Володимир тендряков сказання першепро невчасно загиблого Христа



Сторінка1/10
Дата конвертації16.03.2016
Розмір2.27 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Володимир ТЕНДРЯКОВ

СКАЗАННЯ ПЕРШЕПро невчасно загиблого Христа

Розділ перший

СКАЗАННЯ ДРУГЕОдкровення біля філософської бочки

Розділ другий

СКАЗАННЯ ТРЕТЄПро Павла, який не знав ХристаРозділ третій

СКАЗАННЯ ЧЕТВЕРТЕСтрасті за ближнім

Розділ четвертий

СКАЗАННЕ П’ЯТЕПрощання з градом осіянним

Розділ п’ятий

notes1

Володимир ТЕНДРЯКОВ

ЗАМАХ НА МІРАЖІ




Фантастичний роман  

© ТЕНДРЯКОВ В. Ф. Замах на міражі: Роман. Повість. Оповідання. — К.: Дніпро, 1990. — 496 с. © ВОРОНОВИЧ В. Й., переклад з російської, 1990.  

Мною нічого не закінчується, я лише дрібненька частка великого, нескінченного, нещезаючого. Важливий навіть не я — рано чи пізно однаково помру! — важливий той слід, який зумію залишити.
Кожен повинен прагнути залишити після себе яскравий і глибокий слід у житті.
Забракне у нього сил, що ж вдієш! Але прагнути до цього він зобов’язаний.

 

З непроглядної далини часу тече потік роду людського, наймення якому — Історія. Він несе нас через наше сьогодні далі, у невідоме. У невідоме? Ой ні, не зовсім! Далеке проступає вже зараз, треба тільки вміти його бачити — велике через мале, у падаючому яблуці — закон всесвітнього тяжіння. Хто в 1820 році звернув увагу на повідомлення Ерстеда про те, що стрілка компаса різко відхиляється до провідника, по якому пропущено струм?.. Людей тоді хвилювала доля Наполеона, який доживав останні дні на острові Святої Єлени, вбивство герцога Беррійського. А стрілка компаса… яка, прости господи, дурниця. Але від неї здригнулася Історія, почалася нова промислова ера, електрика увійшла в життя і змінила його, змінився світ, змінилися ми самі. А пучка уранової солі, що випадково засвітила пластинку Беккереля… А «божевільні» прожекти скромного вчителя з Калуги — вирватися з обіймів Землі!.. Тече потік роду людського. Куди! Які сили женуть його? Чи ми безвільні раби цих фатальних сил, чи ми спроможні якось їх загнуздати? Болісні питання буття завжди викликали страх перед майбутнім. Він проривається в легендах про всесвітній потоп, що поховав під собою людство, у страхіттях одкровень від Іоанна, у жорстоких розрахунках Мальтуса. І хоч активна життєдіяльність людей перемагала цей страх, та тривога за свої долі не зникала і загадки буття не ставали менш болісними. Чим далі, тим менше людина залежала від зовнішніх сил, тим сильніше вона відчувала — небезпека таїться у ній самій. Не хтось і не щось стороннє найдужче заважає жити, а неминуча люта взаємонесумісність. І ми тепер гостріше, ніж колись, усвідомлюємо, що між звичайно житейськими конфліктами Іванів Івановичів з Іванами Никифоровичами і глобальними катаклізмами світових воєн існує глибинний зв’язок, те й інше — порушення спільності. Але ж роз’єднаності в усі часи протиставляли моральність. Справіку на неї розраховували, до неї палко закликали. Та ми вже втомилися від гучних закликів, як і раніше, не впевнені ні в собі, ні у своїй буду чині. Куди занесе нас бурхлива течія Історії, яка прискорюється й прискорюється, у які кипучі пороги, у які згубні вирви?.. Прийдешнє проглядає уже зараз: у малому — велике! Як розгледіти його нечіткі ознаки? Ознаки небезпеки, що насувається, ознаки обнадійливі і рятівні. І передусім ознаки відродження моральності, без неї немислиме життя. Майбутнє проступає вже зараз — така особливість розвитку. Щоб помітити несміливі ознаки цього майбутнього, треба, як не парадоксально, вдивлятися в минуле, у витоки нинішнього. Тільки тоді можна збагнути, яке воно мінливе і куди ця мінливість приведе. Прийдешнє бачиться через минуле. Несе час рід людський, позаду, по ріці Минулого, у фарватері Історії залишаються людські маяки. Кожен щось собою позначає. По них найлегше орієнтуватися. І чи варто відвертатися від їхнього архаїчного світла, якщо воно навіть здається нам ілюзорним?  



 

 

СКАЗАННЯ ПЕРШЕ




Про невчасно загиблого Христа

 

У надвечір’ї море Галілейське завмирає: хвилі відбігають від огладжених валунів, знесилено лежать на гальці і безшумно зітхають. Вздовж берега червоні, пропечені скелі рвуться з соковитої зелені, над ними зсудомлені сосонки обіймаються з цупкими олеандрами. Зблискують весла на сонці, женуть незграбну рибальську барку. Путь недалека, у найближче містечко Віфсаїду, воно вже видніється попереду — на схилі ліпляться одна над одною пласкі покрівлі й латки садків. У барці десяток чоловіків, рибалок з Капернаума. На кормі, випроставшись, сидить хирлявий, обпалений сонцем, вкутаний у довгий вигорілий плащ чоловік. Він недавно з’явився у цих краях і про нього одразу ж заговорили. Марія з Магдали, котру він вилікував від біснуватості, бігала узбережжям і вголос славила його ім’я.  



По землі палестинській з давніх-давен бродили пророки, віщуючи надії, погрожуючи загибеллю. Тепер їх заледве чи не більше, ніж у давнину. Тетрарх Ірод-Антипас не так давно відрубав голову пророкові з Іудеї Іоанну, який жив у пустелі, носив верблюжу волосяницю, хрестив водою з Йордану. З усіх кінців країни ремствують на Антипаса. А поряд у неспокійній Самарії месією оголосив себе якийсь Досифей, котрий так свято зберігав благочестя, що цілком відрікся від їжі, ходять чутки — чи то помер з голоду, чи то все-таки нетлінно живий. Досиф’ян багато, і всі вони щосили славлять учителя. І ось новий пророк — прийшов зараз з Іудеї, стрічався там з Іоанном, та родом він з Назарета. Назарет близько, день дороги, а може, й того не буде. І кажуть про нього люди: «Не чекай з Кесарії привіту, а путнього з Назарету». У багатій язичницькій Кесарії сидить римський прокуратор, а в Назареті живуть горлопани і плутаники. І все ж у Капернаум цей назаретянин увійшов, супроводжуваний натовпом, дітвора бігла попереду й верещала півнячими голосами: — Осанна! Осанна! Пророк йшов берегом легким підскоком і несподівано зупинився. З води вибирали у човен сіті брати Іонові — Симон та Андрій. Заплутана у сітях риба вогнем спалахувала у призахідному сонці. — Ідіть зі мною, — мовив чужинець, — ловцями душ зроблю вас. Старший брат, Симон, суворо зиркнув на пророка, який стояв на березі. Той був непоказний з виду, низькорослий, довга бахмата одіж спадала з вузьких плечей, лице змарніле, темне, із скривленим носом, але скрашував його усміх і погляд чорних блискучих очей був щирий та веселий. — Хто ти? — непоштиво спитав Симон. — Син Людський. Симон мовчки підгріб до берега. Симоновій тещі того вечора нездужалось, скаржилась на голову. Гість приклав руки до її тім’я, поговорив, зняв біль, та одразу звеселіла й заходилася коло вечері. Брати Іонові нещодавно перебралися сюди з Бетсаїди, за ними потяглася лиха слава — согрішили в суботу. Пророк не лише сів з ними за стіл, а й посадив ще підібраного дорогою митника Матфея-Левія сина Алфеєва. Нема мерзеннішої служби, як митник — збирач податків: бродячі пси, вони охороняють Іродові закони, порушують Мойсееві — деруть гроші з усякого, поважного й багатого не пропускають, бідного не милують. Бен-Рувим, людина благочестива і дуже вчена, не переступивши порога, докірливо мовив у відчинені навстіж двері: — Хіба ти не знаєш — не садять фігове дерево серед лози і злак серед осоту? Що вони родять тоді? — Тобі не до вподоби, з ким я сиджу? — спитав пророк. — Називаєш себе Сином Людським, а сидиш з грішниками й митниками, ділиш з ними хліб, п’єш вино! Син Людський всміхнувся: — Не здорові потребують лікаря, а хворі. Я прийшов покликати не праведників, а грішників. І не лише ті, хто сидів за столом, здивувалися, у натовпі, за спиною Бен-Рувима, пролунало: — Овва! Оддалік полохливою тінню хилитався під зорями убогий Маной. Правиця його висіла, мов батіг, і був він чинбарем, і давно вже не робив своєї роботи. Він чув, що назаретянин зцілює, про це кричала біснувата Марія з Магдали. Маной хотів просити зцілення, але не зважився турбувати пророка.  

Наприкінці суботнього дня, як завжди, збиралися у синагозі. І Бен-Рувим вирішив розвінчати тут нового пророка. У синагозі він був господарем, навіть хазан, старезний Манасій, почувався перед ним дуже несміло. Окрім того, Бен-Рувиму донесли: вранці чужинець, який називає себе Сином Людським, блукав з учнями в полях, і помітили — дехто з них мимохідь зривав колоски. Так, так, суботньої днини! Для синів Ізрайлевих нема святішої, древнішої заповіді, як четверта заповідь з тих, що її передав Мойсей Ієгові: «… а день сьомий — субота для Господа Бога твого: не роби жодної праці ти, й син твій, іа дочка твоя, раб твій, та невільниця твоя, і худоба твоя, і прибудько твій, що у брамах твоїх». Антіох Єпіфан — хай буде прокляте ім’я його! — заборонив євреям святкувати суботу, погрожував лютими стратами. І євреї тікали в печери, там святкували. Одного разу висланий Єпіфаном загін наткнувся в пустелі на тих, хто йшов відзначати день спочинку. Багато євреїв були озброєні, але жоден навіть не торкнувся меча — підставляли голови й вмирали, аби тільки не осквернити суботу. Меч, піднятий на захист, — також робота, тому всі як один полягли, лишилися вірними Закону. Зірвати колосок у полі, нехай навіть і мимохідь, — незначна, та все ж робота, гріх перед благочестям. І в синагозі Бен-Рувим нагадав усім слова Мойсееві: — Кожного, хто працює у день суботній, хай буде, скарано на смерть. Він уп’явся поглядом в той бік, де, оточений учнями, сидів назаретянин, який наважився назватися Сином Людським. — Дай нам відповідь, перехожий: чи правда, що ті, кого ти вчив, порушили закон, і сьогодні, в суботу, зривали на полі колосся. Дай відповідь, та остережися рятувати себе неправдою! Назаретянин підвівся, і тиша зависла над ним. Не всі дивилися на нього вороже. Хто без гріха: зірвати колосок — дрібниця, станеться — й не помітиш, та з суботою жарти кепські. Мале може обернутися великим лихом. Назаретянин повільно рушив до кафедри, невисокий, головатий, у важко обвислому, запорошеному іудейськими дорогами плащі, босі ноги м’яко ступають кам’яними плитами. Він не дійшов до кафедри, повернувся обличчям до людей. І люди принишкли, лише задні тягнули шиї. Лице пророка було спокійне і строге, погляд блукав по гурту, і ті, на кому він спинявся, ніяковіли і відверталися. В останньому ряду збоку на лавці примостився Маной, здоровою рукою покоїв на колінах мертву руку, погляд його був тужливо вологий, як у вівці, що відбилася від отари. Назаретянин кивнув йому, покликав розбірливо: — Іди сюди! Маной здригнувся і не посмів рушити з місця. — Іди!.. Стань на середину. Тоді Маной заворушився. Він давно вже не міг легко підніматися, завше із зайвими рухами, завше з натугою. Але підвівся, боязко ступив уперед, волочачи неслухняні ноги, і рука безживно повисла вздовж тіла. Він став поруч з гостем і понурив голову. А гість наче забув про нього — знову вдивлявся в людей. — Чи гоже в суботу чинити добро? Чи зло творити? — голосно запитав назаретянин. — Ось він, бачите?.. — показав на Маноя. — Врятувати його в суботу чи згубити? Мовчання у відповідь, тільки сторожко скрипіли синагозькі лави. — Субота для людини чи людина для суботи?.. Несмілива тиша. — Руку! — Маноєві різко, окриком. — Простягни руку! Безкоста Маноєва рука ворухнулася і піднялася… Ніхто чомусь не скрикнув, не подивувався. Схоже, що й сам Маной теж. Гість узяв його долоню. — Подав мені руку — подаси тепер кожному. Треба тільки дуже захотіти. Що богові до тих, хто нічого не прагне, навіть собі здоров’я… — Він відштовхнув від себе Маноя. — Йди!.. Сміливіш, сміливіш! Ти людина, як і всі! І Маной пішов, хитаючись від зачудування, і руку він ніс припіднятою, боячись опустити. — Отже, Син Людський є господар суботи! — оповістив гість і рушив услід за Маноєм.  

Капернаум славив пророка, а Бен-Рувим осоромився. Симон пишався тим, що назаретянин спинився в його оселі. Жінки сходилися до джерела з глеками і міркували собі, що Син Людський — саме той, кого вичікували євреї багато віків. Він посланий Ієговою повернути велич дому Давидовому… І всі знали: пророк піде далі, спершу до сусідньої Віфсаїди — із заходом сонця, ближче до вечора, щоб під новим дахом зібрати нових слухачів. Але ще вдень Бен-Рувим спорядив у Віфсаїду свою людину до знайомого фарисея Садока.  

Віфсаїда була такою ж глухоманню, як і багато інших галілейських містечок — крем’янисті стежки збігають від однієї пласкуватої хижі до іншої, обриваються на березі розлогому і кам’янистому. Але жила Віфсаїда осібно. Неширокий в тутешніх місцях Йордан відділяє її від усіх, край землі обітованої тут, а тому кожен мешканець Віфсаїди особливо ревно намагався дотримуватись Закону. З цього захованого в далекому закутку містечка якщо і вирушали в Іудею, то не пророки, а секарії, які зневажали слово, зате діяли кинджалом. Скаравши на горло відступників благочестя, вони поспішали додому. Віфсаїда схоронить їх і від римлян і від слуг первосвященика — гори тут безлюдні, з безліччю затишних ущелин і потаємних печер. Найпобожніший у Віфсаїді фарисей Садок відрізнявся від усіх інших фарисеїв, зажерливих і гордовитих. Він жилавий, обгорілий на сонці, мов головешка, ходить у рам’ї, їсть, що доведеться, не шукає для себе ні вигоди, ні слави. Його боялися на всьому узбережжі аж до суєтної і чванливої Тіверіади. І пошепки подейкували — довга рука в Садока, може дотягнутися навіть до Єрусалима. Чутка про нового пророка долетіла й сюди, судили, рядили і чекали, що скаже про нього Садок. І той промовив словами Єзекіїля: — Пророки твої, Ізраїль, мов лисиці в розвалищах. Вони незрячі і прорікають лжу, мовлячи «Господь сказав», а Господь не посилав їх… Хай підніметься рука моя проти тих незрячих пророків, які прорікають лжу… Пополудні, коли спека трохи спала, з усіх помешкань стали стікатися до берега люди. Виноградарі забули про свої виноградники, кушніри покинули свої замочені шкіри, рибалки не лагодили сіті до вечірнього лову — тупцювали на березі, перемовлялися, визирали — чи не з’явиться у морі човен. Він з’явився, коли за далекими Кармельськими горами сонце стало занурюватись у зелені води великого моря.  

Весла, вириваючись з води, тривожно відсвічували у присмерку. З кожним помахом барка наближалася до берега. Напружене мовчання порушив Іоанн, молодший із синів Зеведеєвих, яких за надмірну екзальтованість і шумливість Син Людський назвав недавно «сини громові». — Усеньке місто висипало! — вигукнув Іоанн радісно. Статечний Симон, який тішився і засмучувався тільки по думки, кинув: — Не до вподоби мені. — Не подобається, що зустрічають учителя? — обурився Іоанн. — Надто дружно стрічають. Юрба на березі насторожено застигла — жодного змаху руки, ніхто не кидається до води, щоб першому зустріти нового пророка, — збилися вкупу. І Симона підтримали: — Віфсаїда не любить гостей. — Тут нікому не ймуть віри. — Навіть одне одному лише у свята. — Харцизяцьке місто. І юний Іоанн, «син громовий», розгублено промовчав. — Учителю наш, — сказав Симон, — схоже, що лихе там замислили. Учитель з Назарета, який сидів на кормі, обернувся з блукаючою усмішкою. Він не боявся юрби, він вірив у свою владу над нею. — Берег близько, — відповів він. — Висадіть мене і вертайте, коли боїтесь. — Я залишуся з тобою, вчителю! — скрикнув Іоанн. Симон невдоволено помовчав і стримано заперечив: — Куди нам вертатися? Глаголи життя вічного у тебе. Під кормою барки заскрипіла галька. Від юрби відокремилося десятків зо два чоловіків. Попереду, прямий, як струна, у рам’ї, як Аарон в червоних ризах, виступав Садок. Він підійшов до самої води. — Той, хто називає себе Сином Людським, нехай вийде на берег. Решта залишаться в човні. За спиною у висхлого Садока стояли високі похмурі віфсаїдці, а далі — зімкнена юрба… — Нас дуже мало, вчителю, — стиха зронив Сим он. — Хто може спасти того, хто прийшов спасати інших? — заперечив Син Людський, вибираючись з барки. Симон поспіхом скочив у воду, взяв учителя на руки, переніс на берег. За ним перемахнув за борт Іоанн. — Ти чув, Симоне, сину Іона!.. Ти знаєш, що Садок з Віфсаїди не любить повторювати двічі! — Хіба я один можу завадити вам? — спитав Симон. — Ти нам просто не потрібний, як і той безбородий, який поспішив слідом за тобою. Учитель кивнув Симону на човна: — Вертайтесь… Їм легше мати справу з одним. — Кожен може взяти камінь, учителю. — Для цього ще треба нагнутись. Вертайтеся в човен обидва! І Симон скорився, підштовхнув Іоанна до барки, а відтак і сам переліз через борт. — Краще буде, коли ви відпливете подалі. А ще краще, якщо повернетесь назад, — порадив Садок. Але барка не рушила з місця. Садок торкнув пророка за рукав, і вони попрямували до юрби, обидва приземкуваті, неквапливі, однаково сповнені гідності. За ними, з хрускотом давлячи гальку, крокували супроводжуючі. Юрба при наближенні заворушилася, розступилася і знову зімкнулась, сховавши учителя від учнів.  



Щільна тужава порожнеча, її стискає тісне коло облич, безбородих і бородатих, чоловічих і жіночих, по-старечому немічних і налитих похмурою силою, об’єднаних вовкуватою сторожкістю. Чи багато тут щасливих? Чи є хоча б один у цьому злитому колі? У кожного, напевно, своя біда, свої прикрощі, великі чи малі. Біди різні, а страждання однакові, одні й ті ж надії — про щастя, про справедливість. Він насмілився прийти до них, покликати у вимріяне царство, де нема нещасних, нема ні кривдників, ні скривджених, та ось обложений з усіх боків, мов хижий звір. І Садок у цьому колі разом з ним — юрба надала йому право судити. Садок розуміє — коли не зробить цього, не зуміє, над ним самим влаштують судилище. Юрбу і, схоже, самого Садока дивує спокій гостя — стоїть у порожнечі, маленький, недоладний, у важко обвислій одежі, беззахисно жалюгідний, та очей не ховає, зацьковано не озирається і не храбрує задирливо. Простодушний, аж острах проймає, аж ніяково. — Ти називаєш себе Скном Людським? — Слова Садока, мов залізні, скрегочуть одне об одне. — А чиїм сином я можу бути? Чи ти сам не з роду людського? Чи я не схожий на тебе? — Він відповідав не напружуючись, але розбірливо, і всі чули його. — А правда, що ти казав — посланий Богом? — Правда. — І після цього вважаєш, що я схожий на тебе? Хто з нас посміє сказати людям: мене послав Бог?.. Таким був тільки Мойсей. — Ти помиляєшся. Кожен з нас посланий на землю Богом. Юрба заворожено завмерла, а Садок збентежено промовчав. Але він нітрохи не розгубився, він ще тільки прощупував прибульця, не завдавав удару. Тепер наспів час… — Чи називав ти себе володарем суботи? — спитав він. Відповідь одразу, без заминки, без роздумувань: — Називав. Гнівний видих юрби, за ним — погрозливий гул. Садок підняв руку, темну, зі скарлюченими пальцями, мов пташина лапа. — Хіба ти дав нам суботу, що маєш себе за її володаря? — Мені і вам дав її Бог. — Ти привласнив собі Богове. Остерігайся, перехожий! — Смерть йому! — заверещав хтось у юрбі. Найнетерпеливіший, найшаленіший сповістив про себе. Але пташина лапа Садока владно змусила замовкнути. — Як я міг привласнити те, що мені належить? — знову негучний, розбірливий голос гостя. — Якщо Бог дав нам суботу, то вона вже наша. Субота для людини, і ми її володарі. Верещання не повторилося, юрба мовчала, сотні людей занепокоєно розглядали сміливця. І голос Садока шугонув над німуючою юрбою: — Отже, будь-хто може порядкувати суботою, як йому заманеться?! Кажани проносилися над юрбою, безгучні й безплотні у застійному повітрі, мов клапті наростаючої чорної бурі серед завмерлої природи. У насиченій очікуванням тиші спокійні й прикро буденні слова: — Якщо ти даси мені динарій, то хто розпоряджатиметься ним — ти чи я? — Субота не динарій, перехожий! — Як і ти не Бог. Але навіть ти не будеш настільки дріб’язковий, щоб дати і не дозволити користуватись. Невже Бог дріб’язковіший за тебе, людино? З’юрмлекі недружно заворушилися, заозиралися. Лиця, лиця, але вони вже перестали бути схожими, всі вони виражали різне — зачудування, страх, збентеження, вагання (ось-ось погодяться з перехожим) і колишню озлоблену недовіру. Юрба перестала бути однорідною, розпалася на людей — різних, кожен по собі. Садок стояв гнівно-прямий, витягував шию, обпікав поглядом дивного пророка, котрий не вивергав прокльони, не погрожував всевишніми карами, не підвищував навіть голосу — кидав лише тихі і такі звичні, зрозумілі усім фрази. — Ти небезпечніший за чуму, перехожий! — скрегоче голос. — Куди ти кличеш нас? Чини як хочеш, що хочеш роби в суботу, як хочеш живи! Ніщо не заборонено, все дозволено — можеш убити, лжесвідчити, перелюбствувати з чужою жоною… Кожному все дозволено! Юрба, що вже розпадалася, схлюпнулась в єдиному обуреному гомоні, знову злилася в моноліт, задні стали напирати на передніх, пружне коло рухнулося, заколихалося, почало стискатися. І в цьому вороже хисткому, конвульсійно живому колі скрегочуче гримів Садок: — Нащо людям Закон?! Нащо людям єдиний Бог, коли кожен сам по собі — як хоче? Кожен для себе замість Бога! Ось до чого ти закликаєш, перехожий! І пронизливий вереск шаленого нетерпеливого: — Смерть йому!.. Сме-ерть!! Здавалося б, він, шаленець, нарешті вже дочекався свого, та ні — рано. Знову зметнулася вгору пташина лапа Садока. — Хай відповість! — Ха-ай від-по-ві-ість!!! — грізним обвалом із сотень грудей. Цей обвал довго гуркотів, розкочувався, не міг вгомонитися. Мовчав пророк, здрібнілий перед здибленою люттю мовчав, з покірною терплячістю чекав тиші. І вона нарешті настала — хистка, спопеляюча, гнівна. — Якщо кожен прийме в себе Бога, то як тоді можна буде кривдити когось? У кожній людині — Бог, кожну шануй, як Бога! — Він вигукнув цього разу гучніше, ніж звичайно, побоюючись, що не встигне, не почують його. Його почули, юрба погрозливо охнула — ображені за Бога: впустити його, великого, в себе, нікчемних, — та як він посмів! Погрозливе зачудування вихлюпнулось і не спало, а вже Садок, надимаючи жили на худючій шиї, заблаговістив: — Слухай, Ізраїль!!! Він хоче, щоб ми мали — скільки людей, стільки й богів! Посрами язичників, Ізраїль! Відмовся від єдиного Бога! Чи не сам сатана перед нами?! — Ві-ін!.. Ві-ін!! Вельзевул!!! — Юрба закипіла, зламала коло, стогнала і давила одне одного. І потрясав над головою немічним кулаком Садок, суддя, обраний народом: — Рятуй, Ізраїль, віру свою!! — Сме-е-ерть!!! — пронизливий вереск захлинається від щастя. — Сме-е-ерть!! — наче громом відізвалася на нього юрба. Син Людський, який стояв серед розлюченого виру, вперше опустив голову. Він не хотів бачити, як люди нагинаються, піднімаючи каміння. Ніхто не повинен торкатися руками нечестивця. Для таких злочинців проти віри у євреїв була тільки одна покара. Камені полетіли зусебіч. Син Людський упав… …Він уже не ворушився, а камені все ще летіли у нього. Камені батьків, камені матерів, камені дітей… Садок також кинув свого каменя. Ніхто не може стояти осторонь! При такій страті нема винуватців. Гнів народний — гнів Божий.  

Ті, хто сидів у барці, все бачили і чули, та не посміли заступитися. Їх жменька, а розправу чинив народ. До кожного разом із жахом вкрадався сумнів — а чи праведний був їхній учитель, який збирався спасати інших, проте не спас себе? Сам Господь допустив… Симон відштовхнувся веслом, зіпхнув барку з гальки. Тихо відплили. Ніхто їх не гукнув, ніхто про них не згадав. Південна ніч не закрадається, а безшумно навалюється. Вона огорнула нужденне містечко, що приліпилося до скель, кам’янистий берег, закиданий камінням спотворений труп. Убивство всупереч Історії. Він мав прожити ще три роки, розбурхати Галілею, виголосити свою Нагірну проповідь, що закликала — «люби ближнього свого і ворога свого», з’явитися в Єрусалимі, пережити зраду одного з учнів і вже тоді тут мученицьки загинути, як нікчемний раб, — на хресті. Потім воскреснути у своїх послідовниках «смертю смерть поправши». Нічого цього не сталося. Пророк із суєтного Назарета не став Ісусом Христом, не пройшов з покоління в покоління тисячоліттями. Люди не возвеличили його до Бога. Як багато подвижників, котрі не встигли довести своє, нині геть-чисто забуто! Вбивство всупереч усій Історії, яку ми знаємо. Ні, не мешканці далекої Віфсаїди винні у цьому. Непередбачене вбивство вчинено з XX віку, з наших днів. Причому людьми аж ніяк не вороже-злостивими до його пам’яті і, далебі, не мстиво-жорстокими по натурі.  

 

 

 



Розділ перший

 

 



1

 

Якось ви помітили сивину на своїх скронях і не дуже цьому здивувались — як-не-як вік. Сивина не зникне, зморшки не розгладяться — то плине необоротний Час.  



А там,
Де круто вгору зводиться дорога,
Покраяна дощами, три сосни
Стоять — одна поодаль, а дві інші
Одна при одній…

 

Нема вже пушкінських сосон біля села Михайловського, як нема там скособоченого млина, нема візницьких коней, гусарів, фельд’єгерів, кріпаків, дворян, царів, нема й самого Олександра Сергійовича, його дітей… Плине необоротний Час. Плине і полишає сліди: єгипетські піраміди, пагорб Гіссарлик, каміння римського Колізею… — пам’ятники колишнього честолюбства, геройства, страждань, високих і ницих пристрастей, колись вируючого і вже захололого життя. Плине необоротний Час. Я належу до того розряду людей, яких протиставляють лірикам. Тридцять два роки тому, ледве знявши лейтенантські погони, з викличною незалежністю бувалого в бувальцях фронтовика на фізіономії і лякливою зніяковілістю початківця у душі я вступив до святая святих — відомого московського вузу, став студентом фізико-математичного факультету. Світові, який ще не отямився від жахів війни, фізика тоді вже подарувала першу із своїх потворних доньок — атомну бомбу, другу, водневу, виношувала. Допомоги цій породілі я безпосередньо не надавав, у подальшому займався лише чистою теорією, був одним із багатьох обраних, хто намагався осягнути неосяжне — примарні елементарні частинки і безмежний Всесвіт мріяв охопити одним поглядом. Усіляке бувало: і захвати, що межують з безумством перед незбагненною гармонією сущого, і напади відчаю від безсилля, і завмирання перед хисткою надією. Сильних емоцій у моєму житті було набагато більше, ніж розважних прозрінь. Не лише у поетів чуттєве переважає над безпристрасним розумом. Мені постійно доводилось оперувати часом, символ «t» був складовою чи не всіх формул, які я виводив сам і запозичав в інших. Він, час, непостійний і багатий на сюрпризи. Протон і електрон не підвладні його впливові, практично вічні, а, скажімо, піон існує неймовірно коротку мить — частку секунди з шістнадцятьма нулями після коми. Але й це супермиттєве життя так само необхідне світобудові, як і життя вічних частинок. Космонавт у польоті живе трішечки повільніше, ніж його товариш на Землі. І в просторах Всесвіту є колодязі — чорні дірки, куди час немовби провалюється і завмирає у безконечності. Відносність часу поза нами, довкола нас, усередині нас. Мільйон років або й набагато більше знадобилося нашим далеким пращурам для того, аби зробити собі грубе рубило, декілька сот тисячоліть — щоб озброїтися луком і стрілами, а за якийсь неповний десяток тисяч літ у бурхливому темпі промчалися до теорії відносності, до космічних ракет! Природа наділила нас розумом і натомість одержала динамічність. Наш час… Як відомо, люди майже завжди були невдоволені своїм часом, із заздрістю вдивлялися чи у минуле — мовляв, отоді було життя, не те, що нині, золотий вік, — чи з надією у майбутнє. Прозірливий Бєлінський з необачною захопленістю заявив: «Заздримо внукам і правнукам нашим, які житимуть у 1940 році»… А в тому році вже точилася найжорстокіша з людських воєн — друга світова. Я також хотів би знати, що станеться з нашими правнуками через сто років, та помилка Бєлінського остерігає від оптимістичних прогнозів. Щоб хоч якось збагнути майбутнє, варто звернутися до минулого, вловити в ньому особливості розвитку. Ньютон на схилі літ повернувся до богослов’я, Ейнштейн захопився грою на скрипці, складав немудровані вірші, Оппенгеймер вивчав санскрит, ну а я з головою пірнув в історію, шукав у ній щасливі моменти. У деяких солідних працях я надибував багатозначні слова «золотий вік енеоліта». Ще не було рабства, ще не стався різкий розподіл на багатих і бідних, а поширене тоді рільництво все ж таки годувало людей. Та кого з нас потішить таке ненадійне благополуччя, що добувається мотикою, залежить від найменших примх природи — дощу не на часі, випадкового граду, несподіваної посухи. Золотий вік — чи не так?.. Найщасливішими в історії вважають чотирнадцять років Перікла в Афінах. Так, але це щастя скарбника, який прибрав до рук спільну скарбницю. Афіни очолювали союз еллінів, безконтрольно розпоряджалися внесками, що стікалися з усіх міст. А Сократа тим часом було засуджено до страти, і великого Фідія кинуто до в’язниці… Коли пильніше вдивитися, жоден час не щасливіший од нашого. Я так і не знайшов в історії миті, про яку можна було б сказати: зупинись, ти прекрасна! Однак мізерна ж утіха — ми, мовляв, такі ж нещасливі, як і наші прадіди, нітрішки не добріші, не чуйніші один до одного. Людство завжди відмовляло собі б зайвому кусні хліба, щоб отримати смертоносну зброю. І тепер такий коштує у десятки разів дорожче, ніж трактор, що працює в полі. З власної зарозумілості і з непорозуміння ми продовжуємо відносити себе до виду homo sapiens — людина розумна, але нам набагато більше пасує назва, якою ми нагородили своїх далеких попередників homo habilis, людина уміла. Ми вправні, ми напрочуд кмітливі, винахідливо створюємо за допомогою одних речей інші, але вражаюче нерозумні, самі себе жахаємося. Ми звикли любити Батьківщину, шмат простору, де з’явилися на світ! І чомусь не кажемо про любов до свого часу. Люблю наш час, дивуюся йому, страждаю від нього і хочу, хочу щасливих у ньому перемін. Та чи можна вплинути на час? Так, втрутившись у природний хід розвитку. Так, вносячи елемент штучності у стихійні події. Так, зусиллям розуму! Я зараз немилосердно катуюся цим питанням. Після такої неоригінальної філіпіки, боюся, може скластися враження: еге, чи не хворий він манією месіанства. Недуга, справді, не така вже й рідкісна і в нашому раціональному віці. Месіанством?.. Ні! Хворію досить поширеною нині хворобою — неминущою тривогою за день прийдешній. Я, такий собі Георгій Петрович Гребін, який п’ятдесят шість років тому народився в глухому районному селі Ярове, в родині непримітного навіть за районними мірками службовця, з шкільної лави потрапив у окопи, поранений на Курській дузі, контужений в Карпатах, зараз маю ступінь доктора, звання професора, значуся в штаті відомого на весь світ НДІ, в міру щасливий сім’янин, я хочу, щоб життя і надалі процвітало на Землі. Хочу! Не осудіть за тривіальність.  

 

2



 

Навряд чи комусь пощастить уникнути в напруженій течії часу ударів, випадкових травм. Злигодні війни, поранення і контузію я якось не звик брати до уваги, скоріше навіть вдячний долі, «що в двадцяти баталіях я був, а не убитий». І шлях від студентика, який не встиг зняти військової шинелі, до відомого професора також можу вважати гладким. Неминучі неприємності, прикрі перепони були, але не такі значні, щоб ремствувати на них. Років п’ятнадцять тому чи навіть більше я побував у Лондоні на міжнародній зустрічі фізиків, розбурханих тоді теорією кварків. За кілька кроків від сяючої реклами Пїккаділлі під аркою будинку, що виходила на людну вулицю, я запримітив гурт молодиків, довговолосих, у барвистих кофтах, у намистах, з підфарбованими очима і намальованими губами, із зазивним виглядом панельних дівиць. — У вас такого немає, містер Гребін? — поцікавився мій попутник, відомий в Англії науковий оглядач. І я відважно, з чистим сумлінням відповів: — Ні. Скрушне зітхання: — В такому разі вірю — майбутнє належить вам, бо молодість багатьох розвинутих націй таїться у цій пошесті. Мене було покарано за зарозумілість. До того часу в мене вже підріс син. Він захоплювався марками, науковою фантастикою, фотографією, серед школярів шостих — сьомих класів на районних змаганнях по лижному спорту зайняв друге місце, учився нерівно, у щоденнику часто стояли поряд п’ятірки і двійки. Згадуючи минуле, виразно бачу його в ті щасливі літні дні на дачі в Абрамцеві, яку ми наймали у вдови художника, — вигоріле волосся, чисте, засмагле лице, очі, які довірливо віддзеркалюють небо, тісні потерті шорти і коліна в саднах… Щемить серце, хоч криком кричи. Сева — одинак у добропорядній родині. Та для підлітка настає така пора, коли кожна родина починає здаватися йому неблагополучною. Кожна, навіть найідеальніша! Стає тісно в її рамках, зовнішній світ манить до себе, опіка матері і батька пригнічує, хочеться волі й самостійності. Становлення людини не обходиться без цієї кризи, в одних вона проходить непомітно, в інших переростає у трагедію. Сева став частіше десь пропадати… Він відпустив волосся, категорично відмовився стригтись, одразу ж втратив вигляд доглянутої дитини, такий собі здичавілий послушничок. Він знайшов стару материну кофту з широкими рукавами, от тільки звичайні ґудзики його не влаштовували, десь роздобув мідні дзвіночки, власноручно їх пришив. У жіночій кофті з дзвіночками, у потертих, з чужого заду (виміняних) джинсах з торочками знизу, з неохайними рідкими косицями, що спадали на плечі, — дивна, одначе увага до власної зовнішності: намагатися не сподобатися іншим, бути схожим на городнє опудало. Наш син… Навряд чи він сподівався, що ми будемо милуватися ним, але нашу розгубленість, досаду, презирливість сприймав хворобливо, став надмір дратівливий. Тепер будь-яка дрібниця виводила його з рівноваги: осудливий погляд, гірка посмішка на моєму обличчі, прохання матері винести відро із сміттям — все це він сприймав як посягання на його гідність. І найпростіші питання оберталися для нього болісними проблемами — відзначати чи не відзначати вдома день народження, чи їхати разом з класом на екскурсію в Коломенське, чи просити у матері грошей на нові платівки?.. На його фізіономії все частіше з’являвся вселенський кислий вираз, допоки не захолов у постійну міну і остаточно спотворив його. Ми відчували — він дедалі більше вже сам себе не поважав. А я згадував випадок у Лондоні і розкаювався у браваді — у нас цього нема, ми на відміну від інших бездоганні… Те, що властиве для часів і народів, так чи інакше не може поминути і нас. Сакраментальний конфлікт батьків і дітей виник не вчора. «Я втратив будь-які надії щодо майбутнього нашої країни, якщо нинішня молодь прибере до своїх рук кермо влади, бо ця молодь нестерпна, просто жахлива». Ці слова сказав Гесіод ще у VII столітті до нашої ери, Але батькам наступних поколінь від того стародавнього зізнання легше не ставало.  

 

3

 

Ну якщо вже мені не по собі — повсякчас на грані відчаю — то, здавалося б, що має відчувати мати? Та як не дивно, вона не докоряла йому, не намагалася залізти в душу, не заводила всілякі спасенні розмови, мовчала і придивлялась. Та я бачив, як важко це їй давалося: змарніла, очі позападали, погляд став неспокійний, ніби вона увесь час чекала — ось-ось ударять ззаду. Ми одружилися, коли я був аспірантом, а вона студенткою четвертого курсу Катею Востровою — акварельне обличчя, світлі коси. Хіба міг я тоді думати, що ця ефемерна істота стане моєю непохитною підпорою. Не я — її, вона — моєю, на все життя. Щоправда, невдовзі Катя втратила свою ефемерність, розкохалася, набула величного виду. І слід сказати, що світлі Катині коси було відрізано… Я займався невловимими нейтрино, сушив голову над тим, сідлоподібна чи сферична форма Всесвіту, і не вмів пам’ятати про кахлі, що відпали у ванній, про пальто для Севочки, про те, що нарешті «хліб наш насущний даждь нам днесь». Цим клопоталася лише вона, Катя, я тільки покірливо схилявся перед її передбачливою мудрістю, тепер ось з надією чекав її рішення. І вона вирішила: — Це бунт, Георгію. Проти нас, проти цілого світу. Ти хочеш його вгамувати? Я нічого не відповів. — Де там, — гірко мовила вона, — ти волієш, щоб це зробила я. І я знову промовчав, бо вона вгадала. Мені нічого було додати. — Так от, Георгію, краще нам не помічати його хлоп’ячого бунту, вдати, що він не вартий уваги. Не підкидатимемо дров у вогонь. Сам згасне. Зайвий раз Катя довела свою незбагненну для мене мудрість — справді, Сева незабаром забув кофту з дзвіночками, підстригся, змив з лиця кислу міну, впрягся у шкільне ярмо, а воно нині тяжке. Давно зникли альбоми з марками, дитячі фотоапарати, підручники витіснили книги наукової фантастики, навіть у кіно вискочити бракувало часу, щоденні турботи про оцінки і синці під очима від старанності. Та пора обирати те, чому маєш присвятити себе. Треба чимось захоплюватись, щось шукати, нехай навіть на шкоду успішності, крадучи час у домашніх завдань, інакше — цілковита розгубленість на початку шляху, випадковий інститут, випадковий фах, ноша до гробу, доля невдахи. Я забив на сполох, і Сева охоче на це відгукнувся — став захоплюватись… гітарою! Цілими вечорами він бренькав з вражаючою занудливістю:  



Чухають хребти ведмеді
Об земную вісь…

 

З четвірочників скотився до трієчників і вже не піднявся. Мати не дорікала мені за необачність, тільки поглядала зрідка осудливим оком. Він подав на біофак, хоч з таким самим успіхом міг би подати на фізичний чи юридичний, його відсіяли після першого ж іспиту з математики. Отут і з’явилась на його ще по-хлоп’ячому пухких губах слабенька усмішечка, іронічна й беззахисна водночас. Усмішечка бувальця, який уже у всьому розчарувався, його вже не подивуєш і не зламаєш невдачею. Це вам не той кислий вираз недоростка, не пригніченість, не розгубленість, а набута після поразки рішучість. Сева недовго тримав нас у невіданні. — Більше нікуди не подаватиму. Навіщо? У школі була каторга, в інституті — знову!.. Хочу жити. Просто. Без натуги. На хліб для себе якось зароблю. Рішення безпрограшне вже тому, що для його здійснення не треба щось особливе робити. Я приголомшено дивився на усмішечку бувалої людини, приклеєну на хлоп’ячому обличчі. А мати тихо мовила: — Ти мене обкрадаєш, Сево. — Чим? — Яка мати не мріє подарувати світові видатну людину. Але він з ходу відрізав: — Що для тебе важливіше, мамо: те, щоб я став видатним, але був нещасним, чи ж щасливим, але непримітним? Я крекнув, а мати з тужливим здивуванням довго розглядала його. — Хто тебе так налякав, сину? — спитала вона. — Не ми ж. Сева вперто опустив голову: — Хочу бути вільним… від зайвих турбот. От і все! Його швидко звільнили від турбот про своє майбутнє — призвали в армію. Там за нього думали, ним розпоряджалися, жодних клопотів…  



 

4

 

Війна поріднила мене з однією людиною — Голенковим Іваном Трохимовичем, командиром дивізіону, з яким я пройшов від Калача-на-Дону до Сталінграда, від Сталінграда до Праги. Ще до фронту, на підготовчих навчаннях під Серпуховом, грізний майор Голенков випадково завважив, що хлопчина-розвідник батарейного взводу управління миттєво, не зазираючи до таблиць, робить потрібні розрахунки для наводки гармат. Сам майор Голенков прийшов із запасу, стріляв на громадянській з тридюймівок, дальність обстрілу яких чотири версти, балістику знав слабенько. Він був здивований моїми здібностями, пообіцяв зробити з мене командира, називав синком, і це, справді, стало не просто лагідним звертанням — я попав під батьківську опіку. Іван Трохимович вражав кощавою громіздкістю незграбного тіла, густим басом, суворо висіченим обличчям. Житейська мудрість, яку він прорікав між іншим, і досі для мене нестаріючий порадник: «Пильнуй свою голову, та пам’ятай, що твоя макітра не дорожча за інші… Ніколи не гарячкуй, шаплик води гасить вогнище… Не смій бути ситим, коли підлеглий голодний…» Усе життя пам’ятаю нелукаві батьківські настанови, і якщо не завжди їх дотримуюсь, то лише тому, що не маю ні сили волі, ні моральних якостей свого наставника. На Курщині під час наступу німецька батарея, яку ми намагалися подавити, накрила наш спостережний пункт, осколком мені перебило ліве передпліччя. Іван Трохимович приповз до нас з дивізійними розвідниками, власноруч волік мене на плащ-палатці через зону обстрілу. Я не пам’ятаю цього, бо джгут був невдало накладений, і я втратив багато крові, знепритомнів. Він ублагав, щоб мене не евакуювали, залишили при санбаті, боявся загубити. Боявся цього і я, а тому ще з незагоєною раною повернувся у дивізіон. Кінець війни застав нас під Прагою, Іван Трохимович сам добився моєї швидкої демобілізації: «Не ціле ж життя стовбичити тобі біля гармат». А через десять років вранці мене підняв телефонний дзвінок. — Великодушно вибачайте, але чи не тут мешкає Георгій Гребін? — Неповторний бас, який неможливо ні забути, ні сплутати. — Іван Трохимович!! — Впізнав, голубчик! Пам’ятає старого! — у басових руладах незвичне деренчання. Він демобілізувався в чині підполковника, жив у Москві, працював у якомусь галузевому главку інспектором. Був час, коли ми зустрічалися часто, я приходив до нього з своїми радощами й печалями, тепер бачимося набагато рідше, та раз на рік я обов’язково провідую його. Він ніколи не святкував своїх днів народження, відзначав лише один особливий день. Ваньці Голенкову, круглому сироті, село ухвалило ходити в пастухах, їсти у хазяїв, ночувати по чужих кутках. І ось одного разу, коли він під осіннім дощиком пас стадо на покосах біля ріки, з обрідкуватого ліска виїхало двоє кіннотників, у одного за плечима стирчала гвинтівка, у другого на поясі висіла кобура з наганом. Вони шукали броду через ріку, «де дно твердіше, важке поволочимо, щоб якось не загрузнути». Іван лишив стадо на хлопчину-підпаска, повів кіннотників на перекати, дно там щільне, пісок з галькою, будь-якого воза вдержить. Але важкими виявились не вози, а гармати… У село він не повернувся, лишився при артилерійському з’єднанні окремої ревбригади під командуванням товариша Пестуна-Гроздецького. Через рік неписьменний пастух вже командував батареєю, під хутором Михайловським його батарея розмела наступаючих козаків, виграла бій. Івана Голенкова було відзначено у наказі, підписаному Фрунзе, нагороджено іменним годинником. Після визволення Криму від Врангеля його послали на курси комскладу, та кадровим командиром він залишався недовго. Армія опікувала село, Іван Голенков очолював шефські бригади, виступав з доповідями, організовував лікнепи, їздив для ознайомлення у славнозвісний тоді радгосп імені Тараса Шевченка, де створювався перший тракторний загін. Скінчилося його шефство тим, що гімнастерку з чорними петлицями Іван змінив на піджак відповідального районного працівника, а пізніше. й обласного… Та не все котилося гладко, були чималі неприємності, про що він не любив згадувати. Їх списала війна… День, коли «від корів пішов до людей», він вважав найважливішим днем у своєму житті, відзначав його у колі близьких. Колись у цей день поруч зі мною за столом сиділи ровесники Івана Трохимовича. Нехтуючи артритами, колітами, катарами, які напосілися на них, старі налягали на горілочку і, відриваючись від спогадів, глухими басами й вібруючими дискантами виводили:  

Армія біла і чорний барон
Знову лаштують нам царський трон…

 

Нікого з них уже нема в живих, а сам Іван Трохимович, останній із могікан, насилу ноги переставляє. Він роком старший від нашого віку, що вже завершується. Він важко обертає своїми крупноблочними суглобами, складки пористої сірої шкіри обвисли, лише ніс, як і колись, твердий та іржаві брови кущисті й грізні, але під ними розмита дитяча голубінь. І зі свистом дихає, натужливо балакає — хворіє на астму, та розум зберіг ясний, поважність теж. Після господаря тепер я найстарший за столом. Доньки Івана Трохимовича і його зяті також не молоді, але вже для них «Вставай, країно гордая…» настільки ж екзотична, як для мене «Армія біла і чорний барон…». Іван Трохимович щоразу забирає мене від родинного збіговиська до своєї спартанської кімнатки, вмощується навпроти — напружено випрямлений, плечі підняті, лопатисто-широкі, вузлувато-венозні руки прикривають гострі коліна. — Мене, відживаючого, гризе тривога, мій друже… — Сиплим голосом, пересилюючи задишку. — Щось сталося, Іване Трохимовичу? — Так, голубчику, так. Стара руїна, бачте, почала думати. Я не вважаю за потрібне ні заперечувати, ні квапити запитанням — сам скаже, для цього й витягнув з-за столу, привів сюди. Він височіє у позі кам’яного фараона, дивиться молочним поглядом у вікно поверх гамірливого міста, поверх неспокійного сьогодні — у безконечність. — Я завжди був зарозуміло вдоволений собою… — Глухо, не мені, а кудись. — Так, все своє довге життя вважав — зірок з неба, звісно, не хапаю, зате сумління чисте, як сльозинка. Прожив вісім десятків, а вдивитися у себе ніколи було, квапився вперед, зорі назустріч. Лише тепер здогадався озирнутись, і… Натужливе, уривчасте зітхання, довге мовчання, погляд у далечінь. — І стукнуло у стару довбешку: скільки прожив — а що зробив? Цеглини у стіну не поклав. Хтось інший будинки будував, заводи зводив, землю орав, а я… Я, голубчику, або стріляв, аба покрикував: «Давай-давай!» — Ви ж знаєте, я також стріляв і анітрохи не розкаююсь, а пишаюся навіть, — заперечив я. Іван Трохимович хмикнув і не поворухнувся. — Не витрачай марно порох, голубе, не переконуй, я й без тебе знаю, що гармата теж може служити для життя. Так, саме з таких гармат я й стріляв. Так, заради життя! Але ти ось відстрілявся і зайнявся зовсім іншим — в науці риєшся, забув про приціл, гармата в душі не сидить. А та тридюймовочка, з якою я в молодості близько познайомився, характер мені зіпсувала, не міг я щось робити, не трощачи, навіть коли розмовляв, то щодуху старався, щоб слова мої мали пробивну силу. «Давай-давай!» — штукенція вибухова. — Обстановка була вибухова, Іване Трохимовичу. Знову хмикання. — Пробував, голубе, пробував звернути на обстановку. З цього щось виходило, але… через раз. Я сам і розпалював обстановочку, а потім боявся, щоб не вибухнула, лиха не наробила. Замовк, темніючи лицем, дихаючи зі свистом, відводячи від мене погляд. Відсапався, заговорив глухо, ніби в шубу: — Ніхто мене не змушував в селі Старожилові храм ліквідовувати, сам додумався. І обстановка цьому ніяк не сприяла. Товариство по спільному обробітку землі створювали тоді, намагалися людям очі відкрити на краще життя, в довір’я увійти. Нащо, здавалося б, на конфлікт наражатися, навпаки, варто було з батюшкою щиросердно побалакати. Попик був старезний, та не дурний — підтримав би, не на лихе підбиваю, жінки йому вірили в усьому, а жінки й мужиків допомогли б умовити. Та де там, від ненависного бога поміч приймати! Ліпше його викорчувати, щоб під ногами не плутався. До начальства їздив, кулаками грюкав, доводив — мовляв, корчувати треба, і негайно! Вигримав дозвіл — бога скинути, церкву закрити, дзвони зняти! Мотузками — ех, дубинушка, ухнем! — дзвони стягували. Великий брязнув — мороз по шкірі. Плач, голосіння, стогони, жінки розлютились, юрбою на нас з цеглинами. Двом активістам голови пробили… Обстановочка розпеклася до білого… — Іван Трохимович задихнувся, виждав, похмуро кинув: — Лопнув наш ТОЗ. Я приголомшено розглядав його — широкий напружений кістяк, сивина в жовтизну, темне покарбоване лице. Я знаю його чверть віку, бачив у хвилі смертельної небезпеки, це людина кришталевої чесності і самовідданого благородства, він з тих, хто не може бути ситим, коли голодні інші, ніколи не жив для себе, а от наприкінці життя — самосуд. Можливо, зараз він чекає від мене захисту, та чи можна спростувати вистраждане? Тут так легко впасти у милосердну фальшивість… Образити фальшивістю не осмілюсь. Я мовчав. І він знову заговорив — з понурим роздратуванням, із задишкою: — А чи не тому, що я життя перепалив, мої діти холодні, мов крижини?.. Так, і доньки, і зяті! Пробував їм сповідатися — стенають плечима: мовляв, ясно, нам не дивина. Запитую про майбутнє: яким би хотіли його бачити? Знову стенають… Та біс би його взяв, мене, вважай, уже нема на білому світі! За вас же, живих, страхаюсь. Камо грядеші, человеце?.. Хм-м… Я мовчав. Напевне, і моє мовчання він сприймав як стенання плечима.  

Учорашній школяр Сева Гребін ще не понюхав життя, а вже панічно лякається його. Доживаючий своє Іван Голекков також охоплений страхом. І я, який стоїть між ними, представник зрілого покоління, можу лише стенати плечима — не панікуватимеш увесь час, до всього звикаєш. Камо грядеші? — в усі віки перед людьми поставало це запитання. Куди йдеш ти, людино? Що чекає тебе попереду? І скільки вже було епідемій жаху перед прийдешнім — люди кидали роботу, забували про хліб насущний, чекали, що ось-ось розверзнеться земля, встануть мертві, труби архангелів звістять про страшний суд, про кінець світу. Апокаліпсиси ніколи не виходили з моди. Але ось тепер загрожує не якийсь гіпотетичний гнів божий, ми смертельно небезпечні самі для себе своєю зрослою могутністю, своєю неприборканою енергією, своєю некерованою поведінкою. Якщо лікар ставить діагноз: ось такий не може володіти собою, — то ця особа психічно ненормальна.  



Крий боже стратитись ума,
Вже краще посох і сума.

 

Ну а як атестувати разом усе людство, котре не здатне відповідати за власні вчинки? Здвигнемо плечима?  



 

5

 

Ми прославляємо видатних діячів, які уособлюють найактивнішу людську діяльність. Вони — носії ідей, вони — джерела сигналів, що приводять у рух маси. Через них, здавалося б, найлегше підійти до найзаповітнішого — яке ж усе-таки значення усвідомленої діяльності людини, що діється з її волі, а що мимовільно? У минулому столітті на цю тему точилися запеклі суперечки, впадали у крайнощі аж до безапеляційних тверджень — історію творять герої! І народники йшли в народ, наміряючись героїчним подвижництвом змінити багатостраждальне народне життя. І най рішучіші з народників озброювались саморобними бомбами, прагнучи ціною самопожертви прибрати тих, хто, на їхню думку, заважає історії. Така смілива практика не допомогла знайти відповіді, вирішення питання так і не вийшло за межі непевних здогадок. В інших науках свої непевні здогадки вчені перевіряють експериментом. Історія ж експериментаторству не підлягає, Сама по собі вона найдинамічніший процес у природі. Історична наука, на жаль, чи не найстатичніша з усіх наук. От коли б можна було вилучити з історії якусь відому історичну особу, а потім поспостерігати — як без неї розгорнуться події. Ех, якби ж то… Се явно неможливо. Але ж яка незбагненна межа у наш вражаючий вік між можливим і неможливим! А чи давно було неможливою маячнею дістатися Місяця…  



Гортаючи на сон грядущий популярний журнал, я випадково надибав статтю… Група біологів, очолювана доктором біологічних наук В. В. Меншуткіним, поставила собі за мету промоделювати — не більше не менше! — еволюцію хребетних, починаючи з праланцетника. Це примітивне створіння жило на нашій Землі у теплих морях близько мільярда років тому, було десять сантиметрів завдовжки, мало, мабуть, напівпрозоре тіло і спинну струну без жодних натяків на головний мозок. Воно стало предком усього, що плаває, повзає, літає, бігає на планеті, плоть якого тримається на кістяку. Предком і самої людини. Промоделювати, як відбулося таке багатолике перетворення праланцетника, схематично відтворити різноманітний мінливий шлях протягом мільярда років… Легко сказати! Та біологи під керівництвом доктора Меншуткіна і раніше моделювали з допомогою електронно-обчислювальної машини не такі масштабні відтинки еволюції. І зараз вони розробили вихідну програму, яка містила характерні особливості праланцетника, враховувала зовнішні умови. Закодований праланцетник, як і живий, здатний був давати потом ство, яке однаковою мірою вміє і не вміє пристосовуватись до навколишніх умов. Еволюція повинна відбуватись за Дарвіним — шляхом відбору випадкових змін. Програму заклали в М-4030, далеко не найбільш швидкодіючу обчислювальну машину. Вона слухняно почала видавати в періодичних розпечатках набори символів, з яких експериментатори без особливих зусиль стали реконструювати тварин, так би мовити, вже у «плотському вигляді». Те, що у природі відбувалося за десятки й сотні мільйонів років, машина прокручувала за хвилини… Якщо природа обрала той шлях розвитку, який маємо ми на своїй планеті, то хто може гарантувати, що він єдиний? А раптом еволюційних шляхів безліч, не відомо, який ще випаде… Меншуткін загадував: а чи не утвориться якась куляста істота, що котитиметься по землі. Його помічник кандидат наук Б. Мєдников мріяв, що розвинуться шестиногі — схожі на комах — ссавці, яким у майбутньому чому б і не перетворитися в кентаврів. Та жодних чудес не сталося. З праланцетника в машинній еволюції утворились різноманітні риби, вони обростали панцирем і втрачали його, ставали гігантами і знову дрібніли. Нарешті одна з них виповзла на плавниках з води на сушу, перетворилася в ящира… Врешті-решт з’явилася істота з високоорганізованою нервовою системою, яка пересувалася на задніх кінцівках. Машина чесно повторила ту велику второвану дорогу, яку пройшли ми, — від праланцетника до людини! Прочитавши це, я розхвилювався і засоромився. Кому-кому, а мені постійно доводилось і самому писати екзерсиси і брати участь у колективному створенні симфонічних композицій, які відтак програвалися на таких от гармошках, відтворюючи певні фізичні картини світу. Поетам не властиво «алгеброю гармонію перевіряти», але лінгвісти, які вивчають цих поетів, тепер дуже часто вдаються до таких складних математичних обчислень, що з ними вправляються тільки комп’ютери. Історики ж і тут показали себе як рутинери. Якщо вже біологи зважились програти на машині мільярдолітній розвиток, то чому ж те саме не можна зробити з людськими століттями і тисячоліттями? Слід узяти реальний історичний період, в якому діє якась видатна особа, запрограмувати його, перевірити на обчислювальній машині — чи співпаде запрограмований розвиток з ходом історії? Співпаде — чудово! Ось тоді вилучимо з програми видатну особу, подивимось, як змодельована історія поведеться без неї. Матимемо конкретні результати, не ворожіння на бобах. Виявляється, з непідвладно-величною історією також можна проводити експерименти. Та легко сказати — запрограмувати шмат історії. Це означає роздробити увесь шар багатоманітного заплутаного життя на найпростіші складові частини, зобразити їх у вигляді окремих задачок з таким розрахунком, щоб розв’язувалися вони лаконічно — так чи ні. Саме таким чином і здатна відповідати машина, що діє за принципом — пройшов або не пройшов електричний імпульс, оперуючи набором одиниць і нулів, з безлічі яких і утворюються певні складні вирази так само, як і поєднання крапок і пробілів на газетному аркуші дає тональний відбиток фотографії. Я спершу загорівся, але одразу ж охолов — не під силу, недарма ще ніхто не брався за такий подвиг. Однак скалку загнав глибоко, почалося запалення, я ні на хвильку не переставав думати. Власне, мене цікавить не широкий фронт історичного минулого, а лише відрізок, на якому діє якась видатна особа, той же, приміром, Христос. Це вже дещо полегшує моє становище. Мені слід з’ясувати межі впливу Христа. Колись у нас беззастережно відкидали його історичну реальність — міфічна постать, плід уяви багатьох поколінь. Тепер, наскільки я знаю, всі наші історики розкололися на два табори, одні, як і раніше, вважають — такого насправді не було, Другі твердять — був, є скупі свідчення. Я схильний вірити останнім, і не лише тому, що існують уривчасті спогади про нього у стародавніх джерелах. Ні, не квапливо кинуті застереження Таціта, Плінія Молодшого, Светонія переконують мене, а об’єктивна обставина: якщо виник могутній рух — християнство, то біля його витоків доконечно мала бути і видатна особа. Людська пам’ять вказує на галілейського проповідника — Ісус Христос, а не хтось інший! Нема сенсу відкидати це, ставити замість відомої величини безликий ікс. Важливо розгледіти у Христові підбагатовіковими нашаруваннями божественного — людину. І я взявся прискіпливо вдивлятись.  

 

6



 

Його туманна біографія у певному розумінні результат біографії всього людства. А його духовне зародження взагалі бере початок від непроглядних далей буття, ще у світі тварин, де сильний уже починає підкоряти слабкого. Та знаменно — нерівна війна сильного зі слабким у тварин до крайньої жорстокості не дохбдить. Сутички за високе становище значною мірою нетривалі і безкровні, швидше символічні — войовничі звуки, показні випади, демонстрація агресії, боротьба характерів, у якій нерішучий відступає, не встряючи в бійку. Смертельний кінець у такій війні — виняткова рідкість. Характерно: хижаків природа нагородила знаряддями вбивства, але водночас заклала у них інстинкт, що перешкоджає нещадно розправлятися зі своїми «одноплемінниками». Стримуючий інстинкт, виявляється, сильніший від ненависті. Якщо у сучасних людиноподібних мавп бійка за першість майже ніколи не призводить до смерті, то, мабуть, убивство було невластиве і тим приматам, яким належало перетворитися у людей. Та, напевне, і ті самі перволюди, ті низьколобі, звіроподібні дикуни, одна згадка про яких змушує мимохідь здригнутися, найімовірніше також не були жорстокими один до одного. Але вже синантроп, далекосхідний співбрат пітекантропа, досить далеко просунувся по еволюційних щаблях, щоб побороти в собі охоронні інстинкти — його череп археологи знайшли у «кухонному смітті». А от уже коли вони ласували один одним, то, мабуть, і билися між собою з лютою нещадністю. Людина карколомно швидко вбиралася у силу — що раніше було недосяжним, ставало доступним, а усвідомлення своїх можливостей змушувало жадати чимраз більшого і більшого. Єдиною істотою, яка стояла на заваді здійсненню невтолимих людських бажань, була інша людина, така ж ненаситна і така ж озброєна. Чи є зараз на нашій планеті хоча б одна місцинка, обжита людиною, не зрошена її кров’ю, не вимощена її кістками у самоутверджуючих битвах?.. Та ось відкрилося — відняти життя можна не вбиваючи, а присвоюючи його. Живи, але не для себе, а для мене! Жорстоке насильство стало способом існування, без побоїв і наруги не виростав колосок у полі, не з’являвся хліб на столі. Ненависництво настільки заражає свідомість людей, що навіть богів-заступників вони уявляють собі не інакше, як злостиво-підступними, жорстокими до дріб’язкової мстивості. Великому Зевсові здається, що його обділили при жертвуванні, і він у скриньці Пандори насилає на рід людський хвороби і нещастя. Ясночолий Аполлон здирає шкіру з силена Марсія за те, що той посмів змагатися з ним у грі на флейті. Ягве, всемогутній, єдинодержавний бог євреїв, повсякчас у метушливій стурбованості: чи бояться його люди, а що, коли ні? Від Авраама він вимагає неможливої жертви — заріж для мене свого єдиного сина. І коли слухняний Авраам підняв ножа, бог задоволено зупиняє: «…бо тепер я довідався, що ти богобійний…» А проте серед загальної жорстокості лунають застережливі голоси. «Не йди слідом за більшістю на зло…» — повчає Мойсей. А полум’яний Ісайя просто вимагає: «Звільни окови неправди, розв’яжи пута ярма і пригноблених відпусти на волю…» Ні, це не атавістичний вияв закладеного природою охоронного інстинкту. Серед знемагаючого людства повинен був зринути безкомпромісний голос, що рішуче відкидав будь-яку жорстокість. Світ став чекати провісника, і він з’являється — з глибин пригніченого народу, з найнижчих верств, із знедолених. Він не кричить і не залякує, як це робили до нього численні пророки-правдолюбці. Хто відгукнеться на войовничий зойк, коли лементують повсюди. До залякувань всі давно звикли. Він нечутно переконує: «Ви чули, що сказано: «Люби свого ближнього і ненавидь свого ворога». Я вам кажу: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто вас переслідує… коли-бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду маєте? Хіба не таке й митники роблять?» Світ без ворогів, світ взаємної любові — нове божевільне бажання всупереч самій природі, яка розпорядилася навіть серед тварин: сильний править слабким, подбавши лише про обмеження. Воістину невгамовна людина! Вона і тут заміряється на неможливе, непередбачене матінкою-природою. Але мати-природа передбачливо обділила нас крильми, а ми все-таки літаємо. Хіба злетіли б ми у небо, коли б у мороці віків непідготовлена людина з нерозсудливою пристрастю, всупереч природі, не зажадала б явно неможливого — хочу літати! Хочу — і квит, без усяких на те підстав. І підстави було знайдено пізніше. Хвала тим, хто заражає рід людський нездійсненними бажаннями.  

 

7



 

Ті, хто користується автобусами, поїздами, літаками самі не водять їх. Так само й ті, хто звертається за допомогою до обчислювальних машин, безпосередньо з ними не спілкується. Існує постійно зростаюча армія спеціальних товмачів між людським і електронним інтелектом. По-буденному вони іменуються програмістами. Я стикався з багатьма з них, одні у моєму житті значили не більше, ніж випадкові водії таксі — провезли та й висадили, — з іншими мене пов’язувала міцна дружба, а для програмістки Ірини Сушко я був ще й хрещеним батьком. Нільс Бор якось мимохідь кинув, що недостатньо божевільна ідея у фізиці має менше шансів бути правильною. Кожен фізик, котрий себе поважає, пробував божеволіти, я теж цим грішив. Одну трошки ненормальну ідею, яку я виношував, треба було підперти розрахунками, для цього потрібен був програміст, а їх тоді украй бракувало. Мені порадили взяти студентку останнього курсу мехмату: «Винятково здібна!» Миловидно носатенька, але з густими, суворими недівочими бровами, Ірина, здавалося, уся зіткана з несумісних протилежностей: гоноровито-самолюбива і водночас пристрасно недовірлива до себе, поривчаста і вкрай обережна — з тих, хто сім разів прискіпливо відміряє, перш ніж відрізати, — її пристрасна переконаність могла несподівано змінитися гарячим запереченням, впертість — розкаянням. Одне слово, це той іще характєрик— з вибриком. Однак ми з нею чудово спрацювалися, разом одержали переконливі докази, що моя ідея, поза всяким сумнівом, божевільна, не має нічого спільного з реальною дійсністю. Для мене — невдача, коли не конфуз, для Ірини — змістовна дипломна робота. Їй пророкували велике майбутнє, Але нерівний характер, підхльоснутий зарозумілістю, відкинув її від фізики: — Георгію Петровичу, на сходженому вздовж і впоперек континенті Економіки мають бути потаємні стежки, які ведуть під неприступні стіни Моралі! Хочу пошукати. Я вже добре знав її, а тому не сперечався і не відраджував, лише кинув на прощання: — Якщо упрешся в глухий кут, вертайся назад до нас. Можна не сумніватись, жодних заповітних стежок вона не знайшла, але до нас не вернулася, продовжувала програмувати господарські операції. Тут нове слово сказати важко, цюжилу розробляє багато хто, особливо активні американці. Ірина зрідка телефонувала мені просто так, по давній пам’яті — дізнатися, як живу, — ще рідше ми зустрічалися у спільних знайомих. З носатенької норовистої дівчинки вона перетворилась на трохи незграбну жінку, яка не надто вже прискіпливо стежить за собою, однак по-своєму привабливу, можливо, навіть красиву — з темним загадковим поглядом з-під лякаюче густих брів. Вона вже встигла розлучитись, не так давно одружилась вдруге з чоловіком, набагато старшим за неї, відповідальним керівником якогось відомства. Зараз Ірина знадобилася мені — не для поради. — Прийду! — одізвалася вона в телефонну трубку з властивою їй рішучістю, продиктувала час і місце зустрічі: — О першій у вас в інституті. Не зустрічайте — дорогу пам’ятаю.  



Дві скромні будівлі — старий і новий корпуси — можна назвати постпредством нашого інституту в столиці. Тут привільно розташувалась адміністрація, є актові зали, різні за розміром, на всілякі випадки, дві бібліотеки і кілька лабораторій, що мають швидше музейне, ніж робоче значення, — в них свого часу тихо відбувалися події, що згодом набули гучного розголосу. Основні сили інституту давно перенесено у заховане в лісах за межами Московської області академмістечко. Там у нас, по суті, багатоцехова, технічно устаткована фабрика, де сотні співробітників з ученими ступенями і без них добувають (чи принаймні намагаються) унікальну інформацію. В Москві у нас тісно, далеко не всі заслужені професори мають пристанище в стінах своєї альма-матер. Теоретики взагалі вимушені бути надомниками. На мене ж колись поклали досить розпливчасті обов’язки головного консультанта по науковій періодиці і виділили у. старому корпусі під самісіньким дахом — п’ятнадцять квадратних метрів — простору кімнату з широким арочним вікном на гамірну вулицю. Покладені обов’язки якось непомітно злиняли з мене, мов зимова шерсть із зайця, а кабінет разом з непоказним канцелярським столом і солідною шафою, захаращеною старими журналами і монографіями, лишився за мною. Єдиний мій внесок у нього-велика, як плакат, фотографія спіральної галактики М 51, яка нагадувала розкуйовджений знак запитання. Фотографію цю подарував мені автор, американський астроном з Паломарської обсерваторії. Разом з ним я пробував пояснити, чому завихреність галактик не розмазується, коли, здавалося б, повинна. Мій інтерес до завитків цієї галактики давно пропав, а її портрет лишився. Під цим от космічним портретом і розмістилася Ірина Сушко. Вона запалила сигарету і забула про неї, слухала, і на вилицях проступав легенький рум’янець. Заряд свій я випустив швидко — задум і досить довге запитання: чи не знає вона якоїсь забутої ідейки створення математичної моделі історії. Я закінчив. Ірина поривчасто підвелась, підійшла до вікна, довго стояла спиною до мене, напружена, осино-тонка у талії. — Ви божевільний, Георгію Петровичу, — мовила нарешті й обернулася. — Я в захопленні від вас. — Як накажете розуміти, Ірочко, — похвала це чи осуд? — Ніби вам не однаково? У похвалі моїй потреби не відчуваєте, осуду мого не боїтесь. — Боюсь осуду, хочу вам подобатись, бо потребую вашої допомоги. Вона відхилилася від вікна, різко присунула стільця, сіла навпроти, приховуючи під насупленістю хвилювання, вимогливо сказала: — Покажіть мені кінчик надії — стрімголов кинусь за вами. — Отож-то й воно — с амому було б за що вхопитися. — Не намагайтеся стати істориком, Георгію Петровичу, тим рибалкою, який лише виуджує прикмети минулого. — У кого ж тоді радите перекваліфікуватися? — У мислителя-анатома. — А це ще що за гібрид? Ірина розглядала мене вимогливо сяючими очима. — О, ви такі наївні і не здогадуєтесь, що вам доведеться розтинати на частини, розкладати по полицях заплутану історію. Не здогадуєтесь, але пропонуєте — чи не візьмете на себе облік і систематику? Візьму, Георгію Петровичу, коли матиму що обліковувати, що приводити в систему! Я мовчав, прикидав — на що сам замірився і що можу обіцяти цій жінці? Взагалі-то йду на авантюру, пообіцяти нічого певного не зважусь. А підозрілий замір напевне вимагатиме чималої праці, і я компенсувати її нічим, окрім хороших стосунків, не зумію. А чи не варто, доки не пізно, схопити себе за комір?.. Ірина придивлялася, вичікувала і не дочекалася, сама м’яко повела далі: — Боягузи в карти не грають, Георгію Петровичу. Ладна з вами йти ва-банк. З вами, Георгію Петровичу, тільки з вами! І не заради давньої дружби, і не тому, що сподіваюсь на тріумф, а тому, що знаю — ви на неосмислене не покличете. Сенс на бочку! Я ж бо навіть із найшвидкодіючою машиною нічого на бочку не покладу. Не мені вам розказувати: машина — дурепа, вміє перемелювати лише чуже. А я служниця цієї дурепи. Ми всього-на-всього ваш костур, Георгію Петровичу. — Цебто, не знаєш броду, не лізь у воду, — отямився я. — Що ж, шукатиму цей брід. Поки не знайду, не потягну вас за собою. — Ні, Георгію Петровичу! Ні! Разом поліземо. Костур, який нащупуватиме тверде дно, буде з вами. Інакше навіщо ж ми потрібні, коли брід знайдено? — Чи відшукаємо брід, чи перейдемо — однаково наперед вдячний вам, Ірино. Вона норовисто труснула головою. — Нема за що, Георгію Петровичу. Грішна! Не заради слави вашої, заради власної вигоди… Закисла я без вас. Чорт зна чим тепер займаюсь, технологічні процеси пекарні тепер програмую. Та з цим будь-який більш-менш математично грамотний дячок упорається. Подвигів запрагла! Щоб — «засверби, рука, розвернись, плече»! Василя Буслая у собі відчуваю! Я зітхнув: — Подвиги по стовповому шляху ростуть, а я тягну у невідь-які нетрі. Заблукаємо, Василю Буслай, у незнайомих місцях… — То й заблукаємо, хто нам за це дорікне? Не планову ж роботу виконуємо, а лише задля цікавості… А раптом — вийде!.. Недопитливі на жар-птицю не полюють. Вона пішла. Я став біля вікна. Вниз у, за вікном, розмішуючи мокрий сніг на асфальті, стадно мчали машини, вогка імла над заклопотаною метушливою вулицею, слизька бруківка, сіре небо, нависле над високими примарними будинками, — тьмяна буденна днина, що не дарує надій, не настроює на мрії, не викликає завзяття. Над світом неспішно котиться ще один березень, відчувається рання весна, гарчать на московських вулицях машини, розбризкують талий сніг. І десь за суконним небом, у сонячній порожнечі, плаває навколо Землі космічна станція «Салют-6», з’єднана недавно з кораблем, який доправив двох нових добровільних в’язнів в ім’я науки. А я похмуро стовбичу біля вікна, без особливого піднесення вибудовую усе ж таки химерні плани — як прорватися на дві тисячі років назад, у прадавні часи, щоб убити там того, кого найчастіше, найгучніше славили у віках. Пізніше я часто згадував цей тьмяний день, коли була відлига. Забув навіть його дату, а вона мала бути червоною у моєму календарі. Відтоді все і почалося, доти були тільки мріяння. Того дня я завербував штурмана у плавання по ріці Часу. З того дня я почав відбирати з історії потрібний мені багаж. Тут початок!..  

 

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка