Володимир Сосюра Третя рота



Сторінка4/13
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.88 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

XXI

В кінці Красної вулиці, біля волоха Арифея й пивної Гавриленка, громада збудувала маленьку, неогороджену хворостянку бабі Цибульчисі, за землю. Вона, як догоріла свічка, вічно лежала на печі, відкіля виглядало її зморщене, як віск і земля, лице. Люди приносили їй окрайці хліба й воду. Одного разу вода лишилася не випитою й хліб не з'їденим. На печі лежало маленьке й висохле тіло з запалими й плескатими очима й загостреним смертю носом. Чужі люди обмили й поховали самотню і неогороджену любов'ю, як тином її хворостянка, бабусю. Ми стали жити в цій хворостянці. Нас було десять душ; батько, мати й вісім душ дітей — три хлопці і п'ять дівчат. Колись ми гарно жили, але батько дуже любив горілку, — і ми стали жити погано. Мати вічно бігала за ним, щоб він не пропив грошей, — і ми росли, як трава, в бруді й сонці — вічно голодні й немиті. Обдерті, ми покотом спали на своїй одежі, у сні мочилися на ній і жили, як мавпи… Вночі приходив вічно п'яний батько, і хату заливав горілчаний дух, і плач, і лайки матері… А батько в тумані алкоголю не бачив нічого і на голодні докори матері відповідав: — Бог даст день, бог даст пищу. У нього було вузьке татарське лице, опуклі карі очі, орлиний ніс з чулими й тонкими ніздрями, довгі козацькі вуса і безвольне ніжне підборіддя, бороди не було, а під нижньою яркою і повною губою ріс кущик волосся — буланжа. Пальці в нього були жовті від махорки, і задумані очі завжди дивились униз. Він ходив трохи зігнуто в чоботях і сорочці, підперезаній мотузком, любив співати сумних українських пісень і писав вірші. Говорив він російською мовою. Це був феномен і жертва того часу. Він п'яти років став школярем і на колінах у вчителя рішав завдання. Потім, у штейгерській школі, він, першокласник, готував до випуску своїх товаришів, третьокласників. Тоді він був тонким юнаком з натхненними світлими очима. Як тяжко пригадувати ці дні, коли за вікнами стогне завірюха, кричать авто, і в димі міських цигарок, крізь сльози споминів, мерехтить смугляве личико задуманого хлопчика на дерев'яних коньках, закручених цурками й мотузками…  

Мені вже тридцять років, у мене два сини, і один страшно подібний до мене. Я дивлюсь на нього, на його рученята й капризні губи… і непереможно встає бажання ще раз прожити, хоч у споминах, своє життя над золотим Дінцем, у шумі тихих верб і осик, у янтарному цвіті акацій і дзвонах, церковних дзвонах, тепер чужих, а колись таких містичних і рідних.  

О моя Третя Рота… Твій вітер тепло й ласкаво б'є в моє лице, я плачу від любові й музики, що не вернувся до твоїх кривеньких тинів, далеких яблунь і моєї молодості. Моя смуглява й темноока мати варить борщ і проклинає свою долю. Ми, замурзані і обдерті, бігаємо круг неї, нам хочеться їсти, міі з ранку нічого не їли, і, щоб не так хотілося їсти, довго спали… Та це не помагає, і ми мордуємо матір своїми голодними крикамп. А вона, заклопотана, у брудній спідниці, б'є нас, худеньких своїх катів, і витирає полою злі сльози. Ми рано навчилися знати все. П'яні сцени, повні плачу й лайки, зробили нас нервовими і вразливими старичками з не по літах розумними й печальними очима. Кругом жили щасливі люди. Сусідські діти були гарно одягнені, купували на ярмарках ляльки, цукерки, і вони весело дивилися на світ. А ми, в бруді й холоді, були подібні до картоплі, що блідо цвіте в темних і холодних погребах. А поруч, у пивній, під ногами п'яних робітників гриміла підлога і одчайдушний голос виводив: Получил получку я,


веселись, душа моя.
Веселись, душа и тело,
вся получка пролетела.

Пиво й сльози лилися рікою, і золотою рікою цивли у безвість смутні огні над селом і над димом заводу. і крізь дим вони здавались очима печальних матерів, що плачуть над пропащою долею своїх дітей. Ранками владно кричав гудок на заводі, йому хрипко відповідали гудки на шахтах, і сірою низкою тяглися робітники з клунками своєю вічною дорогою. А ми, дітвора, зимою грали в ковіньки, розбивали носи на сковзалках, весною пускали в мутних ручаях качки з окуги, літом цілі дні проводили на Дінці, а восени рвали багряний і солодкий глід у золотих балках над «чавункою». Іноді повз вікон гриміло весілля, і розліталася холодна осіння грязь під ногами жінок, що зухвало танцювали, тримаючи в одній руці заквітчану курку. Попереду завжди йшов гармоніст, кучерявий і п'яний, за ним ішли бояри, перев'язані рушниками, й молоді. Бігла дітвора і в грязі боролась за конфети, що їм щедро розкидали родичі молодих. А іноді пропливали похоронні юрби з попом у золотих ризах, ридав хор, і голосили ті, що йшли за гробом. А з ними завжди йшов Лук'ян-дурачок, який не пропускав ніколи жодних похорон. Зачувши дзвони по мертвому, він кидав роботу й несамовито біг провести ще одного гостя в царство тишини. Чомусь він любив вбирати хрестики, видурював їх у дітей, а то й просто зривав а шиї разом із шнурком. До кожного він приставав з своїм нудним і вічним: — Дай х'єстика. Маленький і кремезний, з жилавими босими ногами й затуманеними божевіллям очима, він тихо й покірно йшов за траурним походом. А ночами на цвинтарі можна було чути ридання другого дурачка, високого Ананія. Щоночі він ходив на могилу своєї матері й далеко по глухих вулицях скорботно й монотонно лунало: — Ой мамо, мамо… Худий і тонкий, він ходив по селу і щось бурмотів про смерть і пожари. Його мутні очі завжди дивились трохи вгору, і гостра руда борода сумно хиталась під незрозуміле бурмотіння. Ларька й Федька Горошенята ходили зі мною на смітники заводського магазину. Цілими днями копались у бруді, шукаючи солодких ягідок і кольорових папірців. Нам тільки снилося прекрасне життя інших, що не мріють про м'ясо й гарну одежу. У них і ляльки, і теплі кімнати, вони щоранку п'ють молоко з солодкими булочками, а ми, як цуценята, копаємось у багні й чужих недоїдках. Я страшенно полюбив книжки. Вони мені давали той світ, у якому одмовила доля. Я плавав з капітаном Немо на підводному човні, був в'язнем на повітряному кораблі божевільного вченого, ганявся за злочинцями з Натом Пінкертоном[34], був під землею і в зоряних світах, полював на індіянів на далекому заході і в тропічних лісах гойдався на ліанах над мутними водами, повними алігаторів і невідомих тварин. У нас не було книжок, і я просив їх у знайомих, а то й зовсім чужих людей, яких я зустрічав на вулиці й питав: — Дядя! У вас нет сыщиков? Одні сміялись з мене й проганяли, а другі звертали на мене увагу, і я годинами на жорстокому морозі стояв біля їх воріт (соромився зайти до хати), поки вони вийдуть, щоб перемінити книжку. Але вредні діти бруднили й рвали книжки так, що не можна було їх повернути, і тоді хлопці мене за це били. Вони мене били на кожній вулиці, так що мені не можна було нікуди й піти. Пам'ятаю, була холера, і я надійно думав: — Хоч би вже вони всі повмирали. Тоді б мене ніхто не бив. І раз один парубок, що я не повернув йому книжок, спіймав мене з хлопцями на Дінці. Втекти я не міг і покірно спинився перед мордатим велетнем з кулаками в мою голову. — Ну, чортове цуценя, тепер держись. Я тобі покажу, як не повертати чужих книжок. І він замахнувся наді мною страшним волохатим кулаком. Але я одскочив убік і почав гаряче переконувати його, що мене не треба бити, що не винний я, маючи таких вредних братів і сестер, що рвуть чужі книжки. Я дуже люблю їх, вони для мене краще всього, вони для мене все життя, й мене не можна бити. Мені було ж дванадцять років, але я так натхненно й переконуюче говорив і як крем яшками грав чужоземними словами, я говорив так палко, що парубок тільки здивовано розводив руками: — От так голова… От голова… А я, смуглявий горобець, стояв перед ним і чекав на свою долю. Тут же був один хлопець, що мовчки слухав нас. і, коли я замовк, він, блідий од гніву, підійшов до мого ката, взяв його за петельки так, що той почорнів од спиненої крові, і вдарив його всім тілом об тин: — Доки ти будеш мучити цю дитину? Хлопці їх розняли. Але цей парубок більше мене не чіпав. Він навіть запросив мене до себе і дав ще книжок. Літом я тікав у поле і в траві, що пахучо шуміла наді мною, забував над книжкою все в чарах нових світів і пригод. Про мою любов до книжок узнав завідуючий заводської бібліотеки Сергій Лукич Зубів і почав давати мені даром читати книжки. Як сон були мені Третя Рота й порожній живіт. Книжки замінили мені товаришів і ласку матері, вони влили нові барви в мою душу, і вона зацвіла ярко і любовно під сяйвом звільненої думки. Вони дали мені крила й майбутнє, розкрила мені огненні простори, повні золота й крові… Краса й сила одкрили мені своє лице і обійми. А коли я вперше побачив живі картини в кіно, де на тлі чарівної музики проходило перед очима те, що треба викликати силою уяви, коли читаєш книжку, я так намозолив очі господині ілюзіону, що вона дозволила мені безплатно ходити на картини. Звичайно, моїми улюбленими були Аста Нільсен[35] і Максимов[36]. Макс Ліндер[37] доводив мене до судорог у животі. І от почала рости тоска. В кіно я ще дужче відчував те розкішне життя, яким живуть інші, вибрані, щасливі, яким я ніколи не буду жити, до якого ніколи мені не долетіти, хоч у мене й є крила, але крила фантазії, на яких справді не можна злетіти навіть на стріху нашої хворостянки. І коли бархатні акорди невідомої музики заливають темний зал ілюзіону, я плачу незадоволеними й колючими сльозами так, що від них стає мокре підборіддя й мої дитячі губи. Як птиця з поламаними крилами вовтузиться у власній крові й ніколи, ніколи не полетить у сині й чудесні світи, так і я, маленька й нещасна точечка в безжальному й жадному світі, сидів у темній залі і плакав над загубленою радістю. На шумних ярмарках ми з Федькою Горохом крали житняки й яблука. Там, де кричать: «И так — питак, и на выбор питак», я нахилявся над рядом і робив вигляд, що вибираю, а сам крізь розставлені ноги (коли крамар обернеться) подавав Федьці, що стояв позад мене, украдену ляльку і тихо одходив. Але потім я кинув красти, бо в цьому не бачив ніякої радості, крім перспективи ходити з одбитими печінками. Я дуже любив собак, кішок і коней. Одного разу хлопці спіймали сучку, що водила тічок по городах, прив'язали її до тину і почали вбивати. Били вони її тоненькими дубцями і тільки мучили її. і я, повний невимовної сили, весь у сльозах, розігнав хлопців, одв'язав бідну собачку і пустив її на волю. Я любив ходити на гнойовище над Дінцем, куди приходили подихати коні. Вони рідко й хрипко зітхали, судорожно сіпали ногами, їм смертно тремтіла облізла й мокра шкіра, і вони довго і тоскно простягали шию в синяву й світло до холодних осінніх зір. А потім з них здирали шкіру, і собаки й галки робили своє діло на їх димних од крові тілах. XXII

Вчитель Василь Мефодійович Крючко, з добрим теплим лицем і задушевним голосом, був особливим вчителем. Він горів своєю роботою, любив нас, як своїх дітей, а ми за це неможливо шуміли й на перервах підіймали такий пил, що лице Василя Мефодійовича плавало в ньому, наче одірване від тулуба, і скорбно кахикало, дивлячись на нас докірливими й мутними очима. Він ніколи не бив нас, і тільки раз боляче сіпнув мене за вухо, коли я об фанерну перегородку до вчительської вдарив свого товариша. Спокійно й терпляче робив він своє непомітне й велике діло. До кожного він підходив індивідуально і різними чарівними ключами одмикав наші душі. Я був першим учнем, хоч і ніколи не вчив уроків. Просто така в мене була пам'ять. В одному класі зі мною вчилася дівчинка Ліза, вона давала мені пиріжки і довго дивилася на мене, наче хотіла щось сказати і ніяк не могла. А я по темних кутках плакав од муки, що не можу сказати їй, як я її люблю, що лице її, в райдузі золотого волосся, з синіми й печальними очима, щоночі мені сниться, що цілі дні ходжу, як у сні, повний нею. І в світанковім трепеті моєї закоханої душі звучало: Милая, знаешь ли, вновь видел тебя я во сне.


В сердце проснулась любовь, ты улыбалася мне.
Где-то, в далеких лугах, ветер вздохнул обо мне…
Степь поживала в слезах, ты размечталась во сне…
Ты улыбалась, любя, помня о нашей весне…
Благословляя тебя, был я весь день, как во сне.

А. Белый[38]  

Була весна, і ми з Лізою пішли за станцію готуватися до іспитів. Звичайно, в підручники ми й не заглядали, але я ніяк не міг сказати Лізі про любов. Я тільки незграбно йшов за нею, дивився на неї, як на святу, і молився на її золоту потилицю. Од неї віяло таким щастям і ароматом, що я захлинався, коли говорив, відчував, що кров розірве моє лице, але не міг сказати їй про свою таємницю. Ми ходили у світлі й шумі, я дивився на її ніжні рухи, як вона томно повертала своє лице й поправляла непокірне волосся, що вітер жартівливо розгортав на її рожевих і голубих скронях. Коли ми поверталися в село, хлопці кричали мені: — Куди це ти її водив?.. Ліза відповідала: — Не он, а я его водила. І дійсно, я спотикався і йшов за нею з блаженними, повними сліз очима, мені хотілося, щоб ніколи не було села і цих противних хлопців, щоб я вічно йшов за Лізою, дивився на її ніжні рухи й молився на її золоту потилицю. Моя любов була, як квітка в росі, що п'яно хитається в янтарному полі, й молиться на зорю, і плаче багряними сльозами зорі од щастя. Моя душа подібна була до амфори, і я обережно ходив, щоб не розплескати своєї радості. Була якась насолода в тому, що я мовчу, хоч і знав я, як щасливо засіяють сині й кохані очі, бо часто, коли ми бавились, ми, мов навмисне, притулялись одне до одного і з розширеними очима, бліді й щасливі, слухали тепло й жагу наших тіл.  

Тільки тепер я від Лізиної подруги узнав, що вона мене любила. За вікном синя вечірня печаль, і заплакане лице моєї молодості дивиться в шибки… Між нами тільки скло… Ось я встану, візьму Лізу за тремтячу руку і скажу їй про свою любов, загляну в бліде восторжене лице, і мої губи відчують солоне тепло щасливих сліз… Я глибоко вдихатиму дороге дихання… і питиму з заплаканих вій сльози — росу першої любові. Та не скло між мною і моєю молодістю, а довгі огненні роки, повні любові й смерті. іноді образи встають перед мене, і прокляте марево їх затуляє од мене сині й далекі очі моєї першої любові. Дзвонить годинник, одбиває хвилини, що вже ніколи не повернуться, чорні вказівки не покрутяться назад крізь кров і сніг мого минулого, щоб наблизити до мене розширені й кохані очі. За вікном риплять кроки перехожих, і плаче моя молодість. XXIII




Пухка її срібна зима в холоді багряних зір і далекого сонця рипіла на вулицях Третьої Роти, коли ми з батьком їхали шукати щастя на Полтавщину. Недалеко від Черкас, біля містечка Мошни, в сосновому бору жив наш родич Микола Уваров. Він був лісовим інженером, і батько хотів знайти в нього працю. Недалеко від Черкас нас висадили з вагона, бо ми їхали «зайцями». Була ніч. Стомлений батько ліг і заснув біля станційного буфету, прямо на паркеті. До нього підійшов жандармський офіцер і носком блискучого чобота вдарив його в бік. — Вставай! Батько встав. Лице йому налилося кров'ю від несподіваної образи. — Вы должны вежливо сказать, что здесь спать нельзя. Но как вы смеете бить человека ногою в бок? Неужели вы только для этого получили образование и считаетесь интеллигентным человеком? І марно йому офіціант злякано шепотів на вухо, що «он тебя засадит в тюрьму», батько не звернув на це уваги і так одчитав жандарма, що той почав вибачатись, купив нам квитка до Черкас і на прощання гаряче тиснув батькові руку. З Черкас ми йшли шумним бором тридцять верст до Уварова. І колії ми ввійшли у великий білий будинок, Уваров, високий, стрункий і чорнявий, закричав на батька: — Ты чего здесь? — Я — муж Антонины Дмитриевны Локотош. Лице Уварова одразу стало привітним, і він простягнув батькові руку. Я попав у дійсний рай. Море книжок і цукерок. Діти Уварова були, як квіти, безжурні й щасливі. У них був репетитор, розкішні кімнати й багато розваг. Вони грали на піаніно, грали в шахи і вчили мене танцювати. Але я був незграбний і ніяковий. Я тільки читав і марив. Ми ходили на полювання, каталися на коньках, і мені здавалося, що це я сню солодким і дивним сном. Що ось я вигляну з-під одіяла і почую голодний плач братів і лайки матері, що буде холодно вдягатися, і в запорошені вікна гляне вороже сонце, і блакитні шибки заллються шумом нового голодного дня. Батькові стало скучно жити в лісі, і знову знайомі труби нашого заводу задиміли наді мною. Знову потяглись кошмарні ночі, повні докорів матері, горілчаного духу і голодних сліз у душній і тісній хворостянці. Я почав ходити на щебінь. Ще не сходило сонце, і замість гудків співали півні, й холодна зоря тільки займалася над селом, як мати будила мене, і я йшов туди, де над «чавункою» і гулом поїздів гриміло каміння під ударами сотень молотків, де нам видавали на сніданок іржаві оселедці, і важка тачка з камінням натирала мої руки до кривавих пухирів. На щебені робило багато дівчат, і часто після роботи під холодними зорями в шумі трав і молодої крові вони кликали мене ночувати в половниках, повних золотої соломи й місячного проміння. До ранку ми вовтузились і нарешті засинали з блідими й стомленими обличчями й схрещеними ногами. А потім знову гриміло каміння, в пилу метушилися наші химерні тіні, а повз каменярень пролітали поїзди, і я замріяно дивився на дівчат, що в шумних вагонах з піснями пролітали мимо і кричали мені: — Чорнявий, поїдем з нами. Червонощокі й чорнобриві, з неначе налитими сонцем рожевими литками, вишневогубі, вони димно летіли в даль, і їх повні голоси нагадували мені про рум'яні степи, привітний шум гаїв і кохання під зоряним оксамитом неба. Часто я не витримував важкої і монотонної праці, кидав її і йшов до своїх книжок і мрій. А мене хлопці проводжали маршем, б'ючи молотками в лопати й цеберки. Вечорами в заводському садку грав оркестр, і ми ходили туди на гуляння, ковтали пил і залицялися до дівчат на головній алеї. Та мені не подобалося без толку ходити в пилу і дивитися на одні й ті ж лиця. Я йшов на станцію, де шум верб над Дінцем говорив мені більш, ніж роблено веселі обличчя в садку, що нагадували мені недокурок, і обридлі розмови про давно обридлі речі. Позаду гримів залитий електрикою завод, і огні зір зливалися з його огнями. А наді мною мрійно хиталися верби, і місяць чіпляв на їх вітах срібне павутиння. На середині Дінця одиноко чорніли човни з закоханими парочками, смутно долітав дзвін гітари і поцілунків. Або гармонія ридала й жалілася над спокійним свічадом ріки. На тім боці шумів і хитався ліс, і теплі далекі зірниці мерехтіли над ним. Ясно й щасливо було над рікою. Дивитись би так без кінця й краю на ізумруди далеких зір у воді й на небі і відчувати себе щасливою часткою яркого й коханого світу. А потім я йшов на печальний каганець у вікні нашої хворостянки і до ранку сидів у сінях над книжкою, де пригоди й любов у середньовічних містах або в жагучих пустелях Африки брали мене в свій чарівний полон, і дійсність химерно перепліталася з мріями так, що мені здавалося сном моє дійсне життя, що я зовсім не в хворостянці, а в розкішному палаці володарів індії або в шумі тайги шукаю скарби невідомого народу. XXIV


Сашко Гавриленко торгував у пивній і часто на лавочці розповідав мені про бахмутських повій, викидайлів і бандерш, про веселі гулянки, «котів», артисток і вино, що ллється рікою у дзвоні чарок в далеких золотих містах. Я йому грав на гітарі й писав любовні листи до волошок. Він не міг ходити, і в нього були милиці. Вся сила з ніг перейшла йому до рук, і ніхто не міг вирватись із жахних обценьків його пальців. В теплі янтарні вечори він плакав і співав про зрадливе життя й циганок, про зорі над тихим Доном, буйну козацьку волю і сльози дівчини, що «полюбила козаченька, при місяці стоя». і якось не в'язалось його цвіркання крізь зуби, «розмови про доми розпусти і вульгарні частушки з невимовним сумом його нахиленого обличчя і сльозами, що тоскно котилися по його щоках і падали на брудну, залиту пивом підлогу. Після роботи до пивної збиралися хлопці, і знову гриміла підлога під буйними молодими ногами. Потім хлопці билися за дівчат поляками з тинів і кизиловими палками, провалювали один одному голови, ламали ребра і пороли животи ножами. Животи зашивали, засихали рани на головах, зросталися ребра, і недавні вороги, неначе нічого не було, знову пили вічні могоричі, цілувались і п'яно запевняли один одного в вічній дружбі. Був там Юхим Кричун, високий, русявий і довгорукий, з синіми наївними очима й дитячою усмішкою немов намальованих повнокровних губ. Його наїхала узвозна вагонетка в кар'єрі і майже розплескала його. Він вийшов з лікарні косим і подібним до конверта, такий він був плескатий і тонкий. Та скоро він зовсім одужав і перестав косити очима. Одного разу йому дуже хотілося курити. Саме Гавриленко кинув великого недокурка, і його хотів схопити Заяць, якому теж дуже хотілося курити. Та не встиг він добігти, як недокурок опинився в довгій руці Юхима. — Віддай. — Одскоч. І Юхим почав щасливо з насолодою засмагатися. Розлютований Заяць хотів видерти недокурок із залізних рук синьоокого велетня, але йому не пощастило, і він почав бити Юхима. Та це все одно що бити в залізний мур. Юхим навіть і не поворухнувся. Він спокійно стояв і курив, доки Заяць не захекався. Тоді він плюнув на огонь недокурка і роздавив його ногою. — Ну, а тепер я покажу, як у нас б'ють. Дивлюсь, а його кулак уже гуде біля нашої хати. Він ударив бідного Зайця тільки один раз, і той опинився на землі з повним ротом крові й вибитих зубів. Його одливали водою. Та Кричун був дитиною в порівнянні з Серьогою Дюжкою, Дюжкою, якого боялося все село. Коли він бився, так не висмикував коляк з тинів, а схопить тин — і нема тина, схопить ворота — і нема воріт. А коли він зіб'є ворога з ніг, то бере його обома руками за штани й піджак і б'є об землю. Раз я іду по «чавунці». Дивлюсь, а біля будки багато людей. Підходжу ближче, і, о жах, наш непереможний Серьога лежить весь мокрий і побитий. Він був п'яний, і один чоловік збив його з ніг кизиловою палкою. У Серьоги було два брати. Вони робили на заводі і були по сажню зросту. Вони вночі прийшли до хати того, що побив Серьогу, і почали його викликати. Це був чоловік хоробрий і винахідливий. Він узяв велику макітру, і, тримаючи її перед лицем, одчинив двері. Від граду каміння від макітри в його руках лишилося тільки денце. Старий Гавриленко робив у кар'єрі і дуже любив випивати. Він часто танцював під акомпанемент моєї гітари доти, доки мої пальці одмовлялися торкатися струн, і завжди перетанцьовував мене. Наш сусід, волох Арифей, посварився з ним, але він був слабосильний і помстився Гавриленкові так. Була пізня осінь, і на дворі стояли великі калюжі. Гавриленко просить у Арифея четвертак на горілку, але той згодився поставити півпляшки, коли Гавриленко скупається в калюжі. І Гавриленко згодився. Він пішов і сів до пояса в калюжу. Арифей стоїть на сухому, танцює од радості й кричить: — Пірнай з головою. Гавриленко пірнув. — Пірнай ще. Тричі кричав Арифей, і тричі пірнав у калюжу старий Гавриленко. Так помстився Арифей. А Гавриленко випив і другого дня, мов нічого не було, пішов ламати крейду. XXV

Дядько Кирило Науменко, чоловік моєї тітки Гаші Холоденко, моєї тітки в третіх, був спокійний і мовчазний труженик. Він багато років працював на заводі, але мав і клаптик землі. Наймитів у нього не було. Замість них, фактично як наймити, день і ніч працювали його сини Ягор і Улян. Удян вічно щось майстрував на подвір'ї або в хаті, і я ніколи не бачив, щоб його руки не були чимось зайняті. Такий був і Ягор. Він прекрасно, з солов'їно-мрійним захватом співав: «По синим волнам океана» Зейдліца в геніальному перекладі Лєрмонтова (або, здається, Гете в перекладі невідомого автора): Оружьем на солнце сверкая,


под звуки лихих трубачей,
по улицам пыль поднимая,
проходил полк гусар-усачей.

У нього була повна скриня книжок, які я всі перечитав. Він був добрий і задушевний. Не одмовляв мені в них. Особливо мені сподобалась одна книжка про розбійників і їхня пісня: Я твой, когда заря востока


моря златит.
Я твой, когда сапфир потока
луна сребрит.
Я твой…

(тут я не пам'ятаю все) когда пришлец блуждает


в горах у сивім тумані…

і кінець: И в хоре звезд рубиновых мелькает


мне образ твой.

Дивно, що пісня «Оружьем на солнце сверкая»: А там, чуть подняв занавеску,


чьих-то пара голубеньких глаз…

що співав Ягор, і кінець пісні розбійників були духовним поштовхом для шукань мого юнацького серця, коли я закохався втретє, уже не в сірі і карі, а в голубі очі і так само уявляв їх, як той розбійник у горах, коли в морі зір за розсуненими моєю уявою стінами й стелею казарми її обличчя широке, як небо, нахилялося наді мною і теплі й рідні губи до фізичного відчуття притулялися до моїх гарячих і жадібних губ… XXVI


Був липень 1914 року… Біля прохідної конторки стояло багато людей і тривожно дивилися на відозви з чорними великими літерами. Німеччина оголосила нам війну. Потім була загальна мобілізація, закрили казьонки й по вулицях ходили маніфестації з портретами царя і оркестром, яким керував австрієць з блідим і печальним лицем. Тужливі сцени проводів на фронт, станція, повна ридань і пісень, останні дзвінки й не останні сльози… Урочисто ходили поліцаї, всі в чорному, з медалями на грудях. Я ще малим, коли дивився на них, так усе почував себе в чомусь винним і боявся дивитися їм у вічі. Однієї ночі я йду по вулиці од заводу і насвистую якусь пісню. Підходить поліцай і каже: — Не свисти. — Що ж тут такого, що я свистю? — А может, ты кого вызываешь. Я перестав свистіти. Важко ходили ці ворони в срібних медалях по перону, залитому сльозами матерів, крутили свої довгі вуса і, як коти, поглядали на осиротілих солдаток. А десь шуміли поїзди, повні людей у сірих шинелях, одірваних од звичайної праці, з холодними дулами гармат на площадках, і мчали на далекі смертельні поля. Я поступив в агрономічну школу біля станції Яма. Зимою ми вчилися, а літом робили в полі й економії. Я був стипендіатом. В мареві споминів встає обличчя Сергія Васильовича Смирнова, що викладав нам російську мову. Він, сухий і розумний, усе приходив до нас, коли ми вчили уроки, спостерігав і записував. З ним же в довгі зимові ночі ми співали пісень і російських, і наших.  

Ось пливуть обличчя товаришів з затуманеними піснею зіницями, а вона летить в холодному класі, й нам тепло, тепло… Україно моя мила,
краю пам'ятливий.
Там любив я дівчиноньку,
там я був щасливий…

І мені здається, що я вже багато пережив і десь на чужині згадую мій край, мою далеку Україну, печальні карі очі покинутої дівчини, і я в'яну од журби з повними сліз гарячими очима… А то лечу я «Вниз по Волге-реке, с Нижня Новгорода» на «стружке, на снаряженном», де «сорок два молодца удалых сидят». Всі веселі, з буйно заломленими шапками в яркій одежі, в срібній і золотій зброї. Тільки я один сумую… За ким?.. «Стружок» летить, і десь на синіх хвилях могутньої ріки чекають смерть і слава, десь криваві й жадні губи персіянки притиснуться до моїх, але ж чи повернусь я до русих кіс і синіх очей єдиної, що там десь чекає свого «буйна молодца»?.. А пісня летить, і хитається ріка, шумлять стародавні ліси, й кривавий місяць зажурено пливе над ними… Це — пісня. А товариші… Ось розбишакуватий Альохін наливав чорнила на зошит Кривсунові: — Докажи, що це я тобі налив чорнила. Ми всі сміємось. А Кривсун, високий і кучерявий, тупо дивиться на Альохіна і мовчить. Він був не тільки дурний, але й скупий. Од батька, лісовика, пін привозив повну скриньку сала. Скринька була чимала й не влазила до загальної шафи з відділами для кожного. Й він замикав її на великий замок. По кутках, щоб ніхто не бачив, він наминав своє сало, а ми голодними вовками дивилися на його слизькі губи й ситі очі. Ми порішили без згоди Кривсуна забрати його сало. Але ніяк не могли одімкнути замок. Скринька була на третьому поверсі, й ми у відчинене вікно просто скинули її на землю. Вона розбилась, і ми забрали сало. Кривсун мовчки дивився, як Альохін їв його сало. Альохін навіть говорив йому про це. — Докажи, що я їм твоє сало.  

Де ти зараз, мій кучерявий дурнику? Чи порозумнішав ти, чи, може, твоє тіло в довгій кавалерійській шинелі навіки занесли сніги нашої великої революції?  

Ось залізнорукий Гнатко з чорним, аж синім, волоссям і кам'яними рисами лиця. Він дуже боляче б'є мене, щоб я не матюкався, і ми з ним ходимо на кухню ночувати до дівчат. Ось білявий і ніжний Вася Демський у рудому й бідному піджаку розчісує пальцями своє волосся. Кажуть, його дуже любила дочка поміщика, а він не любив її і одружився на простій дівчині з економії. Бурдун Даня, чорнявий, з рисами індіана, тягне мене по кутках і таємно бурмоче: — Думал ли ты, Володя, о бедном народе? Как нам помочь бедному народу?.. І його темні й гарячі очі наливалися сльозами од великої муки й любові. Його брат, революціонер, сидів у в'язниці, і Даня горів його огнем. В селі Званівці жила моя бабуся, і я в неї проводив канікули. Вона була релігійна фанатичка і мала на мене великий вплив. Ще малим вона водила мене до церкви. Над головами селян тремтіло марево од їх дихання, пахло ладаном, холодом і свічками. Я любив дивитися на стрункі ноги янголів, обличчя святих і сині горизонти за ними. Тільки мені неприємно було молитися богові й почувати себе його рабом. Він тяжко давив мою душу і ніколи щиро й повно не захоплював мене. іноді вночі, коли всі спали, на мене налітало бажання впасти на коліна й довго молитися, але порив зникав, і я засинав без молитви. В школі було багато журналів, і мене захоплювали патріотичні вірші в них. Я теж почав писати вірші. Сергій Васильович показав мені, що таке стопи й розмір. Перші мої вірші були про бога й Русь. Апухтін[39] і Надсон[40] були для мене недосяжним ідеалом, і мої зошити були повні їх віршів. Починав я російською мовою. Пам'ятаю перші рядки: Господь, услышь мои моленья,


раскаянье мое прими.
Прости мои ты согрешенья,
на путь святой благослови.
Милая родина, многострадальная,
милая, светлая Русь.
Я о спасеньи твоем, лучезарная,
жгуче и жарко молюсь.

Дитина. Що я міг і що я знав у той скажений і страшний час? В кінці навчального року мати написала мені, що батько захворів і їй нема чим жити. Я мусив покинути школу. Батько сухо й гулко кашляв, у нього розширились вени, і він уже не міг довго стояти. Він швидко дихав, лежав на рядні й дивувався, чому до нього так липнуть мухи. А вони вже почували мертвяка і чорно обсідали його. Спокійно чекав він смерті. Тільки очі його, великі й світлі, були повні муки й жаху перед невідомим. Він страшенно схуд і вже не міг викашлять мокроти, вона душила його, і мати виймала з його рота повні жмені вонючої й зеленої слизі. Йому ж було тільки тридцять сім років, а він мусив умерти. Він давно вже не говів і казав, що попи дурять народ. Ще він говорив, що якби німці нас побили, було б краще, вони дали б нам культуру. А ноги йому вже заливала лімфа, і одна була пухла й синя. Перед смертю він попросив перевести його на долівку. Заходило сонце, і ми його поклали біля порога. Він лежав на спині і страшно хитав гострими колінами. Починалась агонія. Приїхала бабуся. Вона плакала дрібними старечими сльозами, здіймала догори руки, і я чув крізь її тонкий плач скорбне й монотонне: — Ох Коля, Коля. Я побіг за лікарем, і, коли повертався назад, зустрів матір і по її блідому й залитому сльозами обличчю зрозумів, що батька вже нема. Його любили селяни, і за гробом ішло все село. Мокрою од сліз землею засипали мого батька. Дощі змили на білому хресті сумний напис, а потім і він зогнив разом з костями того, хто дав мені гаряче серце й тривожну душу. Я почав носити рудий батьків піджак і поступив на завод. Часто ми їздили з помічником маркшейдера на шахти, і в задушливих і мокрих продольнях робили зйомки для рисунків. Замурзані шахтьори по коліна в воді ганяли важкі вагончики і з матюками довбали вугіль. іноді з диким свистом коногона пролітала низка вагонеток, і ми притулялися до підпорок, щоб не бути роздавленими. Сама страшна смерть — це в шахті. Я не міг уявити, Як це можна умерти далеко від сонця з горами землі на грудях. Зігнено ходили ми і з непривички я стукався головою об «матки». А коли кліть скажено виносила нас на поверхню, був уже вечір, і зорі холодно й далеко світили над землею. XXVII


Кравця Кривов'яза (у нього дійсно були криві в'язи) проводжали на фронт, і його брат запросив мене на прощальний вечір, тому що в мене була гітара. Він сказав, що у них буде одеська артистка. Коли я переступив поріг хати Кривов'яза, то побачив дівчину з червоними трояндами на щоках, тонкими рисами обличчя і чорними бровами, що як птиця влетіли в мою душу, а моє сімнадцятилітне серце солодко стислось од холоду щастя тільки дивитись на неї. Мене закрутив солодкий вир першого кохання. Було дуже весело і сумно. Мене вразила пісня: Козак від'їжджає,


дівчино-о-нька плаче.
Куди від'їжджаєш,
мій милий козаче!

А він одповідає: Я їду на той пир,


де роблять на диво
з крові супостата
червонеє пиво.

І мені здавалось, що це не Кривов'яз їде на фронт, а плаче за мною моя перша любов (її звали Докія, Дуся). І з того часу, як прозвучить у мені цей мотив, особливо в тому місці, де «Дівчино-о-нька плаче», одразу спалахне мить, коли я блискавично відчував холод щастя першої справжньої любові. Ми грали в фанти. Прийшла і моя черга сподіватися. Я сів на стільця, а проти мене на стільці — Дуся. Нас накрили великим платком. і Дуся спитала мене своїм грудним, задушевним голосом. У цій солодкій і таємній напівтьмі, де так чарівно туманіло її дороге навіки лице. — Грешен? — Да. — Сколько раз согрешил? — Десять раз. Ми повинні були поцілуватися, за грою, десять разів. Але ми загубили лік поцілункам, доки з нас не стягли платок ті, що нетерпляче чекали своєї черги. Ми домовились другого дня зустрітись біля нашої станції. Дуся жила в Лисичому. Але на побачення вона прийшла з подругою. Та це нічого. Я був невимовне щасливий од того, що тільки дивився на неї і чув її голос. Весь світ сіяв і співав для мене. Коли ж попрощалися і вона з подругою пішла од мене, весь світ мені одразу став темний і порожній, наче на мої очі опустилась чорна завіса. І часто потім, після роботи, я ходив у Лисиче, щоб тільки побачить її, тільки почути, як вона скаже бархатним і коханим голосом, що полонив мою душу: «Володя!..» І цього мені було досить. І одного разу, коло її дому, на Базарній вулиці, я сказав їй: — Дуся! Я хочу тебе что-то сказать… Давай отойдем в сторону. Ми були не одні. Вона, ніби знаючи, що я скажу, трохи повагавшись, одійшла зі мною за ріг будинку, де було темно і не було людей. І зоряна зимова ніч почула мій хрипкий од хвилювання сімнадцятилітній голос: — Дуся!.. Я люблю тебя… — Ну?! Я незграбно взяв її за плечі, а вона стала на дибочки і припала гарячими губами до моїх жадібних губ… Вона мене цілувала не так, як на фантах, а взасос і з такою силою, що в мене аж зуби боліли і крутилася голова од безмежного, як світ, щастя. Три роки я любив її так, як ніколи і нікого не любив до неї. І прийшла ніч, що стала золотим, повним квітів і радості днем. Був квітень 1917 року. Надходив Великдень, і Дуся призначила мені побачення біля церкви, коли вона вийде зі сповіді. Я знову був учнем сільськогосподарчої школи, і прийшов у форменій шинелі й кашкеті з золотими граблями, косою й колоссям на нім. Уночі було ще вогко й холодно. Ми прийшли на Дусин город. Я зняв шинель і розіслав її на вогкій і чорній землі, і ми з Дусею сіли на неї. Я обняв і притулив її до свого серця, захлинаючись од любові, а вона почала плакати і благати мене, щоб я її не покинув, вимагала клятв у вірності, що я з радістю зробив, поклявся їй, як Демон Тамарі. Тільки чому, коли вона плакала, її вії під моїми губами були сухі?.. Потім вона спитала: — Ты завтра придешь? — Нет. У меня болит голова. — Все вы такие!.. Її дівочий вінок уже до мене був розтоптаний, хоч вона мене запевняла до миті злиття, що вона ніколи й нікого до мене не любила. Так розбилося моє перше кохання. Воно, як вражена жорстоким стрільцем чайка, волочило розбите гарячим свинцем закривавлене крило по каміннях і тернах моєї муки і ніяк не могло злетіти в небо… В ніч, коли розбилось моє кохання золотою голівкою об гостре каміння, Дуся показала мені дорогу до Дінця через яр, щоб я не йшов по вулиці, де мене могли б зустріти лисичанські хлопці, що були вірні давній шахтарській традиції. Вони, коли зустрінуть чужія, то, якщо той не поставить могорича, беруть його за руки й ноги, підіймають вище своїх голів і з розгону місцем, що нижче спини, як трамбовкою, б'ють об залізну донецьку землю. Ну, в людини після цього все всередині пообривається або висить на волосках, і через недовгий час погребний дзвін по ньому холодно лунає в синьому і байдужному небі… Ідучи від Дусі, з Лисичого, де пахло вугіллям і юністю, я по дорозі заходив в приміщення нашої станції погрітися після морозної мандрівки, бо одягнений я був не дуже тепло. В юрбі людей я часто бачив смугляву дівчину з широкими стегнами й повними стрункими ногами. Вона крадькома дивилася на мене, а коли я оглядався на неї, швидко повертала голову вбік, удаючи, що не бачить мене. І от прийшло літо. Осики й верби над Дінцем у зелених платтях дивились у зелене дзеркало вод і мріяли, як дівчата, милуючись своєю красою у чарівному склі, що відбивало їх у хитливій глибині. Щовечора ми ходили на станцію зустрічати пасажирський поїзд, що підлітав до перону з синіми іскрами з-під коліс од рейок. Рівно о сьомій годині він тяжко дихав, відпочиваючи од шаленого бігу уклоном від полустанка Вовчеярівка до Переїзної, як звали нашу станцію. Раз у юрбі я побачив Дусю, що стояла спиною до мене і солодко-знайомим жестом поправляла тонкими пальчиками волосся біля ніжного й милого вушка. Вона обернулася, — і на мене глянула сестра Дусі, що була дуже схожа на неї. Я так любив Дусю, що коли побачу її, враз, як той боягуз од переляку на фронті перед тим, як іти в атаку, слабував животом… і це після того, як моя мрія розбилась на скалки, і скалки ті гостро вп'ялися в серце, повне любові й жалю… Провівши поїзд, ми, заводська і сільська молодь, ішли до скверу, що був між станцією і заводом, і під срібні звуки заводського оркестру гуляли порохливими алеями. Хлопці залицялися до дівчат, а дітвора кидала в третяротських красунь реп'яхи, що чіплялися до їх суконь… Ми ходили вперед і назад по головній алеї двома довгими рядами, і голови першого ряду були повернені до голів другого впродовж алеї. Мій товариш сказав мені: — З тобою хоче познайомитись одна загорянка. Загорянами ми називали усіх, хто жив у заводському посьолку на горі. Я спитав: — А вона красива? Товариш усміхнувся: — Як на чий смак. Та ось вона йде! Навпроти йшла та, що часто крадькома поглядала на мене чорними, повними любові очима на станції. Ми познайомились. Її звали Тетяна. Поруч із великим сквером був маленький сквер, куди майже ніхто не заглядав. Ми пішли з Тетяною в той скверик. Сіли на лаві. Довго мовчали. І раптом Тетяна млосно і томно упала обличчям мені на груди… — Володя!.. Я люблю тебе!.. — прошепотіла вона і майже в нестямі застигла на моїм плечі… Пізно вночі я проводжав її на гору повз татарських казарм. Наближалась гроза, і трави пристрасно і п'яно шуміли од вітру… Блискавиці протинали небо, а серця наші протинали інші блискавиці… Я не любив Тетяни. Мені тільки приємно було, що вона мене любить. Потім на ганку її хати ми довго сиділи. Цілувалися в сполохах блискавиць… А Тетяна, пахуча й розпатлана, все не давалася мені, боролася зі мною, закохана й жагуча… А потім гроза вдарила в землю рясними сльозами неба… І Тетяна в темних сінях, гаряче дихаючи мені в лице, сказала: — Ти ж не кажи нікому. Ми часто ходили з нею в кам'яний кар'єр за посьолком, і я любив дивитись на покірну красу Тетяни, залиту морем срібного сяйва з неба… Мені було дивно і солодко-дико, що вона така ж людина, як і я, а я можу вести її куди захочу і що хочу робити з нею. Але моя робота в шахті не давала мені змоги допомагати матері, як я хотів, і я вирішив знову вчитись у сільськогосподарській школі. Я сказав про це Тетяні. Вона сумно глянула на мене: — Тогда я тебя потеряю. Коли я з Дусею гуляв по центральній вулиці Лисичого, то за нами завжди ходили купками дівчата, і за спиною я чув їх компліменти на мою адресу: — Хорошенький!.. — Хорошенький!.. І мені приємно було це чути. А то у нас на «чавунці», коло заводу, де ми гуляли по путях до станції, волоські дівчата добре частували мене верболозом у вербну неділю. Цим вони виявляли свою симпатію до мене. Словом, я був нічого собі хлопець, і навіть сестра Зоя казала, що я красивий. І от, коли я гуляв у садку кінотеатру, що біля шахти «Дагмара» в Лисичому, мені хлопчик передав записку, в якій було написано, що зі мною хоче познайомитись одна дівчина. Я подивився, куди мені показав хлопчик. У формі лисичанської прогімназії назустріч мені йшла пишна смуглянка, справжня біблійська красуня. Ми познайомились. Її звали — Юлія. Після кіно я проводив її додому. Було вже пізно. Пішов дощ. і ми стали під козирок базарної будки. Я почав її цілувати. А вона якось чудно розтулила губи, так що замість поцілунку виходив один свист, і я цілував тільки її дихання… Я розсердився і покинув її одну ніччю на базарі… В кам'янську школу, після канікул, прийшов чималенький лист од Юлі, в якому вона писала, що «Ваш поцелуй прожег меня насквозь…», «хоть бы гром неба разразил мою душу….» Я думав: і який там поцілунок, і як він її міг пропалити наскрізь, коли його і не було, а був тільки порожній свист… Мені неприємно було, що Юля писала свого листа з віршами Бальмонта[41] і Сєверяніна[42] на бланках свого батька, що був управителем вугляних складів. І знову Лисиче. На вулиці, що звали Каміння, «на камнях» вечорами гуляла молодь, гуляв і я. Серед юрби я побачив Юлю. Вона була в білому, як вишневий сад, платті і йшла з подругою. Я пішов їй назустріч. Юля щось шепнула подрузі, і та зникла в юрбі. Ми пішли за село. І от… У місячнім сяйві лежить на камінні розкішна Юля з великими, чорними, гіпнотичними очима і од нетерплячки рве білими й красивими зубами лакований хлястик мого кашкета… Вся моя душа рветься до неї, а я мов кам'яний стою над нею, дивлюсь на годинник на руці й кажу: — Поздно. Мне пора домой. А вона не підводиться і владно чекає. Мене обурювало те, що її очі мали наді мною якусь майже непереможну силу. Потім вона мені писала в школу, що я — її мрія, і вона хоче з цією мрією «реально столкнуться». Але до «столкновения» не дійшло, бо я не любив її. Юля підвелася з каміння, віддала мені кашкета і пішла проводжати мене за Лисиче, в другий бік, ближчий до Третьої Роти… Коли ми вийшли за село, вона дивилась мені у вічі сумно-сумно… І цей погляд був такий могутній, що душа моя ледве не розлучилася з моїм тілом, щоб навіки злитися з її душею… Але я стояв як кам'яний. Тоді Юля близько-близько підійшла до мене і спитала: — Значит, надежды нет? І холодно злетіло з моїх байдужих губ: — Нет. Тоді Юля чорною тінню повернулась із опущеними плечима й руками, зігнена і невиновно скорботна пішла в ніч. Моє серце рвонулося за нею, але я був мов кам'яний. XXVIII

Ще малим я дуже любив читати різні «декляматори», художні читанки та рецензії на вірші в додатках до «Нивы»[43]. Звичайно, я любив переписувати до зошита, а то й просто вивчати напам'ять ті поезії, що мене захоплювали. Я дуже хотів бути поетом, гадаючи, що поети — це надзвичайні люди: до них, в ароматні кімнати, приходять закохані й покірні жінки, неодмінно з жертвенним і тихим коханням, і, звичайно, у цих жінок сині небесні очі й золоте волосся… Особливо мене захопив вірш Дмитрія Цензора[44]: «Любил я женщину с лазурными глазами…» Є такі поети, що за своє життя можуть написати один-два чудесні вірші. Такий і Дмитрій Цензор. Не можу не навести цього вірша: Любил я женщину с лазурными глазами,


не знал я женщины безмолвней и грустней.
Загадка нежности меня пленяла в ней
и грусть покорных глаз с их тихими слезами…
Покорно, как дитя, пошла она за мной,
на нежность и любовь ответа не просила…
И в этом чудилась непонятая сила,
томившая своей безмолвной тишиной…
Однажды вечером, под шелест листопада,
она безропотно ответила: «Прощай…»
И думал я: «Судьба как будто невзначай
сроднила нас… Прости. Так суждено. Так надо».
И жадно я искал… И много, много раз
любовь была как сон, как призрак, как вериги…
И женские сердца я изучал, как книги,
но позабыть не мог печаль покорных глаз.
Когда мне больно жить, мне хочется сначала
молитвенно прильнуть к душе ее простой.
Ведь я не знал тогда, что нежной красотой
цвела ее любовь и жертвенно молчала.

Чому мені сподобався цей вірш? Мені здається, з двох причин. Тут намальовано образ ідеальної для мене жінки (така дружина була в поета Фофанова[45]). По-друге, я сам в якихось глибинах своєї індивідуальності подібний до Дмитрія Цензора, власне, до того Дон-Жуана[46], яким би хотів бути Дмитрій Цензор, бо я тепер переконався, що поети завжди брешуть і гіперболізують або гарне, або погане в людині. Колись я ворожив на оракула (не смійтеся, мої любі читачі, я ж був дурний, маленький — дванадцять років) пшеничною зернинкою, і мені на запитання: «Кто меня будет любить?» — показано: «Женщины». Значить, психологічна підготовка, хоч і на містичному ґрунті, — але я певний, що цьому були відповідні психофізіологічні причини в формуванні моєї індивідуальності. Може, тому, що я ще маленьким жив у місті і звукові й зорові вражіння одклалися таємними й солодкими шарами в моїй підсвідомості, я завжди мріяв жагуче про місто: там контрасти, там рух, там ніжність і жорстокість переплелися в такій могутній гармонії, що вона, як магніт, тягнула мою уяву в далекі, широкі, повні пригод і кохання міста. Я ж жив у глухій провінції під вічним гуркотом заводу і криками поїздів, що пролітали крізь наше село, особливо увечері, коли пасажирські вагони ярко і огненно з веселими й невідомими людьми все летіли туди, в невідомі й прекрасні міста, а за ними гналася моя маленька душа, як руде єсенін ське жереб'я, й тепер ретроспективно, крізь смішні й наївні сльози, що заливають мої очі, звучать мені слова поета: Милый, милый, смешной дуралей![47]


Ну куда он, куда он гонится?

Але жереб'я стало великим поетом України, воно наздогнало залізного коня і злилося з ним у шаленому рухові в Прийдешнє. Писали вірші й мій дід, і мій батько (українською й російською мовами), я теж почав писати вірші, не тому тільки, що писали їх мій дід і мій батько, а й тому, що взагалі люди можуть бути поетами, а я не можу. Що це значить? Колись до нас на ярмарок приїхали акробати. Вони в балагані ходили на руках, я захоплено дивився на них і думав, вони ж ходять на руках, а вони такі ж люди, як і я. Значить, і я навчуся ходити на руках. І я навчився ходити на руках. Правда, я позвозив собі скроні до крові, мало не вибив правого ока, але навчився. Хлопці з мене сміялися, били мене, а я не звертав на них уваги й почував себе героєм. Одного разу, коли я (чотирнадцять років) писав першого свого вірша, то у мене було таке ідіотське обличчя, що бабуся, проходячи повз мене, сказала: «Брось писать стихи, а то ты сойдешь с ума». Я перелякався й покинув писати вірші. Але коли почалася імперіалістична війна, злива патріотичних віршів у тодішніх журналах захопила й закрутила мене. Я остаточно порішив бути поетом. В якійсь книзі я прочитав: «Какой же он поэт, ведь у него нет еще и сорока стихотворений!»[48] я подумав, що коли в мене буде «сорок стихотворений», я стану справжнім поетом. Взагалі, люди певного віку починають писати вірші, коли закохуються, я ж почав писати вірші на релігійному ґрунті. Єсенін 6 був під великим впливом свого релігійного діда, а я — своєї релігійної бабусі. Взагалі, я хотів бути ченцем. Ось мій перший вірш (я почав писати російською мовою тому, що вчився в російській школі й читав дуже багато російських книжок): Господь, услышь мои моленья,


раскаянье мое прими,
прости мои ты согрешенья,
на путь святой благослови.

Я ж хотів бути святим, як «іоан Кронштадтський», творами якого я, між іншим, захоплювався і через те не любив читати Толстого[49]. А ось про війну: Друг друга люди бьют и режут,


забыли, что придет пора,
прорвется грешной жизни нить,
и все их грешные дела
придется богу рассудить.

Коли я писав вірші, то думав, що вони геніальні і кожний вірш коштує десять тисяч карбованців… А це про колективну творчість. і знов-таки про ярмарок і балаган. Мандрівні артисти завжди співали в балагані: Живо, живо! Подай пару пива!


Подай поскорей, чтоб было веселей!..

А в нас, коли хто нап'ється, хлопці казали: «Що?! Нагазувався?» У нас був содовий завод, де доводилося працювати в хлорі: там дуже важно, і робітник міг витримувати тільки дві години, — після цього його за ноги майже в нестямі витягали на повітря. Від цього й пішло (щодо п'яних): «нагазувався». Тоді я придумав, власне, переробив «Живо, живо подай пару пива!»: «Живо, сразу! Подай пару газу, подай поскорей, чтоб было веселей». І всі почали співати. Коли ж я говорив хлопцям, що це видумав я, — вони не вірили мені і навіть били мене, вважаючи, що це їхнє: «созданное тобою уже не принадлежит тебе». Я дуже любив чигати про сищиків: Ната Пінкертона, Ніка Картера, Шерлока Холмса[50], Пата Конера, Етель Кінг, Арсена Люпена і т. д. Взагалі я дуже любив читати про пригоди і зовсім не любив поезії. Коли йде опис природи, то я перегортав ці сторінки й читав далі: мене цікавив розвиток дії — «що далі…» XXIX




Ще коли я працював учнем в маркшейдерському бюро нашого заводу, я ніяк не міг навіть на роботі не мріяти про мою любов до Дусі. Вона так і стояла завжди перед моїми очима. Гіпноз кохання! Одного разу я так замріявся, уявляючи лице моєї першої любові, що, забувши про все на світі, подув на волосинку, щоб диханням здути її з рейсфедера, якого я тримав над розкритим планом виробок шахти, який треба було перенести на кальку. І, о жах, я видув не тільки волосинку, але й туш, що чорно й густо розбризкала план. Розвал, наш начальник, почервонів, як гребінь півня, і крикнув на мене: «Болван!» Я спокійно підійшов до вішалки, зняв свого піджака і, одягаючись, сказав: — Я сюди прийшов не для того, щоб бути попихачем. І пішов за рощотом. Товариші мені кажуть, що скоро мобілізація мого року і мене заберуть на війну, але я не слухав їх. Управитель заводу Вульфіус гарно до мене ставився і покликав до себе. — Что же вы, Володя, как нежная девица. Я позвонил Розвалу, и он перед вами извинится. Идите наверх. Розвал з усмішкою подивився на мене: — Ну что, Володя, давайте помиримся. — Давайте. Але я не заробляв собі навіть і на чоботи і замість помагати матері сидів у неї на шиї. Я взяв відпуск і поїхав знову до тієї школи, де я вчився. Управитель Григорій Павлович Фіалковський сказав, що мене можуть прийняти тільки до першого класу через конкурсний іспит. Я ж одним із кращих учнів перейшов до другого класу, і от — іспит. Виходу не було, і я згодився. Іспит я витримав, але на медичній комісії в мене знайшли анемію, і я мусив їхати додому. Я порішив іти на війну добровольцем. Мати мене благословила, товариш дав грошей на дорогу до військового начальника. На одній станції мене зустрів шкільний товариш Жорж Науменко і порадив піти до заводського лікаря. Може, в мене нема анемії, і тоді мене приймуть до школи. З посвідченням, що в мене нема анемії, я приїхав до школи. Управитель глянув на мене. — Сколько заплатили? Я нічого не сказав. — Но ваше место занято кандидатом, и мы не можем вас принять. — Я готов жить в сторожке, лишь бы учиться. Вы же знаете, что у меня умер отец, и единственная надежда помочь матери — это кончить ваше училише. — Хорошо. Я поставлю ваш вопрос на педагогическом совете. Я трохи не збожеволів, поки йшла нарада. Нарешті виходить управитель. — Вы приняты, но будете учиться на свой счет и не должны болеть. Це все одно що мене не прийняли, бо ще коли був живий батько, я був стипендіатом. А як же тепер?.. Я пішов у завод до Вульфіуса, і він, німець, зовсім чужа мені людина, згодився платити за мене. Він знав, що я пишу вірші, але коли я казав йому ще на заводі, що хочу вчитися, він радив мені робити це і казав: — Лучше быть хорошим агрономом, чем плохим поэтом. І я знову став учнем. Та весь час боявся, що захворію і мене виключать із школи. Мені навіть так і снилось, що я хворий і мушу їхати додому. Я ридав у сні. і на ранок товариші мене питали: — Чого ти плакав, Володя? І за кілька день до різдвяних канікул я не витримав вічної тривоги, й коли о шостій годині задзвонили на роботу, я не міг підвестись. Я захворів. Приходить управитель. Його ненависні свинячі в кривавих жилках очі глузливо глянули на мене: — А вы ж обещали не болеть. Я мовчав. Що я міг сказати цьому кату, од якого залежало моє життя. Ми його продражнили «Плюшкін»[51]. Весною під час робіт і літом він стежив за нами в бінокль із балкона, збирав іржаві гвіздки і клав їх у кишеню свого сніжно-білого піджака. Свого сина Павлика він заставляв збирати такі гвіздки і платив йому по копійці за дюжину. Він часто приходив і дивився, як ми працюєм. Були такі хлопці, що гарячкове копали, коли був управитель, а коли його не було, вони зовсім нічого не робили. А я робив і спочивав, чи був управитель, чи його не було. І хлопців, що тільки на його очах робили, він хвалив, а мене лаяв. А кругом шуміла посадка з шовковиць і диких маслин, і я часто писав там вірші. Управитель глузував з мене: — Вот вы, Сосюра, поэт. Почему бы вам не написать про поросят. Это так поэтично. XXX


На заводському майдані грозово лунали мітинги, охриплі агітатори в хрестах кулеметних стрічок закликали до червоних лав, але робітники сумно й ніяково стояли й мало хто йшов до смертників революції. І чого їм іти, коли в заводському магазині пшоно, м'ясо й олія продаються по цінах мирного часу, наприклад, хлібина на вісім фунтів коштувала 18 к., а коли чого не було в магазині, то робітникам зверх звичайної платні видавали гроші на ці речі по пінах ринку. Завод належав чужоземцям, і директор Тепліц знав, що робив. Тільки окремі герої йшли до червоної гвардії. Я приїжджав на один день додому і узнав, що учні штейгерської школи скинули свого управителя, несправедливу і вредну людину. Ну, думаю, коли вони це зробили, так і ми це можемо зробити. Я пішов до латиша, комісара станції Яма, розказав йому все про управителя і що я хочу зробити так, щоб його скинули. Він порадив мені зв'язатися з робітниками економії, а коли справа не вийде, то він сам її докінчить. і запропонував мені організувати в школі гурток соціалістичної інтелігенції. Коли я прийшов до школи, гнів зовсім вибив з моєї голови пораду комісара. Я тільки зговорився з кількома товаришами, які обіцяли підтримать мене, взяв дзвінок і почав дзвонити на збори. Всі біжать і питають, у чім річ. — Зараз узнаєте, — кричу я і ще дужче калатаю дзвоником. Зібралися всі учні. — Кличте управителя, — владно кажу я, і хлопці побігли за ним. Управитель прийшов у парадному мундирі, блідий і спокійний. Я вийшов і став перед ним. — Товарищ Фиалковский. От лица всех присутствующих предлагаю вам удалиться из школы, иначе вы провалитесь, и провалитесь с треском. Раптом чую позаду: — Мы тебя не уполномачивали. Я обернувся і дивлюсь на тих, що обіцяли мене підтримати, а вони опустили голови і мовчать. Пам'ятаю з них Ваню Шарапова і Степана Кащеєва. Од гніву кров так бурно мені прилила до голови, що, здавалося, її напор проб'є моє тім'я і тугим фонтаном ударить в стелю. — Тогда я говорю от себя лично. В вас с молоком матери всосалось сознание рабов, и у вас язык исчез при виде блестящих пуговиц и зеленого мундира нашего мучителя. — Обертаюсь до управителя. — Помните, когда вы вновь приняли меня в школу с вашим условием не болеть. И когда я, не выдержав моральной пытки, заболел, вы приходили и издевались надо мною, напомнив мое обещание не болеть. Я тогда хотел броситься и задушить вас. А теперь времена переменились. Уходите отсюда и дайте дорогу новым светлым и могучим людям, которые будут учить нас не гнуться в три погибели, не дрожать при виде ваших ярких петлиц и звуках вашего голоса, а прямо и светло смотреть в глаза новой жизни. Я сейчас пойду к комиссару станции Яма, и тогда посмотрпм, как вы провалитесь. Вы не ведете нас к прогрессу, а наоборот, вы духовный контрреволюционер. Блідий і переляканий Плюшкін попросив води. — Хорошо, я согласен не быть управляющим, но оставьте меня при школе педагогом хоть на то время, пока я подыщу себе место. Він почав перераховувати всі комітети й комісії, де він головою, і піднялась ціла буря протесту проти мого виступу. Особливо обурились старшокласники, яким потрібний був підпис Фіалковського на випускному атестаті. Власне, це був не протест проти мене, а просто вони просили Фіалковського і надалі бути управителем. Я побіг до комісара. Недалеко од станції я почув астматичне дихання мого улюбленого вчителя Дмитра Купріяновича. — Зачем вы это делаете, Сосюра? Теперь Фиалковский в наших руках, и мы сможем с ним сделать все, что нам надо. А німці вже захопили Харків[52]. Я згодився з ним, та, по правді, мені стало трохи жалко управителя, бо він був чудесний лектор. Плюшкін подав заяву до педагогічної ради за те, що я назвав його контрреволюціонером. Мене викликають. Я забув, що на педнараді, і почав свистіти. Мене закликали до порядку. Я сказав, що управителя назвав тільки духовним контрреволюціонером, розказав все те, що говорив управителеві, що він ставиться так не тільки до мене, а й до інших. — Да, это — издевательство, — сказав один, і мене одпустили, не зробивши навіть мені і догани. А німці підходили все ближче. Дітей бідних батьків весною відпускали на три місяці для допомоги в господарстві. Одпустили й мене. Демобілізовані солдати організували секцію при раді депутатів і, скориставшись повстанням куркулів, обеззброїли заводський загін червоногвардійців, поклялися раді, що будуть вірні революції, і стали нести охоронну службу. Я записався в цей загін. Секції дали зброю з умовою, що вона буде одступати разом з останніми загонами червоної гвардії. Бої йшли вже біля Сватової. Ми несли варту на залізничному мосту через Дінець. Уночі я стояв на варті і тривожно вдивлявся в кущі, які у тьмі здавалися живими істотами, ворогом, що хижо лізе з динамітом зірвати в повітря залізного велетня, що гув і хитався під моїми ногами у симфонії зоряної ночі. Тихо линув димний молодик над могутніми горами, над лісом і водою, і його проміння тонко торкалося до багнета і сумно тремтіло на затворі моєї рушниці. Був теплий і погожий день, і раптом тривожно і дико закричав гудок на заводі. Це був без краю довгий крик, він бив по нервах і кликав до бою. Я схопив рушницю і вибіг на вулицю. На заводі вже гриміла стрільба і гулко били гармати. А по «чавунці», що йшла півколом через село і була над ним, грізно й тихо йшли броньовики. Вони одкрили по селу й заводу огонь, вони оборонялися од солдатів і спровокованих заводською адміністрацією робітників, що не дали їм спалити порома через Дінець. Червоногвардійці густими рядами стояли на одкритих платформах з рушницями до ноги і без ліку падали під кулями спровокованих братів. Я не схотів бити по них і віддав рушницю одному солдатові. До мене підскакує на коні мій родич Холоденко, начальник загону солдатської секції. — Ти чого без винтовки? — Я зараз піду її принесу. Він підозріло глянув на мене і помчав далі. Але коли я ще біг і провулки були так повні стріляниною, що, здавалося, стріляють біля мене, я не витримав, послав кулю в далекий ешелон. Тепер я знаю, що та куля не вбила нікого, бо я цілився в покрівлі вагонів, але вона одірвала мені серце. Червоні броньовики одійшли до Лоскутовки і почали бити по штабу. Після кожного удару в небі тонко шуміли набої й пихкали хмарки розривів, або набій поціляв у залізницю, і тоді здавалося, що гримить і розлітається весь світ. Їм відповідали заводські гармати за горою. Бій припинився, і червоногвардійці прислали до нас делегатів. Вони їхали в фаетоні в золотій спеці дня, сухорляві й спокійні. В штабі я бачив нашого червоногвардійця Вельцмана Михайла. Він у кулеметних стрічках сумно стояв і слухав члена Ради Ажипу. Той гаряче й страсно говорив: — Дорогие красные орлы! Вас не поняли, и вот вы, разбитые и озлобленные, отступаете по окровавленным полям Украины. Вас никто не поддерживает. Но придет время, когда вас позовут, и вы вернетесь сюда — могучие, светлые и непобедимые. Я пішов, але довго перед моїми очима стояло сумне обличчя червоного героя. XXXI

Я хмуро стояв на «чавунці», а мимо гриміли обози німецької армії. Синьо й грізно йшли кованим кроком незліченні колони баварської піхоти, і ритмічно хиталися в сідлах кавалеристи. Мене вразив один вродливий юнак офіцер. Він був тонкий і ніжний, як дівчина. і йому так личила жовта каска. Важко і невблаганно повзли гармати і тупими дулами хижо дивилися туди, де разом з кривавим сонцем зникли люди в хрестах кулеметних стрічок. І знову повернувся колишній жах і колишній пристав на заводі. Блистіла багнетами гетьманська варта після розгону німцями Центральної Ради[53]. І в Німеччину висмоктували довгі ешелони муку й сало. По селах катували селян, повертали майно й землю поміщикам і без кінця розстрілювали червоногвардійців і матросів. Я ніде не міг знайти роботи, ходив з хлопцями до дівчат і в чаду самогонки марив про якісь сині очі, які я мушу зустріти, хоч і не бачив ніколи. Почав захоплюватись Олесем[54] і Вороним[55]. Іноді писав українські вірші. Я не міг так просто пити самогону і затуляв пальцями ніс, щоб не чути його жахного паху. А потім плакав п'яними сльозами над «Катериною» Шевченка, над своїм минулим і ліз цілуватися до товаришів. Один німець поліз до дівчини Серьоги Дюжки. Вона почала кричати, німець був гладкий і сильний. Але Серьога збив його з ніг, схопив його за штани й блузу і почав бити об долівку. У німця вже мертво теліпається голова, і кров перестала йти з горла, а Серьога все гупає ним об долівку. Дівчата попередили його, що біжать німці. Серьога вискочив і побіг. Німці, стріляючи на бігу, погналися за ним. Вони його загнали на кручу над Дінцем. Було вже холодно, і Серьога з розгону стрибнув униз головою в Дінець. Під огнем він переплив осінню ріку і став на березі. Кулі чокають об пісок під його ногами, а він усміхнувся, зняв свою кепочку, чемно вклонився німцям і зник у лісі. Один німець теж стрибнув у Дінець, переплив його, добіг до лісу, але далі побоявся йти і повернувся назад. XXXII




Був травень, і на село приїхали таємні організатори повстання проти гетьмана. Вони пропонували нам записатись до Бахмутської комендантської сотні, щоб мати в руках зброю, і коли почнеться вибух, приєднатися до повстанців. Я записався з кількома червоногвардійцями. Ми порішили, коли сотня буде не з потрібного матеріалу, розкласти її. В Бахмуті нас привели в казарми на Магістральній вулиці, і ми почали нести охоронну службу. Бунчужного, що був одним із тих, що агітували нас за вступ до сотні, раптом зняли з посади, і він зник невідомо куди. Ми написали сотенному заяву, щоб нам повернули бунчужного, бо він гарна людина і нам потрібний. Нас чотирьох делегували до сотенного. Він тільки глянув на заяву і став кривавим од люті. Зіниці його очей звузились і стали колючими. Він холодно глянув на нас. — Ви всі заарештовані. Вас одправлять до австрійського штабу. В мене холодно упала душа. — Пане сотнику, ми ж не знаємо, в чому річ. Ви нам з'ясуйте. Просто була хороша людина, і нам його жалко. Можете нас заарештувати, але знайте, що всі ми були під кулями червоних. Лице сотенного пом'якшало: — Ваш бунчужний не може бути з вами, бо в його сифіліс. Я відпускаю вас, але знайте, що це вам не вільне козацтво, і щоб більше таких заяв не було. Ми пішли, бліді й раді. Почали приїжджати офіцери в золотих погонах. Вони глузливо дивилися на нас і казали, що тепер їхній час. Ми тільки хмуро дивилися на них. Козаки були покірні й забиті. Нам стало ясно, що, коли їх пошлють на селян, то вони хоч і з плачем, а будуть розстрілювати своїх братів. Ми почали прикладом і словом розхитувати дисципліну. Був у мене товариш, колишній шахтар, він матюкався і ходив до наймичок, але коли заспіває — море мурашок заливає мене, і я в'яну од насолоди. Був вечір, і ми стояли з ним біля розчиненого вікна. Проти нас був тихий будинок з вишневим ґанком і синіми ставнями. На ганку сиділа дівчина і читала книжку. Товариш мій заспівав, і дівчина підвела голову. Мене наче що вдарило, я здригнув і, хоч не бачив її очей, зразу відчув, що в неї ті сині очі, що так довго мені сняться… А пісня на своїх огненних крилах несла мене туди, де йдуть хлопці з поля і «через тин перехилилась голова дівчини»… і я уявляв, як томно і ніжно вона перехилилась через тин і слухав пісню хлопців… Ні, то не хлопці співають, а зоря, що залила небо над яворами, і на її фоні самотня фігура дівчини біля тину. Ні, не біля тину, а ось вона сидить на ганку в ліловій шалі, така незнайома й рідна… Я написав їй записку й передав козаком. Написав так: «Я не спрашиваю, кто вы, не надо знать, кто я. Но мы будем писать, видеть и не знать друг друга. Это будет так хорошо. Жемчужный». Вона мені відповіла: «Это будет так хорошо. Мы будем чувствовать друг друга. Это будет лучше, чем знать. Я буду писать вам изречения моих любимых философов и писателей. Констанция». І ми почали листуватися. Ми долистувалися до того, що вже не могли не бачити одне одного. Коли всі заснуть, я роздягаюсь голий і пишу їй вірші, щовечора по сім штук. А потім лежу на спині й уявляю до фізичного болю її губи й очі. Ось її лице нахиляється над моїм, пропадають стіни, і сині очі заливають все небо… Губи, теплі й вічно знані, притуляються до моїх, і, як у молитві, завмирає моя душа… І в один вечір я замість козака, що був нашим листоношею, підійшов до хвіртки, де стояла Констанція. — Вы уже приготовили ответ моему товарищу? — Нет еще. Я вже не міг грати і близько підійшов до неї. — Я хотел пооригинальничать, но из этого ничего не вышло. Давайте познакомимся. — і я простягнув їй свою руку. — Жемчужный. Вона тихо зітхнула і трохи не впала мені на груди. — Какие у вас глаза?.. І наче крізь марево далекого сну, як музика всіх моїх поривів і шукань, тихо злетіло з її губ: — Голубые. Та її покликала мати, і вона пішла од мене. Одлетів новий день, і вечір тихою голубою ходою прийшов на землю. Тепло шуміли дерева, і наймички гуляли з козаками. Я вийшов і побачив Констанцію на протилежній панелі. Вона граційним і ніжним поворотом голови кликала мене. Та я не перейшов вулицю прямо, а йшов по цім боці, щоб не помітили інші, що йду до неї. Ми йшли до дерев, де було темно і не видно людей. І коли ми зійшлись, я тричі поцілував Констанцію, і її губи, як вічна рана, ввійшли в моє серце. Вона мене познайомила з своїми батьками й братом. Це була тиха польська сім'я, і Польща, щоб вони її не забули, дала їм на спомин золоте волосся й сині очі. Батько її, іполит Вікентіиович, огрядний і високий, з гордо поставленою головою, був подібний на золотого лева. Він працював у банку і за обідом говорив такі речі, що ми всі червоніли і трохи не захлиналися од сміху. Він говорив це так просто, це виходило так наївно й безгрішно, що зовсім не було ніяково. Я почував себе з ним так, як дома, він був такий безпосередній, що його не можна було не полюбить. Мати, Поліна Василівна, енергійна й моторна, все курила й шила жіночі вбрання. Синьоока й весела, вона завжди щось робила і ніколи не сиділа на місці. Вона ласкаво дивилася на мене і дозволяла нам з Котьою ходити, куди ми хочемо. Брат, Броня, вилита копія батька, вчився в реальній школі, марив про червоне чудо і вирізував на дереві кохані ініціали. Ми ходили з Котьою в поле і довго сиділи над ярком. Од її покірних і гарячих губ у мене так закрутилася голова, що я упав у ярок. Я любив, коли під моїм поглядом бліде й ніжне лице Коті поволі заливалося кров'ю, як зорею… Тоді вона нахиляла голову і не могла дивитися на мене. Щовечора через Котю я пропускав перевірку, і за це поза чергою щоранку чистив картоплю. З вікна казарми мені було видно лице Коті в вікні. Вона вчилася в гімназії, і я дуже любив, коли вона мені читала по-французьки, хоч я і не розумів ні слова. Мене просто чарувала музика звуків. Часто зір мій летів через вулицю до нахиленого обличчя над книжкою, тепло пробігали по мені мурашки, і з очей пливли якісь могутні хвилі. Щоб їх викликать, я затаював дихання, трохи одкривав рот і робив внутрішнє напруження… Котя здригала і підіймала голову. Вона завжди відчувала мій зір і боялася його. Я приходив до Коті, вона вчила голосно уроки, і коли я починав думати про неї, вона поволі замовкала, підходила до мене, брала мою руку і клала собі на груди. Я цілував її руки на внутрішній стороні ліктя і дивився на неї, подібну до янголів на польських цвинтарях. Ми ходили мимо яркої й шумної каруселі в поле, я, Котя, її подруга Марія і Броня. Раз ми були в полі. Котя сиділа, а наші голови, моя й Маріна, лежали на колінах. Я почав думати про Марію, як про Котю, і відчув, що її рука в моїй зробилася в'ялою й безвольною, а тіло покірно подається до мене. Я кажу: — Котя, посмотри, какие чудесные звезды. Вона підіймає голову, й ми цілуємось з Марією куточками губ. Котя помітила й руками розняла наші голови. А по дорозі вона мені говорила. — Зачем ты это делаешь? Мне так больно. Ты превращаешь меня в камень.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка