Володимир Сосюра Третя рота



Сторінка3/13
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.88 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

X

Зима. Яскрава, пухнаста, місячна зима в селі. Я вибіг за ворота, а до мене підійшли дві гарненькі дівчинки. Одна в шубці з хутряним комірцем, смуглява, чорноока й ласкава. Місяць над нами срібно сміється, а ми дивимося одне на одного, це смугляве дівча і я; мені солодко і приємно дивитися на неї. Серце моє тремтливо й співучо стискується, і я, як срібна радісна пташка, лечу в чорнії і повній зірок моря її очей… У мене не було ґудзиків на пальті, і дівчинка витягла голку з своєї шубки і сколола мені пальто, щоб я не простудився. Коли вона до мене доторкалася, я ввесь завмирав від солодкого і страшного захоплення. Мені хотілося, щоб вона ніколи не відпускала своїх рук від мене… Ще в мене не було носової хусточки, і вона мені подарувала свою, таку духмяну і чистеньку. Потім ми втрьох грали у фанти, зав'язуючи ріжки на хустинці. Тільки коли я цілував цю дівчинку, то ніяк не міг потрапити їй в губи, а все тикався носом в її запашний і ласкавий комірець. Потім ця дівчинка почала у нас вчитись, її привела до нас її мама, повна, струнка, смаглява й красива. Вона була сліпа, та по її очах цього не було видно. Вона дивилась на нас своїми темними безоднями і наче бачила все навколо. Та вона нічого не бачила. У неї в очах була «темна вода». Я дуже любив її дочку. Тільки мені не подобалось, що вона афішує нашу любов. Від цього вона зробилась мені противною. Взагалі мені всі дівчиська були тоді противні. Я навіть дивувався, як я міг закохатися в цю смуглянку. Але дивно, дівчиська були мені противні, а я в кожному селі закохувався в котрусь з них і вони в мене… Одного разу ми «різдвували», тобто ходили з зіркою і співали у селянських хатах, а за це нам давали цукерки або гроші. Ми зайшли до однієї хати, дуже бідної хати. Нам відчинила двері дівчинка з таким гарним лицем, що в мене захолола душа від раптового щастя. Я в неї закохався, як блискавиця. Більше я ніколи не бачив цієї дівчинки, бо ми знову поїхали в Третю Роту. Всі любові мої в різних селах ніколи не закінчувались і не рослії разом із мною, бо ми переїжджали з села до села. Ось Звановка. Я у церкві і закоханий у дочку диякона. Вона співає у церковному хорі, і коли проходить повз мене, як блідий і скромний ангел, опускає вії і вся червоніє. А мені так таємниче й дико… XI


Ось Сьома Рота і також моя любов — дочка диякона. Тільки перша дочка диякона була худенька, струнка, а ця — рум'яна товстушка, як просфора, залита вечірньою зорею, з темними, як і перша, очима. Звичайно, моя любов до цих дочок дияконів обмежувалась зітханнями і мріями, чистими, дитячими. Ах, Сьома Рота!.. Вона, як і Третя, на березі Донця, на його правому й крутому березі. Шумливий ліс п'яно хитається на тім березі срібної дороги в Дін. і гребля, а на ній дядьки в широких солом'яних брилях «водять» у глибокій воді щук. Вудка туго зігнулась, і волосня от-от розірветься од метань хижака, що проковтнув разом з наживою гострий, смертельний гачок. Як бореться за життя щука! Вона туманною блискавкою протинає глибину і то вправо, то вліво, то вгору, то вниз кидається, як оскаженіла… А дядько, примруживши хитре каре око, цей довговусий Сковорода, спокійно то відпустить волосню, щоб дати умовну волю щуці, щоб вона ще дужче стомила себе, то трохи підтягне, аж поки безсила гроза пічкурів і себелів не віддасться на волю переможця в полотняній білій сорочці з незмінною люлькою в зубах. Дядьки, мої дядьки! Як я вас любив і люблю! Чи, може, тому, що в мене родичі такі ж, як ви, селяни, що спокійно живуть, і працюють, і спокійно вмирають, коли треба, на полі бою, під рев гармат, чи в бідній хатині на долівці під плач і голосіння близьких.  



Я пішов по воду до колодязя на перехресті двох вулиць. Але в мене не було бичовки. Підійшли з синенькими відрами дві гарненькі дівчинки, подивились на мене, усміхнене переглянулись. Одна сказала другій: «Давай наберем йому води». Вони витягли води і налили мені в відро, потім витягли собі… А я, розгублений і вдячний, стояв і, як зачарований, дивився їм услід, як вони стрункими і загорілими ноженятами не йшли, а пливли над землею, повною веселого і зеленого гомону літа. Хлопчик нашого сусіди пішов зі мною на Дінець. Після купання він повів мене у вишневі сади над Дінцем. Ми ввійшли в їх райдужне марево од сонця, бджіл і квітів, а хлопчик почав весело і голосно співати, розмахуючи руками і всім своїм тілом, показуючи невичерпну радість життя. Я йому сказав: «Не співай так голосно, бо почують і наб'ють нас!» Але він почав співати ще дужче. А потім обернувся до мене і каже гордо і незалежно: «А що? Хіба я на своїй землі не можу співати?!» І він весело тупнув ногою по землі, що звучала, як голубий акорд щастя… Батько і тут був писарем. Якось на подвір'я правління привели зв'язаного і побитого конокрада. Він лежав на дрогах, а дядько тяжко бив його майже непритомного. і ніхто йому не забороняв це робити. Навіть співчутливо дивилися на нього. Ви знаєте, чого вартий на селі кінь і як чорно б'ють за вкраденого коня, так б'ють, що конокрад довго після того і не протягне. Але так, як німці-колоністи б'ють конокрадів, ще ніхто з українців не додумався. У нас їх б'ють дугами, голоблями, а більше кулаками та підборами, а німці б'ють «культурно», щоб слідів зовні не було. Вони кладуть на землю боком конокрада, і до спини й живота на довжину всього тіла прив'язують дві дошки, потім підводять конокрада на ноги і з розгону б'ють важкою ломакою по дошці спереду чи ззаду. Конокрад у дошках важко гупаеться об землю. Потім злодія, у якого вже одбиті печінки, знову ж підводять і знову б'ють. Ну, ясно, що після цього людині заспівають «Вічну пам'ять»[18], трави і птиці або летючий і хмурий сніг у глухих степах України. Я дуже полюбив книжки. Образи Жюля Верна[19] з «Воздушного корабля» ярко жили в моїй дитячій голові з іменами, як я їх тоді запам'ятав, чомусь «дядя Фрюдан» (а не «Фрюден») і «Філь Евене». Особливо мене захоплювала книга «Ветхий завіт"[20], написана, як роман, про блукання єврейського народу в гарячих пустелях півдня, коли вони шукали землю Ханаанську[21] (в ці роки я ці шукання з боєм і ордами філістимлян[22] можу порівняти з «Залізним потоком» Серафимовича[23]… Тільки там іще величніше). Я захоплювався героїзмом Гедеона, братів Маккавеїв[24], Самсоном[25], а особливо Ісусом Навіном[26], який одним наказом «Стой, солнце» спинив день, щоб євреї змогли довершити розгром ворога. Я любив усе героїчне і красиве. Мені потрапила до рук непоказна і не дуже велика за розміром книжечка — «В тумане тысячелетий»[27] — (забув автора), і вона мене так захопила, коли я читав її у траві нашого подвір'я, що все, що було в книзі, жило й сіяло в моїй уяві так сильно і гостро, що здавалось реальним, і я поринув у нього всім своїм маленьким єством, а все, що навколо, не існувало для мене. Я не чув, як мати кликала мене на обід. Буря восторгу вхопила мене на свої огняні крила і понесла мене туди, де: Белеет парус одинокий…

де: Рыщут по морю викинги…

Звенел мой меч в тот день ненастный
среди Британии полей.
Рассек я шлем вождя по плечи,
скатилась прядь его кудрей.

і герой роману… Чомусь я запам'ятав його ім'я як «Святослав», а це, як потім я прочитав через багато, багато років у продовженні нього роману — «Гроза Візантії», був Всеслав, автор — Красновський. І цей могутній і страшний нерук, і старий кудесник, і любов Всеслава до Любуші, і його ворог Вадим, і друг, північний витязь, якого Всеслав зарубав… Усе це так владно і сонячно захопило мене, що й зараз, сивим юнаком, я можу розповісти в деталях про роман «В тумане тысячелетий», що так полонив мою дитячу уяву і, безумовно, в тисячу разів кращий «Грози Візантії», що сподобався мені тільки своєю інтригуючою назвою. Така назва більше підходила б до другого мого улюбленого героя, до Святослава. В густій траві нашого подвір'я я так зачитався «Ветхим завітом», що забув про навколишній світ, а так у книзі блукав по жовтій од піску безкінечній пустелі під гарячим, безжальним сонцем з героїчним єврейським племенем і захоплено дивився на Гедеона, коли він виділяв хоробрих од боягузів по тому, як вони пили воду в річці, — чи губами, чи жменями. А юнак Давид з його пращею, якою він знищив велетня Голіафа[28], а потім його ж мечем відрубав йому голову… Ну і, звичайно, мій улюблений Самсон, що ослячою щелепою перебив п'ятнадцять тисяч філістимлян. Як я ненавидів ту сучку Далілу, що через неї Самсонові відрізали його довге волосся, в якому була вся його сила, і осліпили героя. І печально радів я, як відплатив Самсон ворогам, коли відросло його волосся. Жалко тільки, що він і сам загинув на купах трупів під уламками роздавлених його богатирськими руками колон і стелею храму. А чудо з ієрихонськими трубами[29], коли від одного їх реву розсипались у прах мури ворожої фортеці і євреї взяли її голими руками… Мати мене кличе обідати, а я не чую, потопаючи в уявному світі золотої легенди людства.  

І от батько мій захворів на запалення шлунка. Довго й тяжко боровся він зі смертю, а мати сиділа біля нього на долівці і рушником або його шляпою, як віялом, навівала йому свіжого повітря, бо батькові було нічим дихати. Мати купувала батькові церковного вина. Я це вино потай покуштував, і воно мені здалось таким чудесним, що більше ніколи в житті я такого вина не пив. Тільки коли причащався. Але тоді піп у золотій ложечці давав його так мало, що тільки розчаровано облизувався. Доктор сказав, щоб батько покинув пити горілку, а коли він не кине, то помре. Батько одужав. Але горілки пити не кинув. Якби ж він знав!  

Я дружив з сусідськими хлопчиками, старший брат яких був ковалем. Часто я ходив до його кузні і любив слухати, як він весело і віртуозно видзвонював по ковадлу молотком або допомагав його батькам на гармані. Я змагався з своїми маленькими друзями, хто швидше працюватиме. Ми переносили великими корзинами полову. Я переносив майже бігом, а мене, щоб я працював ще краще, дорослі хвалили: — От молодець! — От молодець! А я стараюсь, а я стараюсь…  



Була епідемія скарлатини. Нам у школі зробили прищеплення од неї. Ми, хлопчаки, хизувалися перед дівчатками, ніби нам не болить, коли голка шприца тонко і гостро входила під шкіру на спині, а дівчатка, коли їх кололи, кривились і плакали. Ми ж ходили як герої. У мого друга захворів на скарлатину менший братик. Була зима, і по залізній од морозу землі його братика, хворого, смертельно блідого, повели до церкви, що була недалеко від хати сусідів. А потім його вели по великих кам'яних плитах церкви під руки назад. Він ішов, весь наче прозорий і нетутешній, і хитався, задихаючись од нестачі повітря… Так і стоїть перед моїми очима його бліде, покірне і приречене личко… Потім його хоронили. І ще. В однієї жінки умерло двоє близняток-малят. До хати, де вони лежали на столі, заходили мовчки і урочисто люди… Стояв печальний кашель і траурний шепіт у кімнаті… Я підійшов до маленьких мерців. Вони лежали як крейдяні ляльки, воскові й тихі. Я доторкнувся до ручки одного з них. Рука була холодна як лід. Сьома Рота! Я не забуду тебе, колиска радості й горя в мої далекі й неповторні дні. XII


Ми знову в Третій Роті. Жили ми у шевця івана з дерев'яною ногою. Він був красивий і подобався дівчатам. А коли йому на руднику в п'яній бійці одсікли жерстяним чайником кінчик носа, він перестав подобатись дівчатам. Особливо одній, з якою до естетичної катастрофи з ним у нього був роман. Він був дуже строгий з своїми меншими братами, і як тільки що, то кричав: — А де мій потяг? — і тягся за ременем, якого дуже боявся його малий брат Макар. Його другий брат оженився з кирпатенькою і веснянкуватою дівчиною, яка стала його веселенькою жіночкою, і вони дуже гарно жили і все цілувалися біля нового будиночка, що збудували для себе, як голуби тепле гніздечко. Ми були вже дуже бідні. Батько продав наділ землі, що мав, куркулеві Андрону за 250 карбованців, хоч наділ коштував 1100 карбованців — п'ять десятин. Андрон платив нам золотими п'ятірками дуже рідко, поки не виплатив борг. Так от ми, хоч і були бідні, а все ж я іноді купував фісташки, які дуже любив. Коли кирпатенька куріпочка, дружина іванового брата, побачила, що я їм фісташки, вона при жінках, зневажливо закопиливши губу, сказала: «При злиднях, та ще й з перцем». Потім ми перейшли жити до волошки, вдови Кравцової. Я дуже дружпв з її сином Міною і його сестрою, чорнобривою і веселою щебетухою Степанидою. Вони мене вчили волоської мови. Я питав, як що зветься, вони казали, і я записував до зошита. Ми живемо в рибалки й шевця Заливацького. У нього були чорні ворота, а за цими ворітьми праворуч жив хазяїн з своїми помічниками-шевчиками, ліворуч — у бідній мазанці — ми. Старший шевчик, юнак, мені подобався за те, що був дуже сильний і красивий. Я ж був ще маленький і дуже заздрив, що він такий великий. Я мріяв бути таким, як він, також красивим і одчайдушним. Я уявляв, з якою силою він ударив би мене всім тілом об землю… І дивна річ! Наче я собі наврочив своєю уявою. Якось я чимось образив його, якимось необережним словом. Це було на подвір'ї. Батька і матері не було дома. Вони кудись пішли. Марко схопив мене в чугунні лабети, підняв над землею і з усієї сили всім маленьким і млосно-переляканим тільцем ударив мене об землю. Все загриміло і опало в мені. Я потім ледве підвівся… Але нікому не сказав про це. Я любив дивитися, як Марко і його напарник сукають дратву, як блискавично і точно вони, колючи шилом тугу і темно-жовту підошву, забивають в неї дерев'яні гвіздки, як із різного з'являлося, народжувалося в їх чарівних руках єдине і гармонійно-ціле. Раз вони шили ловкі жіночі туфлі і заспорили, хто кого пережене, у кого кращі вийдуть туфлі. Я гарячкове стежив за їх змаганням. Усе горіло в їх руках… і коли вони разом скінчили свою дивну і блискавичну роботу, туфельки були одинакові. Це були лакові близнята. Куток села, де ми жили, називався Волохи. Половина села у нас були волохи. Вони дуже схожі на українців. Така ж любов до всього красивого, до чистоти, до квітів і до людей. Тільки вони були дружніші, ніж українці. Любов до людей, гостинність і барвистість їх життя дивним чином сполучалась у них з дикою, я б сказав, доісторичною жорстокістю, особливо у дітвори. Вони були хоробрі, тільки коли їх було багато, а українців менше. XIII

Я стояв без штанців, тільки в одній сорочці, по коліна в зеленій воді Дінця недалеко від прудководу, а навскоси димів содовий завод, повний залізного гомону, і дим його розвіяно плив над моєю головою високо-високо, де білі хмаркії усміхалися сонцеві й вітрам. За кілька кроків переді мною, стоячи в воді у закачаних штанях, ловив вудкою рибу мій товариш, а я стояв за його спиною і спостерігав. Коли він закидав вудочку, а робив він це часто, бо вода була швидка, то крючок з волоснею пролітав повз мене збоку або над головою, і я подумав: «Мабуть, він мене зачепить». Так і сталось. Та зачепив мене він не як-небудь, а за грішне тільце, і так сіпонув, що крючок угруз по саму голівку. З плачем я йшов з товаришем без штанців, а він, — бо йому було жалко рвати волосні, — так і вів мене селом з вудочкою, як свою здобич, що за терпіння подарував йому Дінець. Уже знайомий нам вічно молодий і рум'яний фельдшер Трохим іванович, побачивши нас на порозі прийомної, з усмішкою сказав моєму невільному кату: «Що? Бубиря спіймав?!» І почав орудувати біля мене якоюсь блискучою металевою вроді ложечкою. Я страшенно кричав, а Трохим іванович мене побатьківськи заспокоював: «Нічого, синок! Нічого!..» І нарешті з кров'ю він витяг проклятого крючка і переможно, з доброю усмішкою показав мені. Товариш мій, як дуже бережлива і скупа людина, попросив крючка, що побував у мені, у Трохима івановича, і той віддав його йому: «Тільки більше не лови таких бубирів». Так я побув у ролі гіршій, ніж дід Щукар у Шолохова. XIV




Коли ми жили в Воронежі (вулиця Дворянська… Пам'ятники Нікітіну й Петру Першому, м'який передвесняний сніг… Бої навкулачки), я там замість «Дай кавуна!» навчився говорити «Дай арбуза» або замість «Так що» — «Дык што», а приїхали на село, хлопці сміялися з моєї російської вимови, як у Воронежі сміялися з української. Мати закрутила своїми комерційними фантазіями голови дідусеві й бабусі. Чомусь їй здавалося, що в Третій Роті буде великий попит на кольорові китайські віяла з паперу. Дідусь продав усе що міг, накупив кілька скринь тих нещасних китайських віял, і ми переїхали з Воронежа в Третю Роту. Звичайно, дідусь «прогорів». Ніхто віял у нас не купував, і ми почали бідувати. За те, що ми в середу й п'ятницю іноді їли скоромне, волоські діти, бігаючи повз наших вікон, кричали: — Жиди-молоко! — Жиди-молоко! А я їм кричав: — А волохи-дуки, поїли гадюки. А ми кажем: «Дайте нам!» Вони кажуть: «Мало й нам!» Бабуся, дочка колишньої Рози, була дуже вразлива. Вона вже раз тихо божеволіла, коли узнала, що мій татко — алкоголік і мати за ним дуже бідує. А тепер вона це побачила на власні очі. Вона не витримала, і її розбив параліч. А їй же було тільки п'ятдесят років. пї матір, уже Надія, померла 110 років у Харкові. Бідна моя бабуся! Як я каявся, що помучив її своїми настирливими проханнями: «Расскажи сказку!» Вона, стомлена після денних турбот, покірна й тиха, лежить на долівці, їй хочеться спати, вона позіхає й хрестить рота, а я все мучу її своїм: «Бабушка, расскажи сказку!» І вона ніколи мені не відмовляла. Її улюблений син Костя цілувався з своєю дівчиною на призьбі під вікном, за яким лежала на столі жовта й навіки вже спокійна бабуся. А потім на обличчі бабусі з'явилися зелені плями, і в кімнаті солодко й душно запахло мертвим тілом, що почало розкладатись. Приїхав дядя Льоня, все такий же кирпатий, але весь осяяний двома довгими рядами великих срібних ґудзиків на його чорній шинелі. Він працював кондуктором на залізниці. А дядя Ваня (Ванюша, що читав мені казку про івана-богатиря, — які грозові образи пролітали в моїй голові!) невтішно плакав, весь опухлий од сліз. Він найдужче любив бабусю, хоча вона найдужче любила Костю. Поховали бабусю на нашому тихому старому кладовищі під вишнями, що плакали за нею багряними сльозами, там, де перед нею навіки заснув мій дідусь Соссюр, де потім заснули таким же сном, сном вічності, й мій татко, і братик Коля, і бабуся, рідна й мила моя бабуся, Віра Іванівна, що була моєю духовною матір'ю. Але про це потім. Дядя Ваня, на три роки старший за мене, був хоробрий і дуже сильний (потім, коли він уже юнаком працював слюсарем у харківському паровозному депо, Балашовський вокзал, — то хрестився двопудовими гирями). Одного разу, коли ми йшли од волоського колодязя з водою (Ваня ніс воду, а я йшов «за кампанію» або, як-то кажуть: «Кобила за ділом, а лоша-без діла»), до нас підійшла юрба волоських хлопчиків, і почали задиратися до Вані, підступаючи а усіх боків до нас: — Да-ші? Да-ші? А Ваня їм: — А що? А що?.. Вони, особливо волошенята, довго підбадьорювали себе криками, а Ваня усе мовчав і тільки грізно дивився на них. Тоді вони випустили на Ваню їхнього найхоробрішого і найдужчого. Перед Ванею став маленький «ухарь-купець», у плисовій курточці і таких же штанях і блискучих чобітках. Руки в боки, він стояв перед Ванею, як золотий і задиристий півник, готовий до бою. Ваня опустив важкі відра і відчепив від них коромисло. Я тільки побачив, як знялась курява, а що там робилось у тій куряві, не видно було. Якийсь вихор, повний тупотіння, ударів і хекання. Потім курява розвіялась, і я побачив… одного Ваню з коромислом. Волошенят не було. Тільки десь я почув плаксивий крик: «Оy ши пий цой да!», «Оy ой спуни луй нене!» Ваня знову зачепив відра за коромисло, і ми пішли додому. Ваня, гордий з перемоги, а я з Вані, мого справжнього, а не в казці, івана-богатиря. XV

Ми переїхали жити в село Чорногорівку, в кілометрах восьми від Званівки, де жила бабуся. Одного разу вона посварилася з своєю дочкою і вирішила пішки піти до свого сина (мого батька), щоб жити у нього. Але вона знала дорогу тільки до Радивонівки, що була між Званівкою і Чорногорівкою. Бабуся помолилась своєму улюбленому святому (здається, Миколі-угоднику), щоб він допоміг їй зустріти таку людину, яка знає дорогу до мого батька і проводить її до нього. Бабуся була релігійна фанатичка. і от якась могутня і владна сила потягла мене в поле. Я біжу по чорній й пахучій ріллі (спробуй по ній побігти, дядьки тобі за це ребра поламають). Біжу і біжу все по прямій лінії, навпростець до Радивонівки, а теплий квітневий вітер напинав й полоще мою червону без пояса сорочку. Добігаю до греблі через Бахмутку і бачу: з Радивонівки іде моя бабуся. Я взяв її за руку і привів до батька. Я дуже любив свого братика Олега і часто брав його собі на плечі і ходив з ним гуляти в поле за село. Але ходив не по ріллі.  



І от Олежик захворів на весну. Перед тим йому зробили прищеплення віспи, але передтермін був короткий, і Олежик захворів. Він лежав весь у виразках, опухлий і терплячий. Віспинок він не роздирав нігтями, хоч йому жахливо свербіло і мучило його. Раз він попросив у мене напитися води. На табуретці стояв майже повний стакан. Я дав його братикові. Він, не одриваючи губ од стакана, випив і гірко скривився: — Кисло! В стакані був уксус. Я подумав, що отруїв братика, і серце моє захололо від жаху. Але все обійшлося благополучно. Мені було вже дванадцять років. Село було дике і страшне. Один бідняк украв у однієї жінки кофту і півпляшки горілки, і їх викопали з землі, куди він їх заховав. Як страшно його били! Лопатою, її округлим і широким гостряком йому розрубали голову, і він лежав весь закривавлений і плескатий… Його товкли ногами, били важкими чобітьми в боки і в обличчя, а він тільки тяжко стогнав та охкав… А потім мертво замовк. Я, щоб допомогти батькові, носив сільську (з правління) переписку в село за горою. Йти було далеко, а особливо тим селом, яке було довге до безкінечності. Тоді мене в полі заставала гроза. Я дуже боявся блискавки, що вбивала людей у полі, і панічно метався по дорозі, коли наді мною грім багряно розривав грізні хмари… А потім гроза проходила, і сонце заливало мою душу. У поміщика ми, маленькі хлопчики, за гривеник у день обкопували дерева в саду та оббирали гусінь з дерев і обрізали сухі гілочки ножицями на довгій палиці. Поміщик, низенький, гостроносий і пихатий, іноді сходив з гори своєї величі і розмовляв з нами. Він питав мене про батька. Я сказав йому, що мій батько не тільки писарем може бути, що він працював і будівничим, і маркшейдером, що він знає всі закони напам'ять, який номер і од якого числа. А поміщик, похитуючись переді мною на носках своїх лакованих чобіт, процідив крізь зуби: — Видно сову по полету, какова она. Я мовчав. Що я міг сказати цьому пустоголовому виродку, коли він мені не вірив. І от почалася холера. В селі запахло дезинфекцією, білі плями вапна були розляпані скрізь. Куркулі повели агітацію, що лікарі й ті, хто їм допомагає, отруюють народ. Особливо один куркуль, що за щось по-звірячому ненавидів батька, нацькував на нього темних людей за те, що батько дуже активно боровся з холерою і роз'яснював людям, що треба робити, щоб не захворіти цією страшною хворобою. Дочка цього куркуля була дуже вредна, дражнилася, показувала мені язика, і я за це кинув у неї крем'яшком, яким ми гралися на призьбі. Вона розплакалася і побігла жалітися батькові. І от вибігав цей розлючений і бородатий бугай і женеться за мною. Я біжу швидко, але не можу ще швидше, бо у мене мліють од жаху ноги. А за мною важко гупають чоботища Куркуля, і земля хитається піді мною… Але куркуль мене не наздогнав… Якось він показував своїх коней управителеві економії (Кам'янський зрошувальний участок). Той у білому костюмі й такій же шляпі приїхав у фаетоні з дружиною. Важко з нього виліз і, заклавши руки за спину, гладкий і мовчазний, дивився, як куркуль перед ним і біднотою, що зійшлась подивитись, хизувався своїми чорними, як ворони, з тугою, блискучою шкірою баскими кіньми. Дивився управитель, дивились люди, але очі у них дивились по-різному. В управителя в очах — панська поблажливість, а в людей — сум і гнів… Раз я пішов на подвір'я нашого сусіди. Його син, уже парубок, гарно ставився до мене, і я з ним по-дитячому дружив. Я стояв у дворі, а він недалеко від мене розкрутив у себе над головою кийка, а він вирвався з його рук… Я інстинктивно нахилив голову, і смерть страшно джикнула наді мною… А сусідня, з іншого боку, дівчинка Оксана чарувала мою маленьку душу своїм задуманим лицем і чорними бровами. Я любив її. Звичайно, моя любов була наївна і чиста, як роса на травах у зорі, як тьохкання соловейка в кущах, коли віє солодкий вітер світання. Потім, коли я вже вчився в сільськогосподарській школі при Кам'янському зрошувальному участку, я часто зустрічав її, коли чергував на фермі, а вона там працювала, і потім мене чарувала її горда краса. Але я їй нічого і не сказав. XVI

У своїх родичів, Сидора Сосюри і його дружини, тьоті Галі, я ціле літо робив на гармані. За це я одержав на кінець літа пуд борошна. Борошно я продав на базарі за 75 копійок і за ці гроші купив квиток на право навчання до нашої 2-класної Міністерської школи, в якій треба було вчитись п'ять років. Але мене прийняли до третього відділення, а не до першого, бо батько мене підготував до нього, ще коли він учителював по селах Донбасу. Я став учнем. І це для мене було таке щастя, таке щастя! Коли нам задавали уроки, наприклад, по історії «от сюда — до сюда», то мене не задовольняло читати «до сюда», а я читав далі. Мене цікавило, що далі… Взагалі я дуже багато чиїав маленьким. Я вже полюбив бронзові образи «іліади», «Одіссеї»[30], плакав над «Кубком Шіллера», захоплювався Зейдліцом і Уландом[31] у перекладах Жуковського і Лєрмонтова, ну і, звичайно, заливав сльозами сторінки «Кобзаря» Шевченка. Казки Пушкіна мене чарували, як і «Демон» Лєрмонтова, і це поряд із «сищиком» і «Пещерою Лейхтвейса» та «Индейскими вождями»… Тільки ясно, що в моїй голові цієї мішанини, що я запоєм ковтав, не було. Мов якась чарівна рука все дбайливо і ніжно розкладала в моїй душі по поличках, а непотріб викидала, і моя душа все росла, росла, і її крила поволі обростали орлиним пір'ям, крила знань і фантазії. У нас у школі раз на тиждень був спільний урок співів, які нам викладав (теорію і практику) завідуватель школи Василь Мефодійович Крючко. На цьому уроці завжди були присутні учні 3-го, 4-го, 5-го відділень. Ми часто співали патріотичних пісень і особливо: Гей, славяне! Еще наша


речь свободно льется,
пока наше верно серце
для народа бьется!

Там, у цій пісні, є слова: Пока люди все на свете


превратятся в гномов!

Василь Мефодійович спитав, звертаючись до учнів усіх трьох відділень (я тоді був у третьому): — Кто мне скажет, что такое гномы? Всі мовчали. Тоді я підняв руку. — Ну, Сосюра! Я сказав: — Карлик. А вже в четвертому відділенні, коли Василь Мефодійович біля дошки довів другий випадок рівності трикутників, задаючи на урок на другий день, він раптом спитав: — А кто мне сейчас докажет эту теорему? Всі мовчали. Тоді я простяг руку. — Ну, Сосюра! Я вийшов із-за парти і слово в слово, як Василь Мефодійович, довів теорему. Він казав учням про мене: «Сосюра блестяще владеет литературным русским языком, но он любит иногда задавать такие идиотские вопросы, что у меня просто уши вянут». А я дійсно іноді задавав йому запитання, тільки у Василя Мефодійовича вуха в'янули не від сорому за мене, а за себе. Бо він не міг відповісти на мої запитання, як колись моя мама, коли я п'ятирічним хлопчиком питав у неї: «Почему Бог создал человека таким непрочным?»  

Вані вже не було. І я сам носив воду додому. Але у нас не було бичовки. Мені соромно просити бичовки у людей, і я зимою на льоду, що наплыв і замерз од розлитої води, в маминій теплій кофтині й великих на мене батькових чоботях стою біля колодязя і мовчки мерзну. І от підходить гладка і рум'яна тепло одягнена багатійка. Вона дивиться на мене і, співчутливо хитаючи головою, тягне воду й каже: — Бідна дитянка! Як вона замерзла! Вже ручки й губенята посиніли! Витягла воду й пішла. А ось підходить бідна жінка. Вона мовчки витягне води, спершу наллє мені, а потім собі й піде, свята й повна сяйва для мого маленького дитячого серця, жінка-тру жениця з великої літери. А таких мільйони. Потім уже, на фронтах громадянської війни, ми йдемо, після тифу, в обозі, худі, виснажені, жовті й голодні. Йдемо через село. А біля воріт стоять гладкі куркулихи й, склавши хрестом руки на своїх високих, повних сала й молока грудях, співчутливо хитають своїми свинячими головами. А хліба дадуть? — Давай білизну! А де її візьмеш тоді, білизну, коли ми її давно проміняли на хліб. А бідна жінка мовчки винесе нам з останнього буханку хліба, а то й нагодує кислим молоком із мамалигою. Святі й прекрасні жінки нашого народу! Вони мовчки робили своє святе діло. А куркулихи не жінки нашого народу. То потвора без душі, які не мають ніякісінького права зватися людьми. Василь Костянтинів, що потім, у війну, був добровільцем батальйонів смерті, мені подобався. Красивий, чорнобривий і хоробрий, він був дуже сильний і запальний. Мені тільки не подобалось, що він такий жорстокий. Я бачив, як Василь з волоськими хлопцями (сам він теж волох) убивали на глинищі біля Дінця собаку. Вони це робили радісно і завзято, а Василь аж гарчав од насолоди, коли забивав ломакою гостру кістку собаці у залите кров'ю око… І був ще на селі один Василь Костянтинів з могучим басом. Він з усієї сили бив себе кирпичиною в свої груди, що гули, як орган, і доісторичний крик його, мабуть, долітав од нашої хати до заводу. Він потім став червоногвардійцем і тримав себе героєм. Ми часто купалися на Дінці, майже жили водяним життям. Особливо ми любили купатися в гарячій воді, що текла з заводських труб під землею і виходила на береги Білої (що впадала в Дінець) і Дінця. Нам подобалось із гарячої води (Біла, коли підходила до Дінця, ставала гарячою од гарячої води з заводу) запливати в холодні зелені й швидкі води Дінця. Все тіло наше кололо безліччю голок від раптового переходу од гарячого до холодного. Дінець. Ріка мого золотого дитинства. Ти вічно в мені, в моїх золотих згадках про тебе, про солодке й гірке, що переснилося і одснилося моїм карим і сумним очам, душі моїй тривожній… XVII

Ми йшли на гору од Дінця. Юзефович, мій шкільний товариш, ішов останнім за мною із твердим, як залізо, сучком із держалном, виламаним із грубенької дошки. Нечутно наблизившись до мене, він з усієї сили різонув мене тим сучком у ліву половину голови, за вухом. Голова моя якось легко закрутилась, і я упав, ні, не упав, а земля сама до мене підлетіла і чомусь з правого боку, як стіна… і я ліг на неї, як на теплу, уютну і м'яку подушку. Я лежав, мабуть, не довго, бо не бачив, як тікав «бочонок». — Чого ж ви стоїте? — крикнув я до хлопців, але всі розгублено мовчали, а Нестор, теж шкільний товариш, тільки знизав плечима. Потім у школі, коли я узнав, звідки людина відчуває, що вона стоїть, сидить чи лежить, я зрозумів, що удар Юзефовича на мить порушив у мене рідину в полукружних каналах середнього вуха. Кістка черепа за вухом не тріснула, а трохи вгнулася і здавила слуховий нерв. Я став глухим на ліве вухо, і з того часу у мене в лівій половині голови вічний шум, як розвіяний дзвін, який то слабне, то дужчає. «Бочонка» я таки спіймав на тім же Дінці і важкими грудками засохлої землі загнав у капусник. Удари гулко гупали по ньому, а він, як хижа кішка, вишкірившії гострі зуби, стрибав по вогкій землі і ніяк не міг прорватися до мене крізь гнівний град грудок завбільшки з дитячу голову. XVIII


Ми переходили через ярок, що біля кладовища, повз яке нам треба було йти. Було ще темно, і сніг під нашими маленькими ногами так гостро і холодію скрипів… Раптом до нас метнулися дві великі чорні тіні. — Давай гроші! Ми плачемо, не даємо, а вони, вищі за нас у півтора раза, здавили нас своїми важкими, залізними руками. Той, що обшукував мене, сказав: — Я всі не заберу. Але він забрав усі мої нещасні мідяки, і я ніколи не забуду хижої куркульської руки в правій кишені моїх штанців, що розчепірила там пальці, а потім люто й переможно стиснулась в кулак з моїм нахристославленим гонораром. Ну, ясно, що це були куркульські мордаті буцівки, бо діти бідних людей ніколи б на таке діло не пішли. Наша сучка народила багато цуценят і здохла. Цуценятка були сліпенькі й безпорадно вовтузились біля мертвої матері, а потім почали подихати одне за одним. Мені було важко дивитись на їх муки, і я взяв їх уже трьох (бо решта повмирала) в корзинку і поніс на кручу над Дінцем, щоб відтіля (круча була дуже висока) покидати їх униз, а вони долетять до землі і зразу повбиваються. Дурний, я зовсім забув, що внизу було гнойовище!.. Була ніч, темна й жорстока ніч, коли я, маленький, під донецьким вітром, з городу вийшов на кручу. Я поставив біля себе корзину і з плачем витяг із неї тепленьке цуценятко, що теж плакало й тпкалось мокрим і холодним носиком мені в руку. І в чорній вітряній тьмі я, з серцем, що розривалося од жалості, високо розмахнувся над головою цуценятком і шпурнув його вниз… Воно десь там, у глухій тьмі, м'яко і страшно гупнулось об землю і почало кричати… Я думав, що воно зразу вмре, а воно кричить… Решти цуценяток я більше не кидав вниз, а схопив корзину з ними й побіг навкруги кручі на крики мого маленького братика… XIX



Осінній ярмарок на вигоні за селом, море фарб і кольорів, вигуків, і все це райдужно рухається концентричними хвилями. Пахне борщем і ковбасою, що тут же, під полотняними напиналами, їдять заклопотані люди. Біля коней, що вихваляють чорні білозубі цигани, поважно ходять дядьки з виглядом знавців і цьвохкають батіжками, що тримають за пужално, їх жилаві й натруджені руки, руки степових богатирів. і тут же, в цьому барвистому і різноголосому гомоні, грають у рулетку люди, забувшії од звірячої жадоби навіть про епілептика, що лежить під столом з рулеткою. Його щоки то кругло і туго надимаються, він дихає страшно і важко, а над ним його «ближні» гризуться, як вовки, за нещасні копійки, забувши, що у них під ногами стогне і мучиться людина в епілептичному припадку. Ми, хлопчики, часто крутили на гроші балки каруселі, і од цього крутилися люди на дерев'яному коні. А за це один раз задурно катались на каруселі під мотив пісні: Где-то ласточки песня слышна,


ветерочек траву чуть колышет.

А з балаганів повибігали «на раут» мандрівні артисти і закликають публіку. Хазяїн звіринця на очах у всіх встромляє в рот слизьку й холодну голову удава, строката ліана якого обвилась йому круг шиї, пояса і звивисто збігає до ніг. Я купив за п'ятак квиток і зайшов у звіринець. Мені було 12–13 літ, а я зарані, не глянувши на напис, узнавав кожного дикого бранця, моїх давніх знайомих по Майн Ріду[32] і Густаву Емару. Особливо мені сподобались мавпи і мавпенята, що, незважаючи на присутність публіки, меланхолійно займалися пристойними і непристойними справами. Був пізній вечір, коли я, покинувши звіринця, повертався до своєї рідної хворостянки, що ще й досі мені сниться, хоч мені вже майже шістдесят два роки. Я навчився ходити на руках, як ярмаркові гімнасти. Спочатку це довго не виходило, і я часто звозив до крові собі вилиці й щоки об землю. Але я уперто продовжував і таки навчився. Тоді не було на селі інструкторів фізкультури. Я не знав міри і зводив важкі каменюки на витягненій руці, а особливо коли ходив на руках, то неправильно дихав, власне, зовсім затримував дихання. А потім, бо мені набридло ждать, поки одхлине кров од голови, підстрибував і всім витягненим тілом бився об землю підошвами, від чого весь стрясався, як од грому… і це не раз і не два… І от одного разу, коли я читав дідусеві «Вершника без голови»[33] (сам я був без голови з тим стрибанням і ходінням на руках!), у мене в серці щось порвалося, неначе лопнула туго натягнена нитка… Я захлинувся… і продовжував далі читати. Через небагато днів, якось прийшовши із школи, я потягнувся до полиці з книжками, що була прибита на стіні вище моєї голови, і відчув, так страшно відчув, що все мені в грудях поповзло вниз… і весь я, як пучок туго натягнених струн, почав надиматися усе дужче і дужче і, не витримавши цієї муки, з плачем вибіг на вулицю і, підіймаючи руки до зоряного неба, ненавмисно торкнувся серця… Воно билося швидко, швидко. Я пішов до Трохима Івановича, нашого вічно молодого з гігантським досвідом фельдшера, що міг дати сто очків наперед першому-ліпшому докторові з дипломом, хоч він і без диплома. Він вислухав моє серце і сказав: — Что же ты так поздно пришел? У тебя больное сердце. XX


На горі заводський посьолок, а під горою содовий завод і наше село. Вузька і каламутна річка Біла одрізняє нас од заводу. Вона тече в Дінець, що срібним поясом лине повз димний гай заводських труб і замріяних селянських хатин. А за заводом станція. Залізниця лежить під горою, золотою підковою протинав село і зникає за синіми вітряками. А по ній вічно дзвонять і хитаються червоні змії поїздів, і видно, як під колесами, на стиках, ритмічно вгинаються рейки і шпали. Ми чіпляємось на ходу, і за нами ганяються кондуктори. Багато хлопчиків лишило свої голови і ноги на кривавих і димних рейках нашої залізниці… Але це не спиняло інших. і було героїзмом зіскочити з потягу, що скажено мчить з гори до заводу, або лягти між рейками і шпалами, а над тобою громово пролітає потяг і смертно дзвенить ланцюгами… Його вже нема, десь далеко цокотять його колеса, а ти не підводиш голови… Все здається, що потяг летить над тобою, і повна грому твоя душа… А спробуйте ви пройти по одній рейці од будки до будки або стрибнути з високої верби в Дінець, ударитись головою об затоплений човен і лишитись живим… Вічно дзвонить завод, кричать паровози, шумить за Дінцем ліс, і летять у димній синяві вагончики за Дінець і на далекі шахти. А вночі, коли вийдеш на гору, далеко внизу ти побачиш, мов яркий діамант, повний гулу й електрики завод і смутні каганці села. Це наше село Третя Рота. Як я люблю тебе, моє бідне замурзане село з вузенькими вікнами й долівками з глини, рушниками й вродливими дівчатами!.. Твої пісні, й гармоні, й парубків… Такі села є тільки в тебе, моя могутня Україно, мій цвіте чарівний і ніжний! Моє дихання й очі снять тобою… Твій синій вітер і золоті вечірні верби, твої місячні ночі у дзвоні солов'їв і поцілунків, з довгими тінями яворів… Третя Рота…  

Співає телефон у полях, і по стовбовій дорозі летять авто, а в них сидять люди, в шубах і синіх окулярах. Обдерті й замурзані, ми вибігаємо дивитись на них, за ними женуться наші крики й собаки… Авто хрипко і страшно кричить, і од його крику коні злякано несуть дядьків у бідних свитинах, з суворими і засмаглими лицями під золотими брилями… Це — мої дядьки, це — моя Україна… Яке щастя, що я — українець, що я син моєї прекрасної і трагічної нації!

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка