Володимир Сосюра Третя рота



Сторінка10/13
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.88 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

LVI



Пробачте, любі читачі, що я вже вживаю методи кінонапливу і повертаюсь усе назад, але це не від того, що я забудько, а щоб краще іти вперед і ясніше було те, що буде. В 1929 році ми, українські письменники, — після дружнього візиту до синьоокої сестри України Білорусії, де я близько і рідно узнав чудесних і світлих Михася Чарота[202], Дубовку[203], Александровича[204], не кажучи вже про таких велетнів, як Якуб Колас[205] і Янка Купала[206]. Ми поїхали з таким же візитом до білявої сестри України, могучої сестри всіх радянських народів, до Росії, в Москву. І от Москва… Не така, як зараз, що наче летить у гуркоті і дзвоні, в гігантському розгоні до щастя, а швидше велике село, але така ж рідна, як і зараз. Нас приймав товариш Сталін в приміщенні ЦК ВКП(б). Але перед тим, як зайшов він. з нами розмовляв дуже каліченою українською мовою Каганович, і це мене дуже дратувало. І от зайшов товариш Сталін. Всі на нього дивилися побожно, а коли т. Сталін щось спитав, то Кулик, як школяр, підняв руку, і я бачив, як під столом у нього од підхалімського захвату дрібно трусилася ліва нога… Мені й Пилипенкові дуже хотілося їсти, а може, і з якоїсь підсвідомої бравади ми з ним в пів-уха слухали тов. Сталіна, бо пили чай і заїдали його бутербродами з ковбасою. Але мене навічно вразили слова людини, в образі якої ми бачили партію, народ. Він уособлював в собі для нас все, і природу нашу, що народ змінював своїм героїчним трудом і цим самим змінювався сам, і найсвятіше в світі — Вітчизну: — Я получаю письма со всего Советского Союза, в которых мне пишут следующее: «Зачем развивать национальные культуры? Не лучше ли делать на общепонятном языке (подразумевается под этим русский)», — каже т. Сталін. — Все это глупости. Только при полном и всемерном развитии национальных культур мы прийдем к культуре интернациональной. Иного пути нет и не может быть. І ці слова нашого вождя, як золотий дороговказ, світили мені в темні ночі моїх хитань у мовному питанні, в моїй безкінченній муці й тривозі за душу мого народу, за українську мову. і ці хитання ще й зараз потрясають мене, і я не сплю ночами і все думаю, думаю… Я вважаю неправильним твердження товариша Кириченка (він сказав це на прийомі українських письменників у себе, в ЦК КПУ, коли працював на Україні): «Україна — не Болгарія». Так. Україна не Болгарія, а Україна, або український народ, не давав права ні Корнійчукові6, ні Білодідові7 говорити, що український народ— двомовна нація. У мене серце обливається кров'ю од гніву і обурення на цих людей. Ну, Кириченко помиляється! Але ні Корнійчук[207], ні Білодід[208] не «помиляються», вони це говорили тому, що бони самі двомовні, і накидали це українському 45-міліонному народові бюрократично, якщо не сказати гірше, розписувались за безсмертя, перед яким вони тільки є прах! Да, Україна — не Болгарія. В Болгарії болгарська мова не зазнала долі української, хоч як її турки не зживали з світу. Але російське самодержавство, взявши собі на допомогу страшного спільника — православіє, призвело наш народ до того (майже за 300 років), що він забув своє ім'я (нам же навіть забороняли в церквах молитись своью мовою, не кажучи вже про школи), і коли питали українців, хто вони, то була тільки одна страшна відповідь: «Ми— православні». І от тепер великодержавні шовіністи усіх мастей беруть собі в спільники російську мову, щоб асимілювати наш народ в російській культурі. Невже це потрібно великому, святому і благородному російському народові («Повинную голову и меч не сечет», «Лежачого не б'ють!»)? Ні! Російський народ не акула, а наш великий брат, і не марно радянський Рилєєв[209] — прекрасний російський поет Прокоф'єв[210] — виступив в журналі «Огонек» на захист української мови, як перед тим товариш Софронов[211] — теж один з кращих синів нашого північного брата — відповів на крик мого серця, коли він був на Україні, на «Любіть Україну» він благородно і мужньо відповів: — Люби Україну! От справжні сини Росії, а їх сімдесят, якщо не більше міліонів, і всі вони так думають, і всі вони люблять Україну святою братньою любов'ю, і віра в це розвіює піч моєї душі, і в ній встає залитий сльозами світанку день, що у нас є великий спільник і він не віддасть на поталу нашу українську мову всіляким воробйошш і білодідам. Я залізно вірю в це, як вірю в безсмертя мого народу, якому молюсь, як колись молився богові.  

Після Москви мене з групою товаришів послали в Ленінград. Нашу бригаду очолив Микитенко[212]. В готелі нам дали спільний номер з Микитенком. Був вихідний день, і ми мали піти в Ермітаж[213]. До мене прийшла знайома, яка сподобалась Микитенкові, і він запросив її до себе в кімнату. Через кілька хвилин моя знайома, обурена, вийшла з кімнати Микитенка, а за нею — він, червоний і розлючений. Микитенко (домене): — Ти ідеш в Ермітаж? Я: — До мене прийшла знайома, і в Ермітаж я піду пізніше. Микитенко вийшов і сердито грюкнув дверима. Потім, після Ермітажу (я не ходив), ми обідали в ресторані готелю, і Микитенко як накинувся на мене при товаришах, як почав мені читати нотацію: — Який ти делегат! І, перейшовши на російську мову: — Мы, когда приедем на Украину, тебя в дугу согнем! Я обурився і жахливо вилаяв Микитенка, назвавши його вождем з епітетом, що неприємно пахне. Він почервонів од люті, кинув ложку і перестав їсти. Сидів і думав. Довго думав. А потім каже: — Давай помиримся, — і простягнув мені руку. А коли приїхали на Україну, почалося биття. Я почав писати поему «Мазепа». Уривок із неї, власне, початок я послав у журнал «Життя й Революція», а там «Мазепу» надрукували, тільки було зазначено, що то не уривок, а поема! Образ був ще тільки ембріоном, а мене навіть за ембріон почали бити. і очолювали це биття Микитенко і Кулик. Наслідком такого биття була збірка «Серце», в якій я гіперболізував образ поета, що приходив щоночі п'яний і бив свою біляву дружину, словом, розкладався, забувши про заводське оточення, з якого вийшов. Редактор газети «Комуніст» т. Таран зрозумів це, нібито я писав про себе (я писав, як лірик, од першої особи), і наслідком цього непорозуміння була стаття в «Комуністі» «Жовта муть». Тоді я прийшов до Тарана в його редакційний кабінет і, задихаючись од гніву, сказав, дивлячись в ненависне і спокійне обличчя: — Що, куркульська мордо?.. Радієш?.. Але знай, що ти не Савченко, а я не Чупринка! А Таран, у синьому костюмі, випещений і спокійний (це було при його підлеглих), тільки пальці його дрібно і нервово вистукують по столі, каже: – Ідіть, ідіть! Я: — Я то піду, а от тебе винесуть звідси вперед ногами… І, повний гніву і одчаю, я ходив по золотих вулицях Харкова, зацькований «літературною сараною» на зразок поета Каца[214]. що кричав на мене з трибуни на письменницьких зборах: — Мерзавець! А потім голод, і в 1934 році — Сабурова Дача. Мене кинули в неї обманним чином Кулик, Микитенко — був закулісним керівником, за освітою він був невропатолог. Я був доведений цькуванням і тим, що бачив в 1933 році в Харкові і на Нікопольщині, майже до вогняного стану. Коли мені передали фразу дружини Микитенка: «Сосюра!? Та це ж фашист!», — то я, узнавши, що її брата було заслано, як крупного спекулянта, в Соловки, зустрів її з холуєм Микитенка Дубровським і сказав їй: — Я тобі покажу, чортова спекулянтка, який я фашист! Ну ясно, що я божевільний, бо як же я смів таке сказати па всевладну дружину літературного деспота Микитенка, у якого навіть походка стала начальницькою і тіні якого боялися всі, бо він же був вхож до Хвилі[215] і розправлявся з кожним, хто хоч крапельку його критикував, як з класовим ворогом. Мене кинули по записці Кулика в будинок божевільних машиною Затонського (його дружина була директрисою всіх психіатричних закладів України), в машині був переодягнений міліціонер, а шофером машини був т. Богатирьов. Мені народ усе говорить. Я навіть знав, що про мене казав т. Затонський, якого як члена Радянського уряду трохи не розстріляли червоногвардійці в Києві за громадянської війни, коли Муравйов[216] — цей зрадник і провокатор — дав наказ розстрілювати за кожне українське слово. І не дивлячись на це, Затонський писав у своїй брошурі «Національне питання» чи «Про національне питання», що кожний червоногвардієць, який розстрілював за кожне українське слово, «об'єктивно боровся за Радянську владу!» Який кривавий цинізм і приниження! Такі червоногвардійці нічим не відрізнялися від контрреволюціонерів, раз вони так ретельно виконували контрреволюційний наказ. В порядку революційної совісті вони могли не виконувати цього страшного наказу, що був скерований на дискредитацію перед українським народом Радянської влади. Правда, далеко потім Муравйова розстріляли, як зрадника, але духовно не розстріляли за Київський погром українців. А духовний розстріл Муравйова і таких, як він, це — українізація, за яку я всім серцем, тим більше, що проти українізації були троцькісти. Дивна річ, у т. Кулика були і хороші риси, за що я любив його, і одна з них запам'яталася мені на все життя. Це було в 1923 році в «Хараксі» (південний берег Криму). Товариш Кулик і колишній редактор Київської газети «Пролетарська правда» говорили про українізацію (а я слухав). Кулик був за, а той редактор, троцькіст і великодержавний шовініст, був проти українізації. Т. Куліік сказав: — Ленин говорил: «Тот коммунист, который, живя и работал на Украине, не знает украинского языка, — плохой коммунист». А троцькіст йому: — Мало ли какими словечками бросался Ленин! Це вже тепер на зборах письменників виступив т. Червоненко[217] і говорив, що не можна одним розчерком пера виправити всі викривлення ленінської національної політики, що держава не може втручатися в ці справи (в мовні справи). Я мовчав. Але через два-три дні я прочитав у «Правді», що в Узбекистані чи в Таджикистані, я не пам'ятаю, але пам'ятаю точно, що в одній із середньоазіатських республік, держава преміями заохочує серед учителів краще викладання російської мови. Ясно, що якби «Правда» надрукувала до зборів це повідомлення, на яких виступив Червоненко, я б йому сказав: — Значить, на Україні держава не втручається в мовні справи, а в Середній Азії втручається! Значить, мене штовхають на печальні і гнівні роздуми, що держава російській мові — мати, а нашій — мачуха. Але я вірю, що це — неправда, я маю світлі надії на те, що раз держава і народ — це одне і те ж, то українська мова займе таке місце, яке належить 45-міліонному народові, що дає гігантський вклад в нашу спільну побудову комунізму, і не тільки матеріальний, а і духовний. Ще в 1926 році т. Затонський казав про мене на Політбюро ЦК КП(б)У, що зі мною треба «расправиться ножом», а т. Любченко Панас Петрович[218] відборонив мене од смерті. І про це мені говорив народ. Я все знав, що про мене є і в МГБ, про це мені теж говорив народ. Ви уявляєте, познайомився я з таким собі богємником Мазюкевичем, який, за його словами, теж був у Петлюри, а потім у 1-му Чорноморському полку з полонених петлюрівців і денікінців при 4-й Галицькій бригаді, що од денікінців перейшла на бік Червоної Армії. і коли цей полк повстав проти Радянської влади і мене хотіли розстріляти, (але) ніби він на старшинському зібранні (Мазюкевич) виступив за мене, мовляв «Сосюра наш, тільки загітований більшовиками». Ось про цього Мазюкевича, що приїхав з Чехословаччини на Україну, один студент, що теж приїхав із Чехословаччини, сказав мені, що Мазюкевича виключили із чехословацької компартії як провокатора. Одного разу (я не був алкоголіком, але іноді за компанію випивав, і добренько таки випивав, іноді до самозабуття). І от, коли в мене були в гостях Фореггор[219], корівник тоді балету Державонери, Плетньов, балорун, і дві чи три балерини, коли я випив таки добренько, Мазюкевич, ідучи по кімнаті зі мною, голосно, щоб усі чули, сказав мені: — Помнишь, как мы с тобой расстреливали комиссаров?.. Я був настільки п'яний, що замість викинути провокатора разом із його компанією, яка на чолі з Форейгером насторожено слухала, обняв його лівою рукою за його гадючий тулуб і лагідно і спокійно сказав йому: — Ты фантазируешь. Були й такі «знайомі» в мене. А скільки їх було, особливо серед жінок… А коли я їх викривав, вони зникали і замість їх з'являлися інші. Не марно в Одесі одна бідна сліпа інтелігентка-жебрачка, якій я, коли проходив повз неї, давав завжди (їй) гроші,сказала: — Остерігайся женщин. І це ж саме сказав мені через багато років товариш Назаренко[220], тоді секретар ЦК КПУ, коли «законники» репресували мою дружину Марію: — Не доверяй женщинам. І от я в будинку божевільних, куди мене привезли пізньої ночі, в психіатричному відділі, який вів професор Юдін Тихон Іванович. Приймала мене його асистентка Віра Василівна Яблонська. Я почав обурено лаятись, кричати на неї, навіть назвав її брудним словом, яким звуть вуличних женщин, і, щоб налякати її, зробив короткий жест правої руки ребром долоні до її горла і на зльоті спинив долоню, бо все ж вона жінка. Але в ту мить, коли я на півдорозі спинив руку, вона очима дала знак, і… На мене моторошним градом кинулися ззаду і з боків санітари… Того, що кинувся на мене спереду, я одкинув ударом ноги між ноги нижче живота, але це йому не дуже зашкодило, бо він був у шкірявому фартуці. А ззаду мене схопила рукою за горло, обнявши мою шию залізною рукою (середньовічний прийом «хомут»), людина, вища за мене на зріст, і так мені здавила горло, що мені стало нічим дихати і я перестав боротись. Як розп'ятому, руки мені витягли в сторони і зробили укол, од якого наче гори упали на моє серце, — чи витримає, чи ні, — але серце витримало, а я став весь як холодець, безвольний і покірний, і чомусь в мені воскресло дитяче… Бо коли лікпом Бородін, що душив мене середньовічним прийомом за горло, вів мене з санітарами в буйний дім, я плакав і просився: — Дядя, я больше не буду!.. Мене привели в буйну («неспокойное отделение») і, брутально зірвавши з мене одежу, кинули, як хмиз, на залізне, майже голе ліжко… А навколо мене ад, повний безперервного руху і марення. Один бігає коло ліжок і кричить, що він горить, що він потопає, а другий — паралітик після люїса просить у мене закурити, а в мене немає, і він щипає і крутить мою шкіру гострими гибкими нігтями… А я лежу безвольний і байдужий. Мені не страшно, особливо я став веселіше дивитися на світ у тому безладді, коли хлопчик в одній білизні, що бігає круг свого ліжка, крикнув: — Цвіте Червона Україна! Я подумав, що раз мене і божевільні знають, то чого ж я буду боятися? А на ранок мене перевели з буйного, поставили мені ліжко за стіною біля нього, бо вхід туди не мав дверей. Прийшли лікар з професором. І один з них сказав мені, подивившись в мої очі: — У вас очень сильное сознание, но зрачки расширены. Я: — Доктор! Если бы вам впрыснули столько наркотической гадости, как мне, то у вас глаза б повылазили. Мені дозволили ходити в межах коридора і знайомитись з хворими. Я зайшов до курилки, де троє божевільних колективно складали вірші. Один каже: Буря мглою небо кроет.

другий: Выхожу один я на дорогу,


сквозь туман кремнистый путь блестит.

А третій: Что ты спишь, мужичок,


ведь весна на дворе,
ведь соседи твои работают давно…

Я: — Товарищи! Ведь это не ваши стихи. Это — Пушкина, это — Лермонтова, это — Кольцова… Тоді вони, як тигри, приготувалися кинутись на мене і крикнули: — Ты что на нас наседаешь!.. Була відкрита кватирка, і я попросив їх: — Товарищи! Закройте, пожалуйста, форточку!.. і вони всі втрьох чемно полізли закривати кватирку, а я вийшов із курилки. Назустріч мені йшов Юдін. Я йому сказав: — Професор, что же вы посадили меня с безнадежными! Якось, коли я узнав, що хворим роблять рентгензнімки мозку, я попросив професора зробити і мені такий знімок. Професор показав собі пальцем на лоба: — У вас здесь все в порядке. Я: — Зачем же вы здесь меня держите? Він: — Инструкции. Мені все стало ясно. І я вирішив утекти з Сабурової Дачі. Хворі мали на собі тільки білизну, халати й капці. Мені ж професор на моє прохання дозволив повернути мою сорочку, штани й черевики. Була хороша чергова, студентка, що любила мої поезії, і вона дозволила мені вийти погуляти на подвір'я. Божевільні, як правило, тікали, через проломи у мурі, а там по ярках, і санітари швидко наздоганяли їх. А я пішов повз прохідної через ворота, і мене вартовий пропустив, бо подумав, що я один із працівників Сабурової Дачі. Між іншим, лікарі мене втішали, що на Сабуровій Дачі лікувався Гаршин[221]. Мовляв, май за честь, що ти мучишся там же, де мучився Гаршин. Санітари вже, мабуть, гасають по ярках, шукаючи «божевільного» Сосюру, а я ще почекав біля трамвайної зупинки, що була метрів за сто, а то й більше від Сабурки, і приїхав додому. Дома, звичайно, паніка. Уже було темно, і в коридорі я зачепився за цинкове корито. Дружини не було, а сестра її, Сіма, істерячна особа, підняла страшний крик, бо подумала, що я розбиваю квартиру. Один тільки синок мій, дворічний Вова, сонячно усміхнувся мені і пішов на руки. Він дуже зрадів мені. Дружина і її сестра вважали мене за божевільного і безнадійного, бо так сказав їм Хаїм Гільдій. Між іншим, перед моєю утечею професор казав мені, що перебування дальше в його відділі буде мене пригнічувати. І я втік не тільки тому, що сам цього хотів. І от прийшов за мною (Сіма кудись втекла, і я лишився один із синочком на руках) санітар. Це був волохатий і високогрудий гігант, більше схожий на троглодіта, з тупим і байдужим вузьколобим обличчям дегенерата. Я взяв плитку од електричного утюга і сказав йому, що, як ханьку, розколю його порожню голову, коли він доторкнеться до мене. А син плаче і лає мавпоподібну потвору за мене, махає на нього маленькими рученятками, а той насторожено сидить на канапі і все робить рухи, наче хто його шпигає електричним током нижче спини, щоб кинутись на мене, та плитка утюга, гострим кінцем обернена до нього, спиняє його. І він знову сидить і все хоче кинутись на мене горою своїх мускулів і тваринної люті. Очі йому горіли, як у вовка, і він усе чекав слушної миті… А син все плакав, і моторошна ніч заглянула у вікно. Таке напруження довго не могло тривати, і сталося б щось страшне. І санітар це відчував, бо очі мої теж, мабуть, горіли вогнем і ще гострішим, ніж у нього, та я з усіх сил стримував себе, щоб не кинутись на нього і не ударити його гостряком плитки так, щоб угрузла в його ненависний череп (вона). Я знав, що це — машина, тупий виконавець, і цим стримував себе. Нарешті зайшов Іван Кириленко і почав умовляти мене повернутись до божевільні. Наближалась партчистка, і я товаришам говорив (до божевільні), що виступлю проти Микитенка за те, що він сховав од партії своє соціальне походження як син куркуля, а не незаможника, як він писав у анкеті. Мені ж народ усе говорить. Це було невигідно Микитенкові, і мене зробили божевільним. А Куличок ненавидів мене за мої «ухили» в національному питанні, хоч він сам любив свою національну дрібну буржуазію. Коли ми обговорювали статут ВУСППу і Хаїм Гільдій вніс пропозицію, щоб записати в статуті пункт і про боротьбу з єврейським шовінізмом (головував Кулик), то Кулик сказав, що такого пункту включати в наш статут не треба, бо це «нетактовно». Микола Терещенко[222] ніяково усміхнувся, підтримав його. А я виступив і сказав: — Коли ми цього пункту не включимо в наш статут, то ми будемо не пролетарською організацією, а дрібнобуржуазною. Партія записала на своїх знаменах і цей пункт, а Кулик хоче, щоб ми були вищі партії?]. Але пройшла пропозиція Кулика. Гільдій мовчав. І ще: товариші говорили, жартуючи між собою, що «божевільний Сосюра пише вірші краще, ніж нормальний Кулик». Попереду я писав, що голод на Україні і цькування, очолені Микитенком, довели мене до психічної хворості. Це було майже так. Я був майже божевільний, коли розбурхана душа от-от перехлюпнеться за грані свідомості… Між іншим, коли па чистці т. Скуба (а я був тоді у божевільні) спитав Микитенка, чи це правда, що він сив куркуля, Микотенко: — А хто вам це сказав? Скуба: — Сосюра. Микитенко: — Так Сосюра ж божевільний!.. І цим одвів од себе удар. Я повертаюсь до моєї втечі. — Це ж правда, що Микитенко приховав од партії своє соціальне походження? — спитав я Кириленка. Кириленко: — Правда, але про це ЦК знає. Він своєю творчістю реабілітував себе. Я: — Навпаки, він своєю творчістю ще поглибив злочин приховання од партії свого соціального походження. Я мав на увазі його «Справу честі»[223], яку гостро критикував між товаришами, а за це Микитенко дивився на мене, як на класового ворога. — Так ти не повертаєшся назад? — спитав мене Кириленко. Я: — Ні! Я вимагаю негайного консиліуму тут, на місці. І от приїхав з лікарями професор Гейманович, і почався консиліум. Мене переконали, що переведуть до Москви (як я просив), тільки з умовою, щоб я повернувся до Сабурки, бо інакше не можна оформити перевод. І я повернувся до божевільні. Професор Юдін сказав: — Вы хорошо сделали, что убежали. Это их встряхнуло. До Москви мене супроводили в капцях, не дали навіть заїхати додому, щоб взяти штиблети. Супроводив мене той, що душив за горло, — лікпом Бородін. У Москві мене влаштували в санаторій для невротиків на Покровському-Стрешнєво. Мені дозволяли, як я просив, бувати в місті. і я часто їздив до Спілки письменників. Мене любив Лахуті[224], і я його дуже любив, хоч мені не дуже подобалось, що він дивиться на Сталіна, як на бога. А взагалі, Лахуті був прекрасна людина. Він не цурався мене, як божевільного, і при всіх ходив зі мною в приміщенні Спілки письменників, пригощав мене обідом у письменницькім клубі, давав мені гроші. Потім, пізніше, він передав мені те, що говорив йому Ставський[225] про мене: «Й охота тебе возиться с этим сумасшедшим поэтом! Его не сегодня-завтра арестуют». А Лахуті не повірив Ставському і, як брат, не одривав своєї теплої і доброї руки від змученої моєї. Вічна слава і хвала тобі, мій геніальний і смуглявий брате! Ти в найстрашніші хвилини мого жаття не відступився від мене. мужній, прекрасний і вірний! Да. Який же ти великий і благородний, народе Росії, за твої прислів'я, що випромінює твоя свята душа! «Товарищи познаются только в беле». «В беде познаются товарищи». LVII


Коли я повернувся з Москви, столицею України вже став Київ, і я сумно дивився в вікно, як мої соратники по перу радісно готувалися до переїзду, бо мене, як опального, не брали до Києва. Цькування продовжувалось. Кулик сказав моїй дружині, коли вона його спитала, чому круг мого імені змова мовчання: — Мы не заинтересованы в популяризации Сосюры. І от письменники переїхали в основній своїй масі до Києва, а я й ще дехто і не браних залишився в Харкові, який одразу ніби щось загубив, став теж сумний і не такий шумливий і радісний, коли був столицею. Через деякий час із Києва приїхав Мпкитенко, як секретар парткомітету Спілки письменників (київського), виключати мене з партії за поему «Розгром"[226], яку я починав на волі, а закінчив за гратами божевільні. Поема була скерована проти націоналістів, до яких я, вірячи нашим органам безпеки, зараховував і Вишню[227], що вже був репресований, і Річицького[228], і Мішу Ялового, бо офіційна партійна думка була така ж. Але про Хвильового і Скрипника я написав з болем, як за людей, що були комуністами і, обдуривши себе, стали ворогами народу. І за те, що я так про них написав (хоч я погодився змінити думку про них, як вимагала рецензія т. Щербини[229], тоді головредактора письменницького видавництва), мене вирішили виключити з партії. І от Микитенко приїхав із Києва розправитися зі мною, бо не мав надії на харків'ян. Почалися партзбори. Я бачив, що все робиться за командою зверху і питання про мене давно вже вирішено, майже не боровся. Я казав, що поема мала була прийнята до друку (мені навіть виписали гонорар), тільки треба було переробити два місця. Виходить один старий з довгою бородою і каже: — Сосюра говорить неправду, що йому пропонували переробити поему. Я: — Як вам не соромно! Такий старий і брешете! Микитенко: — Як ви смієте ображати таку поважну людину! Я: — А чого ж він бреше? То був Крушельницький[230], що приїхав із Галичини. Два сини його були репресовані. Я цього не знав. Виходить Антін Лісовий[231] і каже: — Сосюра — як гнилий овоч, упав з дерева. Фефер[232]: — Поэма «Червона зима» — махновская поэма. А Городськой[233], так той прямо так і сказав: — Сосюра? Да это же литературный паразит! А коли я, доведении до одчаю, говорив, що поему я написав у стані психічної хворості, Городськой глузливо сказав: — А почему Сосюра не сошел с ума большевистски, а сошел националистически? Ясно, мене хотіли зробити політичним трупом і майже зробили ним, коли руки підвелися угору, щоб я пішов униз… Товаришка Логвінова, секретар з пропаганди нашого райкому, послала мене технічним секретарем багатотиражки на фабрику «Червона нитка». Я там працював з осени 1934 року до літа 1935-го. Студенти приходили на фабрику і сумно дивилися на мене… Я не витримав, покинув технічну роботу на фабриці і поїхав до Києва. В Києві я зайшов до Наркомосу на нрпйом до т. Затонського. В коридорі Наркомату я зустрів Копиленка, який спитав мене: — Приїхав за правдою? Я сказав, що так, і Копиленко, байдужий і чужий, заклопотано пішов, гарно одягнений у чорний із смокінгового сукна костюм, в своїх справах, а на мені був старий-старий не костюм, а мішок… Затонський мене прийняв. Тільки двоє його охоронців майже нависли ззаду над моїми плечима. Може, вони думали, що я прийшов застрелити товариша Затонського?!. Нарком спитав мене: — Чому ви звернулись іменно до мене? Я сказав: — Тому, що я знаю вашу думку про мене. Затонський: — Могло б бути гірше… Я: — Чому? Він: — А що ви ляпали? Я мовчав. Тоді Затонський спитав мене, над чим я працюю. Я сказав, що переклав поему «Демон» Лєрмонтова. Він попросив мене прочитати йому переклад. Я йому прочитав з пам'яті початок, і він сказав: — Як в оригіналі. Потім він дав розпорядження, щоб мені виписали двісті карбованців на дорогу до Харкова і подзвонив до Спілки письменників, сказавши, щоб я зайшов туди. Я ж був виключений і з Спілки письменників! Я прийшов до голови Спілки Антіна Сенченка[234] — лисого красеня з жагучими чорними бровами — і сказав йому, що хочу жити і працювати в Києві. Він відповів, що це залежить тільки від мене, і подзвонив до видавництва, щоб зі мною склали договір на збірку вибраних поезій, і дав розпорядження, щоб мені купили новий костюм і видали путьовку в Єсентуки моїй хворій дружині. Він мені говорив, що за костюм грошей повертати не треба, але я сказав, що я не жебрак і гроші поверну. Він погодився зі мною. Щоб це все реалізувати, треба було прожити в Києві кілька днів, а мені не було де ночувати, і я одну ніч ночував на Шевченківському бульварі, і так же склав у голові і вдень записав вірша: «Сьогодні я такий щасливий!» Удень я сумно йшов по вулиці Короленка повз будинок ЦК[235], який містився в страшному потім № 33. Біля входу в ЦК аж до панелі важко і багряно звисали прапори. Я проходив повз них. Було літо, повіяв теплий вітер, і червоний прапор обняв всього мене, як брата, з голови до ніг… Серце моє ледве не розірвалося од щастя, і я подумав: «Ні! Більшовики не виключили мене з партії!» LVIII

З Києва, де зі мною боялися навіть вітатися («Не сегодня-завтра он будет арестован…») і де в гуртожитку курсів молодих поетів Геня Брежньов[236] і Боря Котляров[237] «зайцем» влаштували мене, і я в них тайно од коменданта ночував у будинку на вулиці Комінтерну, я поїхав додому. Гонорар, власне, аванс за збірку вибраних поезій, я тримав за пазухою, щоб не украли. Там же була і путьовка для Марії. Настрій у мене був ще не дуже веселий, бо все в перспективі було таке непевне і неясне. Коли я заходив у вагон, червоноармійці, що їхали в ньому, заспівали «Пісню про Якіра» (мої слова, музика Козицького[238]), що тоді ставала народною, і я, колишній комуніст, слухаючи її, тяжко заридав у душі… Але що це я все про сумне! Треба і про веселе. Повернуся ще трохи назад, коли були живі ті, кого між нами немає. В Харкові у клубі Блакитного був влаштований диспут па тему «Шляхи українського театру». Зібрався весь цвіт радянської інтелігенції. З Київа приїхали артисти на чолі з Гнатом Юрою[239]. Доповідь робив Лесь Курбас[240], що потім з трагічним обличчям стояв біля тіла Хвильового, що з одчаю розбив собі голову кулею, та й сам пішов за ним. Головував т. Озерський[241], прекрасна й незабутня людина. Після доповіді почалося обговорення. Були хороші виступи, що не повторювали один одного. Але мене вразив один із промовців, що повчально підняв пальця вгору і почав: «Колись Маркс сказав» (цитує). «А Енгельс сказав» (цитує). «А Луначарський сказав…» І тут я не витримав і перед його черговою цитатою врізався в мовчання запитанням із публіки: — А ви що сказали? Всі гримнули оглушливим сміхом і майже полягли на стільці від цього. А промовець так розгубився, що не міг далі продовжувати і свою промову в писаній формі віддав т. Озерському, що все підтримував свого живота, який підстрибував од сміху, і крізь сміх казав: — Товаришу Сосюра! Товаришу Сосюра! До мене підійшов драматург Мамонтов і попросив мене ще утнути щось аналогічне, але я йому відповів: — Хорошего — понемножку. LIX


В 1937 році я з сім'єю переїхав до Киіва. Мені дали в «Роліті»[242] — будинку письменників— квартиру на шостім поверсі, а потім на третьому, після того, як репресували Семиволоса[243], а потім Проня[244]. Було сумно на горі іншах. яке виходило не з моєї волі, будувати своє поетичне кубельце. Я продовжував свій літературний шлях і хоч був формально позапартійний, але духовно ні на мить не відривався від партії. Коли моє виключення з партії санкціонувало бюро Харківського міськкому, то секретар міськкому, довговусий українець (хоч він говорив і російською мовою) сказав мені: — Мы оставляєм двери партии открытыми для тебя. Только ты докажи своим творческим трудом, что тяжкие свои ошибки перед партией исправил (мене ж виключили як «зоологічного націоналіста», и мы возвратим тебя в свои ряды. Між іншим, після того бюро ми вийшли на Сумську з Кузьмичем[245], що був секретарем нашої партійної організації, і він мені сказав: — Ну, Володю, віддай мені партквиток… Я весь внутрішньо затремтів од страшного одчаю, душа моя заридала, закричала, а права рука одірвала од серця (чи разом з серцем) і віддала Кузьмичеві моє щастя, моє все, чим я жив, що мені світило, і пішов в морок… Чому я віддав партквиток, а не боровся за нього? Я знав, що все погоджено з тими, що «свыше», і що з моєї боротьби нічого не вийде. Навіть не погоджено, а «свыше» сказано голосом Затонського: «Он не наш. Пусть у него хоть двадцать партийных билетов, но он не наш». 1939 року за видатні заслуги в галузі розвитку української радянської художньої літератури я був нагороджений нашим урядом орденом «Знак Пошани». Був урядовий банкет, зв'язаний з іменем безсмертного Шевченка. Корнійчук мене спитав: — Хочете познайомитись з Микитою Сергійовичем? Я сказав, що хочу. Тоді він підвів мене до товариша Хрущова і познайомив мене з ним. Микита Сергійович сказав мені: — Я думал, что вы гораздо старше выглядите. Вы извините меня, что я так говорю. Я відповів: — Если бы я меньше пережил, я б выглядел еще моложе. Тримався я спокійно, але в душі — буря од згадок про все. так страшно пережите… А Микита Сергійович дивиться на мене своїми зеленими (чи, може, вони мені здалися зеленими од електрики, а вони карі?!) і безкінченно чулими очима, і в мою душевну бурю входить, як промінь сонця з укритого грозовими хмарами неба, його спокійний, батьківський голос: — Получите орден Ленина. і моя буря одразу стихла, і розбурхане море душі стало спокійним, як очі товариша Хрущова. LX




А мука, що я за лавами партії, все росла, і настав момент, коли я подзвонив у ЦК, що хочу поговорити з Микитою Сергійовичем в особистому питанні, тим більше, що на урядовому банкеті Микита Сергійович мені говорив: — Жаль, что в таких условиях нет возможности поговорить как следует. Але помічник Микити Сергійовича товариш Гапочка відповів мені, що йому доручено поговорити зі мною. Я ж хотів бути прийнятий безпосередньо т. Хрущовим. Та скільки я не дзвонив у ЦК, Гапочка спочатку відповідав, а потім він став кудись виходити, то на доповіді, то на наради. І я написав лпста товаришеві Сталіну. Лист був такий: «Дорогой товарищ Сталин! Пусть меня извинит Никита Сергеевич, что я через его голову обращаюсь к вам, но я никак не могу пробиться к нему через его бездушно-глухое окружение вроде всяких Ганочек и Нагорных. В 1934 году меня исключили из партии как зоологического националиста, а я не мыслю жизни без партии. Меня доводили до мысли о самоубийстве, но я не сделал этого потому, что слишком много страдал украинский народ, чтобы его поэты стрелялись». І я так ридав над листом, що кров трохи не розірвала мого обличчя. Особливо над закінченням: «Ты мое единственное спасение и прибежище. Отец! Спаси меня!!!» Точно я листа не пам'ятаю, але про народ і порятунок точно. Я послав листа авіапоштою. Але я не знав, що дружина розпечатала листа і вклада туди довідку од психіатра. Так що лист до тов. Сталіна пішов з довідкою, здасться, професора Абашева. І відповідь прийшла як блискавка. Мені в обкомі сказали, що прийшов од товариша Сталіна хороший лист про мене. Я питав про зміст листа, але мені не сказали. А лист був такий: «Восстановить в партии. Лечить». Це я так гадаю, бо на бюро мене викликали без представника нашої письменницької організації т. Городського і розбирали справу без нього. Тільки мені не сподобалось, що товариш, який доповідав про мене, говорив тільки погане плюс і те, що я був у петлюрівцях. Він замість Сосюра сказав Петлюра. Мене це обурило, і я сказав спокійним людям, що сиділи за довгим червоним столом: — Неужели товарищ, который докладывает обо мне, не мог найти ничего хорошего, что я сделал для народа, а все только плохое, и даже вместо Сосюра назвал меня Петлюра?! Секретар обкому спитав мене: — Как вы считаете, былп у вас уклоны? Я відповів: — Да. По национальному вопросу. Тоді секретар обкому каже: — Я считаю, что товарища Сосюру надо восстановить в партии с прежним стажем, с мая 1920 года, но записать перерыв с 1935 года до 1940 и предложить Ленинскому райкому выдать ему партбилет. І кімната захиталась і попливла під моїми ногами. Од щастя я став легкий і крилатий. А люди за довгим червоним столом спокійно дивились на мене добрими очіма братів і усміхались мені. Я сказав їм, не я, а моя залита сльозами щастя душа: — Спасибо, дорогие товарищи! Вклонився їм і, не чуючи під собою підлоги, вийшов. Мене зустріли очі тих, що в черзі, то тривожні, то спокійні, то повні надії й благання, і по моєму блаженному обличчю узнали все ще до того, як я сказав їм: — Восстановили. І, щасливий до нестями, я швидко ходив по шумливих, повних сонця, фарб і кольорів вулицях Києва і, зустрівши знайомого, в короткому слові «поновили» — ділився з ним своїм щастям і біг далі, щоб побути самому з собою, з своєю такою майже екстатичною радістю… LXI

І який я забудько! Добре, що прийом кінонапливу мені допомагає. Лахуті. Смуглявий-смуглявий, дуже схожий на індуса, він приїхав до Києва і вручив нам членські квитки Спілки письменників СРСР. Це було на Леніна, 7, в 1936 році. Була урочиста атмосфера. Я, ще не поновлений в партії, підійшов до столу, за яким стояв Гасем. Він мене спитав: — Что ты будешь делать, если тебе насыпать земли в карманы? — Я ее выброшу. — сказав я. — Так вот, брось это! — і Гасем показав на порожні пляшки від боржому. Я дав слово, що кину.  



Та знов я лечу не крізь туманність і не вгору, як в дитинстві, а вперед, крізь радість, у якій зростав разом з народом, як зростав з ним і у горі, в грізний 1941 рік, повний громів і тривоги міліонів, тривоги, яку серце передчувало, але в яку розум не хотів повірити, — така вона була смертно несподівана. Не встиг я прийняти в Кисловодську кілька ванн, як почалась Велика Вітчизняна війна. В Харкові я був трохи не заарештований, як диверсант, бо приїхав туди небритий і в костюмі не з нашої матерії та чемоданом у руках. Маленький син був у Євпаторії[246] з такими ж, як він, дітьми на оздоровленні, а дружина в Києві. Смерть уже переривчасте гула над головами мільйонів, і серце здригалося од тривоги і гніву. Почався бій людей з потворами і машин з машинами. Небо і земля були повні смерті… Вони дивилися в наші розширені зіниці і в звужені зіниці горил у стальних шоломах, що йшли й котилися на міліонах шин за бронею машин по нашій залитій кров'ю, огнем і сльозами землі, що стогнала од вибухів, які терзали її материнські груди… В Києві, як і скрізь, куди досягав вогонь ворога, де на землі, а де з неба, з неба — далі, а на землі ще не так близько, страшне дихання війни відчувалося в переривчастому, повному гадючої люті реві фашистських моторів та в безумному скреготі сталі од гігантських розривів у Дніпрі між мостами через рідні води, що гнівно біли в береги і кликали до відплати синів України і їх червоних братів з неосяжних просторів нашої зоряної чатері. Якось на фоні того гігантського і страшного в своїй сподіваній несподіваності незручно і ніяково говорити про особисте. Словом, дружина була евакуйована з письменниками старого покоління в Уфу. Що сталося з сином, я не знав. ЦК розбило нас, письменників, на агітгрупи, і ми виступали перед населенням. Я був у парі з Кобилецьким Юрком[247]. Він виступав з промовами, а я читав вірші під небом, що скоро мало бути не нашим, безкінченно рідним небом моєї святої України… Мене тільки вразила телеграма з Уфи. Один відомий поет, якого вже немає в живих не з його волі, а з волі тих, кого теж уже немає в живих, у цій телеграмі питав, коли кров уже лилась морями і міста кричали до неба гуркотом пожеж, повні ран, як і люди, цей поет питав: «Как моя квартира?» А в його квартирі був штаб, а на покрівлі будинку (я називав цей будинок «феодальним», а наш «плебейським»), де він жив, стояла зенітка і гостро і гулко кашляла в грізне небо… Штаб, звичайно, письменницький, де Бажан[248] видавав нам ще залиті маслом пістолети «Тете». А перед тим у військовому відділі ЦК нам видали офіцерське обмундирування. Його одержала і Ванза Василевська[249] і стала дуже схожа на жінку часів громадянської війни, жінку військового комунізму. Мені сподобалось, що вона не боялась, а була спокійна і зосереджена. ЦК знову розбило нас, але вже на дві групи: одну відправляли в тил, а другу на фронти. В письменницькому садку під переривчастим гулом фашистської смерті над золотим і закривавленим Києвом на лаві лежав Вадим Собко[250] і спокійно читав книжку. Його посилали на фронт. А Іван Нехода[251], що теж ішов у вогняне море останньої битви з тьмою, казав мені, такий же спокійний, як і Вадим: — Ви в тилу, а ми на фронті будемо робити одне спільне діло. А мені було гостро соромно, що мене посилали туди, де ще горить по ночах електрика і люди можуть спокійно спати за вікнами, не заліпленими хрестами паперових стрічок. Але бойовий наказ ЦК. Дисципліна серця, яке звикло слухатись голосу партії, повела мене в Харків крізь вогняний вихор ударів з неба. В Харкові ми теж працювали зброєю слова. У мене вийшла там перша збірка вогняних рядків «Червоним воїнам»[252]. Та ночами і Харків почав заливати небо вогняними пунктирами куль і снарядами, бо і над ним усе частіше почали літати залізні птиці і кидали яйця смерті на землю, з якої діти худенькими скривавленими кулачками посилали прокльони убійникам з «цивілізованого» Заходу. А вони, нахабні своєю тимчасовою перевагою, на своїх залізних воронах, поблискуючи троглодитними очима за шкельцями пенсне, ганялися навіть за коровами… І от мене знову посилають ще далі і вже у глибший тил. Уфа. Що ти скажеш про землю, яка одкрила нам теплі обійми і прийняла, як своїх змучених синів з братньої землі далекої України. Скажу тільки, що я ніколи не забуду Башкирії і буду любити її, як полюбив її синів і дочок, а особливо її поетів, виразників її великої душі, Сайфі Кудаша[253], Баяна[254] і ще багатьох, таких рідних і незабутніх. Сина дружина знайшла в Харківському вокзалі і з іншими дітьми привезла в Башкирію. Там же (в Уфі) була і наша Академія[255]. Там же було й наше письменницьке видавництво і виходила літгазета, в якій Городськой («Сосюра? Да это же литературный паразит!») писав про «золоту лірику Сосюри…» і т. ін.[256] Там же я написав вірш «Коли додому я прийду»[257], який вважаю центральним віршем мого серця, якщо можна так сказати. Відтіля ж полетів ешелонами і літаками «Лист до земляків»[258] і над поневоленим, але нескореним Донбасом розлітався білими метеликами і тихо опускався ними на золоту землю моєї любові, юності моєї… Але що це я, все про себе та про себе. і Павло Григорович Тичина, і Рильський Максим Тадейович, і всі ми злились в один збройний табір слова, відданого служінню Батьківщині. Батьківщина! Крім неї, крім її страждань і гніву, крім її боротьби для нас не існувало нічого. І коли нам часом було і холодно, і голодно, то одна золота думка гартувала наші серця, повні любові до партії, до синів Вітчизни, що у стальних шоломах, як ангели відплати, стояли муром сердець і заліза проти озброєного зла, озброєна правда проти озброєного зла, і ми, коли нам ставало дуже важко, думали: «А на фронті ще важче». Нам хоч смерть не дивилась у вічі, а там… Там… В те вогняне «там», де вирішувалась доля не тільки наша, всіх простих і чесних людей на землі, летіли наші думи і серця… Восени 1942 року частину нас, письменників, запросили до Москви на літвиступи. В Москві я зайшов до т. Коротченка[259], що сидів за столом з намагніченими гнівом і безсонням сталевими очима. Я спитав його: — Какой у меня способ мышления… І серце моє, що здригнулося від щастя, почуло: — Большевистский. Я сказав: — Я хочу працювати в Москві, тут ближче до фронту. Дем'ян Сергійович погодився. Тоді я попросив дозволу його поцілувати. і він вийшов із-за столу, і я поцілував його, як брата, як батька… Такий я був наелектризований бурею, що гриміла і в серці, і кругом… Я працював і в українському радіокомітеті, як поет, і в Українському партизанському штабі у т. Строкача[260], куди мене послав т. Корнієць[261]. Партизанам я писав вірші і навіть одержав листа од т. Ковпака, де він писав про те, що він робить на черепах фашистів: «Це тільки цвіточки, а ягодки будуть впереді!..» LXII


Микита Сергійович викликав нас на фронт — Тичину, Рильського і мене. Тичину тоді призначили наркомом освіти України[262], яку ще мали тільки звільнити, а Рильський працював над словником[263], і вони не поїхали. Поїхали Головко, Малишко[264] і я. Про це я багато сказав у поемі «Вітчизна»[265]… яку Прожогін так нечесно «критикував», коли мене потім били за вірш «Любіть Україну!». Але про це — потім. Ми бували іноді на передовій, маючи базу глибокого тилу, при штабі Воронезького фронту. Годували нас не дуже гарно. Перше було завжди з трофейних картопляних очистків, і в мене дуже болів живіт. Микита Сергійович іноді запрошував нас до їдальні штабу фронту і підгодовував нас. Я наїдався так, що в мене живіт ставав, як тугий мавританський барабан. Одного разу Микита Сергійович показав нам фото свого сина льотчика, що загинув смертю хоробрих. Коли Микита Сергійович розповідав нам про смерть свого сина, він якраз тримав у правій руці повну ложку супу, а в лівій фото сина. І мене вразило, що ложка супу в його руці не здригнулась, не пролилося з неї ні краплі, хоч у душі срібноголового воїна бушувала буря… Я іію бурю чув своїм серцем, повним любові до людини, що так любила і любить Україну, що уособлювала для нас її, якій, як і йому, належали наші гарячі і вірні серця. Я з захопленням дивився на нього, на цей залізний спокій батька, серце якого обливалося кров'ю жалю за сином. А от і веселе, власне, це веселе могло кінчитися дуже сумним. Ми були в Сьомій гвардійській армії. Наша «база» була в селі, де розташувався політвідділ армії. Коли ми приїжджали з передової, — вона проходила берегом Дінця — золотої ріки мого дитинства, — і німці били з-за неї по нас із важких гармат, так хлопчик господаря хати, де ми жили, завжди зустрічав нас так: — Ну, как дела, пацаны? Закурить есть? І от стою я у дворі в солдатському — в солдатській гімнастерці, в офіцерських темно-синіх галіфе й кирзових чоботях, пілотці й портупеї, з «тете» на боці та «Знаком Пошани» біля серця. Ми тоді ще не були атестовані і не мали звань. Підлітає до воріт подвір'я, в якому я стояв, мотоцикл з передової. Мотоцикл із човником, у якому сидів маленький, нервовий і гарячий генерал. Рукою в чорній рукавиці він зробив владний і гострий жест, мовляв, біжи! Я йду до нього. Тоді він кричить мені: — Эй, ты! Бегом! Я йду до нього. Підходжу до човника і кажу маленькому генералу: — Вы поосторожнее. Він: — Ты кто такой! Я: — Писатель украинский. Він: — А-а! Извиняюсь. Скажите, пожалуйста, где здесь политотдел армии? — Я не знаю. Но здесь есть товарищи, которые должны знать. Генерал вилазить із човника і йде за мною, нетерпляче хльоскаючи стеком по блискучій халяві свого чобота. Я трохи відчинив ворота сарая, де Головко, Малишко і кореспондент «Радянської України» майор Купцов грали в карти і випивали горілку. Я тихо сказав Малишкові: — Андрію! Тут тебе хоче бачити один громадянин. Малишко вийшов, позіхаючи і мутно кліпаючи своїми японськими оченятами та ще з рухами скуки, байдужості і втоми. Він ще як слід не розгледів генерала, як той бурею гніву налетів на нього: — Ты как стоишь!.. І т. д. Малишко тільки злякано і зблідло стояв, виструнчившись перед генералом, а той одводив на ньому свою душу. А потім лукаво глянув на мене і спитав: — А может быть, это тоже писатель? Я сказав: — Да. Писатель. Тоді генерал з словами: «Я тоже люблю літературу», — пішов від нас, нервово хльоскаючи стеком по блискучій халяві свого чобота. А Малишко гірко образився: — А чого ж ти мені не сказав? Він же міг мене розстріляти… А я пішов за сарай і заплакав з образи, що генерал кричав на мене і називав «ти». LXIII


Танковий корпус нагородили гвардійським званням, і ми були в цьому корпусі. Мене вразив командир танкового батальйону, молодий хлопець в парусинових чобітках, що швидко і заклопотано ходив між танками. Він був невисокого зросту і дійсно нагадував мені підлітка. Всі танкісти були молоді, молоді. Це ж було перед битвою, а вони себе тримали так, ніби не вони мають ринути крізь океани ворожого вогню визволяти рідну землю України. Серед них були сини різних народів нашої Батьківщини, і всі вони були, як брати, що йшли з вогню в вогонь від легендарного Сталінграда. У бліндажі один танкіст, що недавно був кавалеристом, гаряче доводив усі переваги коня над танком, як живої енергії і дружби кавалеристів над дружбою танкістів. Але його розбили по всіх пунктах, і він, тяжко зітхнувши, погодився. Мабуть, він сумував за своїми друзями і конем… Перемагають армії з молодим командним складом. Я чув чи читав про це. Я написав для танкістів від їх імені вірш «Клятва танкіста» з нагоди близького вручення їм гвардійського прапора і читав йото їм. В цьому вірші, що потім поклав на музику фронтовий композитор і виконувала фронтова капела, танкісти клялися визволити Україну, на священну землю якої вони уже вступили і стали грізними арміями над Дінцем, клялися нищити ворогів і відплатити їм за муки нашого народу. Клялися сини всіх народів разом із синами України, і ця клятва звучала, як грім у моєму серці. Вони мені сказали (молоді, запорошені, прекрасні в своїй героїчній і жертвеній молодості): — Товарищ Сосюра! Не беспокойтесь, все будет сделано! Вони потім бронею і серцем зустріли на Курській дузі безумні орди бронірованої ночі, трохи угнулись їх зоряні лави, але не прорвав їх ворог, бо угнуті ряди героїв майбутнього комунізму туго вдарили в криваве лице нападника, і армії переслідування, що були напоготові, погнали фашистів туди, де Україна простягла своїм молодим визволителям руки в напіврозірваних ланцюгах… Але я вже не був свідком гігантської битви на Курській дузі, бо рука, що берегла мене, повернула мене в Москву. Сказали, що телеграмою викличуть мене знову на фронт. Але я так і не дочекався тієї телеграми. І почалося щастя міліонів, щастя визволення загарбаних ворогом міст і сіл Батьківщини. Все далі і далі на захід ішли полки визволення й відплати. Салюти, салюти, салюти!.. Небо Москви ритмічно гриміло гарматними салютами і сіяло різнобарвними огнями ілюмінацій, щовечора воно сіяло… Уже Харків залило сонце Батьківщини… Донбас обнімав крилатих вісників весни людства… А вогненна лавина визволення котилася все далі й далі… Полтава!.. І нарешті — Київ!!! Урядовим поїздом ми летіли полями України, що витирала сльози щастя з своїх безсмертних очей, ми летіли на мітинг інтелігенції, що мав бути з нагоди визволення Києва. Минуло кілька днів, як одгриміли битви за серце України Київ… І от уже це серце б'ється в грудях соціалізму. Ми поїздом їхали до Дарниці, а там машинами і через понтонний міст у Київ. Дніпро… Ніякі слова не передадуть нашого щастя… А повз нас гриміли танки, вони, сиві од інею, йшли і йшли по Шевченківському бульвару туди, де йшов грандіозний бій за все нові міста і села України. Це ж саме творилось і в бою за визволення інших республік Країни Рад, тимчасово залитих гадючою тьмою свастичних ночей… Руїни, і рани, і щастя, щастя, щастя… Воно переважало все, йому підкорені були і наші серця, і серця блідих, виснажених братів і сестер, що вийшли до нас із печер ночі, назустріч сонцеві і щастю, щастю, щастю… Звичайно, біль незліченних ран і втрат іще тьмою муки за сяйвом радості в очах врятованих коливався, як ніч, що відходила перед багряними прапорами світання… Моя особиста радість, радість повороту і перемоги, зникла в загальній радості, і від того здавалося, що серце не витримає щастя, що потоками заливало його, що летіло в нього з мільйонів таких же сп'янілих од щастя сердець… Але ворог зробив останню спробу повернутії Київ. Він узяв Житомир, і ми вже чули глухий і зловісний гуркіт канонади, що поволі, але невпинно наближалась до нас. Мітинг не відбувся, і нас перекинули на лівий берег Дніпра. І знову поїзд летів, а його шукали фашистські самольоти і ніяк не могли знайти. Ворога одігнали. Та уряд і ЦК були ще в Харкові. Коли ж ворога одігнали ще далі, знову засіяли перед нами Лавра і колон будинку ЦК над Дніпром, знову рідні вулиці, чорні руїни Хрещатика, вітер в покрученому вибухами залізі і, як очі мерців, порожні вікна розбитих гнізд, відкіля до війни лунали музика і сміх щасливого життя, що ще не знало смертної тривоги, не чуло переривчастого реву фашистських моторів над золотими голівками дітей… LXIV

Там, на заході, іще гримить битва гігантів, щоправда, фашистський гігант, коли тікав від нас, ставав все меншим і меншим, поки не обернувся на гнома під безпощадними ударами меча Червоного богатиря… Але ще ворог пручався і намагався удавати, що він не гном, а той же бронірований гігант, що топтав наші поля і серця своїми чобітьми, залитими кров'ю і мозком масових розстрілів, тортур і погромів. Тепер міліонний месник ішов по його полях з сходу і заходу, з двох боків били фашистського звіра… А тут, на визволеній землі нашої спільної Матері, всемогучий труд почав загоювати страшні рани… І руїн ставало все менше, вони танули, наче сніг на сонці… Битва за хліб кипіла на полях Батьківщини… Ну, та це все відоме вам, дорогі читачі… А де ж, ви скажете, Третя Рота? А Третя Рота в моєму серці, як море в краплі його води. І про Третю Роту ще буде мова. LXV



Повний щастя перемоги і радості повороту на Україну, я в 1944 році написав вірш «Любіть Україну», який студенти просили мене по кілька разів читати їм на літвечорах. Поет Олекса Новицький[266] надрукував «Любіть Україну» в «Київській правді», а Леонід Новиченко[267], як редактор, передрукував його в нашій «Літературній газеті». Цього вірша я написав внаслідок таких фактів… Ще в Башкирії, в Уфі, коли Україну розпинали криваві окупанти, одна така сказала при мені й Юрі Кобилецькому: — Как я соскучилась за украинским салом! Кобилецький: — А за украинским народом вы не соскучились? І в Москві теж одна така сказала, коли ми з молодим прозаїком із Західної України Ткачуком[268] ішли з нею по вулиці Горького: — Для меня Родина — там, где мене хорошо. Ткачук сказав: — Свиняча філософія. І ще Валентин Бичко[269] пожалівся мені, що днями за порадою т. Мануїльського[270] з одного номера газети «Зірка» знято шапку з такими словами: Учітеся, брати мої,[271]думайте, читайте.


І чужому научайтесь,
й свого не цурайтесь!..

і ще: Мова рідна, слово рідне,


хто вас забуває,
той у грудях не серденько,
а лиш камінь має…[272]

Я не буду називати авторів цих слів… У відповідь на це і те, що було перед цим, я написав «Любіть Україну». LXVI



Часто я ходив і ходжу повз Софіївський собор, золотий гомін якого ще колись лунав над Києвом разом із гомоном Лаври (дзвони…), що оспівав у чудесних віршах молодий Тичина[273], і згадую веселого, з світлими й сміливими очима, як у сільських парубків, Григорія Косинку[274], що жив у флігелі соборського подвір'я разом із своєю високогрудою жіночкою. Я до них часто ходив, коли в 1925 році відпочивав у Дарниці. Я так любив Григорія, золоте і співуче життя якого обірвала куля ката, і не фашистського одвертого ката, а ката, що підступно, кривавою гадюкою заліз у наші лави і як багато і смертельно покусав він жалами куль серця нашого цвіту!.. Фашистське вимели сміття


полки визвольною грозою…
И багряний прапор наді мною
благословля нове життя.

Тут над штиків колючим гаєм


був клич; «Вперед, товариші!»
і образ Леніна сіяє
в моїй закоханій душі.

і ще я згадував, як я листувався з Грицем, які прекрасні українські листи він мені писав. Якби він жив, він став би нашим Тургенєвим у прозі, бо, як і Тургенев, він був поетом у прозі. Ленін… З іменем цим так багато зв'язано в нас. Це ім'я підтримувало наш дух у тяжкі години відступу і окрилювало в години гніву і відплати. Я знов лечу у споминах назад. Був призов ударників у літературу, по суті, шкідлива і непотрібна справа, яка пошкодила і виробництву, і робітникам (молоді робітничій), яким задурили голову, що вони одразу стануть геніями. Щоправда, найталановитіші з них лишилися в літературі (одиниці), а багато, багато були тільки скалічені духовно, і нічого з них не вийшло. Між ударників, призваних в літературу, походжали, як єгипетські жерці, і «священнодіяли» між них, хизуючись знанням Маркса, Леніна і Сталіна, цитуючи їх твори (така-то сторінка і такій-то абзац, згори чи знизу) критики Коряк, Щупак[275] і Коваленко[276]. Я запропонував їм при ударниках зачитати уривок з статті одного критика: «Його всі цитують, не друкують, а я вважаю, що це — хороший критик». Вони поблажливо усміхнулись: — Просим, просим! Я їм зачитав цей уривок російською мовою, де йшлося про право людини на фантазію. Коряк сказав: «Целевое ребячество». Щупак: «Це правий ухил». А Коваленко: «Та це і— справжня контрреволюція». Я сказав: «Товариші! Це — з Леніна». Картина. Але я знов повертаюсь до себе і знов лечу на чарівному коні уяви в близьке минуле, в Київ 1944 року, з якого я полетів у Харків тридцятих років. Та чогось мій норовистий кінь, як тільки побачив золоту башню Лаври (їх було дві — одну разом із тілом церкви зірвали німецькі фашисти), метнувся на Донбас, правда, на мить, а потім знов у Харків, щоб уже в Києві продовжувати свій біг у вічність, щоб я сам собі (був) яснішим і для себе, й для своїх читачів. Колись моя мати, побачивши, що я складаю вірші на папері, гнала мене на шахти збирати вугілля: – Іди, сукин син, на шахти, нічим уже топити в хаті. А вірші хліба не дадуть. Потім, пізніше, у Харкові, коли я став відомим поетом і коли в мене не було настрою писати, вона мені казала: — Синочок! Чого ти не пишеш? Я тобі вже й чорнила і бумаги приготовила… І я тоді написав «Дніпрельстан». (і ще кінь метнувся на Донбас). Мати мене часто била, коли я був підлітком, за сестру Зою, що мала дуже поетичну уяву і гіперболізувала все, що я робив із нею, перед матір'ю, а та, не розібравшись, у чім справа, і вірячи тільки Зої, люто накидалась на мене і била поліняками або полумиском по голові. Нарешті мені набридло наставляти свою бідну голову під полумиски та поліняки, і я почав утікати від матері. Та спочатку вона мене повертала під свої удари, удаючи, що хоче розірвати кофту на грудях, і істерично гукаючи мене. Та потім я не повертався уже, бо коли побіг раз і мати кофти не порвала, більше вже не вірив їй. Мені дуже не подобалось, що вона на мене кричала: — Сукин син! Якось я їй сказав: — Мамо! Чого ви себе лаете? Я ж не сучкин син, а ваш! У матері було довге й чорне, аж до сині воронячого крила, волосся, і мій улюблений братик Олег дивився якось на нього задумано-захопленими карими оченятами і сказав: — Мамо! Яке в тебе гарне волосся! Як у собаки!..  

І знов Київ… Перон, дзвінки… Ми їдемо в Москву для проведення декади української літератури та мистецтва. Скільки радості! В Москві нас дуже гостинно і гарно зустрічали — поетів, співаків, артистів… Росіяни дуже люблять українців, як і ми їх, бо ми ж брати. Радісно ми поверталися до Києва… Та от, як удар страшного і несподіваного грому з безхмарного неба, редакційна стаття «Правди»[277], в якій мене за вірш «Любіть Україну», за любов до України «в стягів багряному шумі» названо, по суті, націоналістом за те. що я нібито пишу за Україну поза часом і простором (а «знамен червоний шум!..» «Зойки гудків») і що Україна («між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками!»)… Справа в тому, що «Правда» критикувала перший варіант «Любіть Україну», написаний у 1944 році, сім років тому, де був рядок: «Без неї — ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами», і цей варіант переклав Прокоф'єв, А в збірці «Щоб сади шуміли», за яку я був нагороджений Сталінською премією 1-го ступеня, був надрукований вірш «Любіть Україну», в якому рядок: «Без неї-ніщо ми…» я замінив рядком: «між братніх народів…», щоб показати Україну не ізольовано од своїх соціалістичних побратимів і посестер. Але «Правда» почала мене бити за перший варіант «Любіть Україну», що під цим віршем підписалися б такі недруги українського народу, як Петлюра і Бандера[278]… І скільки я не казав (коли мене почали бити у всеукраїнському масштабі, — всі організації!.. — і навіть у всесоюзному — шукали в кожній республіці свого «Сосюру» — ламали йому ребра, били під душу, як мене на Україні), і скільки я не казав, що я виправив «Любіть Україну», мені не вірили і били до самозабуття. Корнійчук на пленумі письменників України кричав на мене (мабуть, з переляку, бо його теж критикували, але чемно і в міру): — За який націоналістичний гріш ви продалися? А Малишко вмістив в газеті «Радянська Україна» цілий підвал, у якому «доводив», що раз я був у петлюрівських бандах, то мені не можна вірити, що я на кожному вирішальному етапі становлення Радянської влади на Україні «був не з нами». Його стаття була, по суті, ідеологічним ордером па мій арешт. І теж Малишко робив це, як і Корнійчук, щоб одвести вогонь крптпкп од себе і сконцентрувати на мені, бо його, як і Корнійчука, своїм крилом зачепила критика. Прожогін шукав націоналізм в моїй поемі «Вітчизна» і «знайшов» його там, де я писав про Україну, хоч у тій же поемі я з такою любов'ю писав про Білорусію, про Росію і Москву, як серце Вітчизни!.. Н.[279] дописався до того, що «Сосюра вже перестав бути прикладом для літературної молоді!». Одразу ж після появи статті в «Правде» «Об идеологических извращениях» мене викликав перший секретар ЦК КПУ т. Мельников[280]. Він мені говорив, що я «представитель рабочего класса в украинской поэзии», що «у нас нет ни тени сомнения по отношению к Вам». Внаслідок розмови з ним я написав покаянного листа[281], що був надрукований у «Правде». А ще перед тим кореспондент прогресивної газети українців в Канаді приїхав, щоб перевірити, чи я ще є на світі, бо націоналістичні газети в Канаді писали, що я заарештований, і мене з цим кореспондентом у ВОКСі[282] сфотографували. Коли я приїхав у Сталіне[283], ішла конференція молоді, на якій виступав секретар Сталінського обкому КСМУ. Він говорив про «Любіть Україну», про те, що під цим віршем підписалися б Петлюра і Бандера. Закінчивши промову, він сказав: — А теперь слово имеет товарищ Сосюра! Мене зустріла електрична буря аплодисментів. Якось я сумно ішов по Червоноармійській біля Бессарабки[284]. Вулицею переходив юнак у міському костюмі з чемоданом у руках. Мабуть, студент. Він підійшов до мене і спитав: — Ви — Володимир Сосюра? — Я. — Дозвольте потиснути вашу руку!.. Він потиснув мені руки і, не сказавши більше ні слова, швидко і схвильовано пішов від мене. Я так розгубився від радісних сліз, що залили мою душу, що навіть забув спитати його, хто він такий. То мені потиснула руку українська молодь. І тільки це мене втримало від божевілля або самогубства, сталінські[285] аплодисменти і цей потиск руки… Але серце не витримало, і в мене почалися спазми коронарних судин, а потім досягла свого апогею гіпертонія. Тільки це вже галузь медицини, а не ідеології, і за це я прошу пробачення у вас, мої золоті читачі! Тільки медицина все ж зв'язана з ідеологією, власне, з ідеологічною боротьбою і любов'ю. Серце почало протестувати уже після арешту моєї дружини[286], яку викликали в Міністерство Державної Безпеки телефоном, коли мене не було дома. Так. Серце не витримало і почало давати грізні сигнали. Муки особисті не такі вже й цікаві, тільки у нас трудно сказати, де починається особисте і де кінчається громадське. Наскільки чудесний наш соціалістичний лад, що в ньому злиті з «ми» воєдино «я» кожного з нас. Колись мені одна стара більшовичка сказала: — Переживайте всегда с народом. Если радость, она будет большей, а если горе — оно будет меньшим. І в цьому моє щастя, а може, й сила, що я ще до поради старої більшовички переживав завжди (і переживаю) з народом. Я знав, що не в мене одного таке горе, хоч я ще вірив, що НКВС — меч диктатури пролетаріату, і раз заарештували Марію — значить, було за що. Це говорила моя свідомість, а серце кричало, і плакало, і билось об ребра кривавими крилами, як підстрелена птиця. І я страшно угнувся духовно, як поет і як людина… Це дало право С. сказати на поетичній секції про мене: «Сосюра — вже смердючий труп». Правда, товариші, і навіть Малишко (він іноді буває хорошим), всипали С. за мене. А він щось белькотів, що він так сказав для користі літератури… Та товариші в переносному смислі зробили із С. «смердючий труп». Це було ще за доби «культу». До Києва приїжджали російські письменники, і з ними приїхав Назим Хікмет[287]. І теж цо було ще за Сталіна. Хікмет попросив Малишка познайомити його зі мною і при товаришах сказав мені: — Я читал ваше стихотворение «Люби Украину» и никакого национализма в нем не нашел. Після Сталіна почалося оздоровлення літературної атмосфери. Стало легше дихати і співати. Але за кілька днів до розгрому Берії[288] і його бандитів уночі — дзвінок. Дзвонив той же, що заарештував дружину: — Зайдите в министерство. За вами придет машина (з таким-то номером), вы садитесь в неё и приезжайте к нам. Я вийшов. Машина з указаним номером уже чекала на мене. В ній був один в чорному. і я з ним поїхав в Міністерство безпеки. Ще до цього за мною вже ходила тінь смерті. В неї були жовті штиблети, світло-шоколадний костюм і безбарвне обличчя нальотчика. В міністерстві той, що мене привіз, завів до одного кабінету і зник. В кабінеті було двоє в військовому. Один стояв, а другий сидів за столом. Я показав свою перепустку, і той, що сидів за столом, забрав її в мене і замкнув до шухляди. Ясно. Мені сказали, щоб я почекав. Сиджу, чекаю… А вони, ті двоє, про щось жваво і весело розмовляють, здається, про концерт, про гру артисток… Мовляв, вжиття уже летить повз тебе, а ти, птичко, уже в клітці», Довго я так чекав, а вони не звертали на мене уваги, ніби я — порожнє місце. Очевидно там, нагорі, по прямому проводу питали згоди на мій арешт одну людину, що простягла благовісну руку над моєю головою і сказала: — Сосюру не трогать! І чорна рука, що вже добиралась до мого серця, щоб стиснути його смертно своїми гострими, закривавленими кігтями, одійшла в морок… Тоді зроблено було такий крен. Заходять двоє у військовому, рангом вищі за тих, що застосовували до мене прийом «психологической пытки», і один з них сказав: — Владимир Николаевич! С вами хочет поговорить министр. Ми пішли нагору. Зайшли до кабінету міністра. Це був Мешік[289], потім розстріляний разом із Берією й іншими претендентами на криваву владу над тероризованим народом. Вони хотіли навалити Гімалаї трупів до тих, що вже навалили, але… не вийшло! Мешік, коли я привітався з ним, запросив мене сісти. Я сів. Він дивиться на мене і мовчить. Я теж мовчу. Мешік: — Чого ви мовчите? — Я жду, що ви мені скажете. Мешік: — Чого ви не даєте до друку ваших віршів? Ви що, протестуєте проти критики?! Я: — Ні, я не протестую. Вірші я пишу, але мене не друкують. Мешік: — Хто вас не друкує? Я: — Газети, і журнали, і видавництва. Я вже давно, давно дав у «Радянський письменник» велику збірку поезій «За мир», але її й досі маринують. Мене. між іншим, уже не друкували два роки ніде і не дозволяли виступати перед народом. Тобі кажуть «виправляйся», а не друкують, як же я буду виправлятись? Смілянський правильно говорив, коли його били: — Коли шахтьор помилився, то його ж не виганяють із забою, а дають йому змогу там же, в забої, і виправлятися!.. Мешік: — До вас ніхто не заходив з націоналістичного підпілля? Я: — Ні! Навпаки. Мені присилали загрозливі листи. Мешік: — А як ви живете матеріально? Я: — Не вилажу з ломбарду. Здав речей на 10 000 крб. Мешік: — Так ви мені напишіть листа про те, хто вас не друкує, і завтра у вас буде наш товариш. Ви передайте йому лііста до мене і дасте йому переписати номери ломбардних квитанцій. Я попрощався з ним і пішов. А той, що відібрав у мене перепустку і замкнув її в шухляду письмового столу, з такою люттю і темною ненавистю у східних очах дивився на мене, а рука, рука ката, віддавала мені перепустку. Я, не попрощавшись із ними, вийшов. А через деякий час та рука, що сказала своїм благовісним жестом: «Сосюру не трогать», повернула мені з далекої засніженої тайги мою дружину. Це вже було після розгрому Берії.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка