Володимир тендряков сказання першепро невчасно загиблого Христа



Сторінка2/10
Дата конвертації16.03.2016
Розмір2.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

СКАЗАННЯ ДРУГЕ


Одкровення біля філософської бочки


 

Трапилося це за триста літ до Христа. До заможного і славного Корінфа нещодавно з’їхалися люди з усіх грецьких міст, і лише вперта Спарта, що поруч — рукою подати — знову нікого не прислала. Минулого року цар напівварварської Македонії Філіпп змусив визнати себе тут ватажком еллінів. Грізними були його фаланги, озброєні македонськими саріссами — списами, завдовжки п’ятнадцять ліктів. Та взимку він справляв весілля своїй дочці Клеопатрі, виходив з театру, і один з його охоронців, юний Павсаній, встромив йому в бік свого меча. Ні Фіви, ні Афіни, ні інші міста Еллади не встигли отямитись, як син Філіппа Александр повернув батькові фаланги на південь. Ніхто не зважився боронитись. Корінф урочисто зустрічав двадцятирічного володаря, і звідусюд поспішали посланці, щоб засвідчити йому свою покірність і відданість. Його супроводжував пишний почет — східна барвистість і еллінська вишуканість уборів, горять на сонці обладунки воїнів. У Корінфі, де мармур колон перетворювали у химерне плетиво пальмового листя, а бронзу у фантастичні квіти, любили витончену розкіш. Та всіх засліплював сам цар. Корінф, що стояв на двох морях одразу і приймав люд з усього світу, ще не бачив у своїх стінах такої людини. Вродливий, як Діоніс, мужній, як Аполлон, Александр з шістнадцяти років командував військами, а вісімнадцятирічним у страшній січі під Херонеєю повів за собою фалангу, що почала подаватися, на Священний загін фіванців, який вважали непереможним. Священний загін поліг увесь — воїн на воїні, жодного не лишилося в живих… З уст в уста по всьому місту з тремтливим переляком переповідали, як Александр недавно відвідав Дельфійський храм. Був «чорний день», коли оракул мовчить, нікому не віщує — ні царям, ні простолюдинам. Але не Александрові… Він підхопив піфію і силоміць поволік її до храму. І піфія вигукнула: «Юначе! Тобі не можна не підкоритись!» «Цього пророцтва мені достатньо», — сказав Александр і відпустив її. Ладен перечити богам, упокорювати долю, недоброзичливці прагнули висміяти його непомірне честолюбство: начебто він, дивлячись на повновидий місяць, плакав від того, що не може заволодіти ним. Та це нікого не смішило, навпаки, дивувало. І зараз у переповненому Корінфі всі, всі поспішали хоча б одним оком, хоч би здалеку, з натовпу, через голови інших побачити схожого на молодого бога володаря Еллади. Чванливі аристократи і раби, мужні воїни і метушливі жінки, старезні діди і діти, місцеві мешканці та приїжджі — всіх, всіх гнала сюди цікавість. Тільки один чоловік у місті навіть не ворухнувся, щоб глянути на Александра, царя македонського. Він сам був відомий у Корінфі і далеко за його межами — Діоген з Сінока, дивний мудрець. Він уперто зневажав багатство, споживав, що доведеться, прикривав немите тіло рваним ганчір’ям, жив у бочці. Його побоювалися, охоче слухали гнівні звинувачення, але вислухавши, усе ж поверталися додому, шукати для мешкання бочку так ніхто і не пробував. Дехто за задрипаний вигляд дражнив його собакою, а покійний Платон свого часу охрестив «скаженіючим Сократом». Александр не міг не чути про Діогена, йому ще не випадало зустріти людину, байдужу до Діогена. Такого слід було завоювати. І вождь еллінів у супроводі урочистого почту і з’юрмлених городян попростував до бочки. Діоген лежав на засміченій землі, вигрівався на сонці — сива від пилюги борода, закіптюжене до чорноти, пооране зморшками лице, кістляво-гачкуваті руки, висхле тіло, вкрите бурим від бруду старим гіматієм, з-під якого стирчать босі, вузлувато старечі ноги з обламаними нігтями. Він не поворухнувся, лише розплющив зім’яте повіко, глипнув дрімливо темним оком на юного володаря, на остовпіло-величних вельмож, на натовп, стримуваний воїнами у начищених латах. На уклін і шанобливе вітання царя він недбало кивнув нечесаною головою. В Александра персиковий рум’янець на щоках, вологі очі, у сміливому розльоті густі брови, плечі широкі, співучими складками з них стікає легкий, з заморської дивовижної вовни хітон, перехоплений золотим паском. У хвилини смирення він звично схиляв голову вліво, і зараз дивився з серйозною, майже дитячою, допитливістю на уславленого філософа, котрий лежав у поросі. А почет, що палахкотів позаду багрянцем, виблискував сріблом і золотом, спантеличено поглядав на зустріч людей, рівних один одному настільки, як сонце в небі придорожньому кругляку… Один богорівний, а в другому й людського немає, навіть не раб, майже тварина. Але цього разу паном почувається не богорівний — цар поштиво стоїть перед лежачим жебраком. І Олександр відчув — перемогти не в змозі, будь-яка перемога виглядатиме тут в очах усіх смішною. Але йому під силу ощасливити. — Що можу для тебе зробити? Проси! — запально мовив він. Діоген повів темним поглядом і склепив зім’яті повіки. — Відійди трохи. Ти затуляєш мені сонце. Почет завмер, а натовп заворушився. Не всі розчули відповідь, та всім хотілося її знати. — Присягаюся Зевсом! — вигукнув цар з молодечим запалом. — Якби я не був Александром, то став би Діогеном! Він кинув востаннє погляд на дрімаючого філософа, і почет шанобливо розступився перед ним…  

Всі розійшлися, лишився один — невисокий, худорлявий, на вилицюватому обличчі у підстриженій борідці зачаїлася глумлива усмішечка. Він підійшов і, обережно підібравши білу хламиду, сів на землю. — Ти впізнаєш мене, Діогене? Похмуре око блимнуло нашорошено і недоброзичливо. Діоген не відповів. — Не вдавай, що не пам’ятаєш мене, — насмішкувато продовжував той. — Добре пам’ятаю, — сипло одізвався господар. — Це дитя возить тебе, Арістотелю Стагіріт, як дорогу забавку. — Він перестав бавитися логікою й етикою, Діогене! Він тепер наміряється бавитись народами і царствами. Я йому більше не потрібен. — Проте ти все ще з ним. — Востаннє. Повертаюсь до Афін, там на мене чекають учні простіші. Діоген сердито пирхнув: — Знову вчитимеш — визнавайте цей мерзенний світ, і він прийме вас з обіймами. Арістотель все ще таїв у бороді усмішечку. — З твоєї бочки світ дійсно виглядає непривабливо. — Я сховався від нього в бочку, тому що по зав’язку надивився, як люди спаскудили його. Більше не хочу бачити. — Зіпсували світ? Отже, колись він був гарний? — Він і тепер гарний там, куди люди не можуть добратися. — А як же ти міг бачити такі місця, Діогене, куди люди не добралися? — Підведи голову, Арістотелю, — сердито сказав господар бочки. — І роби це частіше. Бачиш небо? Воно чисте, не зачовгане, не запльоване. Порівняй його з брудною землею. А ластівок бачиш?.. Вони вільні і щасливі. Отакою чистою колись і земля була, і на ній жили вільні люди, які, як ці ластівки, не жадали собі багато. — Їх покарали бога?.. Ох, це стара казка, Діогене. — Не лукав зі мною, Арістотелю. Я ж знаю — ти не з тих, хто киває на богів. І я не дурніший за тебе. Люди самі покарали себе. — Хто і коли це вчинив? — Хіба не однаково — коли. Давно! Стерлося з пам’яті… А хто перший почав псувати життя — здогадатися можна. — І хто ж? — поцікавився Арістотель. — Напевне, такий же властолюбець, як Александр Македонський, котрий щойно вшановував тебе? Діоген презирливо хмикнув; — Плоди достигають після того, як з насіння виростає дерево. Александри з’явилися пізніше. — Хто ж той лиходій, який посіяв погане насіння? — Старанний землероб! — своїм сиплим голосом возвістив Діоген. Арістотель прищулився на нього — запилюжена борода, похмуре чоло, зім’яті повіки, під ними неспокійні очі. Схоже на те, що, ховаючись у бочці, цей старий шанувальник Сократа чує все, про що говорять його побратими. Зовсім недавно Арістотель висловив думку, що найкраща з усіх людських верств — землероби, які щиро роблять своє діло, всіх годують, ні в що не влазять, не прагнуть управляти іншими людьми. Вони нікому не шкодять — тільки приносять користь. Воістину сіль землі. Діоген робить випад. Арістотель посерйознішав і запитав якнайчемніше: — Поясни мені, чим землероб, та ще й старанний, міг зіпсувати щасливий світ? — Він збагнув, що мотика погано годує його, здогадався зробити собі соху, запряг у неї вола… — Хіба це злочин, о Діогене?! — Найбільший. Такого злочину не вчинить твій Александр, як би він зі своїм військом не старався вбивати, руйнувати, палити. Александр — сумирне ягня у порівнянні з першим погоничем вола на полі. — Не збагну твоїх слів, Діогене. — А ти піднатужся, щоб збагнути: поки є мотика, не може бути зла! — сердито й сипло, торжествуюче. — Коли ти навіть дуже сильний, то, однак, не змусиш мене, слабкого: бери мотику, добувай для мене хліб. Мене ж доведеться годувати, щоб я міг працювати! А мотикою, хоч надірвися, багато не добудеш, ледве стане, щоб самому бути ситим. Який же сенс, поміркуй, Арістотелю, тобі застосовувати до мене силу — все, що зроблю мотикою, піде на мене ж, а тобі нічого не дістанеться. Вже вигідніше тобі власноруч копирсати землю, аніж морочитися зі мною. — Але ж коли я сильний і безсовісний, — заперечив Арістотель, — то чому б мені не використати тебе, слабкого, німого, на найтяжчій роботі — розпушуванні грунту? На цей час я можу навіть годувати тебе, щоб украй не знесилів. Використати, а потім вигнати. Навіщо утримувати тебе цілий рік, коли найважче зроблено? Врожай я вже якось сам зберу. Це легше. Мотика не рятує від зла, Діогене. Діоген підвівся, очі його тепер виблискували серед спечених зморщок. — Ти проженеш мене — збирайся світ за очі? Ти даси мені волю! Ну то наступного разу я вже постараюсь не попастися тобі на очі. Та й інші обходитимуть тебе стороною. З мотикою ти зі своєю силою не розженешся — ні мене, ні когось іншого бути твоїм рабом не змусиш. Сам управляйся. Зажерливість твоя загнуздана! Безсоромна сила твоя зв’язана. Ти нікому не можеш сказати: я твій володар. І жорстокість свою над ким ти покажеш?.. Чи я помиляюся? Арістотель замислився. — Продовжуй, Діогене, — нарешті попросив він. — І от старанний землероб здогадався змайструвати соху… — І не лише соху! — запально заперечив Діоген. — Він і вола вигодував. Мотикою! А це не кожному під силу. Тільки найзаповзятішому. — Нехай так, — згодився Арістотель. — Чого варта соха без вола… — Я не проклинаю цього землероба, Арістотелю, ні! Він і не відав, що відчиняє лихі двері у світ. Він прагнув лише більше землі обробити, мати хліб, щоб не жити з дітьми впроголодь. І здобув… Так, так, соха не лише нагодувала його досита, зайвий хліб з’явився. Зайвий, Арістотелю! Ось тоді все і сталося. Тоді слабшого вже молена було змусити — впрягайся в соху, здобудеш мені, сильному, хліб, а я годуватиму тебе, як годую вола. Годувати й поганяти, щоб — більше, більше! Щоб я зміг утримувати нових волів, нових рабів і ще більше, більше мати зиску для себе. Не насичусь!.. У світі народилася зажерливість, Арістотелю. Від зажерливості — жорстокість. Від жорстокості — ненависть! Світ зіпсувався… — І все почалося з сохи… — В Арістотелевій бороді знову колишня посмішка. — Змусимо землеробів потрощити свої сохи. Візьмемо знову в руки мотики. Ти цього прагнеш, Діогене? — Тепер трощити вже слід не тільки соху, а все, що вона нажила, — палаци і будинки багатіїв, театри й арени, навіть храми… Нехай і боги не баламутять нас багатством! Треба зібрати все золото, яке є, і втопити його в морі. Треба змусити скинути розкішні одежі і спалити їх на майданах. Тих, хто насмілиться чинити опір, карати на смерть. Людина повинна повернутися до самої себе! — Тобто має бути схожою на тебе, Діогене? — Я показую, як можна бути щасливим, коли нічого не жадаєш. — Шкода, що ти не бачиш себе збоку, щасливий чоловіче. — І все ж мені позаздрив навіть він, син могутнього Філіппа, юний цар македонський! Закудланий, одне худюче рамено вище від другого, лице темне, покарбоване, мов уламок звітреної скелі, і шалено палаючі очі, і чорні викривлені ноги з-під брудного гіматія — «скаженіючий Сократ». Арістотель розсміявся. — Він мудрий, цей юний цар. Ти своєю бридкістю зараз прикрасив його, сам цього не відаючи. Позаздрив… Та слава про його дивну заздрість рознесеться по всій Елладі. Всі повторюватимуть його слова, дивуватимуться їм. Невже ти міг хоч на хвильку повірити, що він… він, володар еллінів, який збирається розбити пихатих Ахменідів, ляже разом з тобою в бочці? Не сміши, Діогене! І Діоген споважнів, задер догори запорошену борідку: — Ти маєш рацію — визнаю, його слова облудні. Він завжди буде всіх лише обманювати — обіцяти славу, а приносити кров, дарувати щастя, а викликати страх і сльози, щедро нагороджувати й обертати ласих до царських подачок на своїх рабів. На віддяку за все це чийсь меч уразить його на смерть, як недавно і його батька. Ти так не вважаєш, Арістотелю? — Все можливо, Діогене, — згодився Арістотель. — А-а! — переможно вигукнув Діоген. — Визнав мою правду, визнавай і далі: чи не краще всім поводитися так, як це роблю я! Не пориватися ні за славою, ні за багатством, не заздрити іншим, не надсаджуватись на роботі, щоб мати зайве гроно винограду. Кому тоді спаде на думку замірятися на тебе, скривдити, вкоротити тобі віку? — Усі, як ти, Діогене? — Усі, як я! І це так легко! — А дозволь спитати тебе: чому ти не обзавівся у своїй бочці сім’єю, не виплекав дітей?.. Не треба, не відповідай, і так ясно. Той, хто вдовольняється бочкою, не прагне до кращого, навряд чи зуміє як слід піклуватися про дітей. Їм коло бочки доведеться недоїдати, вкриватися брудом, мерзнути на холоді. І якщо вони не помруть, то виростуть слабосилими і хворобливими, дадуть хирляве потомство. Вони, як і ти, готові будуть вдовольнятися якнайменшим, аби лишень не ускладнювати життя. Та люди тоді виродяться, Діогене! На землі витимуть вовки у здичавілих виноградниках. — А чи не станеться інакше, Арістотелю: люди, змагаючись у пожадливості, загризуть одне одного? І тоді у здичавілих виноградниках однаково вовки витимуть. — Роздивися довкола себе, Діогене. Роздивись уважніше! Лев у пустелі загризає газель, шуліка в небі хапає ластівку, лисиця жере мишу, а всього живого не меншає, Так повелівають боги. Або хтось вищий за них, І не тобі, Діогене, змінити це. Напружено скособочений Діоген втомлено обм’як, відвів погляд, довго понуро мовчав. — Ти маєш рацію, всезнаючий Арістотелю, — глухо погодився він. Боги жорстокі… ось тому-то я й ховаюся від них у бочці. Нічого не прошу в богів для себе, але й допомагати їм не хочу. Йди, богоугодний Арістотелю із Стагіра, йди, на тебе чекають нові учні. Одного ти вже випестував світові, здається, він щедро напоїть його кров’ю. Готуй інших, навчай їх, щоб не церемонилися душити один одного і не стогнали, коли хтось душитиме їх. Так уже повелося у нашому світі. Йди, Арістотелю, я хочу спати. І Діоген поліз у свою бочку. Арістотель підвівся, обтрусив сміття з білого хітона, посміхнувся у підтяту борідку: — Мабуть, ти таки знайшов спосіб бути щасливим — проспати життя. Таких не варто розбурхувати. Вибач мені, Діогене, більше непокоїти не буду. Діоген не відповів. Він прожив у своїй бочці ще тринадцять літ і упокоївся на вісімдесят першому році життя. Того року у далекому Вавілоні від загадкової напасті помер у розквіті сил грізний завойовник світу Александр Македонський. Він уник меча, але чи уник він отрути?.. Арістотель пережив їх обох лише на рік. Він щось погано ладив з афінськими богами й афінськими правителями, мусив оселитися на острові Евбею і доживав там віку вигнанцем. З усіх язичницьких філософів християнство визнало тільки його, багато віків прикриваючись могутнім авторитетом Арістотеля.  

 

Розділ другий


 

 



1

 

Спритний землероб, який виплекав вола, привчив його до сохи, непомітна подія в історії. Так само непомітна, як у великій греблі через широку ріку перша крапля, що просочується. Але за цією першою краплиною — друга, третя — крапля за краплею, і ось уже маленька цівочка, мізерний струмочок. Він міцнішає, ширшає, стає великим потоком, який прориває греблю. Знаючи тиск води, товщину греблі, щільність грунту, інженер може розрахувати швидкість розмивання, тобто математично зобразити діючий процес. Але на цей процес можуть вплинути певні випадковості, передбачити які неможливо: у верхоріччі раптом пройдуть зливи, збільшать тиск води, деякі невловимі нерівності в насипі полегшать розмивання, або, навпаки, викличуть осідання греблі, і розмивання затримається. Історія захаращена фатальними випадковостями… Випадково солдат, який захищав Тулон, поранив капітана Бонапарта в ногу, а не завдав йому смертельної рани, скажімо, в живіт чи в груди. Тоді не було б Наполеона, не було б отих перемог, які здобула Франція в Європі, не було б у Росії війни 1812 року, і Лев Толстой не написав би свій великий роман «Війна і мир». І взагалі, що було б і не було б у нашому житті і як би воно виглядало? Якщо випадок фатальний, то чого варті закономірності, які ми намагаємося вловлювати у навколишньому житті?.. Я вдивляюся в далекі часи, пробую вивести спільний показник у розвитку умовного рабовласницького господарства. Раб, напевне, був ледачіший за древнього землероба — не для себе старався. Але господарський механізм, куди входили раби, був уже здатний на таке, що патріархальному господарству й не снилося, отже, інтенсивніше зростав і розвивався. У маленькому нерозвиненому господарстві господар сам хазяйським оком наглядає за своїми нечисленними рабами, власноруч палицею підганяє ледачих. Та ось господарство розростається настільки, що хазяйське око вже не встежить за всіма рабами, до кожного не дотягнутися палицею — давай наглядачів. Наглядач нічого не виробляє, але забезпечувати його слід краще, ніж раба, інакше не старатиметься пильнувати ретельно хазяйський інтерес. А праця раба не вельми продуктивна, неминуче настає момент, коли прибутки господарства, що розростається, починають з’їдатися управлінням. Цей процес, де неспівмірний кількісний ріст призводить до несумісних протиріч, — перше, що вдалося мені виразити математичною залежністю. Показати процес, так би мовити, у чистому вигляді, вільним від випадковостей… Здавалося б, чи так уже й потрібен математичний підхід, щоб довести неминучість Христа? І без математики це успішно підтверджують. Та невже?.. Поява саме такої, а не іншої індивідуальності у ході людського розвитку є випадковість. Індивідуальності неповторні! І коли припустити, що народився не Христос з його унікальними особливостями, а хтось інший, не схожий на нього, то як це позначиться на історії — темна вода во облацех. Та для того, щоб умоглядно відібрати Христа в Історії, слід те й друге уявити собі не інакше, як у вигляді пов’язаних між собою ознак. Ознак небуденної особистості та ознак епохи. Власними силами і математичним хистом такого клубка я не розплутаю. Ми з Іриною Сушко посилено готувалися взяти до рук інтелектуальну зброю — електронно— обчислювальну машину.  

 

2



 

Колись нові знання добували «вручну». Галілей сам змайстрував перший телескоп і відкрив за його допомогою чотири супутники Юпітера. Левенгук власними руками шліфував лінзи для своїх мікроскопів і уздрів небачений доти світ мікробів. Навіть Резерфорд на початку нашого століття по-ремісницьки виготовляв необхідну апаратуру для наукових експериментів. Зараз ученим доводиться відмовлятись від кустарщини. Синхрофазотрони фізиків, оптичні й радіотелескопи астрономів — технічні установки, що зрівня промисловим об’єктам. Дедалі більша частина державного бюджету у розвинутих країнах йде нині на те, щоб забезпечити видобування невідчутного, нематеріального продукту — знань. Пристрій, що увійшов у вжиток і допомагає господарникам розв’язувати складні виробничі завдання, фізикам — розкривати таємничу взаємодію елементарних частинок, космічному центру — обчислювати траєкторії апаратів, скерованих до Венери й Марса, ми збираємось перетворити у заповітну Машину Часу. В академмістечку, де міститься наша філія, є свій обчислювальний центр, гордістю й окрасою якого вважається Велика електронно-обчислювальна машина останньої моделі — ВЕОМ-6. Знаходиться вона в окремому залі. Таких машин не так-то й багато по країні. Та, крім неї, є й інші, трохи менші, і простіші, і повільніші. Всі вони не стоять без діла, оскільки обчислювальним центром послуговується не лише наш інститут, а й усі інші, розташовані у тому ж містечку, що потопає в зелені. Обслуговуються іноді й інші клієнти. Робочий час машини дорогий, особливо Великої, швидкодіючої. А я не такий багатий, щоб міг оплачувати його з власної кишені. Та коли б і зміг, однак поткнутися в наш обчислювальний центр не насмілився б. Чого це раптом фізик-теоретик з’являється з програмою… вбивства Ісуса Христа в глибині історії? Це аж ніяк не в’яжеться з тими завданнями, які розробляє наш інститут. І я сумовито філософствував перед Іриною: — Академік Арцимович якось сказав, що наука — найкращий спосіб задоволення цікавості окремих осіб за рахунок держави. Але, по-перше, чи можна ще називати нашу затію наукою? Поки що вона лише дилетантське захоплення. Крім того, державна установа, де я служу, явно не поділятиме моєї цікавості. Ірина Сушко, затягуючись сигаретою, примружуючи довгі жорсткі вії, ліниво поцікавилась: — Що, сумління гризе — задарма свій професорський оклад одержуєте? — Ну, дійти до такого самокатування мені, припустимо, не дадуть, плуга перти примусять — консультації, реферати, наради всілякі… Проте не хочеться афішувати, що думаю впрягтися в інше ярмо. — А я, схоже, і душею, і тілом з вами — від усіх пропозицій зараз відмовляюсь. — Ціную таку відданість і караюся тим, що не можу забезпечити вас, Ірочко, гідним знаряддям праці. Нам, напевно, не варто мріяти про високопродуктивний комбайн, нам би простесеньку жниварочку-лобогрієчку. Не ясновельможну ВЕОМ, а якусь скромну, але безвідмовну М-4030. — Я маю намір осідлати ЕО-1065. Мені абсолютно нічого не говорив цей буквенно-цифровий код, я лише здогадувався, що за ним стоїть обчислювальна машина певної марки. — Щось не чув про таку. — Не дивно. ЕО — останнє слово третього комп’ютерного покоління. — Третього! Вище рангом від ВЕОМ-б?! — ВЕОМ, як вам відомо, друге покоління! Кращого у нас поки що нічого немає. — І скільки ж таких машин у Москві? — Можливо, тільки одна. Я втупився в Ірину, як хлопчисько у штукаря, котрий щойно витягнув з циліндра живого зайця. — Хто нас до неї допустить, Ірочко? — Хлопці, які зараз з нею морочаться. Я їх трішки знаю. — Розумію, знайомство — сила, але ж не така велика, щоб пробити нам вхід до такого унікального оракула. Навколо нього, напевно, міцна стіна охочих від найвпливовіших організацій, не до пари нам, убогим гуманітаріям. — У тому-то й річ, нікого там ще нема. Заявок доки що не приймають. — Ну?.. — Ну а випробувати на чомусь новоявленого оракула треба. Нехай його обкатають на нашій задачі. Жерцям оракула, гадаю, самим цікаво буде прикластися до замаху на Христа. Я віддав належне Ірининій відвазі, хоч і не дуже вірив в успіх її авантюри. Я просто не уявляв собі, якою діловою людиною стала колишня студенточка мехмату. Через кілька днів Ірина сповістила: — Вирішено. Вам належить відвідати жерців з візитом ввічливості. Постарайтесь їм сподобатись.  

У самісінькому центрі Москви є глухі, із запахом старовини закутки, куди долинає тільки сторонній гул великих вулиць, де мало перехожих, а всезнаючі водії таксі чухають потилицю, згадуючи, де ж знаходиться така набережна. А з цієї тихої набережної не видно Кремля тільки тому, що його затуляють стіни зовсім не висотних будівель. Колись тут були соляні склади, потім підсобні приміщення однієї з найперших електростанцій столиці, нині давно вже недіючі, зараз тут обчислювальний центр, один з найбільших у місті. І обслуговує він переважно енергетиків, допомагаючи їм управляти енергосистемами, що розкинулися по всій нашій великій країні з її тисячокілометровими високовольтними лініями, унікально гігантськими і типовими станціями, з її різноликим споживачем у вигляді промислових міст і периферійних сіл з тваринницькими комбінатами. Досі я бував в обчислювальних центрах, де високі вікна щедро пропускають сонце, пластикова розкіш, що аж випирає з усіх кутків. А тут інакше — похмура величність притаманна лише старим московським будинкам, зачовгані сходи, вузькі вікна, пробиті в грубих стінах, заставлені до того ж чималими кондиціонерами. У колишніх соляних складах тепер справно підтримується необхідна температура: інтелектуальні машини, вередливо-чутливі до найменшого охолодження і потепління. Самі машини працюють безшумно, зате постійно гудуть вентилятори і, здається, наче ти потрапив до виробничого цеху. Так воно і є насправді, тут обробляють, причому масово, поточним способом, інформацію. І кімнати на поверхах, освітлені лампами денного світла, справді дуже нагадують цехи якоїсь фабрики місцевого значення. Коло машин, що скоріше скидаються на холодильні шафи, звичайно товчеться чимало заклопотаного і далеко не завжди обтяженого ділом люду, — переважно це програмісти, які терпляче дожидають своєї черги (або розраховують проскочити її). У всіх невирішені термінові питання, кожен сподівається, що машина їх з’ясує. Заповітна ЄС-1065 стояла в одній з таких темних кімнат. Тіснота тут не лише тому, що у колишніх соляних складах бракує приміщень — так воно і є, — але ще й тому, що апаратура має бути розміщена на певній, досить близькій відстані одна від одної. Виявляється, нам доведеться мати справу не з однією машиною. ЄС означає — єдина система, система декількох машин. Її основною, центральною частиною є електронний мозок, що складається з сотень тисяч мікроскопічних комірок. Саме в ньому й утворюється вихор імпульсів — так і ні, одиниця чи нуль у строго заданому порядку, мільйони разів на секунду. До нього підключено оперативні запам’ятовуючі пристрої, що зчитують перфокарти з дисків, друкують і т. д. і т. д. Всі вони об’єднані в єдине ціле. ЄС — компактний комбінат обчислення. За його допомогою, приміром, можна за невловиму мить — п’ять мілісекунд — відшукати потрібну цифру у довідковій бібліотеці з тридцяти двох томів обсягом двісті сторінок кожен. Швидкість і мудрість оракула тут майже рівнозначні. Жерці і піфії оточували його — моторні хлопці у поношених светрах, різкуваті, самостійні на вигляд дівиці. Всі вони, навіть наймолодші з них, стикалися з усіляким — з трагічними аваріями величних енергосистем, яких навіть і не було насправді (але можуть статися), їм, напевне, доводилося пірнати у глиб атомного ядра, тасувати народонаселення земної кулі, прориватися в простори Всесвіту, а тому наша підготовка до вбивства Христа у сиву давнину для них, звичайно, цікава, але не більше. За порадою Ірини я з усієї сили намагався сподобатись — тримався просто, та в простака не грав, дивувався досконалості машини, але дав зрозуміти, що тямлю у комп’ютерах, не соромився розпитувати, сам розказував, чому раптом зрадив фізику, які саме таємниці історії намагаюсь вивідати. І, здається, домігся, що незначний інтерес жерців переріс у відверту зацікавленість… Потім ми зійшли вниз до керівника обчислювального центру — без його дозволу доступитися до заповітної ЄС неможливо. Ірина заздалегідь з ним про все вже домовилась. Головний жрець був лише трохи старший за підвідомчих йому жреців, ще не обріс начальницькими замашками і тому зустрів нас доброзичливою усмішкою… Одне слово, все вийшло якнайкраще. У чудовому настрої я разом з Іриною вийшов через прохідну на набережну. У каналі, що йде паралельно до Москви-ріки, у розводдях чорної води дотлівав сірий лід, в повітрі висів прісний, заохотливо свіжий запах весни. І я, щасливий авантюрист, з пафосом продекламував безсмертні слова Остапа Бендера: — Крига скресла, пани присяжні засідателі! Крига скресла! Ірина повела по мені своїм агасферівським оком: — Георгію Петровичу, ви справили свою месу в цьому храмі, більше тут вам робити нічого. Будете тільки плутатись у мене під ногами. Сама без вас з усім упораюсь. Мене безцеремонно відшивали від оракула, я лише постачальник продукції для його інтелектуального чрева. Що ж, я згоден, цілком влаштовує.  

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка