Володимир тендряков сказання першепро невчасно загиблого Христа



Сторінка3/10
Дата конвертації16.03.2016
Розмір2.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
3

 

Але як би хотілося пережити святу хвилину! Заклав з усіма належними ритуалами всередину машини запрограмований шмат історії, натиснув безстрашно відповідну кнопку і… нате вам, створив Час. Стрілки твого годинника відлічують твої секунду за секундою, секунду за секундою всього сущого на Землі: звичні дрібненькі кроки з минулого в майбутнє, торжествуюча хода матері-природи, хресна дорога невгамовного людства — всепереможний, невловимий Час. А от тицьнув пальцем у кнопку, і… поруч, в електронних надрах, за пластиковим покриттям виникає час інший, скопійований з нашого, але вже незалежний, не схожий своїм шаленим темпом. На твоєму годиннику секундна стрілка проскакує одну поділку, а в машинному організмі минають десятиліття, за нашу хвилину минає багато століть, вмирають і народжуються покоління, з’являються і щезають народи, виростають і розвалюються держави, видатні герої вершать свої діла, лишаються в пам’яті. Минуле шалено повторюється, те, що давно вмерло, встає з небуття. І ти не встигаєш навіть поворухнутися. Ти бог, який заново відродив колишнє життя! На жаль, пережити таку світлу хвилю нікому не дано. Прокручування часу на машині, як і всього іншого, виявляється, втомлююче важка, прозаїчна робота. Ірина Сушко вибудувала той матеріал, який ми з нею встигли підготувати, в алгоритми, незбагненні для невтаємничених, зрозумілі для машин. Я заходився розробляти далі, а вона з пачкою паперів у тисненій папці подалася в обчислювальний центр. Там їй повідомили, що нарекли нашу програму — «Апостол» (гучно, але однак, вельми умовно), дали пакет дисків для запису, місце для нього на полиці, і вона приступила До загалом нескладної, як для початку, операції — набивки. Всю копітку програму, охрещену «Апостолом», належало перенести на картонні карточки завбільшки з долоню — перфокарти. Робиться це за допомогою особливого механізму — перфоратора, електрифікованого співбрата друкарської машинки. В результаті вся наша вимучена праця постала перед нами у вигляді розсипаних по численних карточках дірочок. Це, так би мовити, чернетка рукопису, що пропонується машині. У ній, певне, буде багато помилок і прикрих неточностей, а отже, не раз доведеться перебирати карточки, перебивати їх заново, вносити виправлення. Цією справою Ірині випало займатися чи не протягом усієї роботи — і до і після того, як її допустять до машини. Допускають!.. Дають всього лише три-п’ять хвилин. Купка карточок, притиснута важенною кришкою, — утюгом на жаргоні програмістів, — машина починає поспіхом злизувати їх, купка тане… Ось тут, здавалося б, і настати святій хвилині. Та ні… Ірина не використовує навіть скупо виділені три хвилини. Злизавши всі карточки, машина першої ж хвилини видає результат. Поруч оживає друкарська машинка, чародійно, сама по собі починає з переможною жвавістю вистукувати, оракул віщує рядками на аркуші і… жене несусвітенні нісенітниці. Майже завжди і не буває, щоб з першого разу він повідомив щось зрозуміле. З цього моменту починасться тривала боротьба програміста з машиною, вона точиться не день, не два — багато місяців, а часом і років. Шукається взаєморозуміння, виявляється помилка за помилкою, припасовується, видозмінюється програма, з’ясовується, що якісь логічні ходи у ній довільні, якісь поняття — недоступні для машинного сприйняття, вимагають поглибленого розшифрування, найменші недогляди виростають у гротескні спотворення. Програміст повинен перейняти педантичний характер машини, сам стати педантом, бути упередженим до будь-якої коми, інтуїтивно відчувати, в яких саме місцях машина може спіткнутися, з якого боку обійти її задубілу впертість. Досвідчений програміст — також провидець, інакше йому не загнуздати оракула, одержуватиме від нього тільки нісенітницю. Цей важкий період роботи називається буденним словом «налагодження». Примхи неприборканого оракула поділяють на два види — збивання і зациклення. І того, й іншого за час битви з ЄС-1065 Ірині перепало з лихвою. На початку налагодження машина одного разу відстукала безапеляційний висновок: рабство принципово неможливе. І поставила крапку, відмовляючись вникати у подальшу частину програми. Виявилося, що винен я, надто категорично вказавши — за допомогою мотики людина спроможна прогодувати лише себе і дітей. Машина прийняла це як вихідну аксіому і зробила висновок — якщо може забезпечити харчем тільки себе і дітей, то вигодувати вола, велику й ненажерливу тварину, аж ніяк неможливо. А без вола не буде інтенсивної оранки, не знайдеться і тих надлишків, що дають можливість утримувати рабів, рабство виключено… Довелося переконати електронного оракула, внести поправки у прибутковість мотичного землеробства. Звичайний збій через наш недогляд — були не зовсім точні у засновках. Іншого разу високомудрий оракул, зіткнувшись з кризою дворового господарства, коли штат наглядачів став пожирати прибутки, дійшов рішення простого, як колумбове яйце. Нема ж прямої заборони позбуватися зайвих рабів, і електронний провидець у погоні за прибутком безтрепетно знищив їх, обрізавши заодно і хазяйські землі, позбавивши володаря необхідності тримати обтяжливих наглядачів. Та на цьому оракул не зупинився, продовжував працювати — дворове господарство у нього знову розросталося, в цьому господарстві з’явилося забагато рабів, довелося ставити над ними багатоповерховий штат наглядачів, які зжирали прибуток, що знову привело до екзекуції. Оракул намірявся крутити так до нескінченності, сталося зациклення. Сама Ірина виправляла лише незначні похибки, а там, де треба було внести щось у програму, поспішала до нас, до нашого штабу «терористичної групки» з арковим вікном і видом на гомінку вулицю на п’ятому поверсі інститутського корпусу. А в ньому її стрічав уже не я один. Нашого полку прибуло, у мене з’явилися ще два помічники.  

 

4



 

Повз мене пройшло чимало молодих людей, яких я маю повне право назвати своїми учнями. Декотрі з них також уже доктори і самі мають учнів. Ось уже три роки я протегую Миші Копилову. Він відданий мені до кінця, я ставлюся до нього з таким батьківським почуттям, як колись ставився до мене командир дивізіону Голенков. Проте мушу признатися, що цей родинний союз дає вельми скромні результати для науки — такого відчайдушного учня у мене не було. Не можна сказати, що Миша не обдарований. Він вражаюче легко засвоює знання, здатний відрізнити головне від другорядного, інтуїтивно знайти красивий хід конем у певній ситуації, але… зразу ж забути про неї, перекинутися на інше. Дивовижне життєлюбство не дає йому зосередитись на чомусь одному, він з тих, хто, всупереч застереженню Козьми Пруткова, намагається осягнути неосяжне. Миша невисокий, неширокий навіть у плечах, та міцної статури, груди, як кажуть, колесом, голова без шиї, але гордовито посаджена, носить рудо-рябу бороду, за що його звично кликали Дідом — Миша Дідусь, — ніс ґудзиком, очі світлі, меткі, веселі, завжди відпрасований, чепурний, пружинистий. Він майстер спорту з шахів, має перший розряд з карате — ребром долоні розбиває цеглини — завдяки цьому і став помітною постаттю в інституті, де заледве не кожен другий чимось уславлений і знаменитий. Миша вируюче діяльний — веде секцію каратистів, організовує зустрічі з артистами і літераторами, бере участь у святкових капусниках і взагалі — «Фігаро тут, Фігаро там». Він лише інколи занурюється в науку захоплено, з головою, та, на жаль, часто-густо, ці захоплення не ділові, а романтичні. Розповідають, Олександр Твардовський якось зронив фразу: «У кожній науці існує своя снігова людина». Наше XX століття ласе до сенсацій, схильне до міфотворчості. Фізика, мабуть, грішить цим більше, ніж інші науки. У ній часом навіть неможливо розрізнити, де маячня, а де серйозна наукова гіпотеза, те й інше видається однаково неймовірним. Миша Дідусь по черзі захоплювався ідеями: Всесвіту, що стискається до елементарної частинки, фрідмона; якимись фантастичними дірками у просторі; вакуумом, в якому виникають частинки, тобто появою з нічого чогось. Світ для Миші передусім цікавий чудесами і фантасмагоріями. Я смертельно образив би його, якби не залучив до змови по замаху на Христа. Ірина Сушко після першої ж зустрічі охрестила Мишу Манилушкою, але ж я знав — він здатний не лише на маниловські прожекти. Нам, дилетантам в історії, потрібна була допомога професійного історика, але такого, який би неупереджено сприйняв нашу витівку. Миша одразу ж зметикував: — Необов’язково мати справу з маститим доктором наук? — З маститим необов’язково, а з тямущим — так. — Аспірант, який подає великі надії, підійде? — Підійде. — Буде. Приведу. І привів — досить молодий, м’який, пухкий, пришелепкувато круглолиций, з першого погляду довіри не викликає. — Зибков Анатолій. — Без зайвої скромності перший подав мені руку, рум’яні щоки розтяглися в доброзичливій усмішці, такий собі юний Стіва Облонський.  

Я завів розмову здалеку: нас цікавить вплив людини на власний розвиток; перша палиця, якою користувався примат, удосконалила його природу; від палиці до шкребка, від шкребка до рубила, до кам’яної сокири і далі аж до сучасних машин — неперервний ланцюг впливу людини на життя, на свою долю, пов’язаний з акціями, які здійснюються окремими особистостями. Наш гість, юне обдарування, зручно вмостившись на хисткому стільці, слухав і по-кошачому Ласкаво мружився на мене. — Ви хотіли б дізнатися, чи цей вплив може бути керованим? — скрадливо спитав він, і я одразу ж збагнув: ов-ва, не такий вже і простак, у його залитому легким жирком тілі, їй-право, таїться каверзний характер. — Хотів би… — відказав я. — Та не смію розраховувати! Найбільше — сподіваюся помітити конкретні приклади впливу. Ви вже знаєте, що ми збираємось здійснити операцію з конкретною історичною постаттю і подивитися, чим ми їй завдячуємо. — Еге ж, від окремих осіб залежать долі роду людського… Так-так… — Окремі особи дають поштовх загальному розвитку, — поправив я. — Але коли б Уатт не винайшов парову машину, це зробив би хтось інший. Неминуче. — Правильно, — погодився я. — Інша особа! От і розберемося, чи легко вони взаємозамінні. — Ага, зрозумів. Тому й замірилися на Христа, бо його найважче замінити. — Або дуже легко. Варто перевірити. І юне обдарування Толя Зибков глипнув на мене зеленим, аж ніяк не дрімливим оком. — Варто, — згідливо кивнув. — Якщо ви не заперечуватимете, я залюбки пограю у піддавки з історією у вашій компанії. Так сформувалася моя маленька команда — «флібустьєри й авантюристи по крові гарячій і густій», які вирішили пробитися у І століття нашої ери, вчинити там убивство, якого не повинно бути.  



У штабній кімнаті з арковим вікном щодня наради. Ірина, вимучена поєдинком з безтолковою машиною, дуже змарніла, на без того вузькому лиці стирчить лише солідний ніс і брови лякають у грізному розльоті. Вона зараз робить найважче — пробиває для нас вихід із сьогодення в минуле. Я мучуся тим, що безсилий їй допомогти, а Толя Зибков, вигідно вгніздившись у кріслі збоку від мене, підбадьорює: — Нічого, Ірино Михайлівно, справитесь. Ви інтелектуально жилава жінка. Ірина веде носом в його бік: — Ти, байбаченя, потаємний хам. Толя обеззброююче всміхається, не заперечує. Ми не можемо чекати, доки Ірина загнуздає свого оракула, прокладаємо трасу далі. Коли оракул почне розуміти Ірину, тоді вони неодмінно промчать галопом, відразу нас наздоженуть. Зараз ми прощупуємо той час, коли на поверхню вихлюпнулося християнство. Рабство в агонії, але воно ще житиме кілька віків. Оплот рабства Рим, поки що великий і могутній, всі тремтять перед ним. Мені навіть інколи ввижаються картинки. Бачу курну дорогу в обпаленому бурому степу. Вздовж неї стовпи з перекладинами, на яких розіп’яті раби. (Такі подорожні прикраси із зотліваючими смердючими трупами іноді простягалися на багато сотень стадій, на десятки кілометрів безперервно від поселення до поселення.) І неквапно кружляли над ними зграї вгодованих птахів. Дорогою мимо похмурого параду смерті поспішно — крок легіонера відміряний — рухаються римські когорти. Виблискує сонце на шоломах, гойдаються на древках значки, наїжачились жалючими вістрями пілуми, вірна Риму страхітлива зброя, — списи з жахливими наконечниками на два лікті завдовжки вигостреної сталі. Ідуть когорти, спадає за ними лінива курява. Куди ідуть?.. Хіба не однаково — куди? Але там, де їм звелено появитись, проллється кров, лишаться купи трупів. Інакше навіщо ж їм крокувати під палючим сонцем, у пилюзі, нести свої пілуми? Страхом і зненавистю охоплений цілий світ. Ніхто на землі не почуває себе в безпеці. Ніхто — ні обожнений за життя. володар всесвіту римський імператор, ні найжалюгідніший з нікчемних рабів. Кожен хронічно боїться за себе, кожен не перестає ненавидіти іншого. У страхітливому світі тільки відчайдушною відвагою можна притлумити жах і ненависть — тільки безмежною любов’ю. — Рим — світовий центр жорстокості і насильства, а християнство виникло не тут, а в провінційній Іудеї. Чому? — тверезий Толя Зибков стріляє у мене черговим запитанням. І я намагаюсь відшукати пояснення. — Рим не став би епіцентром насильства, коли б не створив для себе потужний механізм, який охороняв існуючий насильницький порядок. Проповідників любові душили б У Римі після першого ж їхнього слова… — Це дуже важливо врахувати, — стурбовано додає Ірина. — Інакше машина спіткнеться, викине нам колінце. Та скурпульозний Толя не вгаває: — «Люби» виступало в релігійних шатах, але ж тогочасних римлян релігійними фанатиками не назвеш. У них так само усілякі ідеї були в ходу, та Христа вони світові не дали. Чому? Раптом вибухає Миша Дідусь: — Все це не так і не те! Єврейський народ не здивував світ ні шедеврами мистецтва, ні науковими відкриттями, лише своєю роз’ятреною совістю — він дав людству Христа. Визначено наперед! — Ким визначено? — Природою! Вона не просто туди-сюди рухається — цілеспрямовано, свою програму виконує! — Звелиш мені вкласти присуд долі в машину? — з’єхидничала Ірина. — А як ти смієш не зважати на це? — І ти знаєш, Манилушко, що вийде з цього? — У твоєї машини схема згорить. Не перетравить великого? — Ні, серденько. Вона тільки рада буде, вхопиться за твій присуд долі і клєїтиме його до будь-якого питання. Чому виникло рабство? Присуд долі. Чому воно почало хиріти? Присуд долі. Електронний ханжа нічим не кращий від ханжі двоногого. — Ірино Михайлівно, давайте без натяків! — Толя Зибков з награною образою. — Що ти, байбаченя, не тебе ж мала на увазі. — Ні, не себе, друга захищаю! — На круглій Толиній фізіономії проступає невинний простодушний смуток. Миша Дідусь розлютився: — Ідіть до дідька! Майже щодня такі шумні суперечки.  

 

5



 

Нам слід чітко уявити собі того, на кого ми збираємося вчинити замах. І не лише його уславлену у віках діяльність, але й чисто людські риси. Дуже важливо з’ясувати, як позначаються на ході історії індивідуальні особливості видатних особистостей, навіть найнезначніші. Реальний Христос, звісно, анітрохи не схожий на того Бого-людину, яким створила його людська фантазія безлічі поколінь. Але й образ того ж Александра Македонського, в існуванні якого ніхто не зважиться засумніватись, укритий для нас товстим шаром легенд, що приховує реальні риси. І все ж ми досить легко пробиваємось крізь цей шар, достатньо виразно уявляємо собі конкретний образ великого полководця. З певними зусиллями і Христа можна відчистити від нашарувань, відтворити — нехай відносно — у живій подобі. Та при цьому не варто забувати, що не випадково він возвеличений до бога… А нашарування почалося одразу після його трагічної смерті. Слава про нього розійшлася по країнах, ним спрагло цікавились, про нього розповідали не лише билиці, а й небилиці. Життєписи його з’явилися пізніше, їх складали люди, які навряд чи особисто знали Христа. Встановлено, що найперше з канонічних Євангелій — від Марка, у ньому крізь легендарність виразно проступають реальні риси. Наступні євангелісти домислили навіть те, що убогий проповідник був нащадком царя Давида. Але й у них можна виловити сліди дійсності. І віруючі Лев Толстой і Достоєвський, і невіруючий Максим Горький відзначали високу літературну цінність Євангелій. Може, тому, що ці легенди написані видатними майстрами? Ой ні, для нашого витонченого смаку їхня майстерність, далебі, далеко не бездоганна — часті набридливі повтори і велемовність там, де потрібна скупість, скупість там, де необхідна розгорнутість, часом неясність викладу, що дозволяла довільно трактувати текст, нарешті, і образність не завжди зрима — з усіх чотирьох Євангелій, на жаль, неможливо навіть приблизно уявити собі зовнішність Христа. І все-таки це сильна література, яка й через тисячоліття продовжує впливати на нас. В чому її сила? Може, у тому, що розповідає про винятково яскраву, привабливу особистість? Ісус Христос — поет, а не строгий мислитель. Лише поет міг проповідувати з такою безпечною безвідповідальністю перед логікою. В одному місці із скоряючою пристрастю закликати: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто проклинає вас!» В іншому з такою ж пристрастю заявити цілком протилежне: «Не думайте, що я прийшов, щоб мир на землю принести, — я не мир принести прийшов, а меча». І сам Христос не вважає наявність розуму винятковим достоїнством людини — заважає безоглядно віддаватися вірі: «Блаженні вбогі духом…» «Підійшли, — розповідає Євангеліє від Матвія, — до Ісуса Його учні, питаючи: «Хто найбільший у Царстві Небеснім?» Він же дитину покликав, і поставив П серед них, та й сказав: «По правді кажу вам: коли не навернетесь і не станете, як ті діти, — не ввійдете в Царство Небесне! Отже, хто впокориться, як дитина ця, той найбільший у Царстві Небеснім». По-дитячому наївна і довірлива людина, на думку Христа, не повинна ні над чим замислюватись, обтяжувати себе якимись клопотами. Чим підтримати своє існування? Яким чином роздобути для себе харч? Найнасущніші, найпроклятіші питання, що споконвіку висіли над людьми, Христос вирішує із зворушливою простотою. «Через те вам кажу: не журіться про життя своє — що будете їсти та що будете пити, ні про тіло своє, — у що зодягнетеся. Чи ж не більше від їжі життя, а від одягу тіло? Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Отець Небесний їх годує. Хіба ж ви не на багато вартніші від них?» Про наслідки такого прекраснодушного повчання Христос безпечно не думає. Його визнавали спасителем всього стражденного людства, вірили — не хтось, а саме Ісус Христос зруйнував тісні національні рамки. Однак зараз дослідники вже не сумніваються в тому, що очищений від міфологічних нашарувань Христос зовсім не такий широкий. Його турбувала тільки доля євреїв, і він не мав наміру ощасливити інші народи. В Євангелії від Марка є одна красномовна сцена: «…Бо жінка одна, якої дочка мала духа нечистого, прочула про нього, і прийшла, та й припала до ніг Йому. А ця жінка грекиня була, родом сирофінікіянка. Вона стала благати його, щоб із дочки її демона вигнав. А він їй сказав: «Дай, щоб спершу наїлись діти — не годиться-бо хліб забирати в дітей, і кинути щенятам!» А вона йому у відповідь каже: «Так, Господи! Але навіть щенята їдять під столом від дитячих кришок»… І Він їй сказав: «За слово оце йди собі, — демон вийшов із твоєї дочки». Він відверто осуджував багатих, тих, хто «служить Богу і мамоні»: «Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство». Та при цьому ж Христос не зважується закликати до бунту, ухильно напучує: «Тож віддайте кесареві — кесареве, а Богові Боже». Знову чисто поетична непослідовність! Євангелісти жодним словом не згадали про його зовнішність, але якісь скупі свідчення все ж пробилися до нас. Сьогодні при згадці його імені у будь-чиїй уяві зринає дещо інфантильний красень із смиренним лицем, короткою борідкою і спадаючим на плечі волоссям. Проте ворог християнства Цельс, філософ-стоїк, друг імператора Марка Аврелія, пише: «А втім люди розповідають, ніби Ісус був низенький на зріст і такий негарний з лиця, що це викликало огиду». Цельс, запеклий противник християнства, міг усякого наплести. Та річ у тому, що цього не заперечує і Тертулліан, палкий прибічник Христа. «Зовнішність його була позбавлена будь-якої краси й привабливості», — зазначає він. Непримиренний ворог і гарячий послідовник, той у Римі, другий у Карфагені, незалежно один від одного приблизно через століття після смерті Ісуса висловлюють одну й ту саму версію. Отже, ця версія була поширена і ні в кого не викликала сумніву. Якби Христос був навіть і не вродливий, а просто мав звичайну нормальну зовнішність, то такої одностайності, певно, не існувало б. Його прихильники закиди на невродливість сприймали б як образливий наклеп. Проте і пізніше навіть Оріген, запально критикуючи в усьому Цельса, не заперечує, що Христос потворний. Він тільки намагається виправдати потворність, побачити в цьому його божественну суть — дух, мовляв, вищий за тлінне тіло. Зовнішність — не пусте питання. Уявімо собі перших слухачів Христа, простих мешканців Галілеї. У їхньому недосвідченому розумінні все, що від Бога, має бути досконалим, вражати уяву. Попередні пророки це враховували, намагалися привернути до себе увагу людей незвичним виглядом — Єремія, приміром, проповідував з ярмом на шиї, Іоанн Хреститель носив власяницю, жив у пустелі, харчувався акридами, був виснажений постом. Ісус Христос не вдавався до таких традиційних прийомів, акрид не їв, постом себе не морив, сідав з усіма за стіл, пив вино і вдягався, мабуть, незгірш за інших, коли вже римські солдати під час страти кидали жеребок — кому дістанеться його одіж. Нічим зовні не дивував, більше того, — був невродливий, отже, йому доводилося долати не лише відсталість свідомості своїх слухачів, але й невигідне враження, яке він спершу справляв на них. Звичайно, найлегше сказати: така, мовляв, була скоряюча сила його слова — геній усної творчості! І, здавалося б, Євангелія, своєрідні літературні шедеври, підтверджують це. Вислови, що вони приписують їх Ісусу, розлетілися по світу, стали крилатими. Та будь-яке проймаюче слово безсиле, коли воно суперечить віковим звичкам і традиціям. А саме їх, традиції ортодоксального єврейства, ризиковано ламав Ісус з Назарета. Виступити проти суботи, назвати себе її володарем, коли найменший, навіть безневинний випад проти неї карався нещадно — аж до страти. Ні, тут мало самого лише красномовства, воно повинно зміцнюватись ще чимось переконливішим. Всі чотири канонічні Євангелія чи не в кожній главі оповідають про ті чудеса, якими Христос підкріплював свої слова, — зцілював безнадійно хворих, воскрешав мертвих, п’ятьма хлібинами нагодував досита п’ять тисяч голодних людей, по воді ходив, мов по суші… Здавалось би, чи варто зважати на ці наївні небилиці? Проте саме над ними я й замислився… Сучасники Христа сприймали світ зовсім не так, як ми. Для нас світ не може виникнути сам по собі, з нічого, обов’язково має бути його джерело. А їх аніскілечки не бентежило те, що бог на перший день творення звелів: «Хай станеться світло!» — і тільки на четвертий створив світила «на тверді небесній». Для нас увесь світ у тісному взаємозв’язку, одне не може існувати без другого, будь-яке явище — певний процес, для них же все існуюче — результат чиєїсь волі. І якщо спраглий мандрівник не міг вибити у скелі посохом джерельного струменя, то не тому, що вважав це взагалі неможливим. Можливо, тільки це не кожному під силу. Чудо тоді бачилося реальністю, чудотворець — умільцем, отже, зажити слави чудотворця було не так уже й важко. Особливо у зціленні. Хворих у ті часи, напевно, була сила-силенна. Напружене і нестале життя Палестини з її потрійною владою — Риму, тетрархів, первосвященика, — з численними ворогуючими сектами, з несамовитими пророками, які залякували людей божими карами, кінцем світу, сприяло масовому психозу. Припадочні, паралітики, укриті паршами (їх можна мати і за прокажених), траплялися на кожному кроці. Всі вони безтямно прагнули чудотворного одужання. Сучасні психотерапевти можуть лише мріяти про таку клієнтуру. І той, хто володів даром словесного навіювання, міг легко стати чудотворцем — зцілителем. Було б, напевне, дивно, якби Ісус Христос уникав цієї ролі, не скористався такою могутньою зброєю для утвердження своїх ідей. Він, ясна річ, не годував п’ятьма хлібинами тисячі голодних, по воді, як по суші, не ходив, не воскрешав мертвих, але повернути паралізованій руці здатність рухатись, він, напевне, міг, так само, як і врятувати від нападів тих, у кого «вселилися демони», як і очистити тіло від нервової екземи… А цього цілком достатньо, щоб повірити в його надприродну силу, не помітити його непоказної зовнішності. Загадкова для дослідників обставина — ставлення Ісуса до своєї матері і родини. У Євангелії від Марка Ісус повчає в одному домі… «І поприходили Мати Його та брати Його і, осторонь ставши послали по Нього і Його викликали. А народ кругом Нього сидів. І сказали Йому: «Ото мати Твоя, і брати Твої, і сестри Твої он про тебе питаються осторонь». А він їм відповів і сказав: «Хто Моя мати й брати?» І поглянув на тих, що круг Нього сиділи, і промовив: «Ось мати Моя та браття Мої! Бо хто Божу волю чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати». Чуйний і доброзичливий до всіх, аж до випадкових стрічних, Христос виявляє тут холодну стриманість, коли не насторожуючу суворість, його відповідь звучить майже як зречення рідних. Що криється за цим, яка сімейна драма? Біографічних відомостей про приватне життя Христа нема. Загадкою є навіть його батько-тесля Йосиф. Євангеліє від Марка зовсім не згадує про нього, лише у Матвія і Луки побіжно з’являється ім’я цієї людини. Звичайно ж, мої знання про цю особистість, яка жила дві тисячі років тому і так сильно вразила уяву людства, далеко не повні. Але ж і праланцетник, що існував у непроглядному мороці минулого, за мільярд років до нас і лишив на пам’ять про себе лише мізерні відбитки в осадових породах, також, напевно, у чомусь не відповідає відтвореній палеонтологами подобі. Однак характерні прикмети все-таки збереглися, їх виявилося достатньо, щоб використати в моделюванні процесу.  

 

6



 

До моїх міркувань щодо особистості Христа кожен із членів флібустьєрської групи поставився по-своєму. Миша Дідусь радо вигукнув: — Це ви здорово сказали, Георгію Петровичу: «Чудо тобі бачилося реальністю»! А я скажу більше— чудо і тепер реальність! Так! Тільки воно не влазить у наш задубілий детерміністичний спбсіб мислення… Ірино Михайлівно, як ви концепцію чуда подасте тверезій машині? — Не турбуйся, дитятко. Психотерапія вже давно користується обчислювальними машинами, — остудила Ірина. — Психотерапія… Ех! Емпірики зашкарублі! Толя Зибков цього разу не сказав свого звичного «ні», пововтузився у кріслі, задумливо мовив: — «Хто Моя мати і брати Мої?..» Георгію Петровичу, а мені здається, що цю загадку все-таки можна вирішити. — Як? — Цельс, коли пам’ятаєте, між іншим згадує… — Ти хочеш сказати про Панферу?.. — Про нього, Георгію Петровичу. Той же ворожий християнству Цельс розповів поширену в його часи чутку, нібито мати Ісуса Марія була легкої поведінки, зраджувала чоловікові з римським солдатом, греком Панферою, за що її вигнали з дому, народила позашлюбну дитину у чужій конюшні. Така ж історія викладена і в талмудистському трактаті «Авода Зара». — Запізніла й брудна обмова, — заперечив я. — Хто з учених прийме це всерйоз? — Ну, а коли на хвильку прийняти?.. — Не вийде, Толю. — Чому, Георгію Петровичу? — Ти це маєш знати незгірш від мене — заважає люта єврейська ортодоксальність того часу. Найзлиденніший єврей тоді вважав себе вищим од іноплемінного вельможі. А вже жінку-єврейку, викриту у перелюбстві з необрізаним, живою не лишили б. І її син, якби уцілів, ніс би на собі прокляття до кінця днів своїх. З такою славою пророком не станеш — плювали б у його бік, кидались би врозтіч, мов від прокаженого. З-під крутого лоба на мене дивилися ясні, з весняною прозеленню очі. — Все правильно, Георгію Петровичу, — обережненько згодився Толя. — Все так, коли б Марію було викрито… Миша Дідусь не витримав: — Тоді не викрили, тепер збираєшся?! Та Толя вперто правив своє: — Але в таких делікатних справах рідко випливають прямі докази, набагато частіше непевні підозріннячка, а з ними і обмовочки… Тільки не заднім числом, як у Цельса, сто з лишком літ по смерті Ісуса, а ще до його народження, коли у мами Марії живіт став округлюватись… мовляв, з солдатом бачили; поголоска підленька. Могло так статися? — Що за втіха бабратися у смердючих пелюшках тисячолітньої давності! — пробурчав у бороду Миша. — І справді, навіщо нам побутові дрібниці? — підтримала Ірина. — Злі поголоски не такі вже й дрібниці, Ірино Михайлівно. Коли б вони були, ой як сильно отруїли б життя матері Христа. Син для неї — суцільне прокляття! Чи варто дивуватися, що вона любила його менше за інших дітей. А сам Ісус хіба не страждав через брудні підозри?.. Гірким, виходить, було його дитинство. Чи не тому він рано йде з дому, чи не тому байдужий до матері і братів?.. На спокійно округлому лиці Толі крізь простацьке смирення проступає торжество. Ірина Сушко розсердилась: — З домислів шубу шиєш, хлопчику! Гляди, щоб вдяганкою голого короля не обернулося! Толя скрадливо всміхнувся: — А ви, Ірино Михайлівно, у математичних доказах ніколи не вдаєтеся до припущень?.. А ми ж чим гірші за вас, математиків? І як тільки припустимо існування раннього наклепу, нам відкриється те, що Ісусові ще в дитинстві довелося відстоювати людську гідність. Ще в дитинстві! Знаменно, Ірино Михайлівно! Знаменно! Всі спантеличено замовкли. Три пари очей уп’ялися в мене. Дійсно, варто нам прийняти цю зовсім не виняткову, а навпаки, досить буденну житейську колізію, як вона, замість того щоб компрометувати Ісуса, починає висвітлювати формування його незвичайного характеру. Саме в ранній юності Ісус мав набути і ті моральні позиції, і ту силу переконання, які потім здивують світ. Нікчемні натури озлоблюються від ворожого оточення, великі долають його. Відчуваючи постійну потребу в людській шані, в людській доброті, вони стають їхніми провісниками. Істина, що набила оскому: нещастя калічить слабких і гартує сильних. Ісус, перш ніж стати Христом, мав пройти нелегку школу життя.  

Тижнів зо два ми займалися анатомуванням Ісуса Христа, розбивали його на окремі ознаки. Ірина Сушко кодувала їх, вибудовувала у певному порядку. Не така, виявляється, вже й фантастична річ — зобразити людину, навіть складну, глибоку, суперечливу, у вигляді якоїсь формули. А втім, ні, не саму людину, а лише своє уявлення про неї, її образ, що склався у наших головах. Одного разу Ірина, як завжди, енергійно увірвалася до мене, кинула на стіл тиснений портфель. — Відкрийте й погляньте! В портфелі лежала товста купка перфокарт, недбало загорнута в папір. — Відчуваєте, що ви зараз тримаєте в руках? — Ісуса Христа?.. — Са-ме так! Ісус Христос у вигляді купки тонких карточок, змережених дірочками. — Оце-е та-ак…  



 

7

 

Здавалося б, мені годилося перенести свій флібустьєрський штаб додому — за чаєм сперечатися на різні голоси хоч до опівночі, дружина буде тільки рада. Останнім часом вона працювала за угодою з одним відомчим видавництвом, звіряла технічні розрахунки — робота втомлива і нудна, та після того, як сина забрали в армію, Катя ніяк не могла заповнити порожнечу, що виникла в її житті. Наші зустрічі розігнали б застійну тишу, до того ж я завжди мріяв, щоб дружина пройнялася тими захопленнями, яким я віддавався цілком. Раніше це було неможливо, з багажем інститутської фізики, набутим тридцять років тому, вона навіть підступити ся не могла до проблем, якими я жив. Найближча мені людина і водночас далека. Зараз не так важко і зрозуміти, і прийняти, і стати співучасницею, але… Це «але» було для мене повною несподіванкою. Виявляється, десь на споді, на самому дні моєї душі зачаївся незрозумілий страх — осудить! За що?! За те, що хочу «алгеброю гармонію перевірити», за те, що підмінюю почуття холодними розрахунками. Осудить, погасить полум’я, замість підтримки матиму в ній противника… Приховане, неусвідомлене відчуття, яке я тамував у собі і не міг позбутися його. Я ніколи нічого не приховував від Каті і тепер поділився з нею своїм задумом, але в загальних рисах, як першими здогадками. Вона вислухала, стенула плечима, навіть особливо не здивувалась, не висловила бажання дізнатися детальніше. Я зрозумів це як дозвіл — роби як завжди, без мене. Ось тому і збирав свій штаб під дахом інституту, хоча при нагоді це могло викликати і справедливі нарікання: чим займаєтесь, професоре Гребін?.. Прийшов черговий лист від сина. Сева писав нам досить часто, але кожного листа ми розпечатували із завмиранням серця. Хоч, здавалося б, чого непокоїтись — ситий, одягнутий, під наглядом, служить собі у глибині Сибіру, жодної небезпеки. Та Сева з тих, хто спотикається на рівному місці. І справді — ось лист… Він довгий, заплутаний. «Дорогі мої, довго вагався — повідомити вам чи промовчати…» А суть його повідомлення, прикритого нагромадженням виправдовувань і плутаних відступів, проста: зійшовся з жінкою, яка розлучилася з чоловіком-п’яничкою і має десятилітню доньку, після армії думає лишитися в неї, жити простим трудовим життям у глухій тайзі. Вік жінки сором’язливо не згадано, зате перелічено її достоїнства — добра, чуйна, самовіддана і таке інше. Перший порив матері — негайно збиратися і їхати до сина. Я зупинив: — Годі думати й вирішувати за нього. Нехай сам розбереться. — Розбереться, та пізно буде. — До кінця служби майже півроку. Є час отямитись. — А коли не отямиться? — Тоді поставимося уважніше до його бажання. А раптом це не захоплення і не дурощі, може, він справді не мислить без неї свого життя. Катя сиділа переді мною — високо піднята голова, вилиці палають. — Слухай!.. — Вигук, наче тріск жерсті під каблуком. — А чи любиш ти сина? І я навіть сторопів. — Ти з тих, у кого велика голова і маленьке серце. Ти отруєний абстрактною любов’ю… — Не розумію, Катю. — Ти можеш допомогти людині — просто допомогти мені, синові, сусідові, приятелю?.. Ні! Хіба що випадково, ненавмисне. І то — любити когось, яка дрібниця, чи варто цим собі завдавати клопоту. Всіх людей, все людство, і не менше, — ось на що ти націлений. Тут вже сам готовий спалити себе дотла, і вогнем хай горить все, що довкола… А оточують тебе тільки ми — я і Сева. — Та невже я такий непотрібний, навіть шкідливий для оточуючих? На мить вона зам’ялася, блукаючий погляд завмер, та ось знову рішуче відкинула волосся, що вибилося із зачіски. — Хіба про користь мова, Георгію?.. Про любов. Твої слова близькі до тривіальної відмовки усіх безсердечних батьків: заробляю на прожиток, приношу користь — що вам ще треба від мене? Любові, дорогий мій! Любові! Яку ніякою користю не купиш. А для таких, як ти, любов лише предмет для вивчення — чи не можна з неї дещо взяти, покористуватись. Розтинаєте на частини, додаєте, узагальнюєте — піддослідна собака на лабораторному столі… — Що ж, не смій над нею замислюватися — заборонено! Будемо смиренно повторювати услід за Христом: люби ближнього свого, люби ворога свого… Обпекла поглядом, презирливо смикнула підборіддям. — Услід за Христом?! Не я, це ти услід за ним… Христос перший з вас, хто умертвив любов. — Навіть так? — здивувався я. — Люби ближнього… Для Христа ближні всі, навіть перший стрічний. Не знаю його, випадково стріла, не прив’язана нічим, уперше бачу — любити його? А для мене любов — це готовність на самопожертву. Заради першого стрічного, незнайомого, — собою?.. Ні, як би не силувала себе, а не зможу. Протиприродно! А ось тебе знаю, з тобою зріднилася, зрослася, а син, то вже зовсім — найдорожча частка мене самої… Любити вас, жертвувати заради вас — тільки так! Це мій природний стан, інакше й жити не зможу… І коли сина любитиму сильніше, ніж себе, а син так само свого сина, свою дружину, то, як молекули, чіпляючись одна за одну, так і люди, люблячи лише найближчих, зв’яжуться воєдино. Не треба від людини вимагати неможливого — люби будь-кого. Люби того, з ким тебе життя тісно сплело, — ось тоді любов одного за одним зв’яже усіх, від мене протягнеться міцна спайка через найближчих до найдальших. Тоді світ охопить не умовна любов, не вигадана, а звичайна, жертовна… Розум — велике благо? Може бути. Тільки за будь-яке благо неодмінно доводиться чимось платити. І за розум також. Сумнівами, недовірливістю, підозрілістю… Людині дістався розум, а разом з ним і зіпсованість… Люди роз’єднані сумнівами, не здатні любити навіть найрідніших: батьки — дітей, діти — батьків… Катя замовкла і відвернулась. Мовчав і я. У мені наростало важке здивування. Виявляється, вона любила мене і не вірила в мою любов, служила мені й осуджувала мене. А чи дивно це?.. Чи не все наше спільне життя?.. Жили поруч і були самотніми — у неї своє, у мене своє. І не помітив, як вона наодинці з собою дійшла висновків, з якими я не просто не згоден, а не можу сумістити себе з ними — інакше думаю, інакше живу. Як нам злитися воєдино? Одне без одного існувати ж не можемо! — Катю, не обмовляй себе, — сказав я. — Ти зовсім не така, якою себе виставляєш. Вона закинула за вухо непокірне пасмо, і лице її, втомлене лице із скрадливою плавністю вилиць, з опуклим чолом, якого вже торкнулися зморшки, верхньою губою, що притискає нижню, щемливо знайоме, до болю рідне лице, виражало зараз звичну покору — говори, слухаю, не заперечуватиму, та знай, стоятиму на своєму. — Ти вважаєш, що лише любов до найближчих єднає людей… Але хіба люди ніколи не грабували, не чинили насильства над іншими, озлоблюючись, не знищували одне одного тільки заради того, щоб їхні палко улюблені чада жили краще за інших? Любов до найближчих! Та вона ж постійно обертається сліпою звірячою ненавистю до всього світлого й темного світу. І світ відповідає таким тією ж лютою ненавистю. Чи не різновид самозакоханості ця обмежена любов — моє, не руш, горлянку перегризу! Всесвітня згуртованість егоїстично люблячих? Е ні, не мрій! Чим більше вони велелюбні, тим більш роз’єднані… Ти любиш Севу, Катю… Так, знаю, заради нього ладна пожертвувати собою. Але скажи: чи готова заради Севи принести в жертву когось іншого, хоч би першого стрічного?.. Га! Мовчиш!.. Проповідуєш те, чого сама ніколи не дотримувалась. Схилене Катине обличчя, як і раніше, виражало покірну втому. Вона не збиралася заперечувати, а на. вимогу — визнає, що я маю рацію, що вона помилилася, та від того їй не полегшає. І своєї думки про мене вона не змінить, як і колись, любитиме мене і не віритиме в мою любов, буде служити й осуджувати.  

 

8



 

Суперечка з Катею не вщухала в мені і наступного дня. Я не смів звинувачувати її, але й себе не щадив. Адже справді більшу частину життя ти віддаєш справі, для дружини й сина лишаються якісь рештки… Та замкнись на родині, не віддавай себе на сторону — виглядатимеш нікчемним у своїх і чужих очах, і, напевно, навіть дружина замислиться, за віщо ж тебе, власне, любити, й син матиме підстави зневажати тебе. І все ж, чи варте твоє діло такої віддачі — життя оптом, родині рештки? Озирнись тверезо: що видатного ти зробив? Корифеєм у фізиці не став, твій внесок в науку вельми скромний, і від цього внеску, справді, щастя на землі не побільшало. А тепер ось вхопився за те, що інші розважливо обминають. Не випадково обминають, не сподіваються на результат. Чому тобі має пощастити більше? А чи не здається, що тобі просто цікава діяльність заради діяльності, перти свого плуга тільки задля того, щоб перти?.. А зайнятий цим, синові своєму не встиг передати свого… За арковим вікном моєї інститутської шпаківні збігав перемінливий деньок, то хмурився, скроплював дощиком, то бризкав гарячим сонечком, і місто всміхалося голубим багатоповерхів’ям. Якраз у розпал самозвинувачень зі сходів, що ведуть до моїх дверей, долинув метушливий перестук підборів. Двері від поштовху розчинилися навстіж — намоклі від випадкового дощу кучері, промениста усмішечка — Ірина Сушко ступила ближче і взялася в боки. Щось принесла. — Ну! Можете привітати! — З чим? — Переписала на диски… Мені не треба казати, що це означає. Якщо перфокарти — чернетка рукопису, який слід безжально правити і переробляти, то у цьому випадку запис на дисках означає, що програма переписана набіло. Шоправда, за потребою і тут ще можна щось змінити. Можна, але не бажано. Ірина вмостилася, нога на ногу, чобіток з високим підбором погойдується, темний закритий светр облягає груди, тонка рука з сигаретою на злеті і вередливі жіночні губи. — Тепер — вперед з піснями. Поспішайте, поспішайте, бо затопчу! Е-е, а чому ви так роздивляєтесь мене? Давно не бачили? — Отож-бо й воно, що бачу часто, Ірино, та от піймав себе на тому, що знаю вас лише з фасаду. — От тобі й маєш! А нащо вам мої задвірочки? — Найшло щось — ніяк не збагну себе. Може тому, що погано знаю тих, хто поруч зі мною? Нахиливши голову, Ірина, як птаха, збоку розглядала мене. — У вас щось сталося, Георгію Петровичу? — Нічого особливого. Просто звинуватили — людей не бачу. Вона відвела погляд, якусь хвильку мовчала, нарешті мовила: — Що ж, правильно. Той, хто розкаюється, чекає виправдання, а тому така відповідь Ірини боляче вколола мене. — Хіба і вас, Ірино, обминув увагою? Зітхання: — О, так! — Нагадайте — коли саме? — Відтоді, як ми познайомилися. Ірина — цупкі кучері, підняті брови — дивилася на стіну, на респектабельне зображення космічного чудовиська, галактики М 51. — Ця бабуся мій свідок. — Ірина кивнула на розкошлану галактику. — Вам тільки-но її подарували, ви не знали, куди почепити бо ще не мали не тільки свого кабінету з підходящою стінкою, а навіть стола… Ви з поважністю приймали мене у вестибюлі, бабусю було приставлено до стільця, ми обоє милувалися нею — ви щиро, я з ввічливості. Прийшло до вас дівча без нічого: ні грошей, ні ідей, ні уваги, — а тому визивно зарозуміле. А ви й не помітили моєї зарозумілості… Ви одразу ж кинулися пояснювати мені суть справи… Чи пам’ятаєте? — Пам’ятаю, що ви скидалися тоді на общипане граченя. — Ну а ви, ясна річ, були самим собою, аж ніяк не схожі ні на кого, унікальні. Ви ніколи не помічали, що вам дивуються, вами захоплюються?.. Ох ні! Тому-то ви не знаєте самого себе… — Згляньтесь, Ірино, облишмо це. — Даруйте, прорвалось, не втримаю… Спізнавшись з вами, я, дурне дівча, загорілася… Не знічуйтесь, не вами, ні, а кимось на вас схожим, якого мала стрінути в житті, разом з ним сотворити щось карколомне… Ось тепер ви можете усміхатись… Чи було вам тоді сорок? Мабуть, ні, ще не виповнилось. Та зеленій дурепі ви здавалися недосяжно старим. Не впала вам на груди, не вчепилася мертвою хваткою. Я і тоді вже була норовиста — досягла б свого, не встояли б… Ірина запалила нову сигарету, відкинула сірника, криво всміхнулася. — А справді, чого я так розкудкудакалась? Яка ж я вам пара! Однойменні заряди, зближуючись, відштовхуються. Якби ми зійшлися, хто б із нас вів господарство, хто б глядів дітей?.. А ось у тому, що наші стежки знову зійшлися, бачу дарунок долі. Сіре життя для мене знову розцвіло, не борсаюсь у кислому тумані… Та годі! — Ірина рвучко підвелась. — Досить цих ліричних лоскотів. Послужіть мені, подайте плаща. Вже одягнута, рушивши до дверей, обернулась з веселим проблиском з-під брів. — Хочете, здивую?.. Я бабуся! — Я-ак? — Прийомна, правда. Власне, внучка не моя, а чоловікова. Але коли ми бачимось, маленька церемонно так, як і годиться, кличе мене бабусею… От так-то, Георгію Петровичу. Проте ефектної кінцівки під грюкіт дверей в Ірини не вийшло. Вона не встигла переступити поріг, як з’явилися Миша Дідусь і Толя Зибков. Я повідомив їм новину: — Ірина переписала програму на диски. — Відзначити! — рішуче зажадав Миша. — У мене також є привід для свята. Але скажу тільки за столом.  

У напівпідвальному кафе подавали ріденьку солянку, окату яєчню і видержаний м’який молдавський коньяк, на який тут через кусючу ціну не було попиту. Ми бенкетували. Ірина Сушко пашіла, сяяла очима і заливисто сміялась. Миша Дідусь, похихотівши, враз посерйознішав, зважився щось нам оповістити: — Зустрів нарешті… Ні, братці, цього разу вже не помилюся! Якби ви знали, яка вона… Легка, мов метелик. Коли чекаю, то аж не вірю, що прийде. А коли побачу, то завжди тремчу. Вона не балакуча, що ні то ні — завжди дуже уважно мовчить. Та зате вже як скаже… Зронить одне слово, а в мені цілий день усе співає… За неї! Дуже прошу! Толя Зибков, який розкисав у блаженній усмішці, раптом заспівав. Підперши товсту щоку, засмутившись, затягнув по-баб’ячому страдницьки:  



Нащо, коханий, я тебе зустріла,
Нащо ти на кохання відповів?..

 

І справді, у нього був приємний, чисто жіночий голосок, таке собі меццо-сопрано для домашнього вжитку. Книжник і завзятий сперечальник, Обломов з виду і багатообіцяючий аспірант — і от вам: «Нащо, коханий, я тебе зустріла…» з баб’ячими інтонаціями, баб’ячим голосочком. Чи ж могли ми не прийти у захват? І зворушений такою оцінкою Толя старався щосили подати себе дорожче: — У дитинстві мене силували класичною музикою, а я засвоїв тільки вульгарні романси, вчили рафіноване дитя грати на скрипці, а я вмію лише на балалайці: «Ах вы, сени, мои, сени!..» Я чоловік не безталанний, заждіть, колись відколю вам концерт… Додому повертався напідпитку. А там чекала мене занепокоєна долею сина дружина, і стіни нашої квартири аж ніяк не настроювали на легковажні веселощі. Але… маленька, проте потрібна й така очікувана перемога над електронним оракулом, несподівано приголомшуюче зізнання аж ніяк не сентиментальної Ірини Сушко, світле щастя Миші Дідуся, зовсім не чужої мені людини, зворотний бік вченого хлопчика (балалаєчник, треба ж таке!), чудовий коньяк, до якого, як виявляється, я не такий уже й байдужий, а тут іще родинні ускладнення — боже, яке ж усе-таки повнокровне моє життя! Гай-гай, з отаких ось суєтних окремих днів і складається перенасичене подіями кипучо діяльне життя роду людського. Страждаємо, стогнемо, журимось, проливаємо кров, чинимо насильство, животіємо в неуцтві, творимо, відкриваємо і мчимося переможно крізь віки й тисячоліття. Куди?..  



 

9

 

Поверх портрета всесвітньої бабусі ми розтягнули на всю вільну стіну карту Середземномор’я і Малої Азії — світ перших віків до і після народження Христа. На карті скупо помічено: отут і отут жили такі-то народи. За іменами одних встають із небуття цілі епохи, про них може розповісти кожен школяр. Інші ж народи, навіть фахівці, знають лише з назв — мелькнули у писемних джерелах, не лишили помітного сліду. А якісь народи просто не позначені на цій карті — жили і щезли, невідомі нам зовсім. Карта — також своєрідна модель минулого, але вкрай схематична, застигла. Ми прагнемо створити модель діючу, яка має розвиватись за образом і подобою світу, що колись існував. Та якою б схематичною не була карта, нам її не під силу використати повністю, запрограмувати всі ті держави, які позначені на розгорнутому на стіні полотнищі. З усього клаптиково-строкатого розмаїття ми вибрали за взірець лише кілька країн. І так само, як з окремих закодованих характеристик ми створили відносно цілісний образ Христа, так, розклавши спершу на частини, а відтак знову склавши докупи, ми одержали певну подобу Римської імперії, Іудеї, Греції, Єгипту. Наша модель світу навмисне стиснута, гранично спрощена, зведена до мінімуму, але й довести її до такого вигляду коштувало нам великої копіткої праці впродовж двох місяців. Однак і це ще не кінець. Наша модель повинна бути заселена. Відомі поети, художники, філософи, полководці, імператори, політичні діячі, інші особистості, які чимось вирізнялися з свого середовища, стали предметом нашого дослідження. Коли ми зуміли вкласти в машину Ісуса Христа, то в принципі ніщо не заважає так само повестися з багатьма історичними постатями, для цього потрібно лише праця і час, час і праця. А чи можемо ми заселити свою модель тільки видатними людьми? Наш схематичний світ ділиться на панів і рабів, але такий поділ ще аж ніяк не відображає характер населення. Серед рабів одні затуркані до краю — робоча худібка, не більше. В інших прихована вибухова сила, яка увесь час виривається назовні. Повстання Спартака — хоч найсильніший з таких вибухів, та аж ніяк не єдиний. Були раби-поети, раби-філософи. Пани також не однакові. Багато хто з них болісно сприймає розпад рабовласницького ладу, намагається пристосуватись, дає рабам деяку свободу, наділяючи їх клаптями землі. Казі, або казаті, називали таких рабів у Римі. З ними змикаються дрібні землевласники-колони. Нема нічого строкатішого за масу вільнонародженого плебсу. Серед них величезна кількість злиденних нероб — обтяжливий баласт суспільства. Але серед вільнонародженого плебсу є і кустарі-ремісники і ремісники-підприємці, які торгували, мали майстерні, нерідко чималий маєток, а отже, й певну вагу в суспільстві. А відмінності серед аристократичної верхівки, а відособлена каста військових, а стан жерців… Компактна модель різноманітного світу, заповнена строкатим населенням… Ми вилучаємо з нього пророка з Назарета, з нашої волі він, не встигши виявити себе, загине у якійсь озлобленій Віфсаїді. Найімовірніше машині доведеться підібрати когось з тих, кого ми пропонуємо на місце Христа, що звільнилося. Але наша програма передбачає тут навіть і самотворчість машини, з окремих закодованих характеристик вона може сама створити певну умовну особистість, яка найбільше підходить на роль Христа. І тільки одне заборонено машині — повторювати код Христа. Нема сенсу міняти Христа на Христа. Повинен бути хтось інший, не ідентичний. І найдужче ми остерігалися потонути в подробицях, наші зусилля були спрямовані переважно на те, щоб різнобарвний історичний калейдоскоп звести до скупого колориту, до принципової схеми. Ми заздалегідь мали змиритися з тим, що наша модель буде схожа на дійсність, як модель авіалюбителя на надзвуковий повітряний лайнер. Але все-таки та й інша модель здатні повторювати дії оригіналу — авіалюбительська літати, наша розвиватись. У трудах, невдачах і посильних успіхах, в прикрощах і радощах минула зима, настала весна. Підганяючи всі параметри, Ірина Сушко не раз прокрутила на машині готову програму, де Христос займав своє місце, і та винесла присуд: модель діюча, все гаразд, час приступати до найголовнішого акту — акту знищення Христа. Здійснила його, власне, одна Ірина — просто стерла з програми «Апостол» втілений у символи образ Христа, прийшла до нас, сіла, закинувши ногу на ногу, запалила сигарету і, мружачись крізь дим, повідомила: — Все готово. Завтра запускаю. Був вечір, інститут вже спорожнів, внизу під нами безлюдні лабораторії, коридори. За арковим вікном сипало дрібним тоскним дощиком, вирувала вулиця. Надворі година пік, люди напихаються в тролейбуси, переповнюють підземні переходи в метро, роз’їжджаються по домівках, вмощуються перед телевізорами, збираються в театри, кіно, ніхто не підозрює, що наприкінці цього згасаючого дня чиниться дивовижне вбивство, якого ще не траплялося за весь час існування людства. Най дивовижніше і найбезкровніше! І ми четверо у тісній кімнатці на горішньому поверсі будинку зі скромною, але поважною вивіскою Науково-дослідного інституту фізики, ми, група терористів, не збуджені, не насторожені, а, мабуть, просто розгублені. Цілий рік чекали цього моменту, напружено готувалися. Мали б тріумфувати, та… якось усе надто буденно — і дощ за вікном, і незвична тиша у спорожнілому інституті, і надто вже знайомі, надто звичайні слова: «Все готово. Завтра запускаю». Скільки разів ми чули їх від Ірини Сушко. Не віриться, що час настав. Миша Дідусь перший подав голос: — Пам’ятаєте метелика Бредбері?.. — із замогильною ноткою. Ми мовчали, пригадуючи нехитре оповідання американського фантаста. — Ісус Христос, бачте, не метелик… Що ж буде?.. Ірина недбало відповіла: — Святе місце порожнім не буває. Буде інший, зробить те ж саме. — Інший — він і є інший. Несхожий явиться світу сьому, Ірино Михайлівно. — Толя Зибков зручно вгніздився у кріслі, мружився на грізні Іринині брови. Вона поблажливо хмикнула: — Він, інший, матиме інший ніс, інший колір бороди, та не інші ідеї. — Погляньте на нас, Ірино Михайлівно. — Толя Зибков солодкаво ввічливий. — Ось тут зібралося четверо, зважте, однодумців. Але я і Миша Дідусь різнимося не лише зарослістю підборідь. І ви способом мислення на мене не схожі, і Георгій Петрович на нас, грішних… Лише четверо, а які різні. — Не варто, дітки, товкти воду в ступі, — стенула плечем Ірина. — Завтра з’ясується, хто замість Христа. — Може, нікого! — з тією ж замогильною ноткою провістив Миша. — Може, Христос унікальний і справді незамінний! Я мовчав, не втручався у гадання, але Толя Зибков повернувся до мене усім тілом. — Георгію Петровичу, ми, царевбивці, звільняємо престол. То ж дозвольте резонно запитати: кого б ви хотіли посадити на нього? Я відповів ухильно: — Найбільш імовірного. — Тоді хто ж, по-вашому, найбільш імовірний? — Я не оригінал. Майже всі вважають другою постаттю у християнстві Павла. Я також.  

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка