Володимир тендряков сказання першепро невчасно загиблого Христа



Сторінка10/10
Дата конвертації16.03.2016
Розмір2.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
5

 

Самотній я сіяч свободи,


Бо вийшов рано до зорі, —
І, щоб зійшли щасливі сходи,
Я кидав в борозни старі
Насіння чистого без ліку, —
Та загубив я стільки віку,
Труди і мислі в тій порі…

 

Мабуть, усі, хто уособлював совість людства, хто кидав живлюще насіння добра і справедливості, як і Пушкін, переживали безсилий відчай. Багато хто з них втрачали не тільки «труди і мислі», але й життя. Пушкін вважав — у всьому винні затурканість, байдужість людей:  



Пасіться, скорені народи!
Прекрасна вольносте, дрімай!
Навіщо чередам свободи?
Їх треба різать, стригти — й край.[1]

 

Переважна більшість подвижників думала так само. Найдавнішому зображенню колеса — незграбному, ще без спиць, на так званому штандарті Ура — не минуло ще й п’яти тисяч років. На світі є дерева старші за віком. Еволюційна мить, у яку вкладається уся наша буйна цивілізація. Ніщо у природі не перебуває у спокої, рух — одна з умов існування від елементарної частинки до Всесвіту в цілому. Характер руху визначає специфіку природних модифікацій. Планети Сонячної системи не можуть обертатися швидше чи повільніше — система розвалиться. Людство сьогодні може перебувати лише у стані зростаючого прискорення. І такий стан аж ніяк не виняток, через нього проходить і штам бактерій, які розвиваються, і популяція тварин, котра збільшується; і нинішній вибух інформації — явище цього ж порядку. Математики називають це експонентним розвитком. Зростаюча швидкість не минає даром, за неї доводиться дорого платити — силою і добробутом багатьох поколінь безіменних рабів, кріпаків, фабричних робітників, потом і кров’ю яких змащене колесо історії, що мчить уперед. І як наслідок — гноблення, ворожнеча, взаємна ненависть, приниження, плазування. Вершаться завоювання, освоюються нові стихії, але…  



Людино, в маєві стихій
Ти в’язень, зрадник чи тиран.

 

Пушкіну поетичною силою проголошував традиційний погляд — люди відповідальні за свою порочність. Маркс розкриває об’єктивні причини. Він вважав, що продуктивні сили, які бурхливо розвиваються, не принесли і не принесуть, якщо не змінити існуючі порядки, щастя трудівникові. Він висуває теорію відносного й абсолютного зубожіння робітничого класу. Якщо рабовласник мусив ще якось дбати про свого раба — власність, втрата якої — прямий збиток йому, — то капіталіст наймає робітника: це не власність, берегти нема чого, помре від виснажливої праці — туди йому й дорога, легко замінити іншим. Машини вивільнили від роботи стільки трудівників, що завжди знайдуться охочі продати себе за черствий кусень хліба. Щодалі, тим більше буде машин, їх вдосконалюватимуть, виявиться ще більше безробітних, готових найнятися за мізерну копійчину, заробок робітників нестримно поповзе донизу. Продуктивні сили ростуть, разом із ними росте зубожіння трудящих мас, у такій же пропорції росте багатство власників, росте озлоблення до них, існуючий колись антагонізм загострюється до краю, сильним світу цього доведеться вдатися до таких жорстоких заходів, яких людство ніколи й не знало. Страх, що буде. Та не ринуло й сімдесяти років з тієї пори, як Маркс опублікував свою теорію зубожіння, а вже один з його прихильників, Франц Мерінг (який, за визначенням Леніна, не лише хотів, але й умів бути марксистом) повідомляє, що «широкі верстви робітничого класу забезпечили собі на грунті капіталістичного ладу існування, яке за рівнем навіть вище, ніж життєві умови дрібнобуржуазних верств населення». До нашого часу ці життєві умови робітників ще більше поліпшилися — восьмигодинний робочий день, два вихідних дні у тиждень і матеріальна забезпеченість, про яку колись могли лише мріяти прості трудівники. Що ж сталося?.. Може, закон — чим вищі продуктивні сили, тим вищий темп розвитку, що їх пожирає, — виявився хибним? Чи, може, цей темп став спадати, молох почав втрачати апетит?.. Безпристрасні математичні розрахунки передрікають саме такий результат — прискорене зростання до безконечності тривати не може, спад неминучий. Не випадково ми говоримо про науково-технічну революцію. Ми спостерігаємо, як світ заповнюється машинами, їхній невичерпний потік ширшає, проникає у всі закутки нашого життя. І самі машини з кожним днем стають усе продуктивнішими, з кожним днем вони казково вдосконалюються… Ні, продуктивні сили тепер зростають з фантастичною могутністю, викликаючи феноменальний темп розвитку, котрий не на жарт починає лякати нас. Закон зростання не лише не втратив силу, він тепер проявляється з ошелешуючою наочністю. Одвічний молох росте як ніколи, як ніколи ненажерливий. Ну що тепер для його непомірно зрослого апетиту та мізерна надбавка, котру вичавлювали з трудівника жорстокою експлуатацією! Фізичні ресурси людини практично невідчутні для гігантського колоса. Лише посилена експлуатація надпотужних машин здатна його наситити. У світі розвивається процес — експлуатація людини підміняється експлуатацією манган! Та невже?.. Дружина вклалася спати. Опівночі прийшов Сева, просунув до нас голову, сказав: «Пардон», зник у своїй кімнаті і, пововтузившись за стінкою, також заснув. Ми з Толею сиділи віч-на-віч за неприбраним столиком, стиха балакали. Усе, про що я розмірковував з Мислителем безсонними ночами, зараз вихлюпнув на Толю, і це вивело його із звичної самовпевненої рівноваги — ні тобі зручної пози у кріслі, ні загадкової блукаючої усмішечки, позирає спідлоба, і навіть фізіономія його, здається, видовжилася від серйозності. — Сита людина необов’язково має бути добрішою і чуйнішою. Це давним-давно запримічено, Георгію Петровичу… — Та своєї кошачої скрадливості Толя не втратив, обережно підкрадається, щоб стрибнути. — Зараз багато країн живуть у достатку, та жодна, Георгію Петровичу, жодна не може похвалитися високою мораллю. Навпаки, саме ситі стогнуть від падіння моралі. Я випереджую його стрибок, запитую: — Що ти хочеш сказати? Толя зітхає. — Гадаю, що ви й самі це добре розумієте, Георгію Петровичу. Спосіб виробництва сприятливо змінився, а люди не почали краще ставитися один до одного. Отже, Пушкін і решта поетів і моралістів, які страждали за народ, мали рацію — біда не в способі виробництва, ущербність закладена у самій людині. Як її викорчувати? Проповіддю «люби ближнього» не виходить, віршами — теж… Він запитально дивиться на мене. Зараз це вже не самозакоханий суперменчик — аби потішитися знаннями, «летіть, голуби»… У його голосі не іронічні, а пристрасні нотки: як викорчувати?.. Запитально вдивляється, чекає відповіді. Схоже, що якусь перемогу над незалежним хлопчиком я все-таки здобув. — Ти вважаєш, що спосіб виробництва змінився? — спитав я. І Толя розгубився: — Я-як?! Ви ж щойно казали… — Казав: змінилося виробництво, а не його спосіб. — Хіба це не одне і те ж? — Ні. Його натоптане жирком тіло напружилося. — Винен, Георгію Петровичу, тупий, невтямки — яка різниця? — Яка різниця між плаванням і стилем, дією і способом її здійснення?.. Плавець вийшов з дитячого віку, став сильним чоловіком і плаває сильно, але… по-собачому, як у дитинстві. А як незручно при цьому себе почуває! Так і виробництво, розвинулося, набуло розмаху — дідам не снилося! — а здійснюється воно тим же дідівсько-капіталістичним способом: по найму. — Ну і що ж? — А те, що акт найму — своєрідне диктаторство: виконуй те і те, одержуй стільки-то, сам собі не належиш, за тебе вирішують інші. — Але це диктаторство вже не те, Георгію Петровичу, помітно пом’якшало — соки не вичавлює, від нього не дуже страждають. — На жаль, змушує страждати. — Трудівника!.. — Його в першу чергу. Толя мерзлякувато зіщулився. — Щось у мене не в’яжеться, Георгію Петровичу. Колись вичавлювали соки — страждали, певна річ, тепер соки не вичавлюють, і ось тобі — сильніші страждання. — Колись усі сили, увесь свій час трудівник тратив на те, щоб прохарчуватися, задовольнити чисто фізіологічні потреби, на щось інше йому часу вже не залишалося. А тепер «бути ситим» усі сили не з’їдає, утворюється надлишок. А зайві сили прагнуть виходу, не можуть бути в спокої. Достатньо найменшої зачіпки, щоб людина почала проявляти себе. Так, саме зачіпки, так, поштовху, який вона одержала зовні. А трудівник кожного дня відчуває поштовхи, що дратують його, щодня він опиняється у незавидному становищі — безвідмовно скоряйся, собі не належиш, не вільний… — Але ж не в такому незавидному, у якому був колись. — Чи так? Раніше почуття неповноцінності у нього притамовувалося тваринним почуттям голоду, а тепер, коли ситий, воно має стати нестерпним. І все через те, що залишився старий спосіб виробництва. Маркс, виявляється, все-таки мав рацію, Толю. Толя хилив чоло, посопував збентежено. — Робітники повинні написати на своєму прапорі революційний девіз: «Знищення системи найманої праці!» — мовив він підкреслено розмірено, як завжди вирікав цитати. — Як пам’ятаєте, це слова Маркса з доповіді на Генеральній раді Інтернаціоналу… Та ось ніяк не пригадую, Георгію Петровичу, щоб Маркс пропонував взамін якусь нову систему. Я розвів руками. — Ну, Толю. Плавали ми плавали у часі, вдивлялись у нього з різних боків, а головного ти так і не побачив… Та чи й міг Маркс запропонувати новий спосіб — не по найму, скажімо, а на якихось робітничих колективних засадах? Ми щойно вели мову: за часів Маркса темп розвитку вимагав посиленої експлуатації робітника. Не зважати на темп розвитку неможливо. Якби Маркс поставив собі за мету перетворити робітників у колективних господарів, вийшло б, що вони, робітники, мали стати експлуататорами… самих себе, і не інакше. Таку нісенітницю й придумати важко. Маркс не був пустопорожнім прожектером. Час не приспів, друже мій. — Але тоді чим же ми займемося, Георгію Петровичу? — спитав Толя. — З’ясуванням нових закономірностей? — Без них не обійтися. — Вибачте, тоді — «летіть, голуби»?.. Хлопчик мінявся на очах — тепер уже він кидав мій камінь у мою голову. — Неможливо винайти спосіб виробництва, Толю. — Але?.. Адже ви маєте у запасі «але», Георгію Петровичу? — Але можна помітити його появу. — Де? — У житті, звісно. Перші несміливі паростки. — І ви вважаєте, Георгію Петровичу, що паростки вже з’явилися? — Повинні. — І в нашій країні? — І в нашій країні. Толя замовк. За вікном була глуха ніч.  

 

6



 

Від Христа і Павла ми вийшли на наш час. У моїй інститутській шпаківні з арковим вікном на шумну вулицю два дні підряд ми підбивали підсумки, міркували, як діяти далі. Ірина Сушко принесла прикру звістку, на яку, втім, ми вже давно чекали, — нам закрили доступ до електронного оракула: досить, потішилися, треба й міру знати, нас і так надто довго терпіли. Ірина подякувала співчутливим жерцям і попрощалася. Я був під прицілом — директор інституту не квапив з відповіддю, але чекав її. Він умів і чекати, і тиснути. Коли я скажу йому «так», то витати в емпіріях мені буде ніколи, захльосне текучка. Та саме тепер, власне, для нас все і починається. До цього часу ми провадили авантюрну, невпорядковану розвідку, нишпорили у тумані. Туман розвіювався. Кожне явище ми розглядали у часі, який не стоїть на місці — рухається то сповільнено, то напористо — доведеться робити складні кількісні розрахунки… Здавалося б, надмір і складність завдань мають відлякувати, але я почувався у своїй стихії. На самому початку нашого флібустьєрського плавання я уже запідозрював: які б випадкові вітри не ганяли наш корабель, його рано чи пізно мало занести у відкриті води фізики. Вони так широко розлилися, що експедиції під різними науковими прапорами нині не можуть їх обминути. Математичний апарат дослідження фізичних явищ придатний і до морської природи. Теорія випадкових процесів пояснює не тільки рух суспендованих частинок у рідині, але й певні історичні несподіванки; кривою експоненти можна зобразити і зростання напруги у конденсаторі, і розвиток нашої цивілізації… Я перестаю бути захопленим дилетантом, тридцятирічний фаховий досвід теоретика — мій пай у нову справу. Почуваюся повноважним представником від фізики, науки, яка двома революційними стрибками у нашому столітті вирвалася вперед у пізнанні світу. А коли так, то зараз можу вже без ніяковості, на увесь голос розмовляти з директором: «У вас склалося враження — я забавляюся. Каюсь, сам увів вас в оману, не посмів розкрити карти, не знав, наскільки сильні мої козирі. Тепер готовий грати у відкриту, побити будь-який ваш сумнів. А ви не з тих, хто хапає за барки своїх співробітників — не пхайся на неосвоєну цілину, товчися на своїй загінці. Смію сподіватися — не будете затримувати, благословите у дорогу. Але тоді Калмикова вам доведеться замінити не мною, а кимось іншим, а мені по змозі допомагатимете. Вам, наприклад, неважко узаконити двох моїх співробітників — історика і програміста, — вибийте для них дві ставки. І, зрозуміла річ, ви не допустите, щоб ми заводили інтрижку з чужими оракулами — у нашому інституті й своїх вдосталь…» Проте така розмова, певно, відбудеться не скоро, до неї слід підготуватися, «набрати козирів». Та вже й зараз з підвішеного стану я спускався на твердий грунт, був сповнений рожевими надіями. Ми вийшли на наш час і цю подію вирішили урочисто відсвяткувати. — Час плакати — і час реготати; час ридати — і час танцювати! — Полювання на Христа марно не минулося для Миші Дідуся, він став знавцем Старого завіту, цитував Екклезіаста. — Цур, Георгію Петровичу, на свято я прийду з Настею. — А я з балалайкою, — вставив Толя. На святковий обід запрошував я, і вагоме слово належало не мені, а Каті: — Ніяких ресторанів! Смажених лебедів не обіцяю, але ситі й веселі будете. Таке свято не могло відбутися без Севи, хоч ми й жили «на різних поверхах». Мені навіть хотілося звести його з моїми флібустьєрами — поглянь-но на батька з лиця!..  

Першою прийшла Ірина Сушко з жевріючою гвоздикою у чорному волоссі і букетом гвоздик у руках, променисті очі умиротворені, майже милостиві, без усякої колючості. Схоже на те, що Ірина зараз переживала те внутрішнє переможне задоволення, яке, мабуть, відчуває парашутист, приземлившись, — здійснив те, чого боявся, тепер готовий і на більше. Ірина прилаштувала у вазі гвоздики, звільнилася від кофтинки, кинулася на кухню помагати Каті. Сева, який тинявся по квартирі з міною показного терпіння, стріпнувся, вирік багатозначне: «Еге!» — і зник у своїй кімнаті. Через десять хвилин він постав при параді — накрохмалена сорочка, широкий галстук з павлиним оком, вельветові штани в обтяжку. З коротким дзвінком у двері ввалився Толя Зибков, розтріпаний, розпарений, щасливо примружений, також з квітами, добряче пом’ятими в автобусній товкотнечі… з балалайкою. — Наш Дід, він же Копилов Михайло Олександрович, затримається, — оголосив він з порога. — Наречену на вокзал проводжає. — Як на вокзал?! Адже він обіцяв бути тут разом із Настею. — Настя, Георгію Петровичу, щоб ви знали, — скринька з сюрпризами. Коли домовлялися, вона, бачте, забула, що саме цього вечора її троюрідна тітка у Звенигороді справляє… не згадаю тільки що — день ангела чи срібне весілля… Звісно, дуже шкода, що Настя не скрасить наше товариство, ну, а Мишко прудкий на ноги, хутко обернеться… Квіточки ось… Вибачаюсь, подарункового виду вони вже не мають. Довелося захищати від зовнішньої агресії інструмент, гордість маестро. Балалайка — гордість маестро — була без футляра, дешевенька, непоказно-облізла. Толя непоштиво засунув її в кут біля входу, просто на мої черевики. — Маестро ліпшого місця для інструмента не знайшов? — зауважив я. — Не балую, Георгію Петровичу. Не вередуха… Чоловікам, щоб не крутилися під ногами, не заважали накривати стіл, було звелено не висовуватися з мого кабінету. Толя озброївся двома пляшками мінеральної, пив, віддихувався і лиснів. Сева з цікавістю позирав на нього. — Тату, ти маєш чарівних помічниць, — сказав він. Толя хмикнув. — Ви не згодні? — обернувся Сева. — Згоден, — пропихтів Толя, набулькуючи собі другу склянку. — Вовчиця також виглядає чарівною… коли не гарчить. — Гарчить?.. — А ви гадаєте — людожерством займаються мовчки? — Вона — людожерка?! — Нехай вас це не лякає — хлопчиків їй перетравити важко, то вона за ними й не полює. Сева спробував дати здачі. — Але для вас вона, звичайно, робить виняток? — А що вдієш. Коли нема інших, — хапає тих, хто поруч. Терпимо. — Кого це ви терпите? — Сама Ірина з розпашілими від плити щоками увірвалась до нас. — Вас, Ірино Михайлівно. Вашу чарівність нам доводиться терпіти. — Толя в усмішечці розсунув круглу фізіономію. Ірина обернулася до Севи. — «Стережіться лжепророків, які приходять до вас в овечих шкурах…» — Уявляєте, а я приблизно те ж саме подумав, звичайно, іншими словами, — зраділо підхопив Сева. — Коли ви вже такий проникливий, то здогадайтесь — чому я сюди прийшла? — Напевне, щоб запросити нас за стіл. — Не вгадали! По-перше, наша компанія ще не в повному складі, по-друге, пиріг з капустою ще не упрів, а по-третє… Ось заради цього третього я й прийшла; гадаю, що міцної наливки, яку приготувала Катерина Іванівна, може, й мало буде. Дивіться — четверо чоловіків! Не зле було б негайно купити пляшчинку або зо дві коньяку. А зараз ще раз виявте свою проникливість, юначе, скажіть мені: хто має вчинити цей подвиг? — Стережіться лжепророків і стережіться пророкувати! — торжествуюче вигукнув Толя Зибков. Сева смиренно кивнув: — Розумію. Цей подвиг повинен здійснити я. — Розумний. І не баріться! Сева пішов. Ірина викурила з нами сигарету, повернулася на кухню. Толя Зибков уздрів Мислителя на столі, взяв його в руки, довго крутив ним, непоштиво перевернув догори ногами, присвиснув. — Ого, яка лавочка! Низенька лавочка, на якій сидів Мислитель, була оздоблена по нижньому краю простеньким східчастим узором. Я якось не звернув на нього увагу. — Це вражає, Георгію Петровичу. Бачте, замало сидіти на зручній лавочці, воліємо ще й на красивій… Звідкіль ця дивна потреба у красі? Бабуся-мавпа, здається, нею зовсім не грішила. І ми схилилися над перевернутим Мислителем, говорили про необхідність мистецтва… Наша тема вичерпалася не скоро, а Миша все ще не з’являвся. Увійшла Катя, вже без фартуха, без кухонного рум’янцю, старанно зачесана, підфарбована, у світлому святковому платті. — Усе готове. Може почнемо, щоб не нудитися?.. Ага, а де ж Сева? — Посланий за коньяком. — Він давно вже повернувся. Віддав коньяк й умить щез. Я думала, він поспішив до вас… Ану, ану, піду гляну, чого він там?.. Хвилин через десять Сева з’явився. Він був чомусь без свого ультрамодного галстука, лице трохи бліде і якесь асиметричне. Я не встиг спитати, що з ним, як на столі задзвонив телефон. Зовсім незнайомий чоловічий голос: — Товариша професора Гребіна Георгія Петровича, якщо можна. — Слухаю вас. — З відділення міліції турбують. Капітан Кумушкін. Хочу вас спитати, коли дозволите. — З міліції?.. Так, прошу. — Ви знаєте такого громадянина… Копилова Михайла Олександровича? — Що з ним? — Та ось затриманий… Через п’ять хвилин я вже збігав по східцях униз.  

 

7



 

Досить простора, не дуже світла кімната міліції, перегороджена бар’єром, викликала відчуття суворої відчуженості, навіть занедбаності, ніби знаходилась не поряд з вируючою, залитою вечірнім сонцем московською вулицею, а десь на глухій залізничній периферії. Біля входу нудьгуюче підпирав одвірок кремезний міліціонер, за бар’єром маячили червоні околиші, а біля стіни на лавці під плакатом з похмурим закликом до боротьби з пияцтвом, четверо — наїжачений Миша Дідусь і довговолосі, довгов’язі парубійки. У двох ображено пісні фізіономії праведників, у третього ж фізіономія деформована, потворно розпухлі губи — тут уже не до праведності, заглибився у себе. Миша стріпнувся, поспішно кинувся назустріч мені, пригнічений, здавалося, став нижчий на зріст, жалісно посміхнувся: — Не дійшов до вас, Георгію Петровичу. Ось звернути довелось. — Прошу пробачення… Офіцер міліції, цупкенький, ладний, з привітно-офіційним виразом на лиці, живими оцінюючими очима. — Капітан Кумушкін. А ви, коли не помиляюся, професор Гребін. — Осудливо-владно у бік Миші: — Прошу зоставатися на місці. Будете потрібні, покличемо… Пройдемо до кабінету, товаришу Гребін, там усе з’ясуємо. — 3-зуб-би, гад, виб-бив… — простогнав хлопець з деформованою фізіономією. Кумушкін не звернув уваги на стогін. У тісному кабінетику з канцелярським столом, з вікном на дитячий майданчик з гойдалками Кумушкін змінив «офіційну привітність на начальницьку заклопотаність. — Сталося ось що… — без передмов почав він. — Магазин «Гастроном» на нашій вулиці, той самий, що навпроти Скверика, гадаю, його ви добре знаєте… Ну так ось, якийсь юнак вийшов з нього з авоською там чи з пакетом, звідки стриміли шийки пляшок. За ним одразу ж ув’язалися троє бравих парубійків… Ви тільки що мали честь їх лицезріти, правда, не в такій уже геройській подобі, яку вони звично мають на вулиці… У скверику вони обступають цього хлопця, а далі дуже знайома нам сцена — чіпка лапа за авоську, зрозуміло, з умовляннями: алкоголь, мовляв, шкідливий для здоров’я!.. При цьому, зважте, сквер зовсім не безлюдний — і перехожі, як завжди, і бабусі з візочками, і пенсіонери на лавках, дівча собачку на повідку вигулює… Звісно; власник пляшок пробує обурюватися — стусан у живіт; а може, й в щелепу, хлопець осувається на землю, а браві хлопці, прихопивши авоську з пляшками, баским талончиком… Та наткнулись на нього. На Копилова… Він справді у вас працює?.. — Він мій асистент. Знав його ще студентом. Можу з усією відповідальністю… — Так, так, товаришу Гребін! — з деяким ентузіазмом, навіть не давши договорити, згоджується зі мною Кумушкін. — Нема ніякої необхідності переконувати мене у порядності вашого асистента. Вірю вам і вірю йому! Він не напав на них з кулаками, а запропонував повернути відібране і, напевне, зажадав вибачення. Але ж це вуличні герої, їх троє на одного… Першими з кулаками накинулися, звісно, вони… — Гм-м. Нерозважливо. — Отож-то, що нерозважливо. Двох зразу поклав, а ось третій кинувся навтьоки, та, мабуть, зі страху забув, що тікає з краденим. Ваш асистент наздогнав його і… в поспіху необережно застосував прийом — до крові і, здається, зуби вибив. — І ви це йому ставите в вину? — Особисто я — ні. — Тоді я маю велике прохання — швидше відпустіть його. Нас чекають. Капітан Кумушкін з хвилину співчутливо розглядав мене, зітхнув. — Вам доведеться все-таки вислухати мене до кінця… Отже, герої валяються на газончиках, потерпілий, скулившись, сидить на доріжці, а в скверику, зрозуміло, переполох. І, звичайно ж, лихим Словом нас згадують, міліцію: мовляв, коли треба, її нема. Дівчинка з собакою виявилася наймудрішою — добігла до постового. Не минуло й десяти хвилин, браві молодці навіть отямитися не встигли, як лежали, так і лежать. А ваш асистент чесно зізнається — ось так і так, напали, збили з ніг он того товариша. А потерпілий товариш, коли постовий обернувся до нього, в очі заявляє: «Ніхто на мене не нападав, нічого не знаю, самі зчепилися, а стороннього втягуєте». Й авоську свою вже в руках держить… — Як? — вразився я. — Чому? Знову співчутливий погляд на мене капітана Кумушкіна. — Злякався, — просто пояснив він. — Ці копійчані розбійнички можуть потім відомстити. Й інші мовчали з тієї ж причини — далі від гріха. Адже не кожен може справитися з трьома… Одне слово, народу багато, а свідків нема. — Ну-ну, тим більше повинні вжити рішучих заходів — тероризують населення. — Ех-ех, — з досадою, видихнув капітан Кумушкін. — Заходи? Які?.. Може, накажете своїми силами їх провчити? — Та боронь боже! — Саме так, оборони нас від усякого свавілля, ми перші підкорені закону. А пан закон вимагає від нас: докази на стілі А що ми можемо викласти на стіл? Перше — заяву благородного заступника, яка заперечується тим, за кого він заступився. Друге — сліди жорстоких побоїв, завданих усім трьом, аж до вибитих зубів. Третє — пояснювальна довідочка до справи: Копилов Михайло Олександрович — майстер з карате, а користуватися цією небезпечною майстерністю рівносильно застосуванню холодної зброї… І як ви думаєте, що скаже після цього закон?.. Я з хвилину пригнічено мовчав. — Але чому ж потерпілого не запросили до відділення міліції? — несподівано здивувався я. — Чому тут уважно з ним не побесідували?.. Чому через боягуза повинна терпіти порядна людина? Через підлого боягуза! Кумушкін скрушно покрутив кашкетом. — Отож і воно. Поки молодчиків, які розвалювалися на частини, збирали з газонів, потерпілий наче крізь землю провалився. Так, постовий дав промах. Він не наш — з ДАІ. Спасибі йому і на тому, що згодився пост покинути. — Дивні фокуси викидає життя, — промовив я прибито, — очевидне недоказове, підлість некарана, а самовідданість непростима. Та невже це вас не лякає, товаришу Кумушкін? — А я себе, товаришу Гребін, у рукавичках тримаю. На нашій роботі обурюватися і кипіти — швидко випаруєшся, для діла тебе не залишиться. — І як же ви сьогоднішню справу вирішите? Яким чином? — У три етапи, товаришу Гребін, у три етапи. Перший етап, можна вважати, уже пройдено — звернув пильну увагу на цих покидьків. Їм моя увага — ніж гострий, за кожним з них напевне хвіст тягнеться. А зараз — друге: прощу їх великодушно… — Як?! — А ви хотіли б, щоб я їх до лави підсудних приволік? Вони-то сядуть, але поруч з собою посадять Аніку-воїна. А кому закон більше запише-це питання ми з вами вже розглядали. Тож чи не ліпше негідників відпустити, щоб самовідданого хлопця врятувати? Чи ви думаєте інакше, товаришу Гребін? — Гм, так! Подвійна бухгалтерія. — На жаль, ще третій пунктик є. І дуже неприємний. Благородний Аніка перестарався — вибив одному зуби. Ось цей не вгомониться, вимагатиме медичного огляду, одержить відповідну довідку, разом із заявою підсуне її мені чи комусь вище. Тоді вже я безсилий зупинити судовий розгляд. Я мовчав, я покірно чекав, коли капітан Кумушкін підкаже новий рятівний хід конем. — Щоб підстрахуватися, — діловито продовжував він, — до протоколу доведеться внести пунктик — вставити зуби за рахунок Копилова. І завбачаю — початкуючий кримінальник торгуватиметься, вимагатиме золоті… — Гм, та-ак… — Раджу погодитися, інакше за зуби Копилов може заплатити не тільки грішми. Капітан Кумушкін підвівся, плечистий, випнуті груди, серйозний, явно задоволений собою. Я мовчав.  

 

8



 

Миша крокував зі мною у понурому мовчанні. Отруєним почував себе і я, проте сказав: — Не гризи себе, Михайле. У житті трапляється й гірше. — І справді, — видихнув Миша, — дешево відбувся. Всього-навсього золоті зуби у поганий рот. Надалі будь мудріший — коли б’ють і грабують, обходь спокійно… — І його прорвало: — Цей хлюст зламав мене зараз, Георгію Петровичу. Що хлопці, їх здалеку видно — звичайні покидьки. Навіть у джерельній воді бруд осідає, у людях — теж. Відфільтрувати її не складно. Та ось, коли отруйна сіль розчиняється, вона невидима, чиста вода отрутою стає. З боку подивишся — нормальна людина, культурна, на вигляд навіть приємна, мухи не зобидить, бабусі місцем в автобусі поступиться, золото! Ну як такому не поспівчувати, плечем йе підперти, у розмові душу не відкрити. І, звичайно, ждеш, що і він тобі — плече, душу, співчуття. А ти ж для нього пусте місце, так собі, несправжній. Нащо йому зважати на тебе… Стою перед ним, у нього галстук пом’ятий, і фізіономія набік, мабуть, і коліна дрижати не перестали, а дивиться на мене отак холодно і прозоро; «Ніхто мене не чіпав, знати не знаю, самі зчепилися…» А в руках тримає авоську з пляшками, яку я йому відвоював і повернув… Сам викручуйся, а моє діло — сторона, і совість моя спокійнісінька. Георгію Петровичу, тридцять з гаком живу на світі, а такого безсоромного ще не стрічав… — За все життя одного здибав… Значить, не так і багато на світі таких пройдисвітів. — Чи не хочете сказати, Георгію Петровичу, що радіти маю?.. Не можу! Один такий заразити може сотні людей. Ось і я зараз вже не той, яким був, коли до вас спішив. — Гей, Мишо! Істерикою пахне. — Ні, Георгію Петровичу, завжди думатиметься: хто з людей, не кашлянувши, мене продасть? Ну, а коли я з підозрою до людей, то що, вони до мене з розпростертими обіймами? Ні! Також почнуть підозрювати. І від мене рознесеться така зараза в усі боки. — Не обмовляй себе, Мишо! Хіба я тебе не знаю? Бути того не може, щоб випадковий негідник віру твою зламав. — А якщо так, Георгію Петровичу? — Ти маєш талант, Мишо. Не до наук, ти вже вибач, а до віри у людей. Наскільки я знаю, ти у цьому вищий від інших. — Дякую на доброму слові, та тільки, хто швидко бігає, тому ліпше не спотикатися — швидше від інших калікою стане. Отак і я з розгону сильно спіткнувся… Ми підійшли до нашого під’їзду. Миша замовк. На його лиці зараз виразно проступала кістлявість — виперли лобові горби, запали скроні, у вилицях якась маслакувата твердість і несолідний пташиний ніс з неохайної бороди. Біля входу висіли поштові скриньки з номерами квартир, з нашої стриміла вечірня газета, я захопив її по дорозі. Разом з газетою прийшов лист. Не мені — Гребіній Катерині Іванівні. Стривожена Катя зустріла нас коло дверей. — Ну нарешті!… Щось сталося? За її спиною у моєму кабінеті чувся тенористий голосок Толі Зибкова. — Прикрий випадок. Запрошу ц усіх за стіл. Нам з Мишею треба негайно хильнути по добрячій чарчині… Ага, ось тобі якийсь лист… Катя взяла листа, здивовано покрутила, насупилася, сховала, голосно і строго вимовила: — За стіл, гості дорогі! За стіл! Просимо… Напівобнявши Мишу за плечі, я провів його у їдальню. Косий сонячний промінь переламувався у склі карафок, розбивався на бризки на ребрах фужерів. Раптом я відчув, як закам’яніли під моєю рукою Мишині плечі. І ніби вистрибнуло на мене обличчя Севи — брови на вапняному лобі, осклянілі, широко розставлені очі. Пересування стільців, човгання ніг, буденні репліки… Я зняв руку з Мишиних плечей, ступив уперед. Обірвався нутряний смішок Толі Зибкова, всі завмерли, і лише дзвенів на столі кимось зачеплений фужер. Зсудомлений Мишин рот не прикриває навіть борода, а погляд темний, плаваючий, він відводить від оскленілих вирячених очей Севи. — Він?.. — видихнув я Миші. Миша мовчав, утікав поглядом від мене. — Це він, Мишо?! — Георгію Петровичу… — сипло через силу. — Вибачте, я краще піду… — Ні, навіщо ж… — Голос Севи був неприродно високий, тонкий, ось-ось зірветься. — Навіщо ж… Піду краще я. Та й, власне, нащо я вам на вашому вечорі? Проте не зрушив з місця, чекаючи, що йому заперечать. І не помилився. Ірина повела туго зведеними бровами у мій бік, — Що сталося? Я не відповів їй, кинув Севі: — Так, краще тобі піти. Сева стріпнувся, роблено звеселів, ступив до дверей легким з прискоком кроком. На дорозі йому стояв Миша — незворушно дивився мимо Севи. Сева запнувся й зупинився перед ним. З хвилину стояли вони один напроти одного — підібраний, ледь сутулий з мертвим ковзаючим зором Миша і блідий з чемною винуватою усмішкою Сева. — Ви ж мусите зрозуміти, мені доводилося вибирати: бути благородним, але покаліченим, або неблагородним та цілим, — мовив Сева вже не ламким, а просто тихим, з щирою скрадливістю голосом. Миша не відповів, не ворухнувся. Гострий, ніби відточений профіль Ірини Сушко, рисяча прозелень у прижмурі Толі Зибкова й безтямно безкровне, з розмитими чоловічками лице матері. Сева поспішно шмигнув мимо Миші. Спина його злегка витанцьовувала: «Ти пішла, і твої плечики…»  

 

9



 

Я допоміг Каті прибрати зі столу. Невеселим був наш обід, гості не засиділися… І балалайка Толі Зибкова простирчала у кутку коло дверей на моїх черевиках, ніхто не згадав про неї. Ми присіли одне навпроти одного на кухні і почали чекати його, вигнаного сина, якого соромилися. Він міг і не прийти цієї ночі — образитися, злякатися розмови, зважитись на розрив. Але це вже було б занадто жорстоко. Катя перебирала на колінах в’язання, а я дивився у глухе нічне вікно. Чомусь згадався робочий ланцюжок— люди, які перекидали цеглу, — зліва направо, зліва направо… Стіну, що відокремлювала наше подвір’я від торговельної бази, недавно було завершено. — Георгію… — мовила Катя. Я здригнувся. — Мені дуже не хотілося б додавати, Георгію… Але лист… Той, що ти приніс… Мабуть, мій погляд був уже цілком зацькований, бо Катя почала винувато виправдовуватися: — Чи зараз, чи завтра ти ж однаково дізнаєшся. Таке не сховаєш, Георгію… — Кажи, все стерплю. У наповнений жбан долити неможливо. — Лист від тієї жінки, Георгію… — З Сибіру? — Вона має сина. Від нього. Синові вже майже рік. — Чому ж вона повідомила нам лише тепер? — Чекала, що Сева сам дасть про себе знати. Але, здається, він ховався від неї. Тому й до нас не зразу приїхав, бо тут його легко відшукати… Перечекав, переконався, що нас вона не тривожить, вирішив — минулося. Я довго мовчав, а Катя продовжувала перебирати в’язання на колінах, вичікувально зиркала у мій бік. — Колись ти його спитала: «Хто тебе так налякав, сину?..» І Катя здригнулася. — Ти вважаєш… — Так, Катю, вважаю — страх став його натурою. — А зі страху й безсовісність? — Ти щойно чула, Катю: «Бути благородним, але покаліченим, або неблагородним та цілим!» — його кредо. Боїться усього — навіть власного сина. — Тоді знову те ж запитання, Георгію: хто? Хто його так налякав? Невже ми? — Боюся, ще? так, Катю. Це було жорстоко, але ж не можна увесь час ховатися за недомовки. — Чим же ми його налякали, Георгію? — Мабуть тим, що надто старанно берегли його від житейських протягів. Катя замислилася.  



Він повернувся пізно вночі — клацнув замок, чмокнули двері. Катя здригнулася, підвела голову, спалахнула — дерев’яний вираз змінився на суворий. Млявий, не прикритий своєю захисною усмішечкою, не знімаючи шкіряну куртку, Сева сів на стільця, увесь згорбився. Мати не витримала тяжкого мовчання: — Сево, я боялася, що ти не прийдеш. Він мотнув головою, мов кінь, якого заїли ґедзі. — Я прийшов… Щоб почути, як ви скажете: ти підлотник, Сево! А я це знаю… Так! І краще від вас. Я не люблю себе, а інколи просто ненавиджу. Як зараз. І до того, як вигнали, ненавидів себе. З тієї хвилини, коли татів каратист, як його… Миша, розкидував шісток. Сиджу жабою на доріжці, а він за мене порається. Якби ви бачили, як красиво! Ці здоровенні лобуряки кидаються на нього, а він навіть не розмахується, торкається — і лобур падає. Чому я його продав?.. Та тому, що я покидьок, мамо й тату, хитрую й вигадую, а потім мучуся, ненавиджу себе… Ось прийшов до вас, бо знаю, що ви простите. Очухаюся, вивітриться — і сам себе прощу… О-о, як усе гидко!.. — Ти помиляєшся, — суворо сказала мати. — Цього разу я не прощу. Ні тебе, ні себе! Сева підняв голову, вдивився у її очі, холодні, неприязні, згаслі, мляво здивувався: — А себе ти за що… не простиш? — Зіпсувала тебе я! — Н-ну, мамо… Хіба ти винна, що я такий народився… бракований. — Малим ти нестерпно вередував, а я любила. Легкодушно відступав — я любила. Грубив мені, блазнював у кофті з дзвіночками, тішився тупою зарозумілістю — любила! Так, любила з усією материнською силою і розбещувала тебе з безжалісно ворога! — Хіба ти повинна була мене ненавидіти, мамо? — Не тебе, Сево! — з тією ж різкістю, з тим же викликом, з тим же осудливо-натхненним обличчям. — Не тебе, ні, а погане у тобі — так, повинна була, так, ненавидіти! З тією ж силою, з якою любила. Як пізно я збагнула, що любов без ненависті так само небезпечна, як і знавісніла ненависть без любові. Я крякнув, а Сева знітився. — Мені необхідно кудись поїхати… — вичавив він. — Мене мало непокоїть, Сево, поїдеш ти чи залишишся. Мене непокоїть інше — твої борги! — Які борги, мамо? — Ти що, хочеш і зараз мені повторити: «Нікому нічого не винен?» Винен мені і батькові за всі наші муки й розчарування. Винен таким, як Миша Копилов, яких ти зраджував. Ти встиг завинити перед своїм сином, хоча той недавно з’явився на світ. — Сином? А я й не знав… — Брешеш! Ти ховався від нього. — Від неї, мамо! Вона майже на десять років старша від мене. — Від неї, від людей, від власного сумління! Сховатися? Куди? У яку шпарину ти залізеш? І Сева надовго замовк, понуро горбився, нарешті втомлено відповів: — Куди?.. Не знаю. Я сам собі не потрібен, мамо. Іншим тим паче. — Негідник! Нікому не потрібен!.. То нащо ж ми стільки років б’ємося над тобою? Знову довге мовчання. Сева безпорадно глянув на матір. — Мамо, ти виріш?.. Ще виріш, що виберуся з бракованих?.. Що зможу?.. — Вірю, сину. Будь-яка мати невиправна у цьому. — Мамо, а що, коли я знову… знову підведу? І Катя вибухнула: — Тоді міцніше вчепись за мою спідницю. Поки зможу, поки ноги носять, вестиму тебе по життю. Що діяти, коли народила ненормального? Що діяти? Увесь цей час я мовчав, мати розправлялася сама.  

Через два дні Сева поїхав у Середню Азію: «У місті Навої живе приятель, каже — у них легко влаштуватися майстром з електрообладнання». Слабка людина, хоче втекти сама від себе і вірить, що це можливо. А після Севи стала збиратися Катя — до Сибіру, до обманутої нашим сином жінки, до внука. — Кому, як не матері відповідати за сина, Георгію. — Ми можемо запропонувати їй лише допомогу, Катю. Для цього не варто їхати так далеко. — Я мушу її бачити. І я провів Катю в аеропорт, залишився один у спорожнілому домі. Проте ні від порожнечі, ні від самотності мені не довелося страждати. Мій штаб засідав тепер у мене — складали план майбутніх досліджень, і тут на передній план знову виступила Ірина Сушко. Затягнуті розмірковування, випадкові здогадки, мимовільні перепалки, якими ми так дружно пригощали одне одного, змінилися заклопотаним переглядом математичного багажу: чим виразити таку-то залежність, чи можна застосувати конструктивний напрям до суспільної структури, якими рівняннями описати той чи інший процес… Ірина Сушко діловито — з урахуванням використання у майбутньому електронного оракула — наводила лад, а Толя Зибков пригнічено сидів без діла, не брав участі в обговореннях. Математику він вивчав лише за шкільною лавою, та й то, за його визнанням, «взаємності не було». Математика ставала способом нашого мислення, тямковитий хлопець міг випасти з нашого запрягу. — Доведеться вивчати, — сказав я йому. Толя посопів, прокректав, згодився. — Доведеться… Ірино Михайлівно, а що, коли я постараюся бути зразковим учнем?.. — З мене кепський педагог, байбаченя. Толку не буде, а ворогами станемо. — Старий! — несподівано подав голос Миша Дідусь. — Навіщо лізти під роги скаженої антилопи? Я опікуватимусь тобою. Усі ці дні Миша ходив приголомшений, мовчазний, ні разу не пожартував, не посміхнувся. А я переживав напади щемливої любові до нього, такої ж сильної, як і моє презирство до сина. Не лише при зустрічах, але й зостаючись на самоті, я увесь час пам’ятав Мишу, думав про нього, вражався власній сліпоті. Я знав, що, дивлячись на нього, люди усміхалися, усміхався сам, та не здогадувався — він винятковий, природа наділила його рідкісним даром доброти, якого не маю ні я, ні мої знайомі, хіба що може тільки Катя. Я вважав його легковажним і незібраним — вітрогон, прости господи, — а він розкидався тому, що кожен стрічний був для нього не байдужий, кожному хотів допомогти. Зараз нам було важко один з одним. Мимовільно Миша мав бути насторожений до мене. Я не можу позбутися вини, не зважусь відкритися, а раптом мою страдницьку ніжність він сприйме за образливу компенсацію за травму. Миша перший з усіх нас зрозумів, у якому скрутному становищі опинився Толя Зибков. Ірина відмахнулася: «Толку не буде», — а він зразу прийшов на допомогу, неусвідомлено, не замислюючись, як кинувся тоді рятувати незнайомого хлопця. І ніхто цього зараз не оцінив. Хто дивується щедрості родючої яблуні — для цього ж вона й є на світі, щоб обдаровувати яблуками. — Що ж, давай удвох, — погодився Толя без особливого запалу: Ірина Сушко для нього більш знаюча й авторитетна людина. А Миша Дідусь раптом розсунув бороду в усмішці: — Тримайся — верхи сяду. І я страшенно зрадів: еге! Така людина довго не буде травмована, завжди хтось прагнутиме його допомоги, а допомагати — для нього органічне щастя. Катя не пробула і тижня. Я не дуже й здивувався, коли у дверях аеропорту побачив на її руках хлопчика у червоній шапочці. — Знайомся. Твій онук Сергійко. Бліде личко, набурмосений погляд, надуті губи. Мого онука Сергійка напевне недавно розбудили, а тому він був незадоволений і світом, і сконфуженим дідом. Я не посмів запропонувати йому перейти до мене на руки, лише спитав: — Як це сталося?.. Чи ти відчувала, що віддасть? — Відчувала. З листа… — У неї лихо? — Ні, вона просто славна, але невєзуча жінка, яка ще не втратила надії вийти заміж. Ось ця надія і допомогла переконати… Приїжджатиме до нас… зустрічатимемо її, як рідну. — Добре, Катю, добре… Пішли, таксі чекає. Він одразу ж показав усе, що вміє. Він уже пробував стояти, але ще не зважувався зробити свій перший у житті крок. Ще не зовсім упевнено вимовляв одне-єдине слово «ма-ма», але кілька разів звернувся до мене з промовою, аміст якої для мене був незбагненний. Він виявився украй непослідовний — гнівно обурювався, коли його опускали у теплу ванну, і так само гнівно, коли виймали звідти. Я відніс його, рожевого і розгніваного, у Катину кімнату, закутав у простирадла на дивані, пробував заспівати:  

Сплять натомлені цяцьки,
Сплять книжки…

 

Мені не вдалося надати своєму фальшивому баритону тієї ангельської інтонації, яку щовечора вихлюпує на малюків телевізор. Сергійко довго крутився і не засинав… Він заснув, висунувши з-під ковдри ручку. Катя гриміла на кухні, готувала плацдарм для завтрашнього дня. За вікном над важкою смугою похмурих багатоповерхових будинків прорізалася самітня, найнаполегливіша зоря. Онук спав, слабенька ручка лежала на ковдрі. Йому не виповниться й двадцяти років, коли завершиться наше перенасичене подіями століття. До того часу внук ще не встигне щось звершити, звершити йому суджено уже у столітті прийдешньому, — і лише десь там, у середині нового століття, ця людина почне оглядатися на свій пройдений шлях. Моє життя видалося б чаклунським моєму дідові Феодосію Степановичу Гребіну, по-вуличному Федоску Квасичу, не зовсім удачливому дядькові з села Прислон. Мій дід не бачив вищих за двоповерхові будинків, хоч і чував, що бувають навіть чотириповерхові. Мій дід ганяв на санях по зимовому насту до п’ятнадцяти верст на годину, літав лише уві сні, а щоб, не виходячи з хати, вмостившись перед ящиком, дивитися, як ганяють шайбу хокеїсти на тій стороні планети, цього йому вже й у голову не могло прийти. Напевне, таким же фантастичним має виглядати для мене життя мого внука. Ніскілечки не подивуюся, коли він виявиться небожителем, на Землю спускатиметься лише в гості. Дивиться у вікно зоря. А втім, це Юпітер видається несміливою зорею. Тільки він міг пробитися на заході крізь мутне повітря великого міста… Місце проживання мого внука, можливо, виглядатиме так само — зоря, і все. Та, коли дивитися через бінокль, вона повинна нагадувати золотого метелика, який ширяє у траурній порожнечі. А через солідні телескопи — палаючого багатокрилого дракона, страхітливе дитя космосу. Рано чи пізно люди виберуть за межами Землі симпатичну планету, одягнуть її у метал, пластик, кераміку, розкинуть у бік Сонця драконячі крила…  



Задзвонив телефон. Я сторожко накрив ковдрою висунуту ручку, підвівся. — Слухаю вас. Голос Алевтини, дочки Голенкова. Ні болю, ні відчаю у ньому — лише мертвотна втома. — Іван Трохимович… годину тому. Я остовпіло мовчав. Світив у вікно несмілий Юпітер. Годину тому… Іван був роком старший від нашого століття, яке наближається до свого кінця.  

 

 



notes

1


Переклад А. Малишка.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка