася дорослішою. Цікаво, про що б я з нею зараз говорив? Були часи… І була любов. Я з непарного покоління. Над чим замислилася Сіллієме?.. Чи пригадуєш твого давнього гостя? Там, на Півночі, багаття яскравіші, вони — як заграви. Сухе й крихке модринове гілля спалахує наче порох. І не димить. Полум’я рівне, легке, гуде. Від вогнища і до вогнища лижний слід. А сніжні сопки намальовані, ледь намічені в пам’яті їх м’які контури. Близьке — далеке. Якщо заплющити очі, я і зараз бачу лижню. Оленів з оксамитно-заіненими рогами біля вікна, скрипіння полоза. Ось про що вона тоді мріяла: про Сонцеград, про проект, про те, щоб працювати разом з Ольміним. Здається, так. Тепер ось повели балачку. Про що? Той, у кого обличчя здавалося бронзовим від засмаги, пригадав, як ворони змагалися з чайками над річкою, коли йшла риба: вони трималися над водою так низько, що кінці крил замочувалися. Теж кортіло риби. Євген — так його називали — усміхнувся. РІого слухали. Всі розуміли затятість осмілілих ворон. Виявляється, вони добрі літуни, майже такі самі, як і чайки. Але ж досить було цій непоказній птиці завагатися — і її забере річка. Як спритно махали вони крильми, як точно опускалися слідом за чайками, щоб поживитися свіжою рибою. Проте тільки одній з них це вдалося. Вони не могли сісти на воду, як суперниці. Чорно-сірі птиці виснажились і відстали від чайок. І політ їхній став такий же повільний, як завжди, — звичайний. Я почув ще одну нехитру історію. Про собаку. Десь роздобув він півбуханця хліба і біг вулицею селища. Біг не озираючись, ніби нічого не чув і не бачив, такий був у нього зосереджений, по-собачому серйозний вигляд. Вибіг за околицю, перейшов на крок. Почав роззиратися. Примітив відлюдну місцину під кущем. Заходився розгрібати лапами сухе листя, потім випорпав яму. Поклав туди хліб. І став неквапом, обережно загортати здобич. Але не лапами, а носом. Як бульдозер. І робота ця так поглинула його, що нічого й не помітив довкола. Навіть ворону, що сиділа на сусідньому дереві, не примітив. А та, скособочившись, пильнувала й дивувалася з несподіваної удачі. Євген замовк і підкинув у багаття хмизу. Я подумав про нього: це перше бажання побачити життя і збагнути його по-своєму. І ось що вразило: ці два простенькі епізоди, про які Євген розповів, я потім не раз пригадував. Проте мені не пощастило: я так і не побачив хоробрих ворон. І собаку з хлібом теж не довелося зустріти. Хвилини зо дві мовчали, тільки смолисте дерево потріскувало від жару. Я підійшов ближче, і багаття війнуло на мене теплом. Я почув про Арктичне кільце життя. Про Велику Сибірську ополонку. Серед льодових просторів океану — сині озера. Великі ділянки там ніколи не замерзають. Відкрита вода в серці Арктики. Євген добре знав про це і бачив своїми очима. — Є ще Східно-Таймирська ополонка, — додала Сіллієме, — та інші… там, де закінчується шельф, далеко від берега. Під час припливів материковий схил піднімає з глибини теплу воду. А коли ще є підводні хребти, тоді припливна течія руйнує лід у найлютіші морози. Це зовсім особлива географічна зона. — Ні, з Таймиру не вийде Мадагаскару, — сказала одна з дівчат. — Навіть після Сонцеграда в це важко повірити. Хай колись були тропіки, але й тоді земна вісь була нахилена зовсім під іншим кутом, і океани з’єднувалися один з одним широкими протоками, і Північний магнітний полюс був десь на півдні. Все, все зовсім не так, як зараз. — Річ не в тропіках, — зауважив гітарист, — пустеля ні до чого, ось про що йдеться. — Там не пустеля, а пташині базари! Мільйони птахів. — Це природа змушує птахів гніздитися там, де вони можуть знайти корм, — заперечила Сіллієме. — Пташиний базар — це п’ятдесят чи сто тисяч птахів, але не мільйон. Пташенята там рідше гинуть від холоду. Коли поряд інші птахи, тепловіддача менша. А ось на острові Врангеля гніздиться всього шість пар воронів. Птиця всеїдна, та однаково взимку скрутно. Пустеля! От якби весь Північний Льодовитий перетворити на кільце життя! — Я читав, — сказав Євген, — що через потепління клімату багато птахів уже гніздиться на градус північніше. Чайки, свищі… Сіллієме, підкажи… ага… морські чернюки, люрики, лугові коники, кайри, баклани… — Птахи почали прилітати раніше. Днів на десять-двадцять. — Потім буде тепліше. Коли проект завершимо. Ліс на північ теж далі піде. Тоді навіть на острові Врангеля можна буде побачити ялівників, синьошийок, снігурів, горихвісток. А влітку буде тепло, як тут у нас. — Чому б не встановити приймачі одразу на Півночі? Ось що не второпаю, — сказала дівчина, яка сиділа поруч з Сіллієме. — Там мерзлота, — відповів Євген. — Складно. Та й рівновагу можна порушити. П’ятдесят років потрібно, щоб трав’яний покрив відновився. — А я бачив женшень, — сказав високий хлопець. — Позаминулого літа. Місце — глухе-глухе, кряжисте дерево з дуплом. Я спочатку на дупло дивився. В ньому може навіть ведмідь заховатися. Потім бачу-яскраво-зелене листя, схоже на долоню… Батько сказав: женшень. Доторкатися до нього не можна: дуже легко зіпсувати. Навіть кедрова шишка або джміль, якщо зачеплять цвіт і листя, змушують його заснути. Він перестає рости і спить багато років. — А потім? — Прокидається. Кажуть, в одну з ночей, коли з’являється цвіт, можна побачити світіння, білий вогонь, ніби й корінь світиться так само. Проте це легенда. А в іншій легенді розповідається про народження женшеня. Коли сильна блискавка влучає в дзеркальну воду джерела, на цьому місці виростає корінь життя, а вода йде під землю. — Я був у курільських лісах, — сказав гітарист. — Там де-не-де ще залишилися такі ж зарості, як на Сахаліні. Лопухи двометрові, а дудник — як пальма. Луг схожий на ліс. Дощ почнеться, парасоля не потрібна — лист лопуха наче намет або пляжний навіс. …Багаття згасало. Стало тихо й незатишно, ніби в покинутій домівці. Крізь глибину кедрової гущавини до нас підкрадалася ніч. Ні шереху, ні звуку. На тлі світлої зоряної пороші — брили кедрів, за спиною внизу — чорне сонне море. …Я підвівся із стовбура поваленого дерева, струсив з одягу глицю і жовтувато-зелене сміття і попрямував до них. Щоб нас не розділяли ці двадцять кроків, вузька кам’яниста смужка землі, що віддавала тепло нічному небові.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка